курсовые,контрольные,дипломы,рефераты
Зміст
Вступ
Розділ І Поняття суб'єкта трудового права України
Розділ ІІ Класифікація неюридичних суб’єктів трудового права
2.1. Власник або уповноважений ним орган як суб'єкт трудового права України
2.2 Трудовий колектив як суб'єкт трудового права України
2.3 Профспілковий орган підприємства як суб'єкт трудового права України
Розділ ІІІ Юридичні особи як суб’єкти трудового права
3.1 Підприємство як суб'єкт трудового права України
3.2 Організації роботодавців як суб'єкти трудового права
3.3 Державні органи, які виступають суб'єктами трудового права України
Розділ IV. Громадяни як суб'єкти трудового права України
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Тема моєї курсової роботи «Громадяни як суб’єкти права».
Актуальність даної теми полягає у тому, що Конституція надаючи право громадянам на працю визначає цим і додаткові їх права і обов’язки. Включення громадян у сферу соціальної трудової діяльності, а воно здійснюється шляхом укладення трудового договору за певною спеціальністю, кваліфікацією або посадою з підкоренням правилам внутрішнього трудового розпорядку, надає громадянам нового правового статусу - вони стають працівниками: робітниками чи службовцями.
Об'єктом мого дослідження є безпосередньо громадяни України в сфері трудових правовідносин, умови набуття ними статусу працівників.
Предметом дослідження являються трудові відносини, які виникають між всіма суб’єктами трудового права у ході здійснення їх прав та обов’язків.
Мета курсової роботи: визначити особливості правового статусу громадян як суб’єктів трудового права та умови за яких вони можуть отримати статус працівника. Оскільки неможливо розглядати правовий статус громадян як суб’єктів трудового права окремо від правового статусу й інших суб’єктів трудового права, тому я маю на меті розглянути правовий стан у сфері трудового права й інших можливих його суб’єктів, щоб ширше розкрити обрану мною тему.
Структура курсової роботи: у Розділі І надано визначення поняттю суб'єкта трудового права України; у Розділі ІІ та ІІІ – класифікація суб’єктів трудового права: власник або уповноважений ним орган як суб'єкт трудового права України, трудовий колектив як суб'єкт трудового права України, профспілковий орган підприємства як суб'єкт трудового права України, підприємство як суб'єкт трудового права України, організації роботодавців як суб'єкти трудового права, державні органи, які виступають суб'єктами трудового права України; у Розділі IVрозкрито питання про громадян як суб'єктів трудового права України.
Розділ І Поняття суб'єкта трудового права України
Застосовуючи працю, люди вступають у зв'язки один з одним. Ці зв'язки між людьми прийнято називати відносинами, що проявляються у різних сферах життя як форми взаємодій або протидій. Участь у цих зв'язках, тим більше, коли вони врегульовані нормами права, створює для їх учасників певні права і обов'язки. Визнання юридичних осіб або громадян носіями прав і обов'язків, надання їм певної правосуб'єктності, тобто наділення суспільно юридичними якостями, що дозволяє їм брати участь у різних майнових, організаційних, особистих немайнових правовідносинах, перетворює їх на суб'єктів цих правовідносин.
Суспільні відносини не можуть існувати між абстрактними суб'єктами. Вони завжди є конкретними. Відносини, що складаються із застосування праці, також виникають на базі конкретної власності. Тому суб'єктами цих відносин у першу чергу є власник, а також особа, яка застосовуватиме свою працю на базі цієї власності.
Використовуючи працю громадян, підприємства, установи, організації включають їх до трудового процесу, внаслідок чого вони набувають певні права і обов'язки. Включення громадян у сферу соціальної діяльності, а воно здійснюється шляхом укладення трудового договору за певною спеціальністю, кваліфікацією або посадою з підкоренням правилам внутрішнього трудового розпорядку, надає громадянам нового правового статусу — вони стають працівниками: робітниками чи службовцями.
Сучасний трудовий процес вимагає праці не поодиноких працівників, а цілих їх груп. Виникають трудові колективи, які також проявляють себе і беруть участь у різних сферах суспільного життя: економічній, соціально-політичній, правовій, морально-ідеологічній, культурній та побутовій. За наявності цих видів діяльності у колективі складаються відносини, суб'єктами яких виступає або колектив у цілому, або певні його складові частини.
Якщо при цьому під відносинами розуміти будь-який суспільний зв'язок окремого індивіда, то сукупність таких індивідів також створює в своїх зв'язках з іншими сторонами відносини, які, будучи врегульованими нормами права, набувають форми правових відносин.
Таким чином, підприємство виступає не тільки як суб'єкт трудових відносин у зв'язку із застосуванням праці, а й як господарська одиниця, де працівники створюють особливий суб'єкт права — трудовий колектив.
В свою чергу, трудовий колектив створює свої органи та організації: профспілкові органи, страйкові комітети, товариські суди, які наділяються державою юридичними правами,і обов'язками.
Отже, підприємство становить собою єдність двох сукупностей: засобів виробництва та працюючих. Як єдине ціле воно є більш широким поняттям, що охоплює і засоби виробництва, і людей, які працюють із застосуванням цих засобів. Засоби виробництва створюють матеріальну базу виробництва, в той час як трудовий колектив є його живим організмом.
Розмежування підприємства і трудового колективу проявляється в органах, що представляють кожну з цих сторін. Підприємство представляється власником або уповноваженим ним органом. Трудовий колектив представляється радою трудового колективу, комітетом підприємства або виборним профспілковим органом. У разі виникненні колективного трудового спору трудовий колектив може представляти страйковий комітет. Відповідно ці органи також виступають як суб'єкти відносин, що виникають із застосування праці у суспільному виробництві. [19, c.39]
При колективній власності її суб'єктами виступають колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії, релігійні та інші організації та об'єднання. Право колективної власності здійснюють вищі органи управління власника — загальні збори, конференції, з'їзди, ради, правління тощо. Окремі функції по господарському управлінню колективним майном вищими органами управління власника може бути покладено на створювані ними органи.
Усі ці органи управління колективним майном в межах наданих їм повноважень володіють, користуються і розпоряджаються майном, можуть використовувати для трудової діяльності працю громадян, тому вони також виступають як суб'єкти трудового права.
Індивідуальна власність також може використовуватись громадянами для підприємницької діяльності особисто або із застосуванням праці найманих працівників. Для здійснення виробничої діяльності громадяни також можуть створювати підприємства, яким надається статус юридичної особи.
Таким чином, при всіх формах власності власник особисто виступає як суб'єкт трудового права. Але він може передавати належні йому права певним своїм органам, уповноважуючи їх на проведення господарської та трудової діяльності. Крім того, власник може створювати підприємства і організації, призначати певних осіб або органи для управління цими підприємствами і організаціями. Створювані власником підприємства і організації, посадові особи, найняті ним для управління створюваними підприємствами і організаціями, виступають суб'єктами трудового права.
Як суб'єкти трудового права виступають також органи, що здійснюють нагляд і контроль за дотриманням законодавства про працю в цілому та законодавства з техніки безпеки і виробничої санітарії зокрема. До таких органів належать відповідні державні комітети України, наділені повноваженнями у своїй сфері діяльності, місцеві державні адміністрації та ради народних депутатів у межах відповідної території.
Розділ ІІ Класифікація неюридичних суб’єктів трудового права
2.1 Власник або уповноважений ним орган як суб'єкт трудового права України
Для того щоб громадянин України став працівником, він повинен вступити в трудові відносини з власником засобів виробництва або із створюваними ним підприємствами. Саме власник засобів виробництва, незалежно від того, чи буде це держава, кооператив, громадська організація, громадянин чи група громадян, має право на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном. Використання його виробничої діяльності може здійснюватись із застосуванням праці громадян за умови, що їм будуть забезпечені соціальні та економічні гарантії, встановлені в законі.
Власники підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності або уповноважений ним орган чи фізична особа, яка відповідно до законодавства використовує найману працю, виступають як роботодавці.
Використання найманої праці, що здійснюється укладенням трудового договору як підстави виникнення трудових правовідносин, є характерним у визначенні власників підприємств, установ, організацій, уповноважених ними органів і фізичних осіб по організації трудового процесу.
Власники підприємств визначають мету і завдання створених ними підприємств незалежно від того, чи надають вони йому статус юридичної особи. Визначальним тут є право здійснювати прийняття на роботу і звільнення з роботи працівників, обов'язок створювати належні умови праці, оплачувати виконання роботи відповідно до рекомендованих тарифів або домовленості між сторонами.
