курсовые,контрольные,дипломы,рефераты
Реферат на тему
Фонологічна система мови
ПЛАН
1. Передумови фонології
2. Поняття фонеми
3. Фонеми в парадигматиці й синтагматиці
4. Поняття фонологічної системи
5. Фонологічні школи
Використана література
Вивчення звуків мови, їх акустичних і артикуляційних особливостей по суті почалося з часу зародження науки про мову. Однак таке вивчення радше стосується фізики й фізіології. Справжнім лінгвістичним об'єктом звуки стали тоді, коли їх почали вивчати у співвіднесенні з планом змісту мови, з їхнім функціональним аспектом, тобто з виникненням фонології.
1. Передумови фонології
Найнижчим рівнем мовної структури, як уже зазначалося, є фонологічний. Основною одиницею фонологічного рівня є фонема.
Поняття фонеми обґрунтував І. О. Бодуен де Куртене. Він першим помітив, що будь-який конкретний звук є нетривалим, миттєвим, але люди якимось чином зберігають його в пам'яті. Образ звука в пам'яті людини він назвав фонемою. Сам термін фонема з'явився раніше у французькій лінгвістиці у значенні «мовний звук». Вважають, що його ввів А. Дюфріш-Деженетт у 1873 p., а потім використовував Ф. де Соссюр. У Соссюра цей термін запозичив Бодуен де Куртене, надавши йому нового змісту. Він, зокрема, акцентуючи на незбігу фізичних і функціональних властивостей звука, чітко протиставляє звук як «минуще фізично-акустичне явище» і фонему як стійке уявлення про звук, «психічний еквівалент звука» [Бодуэн де Куртенэ 1963а: 351]. Отже, Бодуен де Куртене розглядав фонему не як носія певного смислу, а скоріше як організаційний центр, навколо якого групуються в нашій свідомості звуки мовлення, що виконують у мові тотожні функції.
Учень Бодуена де Куртене Л. В. Щерба розвинув і суттєво збагатив теорію фонеми. Психічний підхід до фонеми він об'єднав з функціональним. Смислорозрізнювальна роль фонеми виходить на передній план: «Фонемою називається найкоротше спільне фонетичне уявлення даної мови, здатне асоціюватися зі смисловими уявленнями і диференціювати слова» [Щерба 1971: 121]. У своїй праці «Фонетика французької мови» (1937) він пише: «У живому мовленні вимовляється значно більша, ніж ми це звичайно думаємо, кількість різноманітних звуків, які в кожній мові об'єднуються в порівняно невелике число звукових типів, здатних диференціювати слова та їх форми, тобто служити цілям людського спілкування. Ці звукові типи мають на увазі, коли говорять про окремі звуки мови. Ми будемо називати їх фонемами. Різні звуки, які реально вимовляють, є тим конкретним, у якому реалізується загальне (фонема), будемо називати відтінками фонем» [Щерба 1974: 132].
Праці Бодуена де Куртене і Щерби заклали основу для створення теорії фонем. Творцем цієї теорії вважають М. С. Трубецького. У ґрунтовній новаторській праці «Основи фонології» (вийшла в 1939 р. в Празі німецькою мовою, а російською мовою в Москві в 1960 р.) він виклав свою теорію фонем. Зі структурно-семантичного і функціонального підходів автор дав визначення таких важливих фонологічних понять, як фонема, фонологічна опозиція, диференційна ознака, встановив три класи фонологічних ознак (во-калічні, консонантні, просодичні), увів поняття нейтралізації, архіфонеми (абстрактна одиниця, яка об'єднує фонеми, що нейтралізуються, наприклад, <д/т> і <а/о>), розробив детальну класифікацію фонологічних опозицій.
Трубецькому належить уведення терміна фонологія і виокремлення фонології в окрему науку, яка вивчає структурні й функціональні закономірності звукової будови мови. Фонологія відрізняється від фонетики, що вивчає звучне мовлення в його фізичному, акустико-артикуляційному аспекті. Фонологію ще називають функціональною фонетикою.
