База знаний студента. Реферат, курсовая, контрольная, диплом на заказ

ЗМІСТ

Вступ.................................................................................................................4

1 Літературний огляд.........................................................................................6

1.1 Біологічні основи паразитології................................................................6

1.2 Класифікація паразитичних форм тврин..................................................9

1.3 Вплив паразита на хазяїна........................................................................11

1.4 Шляхи розселення та пошук хазяїна.......................................................16

2 Еколого-біологічні особливості облігатних та факультативних паразитів надцарства Protozoa.........................................................................................24

     2.1 Тип найпростіші (Protozoa).................................................................24

           2.1.1 Клас Саркодові  (Sarcodina).......................................................26

           2.1.2 Клас Джгутикові (Flagellata)......................................................28

           2.1.3 Клас Споровики (Sporozoa)........................................................31

           2.1.4 Клас Імфузорії (Imfusoria)..........................................................34

     2.2 Тип Плоскі черви (Plathelimintes).......................................................36

           2.2.1 Клас Сисуни (Tpematodes).........................................................36

           2.2.2 Клас Стьожкові черви (Castoidea).............................................39

     2.3 Тип Круглі черви (Nemathelimites).....................................................41

      2.3.1 Клас Власне Круглі черви (Nematoda)...........................................42

     2.4 Тип Кільчасті черви (Annelida)..........................................................44

     2.5 Тип Членистоногі (Arthoropoda).........................................................46

           2.5.1 Клас Ракоподібні (Crustacea).....................................................48

           2.5.2 Клас Павукоподібні (Arachnaidea)............................................48

           2.5.3 Клас Комахи (Insecta).................................................................51

     2.6 Тип Хордові (Chordata).......................................................................54

Висновок.........................................................................................................57

Література.......................................................................................................59

ВСТУП

Паразити людини зустрічаються у типах найпростіших, плоских і круглих червів, членистоно­гих. Паразитичних червів із типів пло­ских і круглих червів звичайно об'єд­нують під загальною назвою гель­мінтів.

Паразитизм широко розповсюджений у природі (бактерії, гриби, багато без­хребетних). Паразитичний спосіб життя ведуть і віруси. Серед вищих рослин також зустрічаються парази­тичні, які селяться на інших росли­нах.

На відміну від інших організ­мів основою зовнішнього середовища паразитичних організмів е інший жи­вий організм, а не нежива природа.

Справжніми паразитами є тільки ті організми, для яких парази­тичний спосіб життя — обов'язкова форма існування. Bід справжніх (облігатних) паразитів необхідно відрізняти несправжніх. До них належать організми, які живуть вільно, але, потрапивши у інший організм, здатні прожити у ньому деякий час. До них відносяться, наприклад, личинки мух, які  залишаються  живими  при  прохо­дженні  через   кишки  людини.

Паразитизм —форма антагоністичного співжиття онанізмів, щo від­носяться до різних видів, при якому один з організмів (паразит) використовує - інший, організм (хазяїн) як  се­редовище існування, і джерело живлення, існуючи за його рахунок, чим, Звичайно, завдає шкоди хазяїну, але, як правило, не такої значної, щоб ви­кликати його загибель. В. О. Догель дає паразитизму таке визначення: «Паразити — це такі організми, які використовують інші живі організми як середовище існування Т джерело їжі, покладаючи при цьому (частково або повністю) на своїх, хазяїв завдан­ня регулювання своїх взаємовідносин з навколишнім середовищем».

Різниця між паразитизмом і хижа­цтвом полягає у тому, що хижак ви­користовує свою здибич раз, при цьо­му вона гине; паразит використовує свою жертву тривалий час, і, як пра­вило, вона не гине.

Паразит і хазяїн становлять єдину взаємозв'язану систему, яка існує у певних умовах середовища. Тривала сумісна еволюція системи паразит — хазяїн привела до певної взаємопристосованості. Між паразитом і хазяї­ном на рівні організму виникають тісні взаємовідносини. Але для хазяїна при­сутність паразита не байдужа. Якщо паразити не викликають захворюван­ня, то виникають захисні реакції. Так, навколо тканинних паразитів (мета-церкарії сисунів, трихінела) формую­ться сполучнотканинні капсули, які у певній мірі ізолюють паразита. Вини­кають також у хазяїна імунні реакції, тобто на видовому  рівні між хазяїном і паразитом відбувається взаємна адаптація, яка забезпечує існування паразита і хазяї як біологічних видів.

1       ЛІТЕРАТУРНИЙ ОГЛЯД

1.1 Біологічні основи паразитології

 Тварини становлять значну частину    біосфери і відіграють важливу роль у кругообігу речовин у природі й еко­номіці. Тварини — джерело основного білкового харчування, незамінних амінокислот. Від тварин людина отримує сировину для виготовлення одягу (шкіра, шерсть) і багато інших про­дуктів, у тому числі й лікарські за­соби.

Медичне значення мають: 1) тварни-паразнти —збудники хвороб; 2) пе­реносники збудників хвороб (вірусів, бактерій, тварин-паразитів); 3) твари­ни, які хворіють на ті ж хвороби, що й людина, і, отже, можуть бути джере­лом захворювання для людини або природним осередком збудників хво­роб, якими може хворіти людина; 4) отруйні тварини; 5) тварини — про­дуценти лікарських речовин.

У антропобіоценозі, як і в будь-якому біоценозі, між ного співчленами встановлюються аліментарні зв'язки, які включають у себе продуценти, консументи і редуценти; є різні форми співжиття (симбіозу) — як синергічні, так і антагоністичні. Людина як співчлен антропобіоценозу не ізольована від процесів, які відбуваються в ньому. З цими про­цесами нерідко пов'язані шляхи роз­повсюдження збудників хвороб, тому на деяких закономірностях, які харак­терні для біоценозів, спинимося де­тальніше [1].

Будь-яке співжиття, організмів, які нале­жать до різних видів, необхідно вва­жати симбіозом (гр. simbiosis — спів­життя). Є три форми симбіозу: мутуалізм — кожний з організмів при­носить іншому певну користь, де пози­тивний симбіоз; синойкія і коменсалізм — симбіоз з однобічною користю, без шкоди для іншого партнера; пара­зитизм  антагоністичний, негативний для одного із партнерів симбіозу. Між цими формами співжиття існують перехідні форми. Нерідко у одних і тих же партнерів спостерігаю­ться зміни взаємовідносин. Так, для людини вегетативні дрібні форми ди­зентерійної амеби є коменсалами, а вегетативні великі її форми — пара­зитами.

Мутуалізм (лат. mutus — вза­ємний) досить поширений серед рос­лин і тварин. Наприклад у комарів, вошей, оводів, мухи цеце і ряду інших комах у різних органах є спеціальні утвори, які заселені бактеріями або одноклітинними грибами. Нерідко ці утвори розташовані поблизу яєчників; і симбіонти, потрапляючи у яйцеві клі­тини, передаються з покоління в по­коління. У клітинах комах партнери мають сприятливі умови для існуван­ня і в свою чергу, виділяють речови­ни, які сприяють перетравлюванню їжі їхніми хазяїнами.

У кишках людини постійно живе кишкова паличка (Escherichia coii), яка живиться їхнім вмістом, одночасно з її діяльністю пов'язаний синтез у кишках вітамінів групи В і стримуван­ня розвитку хвороботворних бактерій (черевного тифу, дизентерії).

Синойкія  (rp  syn — разом, oikos — будинок) —співжиття,        при якому один  партнер  використовує ін шого як житло. Коменсалізм   (франц. commen­sal— співтрапезник) —такий тип сим­біозу, при якому один партнер викори­стовує організм іншого як житло і як джерело харчування, але не шкодить йому.

Паразитизм —форма антагоністичного співжиття онанізмів, щo від­носяться до різних видів, при якому один з організмів (паразит) використовує - інший, організм (хазяїн) як  се­редовище існування, і джерело живлення, існуючи за його рахунок, чим, Звичайно, завдає шкоди хазяїну, але, як правило, не такої значної, щоб ви­кликати його загибель. В. О. Догель дає паразитизму таке визначення: «Паразити — це такі організми, які використовують інші живі організми як середовище існування Т джерело їжі, покладаючи при цьому (частково або повністю) на своїх, хазяїв завдан­ня регулювання своїх взаємовідносин з навколишнім середовищем».

Різниця між паразитизмом і хижа­цтвом полягає у тому, що хижак ви­користовує свою здибич раз, при цьо­му вона гине; паразит використовує свою жертву тривалий час, і, як пра­вило, вона не гине [2].

Паразитизм широко розповсюджений у природі (бактерії, гриби, багато без­хребетних). Паразитичний спосіб життя ведуть і віруси. Серед вищих рослин також зустрічаються парази­тичні, які селяться на інших росли­нах, наприклад повитиця, вовчок та інші.

На відміну від інших організ­мів основою зовнішнього середовища паразитичних організмів е інший жи­вий організм, а не нежива природа (вода, грунт, повітря). Вчення про організм як середовище існування най­більш повно розроблене Є. Н. Павловським. Середовищем по відношенню до паразита будуть як органи хазяїна, так і інші організми, які населяють хазяїна. Це середовище першого роду. Але па разити, пов'язані і з зовнішнім середовищем, яке оточує хазяїна (се­редовище другого роду) і діє на пара­зитів опосередковано, через тіло, ха­зяїна.

 Сукупність усіх паразитів які одно-часно живуть у якому небудьорганізмі, Є. Н. Павловський назвав паразитоценозом, оскільки у будь-якому організмі одночасно поряд із паразитами є й інші симбіонти,то О.П. Мар­кевич запропонував сукупність їх ра­зом з організмами хазяїна називати симбірценозом. Компонентами симбіо-ценозу є віруси, рикетсії, спірохети, бактерії, гриби, найпростіші, гельмін­ти, членистоногі тощо_: Всередині сим-біоценозу між окремими компонентами і організмом хазяїна встановлюються складні,взаємовідносини [1].

 Взасмовідносини    між хазяїном    і усім комплексом симбіонтів, які складають симбіоз, забезпечують нормальне уснування організму хазяїна.

У нормі в тілі людини і тварин кіль­кість мікросимбіонтів більша, ніж власних клітин. З ними пов'язаний синтез ряду білків — ферментів, віта­мінів, яких не можуть самостійно син­тезувати багато макроорганізмів. Тіль­ки у присутності паразитичних сим­біонтів формується імунітет, утворю­ються імунокомпетентні клітини.

Взаємовідносини між організмом ха­зяїна і усім комплексом симбіоценозу є також джерелом патологічного про­цесу (хвороби) у організмі хазяїна.        

 Розвиток патогенних грибків у тілі людини стримується симбіотичними бзктеріями-коменсалами. Існування їх може бути пригнічене при лікуванні хворого антибіотиками, чим створю­ються сприятливі умови для патоген­них грибків, тому впровадження у медичну практику антибіотиків неспо­дівано викликало почастішання захво­рювань, які викликаються паразитич­ними грибами, зокрема роду Candida (кандидамікоз).

Численні факти переконують у тому, що захворювання, які викликаються паразитами, розвиваються внаслідок різноманітних відносин між макро­організмом і комплексом усього сим­біоценозу. Встановлено, що люди, які страждають гельмінтозами (тобто вра­жені паразитичними червами — гель­мінтами), важче хворіють на туберку­льоз, черевний тиф, деякі хвороби нер­вової системи і багато інших. Це обо­в'язково має знати і враховувати лікар і при лікуванні будь-якої хвороби — необхідно лікувати пацієнта і від су­путніх хвороб, які викликаються па­разитичними організмами. При цьому не слід забувати, що кожний організм разом з усім своїм симбіоценозом є частиною біоценозу (з усіма його біо­тичними і абіотичними факторами). Щодо людини, то окрім перерахованих факторів відіграють роль і соціальні умови [3].

1.2 Класифікація паразитуючих, форм тварин

 

Справжніми паразитами є тільки ті організми, для яких парази­тичний спосіб життя — обов'язкова форма існування. Bід справжніх (облігатних) паразитів необхідно відріз-няти несправжніх. До них належать організми, які живуть вільно, але, по-трапивши у інший організм, здатні прожити у ньому деякий час. До них відносяться, наприклад, личинки мух, які  залишаються  живими  при  прохо­дженні  через   кишки  людини [2].

У особливу групу виділяють факуль­тативних паразитів, тобто тварин, які звичайно живуть у вільному стані, але при  випадковому  потраплянні до від­повідних хазяїв можуть існувати за їх рахунок. Так, у 1925 р. гельмінтологіч­на експедиція, яка  працювала під ке­рівництвом  К. І. Скрябіна, при обсте­женні   шахтарів   Донбасу   виявила у їхніх кишках яйця, личинки і дорослі у черви   двох   видів   із  роду  Rhabdites, які звичайно живуть у грунті. Личин­ки одного із ґрунтових круглих червів (Aloinema) можуть селитися у кишках молюска Аrion, при цьому вони дося­гають значно більших розмірів, ніж у вільній    природі,    правда,    завершити свій  розвиток у таких умовах не мо­жуть. В. О. Догель відзначає, що фа­культативний  паразитизм має інтерес з точки зору питання про походження паразитизму.

За часом, який перeбувaють паразити у хазяїна, їх ділять на тимчасових і постійних. Перші пов'язані з хазяїном тільки під час приймання їжі. Паразитизм порівняно слабо відбився на їх організації, бо більшу частину життя вони проводять у вільному ста­ні. Це п'явки, ґедзі, комар мухи-жигалки, блохи тощо. Постійні паразити, як  правило,   не залишають хазяїна. Для  них  хазяїн   не   тільки джерело їжі, а й постійне місце існування. Такими є малярійні плазмодії, лямблії, кариди трихінел, коростяні свербуни і багато інших. У цьому  випадку разом з хазяїном гине і паразит.  За місцем існування розрізняють па-разитів: зовнішніх та, або ектопаразитів, які живуть на зовнашніх покривах, (наприклад, п'явки, кровосисні кома­хи), і внутрішніх, або ендопаразитів (паразити крові, кишок та інших органів, наприклад, малярійний плазмодій, аскарида, трихінела) [4].

