База знаний студента. Реферат, курсовая, контрольная, диплом на заказ

Атрибуції власних дій і переживань

Твердження, що люди прагнуть зрозуміти причини подій, що відбуваються навколо них, використовуючи при цьому кращі з наявних у їхньому розпорядженні когнітивні інструменти, навряд чи можна заперечити. Набагато більше спірним і більше несподіваним було б припустити, що люди використовують ті ж самі інструменти й бувають піддані тим же самим помилкам, коли намагаються зрозуміти свої власні переживання й дії. В 60-ті роки два дослідження, що розвивалися до цього паралельно напрямку, злилися воєдино саме на цій найважливішій ідеї про сприйняття й атрибуцію людиною власних дій і переживань.

«Атрибутивна» теорія емоцій Шехтера й Сингера. В 1962 р. Стенли Шехтер і Джером Сингер опублікували знамениту статтю, у якій була викладена приголомшуючою своєю новизною теорія емоцій. Дослідники затверджували, що суб'єктивний емоційний досвід людей (тобто те, як люди називають свої почуття і який образ реагують на загалом стимули) може не перебувати у твердій залежності від їх внутрішнього фізіологічного стану. Шехтер і Сингер затверджували, що відбиття цих фізіологічних станів звичайно бувають занадто дифузійними й неспецифічними для того, щоб розбудити в нас різноманітні емоційні переживання. Навпроти, наші емоційні переживання й наше поводження залежать від умовиводів, які ми формуємо із приводу причин свого фізіологічного порушення.

Якщо найбільш правдоподібним джерелом нашого стану є дешева комедія з мордобоєм, що ми в цей момент дивимося, ми відчуваємо себе веселими або щасливими й сміємося. Якщо ж найбільш прийнятним поясненням нашого порушення є доберман, що ричить, що біжить прямо на нас або образливе зауваження про наших предків, ми почуваємо себе відповідно наляканими або розгніваними, відповідно до чого й надходимо. Якщо ж джерелом тих же симптомів (вологих долонь, прискореного пульсу, прискореного поверхневого подиху) є привабливий представник протилежної підлоги, ми відчуваємо сексуальний потяг. Однак якщо найбільш прийнятне пояснення цих симптомів дає лікар, що попереджає нас, що всі вони являють собою звичайний побічний ефект тільки що зробленого нам упорскування адреналіну, ми не випробовуємо ніяких реальних емоцій і не виявляємо наміру діяти, корячись емоційному пориву.

Незважаючи на те що багато сучасних теоретиків могли б покритикувати ідеї Шехтера й Сингера про недостатню фізіологічну специфічність різних емоційних станів, деякі з них стали б заперечувати, що нас можна підштовхнути до неправильного позначення своїх почуттів і до помилкових висновків щодо їхніх джерел. Існує також досить даних, що говорять про те, що люди, що випробовують переживання, що провокують їх на прояв емоцій, можуть почувати й діяти менш емоційно, якщо спонукати їх до приписування своїх тілесних симптомів причинам неемоційної властивості. Так, випробувані, які, перш ніж випробувати на собі серію електричних розрядів зростаючої інтенсивності, одержували «препарат» (у дійсності - плацебо у вигляді цукрової пігулки), на їхню думку, що викликає порушення, знаходили ці розряди менш хворобливими, чим випробувані з контрольної групи. Більше того, учасники експериментальної групи умудрялися витерпіти в чотири рази більше сильний розряд, перш ніж заявляли про те, що їм стало боляче. Аналогічно, випробувані, що приймали таблетку, що повинна була, на їхню думку, викликати порушення, виявлялися більше схильними до шахрайства на іспитах (приблизно тому, що помилково відносили своє емоційне порушення, викликане майбутнім шахрайством або перспективою бути пійманими, на рахунок препарату).

Приблизно в той же час, коли Шехтер і Сингер затверджували, що люди дають назви своїм емоціям, ґрунтуючись на правдоподібних каузальних атрибуціях, молодий соціальний психолог по ім'ю Дерил Бем виступав, по суті, зі схожою тезою, говорячи про те, яким образом люди дають назви власним аттитюдам і переконанням.

Бем затверджував, що люди формують судження про власні судження, так само як і про власні переваги й особистісні диспозиції, аналізуючи своє поводження і його контекст у точності так само, як вони надходили б, будуючи аналогічні судження про інших людей.