Визначення роботодавцем кількості працюючих найманих працівників і фонду оплати їх праці є тими фактичними обставинами, з наявністю яких роботодавець набуває трудових прав і обов'язків, тобто наділяється здатністю їх реалізації.
Важливим чинником, що визначає зміст трудового статусу роботодавця, є відповідальність за організацію належних і безпечних для здоров'я працюючих умов праці, додержання чинного законодавства, своєчасне нарахування і виплата заробітної плати відповідно до кількості та якості виконаної праці.
З розвитком кооперації праці, значної кількості працюючих на підприємстві виникла функція управління виробництвом, яка поступово виділилася у самостійний вид трудової діяльності. Управління виробництвом здійснює власник безпосередньо сам або за допомогою уповноваженого ним на управління органу — одноособового чи колегіального. Це в першу чергу стосується держави, яка безпосередньо не може використовувати свою власність, знаряддя та засоби виробництва. Держава розподіляє майно між своїми органами, які для виробничої діяльності у встановленому порядку можуть створювати підприємства, установи, організації, що набувають статусу юридичної особи. Створена юридична особа здійснює право володіння, користування і розпорядження закріпленим за нею майном відповідно до затвердженого статуту чи положення.
Для управління підприємствами, установами, організаціями державний орган, якому виділено майно, призначає керівника, з яким укладається контракт як особлива форма трудового договору. Ця службова особа здійснює управління на засадах єдиноначальності, що забезпечує єдність волі багатьох людей тоді, коли необхідно організувати виробничий процес для виконання певних завдань.
Керівник самостійно вирішує питання діяльності підприємства чи організації. При цьому власник майна не має права втручатися в оперативну діяльність керівника. Керівнику належить також право самостійно вирішувати питання про прийом на роботу своїх заступників, керівників та спеціалістів підрозділів апарату управління і структурних підрозділів, а також про їх звільнення. Але навіть у тому разі, коли підприємство чи організація є державним утворенням, це не дає підстави стверджувати, що керівник та інші службові особи перебувають на державній службі.
Під державною службою визнається професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах та апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.
Правове становище уповноваженої власником на управління службової особи тісно пов'язане з правовим статусом підприємства. На державному підприємстві становище директора є подвійним, що проявляється у тому, що, з одного боку, він є членом трудового колективу, а з другого — органом підприємства, яке створене на базі загальнодержавної власності. [15, c.64]
Уповноважена власником особа — це по суті керівник адміністрації як сукупності службових осіб підприємства. Саме термін «адміністрація» застосовувався в усіх законодавчих актах про працю до внесення 20 березня 1991 р. змін до КЗпП. Адміністрація підприємства, установи, організації як комплекс службових осіб, що здійснюють управління цим підприємством, установою, організацією в межах наданих їм прав, тобто виконавчо-розпорядчий орган підприємства, сама перебуває з власником у відносинах найму. Всі службові особи, що входять до складу адміністрації, поряд з іншими найманими працівниками входять до складу трудового колективу, є суб'єктами трудових відносин як наймані працівники. їх відмінність від інших працівників полягає в тому, що внаслідок свого службового становища і виконуваної функції ці особи несуть відповідальність за здійснення виробничого процесу або окремого його циклу. Тому суб'єктом трудових відносин з іншими працівниками адміністрація підприємств, або за нинішньою термінологією — уповноважений власником орган, не виступає.
Та обставина, що уповноважений власником орган є не суб’єктом трудових відносин, а лише органом підприємства чи установи, підкреслювалась і в юридичній літературі. Визнання ж уповноваженого власником органу суб'єктом трудових правовідносин означає можливість пред'явлення до нього майнових претензій, що випливають з цих відносин. У дійсності ж ці претензії пред'являються до підприємства.
Трудовий договір працівник укладає не з уповноваженою власником службовою особою, а з підприємством, установою, організацією як юридичною особою, де він і реалізує своє право на працю.
Якщо визнати, що трудовий договір укладається з уповноваженим власником органом або службовою особою, то припинення власником з цією особою трудових відносин повинно викликати припинення трудового договору з працівниками, які були прийняті ним на роботу, оскільки припинила своє існування одна із сторін трудового договору. Між тим, особливо на державних підприємствах, в установах, організаціях, досить часто можуть замінюватись службові особи, в тому числі керівні. Але навіть при такій заміні працівники залишаються працювати при укладенні трудового договору на роботі певний строк або безстроково, бо ці договори укладалися з підприємством, установою, організацією, а не з службовими особами адміністрації чи органом, уповноваженим на управління виробництвом.
Визначення в ст. 21 КЗпП уповноваженого власником органу на управління виробництвом стороною трудового договору є сумнівним. Будучи суб'єктом трудового права, наділений цілим комплексом прав і обов'язків, уповноваженим власником на управління орган виявляє самостійний інтерес до застосування норм законодавства про працю. Це знаходить свій прояв, наприклад, при укладенні колективного договору, затвердженні правил внутрішнього трудового розпорядку, різного виду нормативних положень, що приймаються на підприємстві як локальні правові акти.
Деякі обов'язки уповноваженого власником органу визначені безпосередньо нормами трудового права. Так, на нього покладено обов'язок створювати безпечні і нешкідливі умови праці; систематично проводити інструктаж (навчання) працівників з питань охорони праці, протипожежної охорони; вживати заходів щодо полегшення і оздоровлення умов праці працівників шляхом впровадження прогресивних технологій, досягнень науки і техніки, засобів механізації та автоматизації виробництва, вимог економіки, позитивного досвіду з охорони праці, зниження або усунення запиленості та загазованості повітря у виробничих приміщеннях, зниження інтенсивності шуму, вібрації, випромінювань; за участю профспілок розробляти і реалізовувати комплексні заходи щодо охорони праці; здійснювати постійний контроль за додержанням працівниками нормативних актів по охороні праці; проводити розслідування та вести облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві.
Як орган, що представляє підприємство, уповноважена власником службова особа виступає суб'єктом колективних правових відносин з трудовим колективом і його представницьким органом — профспілковим комітетом по встановленню умов праці, застосуванню чинного законодавства про працю.
Але уповноважена власником на управління службова особа не виступає суб'єктом індивідуальних трудових правовідносин. До цієї службової особи не можуть бути пред'явлені претензії майнового характеру, наприклад, по оплаті праці, відшкодуванню шкоди в зв'язку з нещасним випадком, що стався на виробництві, тощо. Такі претензії пред'являються до підприємства. В разі задоволення цих претензій вимога до службової особи може бути пред'явлена у порядку регресу, якщо з вини цієї особи підприємство здійснило зайві виплати.
У свою чергу, працівник як індивід не виступає суб'єктом колективних правових відносин, оскільки їх об'єктом є не праця, а організація цієї праці, умови і контроль за її здійсненням. Саме на власника або на уповноважений ним орган покладається обов'язок організувати і управляти процесом праці, забезпечити його здійснення, укладати колективні договори. Ці відносини є правовими, оскільки вони докладно врегульовані законодавством, що належить до галузі трудового права України.
В системі суспільної організації праці уповноважений власником орган діє як орган господарського управління. Організаційною формою праці виступає підприємство, майнова відокремленість якого одержала вираз у наданні йому прав юридичної особи. Саме це дозволяє підприємству самостійно, від свого імені вступати в правові відносини з іншими як юридичними особами, так і громадянами. [10, c.128]
2.2 Трудовий колектив як суб'єкт трудового права України
Індивідуальна трудова діяльність при певній кількості виконавців забезпечує перехід до більш складного соціального явища — спільної діяльності. Спільна праця в тій чи іншій сфері суспільно корисної діяльності об'єднує працюючих в трудовий колектив, який є соціальною спільністю людей. При такій спільній трудовій діяльності у людини розвиваються і зміцнюються власна гідність, честь, гордість. Позитивна оцінка колективом дій працівника приносить останньому радість і задоволення. І, навпаки, негативна оцінка примушує його змінити свою поведінку відповідно до вимог колективу.
Об'єднання людей в їх трудовій діяльності здійснюється на об'єктивній і суб'єктивній основі. На об'єктивній основі працівник, який влаштувався на роботу, незалежно від своєї волі включається в склад трудового колективу, оформлення якого здійснюється залежно від внутрішньої структури підприємства. На суб'єктивній основі за волевиявленням працівників проводиться об'єднання в організації за професією — професійні спілки та інші громадські організації.