Багато ектопаразитів виникло від хижаків. Наприклад, клопи із роду Reduvins е вільноживучнми хижаками, які жив­ляться комахами, але один із видів цього роду може нападати на людину і   живитися   кров'ю.  Тут  тільки  один крок до облігатного ектопаразитизму. У деяких випадках переходу до екто­паразитизму   сприяв   сидячий   спосіб життя.  Так,   вусоногі   рачки   прикріп­ляються  до  підводних  предметів,  але для ряду видів рачків такими предме­тами  стають  живі  організми,   а  один з видів навіть став глибоко проникати у шкіру китів. 1 тут можливий перехід від синойкії  до паразитизму.  На ряді прикладів вдається прослідкувати перехід від екто- до ендопаразитизму. Так, один  із сисунів є екто­паразитом на зябрах пуголовків жаби, але у процесі метаморфозу переселяє­ться у сечовий міхур, де завершує свій розвиток і перетворюється на ендопа­разита. Пухоїди — ектопарази­ти   птахів— виникли   від    комах,    які спочатку поселилися у гніздах і живи­лися  нагромаджуваними  там   рослин­ними і тваринними рештками, а з ча­сом    перейшли   до   живлення    пір'ям мешканців гнізда. Але пухоїд пелікана мігрував у його піддзьобок і почав жи­витися кров'ю. Тут видно поступовість переходу від синойкії до екдо-, а потім до ендопаразитизму.

  Moжливий  перехід до кишкового ендопаразитизму деяких паразитів із типу найпростіших і нематод, які були, спочатку факультативними, В. О. Догель, розвиваючи гіпотезу про подіб­ний перехід від вільноживучих форм до паразитичних серед ґрунтових круг­лих червів, писав: «Знахідка Скрябіним Rhabdites саме у Донбасі не ви­падкова. Там, у глибоких підземних шахтах, тисячі людей щоденно і на не­великому порівняно просторі досить тісно контактують із землею, у якій живуть вільні паразити; таким чином, для цього організму відкривається шлях до переходу у паразитичний стан».

Походження кровопаразитів у де­яких із хребетних хазяїв пов'язано Із зміною місця локалізації колишніх кишкових паразитів, проникнення їх у кров'яне русло. Можливий також інший шлях. Найпростішими кровопа­разитами хребетні заражаються зви­чайно через кусання членистоногими [5].

Можна припустити, що у ендопарази­тів первинним місцем мешкання були кишки членистоногих, із яких вони при смоктанні крові спочатку випадково потрапляли у кров'яне русло нового хазяїна, а потім уже пристосовува­лись і до нового хазяїна і нового спо­собу передавання від одного хазяїна до іншого.

1.3 Вплив паразита на хазяїна

Вплив паразита на хазяїна різнома­нітний. Перш за все паразит, знахо­дячись у тілі хазяїна, діє механічно. Так, міхур ехінокока тисне на органи, порушуючи їх функціонування. Стьож­кові черви і аскариди можуть викли­кати кишкову непрохідність. Кишкова непрохідність може бути наслідком не тільки механічної закупорки, а й реф­лекторних спазмів у відповідь на по­дразнення стінки кишок паразитами. Печінкові сисуни і аскариди можуть закупорювати жовчні протоки і стати причиною жовтяниці.

Паразити кишок використовують ча­стину їжі, яка перетравлена їх хазяїном, що може зумовити виснаження хазяїна. Виділяючи продукти життєдіяльності, паразити постійно отрую­ють організм отруйними хімічними ре­човинами — токсинами. Токсини малярійних плазмодіїв викликають приступи малярії. Аскариди і анкілостоми виробляють речовини, які розчиняють еритроцити. Спеціальним експериментами було доказано, що екстракт із стьожкового черв'яка впливає на мо­торну фінкцію кишок. Слина крово­сисних членистоногих також має ток­сичні властивості [6].

Ряд паразитів сприяє проникненню у тіло хазяїна інших хвороботворних організмів. Наприклад, волосоголовці, анкілостоми, личинки аскариди, пору­шуючи цілісність стінок кишок, сприя­ють проникненню хвороботворних мік­роорганізмів у порожнину тіла. Збудники деяких хвороб проникають у організм  ха зяїна через укуси крово-сисних членистоногих  тобто трансмі-сивним шляхом.

Продукти життєдіяльності багатьох паразитів токсичні. Вони призводять до приступів гарячки (при малярії), недокрів'я (при дифілоботріозі), загального нездужання, зниження праце­здатності (при багатьох гельмінтозах), до затримки розвитку у дітей (при анкілостомідозі). Патогенна дія пара­зитичних червів часто виражається у алергічних реакціях враженого орга­нізму, а вони призводить до порушен­ня регулюючих систем хазяїна, зокре­ма його нейрогуморальної системи [4].

Паразит і хазяїн становлять єдину взаємозв'язану систему, яка існує у певних умовах середовища. Тривала сумісна еволюція системи паразит — хазяїн привела до певної взаємопристосованості. Між паразитом і хазяї­ном на рівні організму виникають тісні взаємовідносини. Але для хазяїна при­сутність паразита не байдужа. Якщо паразити не викликають захворюван­ня, то виникають захисні реакції. Так, навколо тканинних паразитів (метацеркарії сисунів, трихінела) формую­ться сполучнотканинні капсули, які у певній мірі ізолюють паразита. Вини­кають також у хазяїна імунні реакції, тобто на видовому  рівні між хазяїном і паразитом відбувається взаємна адаптація, яка забезпечує існування паразита і хазяї як біологічних видів.

Як уже відзначалось, паразитизм характеризується антагоністичними взаємовідносинами у системі пара­зит— хазяїн, проте вираженість цього антагонізму у різних системах різна і склалась вона у процесі філогенетич­ного розвитку. У процесі сумісної ево­люції макро- і мікроорганізми ніби "притирались" один до одного. У філогенетично молодих системах пара­зит— хазяїн антагонізм більш гострий, ніж у старих системах, де він вираже­ний значно слабше. Існує думка, що у ряді випадків згладжування анта гонізму у цій системі зумовлене біохімічним зближенням антигенних структур обох партнерів. У зв'язку з цим, як правило, при гельмінтозах стійкого імунітету не виникає. Тому одними і тими ж гельмінтозами люди­на може хворіти багаторазово, що не­обхідно мати на увазі при проведенні профілактичних заходів. З іншого боку, при паразитуванні ряду найпро­стіших (лейшманій, трипаносом) ви­робляється стійкий імунітет, що дає можливість проводити профілактичну імунізацію [2].

Знаходячись у організмі хазяїна, по­стійний паразит забезпечений їжею. Зв'язок із зовнішнім середовищем, особливо ендопаразитів, опосередко­ваний через організм хазяїна. Внаслі­док цього у будові багатьох паразитів є тенденція до спрощення. Типовим прикладом зміни організації у зв'язку з паразитичним способом життя є ра­коподібне - сакуліна. Ця тварина, яка паразитує на інших ракоподібних, втратила членистість тіла, органи чут­тів, травну систему. Воно складається із безформного мішка, який наповне­ний статевими залозами і яйцями. Про належність сакуліни до класу рако­подібних стало відомо тільки завдяки вивченню її зародкового розвитку.

Нерідко спрощення організації су­проводжується зменшенням розмірів паразита, що сприяє проникненню його до хазяїна. Можна припустити, що у вірусів надзвичайно малі розміри і спрощення організації (аж до втрати клітинної будови) пояснюються при­стосуванням до внутрішньоклітинного паразитування. У багатьох паразитів спрощення супроводжується втратою органів чуттів, а в деяких, які живуть у кишках або крові, відсутні травні системи. Навпаки, у тимчасових екто­паразитів у кишках є пристосування до можливого більшого наповнення. У цьому одна з причин того, що у киш­ках п'явок і кліщів є бічні вирости.

У паразитів добре розвинені,органи прикріплення; присоски у сисунів; при-соски, гачки, ботрії у стьожкових, червів; чіпкі кінцівки у ряду паразитич­них членистоногих тощо. Ендопаразити живуть у безкисневому середовищі, тому у них з'явились спеціальні при­стосування для процесів життєдіяль­ності в цих умовах. У гельмінтів — мешканців кишок — клітини на поверх­ні тіла виділяють речовини, які перешкоджають перетравленню паразитів  ферментами  травних  соків хазяїна [7].

Характерними рисами паразитів е добрий розвиток органів розмноження і величезна плодючість, що викликано двома причинами. По-перше, багате харчування забезпечує можливість інтенсивного розмноження. По-друге, у результаті природного добору ви­живають тільки ті паразити, які набу­вають здатності до, інтенсивного роз­множення у зв'язку з труднощами поширення, необхідністю зміни хазяї­нів і загибеллю великої кількості за­родків. Крім того, яйця гельмінтів і цисти найпростіших  дуже стійкі до несприятливих умов абіотичного се­редовища.

У результаті імунної відповіді ха­зяїна на паразитів, які у ньому посе­лилися, нерідко у останніх знижується інтенсивність росту та падає продук­тивність статевих клітин.

На систему паразит — хазяїн впли­вають фактори зовнішнього середови­ща. Встановлено, що несприятливі впливи абіотичного, біотичного і со­ціального середовища на організм ха­зяїна можуть сприяти підсиленню па­тогенної дії паразитів.

Чисельність паразитів у будь якій популяції хазяїнів, як і в тілі кожного окремого хазяїна не по­винна перевищувати певного рівня, бо виникає загроза існування популяції хазяїна, а за ним  і паразитів. У взаємовідносинах у системі пара­зит — хазяїн існує кілька механізмів, які грунтуються на принципі зворотного зв'язку і підтримують чисельність популяції паразитів на певному рівні. Інколи вслід за перенаселенням попу­ляції паразитів у тілі хазяїна настає зниження росту паразитів, загибель частини з них, зниження репродуктивності.

Для запобігання загибелі хазяїна у результаті надмірного, збільшення  чи­сельності паразитів, у дроцесі. еволюції з'явився феномен зміни хазяїнів у жит­тєвих циклах паразитів. Так, сисун ча­стину життєвого циклу проводить у тілі молюсків, де інтенсивно розмножує­ться партеногенетично. Велика кіль­кість паразитів може загрожувати життю хазяїна. Наступні стадії роз­витку сисуни проходять у хазяїнів ін­ших типів тваринного світу, Це сприяє збереженню і сисунів, і молюсків.

Як відзначалось вище, на рівні осо­бини паразит звичайно наносить шко­ду хазяїну. Але у популяції хазяїнів він може відігравати позитивну роль, регулюючи чисельність хазяїнів. Інтен­сивне збільшення чисельності популяції хазяїнів може призвести до висна­ження її харчових ресурсів і виклика­ти загибель усієї популяції. У таких випадках звичайно виникають епізоотії (масове захворювання тварин) пара­зитарних хвороб. Це призводить до загибелі частини тварин, і оптимальна чисельність популяції відновлюється. Виживає і популяція паразитів. У цьо­му проявляється позитивна роль пара­зитів (як і хижаків) у біогеоценозах. Але якщо можна говорити про певну позитивну роль паразитизму у природ­них біогеоценозах, то це ніяк не сто­сується людського суспільства. Пара­зитарні хвороби у людей обов'язково слід виявляти і лікувати, а в колекти­вах людей необхідно здійснювати про­філактичні заходи [1].

Розподіл паразитів у популяції ха­зяїнів має певну закономірність. У популяції не всі особини рівною мі­рою вражені паразитами. Звичайно вражена тільки частина популяції, але у вражених особинах нагромаджується велика кількість паразитів. Це. пояс­нюється рядом причин: дещо різними умовами середовища, у які потрапляють окремі особини популяції хазяїнів і паразитів; зниженням резистентності уже вражених особин; розмноженням паразитів у тілі хазяїна (дизентерійна амеба, малярійний плазмодій у люди­ни, личинкові стадії сисунів у молю­сків).

1.4 Шляхи розселення паразитів та по­шук хазяїна

 Розселення тварин — важлива умова збереження виду.

Особливо важливо розселення для па­разитів, оскільки суперінвазія призво­дить до смерті хазяїна і загибелі паразита. Тому паразити мають здат­ність залишати на певній стадії роз­витку одного хазяїна та знаходити інших.

Перехід від одного хазяїна до іншо­го, забезпечуючи розселення паразита, супроводжується високою його смерт­ністю, оскільки ймовірність знахо­дження нового хазяїна, як правило, дуже невелика. Загибель більшої ча­стини особин на різних стадіях циклу розвитку паразита компенсується ве­ликою плодючістю паразитичних форм. Перехід від одного хазяїна до іншого здійснюється двома шляхами; 1) за допомогою вільноживучої активно рух­ливої личинки, 2) за допомогою не­активної (в стані спокою: яйце, циста, спора) стадії. Остання має захисні пристосування, (оболонка), які забез­печують перечікування несприятливих умов.

Активна рухлива стадія (церкарій, рабдитна, філярієвидна личинка) сприяє розселенню паразита у просто­рі, звичайно не живиться і живе не довго. Крім функції розселення вона винокує функцію пошуку хазяїна.

Включення в цикл розвитку проміжного хазяїна дає можливість паразитові уникнути несприятливих впливів середовища і продовжувати строк свого існування.

Розселенню паразита сприяє також переміщення хазяїнів. Особливо ефек­тивне переміщення остаточного хазяї­на, який е носієм статевозрілих форм паразита і розсіює його яйця на тери­торії свого житла.

