База знаний студента. Реферат, курсовая, контрольная, диплом на заказ

МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

БУКОВИНСЬКА ДЕРЖАВНА ФІНАНСОВА АКАДЕМІЯ

 

 

 

 

 

Реферат

на тему:

„Характеристика соціальних аспектів економічних відносин як ключові параметри ефективності економічної політики ”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Чернівці

2006

Зміст

Вступ. 3

1. Від  проїдання  капіталу до стимулів зростання. 4

2. Розвиток людського капіталу засобами соціальної політики уряду. 9

3. Досвід реалізації соціальної політики в Україні 18

Висновок. 22

Список використаної літератури. 23

           Вступ

Соціальна політика держави покликана забезпечити громадянам гарантовані Конституцією України права: на життя, безпечні умови праці, винагороду за працю, захист сім’ї, відпочинок, освіту, житло, охорону здоров’я та медичну допомогу, соціальне забезпечення та сприятливе навколишнє середовище. Відтак очевидно, що визначальним пріоритетом державної економічної (зокрема соціальної) політики має стати забезпечення прав і свобод людини і громадянина, передбачених розділом II Конституції України.

Зазвичай найголовнішою проблемою здійснення соціальної політики, яка, як правило, і визначає межі її здійснення, є проблема фінансування соціальних витрат. Згідно зі світовою практикою, джерелами прямого та непрямого фінансування соціальної сфери є:

·          безпосередні бюджетні видатки;

·          «податкові видатки» у вигляді пільг, відшкодувань, відстрочок;

·          страхові внески до державних та недержавних страхових фондів;

·          усуспільнення коштів підприємств у вигляді їх зобов’язання щодо виконання соціальних функцій;

·          благодійність приватних осіб, фірм та організацій;

·          громадські ініціативи √ різного роду фонди та збори;

·          особисті кошти та зобов’язання громадян;

·          кредити;

·          надання державного майна для функціонування соціальної сфери, використання державної інфраструктури тощо.

1. Від  проїдання  капіталу до стимулів зростання

Діяльність держави у соціальній сфері майже виключно в формі соціального захисту, її відрив від інших складових соціально-економічної політики, і навпаки, здійснення економічної політики без урахування потреб соціального розвитку, як це відбувалося в Україні, закономірно призводять до руйнування як економіки, так і соціальної сфери.

Зазначені диспропорції досить яскраво проглядаються на прикладі взаємозв’язку грошової та соціальної політики. Відрив механізму визначення обсягу грошової маси в обігу від об’єктивних потреб економіки призвів до того, що забезпеченість обігу грошима (рівень монетизації ВВП по грошовому агрегату М2) впала з 50 % у 1992 році до 11,1 % у 1996 році. На перший погляд, ця несприятлива динаміка грошової сфери не відбилася на відносних показниках доходів населення.

Проте збереження або навіть зростання частки доходів населення і оплати праці у ВВП на тлі грошового забезпечення обігу, що зменшувалося, закономірно призвело до натуралізації заробітної плати, а також до виникнення заборгованостей з її виплат, яких до 1994 року не спостерігалося. Лише після початку поступової ремонетизації обігу (з 1997 року), у 1999 році вдалося призупинити, а у 2000 році значно скоротити заборгованості із заробітної плати.

Ці негативні явища у соціальній сфері були наслідком дефіциту оборотних коштів підприємств у ліквідній формі   з одного боку, та неможливості знижувати витрати на оплату праці шляхом її скорочення   з іншого.

Зростаюче відволікання грошових ресурсів підприємств на оплату праці негативно позначилося на інвестиційній активності. Закономірно, що спад інвестиційної активності у 1995 році (-28,5 %) був більшим, ніж у 1994 році (-21,5 %), коли спостерігався найбільший промисловий спад. Адже саме у 1995 році відбулося різке скорочення монетизації обігу (з 26,7 до 12,5 %). Деяке пожвавлення інвестиційного процесу відбулося у 1998 році після початку ремонетизації економіки. Дефіцит ліквідності обумовив також суттєві труднощі зі сплатою підприємствами податкових платежів, що украй негативно відбилося на становищі соціальної сфери.