Так, наприклад, людина реагує на питання «чи любите ви чорний хліб?», починаючи міркувати в такий спосіб: «Думаю, що так. Я його їм завжди й ніхто мене не змушує це робити». Або ж хтось відповідає на запитання «чи любите ви психологію?», говорячи: «Мабуть, так. Я увесь час відвідую лекції по психології, хоча це навіть не мій профілюючий предмет».

Найбільш радикальна теза Бема, так само як і багато інспіровані їм пізніше експерименти із само сприйняттям, полягає в тому, що активні учасники подій, подібно їхнім спостерігачам, можуть робити невірні висновки про значну роль особистісних властивостей, замість того щоб визнати, що їхнє власне поводження більшою мірою відбиває тиск ситуаційних факторів і обмежень. Говорячи більше загальне, теза Бема має на увазі, що люди змушені обчислювати причини свого зовнішнього поводження (подібно тому як дослідження Шехтера й Сингера має на увазі, що люди змушені обчислювати причини свого внутрішнього порушення), користуючись теоріями й фактами того ж роду, що вони використовували б при формуванні суджень про інших людей, майже або зовсім не звертаючись при цьому д «безпосередньо доступних» них когнітивним процесам і до інших психічних явищ, що становлять підґрунтя їхнього поводження. Як ми побачимо далі, існує величезна кількість свідчень того, що люди часто помиляються щодо причин свого поводження рівно настільки, наскільки це припускає тезу Бема.

Усвідомлення ментальних процесів. Чому ж результати досліджень дисонансу й атрибуції внутрішнього порушення виявляються настільки несподіваними? Після деякого міркування стає ясно, що це відбувається тому, що люди звичайно не відслідковують своє залучення у когнітивні процеси, що лежать в основі цих несподіваних явищ. Іншими словами, людина не віддає собі звіту в тім, як змінює свої аттитюди, приводячи їх у відповідність із власним поводженням. Не спостерігає він себе й у той момент, коли бере до уваги джерело виникнення порушення, вирішуючи, як почувати себе в ситуації, у якій подібне порушення виникає. Результати незліченних експериментів не залишають нам іншого вибору, крім як погодитися з тим, що подібна високоорганізована ментальна активність протікає без її усвідомлення суб'єктом.

Наскільки ж загальний характер має ця несвідома, але високоорганізована обробка інформації? Нисбетт і Уилсон (Nisbett & Wilson, 1977) затверджують, що вона, дійсно, поширена дуже широко. Вони затверджують, що прямій доступ до когнітивних процесів у психіці взагалі відсутній. Існує доступ лише до ідей і умовиводів, що представляють собою результати подібних процесів. Деякі процеси - такі, як алгоритми рішення чітко поставлених завдань, мають своєрідних вербальних «попутників», які можуть супроводжувати й направляти відповідні процеси, і завдяки їм ми можемо бути впевнені, що вибрали правильний спосіб формування суджень або висновку висновків. (Наприклад: «Я зрозумів, що це, швидше за все завдання на закон збереження енергії, і застосував підходящу формулу».)

Однак при зіткненні з багатьма завданнями (особливо зустрічаються вперше), рішення яких вимагає соціального судження, рівень усвідомлення задіяних при цьому когнітивних процесів досить низок. Так, наприклад, коли випробуваних попросили зробити порівняльну оцінку кандидатів на роботу, то в розповіді про факторів, що вплинули на їхні власні оцінки, вони були не більше точні, чим при перерахуванні факторів, що вплинули на оцінки якого-небудь іншого випробуваного. Звіт Джека про те, що вплинуло на його власне судження, був не більше точний, чим його висновок про те, що вплинуло на судження Пита.

Аналогічно, у дослідженні Вайсса й Брауна студентки університету при перерахуванні факторів, що викликали щоденну зміну їхнього власного настрою, були не більше точні, чим коли вони робили припущення про факторів, що вплинули на настрій інших жінок. Причому ні у звітах про причини власного настрою, ні при перерахуванні причин, що міняють настрій в інших, вони не були особливо точні.

У людей завжди є теорії про те, що впливає на їхні судження й поводження, так само як у них завжди найдеться теорія із приводу соціальних процесів будь-якого роду. Саме ці теорії, а не яке-небудь інтроспективне проникнення в ментальну діяльність є, видимо, джерелом описів, що даються людьми факторам, що впливають на їхні судження й поводження. Більше того, легко продемонструвати, що багато хто із цих теорій досить безпідставні (Wilson & Stone, 1985).