Через відносини з іншими людьми особа існує, проявляє себе в суспільстві. Вона виконує обумовлену трудовим договором роботу, дотримується встановленого на підприємстві режиму роботи, правил внутрішнього трудового розпорядку.
Відносини між людьми мають важливе значення не тільки для суспільства взагалі, а й для кожного підприємства, бо всі вони об'єднані у формальний колектив, правове становище і структура якого визначені статутом. Формальний колектив є в кожній соціальній системі, якщо там існує підприємство, розподіл праці.
Таким чином, суспільно корисна діяльність, спільна праця є об'єктивною передумовою формування колективу. Справжній колектив виникає там, де люди усвідомлюють свою відповідальність за загальну справу, спільно вирішують питання, що постають перед ними, де складаються і стають дійовою силою громадська думка колективу, свідома дисципліна.
Підприємство і трудовий колектив — поняття невід'ємні одне від одного. Підприємство виступає не тільки як суб'єкт трудових відносин у зв'язку із застосуванням праці, а й як господарська одиниця, де працівники створюють особливий суб'єкт права - трудовий колектив. [10, c.131]
Трудові колективи виникли внаслідок історичного процесу і виступають як необхідна умова виробництва. Економічною основою їх виникнення та розвитку є виробничі відносини. Саме виробнича діяльність людей стала тим фундаментом, на якому створюються і розвиваються відносини між людьми. Тому колективами повинні визнаватись організовані групи, спільності людей, які перебувають між собою в безпосередньому спілкуванні, свідомо об'єднались при виконанні суспільно необхідної діяльності для досягнення загальної мети.
Трудовий колектив виникає разом із створенням підприємства, установи, організації. До нього входять усі громадяни, які своєю працею беруть участь у діяльності підприємства на основі трудового договору, а також інших форм, що викликають виникнення трудових відносин працівників з підприємством. Відносини ж колективізму для кожного працівника виникають з дня, коли працівник фактично розпочинає виконувати трудові обов’язки. Підставою, що викликає виникнення трудових відносин, є переважно трудовий договір.
Але трудовий договір регулює відносини працівника з власником або уповноваженим ним органом, підприємством. Відносини ж між самими працівниками в колективі не завжди підпадають під регулювання норм права. Ці відносини можуть регулюватись навіть нормами громадських організацій чи моралі. Відносини по об'єднанню працівників в організації за професією регулюються Статутом професійних спілок України чи статутами галузевих профспілок. У Конституції України закріплено лише право громадян на такі об'єднання.
Колективи створюються і діють у всіх сферах суспільного життя, їх відносна самостійність дозволяє їм бути суб'єктами правових відносин, що обумовлено економічним, соціальним і правовим відокремленням. У сфері застосування праці колективи називаються трудовими. Але найменування колективу трудовим ще не дає підстави для віднесення його до суб'єктів трудових правовідносин. Трудові відносини створюються зв'язком працівника з підприємством по виконанню певної трудової функції. Та обставина, що норми законодавства про працю регулюють не тільки відносини між працівником і підприємством, а й широкий комплекс відносин по організації праці та встановленню умов праці, не означає, що всі відносини, що регулюються трудовим правом, необхідно намагатися втиснути в рамки індивідуальних трудових правовідносин.
Відносини трудових колективів з власниками або уповноваженими ними органами є правовими, але не трудовими, оскільки своїм змістом мають не працю, а лише її організацію і умови, за яких ця праця здійснюється.
Повноваження трудових колективів усіх видів підприємств, де використовується наймана праця, реалізуються, якщо інше не передбачене статутом, загальними зборами працюючих. Такі безпосередні відносини можливі тоді, коли підприємства невеликі за своїми розмірами, і для розв'язання конкретних питань у кожному випадку є можливість зібрати всіх працюючих. В умовах же великого підприємства вирішення питань виробництва безпосередньо всіма працюючими є досить складним, у зв'язку з чим виникає необхідність використання представницької демократії. В таких випадках повноваження трудового колективу можуть реалізовуватись конференцією або виборними органами трудового колективу, такими, як рада трудового колективу, комітет підприємства, страйковий комітет тощо. Вони, як правило, обираються таємним голосуванням на загальних зборах або конференції трудового колективу строком на два-три роки не менш як двома третинами голосів.
Трудовим колективам чинним законодавством надані повноваження по укладенню колективних договорів, впровадженню досягнень науки, техніки, розвитку творчої ініціативи працюючих, участі в організації, нормуванні, оплаті праці, використанню фондів економічного стимулювання, поліпшенню умов і охорони праці, соціально-культурних та житлово-побутових умов працюючих. Трудові колективи за поданням власника або уповноваженого ним органу і профспілкового комітету затверджують правила внутрішнього трудового розпорядку підприємства. За порушення трудової дисципліни трудові колективи можуть застосовувати до своїх членів заходи громадського стягнення, які можуть враховуватись при визначенні систематичності невиконання працівником без поважних причин покладених на нього обов'язків, що є однією з підстав розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
2.3 Профспілковий орган підприємства як суб'єкт трудового права України
Для задоволення та захисту різноманітних інтересів громадяни можуть створювати громадські організації, які діють на підставі Закону України від 16 червня 1992 р. «Про об'єднання громадян».
Добровільною громадською організацією, що об'єднує громадян як працюючих, так і тих, що навчаються, пов'язаних загальними інтересами за родом своєї діяльності, є професійні спілки, що покликані представляти інтереси працюючих у питаннях виробництва, праці, побуту і культури.
Професійні спілки відіграють важливу роль у розвитку політичної системи суспільства Української держави, подальшого розгорнення демократії, все більш широкої участі громадян в управлінні справами держави і суспільства, вдосконаленні державного апарату, підвищенні активності громадських організацій, зміцненні правової основи державного і громадського життя, розширенні гласності, постійного урахування громадської думки.
Безпосередньо правове становище професійних спілок визначене Законом України від 15 вересня 1999 р. «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності». Цим Законом професійні спілки визнаються добровільними неприбутковими громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Вони створюються з метою представництва, здійснення та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів спілки. Держава забезпечує реалізацію прав громадян на об'єднання в професійні спілки і додержання прав та інтересів профспілок. [14, c.89]
Основним документом, що регулює внутрішню діяльність усіх профспілкових органів, є статут. Але він не є правовим актом. Правове становище громадської організації може визначати лише закон, що затверджується вищим органом законодавчої влади.
Професійні спілки на підприємствах, в установах, організаціях представляють і захищають трудові, соціально-економічні права та інтереси працівників у відносинах з власником або уповноваженим ним органом.
Свої повноваження професійні спілки здійснюють через створені ними виборні органи, а в організаціях, де не створюються виборні органи, — через представника (довірену особу) професійної організації, яка діє у межах прав, наданих їй Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» та статутами професійних спілок.
Якщо на підприємстві, в установі, організації створено кілька профспілкових організацій, колективні інтереси працівників під час укладання колективного договору повинен представляти спільний орган, створений на засадах пропорційного представництва.
Інтереси членів професійної спілки у відносинах з власником або уповноваженим ним органом представляються на основі колективних договорів.
Надані профспілкам права одночасно є й їх обов'язками по захисту трудових і соціально-економічних прав та інтересів працюючих.
Залежно від порядку реалізації наданих профспілкам прав їх можна класифікувати на три групи: 1) спільні з власником або уповноваженим ним органом права; 2) погоджувальні права, коли право вирішення питання належить власнику або уповноваженому ним органу, але власник повинен попередньо погодити вирішення цих питань з профспілковим органом; 3) право на участь профспілкових органів у вирішенні виробничих питань власником або уповноваженим ним органом.
Спільне вирішення питань означає, що власник або уповноважений ним орган на підприємстві на рівних засадах з профспілковим органом розглядають визначені законом питання, а документ, що приймається, підписують обидві сторони. В разі розбіжності точок зору по суті питання рішення не може бути прийняте.
Ініціатива про спільне вирішення питань покладається на одну із сторін. Незалежно від того, хто проявив ініціативу при спільному вирішенні питань, обидві сторони мають рівні права в прийнятті рішення. Безумовно, тут немає рівності в компетенції сторін у відповідальності за проведення прийнятих рішень у життя.
Спільні акти власника або уповноваженого ним органу і профспілкового органу є двосторонніми актами. Вони набувають чинності з часу їх підписання сторонами або в обумовлений строк. Проведення їх в життя «є може бути відкладене односторонніми діями як власника або уповноваженого ним органу, так і профспілкового органу.