Таблиця 1 інтегрально ілюструє вплив забезпеченості обігу платіжними засобами як на економічні (ВВП, промислове виробництво, інвестиції), так і на соціальні показники (доходи населення). Відчутні позитивні зрушення в економіці почали спостерігатися з 1997 року, коли уперше за роки реформ почалася ремонетизація обігу.

 

Таблиця 1

Деякі показники соціально-економічного розвитку України у 1992-2000 рр.

Роки	Рівень монетизації економіки, М2/ВВП, %	Реальний ВВП, % до попереднього року	Промислове виробництво, в порівняних цінах, % до попереднього року	Реальні доходи населення, % до попереднього року*	Інвестиції в основні фонди, в порівняних цінах, % до попереднього року
1992	50,0	90,1	93,6		63,1
1993	32,5	85,8	92,0	75,6	89,7
1994	26,7	77,1	72,7	81,7	77,5
1995	12,5	87,8	88,0	95,2	71,5
1996	11,1	90,0	94,9	91,5	78,0
1997	13,3	97,0	99,7	105,2	91,2
1998	15,0	98,1	99,0	97,0	106,1
1999	16,6	99,8	104,0	89,3	100,4
2000	18,1	105,8	112,9	112,0	111,2

Таким чином, обмежувальна грошова політика, впроваджувана з кінця 1994 по 1998 р., з одного боку, примусила підприємства спрямовувати обмежені фінансові ресурси на поточну виробничу діяльність, а не на інвестиції. З іншого боку, вона ж сприяла спотворенню оплати праці, виникненню не притаманних нормальній ринковій економіці її первісних форм (натуральної оплати та зростання заборгованостей), які не вдається подолати й досі.

Підприємства, позбавлені доступу не тільки до довгострокових, але й до короткострокових фінансових ресурсів, які стали внаслідок обмежувальної грошово-фінансової політики гострим дефіцитом, закономірно змушені були згортати виробничу діяльність, відкрито або приховано вивільнювати працівників, гальмувати ріст заробітної плати, позбавлятися об’єктів соціальної сфери. Здійснення соціального захисту за рахунок підприємств, на тлі жорсткої монетарної політики, завдало удару не тільки по виробничій, але й по соціальній сфері.

Отже, криза платоспроможного попиту, вузькість внутрішнього ринку обґрунтовують можливість використання активної соціальної політики як провідного фактора економічного зростання. Поетапне погашення заборгованостей з грошових виплат, індексація доходів малозабезпечених верств населення не тільки підвищать довіру до уряду, оздоровлять соціальний клімат у суспільстві, але за додержання певних умов можуть частково зняти перешкоди на шляху зростання з боку попиту.

Важливою умовою для активізації соціальної політики є оздоровлення фінансів підприємств, яке дозволить активізувати реалізацію на їхній базі інвестиційних проектів. За теперішніх умов збереження значних обсягів кредиторської заборгованості та надмірного фіскального навантаження, кошти, які надходять до підприємств внаслідок послаблення монетарної політики та збільшення платоспроможності населення, одразу витікають до державного бюджету. Збільшення соціальних видатків без забезпечення сприятливого підприємницького та інвестиційного клімату неспроможне розірвати  замкнене коло  соціального забезпечення. Вилучення коштів у підприємств на першому етапі дає змогу профінансувати ключові соціальні потреби та збільшити за рахунок цього споживчий попит, проте на другому більшість додаткових надходжень у підприємств знову вилучається, перешкоджаючи їхньому інвестиційному розвиткові та розширенню виробництва.