Узагальнюючий висновок про те, що ми маємо досить обмежений доступ до власних когнітивних процесів, підводить нас, як ми побачимо в наступному розділі, до основної проблеми даної глави. Хоча ми й усвідомлюємо деякі процеси, пов'язані із суб'єктивною інтерпретацією (наприклад, свої свідомі умоглядні міркування про причини чужого поводження), інші подібні процеси так і залишаються неусвідомленими. Те, що здається нам безпосереднім сприйняттям стимулу, найчастіше виявляється у високому ступені опосередкований процесами суб'єктивної інтерпретації, що протікають поза полем зору свідомості. Схоже, що «ми кличемо їх тим, хто вони є», а не «тим, ким вони нам здаються».

Подібний недолік усвідомлення наших власних інтерпретаційних процесів не дозволяє нам побачити можливість того, що хтось інший, що перебуває в іншому положенні, може дати тим же самим предметам іншу інтерпретацію. Коли ми виявляємо, що хтось іншої оцінює той або інший стимул відмінним від нас образом, ми відразу ж поспішаємо зробити висновок про його незвичайні диспозиції або сильну мотивацію. Цих, часто помилкових висновків можна було б уникнути, якби ми усвідомлювали найважливішу роль процесів суб'єктивної інтерпретації й властиву їм мінливість. Люди часто інтерпретують той самий предмет по-різному тому, що розглядають його під різним кутом зору, а зовсім не тому, що докорінно відрізняються друг від друга.

Нездатність зробити виправлення на невизначеності суб'єктивної інтерпретації

 

Подібно Соломонові Ешу, ми припустили, що якщо сприйняття або поводження людей різниться, то ця розбіжність може відбивати розходження не в їх «судженнях про об'єкт», а в суб'єктивних поданнях про те, що являє собою сам «об'єкт судження». Один з найбільш важливих наслідків подібного положення полягає в тім, що коли люди неправильно судять про ситуації або коли вони нездатні визнати, що та сама ситуація може бути інтерпретована різними людьми по-різному, вони схильні робити помилкові висновки об тих, чиє поводження вони спостерігають.

Дійсне джерело утруднень корениться не в тім, що люди дають суб'єктивні визначення ситуаціям, з якими зіштовхуються, і навіть не в тім, що процесу формування цих суджень властиве мінливість і непередбачуваність. Проблема скоріше укладена в нездатності людей визнати цю мінливість і непередбачуваність і зробити на неї логічне виправлення.

 

Ефект помилкової соціальної згоди

У своєму дослідженні, присвяченому дефектам атрибуції, Росс, Грін і Хауз пропонували випробуваним ознайомитися з описом ряду уявлюваних ситуацій, кожна з яких вимагала вибору між двома альтернативними реакціями. Для кожної із ситуацій випробувані повинні були вказати, яка була б їхня власна реакція, оцінити, наскільки розповсюдженими є їх власна й альтернативна реакції, а також визначити, у якому ступені кожна альтернатива дозволяє сформувати стійке й упевнене судження про особистісні особливості людей, її що обрали. Наприклад, в одному зі сценаріїв була викладена наступна дилема.

Коли ви виходите з розташованого по сусідству з будинком супермаркету, людина в діловому костюмі запитує, чи подобається вам купувати в ньому продукти. Ви абсолютно чесно відповідаєте, що вам подобається приходити сюди за покупками й згадуєте до того ж, що магазин перебуває недалеко від вашого будинку й у ньому можна знайти дуже гарне м'ясо по досить низьких цінах. Потім ця людина відкриває вам, що відео-бригада тільки що зняла ваш коментар на плівку й просить вас підписати папір, що дозволяє їм використовувати невідредагований варіант зробленого запису в телевізійній рекламі мережі супермаркетів. Чи погодитеся ви підписати папір або відмовитеся?

Основне відкриття, що одержало назву ефекту «помилкової соціальної згоди», полягало в схильності людей оцінювати свій власний варіант вибору в рамках дилеми як більше розповсюджений і в меншому ступені відображали особистісні диспозиції, чим альтернативний варіант.

