курсовые,контрольные,дипломы,рефераты
Чеська національна меншина в Україні в 20–30-ті роки ХХ століття
Актуальність. В сучасних умовах розвитку міжнаціональних відносин і розв'язання проблем, які виникають у зв'язку з цим, особливу актуальність, на мій погляд, набуває ретельне вивчення досвіду розв'язання проблем національних меншин у різних регіонах країни, поява колоній, особливостей функціонування національних адміністративно-територіальних одиниць, національних об’єднань та організацій, діяльність державних органів по забезпеченню соціально-економічного і національно-культурного розвитку національних меншин, особливо в Україні в 20–30ті роки ХХ ст.
Виходячи з актуальності та недостатнього, з точки зору сучасних вимог, рівня наукової розробки досліджуваної проблеми, потрібно детальніше дослідити формування та розвиток чеської національної меншини, а також репресії щодо неї з боку радянської влади в 20–30-х рр.
Історіографія. На сучасному етапі історіографії відбувається переосмислення поглядів і концепцій, які склалися раніше, питань, що стосуються ролі національних меншин. Дослідники підходять до проблем національних відносин, спираючись на концепцію самостійного українського державотворення. Зокрема, історія національних відносин і радянського будівництва в 20-30-ті роки ХХ ст. оцінюється з точки зору нереалізованих можливостей, прагматичності політики більшовиків в національному питанні. Виходячи з цього, О. Дробал, І. Заславський, Л. Яковлєва, Б. Чирко, С. Пишко, Ю. Луцький, А. Глинський, В. Житник, В.О. Рафальський, В. Мазур у своїх працях характеризують політику більшовиків щодо національних меншин в 20–30ті роки як спробу підкорити їх «апаратній державі», сформувати з їх допомогою єдиний радянський народ. Але вони досліджували чеську національну меншину здебільшого у контексті інших, більш чисельніших меншин. І тому в цих працях мало уваги приділяється питанню чеської національної меншини, що й обумовило вибір теми даного дослідження.
Аналіз використаних джерел. Більшість того, що писалось про українських чехів має випадковий характер. Якщо в дореволюційний час видавались календарі (1888–1891), які мали здебільшого релігійне спрямування, часописи, які послужили для створення книг, та дали поштовх цілій низці досліджень, то після революції, а особливо після того, як значна частина чеських колоній на Волині перейшла до Польщі, дослідження припиняються.
В основному при дослідженні цієї теми я опирався на праці таких дослідників, як В. Мазур, А. Глинський, І. Заславський, Б. Чирко, Л. Яковлєва, С. Пишко, Ю. Луцький, О. Дробал, В. Житник, В., О Рафальський, а також використовував дані статистичних збірників (переписів населення, демографічних досліджень) та документальні публікації (що є особливо цінними в даному дослідженні).
У працях Дробала і Луцького більша увага приділена культурному життю, кількість населення, та його зміни подається у статистичних збірниках. Економічне життя та соціальне становище нацменшин, в тому числі і чехів, досліджували Мазур і Чирко. У інших працях подається короткий опис життя та становища чехів, але всі вони охоплюють період від заснування колоній до сьогодення, мало описуючи міжвоєнний період.
Мета дослідження – детально дослідити особливості соціально-економічного, політичного, та культурного розвитку чехів в Україні в міжвоєнний період, а також репресії з боку радянської влади, їх причини та масштаби.
Завдання. Шляхом системного аналізу опублікованих праць та джерел простежити характер і обумовленість основних тенденцій у формуванні, розвитку чеської національної меншини в період 20–30-х років.
Структура і хронологічні рамки дослідження. Дана робота складається з трьох розділів та додатків, які детальніше показують певні аспекти дослідження. В першому розділі робиться короткий опис життя чехів до досліджуваного мною періоду. Це є, на мою думку досить важливо, тому, для того щоб краще показати ті величезні зміни що відбулись після більшовицької революції. В другому та третьому розділах досліджуються всі аспекти життя чеської національної меншини, та ставлення до неї радянської влади. В кінці роботи робляться короткі висновки дослідження.
Чеські колонії на Україні існують уже понад 140 років (перша Лютгарівка (Лютгардт) у Дубенському повіті, заснована в 1863 р., Глинськ у Рівненському повіті – в 1868 р.). Густою сіткою вкрили вони особливо Волинь (Володарський р-н – 103 чехи (0,2%), Дзержинський – 226 ч. (0,7%), Іванківський – Коростишівський – 44 ч. (0,1%), Мархлевський – 44 ч. (0,1%), Новоград-Волинський – 68 ч. (0,1%), Потівський – 164 ч. (0,4%), Пулинський – 1090 ч. (1,7%) Радомиський – 63 ч. (0,1%), Мар'янівський – 81 ч. (0,2%), Черняхівський – 1697 ч. (3,1%), Ярунський – 77 ч. (0,2%), по всіх районах округи – 3759 ч. Житомир – 269 ч. (0,3%), по всій окрузі – 3699 ч. (0,54%).[1]
Велика кількість чехів проживала також на Житомирщині. Житомир як адміністративно-культурний центр Волині був завжди осередком і для чехів Житомирського повіту. Він притягував їх до себе по різних адміністративних справах, а також для купівлі та продажу. Таким чином об'єднував їх. Тут зустрічалися один з одним, знайомилися, дізнавалися, що робиться в окремих колоніях. Одне слово, взаємно зближувалися.
Чехів на Україні куди менше, ніж німців, євреїв чи поляків, але у Волинській окрузі їх найбільше, густою сіткою вкрили вони Волинь. Тут, за переписом 1911 р., налічувалось бл. 130 чеських колоній та 65 тисяч чеських поселенців[2].
Чехи найбільше почали переселятись на Волинь з Чехії з 1867 р., коли їм дали великі пільги, наприклад, щодо відбування військової повинності. В році 1874-му еміграція їх припинилася через те, що в Росії було запроваджено загальну військову службу. Але з 1878 р., після російсько-турецької війни, чехам знову почали надавати деякі пільги і переселення їх відновилося. Переселяючись на Волинь, чехи не запозичили в німців хуторної системи. Тоді, як усі волинські німці сидять на волоках, чехи, переважно, розташовуються цілими селами.
Спочатку «колонізація» Йшла дуже швидко – за десять років чехи заснували або частково заселили понад тисячу населених пунктів. Потім цей процес уповільнився, бо великі площі були вже зайняті, а згодом і зовсім припинився. Лише по декілька родин переїздили в українські села.
Як жило чеське селянство? Найчастіше колоністам діставалася земля не вищого ґатунку, а часом і зовсім погана. Це перш за все пов'язано із нестачею первинного капіталу для колонізації. Як і німці, на Волині чехи проводили громадські меліоративні роботи, проявляючи здатність до кооперування і дивуючи цим місцевих мешканців, упевнених у неродючості цього ґрунту.