У фонології розрізняють два рівні — сегментний і суперсегментний (просодичний). Сегментний рівень складається з одиниць, які виділяються на основі сегментації. Суперсегментний рівень складається з одиниць, які виділяються відносно сегментних одиниць (просодія складу, слова, фрази). Основною одиницею сегментного рівня більшості мов світу є фонема, в деяких мовах Південно-Східної Азії — силабема.
2. Поняття фонеми
Слова різняться між собою звучанням. Для того щоб розрізнити два слова, потрібно їх зіставити і протиставити. Протиставлення, або опозиція, — основне поняття фонології. Опозиції бувають релевантні, тобто такі, які служать для розрізнення значеннєвих одиниць, і нерелевантні — які не служать для розрізнення значеннєвих одиниць мови. Наприклад, опозиція <а>, <и>, <у> у словах дам — дим — дум є релевантною, бо саме цими протиставленими одиницями різняться наведені слова і відповідно їхні значення. Опозиція [у] — [г] в російській мові є нерелевантною, бо не впливає на розрізнення смислів: [уол] — [гол].
Фонема (від грец. phonema «звук, голос») — мінімальна одиниця звукової будови мови, яка служить для розпізнання і розрізнення значеннєвих одиниць — морфем, до складу яких вона входить як найменший сегментний компонент, а через них — і для розпізнання та розрізнення слів.
Опозиція приголосних на початку таких слів, як біг — ліг — ніг — ріг — фіг (у фонетичній транскрипції [б'іг] — [л'іг] — [н'іг] — [р'іг] — [ф'іг]) засвідчує наявність в українській мові фонем <б'>, <л'>, <н'>, <р'>, <ф'>, а протиставлення голосних у словах рос. спгол [стол] — стал [стал] — стул [стул], англ. bet [bet] «битися об заклад» — but [t>At] «але» — bit [bit] «кусок» — beat [bi:t] «бити», «удар» — bought [bo:t] «past від buy «купувати» — bat [baet] «кажан» — boot [bu:t] «черевик» засвідчує наявність у російській мові фонем <о>, <а>, <у>, а в англійській — <е>, <л>, <і>, <і:>, <о:>, <ае>, <и:>.
Фонема як найменша лінійно неподільна величина використовується для утворення, розпізнавання й розрізнення морфем і слів. У зв'язку з цим говорять про конститутивну та дистинктивну функції фонем. Конститутивна функція пов'язана з творенням одиниць вищого рівня, дистинктивна — з розпізнаванням й ототожненням значеннєвих одиниць. Дистинктивна функція може бути розщеплена на перцептивну (розпізнавальну) і сигніфікативну (смислорозрізнювальну). У сфері перцептивної функції звукові одиниці пов'язані відношенням контрасту, а в сфері сигніфікативної — відношенням опозиції. Дехто сигніфікативну функцію поділяє на смислорозрізнювальну і форморозрізнювальну. Але таке розмежування не має принципового значення, оскільки зміна форми слова також пов'язується зі зміною смислу.
Відомі й делімітативна та кульмінативна функції фонем. Делімітативна (розмежувальна) функція пов'язана з сигнальною вказівкою на межі слів і морфем (пограничні сигнали). Це є можливим завдяки наявним обмеженням на появу певних елементів у мовленнєвому ланцюжку. Так, зокрема, в чеській мові наголос завжди є сигналом початку слова; [г\] в англійській — сигналізує про відсутність перед цією фонемою морфемної (словесної) межі; в японській — алофон [д] можливий тільки на початку слова і тим самим вказує на межу слова, а в інших позиціях фонема <д> реалізується в алофоні [ті].
Кульмінативна функція полягає в забезпеченості цілісності та виділеності слова, що досягається завдяки наголосу і сингармонізмові.