Особливістю такої форми взаємовідносин є те, що власник або уповноважений ним орган мають право здійснювати той чи інший захід у галузі трудових відносин лише разом, спільно з профспілковим органом.
Погоджувальний порядок вирішення питань носить правоохоронний характер. Сутність погодження рішення власника або уповноваженого ним органу з профспілкою полягає в тому, що без такого погодження власник або уповноважений ним орган не має права видавати відповідний акт або приймати рішення з даного питання. Однак одержана від профспілкового органу попередня згода не є обов'язковою для прийняття відповідного акта, оскільки потреба в цьому може відпасти.
За погодженням з профспілковим органом приймаються рішення з ініціативи власника або уповноваженого ним органу тоді, коли така його дія є розпорядчим актом. Але цей акт набуває чинності лише у разі, коли він був погоджений з профспілковим органом, що представляє інтереси трудового колективу даного підприємства. Рішення в цьому разі підписує власник або уповноважений ним орган одноособово. Але в обов’язковому порядку воно повинно містити посилання на те, що це питання погоджено з профспілковим органом.
У порядку погодження з профспілковим органом власник або уповноважений ним орган встановлює системи оплати праці; затверджує положення про преміювання робітників і службовців, про виплату винагороди за підсумками річної роботи підприємства; затверджує знижені норми виробітку для неповнолітніх і молодих робітників; встановлює черговість надання відпусток; затверджує графіки змінності при п'ятиденному робочому тижні; вирішує питання про проведення надурочних робіт, про залучення працівників до роботи у вихідні дні, про звільнення працівників з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. Вирішення питань з участю профспілкового органу означає, що власник або уповноважений ним орган запрошує профспілковий орган для обговорення певних питань. Висновки профспілкового органу з питань, що розглядаються, всебічно обговорюються і беруться до уваги при постановленні рішення. Але обов'язкової юридичної сили ці висновки для власника або уповноваженого ним органу не мають.
За змістом надані профспілковим органам підприємств права можна розділити на дві групи: по встановленню умов праці і по контролю за застосуванням власником або уповноваженим ним органом чинного законодавства та раніше встановлених умов праці.
У встановленні умов праці права профспілкових органів мають паритетний характер. Переважною формою встановлення умов праці є колективний договір. Як і всяка угода, колективний договір становить собою юридичний факт, що викликає виникнення, зміну або припинення правових відносин. Колективний договір регулюється главою II КЗпП (ст.ст. 12-20) та Законом України від 1 липня 1993 р. «Про колективні договори і угоди». Поряд з колективним договором на підприємствах зростає значення інших форм колективних угод та погоджень, що досягаються і укладаються-між власником або уповноваженим ним органом і профспілкою. До таких форм та погоджень слід віднести графік черговості надання відпусток (ст. 79 КЗпП), графік змінності (ст. 58), запровадження підсумованого обліку робочого часу (ст. 61), встановлення другого вихідного дня при п’ятиденному робочому тижні (ст.ст. 67, 69), затвердження правил внутрішнього трудового розпорядку (ст. 142), інструкцій з охорони праці (ст. 159 КЗпП).
В свою чергу, правила внутрішнього трудового розпорядку містять низку нормативних положень про порядок прийняття на роботу і звільнення з роботи, час початку і закінчення робочого дня, тривалість перерв для відпочинку і харчування тощо. В процесі здійснення правових відносин по застосуванню чинного законодавства про працю, як і при реалізації встановлених умов праці, положення закону,правові норми застосовуються до конкретних фактів, що виникають в процесі трудової діяльності. Специфіка цих правових відносин полягає в тому, що деякі норми трудового законодавства власник або уповноважений ним орган може застосовувати не самостійно, а за погодженням з профспілковим органом. Такий порядок є важливою гарантією проти суб'єктивізму з боку власника або уповноваженого ним органу. Особливо ця гарантія необхідна тоді, коли наслідки неправильного застосування норм важко усунути шляхом контролю в майбутньому або коли при застосуванні норм необхідно врахувати фактичні обставини справи чи особисті якості працівника, які не можуть бути з найбільшою об'єктивністю виявлені і оцінені лише власником або уповноваженим ним органом.
Участь профспілкових органів у контролі за застосуванням чинного законодавства і раніше встановлених умов праці проявляється при звільненні працівників з роботи з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (ст. 43 КЗпП), вирішенні питань про залучення працюючих до надурочних робіт (ст. 62) і до роботи у вихідні дні (ст. 71), вирішенні незгод, що виникають між власником або уповноваженим ним органом і працюючими при встановленні або перегляді норм виробітку, норм часу, норм обслуговування (ст. 93 КЗпП). [16, c.95-96]
Таким чином, контроль профспілок за додержанням власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю є правовою діяльністю і здійснюється в разі надання державою повноважень профспілкам у цій галузі.
За наявності порушень з боку власника або уповноваженого ним органу профспілки мають певні повноваження щодо їх усунення. Профспілкові органи мають право проводити загальні збори і конференції трудового колективу, на яких можуть заслуховувати звіти власника або уповноваженого ним органу про виконання зобов'язань колективного договору і вимагати усунення виявлених недоліків. Профспілковий орган має право ставити перед власником або уповноваженим ним органом питання про розірвання трудового договору (контракту) з керівником підприємства, установи, організації, якщо він порушує законодавство про працю і не виконує зобов'язань за колективним договором. Така вимога профспілкового органу є обов'язковою для власника або уповноваженого ним органу, хоча і може бути оскаржена до суду у двотижневий строк.
Усі права, надані профспілковим органам, можуть бути реалізовані лише тоді, коли в ці органи обираються принципові, досконало знаючі законодавство про працю працівники. З метою забезпечення працівників, обраних до складу виборних профспілкових органів, ст. 252 КЗпП визначає гарантії можливості здійснення їх повноважень. Зміна умов трудового договору, оплати праці, притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників, які є членами виборних профспілкових органів, допускаються лише за попередньою згодою органу, членами якого вони є. Звільнення членів виборних профспілкових органів підприємств, установ, організацій, крім додержання загального порядку, допускається за попередньою згодою органу, членами якого вони є, а також вищестоящого органу профспілки чи об’єднання, до складу якого входить профспілкова організація даного підприємства, установи, організації.
Зміна умов трудового договору, оплати праці, притягнення до дисциплінарної відповідальності та звільнення керівників профспілкових органів підприємства, установи, організації (утому числі їх структурних підрозділів), профорганізатора, там, де не обирається виборний орган профспілки, крім додержання загального порядку, допускаються при наявності згоди вищестоящого органу профспілки.
Звільнення з ініціативи власника або уповноваженого ним органу працівників, які обиралися до складу профспілкових органів, не допускається протягом двох років після закінчення строку виборних повноважень, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації або вчинення працівником дій, за які законодавством передбачена можливість звільнення працівника з роботи.
Працівникам, звільненим у зв'язку з обранням їх до складу виборних профспілкових органів, після закінчення строку їх повноважень надається попередня робота (посада) або за згодою працівника інша рівноцінна робота.
Членам виборних профспілкових органів, не звільнених від своїх виробничих чи службових обов'язків, надається на умовах, передбачених колективним договором, вільний від роботи час із збереженням середньої заробітної плати для участі в консультаціях і переговорах, виконання інших громадських обов'язків в інтересах трудового колективу, а також на час участі в роботі виборних профспілкових органів і профспілкового навчання, але не менш як дві години на тиждень.
За працівниками, обраними до складу виборних органів профспілкової організації, що діє на підприємстві, в установі, організації, зберігаються соціальні пільги та заохочення, встановлені для інших працівників за місцем роботи відповідно до законодавства. На підприємстві за рахунок його коштів цим працівникам можуть бути надані додаткові пільги, якщо це передбачено колективним договором.
Члени ради трудового колективу не можуть бути піддані дисциплінарному стягненню без згоди ради трудового колективу. Звільнення членів ради трудового колективу з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, крім додержання загального порядку звільнення, допускається лише за згодою ради трудового колективу. [14, c.98]
Розділ ІІІ Юридичні особи як суб’єкти трудового права
3.1 Підприємство як суб'єкт трудового права України
Сутність підприємницької діяльності полягає втому, що унаслідок її проведення виробляються нові товари чи блага або поліпшується якість існуючих, впроваджуються нові способи виробництва чи комерційного використання існуючих товарів, освоюються нові джерела отримання сировини чи напівфабрикатів, створюються промислові чи комерційні організації нового типу. Організаційні форми підприємництва обираються власником і можуть бути різними: підприємством, установою, організацією, фірмою, акціонерним товариством тощо. Кожна з цих організаційних форм є складним структурним утворенням, має свої особливості. Підприємства чи організації, створення яких належним чином оформлене, стають важливою ланкою суспільства, в якій здійснюються економічні процеси. Тому саме ця ланка відображає закономірності функціонування суспільства в цілому і характеризується специфічними особливостями розвитку.