Слід особливо відзначити, що сучасна система експортноорієнтованого зростання органічно пов’язана з моделлю  соціального забезпечення  і, певною мірою, підтримується нею. Значні обсяги експорту продукції сировинних галузей сприяють наповненню державного бюджету ліквідними ресурсами, а також припливові в країну іноземної валюти. Водночас значне фіскальне навантаження на інші галузі за умов збереження вузького внутрішнього ринку, збереження високої реальної процентної ставки комерційних банків (яка в макроекономічному сенсі є відображенням  дорогої  гривні) зберігають кризу ліквідності та перешкоджають розвиткові підприємств, орієнтованих на внутрішній ринок. Експортноорієнтована модель також обумовлює ревальвацію гривні, яка не перешкоджає низькотехнологічному енергомісткому експорту, проте пригнічує конкурентоспроможність продукції складних виробництв та споживчих товарів.

Враховуючи, що збільшення доходів пенсіонерів та працівників бюджетної сфери відбувається за рахунок фіскального перерозподілу коштів, в макроекономічному контексті така  соціально орієнтована політика , фактично, здійснює гальмуючий вплив на економічну динаміку. Спрямування одержаних фіскальним шляхом коштів на безпосереднє збільшення споживчого попиту видається досить неефективним в стратегічному плані, оскільки створює додатковий тиск на споживчому ринку, який може виявитися не готовим відреагувати адекватним збільшенням пропозиції. Безпосередніми наслідками такої політики вже незабаром можуть стати збільшення обсягів імпорту товарів народного споживання (за сприятливого впливу реальної ревальвації гривні) та тенденція до підвищення споживчих цін, яка створить додаткові підстави для проведення обмежувальної грошової політики.

Перехід до реальної соціальної політики вимагатиме пом’якшення грошових обмежень, розвитку внутрішнього ринку, підтримки національного бізнесу та капіталу з метою збільшення зайнятості та підвищення доходів населення. Ці зрушення неодмінно пов’язані зі зміною експортної моделі зростання, диверсифікацією та вдосконаленням структури експорту, збільшенням імпорту інвестиційної продукції. Збереження сприятливої зовнішньоекономічної кон’юнктури створює умови для фінансування соціальних витрат протягом перехідного періоду за рахунок продовження експорту продукції базових галузей, проте з обов’язковим перерозподілом отриманих коштів винятково на розбудову внутрішнього ринку та національних виробництв.

Видається очевидним, що узгоджений розвиток соціальної та виробничої сфер, використання соціальної політики як чинника зростання неможливі без протидії ревальвації гривні та відмови від обмежувальної грошово-кредитної політики. Додаткове ж відволікання певної частини доходів населення на примусове нагромадження в рамках як поширення страхової системи, так і безпосереднього введення платності послуг освіти та охорони здоров’я, перетворення системи пільг на адресну грошову допомогу тощо, вестиме в рамках існуючої обмежувальної моделі до падіння платоспроможного споживчого попиту на внутрішньому ринку. При цьому запровадження страхових фінансових схем зовсім не обов’язково сприятиме зростанню інвестиційного попиту. Адже перетворення заощаджень на реальні інвестиції вимагає досконалого фондового ринку та сприятливого інвестиційного клімату. За теперішніх умов примусове збирання коштів до приватних страхових фондів означатиме додаткове вилучення платіжних ресурсів із реального сектора економіки до фінансово-спекулятивної сфери.

2. Розвиток людського капіталу засобами соціальної політики уряду

Переведення населення із стану пасивних ресурсоотримувачів у стан активних ресурсокористувачів, мобілізація людського капіталу як чинника підвищення віддачі факторів виробництва вимагає звернення уваги на комплекс заходів щодо всебічного розвитку людського капіталу в Україні.

а) Політика доходів

Підтримання на відповідному рівні реальних доходів населення вимагає забезпечення реалізації державних гарантій їхньої індексації відповідно до темпів інфляції, визначених законодавством. У зв’язку з тим, що в рамках обмежувальної грошової та фіскальної політики можливості такої індексації обмежені, останнім часом поширення набули аргументи щодо підвищення реальних доходів за рахунок мінімізації темпів зростання споживчих цін. Між тим, не можна забувати, що активна антиінфляційна політика відіграє, як було зазначено вище, гальмуючу роль щодо економічного зростання. Отже, такий напрям підвищення реальних доходів населення видається для сучасних умов безперспективним.