3. Фонеми в парадигматиці й синтагматиці
Хоча фонема — найменша сегментно (лінійно) неподільна мовна одиниця, однак вона є складним явищем: має багато ознак. Ознаки бувають диференційні (розрізнювальні) й інтегральні (нерозрізнювальні). Пояснимо це на прикладі російських приголосних [д] і [г] (див. схему). Фонеми російської мови <д> і <г> мають по чотири ознаки. Для першої фонеми — це передньоязиковість, дзвінкість, твердість і проривність, для другої — задньоязиковість, дзвінкість, твердість і проривність. Якщо у першому випадку всі ознаки використовуються для протиставлення іншим фонемам (передньоязиковість <д> протиставляється губності <б> (дар — бар), дзвінка <д> має парну глуху <т> (дом — том), твердість <д> протиставляється м'якості <д'> (дома — Дёма [д'бмъ]), а проривність — фрикативним, африкатам тощо (дам — зам), то в другому випадку для протиставлення іншим фонемам використовується лише дві ознаки — задньоязиковість (гор — бор) і дзвінкість (гол — кол). Усі перелічені ознаки фонем <д> і <г> є диференційними, бо саме за ними фонеми <д> і <г> протиставляються відповідно фонемам <б>, <т>, <д'>, <з> і <б> та <к>. Ознаки твердість і проривність фонеми <г> не використані для розрізнення: в російській мові немає жодної пари слів, які б розрізнялися твердим і м'яким чи проривним і фрикативним [г] (заміна проривного [г] [гъллва] на фрикативний [уьллва] не впливає на смисл). Однак без цих ознак не може існувати фонема <г> як така. Такі ознаки називаються інтегральними (заповнювальними).
Диференційні й інтегральні ознаки в різних мовах не збігаються. Так, зокрема, проривність <ґ> в українській і німецькій мовах є диференційною ознакою (пор.: укр. грати «виконувати що-небудь на музичному інструменті» і ґрати «загорожа із переплетених металевих прутів», гніт «гноблення» і ґніт «шнур, що використовується для горіння в освітлювальних приладах»; нім. Hans «власне ім'я Ганс» і Gans «гуска»). Вібрантність фонеми <р> і плавність фонеми <л> для української мови є диференційними ознаками (рак — лак, рама — лама, рай — лай, рук — лук, ром — лом та ін.), тоді як для японської мови — інтегральними (заміна <р> на <л> не зумовлює зміну значення слів). Та й самі інтегральні ознаки подібних фонем у різних мовах не збігаються (пор. вимову <р> в українській, німецькій, французькій та англійській мовах).
Як диференційні використовуються такі ознаки фонем:
1) ознаки за способом творення звуків: проривність, фрикативність, зімкнено-прохідність, африкатив-ність тощо;
2) ознаки за місцем творення звуків: передньоязиковість, задньоязиковість, середньоязиковість, губність (лабіальність), глотковість (фарингальність), горловість (ларингальність) тощо (приклади до (1) і (2) див. вище щодо фонем російської мови <д> і <г>);
3) м'якість і твердість (укр. лин [лин] — линь [лин'], стан [стан] — стань [стан'], син [син] — синь [син'], п'ят [пйат] — п'ять [пйат'], рис [рис] — рись [рис'], біла [б'їла] — біля [б'їл'а]; рос. мел [м'эл] — мель [м'эл'], вон [вон] — вонь [вон'], топ [топ] — топь [топ'], кров [кроф] — кровь [кроф'], быт [быт] — быть [быт'], бит [б'ит] — бить [б'ит'], вяз [в'ас] — вязь [в'ас']);
4) довгота і короткість (англ. cart [ka:t] «віз» — cut [kAt] «різати», port [po:t] «порт» —pot [pot] «горщик», seat [si:t] «сидіння (місце)» — sit [sit] «сідати», meat [mi:t] «м'ясо» — mitifmit] «рукавичка», leave [li:v] «відходити, від'їжджати» — live [liv] «жити»; нім. ihm [i:m]
«йому» — іт [іт] «в», Beet [be:t] «клумба» — Bett [bet] «ліжко»; чеськ. pas «пояс» — pas «паспорт»);
5) навальність (носовий характер) — неназальність (ротовий характер) (англ. sing [sir\] «співати» — sin [sin] «гріх», thing [Gill] «річ» — thin [0m] «тонкий»);
6) відкритість — закритість (фр. fait [fe] «факт», fee [fe] «фея»).
У мовах світу використовується загалом 12 ознак (див. с 230—231). Отже, фонему можна операционально представити як низку диференційних й інтегральних ознак.