Якщо цикл розвитку включає пере­носника, то функцію пошуку нового хазяїна виконує переносник. При наяв­ності в циклі проміжного хазяїна, як правило, паразит не бере участі в по­шуку остаточного хазяїна, а потрап­ляє до нього завдяки наявним харчо­вим зв'язкам [8].

Паразити можуть змінювати пове­дінку проміжних хазяїнів таким чином, що шанси потрапити до остаточного хазяїна будуть підвищуватися. На­приклад, мурашки, які вражені метацеркаріями трематоди, вилазять на кінчик травинки і тут ціпеніють, що забезпечує ковтання їх травоїдними тваринами. Риби, які вражені деякими видами цестод, плавають значно по­вільніше, тому частіше стають здобич­чю хижаків.

У багатьох паразитів ймовірність зустрічі з хазяїном полегшується , за рахунок синхронізації їх циклу роз­витку з біоритмамн і поведінкою ха­зяїна. Наприклад, яйця Schistosoma hаеmatobium виділяються з організму людини із сечею, причому найбільша їх кількість надходить у порожнину сечового міхура в другу половину дня, коли ймовірність купання досить ве­лика (проміжний хазяїн — водний мо­люск).

Прикладом синхронізації циклів па­разита і переносника можуть бути філярії Wuchereria bankrofti, личинки якої переходять в периферичні судини людини вночі, тобто в той час, коли переносник — комар роду Mansonia нападає на людину для смоктання кро­ві. Вдень личинки концентруються .в судинах внутрішніх

Шляхи проникання паразита в тіло людини можутъ бути різними Напри-клад через рот — перорально: цисти дизентерійної амеби, яйця аскариди, гострики, фіни ціп'яків, личинкові стадії сисунів. У  деяких паразитів (анкілостома, шистосома) личинка вбуравлюється в шкіру (перкутантне проник­нення) . Можливе зараження статевим шляхом, (трихомонади)

К. І.,Скрябін і Р.С. Шульц (1931) серед , паразитичних червів , виділили дві групи у залежноеті від характеру роз ви тку : гео- і біогельмінтів, найсприятливішим  середовищем є грунт, що й  дало підставу називати їх геогельмінтами. Враження, людини геогельмінта ми відбувається через немиті овочі ї фрукти на яких можуть знаходитися яйця геогельмінтів (на-приклад, аскариди, волосоголовця), або при безпосередньому контакті з грунтом, в якому є личинки (наприк­лад, кривоголовки).

Біогельмінти проходять життєві цикли із зміною хазяїнів. Між хазяїнами біогельмінтів існують трофічн (харчові) зв'язки, завдяки чому здійснюється передавания паразитів. Наприклад, людина вражається неозброєним ціп'я­ком, поїдаючи яловичину. Життєві цикли паразитів включають личинкові стадії і статевозрілі форми. Частину життєвого циклу з певними стадіями паразит проходить у тілі одних хазяїнів, частину — в інших. Організм, у тілі якого паразит знахо­диться у статевозрілій стадії і роз­множується статевим шляхом, називається остаточним, або дефінітивним, хазяїном (лат. dеfinitivus — остаточ­ний). Організм, у тілі якого паразит проходить личинкову стадію чи стадії або розмножується безстатевим шля­хом, називається проміжним хазяїном. У життєвому циклі деяких паразитів личинкові стадії послідовно перехо­дять від одного до іншого хазяїна. У такому випадку першого з них на­зивають першим проміжним, а друго­го— другим проміжним, або додатко­вим, хазяїном [3].

У деяких паразитів може існувати резервуарний хазяїн. Вони не обов'яз­кові у життєвому циклі паразитів, але, потрапивши в організм такого хазяї­на, паразит не гине, хоч і не розвиває­ться далі. Кількість таких паразитів у тілі резервуарного хазяїна може збільшуватися. При поїданні резер­вуарного хазяїна остаточним хазяїном паразит завершує розвиток. Резервуар­ний паразитизм полегшує паразиту проникати в організм остаточного ха­зяїна.

У кишках людини може паразиту­вати стьожковий черв'як — лентець широкий. Людина для нього є остаточ­ним хазяїном. Першим проміжним хазяїном є рачок-циклоп, другим — бага­то видів риб, у тому числі щука. Остаточний хазяїн вражається, поїдаючи рибу. Але рибу може з'їсти інша риба, наприклад щука. Личинки лентеця широкого — плероцеркоїди — при цьому не гинуть, а переселяються у м'язи щуки. Тут плероцеркоїди можуть нагромаджуватися. Остаточний хазяїн вражається, поїдаючи сире м'ясо й ікру щуки. Отже, для лентеця широкого щука може бути як лопатковим, так і резервуарним хазяїном.

Способи проникання паразита в ор­ганізм хазяїна залежать від біологіч­них особливостей паразита. Переда­вання біогельмінтів найчастіше здійс­нюється при поїданні одного хазяїна іншим. Інколи живі організми можуть бути механічними переносниками збуд­ників захворювань. Наприклад, мухи і таргани можуть переносити на по­верхні тіла і в кишках хвороботворні бактерії, цисти найпростіших і яйця гельмінтів. Але участь цих переносни­ків не обов'язкова, значно частіше вра­ження здійснюється без них. Такі не­обов'язкові і неспецифічні переносники називаються факультативними.

У інших випадках необхідна участь специфічних переносників. Так, пере­давання кров'яних паразитів пов'язане з харчуванням специфічних перенос­ників із типу членистоногих на тепло­кровних тваринах. Звичайно у тілі та­ких переносників паразит проходить певні стадії розвитку або розмножує­ться (наприклад, малярійний плазмо­дій у тілі комара). Специфічні обов'яз­кові переносники називаються облігатними.

Отже, у розповсюдженні деяких па­разитів беруть участь облігатні пере­носники. Наприклад, збудник маля­рії — малярійний плазмодій — передає­ться людині малярійним комаром Ano­pheles. Такий шлях передачі збудника хвороби називається трансмісивним (лат. transmissio — передавання), а хвороби, які передаються таким шля­хом, називаються трансмісивними.

Є. Н. Павловський виділив особливу групу хво­роб, яка характеризується природною локалізацією, Природно-осередковими називаються хвороби, які пов'язані з комплексом природних умов. Вони іс­нують у певних біогеоценоз ах неза­лежно від людини, але коли люди по­трапляють у ці біогеоценози, то мо­жуть бути враженими [9].

Існування осередків таких хвороб зу­мовлене наявністю трьох груп орга­нізмів: І) організмів, які є збудника­ми хвороби; 2) організмів, які є хазяї­нами збудника (природний резервуар збудника хвороби); 3) організмів — переносників збудника хвороби, якщо ця хвороба поширюється трансмісивне.  Збудник лейшманіозу — один з видів найпрості­ших— лейшманія (Leischmania ma­jor). Природним резервуаром для лейшманій є дрібні гризуни, які жи­вуть у пустині,— піщанки. Облігатними переносниками є комахи із ряду двокрилих — москіти.

Багато паразитичних хвороб є при­родно-осередковими. При розробці заходів боротьби з природно-осередкови­ми хворобами необхідно враховувати особливості збудника, переносника і тварин, які функціонують як резервуа­ри збудника. Переважна більшість природно-осе­редкових хвороб передається трансмі­сійним шляхом, але існують природно-осередкові хвороби і з іншими шляха­ми передавання (опісторхоз, дифілоботріоз, трихінельоз).

Із майже півтора мільйонів видів тварин близь­ко 60 тис. ведуть паразитичний спосіб життя, у тому числі близько 500 видів можуть паразитувати в людини і лока­лізуватися в багатьох її органах (рисунок 1.1).

Лямблії

Токсоплазми

Амеба дизентерійна

Балантидій

Некатор

Аскарида

Гострик (9)

Трихомонада

Кривологозка (12)

Коростяний кліщ

Ришта (13)

Волосоголовець

Кліщ дермацентор

Кліщ орнітодорус

Муха-жигалка

Блоха

Блошиця

Воша

Москіт (29)

Ціп’як карликовий

Ціп’як неозброєний

Стьожак широкий

Ехінокок (міхур)

Ціп’як озброєний

Котячий сисун

Печінковий сисун

Ланцетоподібний сисун

Трихіна

Трипаносома

Лейшманія

Плазмодії малярії і кома -анофелес

Рисунок 1.1 - Локалізація паразитів у тілі людини

У зв'язку з цим одним з розділів науки про паразити — парази­тології — є медична паразитологія.

Характерна риса паразитів — їхня патогенність (гр. pathos — страждан­ня, genos — народження), тобто здат­ність викликати захворювання. Назви хвороб, які спричинюють паразити, утворюються з кореня родової назви паразита, до якого додається суфікс -оз, іноді -ез або -аз. Звідси захворю­вання, яке викликається одноклітин­ним паразитом, лейшманією, називає­ться лейшманіозом, дизентерійною амебою — амебіазом, печінковим сису­ном, або фасцілою,— фасціольозом тощо.

Хвороби, збудники яких вражають тільки людину, називаються антропо-позами. Біологічним хазяїном і джере­лом збудників цих хвороб € вражена людина. Хвороби, збудники яких вра­жають організм тварин і людини, на­зиваються зоонозами. При цьому дже­релом збудників хвороби е свійські й дикі тварини.Багатьом із зоонозів властива при родна локалізація. Захворювання, які викликаються вірусами і збудниками рослинної природи, наприклад спірохе­тами, бактеріями, рикетсіями, назива­ються інфекційними. Хвороби, які по­в'язані зі збудниками тваринної при­роди — найпростішими, гельмінтами, членистоногими, називаються інвазій­ними [7].

Стадії розвитку паразита, в яких він здатний проникати у тіло хазяїна і після цього продовжувати свій розви­ток, носять загальну назву інвазійних. Так, малярійний плазмодій у організ­мі людини проходить ряд стадій, але тільки стадія гаметоцита, потрапивши у тіло комара, буде продовжувати по­дальший розвиток. Отже, для комара інвазійною стадією є гаметоцит. У тілі комара плазмодій також проходить  ряд стадій, але з них тільки стадія спорозоїта є інвазійною для лю­дини.

Для запобігання враженню парази­тарними хворобами проводять профілактичні заходи. Розрізняють особисті і громадські профілактичні заходи. До особистих відносять ті заходи, які має виконувати кожний. Громадські профі­лактичні заходи проводять у великих колективах, у масштабах населеного пункту, певного адміністративного або географічного районів або навіть усієї країни. В організації та контролі за виконанням їх велика роль належить медичним працівникам. Морфологія, біологічні особливості, географічне по­ширення паразитів людини, як і хво­роби (паразитози), які вони виклика­ють, заходи профілактики, лікування і шляхи ліквідації паразитів людини становлять предмет вивчення медичної паразитології.

Роль вітчизняних учених у розвитку паразитології. Вітчизняні вчені зробили немалий внесок у паразитологію, зокрема медичну. О. П. Федченко розшифрував життєвий цикл ришти. Ф. О. Леш відкрив амебу — збудника амебіазу, П. Ф. Веронський — збудни­ка одного з видів лейшманіозу, Д. Ф. Лямбль — паразитів органів травлення— лямблій. В. Я. Данилев-ський виявив плазмодіїв — збудників алярії птахів, що сприяло виявленню збудників малярії людини Важливі дослідження малярії виконали В. В. Фавр і Д. Л. Романовськнй. 1. І. Меч­ников першим висловив припущення, що кліщі є переносниками збудників спірохетозів. М. О. Холодковський про­водив дослідження паразитичних чер­вів і надрукував перший атлас гельмін­тів людини.

Успішним розвиток паразитології привів до формування паразитологічиих шкіл, творцями яких стали видат­ні вчені.

В. О. Догель (1882—1955) першим у світовій науці обгрунтував екологічий напрямок у паразитології і ство­рив найбільшу паразнтологічну школу. В. М. Беклемішев (1890—1962) ав­тор вчень про малярійні ландшафти і життєві цикли кровосисних членисто­ногих. Ці вчення лягли в основу захо­дів по ліквідації малярії, сприяли і сприяють боротьбі не тільки з маля­рією, а й іншими хворобами, які передаються членистоногими. Створений В. М. Беклемішевим науковий напря­мок успішно розвивається його числен­ними учнями і послідовниками.

Є. Н. Павловський (1884—1965) ввів у науку вчення про трансмісивні хвороби і природну локалізацію деяких хвороб, яке відіграє важливу роль в оздоровленні територій, з якими пов'я­зане існування цих хвороб. Учні й послідовники Є. Н. Павловського успіш­но продовжують розвивати створений ним напрямок у науці [5].

К. І. Скрябін (1878—1972)—орга­нізатор найбільшої у світі школи гельмінтологів, а також численних експе­дицій, які вивчали поширення гельмінтозів у людини, свійських і диких тва­рин на величезній території нашої країни. Він відкрив і описав більше 200 нових видів гельмінтів. Велику роль у дослідженнях К. І. Скрябіна відіграла розробка заходів у боротьбі з гельмінтозами, методів їх діагности­ки, терапії і профілактики. Численні учні й послідовники К. І. Скрябіна працюють сьогодні у багатьох парази-тологічних установах нашої країни і за кордоном.

О. П. Маркевич створив найбільшу школу паразитологів на Україні. Організоване за його ініціативою Україн­ське республіканське наукове товариство паразитологів об'єднало науково-дослідницьку І практичну діяльність паразитологів усіх профілів. Розробив методику комплексного вивчення паразитологічної ситуації, створив і розви­нув учення про паразитоценози [3].

2 ЕКОЛОГО-БІОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ОБЛІГАТНИХ ТА ФАКУЛЬТАТИВНИХ ПАРАЗИТІВ НАДЦАРСТВА PROTOZOA

2.1 Тип Найпростіші (Protozoa)

 До цього типу відносять приблизно 20 — 25 тис. видів. Найпростіші дуже по­ширені на нашій планеті і живуть у найрізноманітніших середовищах: у морях і океанах, прісних водоймах, а деякі види — у грунті. Багато най­простіших пристосувались до життя у тілі інших організмів — рослин, тва­рин, людини.