Об’єктивною основою для підвищення реальних доходів зайнятих у народному господарстві України має слугувати підвищення продуктивності ресурсів і збільшення на цій основі обсягу виробництва споживчих товарів і послуг. Необхідним вважається дотримання принципу випереджаючого зростання продуктивності ресурсів (у т. ч. праці) в порівнянні зі зростанням заробітної плати, оскільки при такому підході збільшується конкурентоспроможність продукції. Не менш важливим вважається створення сприятливого інвестиційного клімату в країні та її регіонах.

Серед базових умов підвищення реальної заробітної плати слід особливо відзначити реформування податкової системи. Встановлення оптимальних ставок оподаткування для зниження податкового тиску на прибуток підприємств, фонд оплати праці і доходи громадян має стати джерелом зростання реальних зарплат і дозволить вивести з  тіні  частину неофіційних заробітків. Видатки підприємств на підтримання соціальної сфери мають бути повністю виведені з-під оподаткування. У прибутковому оподаткуванні заробітної плати слід знизити ставки податку за прогресивною шкалою, підвищити неоподатковуваний мінімум до рівня мінімальної заробітної плати, а в подальшому (за умов стабільної економіки)   до вартості мінімального споживчого бюджету, оскільки сам цей рівень забезпечує просте відтворення робочої сили.

В системі індивідуального оподаткування слід неодмінно передбачити стимули до індивідуальних інвестицій в людський капітал. Зокрема, йдеться про вирахування з бази оподаткування особистих витрат на заходи з охорони та зміцнення здоров’я, освіту для себе та членів сім’ї, виплат до фондів пенсійного та медичного страхування, індивідуальне житлове будівництво чи купівлю житла (у разі визнання такої потреби) тощо. Необхідно також запровадити податкові стимули до інвестицій у самозайнятість: розвиток особистого підсобного господарства в сільській місцевості, придбання капітальних товарів для ведення індивідуального підприємництва, здійснення внеску у створення малого підприємства чи господарського товариства та ін. Населення повинне стати одним з головних інвесторів української економіки, для чого воно має, по-перше, довіряти державі, а по-друге, отримувати належну зарплату, яка виконувала б свої функції забезпечення особистого відтворення.

Слід припинити спроби оподаткування продукції особистих підсобних господарств, яка не виходить за межі натуральної форми та споживається всередині цього господарства, та намагання зменшення на базі врахування цієї продукції рівнів належної соціальної допомоги.

Концепція реформування оплати праці в Україні передбачає забезпечення випереджаючого зростання номінальної заробітної плати у порівнянні з підвищенням споживчих цін як обов’язкової умови для систематичного зростання реальної заробітної плати. Проте слід враховувати, що перехід до політики випереджаючого зростання заробітної плати і грошових доходів по відношенню до підвищення цін повинен відбуватися поступово, бути керованим і враховувати реальну ситуацію щодо наявності товарів і послуг у сфері торгівлі. При цьому на одне з перших місць виступає формування дієвого конкурентного середовища. Його створенню могли б сприяти такі заходи, як оздоровлення фінансів підприємств, реалізація Закону України  Про банкрутство , проведення антимонопольної політики тощо.

Не варто забувати, що в разі збереження загальних несприятливих умов для підприємницької діяльності (висока ставка кредитного процента, слабкий платоспроможний попит, високий рівень фіскального тиску тощо), законодавчим встановленням мінімальних рівнів оплати праці закладаються підстави до загострення конфлікту між підприємцем та працівниками. У попередні роки сплата  тіньової  зарплати була предметом неформальної угоди, яка влаштовувала як підприємця, що ухилявся таким чином від оподаткування, так і працівника, який одержував більш високу заробітну плату, що загалом підтримувало як зайнятість, так і рівень доходів населення. Якщо працівник матиме зацікавленість вимагати легального оформлення цієї  тіньової  зарплати для приведення у відповідність із встановленими нормативами, врахування при розрахунку пенсії тощо, це вестиме до значного збільшення витрат підприємства, а отже - до зниження рівня зайнятості та падіння реальних доходів населення.