Так, люди, що заявляли, що погодяться підписати папір, думали, що більшість звичайних людей зробило би так само, а меншостям, що відмовилося зробити це, властиві, як видно, надзвичайна сором'язливість або недовірливість. Ті ж, хто заявляв, що не підпише папір, уважали, що реакція більшості була б аналогічної, а меншість хто погодився надзвичайно легковірні або схильні до ексгібіціонізму.

Даний феномен нагадує інший ефект, названий «ефектом езопової атрибуції». Звіти про наукові факти, що нагадують ефект помилкової соціальної згоди, час від часу з'являлися в літературі, присвяченої соціальному сприйняттю й процесу атрибуції. Оглядаючи поглядом цю літературу, можна сказати, що пропоновані в ній інтерпретації даного феномена звичайно носили мотиваційний характер, ставлячи в основу потреба людей відчувати, що перевага, що віддається ними тому або іншому варіанту поводження, є раціональній і відповідній соціальній нормі.

Росс і його колеги припустили, що свою роль у цьому можуть грати й процеси більше когнітивної властивості. Вони відзначили, що в описі ситуацій, з якими мали справа випробувані, неминуче була відсутня маса ситуаційних подробиць і контекстної інформації, що віддавалася на відкуп їхній уяві. Тому різні випробувані неминуче змушені були дозволяти для себе двозначності, додумувати деталі, коротше кажучи, добудовувати уявлювану ситуацію різними способами. І займаючись цим, вони готовили передумови для ефекту помилкової соціальної згоди.

Звернемося, наприклад, до того, що було залишено за рамками короткого опису уявлюваної зустрічі в супермаркеті: як у точності виглядала «людина в діловому костюмі» і яким саме образом він підніс своє прохання? (чи був торговельний агент, з кільцем на пальці або охайний і приємний у всіх відносинах чоловік, якого вкрай ніяково було б розчарувати?) Як ви самі були одягнені в цей момент? А також, що саме і як саме ви сказали? (чи була ваша мова вільної або ви відповідали невиразно й це виглядало дурнувато?)

Крім цих змістовних і контекстних подробиць, виникає також питання про ваш попередній досвід. (чи бачили ви раніше рекламні ролики подібного роду, і якщо так, те що ви думаєте про людей, що з'являються в них?) Встає також питання й про те, що ви думали й почували в момент, коли до вас звернулися із проханням. (У якому настрої ви перебували, і що ще відбувалося в той момент у вашім житті?) Які саме образи викликали у вашій свідомості сам обіг і контекст, у якому воно було зроблено? (чи почували ви побоювання «бути використаним», чи дотримувалися норм, що пропонують допомагати кожному, хто «чесно виконує свою роботу», чи випробовували радість або страх із приводу неординарності самої можливості «бути показаним по телевізорі»?)

Очевидно, що деякі читачі даного сценарію доповнять ситуацію більшою кількістю подібних незазначених контекстних деталей, чим інші. Безсумнівно, однак, що те, яким образом Вам удасться дозволити подібні двозначності, вплине не тільки на вибрану вами реакцію, але також і на ваше подання про відповідність власних дій соціальній нормі, так само як і на оцінку вами «змісту» обох можливих реакцій.

Той факт, що в усних і письмових описах ситуацій існують двозначності, а також імовірність того, що вони будуть по-різному дозволятися різними людьми, має безліч наслідків, особливо у світі, де настільки багато чого з того, що ми знаємо друг про друга, доходить до нас із других рук. Однак проблема семантичної двозначності веде до питання про універсальність ефекту помилкової соціальної згоди. Тобто чи має він місце тільки у випадку з отриманими із других рук описами гіпотетичних ситуацій або спостерігається також і при оцінці нами реальних дій, які ми самі робимо?

Щоб відповісти на це питання, учені провели дослідження, у ході якого випробуваних поставили перед справжньою дилемою: їх попросили зробити реальний вибір, слідом за чим запропонували оцінити, чи зроблять інші люди так само або по-іншому, і пояснити їхнє поводження. У ході експерименту, що випробувані вважали дослідженням «способів комунікації», їх запитували, чи готові вони протягом 30 хвилин походити по студентському містечку із плакатом типу «сандвіч», що говорить: «Обідайте в закусочній «У Джо», реєструючи реакцію своїх товаришів на цей «незвичайний спосіб комунікації». Експериментатор роз'ясняв випробуваним, що вони можуть легко відмовитися від участі в дослідженні і записатися для участі в кожному з подальших досліджень, хоча сам він, природно, зволів би, щоб вони погодилися. Спочатку він запитував про їхнє власне рішення, потім про те, яким, на їхній погляд, могло б бути рішення інших студентів, і, нарешті, просив висловити судження про особистісні якості двох чоловік, тих хто погодився або вже відмовилися від участі в експерименті при наявності аналогічної можливості вибору.