У зв'язку з великим поширенням і практичним значенням найпростіших виділилась спеціальна наука про них — протозоологія і як її розділ — медична протозоологія.

До типу найпростіших організмів відносять організми, тіло яких скла­дається з цитоплазми і одного або кількох ядер. Це дає підстави вважа­ти, що найпростіші зберігають риси клітинного рівня організації. Прото­плазма тіла найпростіших утворює одну клітину, тому їх називають одно­клітинними (Monocytozoa). У цьому відношенні їх протиставляють усім іншим типам тварин, які включають багатоклітинні організми (Metazoa).

Проте необхідно відзначити, що при морфологічній подібності клітин най­простіших з клітинами багатоклітин­них вони суттєво відрізняються одна від одної. Клітина найпростішого — са­мостійна особина, яка виконує усі функції цілісного організму, тоді як клітини багатоклітинного організму тварини становлять тільки частини ці­лого, повністю від нього залежать і ви­конують спеціалізовані функції.

Переважна більшість найпростіших має мікроскопічні розміри, які коли­ваються у межах від 3 до 150 мкм. Тільки найбільші представники цього типу, наприклад раковинні корененіж-ки, які живуть у північних морях, та викопні нумуліти, досягають у діаметрі 2—3 см.

Частини тіла найпростіших, які ви­конують різні функції, називають ор-ганелами, або органоїдами. Є органої­ди двох типів: загального призначення, які характерні для будь-яких клітин (мітохондрії, центросоми, рибосоми то­що), і спеціального призначення, які виконують життєві функції одноклітин­них як самостійних організмів.

Органоїдами руху у різних представ­ників типу можуть бути несправжні ніжки (псевдоподії), джгутики, війки. Органоїди травлення складаються з травних вакуолей. У тілі деяких най­простіших є скоротливі (пульсуючі) вакуолі, які відіграють роль органої­дів саморегуляції, виділення і дихан­ня. Багато найпростіших, які живуть вільно, мають зовнішній скелет у ви­гляді раковини.

У протоплазмі найпростіших можна розрізнити два шари — екто- і ендо­плазму. Ектоплазма розташована зов­ні; вона однорідна (гомогенна) і більш щільна, ніж внутрішній шар, тобто ендоплазма. Поверхня ектоплазми найбільш ущільнена. Із неї утворює­ться периферична плівка — пелікула, яка є частиною живої цитоплазми. На поверхні пеликули іноді утворюється кутикула. Кутикула не має властиво­стей живої цитоплазми.

Багато найпростіших у несприятли­вих умовах утворюють цисти, тобто стають нерухомими, набувають круг­лої форми, перестають живитися, про­цеси обміну речовин у них уповільню­ються, зовні вони вкриваються щіль­ною оболонкою, яка захищає від виси­хання, несприятливої температури, впливу шкідливих речовин. У інцистованому стані найпростіші легко розсе­ляються. Зараження протозойними хворобами, тобто такими, збудники яких належать до типу найпростіших, відбувається при попаданні цист у ор­ганізм людини із забрудненою їжею і водою.

Явище подразливості у найпрості­ших проявляється у вигляді таксисів. Захоплення їжі нерідко відбувається шляхом фагоцитозу. Інколи органічні речовини всмоктуються осмотичне, у деяких із вільноживучих найпростіших є хлорофіл, і вони здатні певною мі­рою до аутотрофного типу живлення шляхом фотосинтезу.

Тип Найпростіші поділяється на чоти­ри класи: саркодові (Sarcodina), джгутикові (Flagellata), споровики (Sporozoa) та інфузорії (Infusoria) [10].

 

    Клас Саркодові (Sarcodina)

Клас Саркодові налічує близько 10 тис. видів. Більше 80% сучасних саркодових — мешканці мо­ря, деякі живуть у прісних водоймах і грунті. Ряд видів перейшов до парази­тичного способу життя. Основна влас­тивість саркодових — здатність утво­рювати псеидоподії, або несправжні ніжки, які служать для руху і захоп­лення їжі.

Амеба дизентерійна ( Еntаmoeba hislolytica) —збудник амебної дизентерії (амебіозу). Відкрита петер­бурзьким ученим Ф. О. Лешем у 1875 р.

Локалізується у товстих  кишках  людиини та зустрічається у трьох формах: великої вегетативної тканинної, патогенної (forma magna)дрібної вегетативної, яка живе у порожнині кишок (formammuta); цисти (Рисунок 2.1).

	1-2 Циста, яка потрапила в травний канал 3 Метацистні амеби, які утворюються при ексинтуванні(виході з цисти) 4 Дрібна вегетативна форма (forma minuta) 5-10 Виділені з фекаліями в навколишнє серидовище цисти		12 Велика вегетативна форма (forma nagna), яка проникає в тканини слизової оболонки кишок  13-14 велика вегетативна форма, яка виходить у просвіт кишок

Рисунок 2.1 - Схема життєвого циклу амеби дизентерійної (Entamoeba histolytica)

Умови, які необхідні для перетворен­ня одних форм амеби дизентерійної у інші, вивчені російським протистологом В. Гнєзділовим. Виявилось, що різ­ні несприятливі фактори — переохо­лодження, перегрівання, недоїдання, перевтома тощо сприяють переходу forma minuta у forma magna. Необхід­ною умовою є також присутність пев­них видів кишкових бактерій.

Амеби, занурюючись у стінки ки­шок, утворюють кровотечні виразки. Властиві також кров'яні випорожнен­ня, частота яких досягає 3—10 і біль­ше разів за добу. Хвороба може закін­читися смертю. Діагноз ставиться у випадку виявлення вегетативних форм і цист у фекаліях, проте необхідно па­м'ятати, що цисти можуть виділятися і практично здоровими людьми. Прак­тично здорові носії — явище досить по­ширене. Профілактикою є собиста гігієна — миття рук перед прийманням їжі і після від­відування туалету; термічна обробка їжі і питної води, ретельне миття ово чіві фруктів, які використовуються у їжу у сирому вигляді; оберігання про­дуктів і води від потрапляння пилу і від мух, які можуть механічно пере­нести різних збудників хвороб [11].

Амеба кишкова (Entamoeba coli). Непатогенна, морфологічно по­дібна до амеби дизентерійної. Вона також утворює вегетативні форми і ци­сти, але протеолітичного (тобто, який розщеплює білок) ферменту не виді­ляє і в стінку кишки не проникає. Циста мі­стить звичайно 8 ядер, але зустрічаю­ться цисти і з іншою кількістю ядер. Для цист Е. соїі властиві розміри 13— 25 мкм (Рисунок 2.2).

1- Entamoeba   coli   (8 - ядерна   циста) 2- Entamoeba histolytica  (4-ядерна циста)

Рисунок 2.2 - Цисти амеб кишок людни

Амеба ротова (Entamoeba gingivales). Перша паразитична амеба, яку знайшли у людини. Ця амеба час­то зустрічається у каріозних зубах і в білому налипанні, що вкриває зуби. Розміри тіла коливаються від б до 60 мкм. Живиться бактеріями і лейко­цитами. Патогенне діяння — сумнівне.

Вільноживучі водяні амеби здатні давати мутантні форми, які поселяються в організмі людини і викликають тяжкі запальні процеси у центральній нервовій системі (менінгоенцефаліти) [10].

 2.1.2 Клас Джгутикові (Flagellata)

 Ві­домо приблизно 6—8 тис. видів джгу­тикових. Для усіх пластина плинність двох, а інколи і більшої кількості джгутиків, за допомогою яких вони ру­хаються. Розташовані джгутики на пе­редньому кінці тварин. Джгутик — ниткоподібний виріст цитоплазми. Під електронним мікроскопом видно. Ідо він складається із гомогенної речови­ни, в якій є 9 подвійних (зониі) і 2 одинарні (в центрі) фібрили (нитко­подібні структури) завтовшки 25— 60 им; тому фібрили й називають мікротрубочками. Прикріплюється джгу­тик до базального зернятка, яке зна­ходиться в ектоплазмі. Якщо джгути­ків кілька, один із них може бути спрямований назад. Інколи між ним і пеликулою утворюється хвилеподібна цитоплазматична перетинка, яку нази­вають ундулюючою мембраною. Фор­ма тіла звичайно стала.

Джгутикові — гетеротрофи. Деякі вільноживучі здатні до аутотрофного живлення і є міксотрофами. Більшість живе у морських і прісних водах. Ба­гато перейшли до паразитичного спо­собу життя. Медичний інтерес станов­лять джгутикові, які паразитують у тілі людини.

Трипаносома (Trypanosoma brucei gambiense)—збудник трипаносомозу — африканської сонної хво­роби. У тілі людини й інших хребетних живуть у плазмі крові, лім­фі, лімфатичних вузлах, спинномозко­вій рідині, тканинах спинного і голов­ного мозку. Зустрічає­ться у ряді екваторіальних районів За­хідної Африки.

Розміри від 13 до 39 мкм. Тіло зігнуте, сплю­щене у одній площині, звужене на обох кінцях, має один джгутик і ундулюючу мембрану. Живиться осмотично. Розмножується трипаносома безстатевим шляхом (поздовжній по­діл).

Трипаносома — ти­пова трансмісивна хвороба з природ­ними осередками. Збудник розвивається із зміною хазяїнів. Перша части­на життєвого циклу трипаносоми про­ходить у травному каналі мухи цеце (їх є 20 видів, найбільш поширений вид Glossina palpalis), за межами аpeaлу цих мух трипаносомоз не зуст­річається. Друга частина життєвого циклу проходить у нового хазяїна, яким є людина та деякі ссавці (ве­лика і дрібна рогата худоба, спині, собаки,  також дикі тварини). За остан­німи даними, саме людина — основний резервуар збудника.

При смоктанні мухою крові хворої людини трипаносоми потрапляють до її шлунку. Тут вони розмножуються і проходять ряд стадій розвитку. Пов­ний цикл розвитку триває близько 20 днів. Мухи, у тілі яких є трипано­соми інвазійної стадії, при кусанні мо­жуть вражати людину.

 У хворого трипаносомозом спостері­гаються м'язова слабість, виснаження, розумова депресія, сонливість. Хвороб­ливий стан триває 7—10 років І при відсутності лікування закінчується смертю. Особиста профілак­тика зводиться до приймання лікар­ських препаратів, які можуть запобіг­ти зараженню при кусанні мухами це­це [12].

Лейшманії — збудники лейшма­ніозів, трансмісивних.хвороб, з природними осередками. Лейшманії відкрив російський лікар П. Ф. Боровський у 1898 р. У 1.903—1904 pp. нові види лейшманій відкрили англійські лікарі У. Лейшман і Ч. Донован. Лейшманії можна поділити на: дерматотропні (локалізуються у шкірі) і вісцеротропні (локалізують­ся у внутрішніх органах).

До збудників дерматотропного лейшманіозу відносять види Leischmania tropica minor, L. tropica major, L. tropica mexicana та ряд інших. Локалізується у клітинах шкіри.

Лейшманії дуже малі (2— 4 мкм, іноді до 8 мкм). Це внутрішньоклітинні паразити. У життєвому циклі вони проходять дві стадії: безджгутикову, круглясту, або овальну (у організмі людини та інших хребет­них), і джгутикову, яка має видовже­не тіло (у організмі комах переносників). Джгутикові форми утворюються також у штучних культурах. Перенос­ником збудника є дрібні комахи — мо­скіти (Phlebotomus). Природним ре­зервуаром для L. tropica minor слу­жить людина, а для L. tropica major — гризуни (піщанки, ховрашки, хом'яки тощо), які у природних умовах враже­ні іноді до 70 %.

При шкірному лейшманіозі утворю­ються круглясті виразки на відкритих частинах тіла, переважно на обличчі, які довго не заживають. Особиста профілак­тика полягає в індивідуальному захис­ті від кусання москітами.

Лейшманії зу­стрічається у країнах Середземномо­р'я і Середній Азії (збудник — L. in­fantum). У ряді країн Азії, Африки і Південної Америки захворювання лейшманіозом викликається також ін­шими видами лейшманій. Найчастіше хворіють діти до 12 років. Захворювання супроводжується непе ріодичним підвищенням температури, збільшенням селезінки і печінки, зменшенням вмісту еритроцитів у крові.

Профілактикою є ндиві­дуальний захист від москітів.

Трихомонади — збудники хво­роб, які загалом називають трихомо-нозами.

Трихомонада кишкова(Trichomonas hominis) — збудник киш­кового трихомонозу.

Локалізується у товстих кишках.Географічне поширення — повсюдне.Трихомо­нада кишкова — маленький джгутиконосець завбільшки 5—15 мкм, овальної форми, з одним міхуроподібним ядром, З—4 джгутиками і ундулюючою мем­браною. Тіло пронизане опірним стрижнем, який закінчується загостре­ним шипом на задньому кінці тіла. Живиться бактеріями, які ковтає клітинним ротом, а також осмотичне — рідкими речовинами.

Зараження відбувається через їжу і воду, які забруднені фекаліями, що містять трихомонади. Патогенне зна­чення не встановлене, бо .трихомонада кишкова зустрічається у кишках здо­рових людей і хворих кишковими хво­робами.

Профілактика та, що й при інших кишкових протозоозах.

Трихомонада піхвова(Т. vaginalis) — збудник урогенітального трихомонозу. Локалізується сечостатеві  шляхи жінок та чоловіків. Географічне поширення — повсюдне.

Морфологічні особливості. Має значно більші розміри, ніж трихомонада кишкова, - 7-30 мкм. Форма    тіла найчастіше грушоподібна, має 4 джгу тики, ундулюючу мембрану й опірний стрижень, який закінчується шипом. Ця   трихомонада   викликає   запальні пронеси у статевих шляхах. Зараження   відбувається   переважно   статевим шляхом, а також при користуванні загальною білизною і предметами особистої, гігієни; джерелом  інфекції може стати  недостатньо  стерильний  гінекологічний інструмент [13].