Водночас, необхідно суттєво звузити надмірну диференціацію заробітних плат. Це завдання можна вирішити шляхом впровадження співвідношення мінімальної заробітної плати до максимальної (або максимальної до середньої) на галузевому, регіональному рівнях і на рівні підприємства.

До числа основних умов підвищення рівня оплати праці слід віднести і погашення заборгованості із заробітної плати. Подолання заборгованості з виплати зарплат можливе за умови здійснення комплексу заходів на всіх рівнях господарювання, включаючи реформування податкової системи, легалізацію  тіньової  економіки, зміцнення фінансової дисципліни, раціональне використання бюджетів всіх рівнів, ресурсозбереження, зміцнення правової бази тощо.

б) Демографічна та трудоресурсна політика

З огляду на значну важливість демографічної складової людського капіталу, соціальна політика в Україні має виходити з наступного:

·          при формуванні основних напрямів соціальної політики держави слід враховувати як забезпечення матеріального добробуту населення, так і цілеспрямоване сприяння відтворенню населення відповідної кількості та якості. Останнє, як завдання, що належить до сфери загальнонаціональних інтересів, в жодному разі не може бути віддане лише на індивідуальний розсуд громадян;

·          потребує нагальної розробки цільова стратегія забезпечення підтримки демографічного розвитку України, яка включала б об’єктивний аналіз сучасного стану та перспектив розвитку демографічного і трудоресурсного потенціалу країни та визначала пріоритети й інструменти поліпшення ситуації в демографічній сфері;

·          необхідне об’єднання зусиль вже діючих і розроблюваних національних програм, концепцій та стратегій соціально-демографічного спрямування, налагодження моніторингу їхнього виконання та координації для виключення дублювання заходів різних програм та розпорошення коштів, що виділяються з метою вирішення проблеми збереження демографічного і трудоресурсного потенціалу країни;

·          в умовах низького рівня демографічного відтворення необхідно особливу увагу звернути на сім’ї з дітьми з метою забезпечення молодому поколінню рівного доступу до освіти, медичного обслуговування, професійної підготовки, що дозволить сформувати людський капітал, який відповідатиме потребам трансформованої економіки країни.

Пріоритетне місце в процесі реалізації та розвитку людського потенціалу країни посідає політика на ринку праці. До останнього часу підтримка рівноваги на цьому ринку забезпечувалася значною мірою через вимушені відпустки, заборгованість із виплати зарплати, невідповідність винагороди за виконану роботу. У зв’язку з посиленням фіскальної політики та здійсненням заходів щодо зменшення рівня  тінізації  економіки відбувається поступове згортання кількості  тіньових  робочих місць, що загострює проблему збільшення  легальної  зайнятості.

Політика держави в цьому напрямі повинна бути спрямована, в першу чергу, на розробку економічних механізмів заохочення роботодавців до створення нових робочих місць для молоді. Потребує докорінної зміни система професійної підготовки та підвищення якості робочої сили у відповідності до тих структурних змін, які відбуваються в перехідній економіці.

Державна політика щодо регулювання ринку праці, з одного боку, має більше враховувати інтереси сегментів цього ринку. Так, для осіб, які мають особисте підсобне господарство, розмір заробітної плати відіграє менш важливу роль, ніж інші переваги офіційної зайнятості. Для працівників похилого віку має значення збереження професійної належності, у той час як молодь орієнтована більше на максимізацію доходу. З іншого боку, необхідними є заходи щодо певної консолідації ринку праці, знищення багатьох його внутрішніх обмежень. Йдеться про підвищення трудової мобільності, забезпечення прозорості трудових відносин, відкритості ринку праці для справедливої конкуренції, витіснення його  тіньових  сегментів і негрошових стимулів.