На невиробленій землі першою сіяли, переважно, картоплю яка в скрутну годину не раз рятувала від голоду. Привізши із собою реманент (залізні плуги, борони, віялки, косарки), колоністи не мали худоби. На новій землі сіяли просо, гречку, іноді жито, але чим більше налагоджується господарство, тим більша частина продукції йде на потребу худобі, для якої не шкодують нічого, оскільки вона є головним селянським «капіталом». Порівняно з худобою, люди в цей час харчуються навіть трохи гірше але турбота про нове покоління, про здоров'я дітей бере гору над будь-якими комерційними мотивами тільки після того, як чехи добре виробили землю на своїй новій батьківщині (через 4–5 років), вони привозять на Волинь цибухи хмелю, який став потім символом волинських чехів і головним джерелом їхніх прибутків як у дореволюційний час, так і в період НЕПу Затративши на один гектар хмелю бл. 2000 крб., можна отримувати врожай протягом 20–30 років і чистий прибуток 2–4 тисячі крб. щороку. А маючи власну броварню, можна в кілька разів збільшити прибутки[3].
Чехи почали впроваджувати свої способи хліборобства та вирощування нових культур. Усе це суперечило українській селянській традиції і спершу не могло не викликати непорозуміння, навіть протидію корінного населення, але, переконавшись у певних перевагах способу господарювання емігрантів, поступово з'явились і спроби його наслідування.
Поступово виник і ряд змішаних приватних торгових підприємств, які забезпечували продаж продукції хліборобства та сільськогосподарських машин (найчастіше завезених з Чехії).
Безпосередньо перед рееміграцією, чехи мали на Волині і обробляли понад сорок тисяч гектарів землі, майже дві тисячі гектарів лісу.[4]
Протягом століть, як широко відомо, Росія і Польща вели на Волині боротьбу за світське та релігійне панування, тобто католицизм стикався з православ'ям. За царським указом чехам не лише було надано право засновувати найнижчі одиниці самоврядування – «волості», а й дозволялася свобода віросповідання. Серед переселенців було 65% католиків, решту становили реформовані євангелісти, прихильники інших конфесій.
Під тиском русифікаторської політики згодом 75% чехів перейшли у православну віру.
З перших років переселення емігранти дбали про освіту для молодого покоління. Проте Священний Синод Російської імперії, щоб швидше спрямувати «іновірців» на шлях православ'я, надав школам з чеською мовою навчання, яких в 1890 р. було тридцять одна, трирічний термін для переходу на російську мову, незважаючи на протести чеської громадськості.
Про школу чехи дбали весь час свого перебування в Україні. Забезпечення вчителів та шкільного приміщення вважались добре вкладеним капіталом. З Чехії виписувалася література з культури землеробства та багато белетристичних видань, які зосталися у спадок радянським чеським школам і здебільшого були вилучені з обігу органами політичного нагляду.
Зрештою, справді високорозвинену шкільну мережу чехам зробити не вдалося, але в кожній колонії чи громаді траплявся вільніший та схильний до інтелектуальної праці селянин, якому доручали початкову освіту дітей. Згодом деяких з цих селян-педагогів відряджали до Чехії для набуття ними професійної освіти.
Щодо врегулювання політичних та правових питань з урядом, то до революції в колоністів було кілька акцентів, які досить активно користувалися цими повноваженнями, вибиваючи податкові, організаційні та військові пільги. Ці «антрепренери» заробляли на своєму посередництві. Але після подій 1917–1920 рр. колоністи були позбавлені свого політичного і економічного авангарду в місті.
На підставі цих відомостей ми можемо охарактеризувати чеських колоністів періоду передреволюційних подій так:
1) висококультурний землероб, який перш ніж вдатися до якоїсь іншої діяльності, спрямовує інтелектуальні, кооперативні та матеріальні зусилля на створення такої господарської бази, яка могла б потім значний час не потребувати капіталовкладень та постійного технологічного контролю;
2)схильність до перспективних форм господарювання, активної зміни наявних форм і методів; нехтування будь-якими готовими рішеннями, творча праця над такими, що відповідали б виключно особистим перспективним потребам і були б універсальнішими, ніж у сусідів; нонконформізм у житті господарчому;
3)уявлення про землю як про перспективний матеріал для творчості, а не для продажу чи оренди; в будівництві – поєднання економності з максимальним комфортом;
4)прихильність до осілості, політичної стабільності; повний конформізм у релігійному житті; велика турбота про освіту; різноманітність форм і методів навчального процесу заради отримання результату; відсутність ілюзій щодо організації шкіл державою; визначення головного напрямку в цій справі – отримання літератури;
5)значна прихильність до відокремленого, родинною життя, але не такою мірою, як у німців, яких об'єднувала релігія; невластивість рис скупості та «комунальності», притаманних українським поселенням; орієнтація на сили сім'ї; турбота про її фізичне та психічне здоров'я; для цього використано сенсорне розмаїття в мистецтвах, музиці, кулінарії тощо; прагнення до виявлення кожного члена родини як творчої особистості; естетичне навантаження побуту, але відсутність розкошів чи надмірності;
6)розуміння важливості мови держави як інструмента своєї етнічної спільності та лояльності щодо державних вимог;
7)у зв'язку з прагненням до стабільності всередині поселень та в сім'ях, чехи – потенційний виробник міського середнього і робітничого класу; але практично немає випадків, крім поодиноких (проф. Рихлик), коли селяни вийшли на якісь важливі посади, тримаючи зв'язок із родиною чи громадою; дореволюційний прошарок інтелігенції, комерсантів здебільшого був експортований з Австро-Угорщини і не генерувався колоністами; практична байдужість до політичної активності, але без відмови від послуг посередників, якщо компроміси обіцяють їм зиск.
За приблизним підрахунком 1911 р. на самій Волині можна налічити близько 65 000 чехів. Перед війною, 1914 р., чеський етнос наближався до 50-тисячної позначки – 44 433 чол.[5] Чеський корпус, сформований у Києві 1917 р., теж спричинив значне коливання чисельності. Притягуючи до себе полонених та колоністів, він організував згодом рееміграцію значної кількості військових та міського населення [6].
Отже ми бачимо, що чехи були дуже працьовитими і зуміли добре обжитись на чужій землі.
2. Економічне, соціальне та культурне становище в 20–30ті роки ХХ ст.Встановлення радянської влади в Україні, як і в інших районах колишньої Російської імперії, ініційоване більшовицькою партією, проходило під гаслами соціальної справедливості та інтернаціоналізму, їх абсолютизація, при одночасному ігноруванні цілком природного потягу пригнічених раніше націй і народностей до самовизначення і утворення незалежних держав, ставили під сумнів міцність і довговічність утвореного 1922 р. під цими ж гаслами Союзу РСР. Та захмеліла від монопольної влади і затьмарена привидом світової соціалістичної революції більшість у РКП/б/ виявилася не здатною реально оцінити хід подій і розвиток процесів, винести відповідні уроки. Досвід перших пожовтневих років, особливо періоду громадянської війни, позначеного більшою тривалістю і надзвичайною жорстокістю саме в національних районах колишньої імперії, був знехтуваний. Більше того, генеруючи центристські ідеї і всіляко заохочуючи такі ж тенденції, комуністична партія безоглядно поборювала в своєму середовищі, і в суспільстві в цілому, будь-які прояви національної специфіки як ворожі інтернаціональній пролетарській справі.[7]
Не оминула ця політика і українських чехів, так наприклад в центрі Києва, зокрема на Шулявці, за часів царської Росії виник ряд промислових об’єктів, що з приходом радянської влади були експропрійовані. Так завод «Гротер і Гриванем» став «Плугатарем», «Фільверт і Дєдина» та «Неєдлий і Унгерман» були об’єднані в підприємство «Червоний плугатар»[8].