Одночасно підприємство виступає як ланка цілої системи суспільних відносин, бо саме виробничі відносини на кожному підприємстві чи в організації створюють ту соціально-економічну основу, на якій базуються усі інші відносини — правові, моральні, соціальні, психологічні тощо.
Саме на підприємстві чи в іншій організаційній формі підприємництва робоча сила безпосередньо поєднується із засобами виробництва, здійснюється процес виробництва матеріальних благ, виконуються основні функції виробництва, розподілу, обміну і споживання. Тому держава наділяє підприємства та інші організаційні форми підприємництва широким комплексом прав і обов'язків, які в сукупності створюють його правосуб'єктність.
Підприємством визнається самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має право юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницька і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Воно здійснює будь-яку господарську діяльність, що не заборонена законодавством України і відповідає цілям, передбаченим статутом підприємства.
Підприємство створюється згідно з рішенням власника майна чи уповноваженого ним органу, підприємця-засновника або за рішенням трудового колективу. Воно може бути створено також внаслідок примусового поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України, в результаті виділення із складу діючого підприємства, організації одного або кількох структурних підрозділів, а також на базі структурної одиниці діючих об'єднань за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповноваженого ним органу. [14, 101]
Створене підприємство підлягає державній реєстрації, внаслідок чого воно набуває права юридичної особи. Діє підприємство на підставі статуту, що затверджений власником. Статут включає найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і мету діяльності, органи управління та порядок їх формування. До статуту можуть включатись положення, пов'язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові відносини, що виникають на підставі членства; про повноваження, порядок створення та структуру ради підприємства; про товарний знак та ін.
Реєстрація статуту є юридичним фактом створення підприємства. Вона одночасно є і установчим актом, і актом перевірки статуту з точки зору його відповідності чинному законодавству, законності створення підприємства. Саме реєстрація статуту є вимогою, при виконанні якої підприємство набуває права бути суб'єктом правових відносин. Добровільність створення підприємства, відсутність будь-яких спеціальних дозволів державних, господарських або інших органів дають підстави зробити висновок про існування явочно-нормативного порядку створення підприємств, вільною від відомчого, регіонального або місцевого регулювання.
З цього явочно-нормативного порядку зроблені окремі винятки: не можуть створюватись малі підприємства при державних виробничих підприємствах і організаціях, створювані підприємства не можуть займатися певними видами діяльності, що визначені державою в спеціальному переліку.
Підприємство як юридична особа є носієм і володарем основного і абсолютного права — права власності, незалежно від того, в якій формі воно виступає. Основним джерелом створення і примноження власності є виробнича діяльність. Використовуючи своє майно, підприємство виробляє продукцію, реалізовує її і здобуває прибуток, за рахунок якого і формує своє майно. Належне підприємству майно охороняється законом і може бути вилучене у власника тільки за рішенням суду. Наявність у підприємства майна, необхідного йому для здійснення своїх статутних завдань, зумовлює його матеріальну відповідальність у разі вчинення протиправних дій і заподіяння збитків іншим юридичним особам, громадянам і державі. Підприємство самостійно планує свою діяльність і визначає перспективи розвитку, виходячи з попиту на продукцію, що ним виробляється, послуги та необхідність забезпечення виробничого і соціального розвитку, підвищення доходів. Для виконання своїх завдань підприємство вступає з робітниками і службовцями в тривалі трудові відносини, що робить підприємство суб’єктом цих відносин, а відповідно і суб'єктом трудового права. Трудові відносини, які створюються на підприємстві, у разі однократного виконання сторонами своїх обов’язків не закінчуються і не припиняються. При цьому підприємство перебуває у відносинах з робітниками і службовцями не тільки по застосуванню їх праці, айв інших відносинах, що є похідними від трудових і належать до предмета регулювання трудового права, таких, як відносини по встановленню умов праці, розгляду трудових спорів, соціальному страхуванню тощо.
Значення підприємства в трудових відносинах полягає саме в тому, що воно володіє роботодавчою правосуб'єктністю, здатністю надавати роботу і створювати трудові відносини.
Трудова правосуб'єктність підприємства є відносно самостійною. Вона не залежить від того, чи має підприємство статус юридичної особи. Підприємство як суспільно-трудове утворення може і не бути юридичною особою, якою виступає більш велике об'єднання. Для того щоб підприємство було суб'єктом трудового права, необхідні наявність у нього потреби використовувати найману працю і можливість виплачувати винагороду за використання цієї праці. При цьому підприємство самостійно встановлює форми, системи і розміри оплати праці, а також інші види доходів працівників. Воно може використовувати державні тарифні ставки, посадові оклади як орієнтири для диференціації оплати праці залежно від професії, кваліфікації працівників, складності і умов виконуваних ними робіт.
Підприємство зобов'язане забезпечити для всіх працюючих безпечні та нешкідливі умови праці і1 несе відповідальність у встановленому законодавством порядку за шкоду, заподіяну їх здоров’ю та працездатності.
Підприємство зобов'язане постійно поліпшувати умови праці та побуту жінок, підлітків, забезпечувати їх роботою переваж¬но в денний час із скороченим робочим днем, надавати інші пільги, передбачені законодавством. Воно має право самостійно встановлювати для своїх працівників додаткові відпустки, скорочений робочий день, заохочувати працівників підприємств та установ, які обслуговують трудовий колектив, але не входять до його складу.
Одночасно держава гарантує підприємству додержання його прав і законних інтересів. Не допускається втручання державних, громадських і кооперативних органів, політичних партій і рухів в господарську та іншу діяльність підприємства. Рівні правові та економічні умови господарювання забезпечуються підприємству державою незалежно від форм власності..
Ліквідація та реорганізація підприємства провадяться за рішенням власника. Воно ліквідується також у разі визнання його банкрутом, за рішенням суду, яким установчі документи і рішення про створення підприємства визнані недійсними.
3.2 Організації роботодавців як суб'єкти трудового права
Якщо професійні спілки створені для захисту інтересів працюючих, інтереси роботодавців, тобто власників підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності представляють організації роботодавців. Це громадські неприбуткові об'єднання на засадах добровільності та рівноправності, що створюються з метою представництва і захисту прав та інтересів роботодавців.
Основними завданнями організацій роботодавців та їх об’єднань є співробітництво з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, професійними спілками, їх об’єднаннями та іншими організаціями найманих працівників; забезпечення представництва та захист законних інтересів і прав роботодавців; участь у формуванні та реалізації соціально-економічної політики держави; участь у проведенні колективних переговорів та укладенні генеральної, регіональних і галузевих угод та забезпечення виконання своїх зобов'язань за укладеними угодами; сприяння вирішенню колективних трудових спорів, запобігання страйкам тощо.
Організації роботодавців створюються і діють за територіальною або галузевою ознакою. Засновниками організацій роботодавців можуть бути не менш як десять роботодавців або два і більше роботодавців певної галузі для створення галузевої організації роботодавців. Рішення про створення організації роботодавців приймається установчими з'їздами (конференцією) роботодавців, що оформляються протоколом установчого з'їзду (конференції).
Організації роботодавців та їх об'єднань діють на основі статутів, які затверджуються установчим з'їздом (конференцією) роботодавців, організацій роботодавців. Організації та об'єднання підлягають обов'язковій реєстрації. Повноваження організацій роботодавців та їх об'єднань визначені розділом V Закону України «Про організації роботодавців». Їм надано право в порядку, передбаченому їх статутами, представляти і захищати свої права і законні інтереси у відносинах з профспілками та іншими організаціями найманих працівників, органами державної влади та органами місцевого самоврядування у сфері регулювання соціально-трудових та економічних відносин; брати участь у веденні колективних переговорів по розробленню та укладенню угод на відповідному рівні; брати участь у соціальному партнерстві з метою договірного регулювання та вдосконалення соціально-трудових відносин, досягнення взаємопорозуміння, компромісів між сторонами соціального партнерства, запобігання виникненню та розв'язання колективних трудових спорів.