Усе розглянуте стосується парадигматичного аспекту фонем, де кожна фонема як постійна одиниця (інваріант) протиставляється всім іншим фонемам у фонологічній системі й характеризується певним набором диференційних та інтегральних ознак. При розгляді фонем у парадигматиці абстрагуються від змін, яких зазнають фонеми в реальному мовленні. У мовленнєвому потоці (в синтагматиці) фонеми потрапляють у різні позиції, які можуть бути сильними і слабкими. Сильними позиціями називають такі відрізки звучання, в яких протиставлення і розрізнення слів досягає найбільшої міри. Слабкими вважають такі позиції, де протиставлення є неповним або зовсім зникає. Наприклад, для голосних у слов'янських мовах сильною є позиція під наголосом, а слабкою — ненаголошена позиція. Пор.: укр. сёла [сёла] і села [сеила]; рос. вол і воловой [въллвбх], вал і валовой [въллвох], ток і токовой [тъклвб;], так і таковой [тъклвб!]. Для приголосних сильною є позиція перед голосними і сонорними (рос. голос, колос, зной, сниться), слабкою — перед іншими приголосними (укр. просьба [прбз'ба], боротьба [бо-род'ба]; рос. сдать [здат'], легко [л'еихко]).
Сильні й слабкі позиції в різних мовах не збігаються. Так, зокрема, позиція кінця слова для приголосних російської, польської і німецької мов є слабкою (рос. луг [лук] — лук [лук], гриб [гр'ип] — грипп [гр'ип]; польськ. grad [grat] «град» — grat [grat] «стара річ», pod [pot] «під» —pot [pot] «піт»; нім. Rad [rat] «колесо» — Rat [rat] «ратуша», Bund [bunt] «союз» — bunt [bunt] «пістрявий», Tod [tot] «смерть» — tot [tot] «мертвий»). В українській і англійській мовах кінець слова є сильною позицією (укр. Обійдемось без ваз і Обійдемось без вас, У мене гриб і У мене грип, Важ хліб і Ваш хліб; англ. bag[bseg] «сумка, портфель» і back [baek] «спина», wide [waid] «широкий» і white [wait] «білий», hard [ha:d] «твердий, сильний, важкий» — heart [ha:t] «серце»).
Таким чином, у мовленні виступають уже не фонеми, а їх представники, позиційно зумовлені звуки, які називаються варіантами фонем, або алофонами. Так, [еи] в слові село [сеило] є алофоном фонеми <е>, [т] в рос. слові сад [сат] є алофоном фонеми <д>, а [ф] в слові травка [трафкъ] — алофоном фонеми <в>.
Варіанти фонем, або алофони, потрібно відрізняти від варіацій. Варіації — це індивідуальні, територіальні і позиційні видозміни фонем, які не впливають на смисл, не утруднюють розуміння (сприймання). Так, кожному індивіду притаманні певні особливості вимовляння звуків (тембр, шепелявість, гаркавлення тощо). Інколи особливі орфоепічні «норми» охоплюють мовців певної території (полтавське пом'якшене [л], дуже заднє й трохи підвищене [а], наближене до [о], бойківське обнижене [и], що нагадує [ы] російської мови, львівське шепеляве м'яке [сш], покутське наголошене [и], наближене до [є] тощо). Яскравим прикладом позиційних варіантів може слугувати перехід [и] в [ы] в російській мові після прийменників і префіксів на приголосний (идейный — безыдейный, Я с Ирой [йа сь'іроі]), а також так звані акомодовані голосні (укр. няня [н'ан'а]; рос. мял [м'ал], мять [м'ат'] тощо). На противагу варіантам, які призводять до утворення омофонів (див. вищенаведені рос. гриб і грипп, луг і лук, нім. Rad і Rat, Bund і bunt та ін.), варіації — це «невинні відтінки», які не впливають на розуміння. Якщо варіанти — це звучання сигніфікативно слабких позицій, то варіації — це звучання перцептивно слабких позицій.