Після більшовицької революції життя чехів в Україні докорінно змінилось. Значна частина чеських колоній перейшла до Польщі (після підписання Ризького мирного договору між Радянською Росією та Польщею), в результаті чого розірвався зв'язок який склався між колоніями за півстолітнє існування їх в Україні. Вони не були захищені ні тилом у Чеській республіці, ані авангардом у політичному житті України 1920–1930 рр.
В результаті цього кількість чехів в Україні істотно зменшилась. Перший радянський загальний перепис було проведено в 1920 році, але через бойові дії зовсім не були переписані Волинська губернія (де в основному зосереджувалась чеська національна меншина), Чигиринський, Олександрійський та Черкаський повіти Кременчуцької губернії, і ряд волостей та окремих населених пунктів України.[9] Тому простежити зміну кількості чехів на території тодішньої України (в містах), більш менш об’єктивно, ми можемо з 1923 року, а в сільській місцевості починаючи з всесоюзного перепису 1926 року.
Так за даними всесоюзного міського перепису 15 березня 1923 року в містах України проживав 13901 чех.[10] Що до сільського населення то на Волині (де в основному зосереджувалась чеська нацменшина (Додаток А)), за даними всесоюзного перепису населення, чехів проживало близько 16 тисяч (3816 в містах, і 12257 в селах).[11] Як бачимо їх кількість на Волині зменшилась, порівняно з 1911 роком (65 тисяч)[12] в четверо.
Але не зважаючи на це чеські продовжували підтримувати зв’язки. 1 серпня 1921 р. з ініціативи чехословацького відділення Волинського губернського комітету Української комуністичної партії (більшовиків) був скликаний Перший з'їзд чеських колоністів Волині. З'їзд проходив у Селянському будинку в м. Житомир. Делегатами були представники від селищ (1 делегат від 200 мешканців) та члени Комітету незаможників. Члени Комнезаму виявилися найактивнішою групою, але серед промовців було й декілька представників інтелігенції. Це були викладачі – вчитель Боучек та Євген Рихлик. Завдяки їхній ініціативі з'їзд не став лише політичним мітингом бідноти, а спрямував свою увагу на культурний розвиток чеської людності. Було укладено компроміс між національною інтелігенцією та новим політичним режимом. Але вчителі та науковці марно сподівалися на якусь матеріальну чи організаційну допомогу, їм довелося робити все власним коштом. Отже, апеляція комуністів до активності чеського селянства та найчутливіших його елементів призвела до того, що ентузіасти-просвітяни взяли на себе особисто опікування культурними інтересами колоністів. Це опікування трималося лише на прихильності до освітньої та дослідницької справи, на приватних взаєминах, через які вербувалися помічники серед селянства.[13]
Але ці зв’язки могли підтримуватись тільки у Волині і на Житомирщині, де чехи мали 32 населені пункти.[14] Взагалі густота колоній не була великою, навіть на Волині. Попередні підсумки всесоюзного перепису свідчать, що в жодній окрузі не перевищують одного відсотка населення, тільки в одному з районів Волині відсоток чеського населення сягнув 4%.[15]
На підставі декретів Радянської влади про національні сільрад організували 12 сільрад.[16] Зокрема 4 на Житомирщині: у Крошні – 1924 р., в Околку разом з Івановичами та Крошенцем теж 1924 р. У Високому та Горбашах – у лютому 1925 р., у Вільшанці – влітку 1925 р. Інші колонії не мають об'єктивних даних для організації окремих адміністративних одиниць, себто не мають відповідної кількості населення. За офіційними відомостями, чеське населення Житомирщини було розділено таким чином: Крошня – 800 чол. Високе – 400 чол., Виногради – 120 чол., Горбаші – 50 чол., Околек – 312 чол., Івановичі – 268 чол., Кручинець – 180 чол., Плехова – 76 чол., Аліновка – 26 чол., Городище – 65 чол., всього – 2297 чол.; Романів – 220 чол., Чеська Слободка – 220 чол., Соколів – 200 чол., Селянщина – 230 чол., інші поселення – 680 чол.; всього – 1550. Разом – 3847 чол. До цього числа треба додати і чехів, що живуть у самому Житомирі, по містечках – таких, як Соколів, у Чуднові, Черняхові, Пулинах, по окремих українських та німецьких селах, як-от Фолівка, Бураківка та багато інших, особливо серед тих, що розкинулись уздовж Житомирського шосе. Нарешті, по заводах та цукроварнях в Коровинцях (біля Вільшанки) працює багато чехів. Із тими всіма, розкинутими по різних місцевостях чеськими родинами, які не піддаються точному облікові, на Житомирщині на середину 20-х рр. жило понад 4000 чехів.[17]
Під час революції та економічної руїни велика кількість чехів-ремісників кинула міста й повернулася в свої села, вимагаючи собі тут землі й взагалі ускладнюючи життя. Але з 1924 р. вони знову починають повертатися до міст. Початки сільських господарств чехів на Житомирщині, як і взагалі на Волині, були досить важкі. Земля, що її купили, була здебільшого непридатна до сільського господарства – болотяна, лісова або зовсім виснажена. Коштів та реманенту теж не було. Але вперта праця та інтенсивні форми хліборобства (нема чого казати про те, що трипільну систему вони не вживали) поволі дали можливість чехам поставити свої господарства на дуже високій рівень. Так що на 1920-і рр. їх здебільшого можна вважати зразковими. Сільськогосподарські знання чехи відновлювали та доповнювали читанням різних спеціальних часописів. Зокрема, особливо поширеного по всій чеській Волині часопису «Чеський рільник». Всякі новини та вдосконалення вони охоче запроваджували у своїй практиці. Останні роки перед війною, наприклад, почало поширюватись навіть вживання штучного гноєння. Щодо сільськогосподарських машин, то їх мали не тільки обов'язково всі заможні, але й усі середняки. Під час війни та революції придбати нові та ладнати зіпсовані машини було важко, і через те, між іншим, чеські господарства значно підупали. З 1924 р. з дозволу Радянської влади чехи відновлюють зіпсований сільськогосподарський реманент. Спеціальна чехословацька місія постачає чеським колоніям сільгоспмашини в кредит на п'ять років.