2.1.3 Клас споровики ( Sporozoa )

Клас налічує близько 1350 видів. Споровики - паразитичні огранізми. Загальною рисою для яких є відсутність у зрілих форм будь-яких оргноїдів руху, а також складні життєві цикли з чергуванням статевого і безстатевого розмноження. Для багатьох видів споровиків власти­ве безстатеве розмноження — внутрішнє пупкування. У одній із стадій циклу розпитку спо­ровиків утворюються спори (точніше, сгюрозоїти). Паразитичним спосіб жит­тя споровиків привів до спрощення їх організації: вони не мають органоїдів живлення і травления. Живлення, ди­хання, виділення здійснюються всією поверхнею тіла.

Токсоплазма (Toxoplasma gondii) —збудник токсоплаз­мозу.

Локалізується в клітинах головного моз­ку, печінки, селезінки, лімфатичних вузлів, м'язів та інших органів люди­ни, а також усіх видів ссавців і ба­гатьох видів птахів.

Географічне поширення — повсюдне.

Токсоплазми, які локалізую­ться всередині клітини хазяїна, нази­вають ендозоїдами. Ендозоїд має фор­му півмісяця (розмір 4—7x2—4 мкм). Один кінець його загострений, ін­ший — круглястий. У центрі знаходи­ться ядро. На загостреному кінці ток­соплазми при дослідженні під електронним мікроскопом виявляється коно­їд — утворення, яке подібне до при­соски. За його допомогою паразит фіксується на поверхні клітини при прониканні у неї.

Для ендозоїда властиве безстатеве розмноження шляхом поздовжнього поділу і ендогонії (внутрішнього пуп­кування). У результаті багаторазових поділів у цитоплазмі клітини хазяїна нагромаджується велика кількість ток­соплазм, які розтягують зовнішню мембрану клітини. Скупчення токсо­плазм під клітинною мембраною нази­вається псевдоцистою. Після руйнуван­ня враженої клітини токсоплазма про­никає у нову. При хронічному токсо­плазмозі крім псевдоцист утворюють­ся і справжні цисти. Це звичайно ве­ликі (до 100 мкм) скупчення токсо­плазм, які складаються з кількох со­тень паразитів, вкритих товстою обо­лонкою. Цисти у клітинах хазяїнів мо­жуть зберігати життєздатність до кіль­кох років.

Людина заражається токсоплазмом звичайно при куштуванні сирого м'яс­ного фаршу або споживанні м'яса, яке недостатньо оброблене термічне. Крім того, можливе зараження ооцнст'ами, які виділяються кішками з фекаліями, при забрудненні рук грунтом або при безпосередньому контакті з кішкою. Паразити, які потрапили у травний канал, проникають у стінки тонких кишок, потім лімфою заносяться у лім­фатичні вузли, де розмножуються і по кровоносних судинах потрапляють у органи локалізації.

У дорослих людей проникнення в організм токсоплазм рідко призводить до гострого захворювання з підвищен­ням температури, збільшенням лімфа­тичних вузлів, висипом. Частіше спо­стерігається безсимптомне паразитоносійство або ж хвороба протікає хро­нічно без характерних симптомів. За деякими даними, серед населення зу­стрічається від 10 до 30 % таких клі-нічно здорових носіїв токсоплазм. В окремих випадках може настати за­гострення хронічного токсоплазму з запальними процесами і враженням нервової тканини, очей, серцевого м'яза тощо.

Небезпечне зараження токсоплазмо­зом жінок під час вагітності, бо токсоплазми можуть проникнути з організ­му матері через плаценту в організм плоду і викликати його загибель, У інших випадках можуть народжува­тися мертві або нежиттєздатні діти з різними каліцтвами. Інколи народжуються діти з гострим приро­дженим токсоплазмом, який харак­теризується високою температурою, набряками, висипом. Результатом при­родженого токсоплазмозу може бути відставання розумового розвитку аж до ідіотії.

Людина, як і інші проміжні хазяїни, джерелом заражен­ня бути не може. Необхідне обмежен­ня контакту з кішками, дотримання правил особистої гігієни, не слід вико­ристовувати в їжу сире і недостатньо термїчно оброблене м'ясо.

Малярійні плазмодії — збудники малярії рептилій, птахів, ба­гатьох видів ссавців. Для людини па­тогенними є чотири види: Plasmodium vivax — збудник триденної малярії, P. malariae — збудник чотириденної малярії, P. falciparum — збудник тропічної малярії, P. ovale — збудник ма­лярії типу триденної. Ці види малярій­них плазмодіїв відрізняються морфо­логічними і біологічними особливостя­ми, термінами розвитку в організмі людини і характером хвороби, яку во­ни викликають [10].

Остаточними хазяїнами плазмо­діїв — збудників малярії людини — є комарі роду Anopheles, яких назива­ють малярійними, проміжним хазяїном є людина.

Заражаючись плазмодіями при ссан­ні крові хворого на малярію, комар потім заражає іншу людину, вводячи їй плазмодіїв з своєю слиною при уку­сі. Разом зі слиною зараженого кома­ра у кров людини потрапляє плазмо­дій на стадії спорозоїтів, які з током крові розносяться по всьому тілу і проникають у печінку.

Для розвитку плазмодія у тілі ко­мара необхідна певна температура. Для P. vivax — не нижче -4-16 °С. Малярія—тяжка хвороба, яка харак­теризується появою виснажливих при­ступів. Приступи супроводжуються ознобом і підвищенням температури до 40 °С. Плазмодії руйнують велику кількість еритроцитів, що при відсут­ності лікування може призвести до анемії і навіть смерті.

Для лабораторного діагнозу прово­дять мікроскопічне дослідження маз­ків або великої краплі крові, у яких виявляють шизонти і гаметоцити. Кров рекомендується брати під час присту­пу або зразу після нього.

Малярія широко розповсюджена у багатьох країнах, особливо з тропіч­ним і субтропічним кліматом.

У районах поширен­ня малярії рекомендується захищатися від укусів комарів (спати під тюлеви­ми запонами над ліжком, змащувати відкриті частини тіла відлякуючими комарів речовинами тощо) [13].

2.1.4 Клас Інфузорії (Infusoria)

Клас налічує близько 6 тис. видів. Це найбільш складно побудовані найпростіші. Орга­ноїди їх руху — вінки, тобто топкі нит­коподібні вирости цитоплазми. Війки значно коротші, ніж джгутики, кіль­кість їх велика, вони вкривають усе тіло тварини. Війки зберігаються все життя або є лише на ранніх стадіях розвитку. Другою особливістю війча­стих є наявність у кожної особини двох ядер: великого (макронуклеус) і малого (мікронуклеус). Інколи може бути кілька мікронуклеусів. Більшість інфузорій — мешканці морських і пріс­них водойм; деякі види живуть у во­логому грунті або піску. Ряд видів — паразити тварин і людини.

Паразитична    інфузорія — балантидій      (Balantidjum     coli, рисунок 2.3) —збудник балантидіазу. Локалізація — у  товстих  кишках. Географічне поширення — повсюдно, але  переважає  у   країнах  з  жарким кліматом.

Ба­лантидій належить до найбільших най­простіших, його розміри З0—200х20— 70 мкм, форма тіла овальна. Уся інфу­зорія вкрита короткими війками, дов­жина яких навколо перистома дещо більша, ніж на інших частинах тіла. Є дві пульсуючі вакуолі. Добре вира­жені мікро- і макронуклеус. Останній звичайно має бобоподібну форму. Розмножується балантидій діленням упоперек.

Зараження відбувається цистами через забруднену воду, їжу, руки. Цисти можуть розноситися мухами. Джерелом поширення балантидіазу можуть бути свині, у кишках яких паразитує ба­лантидій.

У людини паразитоносіиство не завжди супроводжується захворю­ванням; але якщо балантидій прони кає у стінки кишок, то викликає кро­вотечні виразки і відповідно кривавий понос.

	а - вегетативна форма  б - циста; 1 — цитостом;  2 —цитдфаринкс;  3 — травна вакуоля; 4-видільна(пульсуюча)  вакуоля;  5—макро-і  мікронуклеус (6); 7—видільна пора.

Рисунок 2.3 - Балантидій (Balantidium coli)

У тяжких випадках, якщо не­вчасно почати лікування, можлива смерть. З метою діагностики прово­дять мікроскопічне дослідження фека-ліїв, у яких при балантидіазі виявляє­ться слиз, кров, гній і безліч паразитів.Профілактика та, що і при інших кишкових протозойних хворобах [14].

2.2. Тип Плоскі черви (Piathclminthes)

Плоских червів відомо близько 7300 видів. Вони зустрічаються у мор­ських і прісних водах, грунті; багато перейшло до паразитичного способу життя.

Для тварин, які належать до типу плоских червів, властиві:

-   тришаровість, тобто розвиток екто-, ендо- і ме­зодерми у ембріонів;

- наявність шкірно-м'язового мішка ( покриви тіла зростаються з м'язами);

- відсут­ність порожнини тіла (простір між органами заповнений паренхімою);

-  двобічна   (білатеральна)  симетрія;

- форма тіла стиснена у спинно-че­ревному напрямку  (дорсовентральному);

- наявність розвинених системорганів:   м'язової,  травної,   видільної, нервової і статевої.

Із цього типу можна розглянути два класи: сисуни (Trematodes) і стьожкові (Cestoidea), які включають паразитів, що мають медичне і ветеринарне зна­чення [10].

2.2.1 Клас Сисуни (Tpematodes)

Клас налічує близько 3 тис. видів. Усі сисуни —па­разитичні організми. За будовою вони подібні до війчастих червів (планарій), а відмінності їх у основному по­в'язані з паразитичним способом жит­тя. Для сисунів властиві складні жит­тєві цикли. Статевозріла гермафродит­на стадія сисунів називається маритою. Тіло марити сплющене у вигляді листка. Рот розташований на черевному боці переднього кінця тіла і озброє­ний сильною мускулистою присоскою. Крім цієї присоски існує ще одна на черевному боці, за допомогою якої сисун прикріплюється до організму хазяїна.

Стінку тіла складає шкірно-м'язовий мішок, до якого входить тегумент (зовнішній покрив), який зрісся з м'язами, що лежать під ним. Тегумент утворений шаром клітин, які злилися між собою і утворилась загальна маса цитоплазми (синтицій).

 Ротовий отвір веде до мускулистої глотки, яка являє со­бою сильний сисний апарат. За глот­кою іде стравохід і звичайно роз­галужені кишки, які закінчуються сліпо.

Нервова система розташована у ви­гляді навкологлоткового нервового кільця і трьох пар нервових стовбурів, які відходять від нього. Нервові стов­бури зв'язані між собою перемичками, бічні стовбури розвинені краще. Зав­дяки цьому нервова система нагадує решітку.

Видільна система представлена доб­ре розвиненими розгалуженими протонефридіями. Протонефридії почи­наються в глибині паренхіми клітина ми зірчастої форми, які називають кінцевими, або термінальними. Ці клітини численні. розк.идані у паренхімі усього тіла. Майже усі сису­ни — гермафродити. Чоловіча статева система складається із пари сім'яни­ків, двох сім'япроводів, які зливаються у сім'явипорскувальний канал, і копулятивного органа (цируса). Жіноча статева система складна. Яєчник, жовточники, сім'яприймальник відкриваю­ться у оотип, де здійснюються заплід­нення і остаточне формування заплід­нених яєць. Із жовточників надходить поживний матеріал для яєць. Сюди ж надходять виділення спеціальних за­лоз — тілець Меліса. Із оотипу яйця переміщуються у матку і виводяться назовні через статевий отвір, У деяких сисунів запліднення відбувається у сім'яприймальннку. Запліднення зви­чайно перехресне. Рідше спостерігає­ться самозапліднення.

Для сисунів властиві спеціалізація і спрощення будови деяких органів, які зумовлені паразитичним способом жит­тя. Спеціалізація проявляється у наяв­ності присосок, шипів, гачків та інших утворів на поверхні тіла, доброму роз­витку статевих органів. У проходженні складних життєвих циклів та інтенсив­ному розмноженні на різних стадіях життєвого циклу. Морфологічна деге­нерація (спрощення організації) вира­жається відсутністю органів чуттів у статево зрілих форм, які є ендопара­зитами.Складні життєві цикли сисунів по­в'язані з проходженням низки стадій розвитку. На цих стадіях здійснюється статеве розмноження як із запліднен­ням, так і без нього, тобто партеноге-нетично, що забезпечує величезну кіль­кість потемків, яка необхідна для під­тримання існування виду. Сисуни виникли, мабуть, від війча­стих червів, які перейшли до парази­тичного способу життя. У людини і свійських тварин паразитує кілька видів сисунів. Хворобу, яка виклика­ється сисунами, називають трематодозом [15].

Печінковий сисун,абофасціолa (Fasciola hepatica), — збудник фасціольозу.

Фасціола живе у жовч­них протоках печінки, жовчном міхурі, а інколи у підшлунковій залозі та в інших органах. Марита фасціоли досягає у дов-жину 3—5 см.

Фасціо­ла розвивається із зміною хазяїнів. Остаточними хазяїнами її є травоїдні ссавці велика і дрібна рогата худо­ба, коні, сиплі, кролі тощо). Зрідка фасіїіола зустрічається у людини. Про­міжний хазяїн — ставкових малин (Galba truncalula).

Яйце фасніоли починає розпиватися при потраплянні у воду. У життєвому циклі фасніолн інвазійною (тобто здатного заражати) для проміжного хазяїна стадією служить мірацидій. Худоба найчастіше заражається при поїданні трави на заплавних луках і споживанні води, в якій можуть зна­ходитись адолескарії. Людина звичай­но заражається через овочі.