Отже, фонема як недоступна безпосередньому сприйняттю абстрактна одиниця протиставляється звукові як конкретній одиниці, в якій фонема матеріально реалізується в мовленні. У філософському плані відношення фонеми і звука можна визначити як відношення сутності та явища. Одній фонемі можуть відповідати кілька звуків (алофонів), кожен з яких співвідноситься з певною позицією так, що різні алофони, як правило, не трапляються в одній і тій же позиції. Алофони однієї фонеми утворюють ряди звуків, які чергуються позиційно і перебувають між собою у відношенні контрасту (рос. [о — л — ъ] в словах воды [воды], вода [влда], водяной [въд'эиноа]), де кожен елемент можливий тільки в певній фонетичний позиції. Тому фонему можна визначати як ряд звуків, які позиційно чергуються. Ряди можуть бути паралельними для одних позицій і перехресними для інших. У другому випадку має місце нейтралізація фонем (збіг різних фонем в одному алофоні: рос. фонеми <а> і <о> збігаються в першому складі перед наголошеним складом в алофоні [л], а в інших ненаголошених складах — в алофоні [ъ]).
Із синтагматичним аспектом фонем пов'язане поняття фонотактики, тобто закономірності сполучування фонем.
4. Поняття фонологічної системи
Фонеми завжди є елементами певної фонологічної системи, тобто стверджувати, що певна звукова одиниця є фонемою, можна лише стосовно окремої мови. Для того щоб описати фонологічну систему, потрібно протиставити кожну фонему всім іншим. Так, якщо взяти українську мову, в якій є 38 фонем, то кожну з них можна схематично зобразити, як кульку з 37 дротиками, що відходять від неї в різні боки, які ілюструють протиставлення фонеми всім іншим.
Зміст кожної фонеми визначається її положенням у системі. Не кожен звук у певній мові є фонемою. Усе залежить від того, чи перебуває звук в опозиції до інших, чи є в мові слова, які різняться семантично завдяки тому звукові. Наприклад, і в українській, і в російській мовах є звуки [г] і [ґ], однак у російській мові ці два звуки представляють одну фонему, бо між собою вони не перебувають в опозиції (немає жодної пари слів, які б різнилися звуками [г] і [ґ]), а в українській мові маємо дві окремі фонеми — <г> і <ґ>, бо є низка слів, протиставлених саме цими звуковими одиницями (гніт — ґніт, грати — ґрати). В українській і білоруській мовах є звук [р], але в українській мові є дві фонеми — <р> і <р'> (пор.: рад [рад] і ряд [р'ад]), а в білоруській лише одна <р>, бо опозиції <р>—<р'> там не існує, оскільки звук [р] є тільки твердим. Констатувати, що, наприклад, в англійській і українській мовах є фонема <е>, бо, мовляв, у цих мовах є такі звуки, все одно, що сказати, начебто туфлі й кофта однакові, бо вони 42 розміру. Насправді ці туфлі і кофта не однакові, бо належать до різних систем виміру — системи взуття і системи одягу. Відповідно цінність українського [є] й англійського [є] різна, бо в англійській мові є чотири подібних до українського звука елементи, які перебувають в опозиції один до одного й розрізняють слова: <е> — <ае> — <э:> — <э> (head [hed] «голова» — had [haed] «past від have «мати» — heard [ha:d] «past від hear «чути»). Отже, звуки стають фонемами лише тоді, коли вони перебувають в опозиції до інших звуків, тобто коли є хоч одна пара слів, яка різниться цими звуками.
Розгляд фонем у системі належить до їх парадигматичного аспекту. Фонологічна парадигматика є системою фонемних опозицій, серед яких виділяються два основні типи: диз'юнкція — протиставлення за декількома диференційними ознаками і кореляція — протиставлення за однією диференційною ознакою. Прикладом диз'юнкції може слугувати протиставлення фонем <в> і <с> (вам — сам), у яких воно здійснюється за двома параметрами: дзвінкість — глухість, губність — передньоязиковість. Як приклад кореляції можна навести опозицію <д> — <т>, де фонеми протиставляються тільки за дзвінкістю — глухістю. Аналіз опозиції здійснюється за допомогою набору бінарних диференційних ознак, фізичним субстратом яких є артикуляційні й акустичні властивості звуків.