Як відомо, головну роль у розквіті чеських господарств у період НЕПу відіграв хміль. Перед Першою світовою війною плантації хмелю – стратегічної культури – зростали безупинно. Чим заможніше було чеське село, тим більше землі там віддавалося під хмільник. Війна звела, власне, нанівець ці намагання. Але хміль росте сам собою, навіть без догляду. Тому до 20-х рр. чехи накопичили значні його не збуті запаси. З 1921 р., а особливо в 1923–1924 рр. починається так звана «хмільна гарячка». Запаси продаються за високими цінами. Фінансово спроможні колонії дозволяють собі за допомогою чеської місії забезпечити себе сільськогосподарськими механізмами.[18] Вчитель Йосиф Новак з села Івановичі малює таку картину подальших подій: «Наші господарі, збагатившись від вигідного продажу хмелю, намагалися перевершити один одного в будівництві гарних домів. Отже, весь капітал був вкладений у цю справу. Але прийшов 1928-й та 1929 роки які скоро провчили їх за це. То незабаром всі одержали «експерт» та великі податки на свої господарства. Громадське життя зосереджується в першу чергу в колгоспі (1930 рік), де більшість становлять чехи, лише п'ятеро німців, українці в кожному селі мають свій колгосп. У центрі – і ядро колгоспу – старі досвідчені кооператори з «дореволюційним стажем»[19]
Активну участь брали чехи і у кооперуванні. Найпоширенішим видом кооперації в чеських селах була сільськогосподарська, яка охоплювала майже всі колонії. У 1925 ріці у чехів діяли 14 сільськогосподарських кредитних кооперативних товариств, які мали значні кошти і могли забезпечити високий рівень агрокультурних заходів у чеських селян. Чехи не мали адміністративно територіальних районів, а їхні сільські ради охоплювали частину інших нацменшостей, а тому в кооперативних товариствах брали участь мішані соціально-національні групи. Зокрема на Волині весною 1927 року діяло сільськогосподарське товариство, яке обслуговувало 2 чеських села, в яких проживало 445 чоловік. Відсоток чехів у кооперативних товариствах інших регіонів був найменшим. Зокрема серед 30 кредитних товариств Шепетівської округи, вони становили у 1926–1927 рр., – 0,06%. Взагальному на 1928 рік у кредитних товариствах відсоток чехів становив – 1,2%, скотарсько-молочарських -2,1%, буряківничих – 0,1%, птахівничих – 1,5%, в об’єднаннях по вирощуванню та збуту технічних рослин (хмелю, льону) – 5,8%.[20]
За даними по 26 округам на 1926 рік сільськогосподарська кредитна кооперація охопила 441 чеське селянське господарство.
Наприкінці 20-х рр., у хмельових коопераціях частка нацменшин займала 24%, з них чехи 18%.[21]
Інша доля спіткала чехів Півдня України. Їх, звичайно була менша кількість всього 2423 (міських 499, сільських 1924)[22]. Тут не було хмільників. Головний акцент становили зернові культури. Тому, замість розквіту, у 20-х рр. приазовським колоністам довелося виправляти наслідки страшного голоду 1921–1922 рр. уряд Чехословаччини відправив у цей регіон кілька потягів з харчуванням. За часів НЕПу Мелітопольський Чехоград був відомий своїм високоякісним беконом, який ішов, як і хміль з Волині, – на експорт[23].
Чехоград Мелітопольської округи мав наприкінці 20-х рр. кілька артілей та колгоспів («Моравія», «Прукопник» та ін.). Завдяки роботі голови сільради Франца Вавріна вдалося уникнути протистояння з владою. Похід із петицією до запорізького губвиконкому селян, не згодних з розмірами сільськогосподарського, податку 5-го розряду, не було здійснено, але Ваврін знайшов важіль у керівництві, і через Гаека (чеська секція бюро нацменшин при Раднаркомі УРСР) було владнано цю справу[24].
Міські чехи, згуртовані насамперед на заводах (зокрема київський «Більшовик»), були, вірогідно, найпасивнішими в соціально-економічному плані, що спричинювалося тодішнім розладом виробництва.[25]
На той час культурно-організаційною сферою мало опікуватися Бюро Раднацмен Народного комісаріату освіти УРСР.
Рад-нацмен був створений у червні 1921 р. і працював із вкрай обмеженим апаратом, а відіграючи роль центру для передання та отримання сигналів з місць. Одним з перших, хто заговорив про потрібність організації культурної роботи, видання газети, отримання літератури чеською мовою, був мешканець с. Вишеград Макарівського району Київської губ. Олександр Баскевич. Його лист до газети «Правда» за травень 1925 р. хоча й не був опублікований, проте загострив увагу радянського апарату до цих проблем. Тобто проміжок з 1924 до 1929 рр. можна вважати найактивнішим у спробі надати культурному рівню чеських колоністів нової висоти. Дуже цікавим є приклад тривалого листування з Раднацменом вчителя с, Крошня Чеська Волинської округи – А. Вадседалека. Листування тривало і протягом 1928–1929 рр. і містило слушні теоретичні й методичні міркування, зокрема щодо створення в Житомирі семінару для вчителів чеської мови і про «завдання та навчання чеської нацменшини в УРСР». Вадседалек говорив про «зміцнення життєздатності елементів західної культури, з одного боку, та революційний потенціал і досвід соціального будівництва, з другого… Можливість підготувати агіткадри для використання їх у Чехословаччині, Закарпатті».
Семінар було організовано і навіть проведено Всеукраїнську нараду чеських культпрацівників у Житомирі 23–24 вересня 1929 р. Вадседалека через 10 років розстріляли разом із ще 80-ма чехами, яким було інкриміновано участь у контрреволюційних організаціях «Сокіл» та його «отбочки» – дружини «Чеське дружство» (Вадседалек, Штромбах)[26].
Новонароджена напівполітична еліта колоністів – Кржижанек, Боучек, Вольф, Вадседалек та інші – розуміли це. Але вони розривалися між прийнятою ними комуністичною революційною доктриною і цим трагічним розумінням. Не було конкретних виступів із сформованою програмою. Були суто людські почуття, висловлені у віршах чи вчинках (Додаток Б). Народ, який втратив право на головне – свій труд і статок, почав лояльно, без різких вибухів гніву деградувати.
У 1920–1921 рр. на Волині видаються чеською мовою газети комуністичного напрямку «Kronika», «Volynska Pravda», «Revoluke». В них велася агітація проти політики Масарика, легіонери чеського корпусу подавалися як ошукані та скривджені. 80% інформації в цих виданнях було присвячено становищу у волинських чеських колоніях. Наголошувалося на випадках несправедливого розподілу землі, відмові заможних господарів фінансувати офіційну чеську шкоду[27].