У кінцевому підсумку консолідація ринку праці залежить від усунення його структурних диспропорцій. Ключову роль в розв’язанні цієї стратегічної проблеми має відігравати система освіти. Зараз вона орієнтована головним чином на академічне удосконалення, ніж на забезпечення зайнятості, розширення кар’єрних можливостей випускників, сприяння структурним перетворенням в економіці, ефективне використання бюджетних коштів, задоволення платоспроможного попиту підприємств і сімей на освітні послуги. Неврахування конкретних потреб суспільства обумовило глибокі диспропорції в системі професійної освіти, у тому числі перетворення ряду вузів на  центри з підготовки майбутніх безробітних .

У вузах насамперед необхідно змінити структуру підготовки кадрів на користь спеціальностей, що визначають науково-технічний прогрес і мають попит на ринку праці. Важлива зараз також підготовка кваліфікованих робочих кадрів і спеціалістів середньої ланки як фундаменту суспільної стабільності в майбутньому внаслідок існуючої надлишкової чисельності кадрів з вищою освітою певних спеціальностей.

Для підвищення рівня продуктивного використання людського потенціалу країни, яке забезпечить можливість його розширеного відтворення, необхідна політика, яка передбачатиме:

·          суттєве зменшення податкового тиску на фонд заробітної плати;

·          приведення рівня оплати праці у відповідність до його кількості та якості;

·          стимулювання попиту на робочу силу, насамперед за рахунок розширення малого підприємництва;

·          регулювання пропозиції робочої сили на ринку праці;

·          державне регулювання процесу вивільнення працівників при загрозі безробіття, реалізацію принципів соціального партнерства на ринку праці;

·          стабілізацію фінансового забезпечення політики зайнятості;

·          стимулювання гнучких форм зайнятості;

·          розвиток самозайнятості населення.

Оскільки існуючу систему соціального захисту безробітних не можна вважати прийнятною, необхідно запровадити адресні принципи надання такої допомоги, які повинні передбачати об’єктивну та прискіпливу перевірку реальних доходів її отримувачів з метою максимально ефективного використання наявних обмежених ресурсів. Доцільним видається розширити можливість отримання безробітним одноразової цільової грошової допомоги на відкриття власної справи в рахунок належних йому майбутніх виплат по безробіттю.

в) Політика у соціально-культурній сфері

З метою підвищення ефективності освіти, охорони здоров’я та інших галузей соціально-культурної сфери необхідно суттєво реформувати їхній організаційно-економічний механізм.

Основні риси існуючого механізму були спроектовані в розрахунку на практично повне державне фінансування, орієнтовані головним чином на забезпечення контролю над розподілом державних коштів і послуг та розраховані на однорідний контингент одержувачів послуг. У зв’язку з цим права установ незначні, самостійність обмежена, регулятори ринкових відносин відсутні.

Внаслідок цього сьогодні спостерігається гострий дефіцит соціально-культурних послуг пристойної якості. Хронічно недофінансовується програма державних гарантій медичних послуг населенню. Бюджетні асигнування не покривають мінімальних потреб установ соціально-культурної сфери. За цих обставин сформувався глибокий розрив між номінальним і фактичним наданням цих послуг. Стихійно склався нецивілізований, переважно  тіньовий  ринок, на якому споживач незахищений, а держава належним чином не виконує ні регулюючої, ні фіскальної функції.

Поліпшення державного фінансування освіти та охорони здоров’я необхідні, але в найближчій перспективі ситуація, на яку розраховані наявні розподільчі механізми, не відновиться. Альтернативою може бути модель, безпосередньо орієнтована не на розподіл, а насамперед на високу ефективність надання послуг, і на цій основі   їхню широку доступність.

В межах такої моделі організація, що надає послуги, є самостійною виробничою одиницею, яка формує свою стратегію у відповідь на певні стимули. Державне і місцеве фінансування має стати стимулом, що орієнтує надавачів послуг на їхнє ефективне виробництво і на соціально ефективний розподіл. В умовах дефіциту ресурсів державне фінансування соціальної сфери має бути орієнтоване на:

·          збереження системоутворюючих елементів комплексу соціальної сфери;

·          забезпечення мінімальних гарантій конституційних прав громадян;

·          збереження потенціалу для розвитку соціальної сфери в майбутньому.