Фасціоли впливають на хазяїна меха­нічно. Продукти їх життєдіяльності токсичні і мають алергічну дію. Фас­ціоли заковтують еритроцити, лейко­цити і епітелій жовчних протоків, чим травмують навколишні тканини. Прн інтенсивній інвазії можливі циротичні зміни в печінці.

Лабораторний діагноз ставиться на підставі знаходження яєць фасціоли у фекаліях. Знання біологічних особливостей і життєвого циклу необ­хідні для організації боротьби і вироб­лення раціональних профілактичних заходів. Заходи особистої профілакти­ки: не споживати сиру воду із не­безпечних щодо цього водойм; ре­тельно мити овочі, які використовую­ться у їжу в сирому вигляді.

Ланцетоподібний сисун (Dicrocoelium lanceatum) — збудник дикроцеліозу.

Ланцетоподібний сисун паразитує у печінці великої і дрібної рогатої худоби та деяких інших тва­рин; дуже рідко зустрічається в лю­дини.

Географічне поширення — повсюдне.

Довжина ланцетоподіб­ного сисуна близько 10 мм, форма ті­ла ланцетоподібна. Від фасціоли він відрізняється будовою кишок. Яйця цього гельмінта за забарвленням варіюють від жовта­вого до темно-брунатного, мають овальну форму, на одному з боків мають маленьку кришечку.

Розвиток відбуває­ться із зміною проміжних хазяїнів. Остаточні хазяїни—травоїдні ссавці. Перший проміжний хазяїн — наземні молюски, другий — мурашки. У зов­нішнє середовище яйця цього сисуна потрапляють з фекаліями остаточного хазяїна [12].

2.2.2 Клас Стьожкові черви (Cestoidea)

 

 Відомо близько 1800 видів стьожкових червів. Всі вони — облігатні ендопара­зити, у статевозрілій стадії паразиту­ють у кишках, їх тіло сплющене у спинночеревному (дорсовентральному) напрямку, має форму стрічки. На пе­редньому кінці знаходиться голівка — сколекс, далі — шийка, потім стробіла, яка складається із члеників — проглотид.

Круглястий, або сплющений, сколекс має органи фіксації, найчастіше у ви­гляді чотирьох мускулистих присосок або двох поздовжніх присисних щі­лин — ботрій. У багатьох, крім присо­сок, на вершині сколекса є ще неве­ликий хоботок, озброєний віночком або кількома рядами кутикулярних гачків. Відомі органи фіксації й іншого типу. Наявність тих чи інших органів при­кріплення і їх кількість характеризу­ють різні види цестод. Нові проглоти-ди відчленовуються від шийки, внаслі­док чого раніше утворені проглотили поступово відсуваються назад і в міру дозрівання у них яєць відриваються.

 Зовні тіло черв'яка вкрите шкірно-м'язовим мішком. Його поверхневий шар — тегумент — морфо­логічно подібний до такого у сисунів а функціонально аналогічний слизовій оболонці кишок хребетних. У виявлено ряд травних ферментів.

Травна система відсутня, Цестоди живуть у кишках хазяїна, де оточені рідким поживним матеріалом, який во­ни всмоктують осмотично усією поверхнею тіла. Органи, виділення — протонефридії. Нервова система складається з пе­реднього нервового вузла (ганглія), який розташований у сколексі, і двох головних бічних стовбурів, які тягну­ться вздовж усього тіла. Органи чут­тів, крім органів дотику, відсутні.

Запліднення перехресне, але інколи спостерігається злиття статевих клітин, які утворюються у одному і тому ж членику або різних члениках одного і того ж черв'яка [12].

Ціп’як озброєний (Taenia solium)—збудник теніозу.

У стьожковій стадії — паразит тонкої кишки, у стадії фіни локалізується в основному у м'язах. У людини виявляється в очах, цент­ральній нервовій системі.

Географічне поширення — повсюдне.

Ста­тевозрілі форми досягають у довжину 2—3 м.  Оста­точний хазяїн — людина. Проміжний хазяїн — свиня, зрідка людина. Зара­ження свиней відбувається при поїдан­ні нечистот, у яких можуть виявитися проглотиди ціп'яка озброєного. Зараження людини відбувається при споживанні в їжу сирої або недо­статньо термічно обробленої свинини.

Ціп'як неозброєний   (Таепіarhynchus   saginatus) — збудник теніарінхозу.

У стьожковій стадії па­разитує у кишках людини.

Географічне поширення — повсюдне.

У статевозрілому стані ціп'як неозброєний досягає у довжину 4—7 м. 

Остаточний хазяїн - людина, проміжний - велика рогата худоба.

За характером захворювання подібне до теніозу. Діагноз ставиться при вияв­ленні лроглотид, які можна виявити не тільки у фекаліях. Вони активно ви­повзають із анального отвору і повза­ють по тілу й білизні, привертаючи увагу хворого. Яйця цього ціп'яка можна виявити також за допомогою зскрібка з періанальних складок. Фі­нозна стадія у організмі людини не розвивається.

Особиста гігієна заключається в тому, щоб не їсти сиру або напівсиру яловичину. Заходи громадської профілактики аналогічні таким, як і при теніозі.

Ліквідація теніаринхозу цілком реальна, оскільки хворі легко виявля­ються; е радикальні засоби лікування і розроблено профілактичні заходи, які полягають у розриванні епідеміч­ного ланцюга. Для уникнення зара­ження худоби проводиться активний вияв хворих серед населення країни. Особливо ретельно обстежуються пра­цівники, які обслуговують тваринницт­во. Лікування хворих обов'язкове. Здійснюються заходи по санітарному благоустрою населених пунктів. Для запобігання зараженню людей підси­люється ветеринарна експертиза туш на м'ясокомбінатах, бойнях і ринках. Проводиться велика санітарноосвітницька робота [13].

2.3 Тип Круглі черви

Тип Круглі черви (Nemathelminthes) налічує близько 500 видів круглих чер­вів, які живуть у різних середовищах: морських і прісних водах, грунті, орга­нічних речовинах, які гниють або бро­дять. Багато круглих червів пристосу­валось до паразитування. Ряд видів цікавлять медиків, бо є паразитами людини.

Для тварин, які відносяться до типу круглих червів, властиві: 1) тришаро-вість, тобто розвиток екто-, енто- і ме­зодерми у ембріонів; 2) наявність пер­винної порожнини тіла і шкірно-м'язо­вого мішка; 3) білатеральна симетрія; 4)  видовжене несегментрване тіло, яке на    поперечному    розрізі    круглясте; 5)    наявність  систем  органів — м'язо юі, травної, нервової і статевої; 6) роздільностатевість; 7) поява тре­тього, заднього відділу травної систе­ми і анального отвору.

У систематичному відношенні тип круглих червів поділяють на кілька класiii_t з яких ми розглянемо тільки основний клас власне круглих червів (нематод). Усі круглі черви, які пара­зитують у людини, відносяться до цього класу [15].

2.3.1 Клас Власне круглі черви (Nematoda)

 

Шкірно-м'язовний мішок нематод утворений кутикулою, гіподермою і мускулату­рою. За даними Ю. К. Богоявленського, у типового представника круглих червів — аскариди людської — кутику­ла складається з 10 шарів. Вона вико­нує функцію зовнішнього скелета (опо­ри для м'язів) і захисту від механіч­них і хімічних факторів. Гіподерма, яка розташована під кутикулою, скла­дається із суцільної маси протоплазми: клітини з рідкими ядрами і вакуолями, меж між ними немає (синцитій). Гі­подерма пронизана численними фібрилами. У гіподермі активно відбуваю­ться обмінні процеси й інтенсивний біосинтез. Вона є також бар'єром, який затримує шкідливі для гельмінта речовини.

Під гіподермою розташована муску­латура, яка складається з окремих клітин, зібраних у 4 тяжі поздовжніх м'я­зів, відділених один від одного вали­ками гіподерми— спинним, черевним і двома бічними.

Всередині шкірно-м'язового мішка розташована первинна порожнина ті­ла, або псевдоцель, заповнена рідиною. Особливість цієї порожнини полягає в тому, що вона не вистелена мезодермальним епітелієм. У ній розташовую­ться внутрішні органи нематод. Крім того, у порожнині під великим тиском знаходиться рідина, що створює опору для соматичної мускулатури. До скла­ду органів входить невелика і, як пра­вило, постійна кількість клітин.

Травна система починається ротовим отвором, який розташований на перед­ньому кінці тіла і оточений трьома «гу­бами». Травна система являє собою пряму трубку, яка ділиться на той від­діли—передній, середній і задній. Пе­редній і задній відділи ектодермального походження, середній — ентодермального. Закінчується кишка аналь­ним отвором, який розташований на задньому кінці тіла я черепного боку. У деяких нидів анальний отвір відсут­ній.

Кровоносна і дихальна системи від­сутні, що вказує па примітивність організації нематод. Дихання здійс­нюється через покриви або біоенерге­тичний процес відбувається за типом аноксибіозу (бродіння) [7].

Видільна система своєрідна. Вона представлена 1—2 одноклітинними шкірними залозами, які замінили про-тонефридії. Від залози відходять ви­рости у вигляді двох бічних каналів, які лежать у бічних валиках гіподер­ми. Ззаду канали закінчуються сліпо, а в передній частині сполучаються у один непарний канал, який відкриває­ться назовні порою позаду «губ». Функція виділення властива і особли­вим фагоцитарним клітинам, які роз­ташовані вздовж видільних каналів. У клітинах нагромаджуються нероз­чинні продукти дисиміляції, а також інородні тіла, які потрапляють у по­рожнину тіла.

Нервова система складається з на-вкологлоткового кільця, від якого від­ходять нервові стовбури — спинний, черевний і 4 бічні. Стовбури сполучені між собою комїсурами. Органи чуттів розвинені слабо. Вони представлені органами дотику і, ймовірно, органами хімічного чуття — горбиками, які роз­ташовані переважно навколо рота, а в самців і дотикових горбиків на зад­ньому кінці тіла.

Статеві органи трубчастої будови. У самки вони зви­чайно парні, а у самця — непарні. Чо­ловічий статевий апарат складається із сім'яника. За ним іде сім'япровід, який переходить у сім'явипорскувальний канал, що відкривається у задню кишку. Жіночий статевий апарат почи­нається правим і лівим яєчниками, по­тім ідуть правий і лівий яйцеводи у вигляді трубок великого діаметра, права і ліва матки, які мають невеликий діаметр. Обидві матки сполучаються у загальну піхву, яка відкривається  назовні на череві. Розмноження тільки статеве.

 Запліднені яйця почина­ють розливатися в матці, але остаточ­не формування личинки у більшості видів відбувається тільки у зовніш­ньому середовищі при наявності кмсию повітря. У деяких нематод спостері­гається живородіння. Ріст і розвиток личинок супроводжуються рядом по­слідовних линянь, при яких личинка звільняється від старої кутикули, яка замінюється новою. Для життєвого циклу більшості видів паразитичних круглих червів властива відсутність зміни хазяїнів.

Гострик (Enterobius vermicularis) —збудник енте­робіозу.

Паразитує у нижніх відділах тонкої кишки. Поширений скрізь. Морфофізіологічні особливості. Го­стрик — невеликий черв'як білого кольору. Довжина самок близько 10 мм, самців — 2—5 мм. Задній кі­нець тіла самця спіралеподібне зігну­тий. Яйця гострика безбарвні, несимет­ричні, сплющені з одного боку. Жив­ляться гострики вмістом кишок.

Гострик — паразит тільки людини. Зміни хазяїнів нема. Самка з дозрілими заплідненими яйця­ми спускається до анального отвору, переважно вночі, коли слабне тонус його сфінктера, виходить назовні і від­кладає на шкіру промежини людини від 10 до 15 тис, яєць, після чого гине. Самки, повзаючи, викликають сильне свербіння.

Яйця гострика на шкірі людини до­сягають інвазійної зрілості через 4— 6 год. Особи, які страждають ентеро­біозом, під час сну розчухують сверб­лячі місця. Яйця потрапляють на паль­ці, особливо нагромаджуючись під ніг­тями. З рук вони можуть бути занесе­ні у рот самим же хворим (аутореінвазія), а також розсіюються по білизні і оточуючих предметах. Тривалість життя гострика близько 1 місяця [10].

2.4 Тип кільчасті черви(Annelida)

Тип Кільчасті черви на­лічує близько 6800 видів, представни­ки яких живуть у прісних і солоних водах і в грунті. Вивчення кільчастих червів важливе для розуміння шляхів філогенезу тваринного світу. Деякі ви­ди мають медичне значення.

Для тварин типу кільчастих червів (перстеняків) властиві: 1) тришаровість, тобто розвиток екто-, ендо- і ме­зодерми у ембріонів; 2) вторинна по­рожнина тіла; 3) шкірно-м'язозий мі­шок; 4) двобічна симетрія; 5) го­мономна метамерія, або сегментація тіла; 6) наявність основних систем органів: травної, дихальної, виділь­ної, кровоносної, нервової, статевої; 7) замкнена кровоносна система; 8) ви­дільна система у вигляді метанефридіїв; 9) нервова система складається з надглоткового ганглія і черевного (парного або непарного) ланцюга, з'єднаних навкологлотковнми комісурами; 10) наявність примітивних орга­нів руху.

Важливими прогресивними рисами у будові кільчастих червів необхідно на­звати появу целомічної порожнини і видільної системи у вигляді метане-фридїїв. Целом відрізняється від пер­винної порожнини наявністю целоміч­ної вистилки. З одного боку вона при­лягає до стінки тіла, утворюючи соматоплевру, а з другого — до стінки кишкової трубки, утворюючи спланхноплевру.