Щодо культури і освіти чехи Житомирщини завжди стояли нижче від інших чеських колоністів. Ті культурні скарби, що вони їх принесли з собою – культурні звички, любов до книги, читання, розвинені форми тваринництва, товарисько-громадського життя та інше – майже зовсім втрачені новим поколінням. Відсутність у громадах чехів постійних середніх шкіл, звичайно, відіграла свою роль у цьому. Організація національних чеських шкіл починається з 1923 р. на підставі декретів Радянської влади, але це освітнє будівництво розгорнулося не відразу, бо не було ні вчителів, ні підручників. Для виховання звичок спілчанського громадянського життя у чехів найбільше значення мали пожежні товариства, що й досі добре працюють, хоч де-не-де, так би мовити, «за інерцією» є зразком для сусідів. Нині вони діють у Крошні, Високому, Околку, Івановичах, Кручинці, Аліновці Вільшанці та в Селянщині. Політосвітня праця в нових радянських умовах іде дуже поволі. Потрібно було багато зусиль та вміння, щоб підняти чехів на Житомирщині на справжній культурний рівень, хоча деякі риси нового за останні роки вже все ж таки помітні.[28]
Наприклад нацменівських шкіл у 1929–1930 рр. у Волинській окрузі: Черняхівський р-н – 1, Дзержинський – 1, Пулинський – 1, Ярунський – 1, по всіх районах – 4, в Житомирі нема. Вчителів чеських шкіл – 6, хат-читалень – 22, коопоб'єднань – 4. На Коростенщині чеських сільрад – 3. Є політосвітні навчальні заклади. Роботу організаційну, навчальну і наукову проводять нацмен-інспектури наросвіти, нацмен відділи, окрвідділи місцеві і центральні наукові краєзнавчі організації. Дослідну роботу серед нацменшостей України об'єднує комітет нацменшин при Етнографічній комісії ВУАН. Волинський крайовий музей також звернув останнім часом особливу увагу на дослідження нацменшин. У липні 1929 р. етнографічний відділ цього музею разом з аспірантурою прийняв, у погоджені з Кабінетом нацменшин ВУАН та виробив п'ятирічний план дослідження нацменів Волині 1929–1934 рр. З плану видно, що аспірантура відділу етнографії взяла виробничий ухил (рільництво, колективізація), промисловість, сільське господарство, торфорозробки, поставила собі завдання дослідити поряд із старими побутовими явищами ті, що характеризують сучасний момент (колективізація, кооперація) влітку 1928 року[29].
Отже культура чехів спрямована на високорозвинену господарську діяльність, зіткнулася з перешкодами саме на цьому шляху. Уникнувши терору проти політичних суперників нового режиму, своїх лідерів (за практичною відсутністю таких), ця культура, яка продукувала заможних аграріїв, з урегульованими протиріччями всередині громади, виявилася небезпечним прикладом цивілізованого виходу із скрутного становища. Ставлячи на розвиток господарства, чехи, особливо в часи НЕПу випередили своїх сусідів і навіть збирали сили для подальшого поступу. Цей прогрес ставив під сумнів необхідність політичних зусиль, на яких наполягали комуністи. Чехи розв'язували свої проблеми за рахунок власної праці та резервів. Саме це було небезпечно. А інтелігенція, маючи тісні контакти у своєму середовищі, водночас не викликаючи підозри своєю малочисельністю та формальною неорганізованістю, могла поширити цей досвід «господарчої опозиції» на інші верстви. Тому після переходу до політики колективізації, і на протязі 30-х рр. чехи, які здебільшого були заможними, або «середняками», зазнавали всякого роду репресій та утисків.
3. Репресії та утиски з боку радянської влади
Наприкінці 20-х – початку 30-х років пройшли сумнозвісні судові процеси у «Шахтинській справі», у справі «Промпартії» та ін. По всій країні їм відгукувались свої маленькі процеси над місцевими «контрреволюціонерами». Водночас продовжувалися розкуркулення та насильницька колективізація (економічні репресії під політичними гаслами). Етнічні чехи – громадяни УСРР повною мірою розділили долю українського народу в цю трагічну добу. Було розкуркулені тисячі чехів, вони також зазнавали політичних утисків, якщо на виборах 1925–26 рр., як «куркулів» було позбавлено голосу 1,4% чехів, то 1926–27 рр. 13,8%.[30]
У жовтні 1930 р. у селищі Чехоград, Кизіярського району, Мелітопольської округи було заарештовано трьох осіб: бухгалтера Зозулю Антона Францевича та двох вчителів (прізвище одного з них було Іона). їх відвезли до Харкова, де у слідчому управлінні ГПУ їм висунули обвинувачення у шпигунстві на користь чеського Генерального штабу. Заарештованим прямо роз'яснили, чого від них вимагають: «Нам потрібно створити контрреволюційну організацію і ми її створимо – ви будете її керівниками, а інші – виконавцями».
Після допитів із застосуванням засобів психічного і фізичного тиску на заарештованих співробітники ГПУ отримали необхідні їм свідчення і 15 грудня 1930 р. у Чехограді почались масові арешти. Декого брали під варту прямо на роботі, за деякими приходили додому, прохали тепліше одягтися і піти на якісь збори. Більшість людей ніколи не повернулася з тих зборів. У справі проходили 30 осіб. Спочатку їх тримали під арештом у Чехограді, потім перевезли до Мелітопольської міської в'язниці. Вирок винесли влітку 1931 р. В більшості випадків це – 10 років ув'язнення без права листування. Родини засуджених проголошувалися куркульськими, їхнє майно конфіскувалося, будинки відбиралися, а жінкам і дітям надавалося 2 години, щоб залишити помешкання. Інколи, трохи згодом, заарештовувалися і дружини засуджених.
За рішенням «трійки» при Колегії ГПУ УСРР від 25 липня 1931 р. за обвинуваченням у причетності до створення і діяльності на користь чеського Генерального штабу на території УСРР шпигунської та контрреволюційної організації були засуджені до ув'язнення у виправних таборах НКВД на різні терміни 11 осіб.[31]
Було знищено кілька сотень селян та інтелігентів, серед яких були майже всі ті, хто якимсь чином брав участь у культурному житті чехів 1920-х рр. Отже, ці репресії набули катастрофічного характеру для існування чеської еліти. Можна сказати, що було її винищено.
За визначенням Військового трибуналу Київського військового округу від 31 серпня 1965 р. всі ці особи були реабілітовані за відсутністю в їх діях складу злочину.
Втративши можливість розвивати далі господарчу культурну традицію й не маючи іншого стрижня, крім релігії, виробивши в мовній ізоляції самобутню мову, яка вже мала значні відмінності від чеської оригінальної, чехи, почали існування без надії.
Друга хвиля арештів спіткала Чехоград через рік – у 1932 р. – і була пов'язана з державною кампанією тотального викачування з села продовольчих запасів, що, як відомо, призвело до страшного голодомору.
З інформаційного листа Дніпропетровської обласної прокуратури та облсуду про роботу на терені сприяння хлібозаготовкам за станом на 20 грудня 1932 р. по Мелітопольському району:
«Слідством встановлено, що низка куркулів пролізла до артілі «Пру-копник» Чехоградської сільради, зайняли там командні висоти і чинили опір виконанню хлібозаготівлі[32].
Куркуль Ваврін проліз до партії, обійняв посаду голови правління, підібрав штат техробітників та правління з куркулів, внаслідок чого ця зграя із початком обмолоту зайнялась шкідницькою роботою по розтринькуванню зернохліба.