Опозиції бувають одномірні й багатомірні. В одномірних опозиціях фонем спільні ознаки в такій сукупності більше ніде в цій системі не повторюються. Так, зімкненість і задньоязиковість, що є спільними для фонем <ґ> і <к>, в інших фонемах української мови не виявляються. У багатомірних опозиціях спільні ознаки двох фонем повторюються в якійсь третій. Наприклад, спільні для фонем <б> і <д> зімкненість, дзвінкість і твердість повторюються й у фонемі <ґ>.
За характером (змістом) протиставлення опозиції бувають привативні, градуальні й еквіполентні. Привативні — опозиції, в яких один член має якусь ознаку, а інший її не має. Так, фонема <д>, на відміну від <т>, має дзвінкість. У цьому разі дзвінкість (не глухість) втрачається в слабкій позиції кінця слова, тому саме дзвінкість є маркованою ознакою, а не глухість.
Привативні опозиції поділяються на пропорційні й ізольовані. У пропорційній опозиції відмінність між фонемами така ж, як і в іншій опозиції. Іншими словами, це відношення протиставлення фонем, які пропорційно повторюються у відношеннях протиставлення інших фонем. Наприклад, <б> - <п> = <д> - <т> = <ґ> ~ <к> = <г> ~ <х> = <ж> - <ш> = <з> - <с> = <дж> - <ч> = <дз> ~ <ц>. Тут усі фонеми попарно протиставляються за дзвінкістю — глухістю. Якщо відмінність певної пари фонем більше не повторюється, то така опозиція називається ізольованою. Так, тільки фонеми <р> і <л> протиставлені за ознаками дрижачість (вібрантність) і плавність.
Градуальні опозиції (їх ще називають ступінчастими) характеризуються різним ступенем (градацією) однієї й тієї самої ознаки. Так, зокрема, фонеми <е> й <і> різняться ступенем розкриття рота.
Еквіполентні (рівнозначні) опозиції — опозиції, в яких обидва члени логічно рівноправні, тобто не характеризуються ні різним ступенем якоїсь однієї ознаки, ні наявністю або відсутністю ознаки. Наприклад, фонеми <п> і <т> мають спільні ознаки — глухість, твердість, зімкненість (проривність), однак кожна з них має ще одну у даному випадку тільки їй притаманну ознаку (губність для <п> і передньоязиковість для <т>).
Опозиції, члени яких різняться тільки однією ознакою, а за всіма іншими збігаються, називаються корелятивними. Наприклад: <б> ~ <п>, <д> ~ <т>, <в> -- <ф>, <н> - <н'>.
Американські вчені Роман Якобсон, Гуннар Фант, Морріс Халле розробили універсальну систему диференційних ознак, побудовану на бінарному принципі, внаслідок чого всі фонемні опозиції зводяться до привативних. За основу загальної класифікації фонем вони взяли не артикуляційні ознаки (на їхню думку, артикуляційні особливості звуків у мовах світу найрізноманітніші й дуже тонкі, через що незручні для типологічної класифікації звуків), а акустичні, які можуть бути визначені за допомогою спеціальної електроакустичної апаратури. Вони виділили 12 пар диференційних ознак, які утворюють двочленні протиставлення (9 ознак звучності і 3 ознаки тону): 1) вокальність — невокальність; 2) консонантність — неконсонантність; 3) компактність (наявність у спектрі центральної ділянки більшої концентрації енергії) — дифузність (менша концентрація енергії в центральній ділянці спектра і поширення звукової енергії на його периферію); 4) напруженість — ненапруженість;
5) дзвінкість — глухість; 6) назальність (носовий характер) — неназальність (ротовий характер); 7) перервність — неперервність; 8) різкість (висока інтенсифікація шумів) — нерізкість (невисока інтенсифікація шумів); 9) глоталізованість — неглоталізованість; 10) низька тональність — висока тональність; 11) бемольність (ослаблення верхніх частотних складників унаслідок участі при творенні звука губ) — небемольність; 12) дієзність (посилення верхніх частотних показників унаслідок підняття спинки язика до піднебіння; дієзні — це м'які приголосні) — недієзність. За допомогою цих диференційних ознак можна описати систему фонем будь-якої мови. Звичайно, мови використовують не всі ознаки (із наведених 12 пар ознак можна утворити 4096 різних фонем). Для опису фонем української мови достатньо 9 ознак: вокальність, консонантність, дифузність, низькість, бемольність, дієзність, перервність, різкість, дзвінкість (див. табл.).