На найвищому рівні слід визначити та законодавчо закріпити неприпустимість будь-яких відключень некомерційних закладів освіти, культури та охорони здоров’я від електро-, водо- та теплопостачання.

Потрібно врахувати, що в процесі технологічної конкуренції розвинені країни і надалі будуть збільшувати витрати на освіту. З іншого боку, єдиною можливістю для входження України в інформаційне суспільство є внесення могутнього інтелектуального компонента в усі сфери економіки, управління та суспільного життя, яке дало б можливість досягати відповідних з розвиненими країнами результатів при значно менших ресурсах. Загалом, йдеться про практичне використання інтелектуальної та інноваційної складових як стратегічних ресурсів довгострокового економічного зростання.

У цьому контексті нашій країні потрібно вирішити два стратегічних завдання: яким чином при відставанні по рівню ВВП на душу населення від розвинених країн в 9-12 разів утримати та забезпечити розвиток освіти як основного елемента людського капіталу, та як при великій різниці в рівні оплати праці зменшити витік за кордон найбільш освіченої та мобільної робочої сили, тобто зменшити забезпечення кваліфікованими кадрами найбільш багатих країн за рахунок українських платників податків.

Тому державне фінансування освіти має бути спрямоване на недопущення зниження освітнього рівня населення України та зменшення охоплення населення (насамперед дітей шкільного віку) освітніми послугами. Особливу увагу слід звернути на матеріальне забезпечення навчального процесу у регіонах з невисоким рівнем доходів населення, насамперед в сільській місцевості, регіонах з високим рівнем безробіття тощо. Державне фінансування навчання у середніх спеціальних та вищих учбових закладах має здійснюватися переважно у формі замовлення, на конкурсних засадах.

Державна політика в галузі охорони здоров’я повинна передбачати збільшення бюджетних витрат на охорону здоров’я одночасно із запровадженням страхової медицини. Слід забезпечити механізми перерозподілу частини коштів, отриманих від надання медичних послуг не першої необхідності, на фінансування потреб невідкладної медичної допомоги. Варто усвідомлювати, що звуження сфери та якості надання медичних послуг веде до значного збільшення втрат на подальше лікування захворювань, що зростають, або й непоправних демографічних наслідків. Тому, з метою підвищення ефективності соціальної політики на цьому напрямі, державне фінансування закладів з охорони здоров’я має бути орієнтоване на розвиток профілактики та раннього попередження захворювань.

3. Досвід реалізації соціальної політики в Україні

На жаль, практика засвідчила, що реалізація соціальної політики в Україні не завжди забезпечувала можливості для дотримання державою своїх зобов’язань. Зрозуміло, за умови системної економічної кризи соціальна політика не може бути повноцінною, адже для реалізації соціальних програм потрібні значні ресурси. У цей період функції держави зводяться до забезпечення мінімального соціального захисту найбільш нужденним верствам населення. Проте в Україні соціальна ціна реформ виявилася надмірною, а система соціального захисту малоефективною.

Майнове розшарування, перерозподіл суспільного багатства, збагачення та концентрація значних матеріальних цінностей в руках у невеликого прошарку населення на тлі різкого зниження життєвого рівня і навіть зубожіння переважної більшості громадян України свідчать про недосконалість системи оплати праці та податкових механізмів регулювання доходів населення. Діюча система соціальних пільг не забезпечує надання в потрібному обсязі допомоги бідним, а навпаки, сприяє збільшенню доходів заможних верств населення.