Зіпсовано 160 цнт. зерна; продали та роздали куркулям 415 цнт. хліба; сховали від держави 200 цнт. хліба під виглядом озадків. Систематично не здавали мірчука. Бухгалтерія перебувала у хаотичному стані – з метою приховування зловживань». Франц Ваврін справді приховав артільний фонд «озадків», щоб навесні ними годувати коней, без яких посівна була б неможливою. Посівної не відбулося.
По справі притягнуто Вавріна, куркуля, виключеного із лав КП(б) У, голову колгоспу; Кубішта Й.Й., члена правління, бідняка, виключеного з КП(б) У; Сершеня Ф.И., куркуля, завгоспа артілі; Тонішевського Я.І., походження із дворян, комірника; Халупника В.І., куркуля, секретаря правління; Шіллера А.І., середняка, голову ревкомісії; Швигеля К.Ф., середняка, рахівника….»[33].
До речі, протягом наступного року державна політика не змінилася і 6 грудня 1933 р. члени бюро Мелітопольського райкому КП(б) У на виконання постанови Дніпропетровського обкому КП(б) У про додаткові репресії проти власників господарств, що не виконують хлібозаготівельних планів («які злісно саботують хлібозаготівлі») ухвалили: «Визначити до вислання 50 господарств: По Костянтиновці – 25, по Миколаївці – 15, по Чехограду – 10. Строк виконання – 2 дні. Секретар РПК – (Толстопят)».
За спогадами Ярмили Францевни Пршибл – доньки «голови саботажників» Франца Івановича Вавріна, її батько походив із бідної чеської родини, в якій, крім нього, було ще п'ятеро дітей. Свій дім Франц Іванович почав будувати лише у 1928 р., але закінчити будівництво йому не вдалося. З початку 30-х років Ваврін обіймав посаду голови колгоспу «Прукопник». Взимку 1932 р. він вчився на курсах голів колгоспів у Харкові. Згодом його раптово відкликали в Чехоград, де й заарештували. А невдовзі відбувся суд.
Заарештованим Вавріну, Сершеню та Тонішевському навіть не дозволяли побачення з рідними. Лише після проголошення їм вироку – розстрілу – до Вавріна, як виняток, допустили проститися з ним його чотирирічну доньку – наймолодшу із трьох. Адже вона не змогла б розповісти батькові про повну конфіскацію майна родини (одягу, сірників та двох стаканів рису тощо; енкаведисти хотіли взяти навіть якесь іржаве відерце, але, подумавши, залишили його «на господарстві»).
Дітей Вавріна від голодної смерті вивезли до чеського села у Криму. Проте ніхто у сім'ї не хотів вірити, що батька дійсно розстріляли. Лише у 50-ті роки, коли почалась реабілітація жертв репресій, Вавріни отримали документи, що підтверджували смерть Франца Івановича4. Проте свідки повідомляли, що він дійсно сховав 6 тонн пшеничних озадків від хлібозаготівлі. Для чого? Щоб навесні годувати ними коней, які мали б працювати на посівній.
За свідченнями односельців, Франц Іванович, розуміючи небезпеку своїх вчинків, попри все намагався захистити своїх селян від голодної смерті і дотепер залишився героєм в їхніх очах. Колгосп «Прукопник», першим головою якого він був, змінив згодом назву на «Україна», а селище Чехоград – на Новгородківку.[34]
Разом із «смертниками» Вавріним, Тонішевським та Сершенем були засуджені й інші селяни.
За офіційними даними у 1932–1933 рр. у Чехограді було зареєстровано понад 50 осіб, що потерпали (пухли) з голоду. На початок 1933 р. фактів смерті від голоду офіційно зареєстровано не було.[35]
Зазначимо, що події, подібні до чехоградських, відбувалися в цей час і в інших місцях УСРР. Так, у Крошні-Чеській під Житомиром від голови сільради вимагали дозволу на проведення трусу у чеха – колгоспника Кржебіжа, до якого українські селяни привезли свій хліб для схову від співробітників НКВД. А коли голова сільради попросив районне керівництво дозволити використати кошти з колгоспного фонду, що призначалися на культурні потреби, на допомогу голодуючим, йому заборонили це, пояснивши що ці гроші можуть витрачатися тільки за цільовим призначенням[36].
Все це відбувалося в умовах, коли, наприклад, протягом 1932 р. кожного місяця здійснювалися державні заготівлі: спочатку зерна, потім худоби, овочів і наприкінці – сіна. Коли у селян нічого не залишалось, вони, особливо ті, хто мав по кілька хворих членів родини, просили дозволу продати облігації державної позики. Деяким дозволяли продаж, але лише 30% загальної вартості облігацій і за умови, що селяни відразу підпишуться на нову держпозику[37].
Та повернемося до подій у Мелітопольському районі. Третя хвиля арештів у Чехограді почалася у 1937 р. і була обумовлена боротьбою влади із проявами антирадянської агітації. Під це визначення підпало близько двох десятків селян, не пов'язаних між собою якоюсь однією загальною «справою».
Один з них – Схейбал Франц Францевич, 1889 р.н., – у 1930 р. був розкуркулений, а 14 вересня 1937 р. засуджений за антирадянську агітацію до 5 років ув'язнення (реабілітований 21 грудня 1989 р.). Іншу люди ну – Фіцека Йосипа Францевича – було засуджено за антирадянську агітацію до 2 років ув'язнення у липні 1939 р. (реабілітований за постановою Верховного Суду УРСР від 28 липня 1990 р. за відсутністю в його діях складу злочину)[38].
Загалом у 30-х роках населення Чехограда становило всього 806 осіб, з яких українців було 25, а росіян – 11. Під розкуркулення та інші репресії 1930–1937 рр. підпало приблизно 250 осіб, враховуючи і членів родин, що були покарані[39].
Як відомо, у Південно-західному регіоні України компактні чеські поселення існували, головним чином, навколо Миколаєва та Одеси. Яскравим, документально доведеним фактом економічних репресій проти чеського населення в цьому регіоні є шахрайство із наданням сільгоспартілі у селищі Богемка Врадієвського району Миколаївської області сільгоспмеханізмів у кредит. Вірогідно, влада це зробила з метою з'ясувати, чи не залишилось у досить заможних чехів якихось заощаджень.
Ще у 1928 р. радянські чиновники з Москви разом із представником чеського торгпредставництва (якого потім так і не знайшли) уклали з селянами Богемки договір про поставку їм із Чехословаччини сільгоспмашин на суму 15 млн. чеських крон на умовах безпроцентної позики на 5 років. Машини дійсно почали надходити, але старі, поламані, без запчастин, наполовину комісійні чеські, наполовину старі російські. Невідомо звідки з'явилися чималі відсотки за наданий кредит. Село в 300 дворів виявилося боржником держави на суму 14 тисяч американських доларів. До органів державної влади вони звернулися лише на останньому етапі справи. Якимсь чином це шахрайство, що, можливо, мало за мету в легальний спосіб перевірити фінансову спроможність чехів і викачати з них кошти ще до розкуркулення, було скасовано. Врадєвський райвиконком секретно доповідав республіканському керівництву: «Інцидент має вже досить чіткі політичні наслідки… Колоністські селища в окрузі мають національно закритий шовіністичний характер. Вони відчувають симпатію до Чехословацької республіки, підтримують з нею зв'язок через листи та газети (газети – виключно комуністичні, хоча передачі іншої преси з-за кордону просто документально не підтверджено). Чеські селища мають свої школи, молитовні, та на будь-яку спробу проникнути до їхнього громадського життя дається відсіч. Цей інцидент пробив замкнутість селища і дав надію на можливість пропагандистської роботи [в ньому]. Результатами також цікавляться й інші колонії» [40]. Наскільки нам відомо, Богемка мала той самий замкнутий характер і подвійну систему соціального управління – поряд з офіційним колгоспом була громада на чолі із дедичком-старостою та релігійним діячем[41].