Організації роботодавців та їх об'єднання на паритетних засадах з представниками професійних спілок, їх об'єднань та інших організацій найманих працівників, органів державної влади та місцевого самоврядування беруть участь у створенні та діяльності координаційних комітетів сприяння зайнятості. Також на паритетних засадах їм належить право брати участь в управлінні загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням.
Особливістю правового статусу організацій роботодавців та їх об'єднань є те, що вони виступають стороною колективного трудового спору (конфлікту), користуються правами сторони такого спору і несуть відповідальність за правильність його вирішення.
На організації роботодавців та їх об'єднання законом покладені обов'язки: сприяти ефективному розвитку вітчизняного ринку праці шляхом його збалансування; попереджувати зловживання монопольним становищем на ринку та виникнення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності; неухильно додержуватися вимог законодавства України та свого статуту; використовувати не заборонені законом засоби захисту прав і законних інтересів роботодавців; брати участь у переговорах, консультаціях з укладення колективних договорів та угод, вирішенні колективних трудових спорів.
Організаціям роботодавців та їх об'єднанням забороняється втручатися у діяльність професійних спілок, їх об'єднань та інших організацій найманих працівників, перешкоджати у будь-якій формі та будь-якими засобами працівникам об'єднуватися у професійні спілки, їх об'єднання, інші організації найманих працівників.
Сторону роботодавців на державному рівні до створення і .реєстрації органі запій роботодавців та їх об'єднань представляє Конфедерація роботодавців України. [16, c.104-105]
3.3 Державні органи, які виступають суб'єктами трудового права України
Поряд з контролем за додержанням власником або умовно важеним ним органом законодавства про працю і нормативних актів по охороні прані, що здійснюється професійними спілками, нагляд і коні роль за додержанням законодавства про працю здійснюють також спеціально уповноважені на те органи та інспекції, які не залежать у своїй діяльності від власника або уповноваженого ним органу.
Нагляд за додержанням і правильним застосуванням законодавства про працю здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.
Центральні органи державної виконавчої влади здійснюють контроль за додержанням законодавства про працю на підприємствах, що перебувають у їх функціональному підпорядкуванні.
Для здійснення державного нагляду за додержанням законодавчих та інших нормативних актів по охороні праці державою створено ряд органів.
Одним з важливих таких органів є Державний департамент з нагляду за охороною праці, який утворений постановою Кабінету Міністрів України від 12 квітня 2000 р. № 633 з Комітету по нагляду за охороною праці. Державний департамент є органом державного управління і підпорядкований Міністерству праці та соціальної політики України, тому є урядовим органом державного управління. Його повноваженнями є комплексне управління охороною праці на державному рівні; реалізація державної політики в сфері охорони праці та виробничої безпеки, державний нагляд за додержанням вимог законодавчих та інших нормативно-правових актів щодо безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, а також за проведенням робіт, пов’язаних з геологічним вивченням надр, їх охороною, використанням і переробкою мінеральної сировини; координація робіт з профілактикою травматизму невиробничого характеру; проведення експертизи проектної документації та видача дозволів на введення в експлуатацію нових і реконструйованих підприємств, об'єктів і засобів виробництва.
Діяльність Державного департаменту з нагляду за охороною праці повинна забезпечити такі умови, які б виключали вірогідність професійних захворювань , травматизм та смертельні випадки на виробництві. [7, c.101]
Другим важливим органом цього типу є Державний департамент нагляду за додержанням законодавства про працю, який є правонаступником Головної державної інспекції праці та державної експертизи умов праці України. Департамент здійснює державний нагляд за додержанням не тільки законодавства про працю, а й законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на підприємствах, в установах, організаціях усіх форм власності та у фізичних осіб, які використовують найману працю.
Для реалізації покладених на Державний департамент завдань за погодженням з Міністерством праці та соціальної політики України утворені територіальні державні інспекції праці. Посадові особи департаменту та місцевих інспекцій мають право давати відповідним службовим особам центральних і місцевих органів, органів місцевого самоврядування та підприємств, обов’язкові для виконання приписи щодо усунення порушень законодавства про працю та умов праці, накладати адміністративні стягнення тощо.
Для організації належного нагляду за охороною законодавства про працю взагалі та охороною праці зокрема визначені уповноважені органи влади та їх відповідні територіальні органи і організації, які становлять підвищену небезпеку. До них віднесені об'єкти, що становлять ядерну та радіаційну небезпеку.
Державні інспектори діють відповідно до Положення про них, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1995 р. № 751. Вони мають право обстежувати, припиняти і зупиняти експлуатацію підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення вимог щодо ядерної та радіаційної безпеки; притягати до відповідальності осіб, винних у порушенні законодавчих та інших нормативних актів про ядерну і радіаційну безпеку; застосовувати фінансові санкції до підприємств та підприємців за порушення законодавства, правил та стандартів.
У складі Уряду України діяльність Державного комітету ядерного регулювання України регулюється Положенням про цей комітет, затверджений Указом Президента України від 6 березня 2001 р. На нього покладається здійснення державного нагляду за додержанням законодавства, норм, правил і стандартів з використання ядерної енергії, додержання вимог ядерної та радіаційної безпеки.
Державний пожежний нагляд за станом пожежної безпеки здійснює Державна пожежна охорона, повноваження якої визначені Законом України від 17 грудня 1993 р. «Про пожежну безпеку» Посадові особи державного пожежного нагляду є державними інспекторами, діяльність яких регулюється Положенням, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1994 р. № 508. Інспектори пожежної охорони вправі давати усім посадовим особам державної виконавчої влади, місцевого самоврядування, керівникам підприємств, установ, організацій та фізичним особам обов'язкові для виконання приписи про усунення порушень і недоліків з питань пожежної безпеки; припиняти або забороняти роботу підприємств, діяльність яких є небезпечною з точки зору протипожежної безпеки. Порядок видачі органами державного пожежного нагляду дозволів на початок роботи підприємств та оренду приміщень затверджений, постановою Кабінету Міністрів України від 14 лютого 2001 р. № 150.
Забезпечення нагляду за санітарним епідеміологічним благополуччям під час роботи здійснюють органи Державного санітарно-епідеміологічного нагляду. їх діяльність регулюється Законом України від 24 лютого 1994 р. «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» Державний санітарно-епідеміологічний нагляд — це діяльність органів, установ та закладів державної санітарно-епідеміологічної служби по контролю за дотриманням юридичними та фізичними особами санітарного законодавства з метою попередження, виявлення, зменшення або усунення шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров'я людей та по застосовуванню заходів правового характеру щодо порушників. Він здійснюється відповідно до Положення, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 1999 р. № 1109.
Державний нагляд в електроенергетиці здійснюють Державна інспекція з експлуатації електричних станцій і мереж та Державна інспекція з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної та теплової енергії, що визначено Законом України від 16 жовтня 1997 р. «Про електроенергетику». Порядок здійснення цього нагляду визначений постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 1999 р. № 189.
Ці органи, здійснюючи свої повноваження по нагляду за додержанням законодавчих актів з охорони праці, відповідно виступають як суб'єкти трудового права. [10, c.139]
Місцеві державні адміністрації і ради народних депутатів у межах відповідної території також виступають суб'єктами трудового права, коли забезпечують реалізацію державної політики в галузі охорони праці; формують за участю профспілок програми заходів з питань безпеки, гігієни праці і виробничого середовища, що мають міжгалузеве значення; здійснюють контроль за додержанням нормативних актів про охорону праці, встановлюють квоту для прийому на роботу молоді, інвалідів.
Розділ IV. Громадяни як суб'єкти трудового права України
Громадянином визнається фізична особа, яка володіє певним громадянським статусом, тобто сукупністю обставин фактичного порядку, що характеризують цю особу як учасника юридичного спілкування. Термін «громадянський статус» досить широко застосовується в цивільному праві. Але він необхідний також для визначення становища особи як суб'єкта кримінального, жилого, сімейного, трудового права.
Складовими елементами, що створюють громадянський статус, є громадянство, стать, вік, стан здоров'я, сімейний стан, освіта, місце проживання, спеціальність, кваліфікація, зайнятість та інші дані, що характеризують особу.
Громадянський статус визначає лише вихідні позиції громадянина в правовому спілкуванні. При цьому до статусу включаються такі риси та юридичні характеристики, які притаманні саме цьому громадянинові до вступу його у сферу конкретних правовідносин.