Поява целому забезпечує перстенякам (анелідам) більш високий, ніж у інших червів, рівень процесів життє­діяльності. Целомічна рідина, яка омиває органи тіла, поряд з кровоносною системою постачає їм кисень і пожив­ні речовини, а також сприяє видален­ню продуктів дисиміляції і пересуван­ню фагоцитів.

Видільна система кільчастих чер­вів — метлнефридн тісно пов'язана з целомічною порожниною. Метанефридії починаються у порожнині тіла лій­кою, від якої відходить протока у су­сідній сегмент тіла, тут вона робить кілька петель і відкривається назовні видільною порою на бічній стінці тіла. У кожному сегменті є пара метанефридіїв (правий і лівий). Лійка і про­тока мають війки, які викликають рух екскретованої рідини.

Кільчасті черви — це ланка у родо­воді тваринного світу. З ними філоге­нетичне пов'язані типи членистоногих і молюсків (м'якотілих).

Роль кільчастих червів у біосфері Іс­тотна. Багато морських анелід (поліхе-ти) є основною їжею риб, тому мають велике значення в кругообігу речовин у природі. Деякі з лоліхет туземці островів Полінезії використовують у їжу. Черв'яки, які живуть у грунті, ві­діграють важливу роль у підвищенні родючості грунтів. У медицині вико­ристовується п'явка медична (Hirudo medicinalis). У ротовій порож­нині цієї п'явки є 3 рухливі щелепи, якими вона робить ранку на шкірі жертви і живиться її кров'ю. Ротова порожнина переходить у глотку, куди відкриваються протоки залоз, які виді­ляють секрет — гірудин. Він перешко­джає зсіданню крові.

П'явка медична поширена у півден­них районах Європи: на Україні, в Молдові, на Кавказі. Живе у неглибо­ких з густою рослинністю болотах, зу­стрічається також в озерах, ставках, тих заплавах річок. Живиться кров'ю риб, жаб, ссавців. При пересиханні во­дойм п'явки зариваються у грунт і впа­дають у стан заціпеніння.

У зв'язку з широким використанням п'явок з метою лікування їх не тільки виловлюють у природних водоймах, але й розводять спеціально. Викорис­тання п'явок лікарями відоме здавна. Нині їх використовують для зниження артеріального тиску, при підвищеному виутрішньоочному. При тромбозах і тромбофлебітах гірудин знижує зсі­дання крові і сприяє розчиненню тром­бів. Використовуються п'явки і при лі­куванні інших хвороб.

Відомі випадки паразитування де­яких видів п'явок у носовій порожнині і носоглотці, куди вони можуть запов­зати, якщо людина п'є з водойми, на­хилившись до води, або при нирянні [15].

2.5 Тип Членистоногі (Arthropocia)

 До членистоногих належить більш як 1 млн. видів. Це найбагатшнй представниками тип тварин. Цьому сприя­ла поява ряду прогресивних ознак — ароморфозів та ідіоадаптацій, власти­вих цьому типу. Разом з тим у членистоногих є багато спільних ознак з кільчастими червами, що вказує на їх­ню філогенетичну спорідненість.

Роль членистоногих у природі, в кру­гообігу речовин і біосфері неоціненна. Велике також їхнє економічне значен­ня як шкідників і опилювачів культур­них рослин, як тварин, які використо­вуються у їжу, тощо. Членистоногі ста­новлять великий медичний інтерес, бо серед них трапляються паразити людини, проміжні хазяїни паразитів, пе­реносники збудників трансмісивних хвороб і отруйні тварини. Більшість таких членистоногих відносять до кла­сів павукоподібних (вивчає арахноло­гія) і комах (предмет ентомологи). Павукоподібні і комахи, які мають ме­дичне значення, складають предмет вивчення медичної арахноентомології, яка є розділом медичної паразитології.

Для тварин, які належать до типу членистоногих, характерні: 1) тришаровість, тобто розвиток трьох зародко­вих листків у ембріона; 2) білатераль­на симетрія; 3) гетерономна членис­тість проявляється в тому, що сегменти тіла мають різну будову і виконують різні функції; 4) злиття сегментів у відділи тіла; 5) поява чле­нистих кінцівок, що являють собою ба­гаточленний важіль; 6) диференціація м'язів і поява смугастої мускулатури; 7) зовнішній хітиннзований скелет, який захищає від впливів зовнішнього середовища і призначений для прикріплення м'язів; 8) порожнина ті­ла — міксоисль, яка утворюється під час ембріонального розвитку в резуль­таті злиття первинної і вторинної по­рожнини тіла; 9) наявність систем ор­ганів: тривної, дихальної, видільної, кровоносної, нервової, ендокринної, статевої.

Травна система складається з трьох відділів: переднього, середнього і заднього, який закінчується анальним от­вором. Середній відділ має травні за­лози.

Органи дихання. Будова їх залежить від умов життя: у водних форм — зяб­ра, які здатні використовувати розчи­нений у воді кисень, у наземних—ле­гені і трахеї, які пристосовані до ви­користання кисню повітря.

Органи виділення у різних класів побудовані неоднаково. У деяких це дуже видозмінені мета нефридії (ви­дільні залози ракоподібних), у інших видільні органи нового типу— мальпігієві трубочки (у павукоподібних і ко­мах).

Кровоносна система. У порівнянні з кільчастими червами вона більш про­гресивна у зв'язку з наявністю пуль­суючого органа — серця, яке розташо­ване на спинному боці тіла. Проте на відміну від кільчастих червів у чле­нистоногих кровоносна система незамкнена.

Нервова система така ж, як і у кіль­частих червів; складається із надглоткового ганглія, навкологлоткових комісур, черевного нервового ланцюга. Але у членистоногих відбулося злиття нервових вузлів, особливо у головному відділі. Крім нервової системи функ­цію регуляції виконують ендокринні залози.

Подібність членистоногих до кільча­стих червів говорить про їх філогенетичну спорідненість. Прогресивним по­рівняно з кільчастими червами у чле­нистоногих є: гетерономна метамерія, поява кінцівок, розвиток м'язової системи, складніша будова нервової си­стеми, поява серця, зовнішній хітинизований скелет, який захищає тіло і до якого прикріплюються м'язи. Членис­тоногі характеризуються численнимипристосуваннями до різних умов сере­довища, різноманітною будовою орга­нів дихання, живлення й руху.

       Основні класи: ракоподібні, павуко­подібні, комахи [14].

2.5.1 Клас Ракоподібні (Crustacea)

Клас  вклю­чає близько 25 тис, видів тварин, які живуть переважно у морських і пріс­них водоймах. Він поділяється на два підкласи — нижчі і вищі раки.

Нижчі раки звичайно живуть у товщі води і входять до складу планк­тону. Вони мають важливе значення у біосфері — є солідною частиною хар­чового раціону багатьох риб і китопо­дібних. Циклопи і діалтомуси — про­міжні хазяїни стьожака широкого і ришти.

Вищі раки — мешканці морських і прісних водойм. На суші з цього кла­су живуть тільки стоноги та деякі ра­ки (краб-злодій пальмовий). Річковий рак, краби, омари використовуються людиною в їжу. Крім того, багато ра­ків (некрофаги) мають санітарне зна­чення, бо звільняють водойми від тру­пів тварин. Прісноводні раки і краби у країнах Сходу є проміжними хазяїнами для сисуна легеневого [15].

2.5.2 Клас Павукоподібні (Arachnoidea)

Клас  налічує близько 35 тис. видів. Ці чле­нистоногі пристосовані до життя на суші. Вони мають органи повітряного дихання. Навіть ті з павукоподібних, які вторинно переселилися у воду, ди­хають атмосферним повітрям. Харак­терною особливістю павукоподібних є тенденція до злиття члеників тіла, з утворенням головогрудей ї черевця. У більш примітивних (фаланги) оби­два відділи ще зберігають сегмента­цію. Скорпіони мають сегментацію тільки на черевці, у павуків черевце вже не сегментоване, а кліщі втрати­ли навіть поділ тіла на головогруди і черевце.

 Тіло вкрите хітинизованою кутикулою з гі­подермою клітинної будови під нею. Похідними гіподерми є павутинні та отруйні залози. Отруйні залози розта­шовані, як правило, біля основи хеліцер. У павукоподібних б пар кінцівок. З них 2 перші пари — хеліцери і педи-пальпн — пристосовані до захоплення і подрібнення їжі. Інші 4 пари вико­нують функцію руху; це ходильні ніж­ки. Під час ембріонального розвитку на черевці закладається кілька пар кінцівок, але згодом вони перетворю­ються у павутинні бородавки.

Травна система пристосована до живлення напіврідкою їжею. Нерідко травні ферменти вводяться у тіло жертви і після того, як її тканини перетравляться, всмоктуються хижаком. Глотка павукоподібних виконує функцію сисного апарата.

Дихальна система представлена або пластинчастими легенями, або трахеями. Ті й інші відкриваються назовні отворами — стигмами на боках члеників. У легеневих мішках розташовані численні листкоподібні складки, в яких є кровоносні капіляри. Легені павуко­подібних гомологічні зябрам ракоподібних. Трахеї —це система розгалу­жених трубочок, які підходять безпосе­редньо до всіх органів, де і здійснює­ться тканинний газообмін.

Що стосується видільної системи, у деяких павуко­подібних є видозмінені метанефридії. У багатьох форм утворюються мальпігієві судини, які складаються з однієї або кількох пар виростів кишкової трубки (на межі середньої і задньої кишок), розташованих у порожнині ті­ла. З них продукти життєдіяльності надходять у задній відділ кишок.

Кровоносна система найскладніша у скорпіонів і павуків, у яких ди­хання легеневе. У цих тварин крово­носна система подібна до такої в рако­подібних. Простіша будова кровонос­ної системи у павукоподібних, які ди­хають трахеями. Найпростіша крово­носна система у кліщів: у них її може не бути зовсім або вона складається з мішкоподібного серця і пари остій (отворів).

Нервова система характеризується концентрацією складових частин. У де­яких форм черевний нервовий ланцюг зливається в один головогрудий ганг­лій.

Усі павукоподібні роздільностате­ві. Статевий диморфізм добре вираже­ний.

Скорпіони (Scorpiones) мають розчленоване на головогруди і черев­це тіло. Черевце членисте і складаєть­ся з двох відділів: широкого передньо­го і довгого вузького заднього, який часто неправильно називають «хвос­том». Останній членик черевця здутий і має гострий, кігтеподібний шип — жало; всередині цього членика є дві отруйні залози, що відкриваються дво­ма отворами на кінці жала. Здобич скорпіон убиває уколом жала, переги­наючи при цьому «хвоста» через спину до жертви, яку утримує педипальпами.

Скорпіони — живородящі. Самка на­роджує кілька десятків розвинених особин, які певний час сидять на спині матері. Статевої зрілості скорпіони досягають у віці 4—5 років.

Скорпіони, які належать до кількох видів, живуть на півдні Криму, на Чорноморському узбережжі Кавказу, в Закавказзі, Середній Азії. Весь день скорпіони ховаються під камінням, у земляних нірках, під корою, в тріщи­нах скель і глинобитних стінах буді­вель, між дровами і можуть проникати в житло. Вночі виходять на полюван­ня. Живляться комахами, павуками то­що. Укуси скорпіонів, які живуть у нашій зоні, для людини, як правило, не смертельні, але викликають силь­ний біль, напухання кінцівок, гарячко­вий стан, сонливість тощо. Як специ­фічний засіб проти укусів використовують   антитоксичну    протнскорпюнну сироватку.

Укуси великих тропічних видів (на­приклад, африканського скорпіона, що має близько 17 см завдовжки) можуть призводити іноді до смерті.

Кліщі (Асагіnа). Тіло не розчле­новане на відділи і не сегментоване, овальної або кулястої форми. Ротовачастина тіла складаться з пари верх­ніх щелеп, або хеліцер, і педнпальп. Хеліцери і пединальии зближені і ут­ворюють хоботок. Ротовий апарат кліщів колючо-сисного і гризучого типів. У кліщів імагінальної стадії 4 пари ніг, на кінці яких е особливі кігтикн і подушечки для прикріплення до ха­зяїна.

Розвиток кліщів відбувається з ме­таморфозом. Самка відкладає яйця, з них розвиваються личинки, у яких не­має задньої пари ніг, стигм, трахей І статевого отвору. Після першого ли­няння личинка перетворюється у нім­фу, яка має 4 пари кінцівок і недороз­винені статеві залози. Залежно від ви­ду кліщів спостерігається одна німфальна форма або кілька. Після ос­таннього линяння німфа перетворюєть­ся в імаго — статевозрілу форму.

Кліщі завдають великої шкоди тва­ринництву. Серед них зустрічаються постійні й тимчасові паразити людини. Останні нерідко є переносниками збудників трансмісивних хвороб людини і свійських тварин [10].

2.5.2 Клас Комахи, (Іnsecta)

Комахи — вищі безхребетні, їхнє тіло чітко роз­ділене на голову, груди і черевце. Грудний відділ складається з трьох сегментів; кожний має пару ніг. Отже, у комах 3 пари кінцівок. Другий і тре­тій сегменти, крім того, можуть мати по парі крил. Черевце складається з 6—12 члеників.

Крила є у більшості комах. У деяких комах обидві пари крил розвинені доб­ре. У ряду двокрилих для літання ви­користовується тільки перша пара, а друга дуже редукована (збереглися не­великі рудименти—дзижчальця, які є органами рівноваги). Крила мають по­здовжні і поперечні жилки, всередині каналу яких проходять нерви і тра­хеї. Жилкування крил має велике си­стематичне значення.

Відомі і безкрилі комахи. Одні з них — первиннобезкрилі. Відсутність у них крил вказує на примітивність ор­ганізації. Вториннобезкрилі (воші, блохи, клопи) втратили крила у ре­зультаті паразитичного способу життя. Покриви тіла і м'язова система. Ко­махи мають хітинизований покрив, під яким залягає одношаровий гіподер­мальний епітелій. Шкіра багата на різноманітнї залози: пахучі,  воскові, ли­няння тощо. М'язи смугасті.