Використання «реальної» дилеми підтвердило висновки, зроблені в ході дослідження із запитальником. У цілому, ті випробувані, які погодилися носити на собі «сандвіч», затверджували, що 62% студентів зробили б те ж саме. Ті ж, хто відмовився від цього, уважали, що лише 33% погодилися б виконати прохання експериментатора. «Той хто погодився» і «той хто не погодився» розходилися також в оцінках порівняльної діагностичності згоди або відмови двох учасників експерименту носити на собі «сандвіч». Як і передбачалося, «той хто погодився» висловлювали більш впевнені й екстремальні судження про особистісні характеристики свого «не залученого» товариша, у той час як «ті хто не погодився» більш упевнено судили про особистісні якості «залучених у експеримент» товаришів.

Дослідження з «сандвічем» показує, що ефект помилкової соціальної згоди має відношення не тільки до оцінок уявлюваних реакцій на мрячно обкреслені сценарії. Подібно уявлюваним подіям, реальні ситуації також можуть інтерпретуватися по-різному.

Так, випробувані, що представляли собі, що пригода з «сандвічем» викличе глузування їхніх товаришів, або ті, хто очікував, що експериментатор сприйме їхню відмову від участі спокійно, або ті, хто розцінював всю ситуацію як випробування на схильність до конформізму, скоріше всього відмовилися б носити плакат. Вони були б також схильні вважати, що люди, які пішли б за даних обставин на поступки, повинні мати незвичайні або екстремальні особистісні якості. Навпроти, ті, хто уявляв, що їхні товариші будуть аплодувати їхній фізичній силі, або вважав, що їхня відмова від участі зустріне скептицизм і жартування з боку експериментатора, або ті, хто сприймав всю ситуацію як тест на «скутість», швидше за все погодилися б носити плакат. Вони у свою чергу були б схильні думати, що саме ті, хто відмовився за даних обставин від співробітництва, є «білими воронами», чиє поводження має потребу в поясненні виходячи з їхніх особистісних якостей.

Необхідно ще раз підкреслити, що розгляд ефекту помилкової соціальної згоди з погляду суб'єктивної інтерпретації вимагає більшого, ніж проста констатація факту, що різні люди витлумачують ту саму ситуацію по-різному. Варто врахувати ще одну посилку: надходячи так, люди виявляються нездатними усвідомити або зробити адекватне логічне виправлення на те, що інші можуть інтерпретувати «ту ж саму» ситуацію зовсім інакше. Люди, таким чином, виявляються не в змозі визнати, інтерпретації ситуацій, що даються наскільки ними, являють собою саме інтерпретації й умовиводи, а не прямі відображення деякої об'єктивної й незмінної реальності.

Надлишкова впевненість пророкувань у відношенні себе й інших людей

Дослідження процесів пророкування поводження, що проводилися Россом і його колегами протягом ряду років, свідчать про те, що люди схильні проявляти набагато більшу суб'єктивну впевненість у пророкуванні реакцій один одного, чим це можна дозволити виходячи з об'єктивної оцінки точності цих пророкувань. У дослідженнях, присвячених пророкуванню соціального поводження (Dunning, Griffin, Milojkovic & Ross, 1990), даний ефект надлишкової впевненості давав про себе знати незалежно від того, чиє поводження випробуваним пропонувалося пророчити (тобто сусідів по кімнаті або людей, опитаних спеціально для цієї мети), від того, якого роду вступна інформація використовувалася (тобто інформація про відповіді на уявлювані дилеми, дані опитувань про минулі дії й звичках або відомості про реакції на ситуації, зроблені в лабораторії). Незалежно від того, чи передвіщалося рішення сусіда по кімнаті про його участь (або неучасті) у щорічному спектаклі, рішення про те, як голосувати на виборах мера, рішення зачесатися перед тим як фотографуватися, його ж рішення підписатися на журнал «Тайм», а не на «Плейбой», реально досягнутий випробуваними рівень точності пророкувань рідко наближався до рівня впевненості, що виражається ними.