Слід згадати і про факти вилучення державою церковних цінностей. Так, свого часу у Чехограді для задоволення релігійних потреб односельців церковна громада на чолі із старшим братом Франца Вавріна побудувала досить великий костел і капличку[42]. Зі свідчення інформатора ГПУ про приїзд до селища Чехоград католицького єпископа: «Ксьондзи в'їхали до Чехограда під урочисте калатання дзвонів і зупинилися на квартирі у кістера чехоградської церкви Франца Иосифовича Вавріна. Зранку почалося богослужіння, на якому були присутні всі, за винятком членів КНС та радянських службовців. Хрещення проходило на головній вулиці, де вишикувалися всі, хто бажав пройти конфірмацію. Єпископський прелат Грузинський, ксьондзи з міст Олександрівка (Крим) та колонії Костгєйн прочитали проповідь, торкнувшись необхідності віри для селян і особливо – для дітей… На обіді, влаштованому на честь прибулих, ксьондз Шенфілд сказав; «Як у природі буває похмура погода, що потім змінюється на сонячну, так і в нас, у релігійному житті вже 9 років висить туман, що має розвіятись – тоді прийде свобода». Після цих промов кістер Ваврін, який до цього хотів полишити церковну діяльність, обіцяв усім, хто був на зібранні, що зостанеться кістером і послужить вірі, доки не зійде сонце». В Чехограді через 3 роки був збудований великий костьол, який одразу ж було закрито, а церковне майно конфісковано[43]. Це вже – 1931 рік, і сподівань на краще не залишилось. На колоністів, як і на все українське селянство, чекав голодомор.
В наступні роки чехоградська громада втратила й інше своє надбання – кістерів – чоловіків. За католицькими догматами служити відправу міг лише чоловік, що дав обітницю цноти. Проте всіх, хто годився на цю роль, було ув'язнено або страчено. З тих пір і до цього часу (сьогодні вже за традицією) Чехоград є унікальним місцем, де відправу у каплиці служать жінки[44].
Значних втрат зазнало у 30-ті роки і чеське населення багатонаціональної Житомирщини, де були поширені так звані «лінійні» арешти, тобто арешти за національною ознакою. Документи свідчать, що для затримання органами НКВД іноді достатньо було визнати себе поляком, німцем, чехом чи ще якимось «нацменом». Відпрацьована система автоматично дозволяла обвинуватити затриману людину в участі в націоналістичній, повстанській, антирадянській, контрреволюційній і т. п. організації. Протоколи затримань і допитів, проте, не дають інформації про будь-які документальні або речові докази злочинної діяльності проти влади чи закону. «Факти», «докази» і «визнання» провини з'являлися у процесі слідства[45].
Одним із яскравих прикладів фальсифікації кримінальних справ є «викрита» у 1938 р. 3-м відділом Управління державної безпеки Управління НКВД по Житомирській області так звана чеська військово-повстанська шпигунська організація, яка нібито існувала на території області. Керівництво діяльністю цієї «організації» приписувалось чеському національному повстанському об'єднанню «Чеське дружство».
Слідством було встановлено, що у 1919 р. полонені чеські офіцери Франц Белік та Едуард Маней заснували спортивну організацію «Сокіл», під прикриттям якої проводили контрреволюційну роботу серед чеського населення на Волині. З 1925 р. керівні посади в «Соколі» займали командир 44-ої стрілецької дивізії Штромбах та вчитель чеської школи Водседалек. В цей час організація почала створювати чеські військово-повстанські дружини, а на окремих підприємствах, в чеських колоніях і національних учбових закладах – «отбочки» – військово-повстанські групи.
У 1928–1929 рр. Штромбах створив у Житомирі «Чеське дружство», яке очолило всю роботу чеської військово-повстанської організації. Склад «Чеського дружства» впродовж декількох років постійно змінювався у зв'язку з арештами і виїздами окремих його членів. На початок 1937 р. до його складу входили: Томан С.А., Яндура Й.М., Голан В.В. і Маркуб Ф.Й.
Члени організації підтримували зв'язок із секретарем чеського консульства Хасусом та резидентом чеської розвідки Й. Власеком, від яких отримували вказівки щодо контрреволюційної та розвідувальної роботи. Створені в області повстанські дружини і «отбочки» вели підготовку до збройного повстання та проводили шпигунську роботу на користь чеської розвідки. Слідством було «викрито» на території області 4 чеські дружини та 12 «отбочок», що діяли у Черняхівському, Андрушівському, Малинському та інших районах.[46]
У справі проходило 80 громадян, 77 з яких були чеської національності (додаток В). Найстаршому з них виповнилось 67 років, наймолодшому – 28. Здебільшого це були робітники та колгоспники. Заарештовані утримувались у в'язниці НКВД у Житомирі. 22 вересня 1938 р. «трійка» при Управлінні НКВД по Житомирській області засудила всіх їх до розстрілу. Вирок було виконано 28 вересня того ж року. 30 червня 1958 р. Військовий трибунал Прикарпатського військового округу розглянув цей протест і скасував постанову «трійки» від 22 вересня 1938 р.
У кримінальній справі, що налічує 7 томів, зберігаються документи на арешти та обшуки, протоколи допитів заарештованих. З них видно, що не всі обвинувачені одразу визнали свою «провину»[47].
Серед представників чеського етносу в Україні, що стали жертвами репресій, неможливо не згадати професорів Євгена Рихліла і Олександра Янати, талановитих педагогів Ярослава Боучека і Я. Волседалека, краєзнавця і винахідника Стефана Кржижанека та інших.
[1] До вивчення нацменшин Волині // Вітчизна. — 1994. — № 3-4 — С.,111;
[2] Наулко В.І. Хто і відколи живе в Україні - К., 1998. — С., 61С.
[3] Луцький Ю.В. Чехи на Україні (1917-1933) // Вітчизна. — 1994. — № 3-4 — С. 123.
[4] Заславський І. В. Волинські Чехи: маловідомі сторінки історії, чеські меншини за кордоном // Вітчизна.— 1998.— №9-10— С.,149.
[5] Заславський І. В. Волинські Чехи: маловідомі сторінки історії, чеські меншини за кордоном // Вітчизна.— 1998.— №9-10 — С.,148;
[6] Луцький Ю.В. Чехи на Україні (1917-1933) // Вітчизна. — 1994. — № 3-4 — С. 122.