| а | і | У | б | к | м' | к | Ч | ш. | |
| вокальність | + | + | + | __ | ___ | + | + | ___ | ___ |
| консонантність | — | — | — | + | + | + | + | + | + |
| дифузність | — | + | + | + | — | + | + | + | — |
| низькість | + | — | + | + | + | + | — | — | — |
| бемольність | — | — | + | — | — | — | — | — | — |
| дієзність | — | — | — | — | — | + | — | — | — |
| перервність | — | — | — | + | + | + | + | + | — |
| різкість | + | — | |||||||
| дзвінкість | + | + | + | + | — | + | + | — | — |
Фонологічна система кожної мови є своєрідною. Ця своєрідність стосується загальної кількості фонем (кількість фонем в різних мовах коливається від 10 до 80); організації фонемних опозицій; пропорції голосних та приголосних (в українській мові 38 фонем, з них 6 голосних і 32 приголосні; в російській — 39 фонем, з них 5 голосних і 34 приголосні; в англійській — 44 фонеми, причому 20 голосних і 24 приголосні; в німецькій — 33 фонеми, 15 голосних, 18 приголосних; у французькій — 35 фонем, 17 голосних і 18 приголосних); характеру позицій; варіантів і варіацій фонем.
5. Фонологічні школи
У сучасній світовій лінгвістиці немає єдиного погляду на7 природу фонеми. Більше того, існує проблема реальності фонеми. Якщо Д. Джоунз і Л. Блумфільд є прихильниками концепції фізичної реальності фонеми, І. О. Бодуен де Куртене і Е. Сепір — концепції психологічної реальності фонеми, а Л. Єльмслев — концепції семіотичної реальності (фонема — фігура, що служить для побудови знаків), то У.-Ф. Тводдел оголошує фонему фікцією, яка існує лише в метамові лінгвіста, логічним конструктом, створеним з метою зручності опису. Однак і лінгвісти, які визнають реальність фонеми й об'єктивність відношень фонем, що ґрунтуються на відношеннях у звуках мови, але розкриваються лише в функціонуванні всієї системи мови, розходяться в розумінні деяких суттєвих питань. Так, у Росії існує дві фонологічні школи — Санкт-Петербурзька і Московська, концепції фонеми яких багато в чому різняться.
Санкт-Петербурзька фонологічна школа (основоположник — Л. В. Щерба; представники — Л. Р. Зіндер, М. І. Матусевич, О. М. Гвоздев, Л. Л. Буланін, СБ. Бернштейн, Л. В. Бондарко) розглядає фонему як звуковий тип. У центрі уваги цієї школи — розрізнення звукових оболонок морфем і слів, а не їх тотожність. Згідно з концепцією Санкт-Петербурзької фонологічної школи звуки [о] і [л] в таких словоформах, як воды [воды] і вода [влда] є різними фонемами, а звук [т] у словах сад [сат] і том [том] — однією. У словах рог [рок] і рок [рок], коз [кос] і кос [кос] фонемний склад однаковий, тут є нерозрізнення морфем, а не фонем. У складі однієї й тієї самої морфеми можуть бути різні фонеми (чергування фонем у морфемі).
Принцип підходу цієї школи — прагнення пов'язати лінгвістичну природу фонеми з її роллю в мовленні. Саме тому вчені Санкт-Петербурзької школи вивчають матеріальні властивості звуків, експериментально досліджують їх. Уважають, що теорія Санкт-Петербурзької фонологічної школи має практичне застосування в лікуванні звукових порушень при різних захворюваннях, в автоматичному аналізі й синтезі мовлення, у створенні іспитових тестів, у техніці зв'язку, лінгводидактиці.