Травна система характеризується різноманітністю будови щелепного апа­рату і складністю диференціювання кишок. Починається травна система ротом, який веде у ротову порожнину. Сюди відкриваються протоки слинних залоз. У гусениць більшості метеликів слинні залози трансформовані у пря­дильні. Передній відділ кишок має розширення — воло. У робочих бджіл у волі під впливом ферментів квітко­вий нектар перетворюється у мед. Пе­ретравлення і всмоктування їжі у ко­мах здійснюється у середній кишці, яка переходить у задню, що відкрива­ється назовні анальним отвором.

Органи дихання — трахеї, тобто си­стема розгалужених трубок, яка розподіляє повітря по тілу і постачає його до всіх органів.

Органи виділення — мальпігієві су­дини — численні трубочки, які впадають у кишки на межі середньої і зад­ньої. Просвіт їх заповнений зернами сечової кислоти — головним продуктом дисиміляції у комах.

Органи кровообігу. Серце і аорта розташовані на спинному боці черевця. У зв'язку з тим що є розгалужена сіт­ка трахей, кровоносна система розви­нена слабо і позбавлена функції пере­носника кисню. Рідину, яка циркулює по кровоносній системі, називають ге­молімфою. У ній знаходяться білі кро­в'яні тільця. У деяких комах (напри­клад, жуків-наривників) гемолімфа от­руйна.

Нервова система. У черевному нерво­вому ланцюзі дуже виражена тенденція до концентрації гангліїв у голов­ному відділі, а у деяких комах (на­приклад, мух) концентрація поширює­ться ї на грудний відділ, в якому усі ганглії зливаються у суцільну масу. Ці зміни у будові нервової системи ве­дуть до вдосконалення її діяльності,

Органи чуттів комах добре розвине­ні. Очі дорослих комах найчастіше фасеткові, але можуть бути і простими. Є також органи рівноваги, смаку і нюху, у деяких — слуху. Система відтворення. Усі комахи роздільностатеві. Розвиток відбуваєть­ся з метаморфозом. При повному ме­таморфозі комахи проходять стадії яй­ця, личинки, лялечки і дорослої фор­ми (імаго). При неповному метамор­фозі випадає стадія лялечки.

Практичне значення комах дуже ве­лике. Вони є головними запилювачами квіткових рослин. Близько 30 % євро­пейських квіткових рослин (у тому числі важливі сільськогосподарські культури) запилюються комахами. Ри­ючі комахи відіграють значну роль у ґрунтоутворенні. Деякі корисні кома­хи одомашнені (бджола, тутовий і ду­бовий шовкопряди). Величезну ко­ристь людині приносять хижі комахи, поїдаючи інших комах — шкідників культурних рослин і лісу.

Комахи-паразити, личинки яких роз­виваються у яйцях і личинках інших комах (оси і їздці), скорочують чи­сельність шкідливих комах. Оскільки більшість інсектицидів не байдужі для людини, свійських тварин і корисних комах, використання хижих і парази­тичних комах для боротьби з шкідни­ками (біологічні способи боротьби) не­обхідно застосовувати набагато шир­ше.

Медичне і ветеринарне значення ко­мах полягає переважно у тому, що серед них немало паразитів, які завда­ють прямої шкоди здоров'ю або з ни­ми пов'язане поширення збудників трансмісивних хвороб.

Клас комах ділиться на велику кіль­кість рядів. В основу класифікації покладено характер метаморфозу, будо­ва ротових органів і крил. До комах з неповним перетворенням відносяться ряди прямокрилих (коники, сарана), тарганових, напівтвердокрилих (або клопів), бабок, вошей тощо [7].

До комах з повним перетворенням належать ряди твердокрилих (або жуків), лускокрилих (або метеликів), пе­ретинчастокрилих, бліх, двокрилих тощо.

Ряд Тарганові (Blattodea). Ба­гато видів живуть у відкритій приро­ді. Медичний інтерес становлять чорний тарган (Blatta orientalis) і рижий, або прусак (Blattella germanica). Розміри першого 20—26 мм, другого 8—11 мм. Самці чорного таргана мають розви­нені передні крила, у самок вони реду­ковані. У прусака обидві статі мають розвинені крила, Самки тарганів від­кладають яйця у коконах. Розвиток за­родка триває кілька місяців. Так, у прусака при температурі +22 °С цей період триває 172 дні. Висока темпера­тура прискорює метаморфоз, низька — уповільнює. Обидва види звичайно по­селяються у теплих приміщеннях, але у Середній Лзії і в Криму зустрічаю­ться і у природі. Живучи у помешкан­нях, таргани живляться хлібом, ово­чами, м'ясом, іншими продуктами. Во­ни нерідко живляться нечистотами і виділеннями людини (мокротиння, фекалії), тому можуть стати механічни­ми переносниками хвороботворних організмів, цист найпростіших, яєць гель­мінтів. Для боротьби з тарганами використовують інсектициди, приманки з бурою тощо.

Ряд Клопи (Heteroptera). Біль­шість представників цього ряду жив­ляться соками рослин. Деякі клопи, у тому числі блощиця (Сіtnех lectularius), перейшли до паразитичного спо­собу життя. Слина блощиці містить отруйний секрет, тому укуси її болючі. Перенесення блощицею будь-яких збудників хвороб не встановлено. До­рослі блощиці та їхні личинки можуть довго (по кілька місяців) голодувати. Для боротьби з клопами використову­ють інсектициди, знищують гризунів — хазяїнів клопів і бліх.

Також існує цікавий представник родини Справжні Мухи – Муха Цеце.

Мухи цеце є облігатними пере­носниками трипаносом — збудників африканського трипаносомозу. Епіде­міологічне .значення мають два види: Glossina palpallis і G. morsitans.

G. palpallis поширена у західних ра­йонах Африки. Розміри коливаються від 10 до 13,5 мм, на спині є дві вели­кі темні плями. Тривалість життя 3— б місяців. За цей час самка 6—12 ра­зів народжує одну живу личинку, яку відкладає на поверхні грунту. Живуть ці мухи переважно у за­ростях кущів по берегах річок і озер, поблизу житла людини. Живляться пе­реважно кров'ю людини, рідше — кро­в'ю свійських і диких тварин. Для знищення місць помешкання мух вирубують кущі й дерева по бере­гах водойм, біля житла людини, уз­довж доріг. Використовують також ін­сектициди для знищення дорослих мух.

Glossina morsilans дрібніша, зав­довжки до 10 мм. За забарвленням більш світла. Біологія розвитку така ж, як І у попередньої мухи. Живе у по­сушливих районах саван. Живиться пе­реважно кров'ю диких тварин, на лю­дину нападає рідко [8].  

2.5 Тип Хордові (Chordata)

Тип Хордові налічує близько 40 тис. видів, які живуть в океанах, морях, прісних водоймах і на суші.

Еволюція органічного світу досягла найвищих рівнів розвитку у типі хордових, а серед них — у підтипі хребет­них. Вивчення еволюції хребетних дає змогу зрозуміти особливості будови тіла людини.

Хребетні мають велике народногос­подарське і медичне значення. Багато з них є проміжними хазяїнами паразитів людини або резервуаром збудників хвороб.

Хор­дові мають комплекс ознак, які специ­фічні для них і не зустрічаються у тва­рин, що належать до інших типів тварин. Упродовж спинної частини тіла тягнеться хорда. Хорда – твердий, пружний стижень, який складається з особливих клітин, що тісно прилягають одна до одної. Хорда виконує роль внутрішнього скелета. Вона є опорою для внутрішніх органів і надає тілу певної пружності, що має велике значення при зариванні у грунт.

До хордових належать: риби, земноводні(жаби, тритони та ін.), плазуни(ящірки, змії черепахи, крокодили), птахи та звірі.

Ланцетник - напівпрозора тварина, завдовжки - 4-8 см.

Живе у морях тропічної та помірної зон, зокрема у Чорному морі, на невеликій глибині, в місцях з піщаним чистим дном. Тіло ланцетника блідо-рожеве, з боків сплюснуте, на передньому та задньому кінцях – загострене. Хвостовий відділ облямований шкірною складкою – хвостовим плавцем, що своєю формою нагадуєхірургічний інструмент- ланцет. Більшу частину ланцетник проводить, зарившись у пісок і виставивши назовні передній кінець тіла, на якому міститься рот, оточений 10-20 парами щупалець. Якщо ланцетника потривожити, він відпливає на невелику відстань і знов занурюється в грунт.

Травна система ланцетника проста – ротова порожнина переходить у широку глотку, за нею йде кишка, що відкривається назовні на черевній    частині тіла перед хвостовим відділом. Ротова порожнина покрита зсередини війчастими клітинами. Війки весь час рухаються і разом з водою заганяють через рот у глотку і далі в кишку одноклітинні водорості й найпростіших, якими ланцетник живиться [5].

Дихання відбувається водночас із живленням.

Кровоносна система замкнута, складається з двох основних кровоносних судин – спинної і черевної, а також численних відгалуджень і капілярів.

Органи виділення у ланцетника мають таку саму будову як і в Кільчастих червів.

Центральна нервова система (спинний мозок) міститься на спині ланцетника, над хордою, що має вигляд довгої порожнистої трубки.

Ланцетник відрізняє світло від темряви, хоча не має справжніх очей. Світло сприймається скупченням світлочутливих клітин, які містяться над нервовою трубкою. На тілі ланцетника є клітини дотику [15].

ВИСНОВОК

Паразитизм —форма антагоністичного співжиття онанізмів, щo відносяться до різних видів, при якому один з організмів (паразит) використовує  інший, організм (хазяїн) як  се­редовище існування, і джерело живлення, існуючи за його рахунок, чим, Звичайно, завдає шкоди хазяїну, але, як правило, не такої значної, щоб ви­кликати його загибель. В. О. Догель дає паразитизму таке визначення: «Паразити — це такі організми, які використовують інші живі організми як середовище існування Т джерело їжі, покладаючи при цьому (частково або повністю) на своїх, хазяїв завдан­ня регулювання своїх взаємовідносин з навколишнім середовищем».

   Справжніми паразитами є тільки ті організми, для яких парази­тичний спосіб життя — обов'язкова форма існування. Bід справжніх (облігатних) паразитів необхідно відрізняти несправжніх. До них належать організми, які живуть вільно, але, потрапивши у інший організм, здатні прожити у ньому деякий час. До них відносяться, наприклад, личинки мух, які  залишаються  живими  при  прохо­дженні  через   кишки  людини.

Паразит і хазяїн становлять єдину взаємозв'язану систему, яка існує у певних умовах середовища. Тривала сумісна еволюція системи паразит — хазяїн привела до певної взаємопри-стосованості. Між паразитом і хазяї­ном на рівні організму виникають тісні взаємовідносини.

На систему паразит — хазяїн впли­вають фактори зовнішнього середовища. Встановлено, що несприятливі впливи абіотичного, біотичного і соціального середовища на організм ха­зяїна можуть сприяти підсиленню патогенної дії паразитів.

Для запобігання враженню парази­тарними хворобами проводять профі­лактичні заходи. Розрізняють особисті і громадські профілактичні заходи. До особистих відносять ті заходи, які має виконувати кожний. Громадські профілактичні заходи проводять у великих колективах, у масштабах населеного пункту, певного адміністративного або географічного районів або навіть усієї країни. В організації та контролі за виконанням їх велика роль належить медичним працівникам. Морфологія, біологічні особливості, географічне поширення паразитів людини, як і хво­роби (паразитози), які вони виклика­ють, заходи профілактики, лікування і шляхи ліквідації паразитів людини становлять предмет вивчення медичної паразитології.

ЛІТЕРАТУРА

1. Кучерявий В.П. Екологія. - Львів: Світ, 2000. - 499 с

2.Одум Ю. Экология. В 2 т. - М.: Мир, 1986. - Т. 1-2.

3.Федоренко А.П. Охорона рідкісних видів фауни. - К.: Урожай, 1985.

4.Природа Черкащини. Колектив авторів. К. 1971, с. 124.

5.Банников А.Г. Мир животных и его охрана. - М.: Педагогика, 1978.-125с.

6. Тварини Червоної книги. - К.: Урожай, 1990. - 205 с.

7.Природа Украинской ССР. Животный мир. - К.: Наук, думка, 1985.-240с.

8.Ковальчук Г.В. Зоологія з основами екології. - К.: Вища шк., 1988.- 295 с.

9. Сокур І.Т. Звірі нашої країни. - К.: Рад. шк., 1971. - 128 с.

10.Червона книга України: Тваринний світ.-К., 1994.

11. Жизнь животных:В 6 т. - М.:Просвещение, 1968-1971. - Т. 1-6.

12. Зедлаг У. Животный мир Земли. - М.: Мир, 1975. - 208 с.

13.Наумов С.П. Зоология позвоночных. - М.: Просвещение, 1973. -421 с.

14.Наумов Н.П., Карташев Н.Н. Зоология позвоночных: В 2 ч. -М.: Высш. шк., 1979. - Ч. 1-2.

15.Самарський Л.О. Зоологія хребетних. - К.: Вища шк., 1976. - 456 с.

ЗМІСТ Вступ.................................................................................................................4 1 Літературний огляд.........................................................................................6

 

• 14:21 05 Июля 2016
  Российско-китайский медуниверситет откроет магистерскую программу по TCM
• 01:21 05 Июля 2016
  На форуме МГУ Россия и Китай обсудят научно-образовательное сотрудничество
• 11:00 04 Июля 2016
  Реморенко: "ЕГЭ-туризм" в России сходит на нет
• 10:52 04 Июля 2016
  Летняя российско-австрийская школа откроется в Москве
• 15:31 01 Июля 2016
  В СПбГУ могут воссоздать географический факультет

Заказать уникальную работу