[7] Національні меншини в Україні в 1920-1931-ті роки: Атлас –К., 1996.— С., 4;
[8] Досліди над чеськими колоніями на Україні// Вітчизна. — 1994. — № 3-4.— С., 102.
[9] Пустоход П. І. Всесоюзний перепис населення 1939р.. — К., АН УРСР., 1939. — С. 34-35;
[10] Населення в містах України (за даними всесоюзного міського перепису 15 березня 1923 року).—Харків, 1926.— С. 108;
[11] Всесоюзная перепись населения 1926 г. Т. 11 УРСР. Подлесский предрайон Народность, родной язык, возраст, грамотность. — М., 1929. — С. 8-9;
[12] Досліди над чеськими колоніями на Україні // Вітчизна. — 1994. — № 3-4 — С. 101.
[13] Луцький Ю.В. Чехи на Україні (1917-1933) // Вітчизна. — 1994. — № 3-4.— С. 126-127;
[14] Мазур В.М. Особливості соціально-економічного та культурно-освітнього розвитку національних меншин в Україні (1920-1929) Порівняльний аналіз.—Київ-Вінниця, 1999. — С. 9.;
[15] Національний склад сільського населення України. Попередні підсумки Всесоюзного перепису населення 1926р.— Харків, 1927.— С. 11;
[16] Мазур В.М. названа праця С. 9.
[17] Радянське будівництво серед нацменшин. – Харківв, 1928. — С. 46-47.
[18] Чирко Б.В. Національні меншини в Україні (20-30-ті роки ХХ ст.) – К., 1995.— С. 143;
[19] Братское содружество народов СССР. 1922-1936гг. Сборник документов и материалов.— М., 1964.— С. 274.
[20] Мазур В.М. Особливості соціально-економічного та культурно-освітнього розвитку національних меншин в Україні (1920-1929) Порівняльний аналіз.—Київ-Вінниця, 1999. — С. 49;
[21] Чирко Б.В. Національні меншини в Україні (20-30-ті роки ХХ ст.) – К., 1995.— С. 178;
[22] Всесоюзная перепись населения 1926г.. Т. 12 УРСР. Правобережный предрайон, Левобережний предрайон. Народность, родной язык, возраст, грамотность. — М., 1929. — С. 9-11;
[23] Луцький Ю.В. Чехи на Україні (1917-1933)// // Вітчизна. — 1994. — № 3-4.— С. 125.
[24] Луцький Ю.В. «Чеські справи» (1930-1937рр.) // З архівів ВУЧК – ГПУ – НКВД – КГБ.— 1999., №1/2 (11/12).— С. 162;
[25] Демографічний збірник. За ред. В. Птухи.. — К., Всеукр. АН., 1930.— С. 153.
[26] Луцький Ю.В. Чехи на Україні (1917-1933) // Вітчизна. — 1994. — № 3-4.— С. 128;
[27] До вивчення нацменшин Волині // Вітчизна. — 1994. — № 3-4.— С. 111-112.
[28] Луцький Ю.В. Чехи на Україні (1917-1933) // Вітчизна. — 1994. — № 3-4.— С. 126;
[29] Досліди над чеськими колоніями на Україні // Вітчизна. — 1994. — № 3-4.— С. 104.
[30] Мазур В.М. Особливості соціально-економічного та культурно-освітнього розвитку національних меншин в Україні (1920-1929) Порівняльний аналіз.—Київ-Вінниця, 1999. — С. 103.
[31] Луцький Ю.В. «Чеські справи» (1930-1937рр.) // З архівів ВУЧК – ГПУ – НКВД – КГБ.— 1999., №1/2 (11/12).— С. 156-157.
[32] Луцький Ю., Лутай М. політичні репресії щодо чеського населення Житомирщини (1920-1950ті. рр.). // Хроніка 2000., Вип. 29-30.— С. 139;
[33] Луцький Ю.В. «Чеські справи» (1930-1937рр.) // З архівів ВУЧК – ГПУ – НКВД – КГБ.— 1999., №1/2 (11/12).— С. 156-168.
[34] Луцький Ю., Лутай М. політичні репресії щодо чеського населення Житомирщини (1920-1950ті. рр.) .// Хроніка 2000., Вип. 29-30.— С. 144.
[35] Чирко Б.В. Національні меншини в Україні (20-30-ті роки ХХ ст.) – К., 1995. С — 148;
[36] Заславський І. В. Волинські Чехи: маловідомі сторінки історії, чеські меншини за кордоном // Вітчизна.— 1998.— №9-10.— С. 148;
[37] Національні меншини в Україні в 1920-1931-ті роки: Атлас –К., 1996.— С. 104.
[38] Луцький Ю.В. «Чеські справи» (1930-1937рр.) // З архівів ВУЧК – ГПУ – НКВД – КГБ.— 1999., №1/2 (11/12).— С. 159;
[39] Житник В. К. Чехи України // Відродження мов і культур західних та південних слов’ян в Україні.— К., 1995.— С. 90.
[40] Луцький Ю.В. Чехи на Україні (1917-1933) // Вітчизна. — 1994. — № 3-4.— С.127;
[41] Глинский А.Б. Национальные меньшинства на Украине. –Харьков, 1931. — С.119;
[42] Чирко Б.В. Національні меншини в Україні (20-30-ті роки ХХ ст.) – К., 1995.— С. 178.
[43] Луцький Ю.В. Чехи на Україні (1917-1933) // Вітчизна. — 1994. — № 3-4.— С. 132;
[44] Житник В. К. Чехи України // Відродження мов і культур західних та південних слов’ян в Україні.— К., 1995.— С. 92;
[45] Чеські колонії на Житомирщині // Вітчизна. — 1994. — № 3-4.— С. 110.
[46] Луцький Ю.В. «Чеські справи» (1930-1937рр.) // З архівів ВУЧК – ГПУ – НКВД – КГБ.— 1999., №1/2 (11/12).— С. 163.
[47] Луцький Ю., Лутай М. політичні репресії щодо чеського населення Житомирщини (1920-1950ті. рр.). // Хроніка 2000., Вип. 29-30.— С. 143.
Чеська національна меншина в Україні в 20–30-ті роки ХХ століття Вступ Актуальність. В сучасних умовах розвитку міжнаціональних відносин і розв'язання проблем, які виникають у зв'язку з цим, особливу актуальність, на мій погляд,
Четверте покоління школи "Анналів"
Чехословацька криза 1968 року
Школа и просвещение в России в XVII веке
Эволюция колониальной политики германской империи в 1871-1914 гг.
Эволюция Российской монархии
Эволюция советского терроризма
Экономическая мысль эпохи Средневековья
Экономические и политические предпосылки феодальной раздробленности
Экономические реформы Н.С. Хрущева
Экономический курс Ф. Рузвельта (США) и И. Сталина (СССР): сравнительный анализ
Copyright (c) 2024 Stud-Baza.ru Рефераты, контрольные, курсовые, дипломные работы.