Московська фонологічна школа (засновники Р. І. Аванесов, П. С. Кузнецов, О. О. Реформатський, В. М. Сидоров, О. М. Сухотін, Н. Ф. Яковлев, Г. О. Винокур, А. Б. Шапіро) при визначенні фонеми і фонемного складу мови застосовує морфемний критерій (у центрі уваги не розрізнення звукових оболонок значеннєвих одиниць, а їх тотожність). Фонему розглядають як сукупність диференційних ознак, через що фонологічні одиниці, які розрізняють словоформи, але забезпечують єдність слова, належать до однієї фонеми. Звуки [о], [л], [ъ] у словах воды [воды], вода [влда], водяной [въд'эин6|] є варіантами однієї фонеми <о>, а останній звук у слові сад [сат] і перший звук у слові том [том] є різними фонемами. Таким чином, фонема як абстрактна одиниця не може бути ототожнена з жодною конкретною звуковою одиницею. Фонема — це сукупність звуків, що чергуються позиційно. До неї можуть входити різні звуки — близькі й далекі і навіть нульовий звук. Саме Московська фонологічна школа створила теорію паралельних і перехресних рядів чергувань фонем, увела поняття гіперфонеми. Теорія Московської фонологічної школи знаходить застосування не тільки у фонології, а й у словотворі, морфології, синтаксисі, лексикології тощо. Ідеї Московської фонологічної школи узагальнені в праці М. В. Панова [Панов 1967]. З інших фонологічних шкіл найвідомішими є Празька, Лондонська, Американська і Копенгагенська.
У 30-х роках XX ст. зародилася діахронічна фонологія (праці Є. Д. Поливанова, Р. Якобсона, пізніше А. Мартіне). В Україні зародження фонології пов'язане з іменами Є. К. Тимченка («Курс історії українського язика. Вступ і фонетика», 1929), О. Н. Синявського («Спроба звукової характеристики літературної української мови», 1929) та О. Б. Курило («До поняття «фонема», 1930). Далі фонологічні ідеї стосовно української мови розвивали І. 3. Петличний, П. П. Костру-ба, Ф. Т. Жилко, Л. І. Прокопова, В. С. Перебийніс, Н. І. Тоцька та ін.
Використана література
1. Семчинський С В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С 73—98.
2. Общее языкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 287—317.
3. Общее языкознание: Внутренняя структура языка / Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970. — С. 120—199.
4. Степанов Ю. С. Основы общего языкознания. — М., 1975. — С. 72—87.
5. Трубецкой Н. С. Основы фонологии. — М., 1960.
6. Коструба П. П. Основні поняття фонології // Укр. мова і літ. в школі. — 1965. — № 7.
7. Коструба П. П. Фонетика, фонологія і морфонологія // Методологічні питання мовознавства. — К., 1966.
8. Перебийніс В. С. Кількісні та якісні характеристики фонем сучасної української літературної мови. — К., 1970.
9. Сучасна українська літературна мова: Вступ. Фонетика. — К., 1969. — С 218—260.
10. Касевич В. Б. Фонологические проблемы общего и восточного языкознания. — М., 1983.
11. Реформатский А. А. Фонологические этюды. — М., 1975.
12. Журавлев В. К. Диахроническая фонология. — М., 1986.
13. Кодзасов С. В., Кривнова О. Ф. Современная американская фонология. — М., 1981.
14. Панов М. В. Русская фонетика. — М., 1967. — С. 65—169.
Реферат на тему Фонологічна система мови ПЛАН 1. Передумови фонології 2. Поняття фонеми 3. Фонеми в парадигматиці й синтагматиці 4. Поняття фонологічної системи 5. Фонологічні школи Використана літера
Функции русского языка
Функциональные особенности использования старославянизмов в современной устной и письменной речи
Функциональные стили русского литературного языка
Функциональные стили русского языка
Характеристика деловой речи
Характеристика научного стиля речи
Частка як службова частина мови
Чинники формування суржику
Числівники в латинській мові
Чистота речи
Copyright (c) 2024 Stud-Baza.ru Рефераты, контрольные, курсовые, дипломные работы.