За громадянським статусом всі громадяни України є рівними. Але в природі немає двох громадян, які були б абсолютно однаковими за віком, станом здоров'я, освітою, спеціальністю і кваліфікацією.
При вступі громадянина у трудові відносини кожний з елементів його статусу обумовлює саму можливість працевлаштування (наприклад, вік, стан здоров'я), визначає зміст роботи, що виконуватиметься (освіта, спеціальність, кваліфікація), або неможливість бути зайнятим саме на цій роботі (судимість, стать тощо).
Реалізувавши своє право на працю шляхом укладення трудового договору (ст. 2 КЗпП), громадянин набуває статусу працівника. Для того щоб вступити в трудові відносини, громадянин повинен досягти віку шістнадцяти років. У виключних випадках за згодою одного з батьків або особи, що його замінює, на роботу можуть прийматись особи, які досягли п'ятнадцяти років. [19, c.39]
Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.
Саме з цього віку громадяни України набувають трудової правосуб'єктності, тобто своїми діями приймають на себе трудові права і обов'язки.
Працівники, тобто робітники, службовці та інші категорії працюючих, є найбільш численною категорією громадян України. Від інших категорій громадян України в юридичному розумінні їх відрізняє те, що вони перебувають у трудових відносинах з державними, кооперативними, громадськими підприємствами, установами, організаціями і є суб'єктами трудового права. Як закріплено в ст. 1 КЗпП, законодавство про працю регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих.
Виділення працівників із загальної категорії громадян визначає їх належність до певної соціальної групи, правовий статус якої підпадає під регулювання окремої галузі права — трудового права. Але правовий статус працівника не може існувати відокремлено від правового статусу громадянина. Обидва ці статуси співвідносяться як окреме і загальне. В трудових відносинах просто констатації правового статусу громадянина недостатньо. Цей загальний статус потребує реальної конкретизації, що здійснюється наданням громадянину додаткових прав і обов'язків, які випливають із відносин по застосуванню праці в суспільному виробництві.
Правовий статус працівника, якого громадянин набуває при прийнятті на роботу, дає можливість більш повно і всебічно розкрити його становище як суб'єкта трудового права. При цьому в межах правового статусу працівника може проводитись диференціація з урахуванням особливостей тієї чи іншої групи працюючих, наприклад, молоді спеціалісти, молоді робітники, тимчасові і сезонні працівники, сумісники, інженерно-технічні працівники тощо. Ці групи внаслідок свого становища мають специфічний трудовий статус.
Правовий статус працівника тісно пов'язаний з трудовою правосуб'єктністю, якою визначається сукупність трудової правоздатності та дієздатності. Саме правосуб'єктність становить собою визнану державою можливість громадянина бути суб’єктом трудового права. Тому правосуб'єктність є лише передумовою до використання права, а не саме його використання. Право на працю мають всі громадяни, що досягли встановленого віку. Проте правового статусу працівника набувають лише ті громадяни, які вступають у трудові відносини.
В основі трудової правосуб'єктності лежить здатність до праці, що обумовлюється фізичними і розумовими здібностями. Кожний громадянин має право займатись будь-якими видами праці. Але не кожна людина здатна виконувати роботу, в якій суспільство у даний час має потребу. Для цього необхідні професійна підготовка, навики виконання певної роботи, а досить часто навіть досвід. Повинна бути фактична здатність до систематичної, регламентованої певними правилами праці. Так, здатність виконувати певну роботу може бути обмежена віком, станом здоров'я, іноді - навіть статтю. Жінки не можуть залучатися на підземні та інші роботи, заборонені їм відповідно до обмежень, встановлених законом.
Фактична здатність виконувати певну роботу або займатись певною трудовою діяльністю може обмежуватися судом. [20, c.36]
Змістом правового статусу працівника є комплекс прав і обов’язків, що надані йому законом або на підставі укладеного трудового договору. В загальних рисах ці права і обов'язки закріплені в ст. 2 КЗпП. Це, наприклад, право на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру.
Держава забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від їх походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.
Обов'язком працівника визнаються сумлінна праця, додержання трудової дисципліни, дбайливе ставлення до майна власника підприємства, установи, організації. Конкретизація прав і обов'язків працівника дається в Типових правилах внутрішнього трудового розпорядку, які, в свою чергу, знаходять відображення і подальшу розробку в галузевих і правилах внутрішнього трудового розпорядку конкретного підприємства, установи чи організації.
Коло обов'язків, що виконує кожний працівник за своєю спеціальністю, кваліфікацією або посадою, визначається тарифно-кваліфікаційними довідниками робіт і професій робітників, кваліфікаційними довідниками службовців, а також технічними правилами, посадовими інструкціями і положеннями, що затверджуються у встановленому порядку.
Трудовим договором або контрактом може передбачатися подальша конкретизація трудових прав і обов'язків працівника урахуванням його трудових функцій, службового стану, повноважень, наданих працівнику власником або уповноваженим органом.
Передбачені нормативними актами та угодами права і обов’язки працівників встановлюють межі можливої та необхідної їх поведінки. Тому при визначенні поняття трудового договору законодавство передбачає обов'язок працівника виконувати обумовлену з власником або уповноваженим ним органом роботу з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку. [2, ст. 21]
Разом з тим чинне законодавство про працю встановлює гарантії здійснення працюючими своїх прав. Ці гарантії проявляються в створенні органів по забезпеченню зайнятості населення, встановленні квоти на роботу громадян у працездатному віці, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних конкурувати на ринку праці. Норми про квоту є обов'язковими для власника або уповноваженого ним органу, який повинен виділити певну кількість робочих місць для цих громадян і заповнити ці місця за направленням органів по працевлаштуванню.
Забороняється необґрунтована відмова в прийнятті на роботу. При необґрунтованості відмови встановлена можливість її оспорення безпосередньо в судовому порядку. Переведення працівників на іншу постійну роботу можливе лише за їх згодою. Звільнення з роботи з ініціативи власника або уповноваженого ним органу обмежується підставами, вичерпний перелік яких визначається законом. При цьому таке звільнення попередньо повинно бути погоджене з профспілковим органом, уповноваженим на представництво інтересів трудового колективу.
Важливим чинником, що визначає зміст трудового статусу працівників, є відповідальність за виконання трудових обов’язків. Якщо суб'єктивні права відображають засади соціальної свободи, то юридичні обов'язки і відповідальність відображають соціальні вимоги до працівників з боку держави. В даному разі відповідальність слід розуміти не тільки як можливість застосування до працівника засобів стягнення, а як морально-правову категорію, що покликана забезпечити виконання працівниками своїх трудових обов'язків, здійснення своїх трудових прав відповідно з їх соціальним призначенням. Це свідчить про високий ступінь їх відповідальності. [16, c.98]
Громадянинові, який досяг встановленого законом віку, належить право вільно і рівноправно вступати в трудові відносини. Ніхто не може примусити його іншим чином укладати трудовий договір. Ніхто також не може силою утримати працівника на роботі, коли він цього не бажає.
Тому, шоб громадянин став суб'єктом трудових відносин, необхідно погодження волі власника засобів виробництва або уповноваженого ним органу, з одного боку, і працівника — з другого. Працівник повинен виявити бажання взяти на себе права, обов'язок і відповідальність за виконання певної роботи, а у власника або уповноваженого ним органу повинна бути потреба у виконанні цієї роботи і можливість сплачувати працівнику винагороду за роботу, що виконуватиметься.
Для виконання конкретної роботи, що визначається сторонами, працівник повинен мати належний стан здоров'я. Закон не встановлює межі непрацездатності працівника. Маючи певні вади здоров'я, наприклад, слабкий слух, зір, нездатність відрізняти кольори тощо, працівник стає нездатним виконувати певні роботи. Але це не виключає його здатності до праці взагалі. Є велика кількість робіт,, де суворі вимоги щодо зору, слуху не ставляться. Тому до виконання таких робіт громадянин може приступати і виконувати їх досить успішно. Наявність необхідного стану здоров'я визначається висновком медичного освідчення. Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний за свій кошт організувати проведення попереднього (при прийнятті на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах, роботах із шкідливими чи небезпечними умовами праці, а також на роботах, де є потреба у професійному доборі, наприклад пов’язаних з рухом транспорту, а також щорічного обов'язкового медичного огляду осіб віком до 21 року. Ці медичні огляди проводяться з метою визначення придатності працівників до роботи, що їм доручається, і запобігання професійним захворюванням.