Мабуть, ще більш багатозначним був той факт, що в пророкуваннях про власні майбутні переваги при виборі навчальних предметів, соціальних альтернатив і варіантів проведення вільного часу люди проявляли аналогічну надлишкову впевненість (Vallone, Griffin, Lin & Ross, 1990). Іншими словами, випробувані переоцінювали ймовірність настання результатів, що пророкуються ними, говорячи не тільки про реакції добре відомих їм людей (тобто сусідів по кімнаті), але й про реакції людей, яких вони найкраще знають (тобто себе самих). Більше того, надлишкова впевненість найбільш явним образом давала про себе знати у випадках, коли свідомо або неусвідомлене прогнози випробуваних вступали в протиріччя з типовими способами реагування, тобто коли випробувані пророкували, що конкретна людина або навіть вони самі будуть реагувати на ситуацію таким чином, що це буде відрізнятися від найбільше що часто зустрічаються варіантів поводження їхніх товаришів (і виходить, від диктату ситуаційних тисків і обмежень, що бездіють на поводження більшості людей).

Ефект надлишкової впевненості пророкувань у відношенні себе або інших людей не може бути зведений до єдиної причини або до одного єдиного механізму, що лежить у його основі. Подібно більшості цікавих і стійких феноменів, вона безсумнівно має безліч детермінант. Насправді помилкові пророкування й недоречний оптимізм, що виходить від тих, хто ці пророкування робить, можуть залежати від усього спектра погрішностей і людського судження, описаних дослідниками протягом останнього десятиліття - починаючи з незнання певних статистичних принципів (таких, як регресія до середньої величини) і кінчаючи загальним невірним поданням про прогностичний потенціал факторів у порівнянні із ситуаційними факторами. Проте в міру того як ми міркували про результати даних досліджень, а також про випадки необґрунтованої впевненості в пророкуваннях у реальному житті, ми усе більше починали усвідомлювати, до якого ступеня надлишкова впевненість виникає з нездатності людей усвідомити роль процесів суб'єктивної інтерпретації в оцінці ситуацій.

Існує два відмінних друзі від друга аспекту проблеми суб'єктивної інтерпретації, що породжують надлишкову впевненість у пророкуванні соціального поводження. По-перше, для того щоб пророчити, яка буде реакція тієї або іншої людини на певну ситуацію (навіть якщо мова йде про добре відомому нам людині, який ми спостерігали раніше в багатьох різноманітних ситуаціях), як правило, необхідно знати або правильно догадуватися про її деталі, особливо про ті її властивості, які визначають відносну привабливість можливих альтернативних реакцій. По-друге, крім знання про подібні об'єктивні особливості ситуації, необхідно враховувати особисту точку зору тієї людини, чиї дії ми пророкуємо.

Невизначеність, що існує відносно об'єктивних особливостей ситуації або у відношенні її суб'єктивної інтерпретації людиною, утрудняє пророкування й збільшує ймовірність помилки. Нездатність же усвідомити або внести адекватне логічне виправлення на подібну невизначеність із великою ймовірністю веде до того, що людина не може належним чином знизити ступінь упевненості свого пророкування.

Список літератури

 

1.Майерс Д. Социальная психология. Интенсивный курс. – М., 2000

2.Рубін Д., Пруїтт Д, Кім С. Соціальний конфлікт. - К., 2000

3.Солсо А., Джонсон Х., Біл К. Експериментальна психологія. - К., 1997

4.Берн С. Гендерна психологія. - К., 2004

5.Берковиц Л. Агресія. - К., 2001

Атрибуції власних дій і переживань Твердження, що люди прагнуть зрозуміти причини подій, що відбуваються навколо них, використовуючи при цьому кращі з наявних у їхньому розпорядженні когнітивні інструменти, навряд чи можна заперечити

 

• 14:21 05 Июля 2016
  Российско-китайский медуниверситет откроет магистерскую программу по TCM
• 01:21 05 Июля 2016
  На форуме МГУ Россия и Китай обсудят научно-образовательное сотрудничество
• 11:00 04 Июля 2016
  Реморенко: "ЕГЭ-туризм" в России сходит на нет
• 10:52 04 Июля 2016
  Летняя российско-австрийская школа откроется в Москве
• 15:31 01 Июля 2016
  В СПбГУ могут воссоздать географический факультет

Заказать уникальную работу