Працівники підприємств харчової промисловості, громадського харчування і торгівлі, водопровідних споруд, лікувально-профілактичних і дитячих закладів, а також деяких інших підприємств проходять зазначені медичні огляди з метою охорони здоров’я населення. Перелік професій, працівники яких підлягають медичному оглядові, строк і порядок його проведення встановлюються Міністерством охорони здоров'я України за погодженням з Державним департаментом нагляду за охороною праці Міністерства праці та соціальної політики України.
Для успішного виконання певної роботи працівник повинен мати професійну підготовку і трудовий досвід. Професійна підготовка набувається шляхом проходження певного курсу навчання у навчальному закладі або на робочому місці.
Професійна орієнтація — комплексна проблема, яка має соціальний, економічний, психологічний, медико-фізіологічний і педагогічний аспекти. Вона повинна сприяти морально-психологічній підготовці учнів до праці, розширяти їх професійну обізнаність, виховувати інтерес до суспільно значущих професій, озброювати учнів методами самостійного пізнання різних професій.
Саме тому Законом України «Про освіту» в редакції від 23 березня 1996 р. перед школою поставлені завдання забезпечити всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібносте й, талантів, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину і суспільство.
Трудовий досвід визначається потребами конкретного трудового процесу, його умовами, ступенем складності робіт або трудових завдань. Працівник може мати тривалий трудовий стаж, досвід роботи за певною спеціальністю, що свідчить про його професійну підготовку. Але він може не мати досвіду для виконання саме тієї роботи, що необхідна власнику або уповноваженому ним органу. Тому при прийнятті на роботу може встановлюватись перевірка професійної відповідності працівника для виконання певної трудової функції.
Право займатися трудовою діяльністю відповідно до Закону України від 4 лютого 1994 р. «Про правовий статус іноземців» мають також іноземці. Обсяг їх прав залежить від того, чи проживають вони в Україні постійно, чи іммігрували в Україну для працевлаштування. [16, c.67]
Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю нарівні з громадянами України, мають рівні з ними права і обов'язки.
Іноземці, які іммігрували в Україну для працевлаштування на певний термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного дозволу на працевлаштування. Такий дозвіл оформляється за умови, коли в країні чи певному регіоні відсутні працівники, спроможні виконувати цей вид роботи, або є достатнє обґрунтування доцільності використання праці іноземних фахівців. Дозвіл на працевлаштування видається Центром зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України.
Іноземці не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на цю посаду або зайняття такою діяльністю пов'язане з належністю до громадянства України.
Висновок
Отже, результатом роботи з матеріалом курсової роботи можна зробити висновок, що громадянином визнається фізична особа, яка володіє певним громадянським статусом, тобто сукупністю обставин фактичного порядку, що характеризують цю особу як учасника трудових правовідносин.
Термін «громадянський статус» досить широко застосовується в цивільному праві, але він необхідний також для визначення становища даної особи як суб'єкта трудового права.
Реалізувавши своє право на працю шляхом укладення трудового договору (ст. 2 Кодексу Законів про Працю), громадянин набуває статусу працівника.
Для того щоб вступити в трудові правовідносин громадянин повинен мати трудову правосуб’єктність, яка складається з вікового та вольового критерію.
Віковий критерій – громадянин повинен досягти 16 років. У деяких випадках за згодою одного з батьків або особи, що його замінює на роботу можуть прийматися особи з 14 та 15 років.
Вольовий критерій – фактична здатність до праці, яка залежить від фізичних, розумових здібностей особи.
Обмеження трудової правосуб’єктності може бути частковим, але тільки за рішенням суду.
Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору.
Право займатися трудовою діяльністю мають також іноземці. Обсяг їх прав залежить від того, чи проживають вони в Україні постійно, чи іммігрували в Україну для працевлаштування.
Правовий статус працівника, якого громадянин набуває при прийнятті на роботу, дає можливість більш повно і всебічно розкрити його становище як суб'єкта трудового права. При цьому в межах правового статусу працівника може проводитись диференціація з урахуванням особливостей тієї чи іншої групи працюючих, наприклад, молоді спеціалісти, молоді робітники, тимчасові і сезонні працівники, сумісники, інженерно-технічні працівники тощо. Ці групи внаслідок свого становища мають специфічний трудовий статус.
Відповідно до ст. 21 Кодексу Законів про Працю держава взяла на себе обов'язок забезпечення рівності трудових прав громадян України. Вказується на рівність трудових прав незалежно від факторів, як не пов'язаних із працею (походження, соціальний і майновий стан, расова і національна приналежність, стать, мова, політичні погляди, релігійні переконання, місце проживання), так і факторів, пов'язаних із працею (роду і характеру занять). Сьогоднішній рівень правової культури дозволяє не помічати правило про рівність трудових незалежно від роду і характеру занять. Однак, якщо уважно подивитися на багато норм, що містяться в Кодексі законів про працю, то вони виявляться такими, що не цілком відповідають цьому правилу. Рід і характер занять (трудової діяльності) є підставою диференціації правового регулювання трудових відносин.
На даний час в Україні досить часто порушуються багато елементарних прав громадян як суб’єктів трудового права. Так, наприклад, найпоширенішими порушеннями є не укладання з працівником трудового договору; ненадання працівнику часу для перерв, відпусток тощо.
Усунення таких недолік у трудовій сфері, на мою думку, найкраще захистить громадян які набули статусу суб’єктів трудового права і підготує Україну з її досить великим трудовим потенціалом до швидшого входження у світові організації.
Список використаної літератури
1. Конституція України. Прийнята на V сесії ВРУ 28 червня 1996 року. № 254к/96-ВР.
2. Кодекс Законів про Працю. Прийнятий ВР УРСР 10 грудня 1971 року. 322-VІІІ.
3. Науково-практичний коментар до законодавства України про працю/ В.Г.Рогань. - К.: А.С.К., 2008.-944 с.
4. Трудове право України: Підручник/Н.Б.Болотіна- К.: «Знання», КОО, 2001. - 564 с.
5. Бойко М.Д. Трудове право України: Навч.посіб. - К.: Кондор, 2008. - 736 с.
6. Венедиктов В.С. Трудовое право Украйни. - Харьков: Консум, 2006. - 304 с.
7. Гончаров Г.С. Трудове право України в запитаннях та відповідях. К.: Кондор, 2008. - 664 с.
8. Грузінова Л. П., Короткій В. Г. Трудове право України: Навч посіб. - К.: МАУП, 2003. - 128 с.
9. Карлицький С.М. Основи трудового права: Навч.посіб. - К.: Прецедент, 2002. - 216 с.
10. Костюк В.А. Трудове право України: Підручник. - К.: Кондор, 2008. - 607
11. Павлик П.М. Трудове право України. - К.: Кондор, 2008. - 466 с.
12. Пастухов В.П. Трудове право України: Навч.посіб. - К.:Алерта, 2006. - 280 с.
13. Пилипенко П.Д. Основи трудового права України: Навч.посіб. - Львів: «Новий Світ-2000», 2004.-152 с.
14. Прокопенко В.І. Трудове право України: Підручник. - X.: Консум, 2002. - 528 с.
15. Феськов М.М. Трудове право України і Європейська соціальна хартія. - К.: Кондор, 2008. - 170
16. Хуторян А.К. Трудове право України: Академічний курс. Підручник. - К.: Кондор, 2008. – 608 с.
17. Гаврилюк О. Сучасне висвітлення суб’єктів трудового права// Право України. - № 10, 2002. - с. 66.
18. Гаврилюк О. Свобода праці в Україні// Право України. - № 4, 2002. - с. 67-68.
19. Кучерявенко М. Класифікація суб’єктів трудового права// Право України. - № 4, 2007. - с. 39-41.
20. Яковлєв О. Права громадян на працю.// Право України. - № 3, 2007. - с. 34-36.
Зміст Вступ Розділ І Поняття суб'єкта трудового права України Розділ ІІ Класифікація неюридичних суб’єктів трудового права 2.1. Власник або уповноважений ним орган як суб'єкт трудового права України 2.2 Трудовий колектив як суб
Громадянство України
Громадянське суспільство в правовій системі
Громадянське суспільство та держава
Давність у кримінальному праві
Дарение
Дееспособность граждан в Гражданском праве Республики Казахстан
Дезертирство
Действие уголовного закона во времени
Действие финансово-правовой нормы в пространстве, во времени и по кругу лиц
Действия уголовного закона в пространстве и по кругу лиц
Copyright (c) 2024 Stud-Baza.ru Рефераты, контрольные, курсовые, дипломные работы.