Соціальну напруженість посилює незадовільний стан фінансування зарплат працівникам бюджетної сфери, пенсій, допомог. З 1995 року почала накопичуватися заборгованість із заробітної плати, сума якої у 1999 році досягла рекордної позначки - 6 млрд гривень. Лише в останній рік вдалося зробити результативні кроки щодо її ліквідації. Існуюча практика реалізації пенсійного законодавства не забезпечує взаємозв’язку між трудовим вкладом працівника та розміром його пенсії, а також заінтересованості у формуванні пенсійного бюджету. Нижче встановленої межі малозабезпеченості отримують пенсії 96 % загальної кількості пенсіонерів, залишаються дуже низькими розміри допомог та соціальних виплат.

Після оголошення незалежності в серпні 1991 року система соціального забезпечення в Україні, як і в більшості інших республік колишнього СРСР, характеризувалася рисами, успадкованими від колишнього Радянського Союзу і базувалася на засадах:

·          повної зайнятості;

·          дотування цін на споживчі товари та послуги (включаючи житло);

·          суспільної служби охорони здоров’я, послуг в сфері освіти і культури, які надаються безкоштовно або за номінальними цінами;

·          охоплення допомогою з соціального страхування, пов’язаною з трудовою діяльністю, майже 100 % населення;

·          розвиненої соціальної інфраструктури підприємств;

·          існування різноманітних видів натуральної та грошової соціальної допомоги, що надавалася державними підприємствами.

У перші роки незалежності України, також за відсутністю належного досвіду самостійної законотворчої роботи, Верховна Рада України прийняла цілу низку законів, які були не узгоджені між собою, не враховували реалії економіки. Законодавчі та нормативно-правові акти, прийняті протягом 1991-1993 рр., з соціальної точки зору в багатьох випадках виглядали навіть більш «щедрими» порівняно з законами радянських часів. Проте забезпечення їхнього виконання за умови поглиблення економічної кризи ставало дедалі більш проблематичним. Це стосується, зокрема, прийнятих Законів України «Про пенсійне забезпечення», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», законодавчого встановлення пільг за професійною ознакою працівникам окремих сфер (суддям, прокурорам, військовослужбовцям, народним депутатам тощо). Внаслідок цього перехідний період докорінно змінив, або й зовсім скасував принципи соціального захисту соціалістичної доби.

Характерними рисами системи соціального забезпечення перехідного періоду стали:

·          зрівнялівка у пенсійному забезпеченні та низький його рівень;

·          стрімке підвищення вартості та погіршення якості послуг закладів освіти, охорони здоров’я, культури;

·          відсутність соціального захисту громадян, які працюють у приватному секторі неповний робочий день (тиждень);

·          незабезпечення регресних виплат у зв’язку з трудовим каліцтвом та професійним захворюванням;

·          неефективність управління коштами Фонду соціального страхування, Пенсійного фонду, Державного фонду сприяння зайнятості населення тощо.

Життя вимагало розробки цілісної соціальної політики, тісно пов’язаної з економічним розвитком держави, її фінансовими можливостями. Умови для формування і реалізації соціальної політики на основі визначеної стратегії економічного розвитку та фінансової стабілізації були закладені, зокрема, Указом Президента України «Про Основні напрями соціальної політики на період до 2004 року» від 24 травня 2000 року. Відповідно до зазначеного Указу, державна соціальна політика будується у напрямах:

·          подолання негативної тенденції зменшення чисельності населення, всебічної підтримки і створення сприятливих умов для розвитку сім’ї, жінок, дітей та молоді;

·          удосконалення соціально-трудових відносин через запровадження відповідної політики доходів населення, забезпечення гарантованості та своєчасності виплати заробітної плати, пенсій, стипендій, допомоги та інших соціальних виплат; розвитку ринку праці, посилення державного нагляду за створенням безпечних умов праці на виробництві; підтримання життєдіяльності населення; розвитку соціального партнерства;

·          здійснення всеохоплюючої реформи системи соціального забезпечення шляхом реформування соціального страхування та пенсійного забезпечення, розвитку системи адресної допомоги найвразливішим верствам населення, удосконалення системи соціального захисту інвалідів, ветеранів війни та праці, громадян, які постраждали від Чорнобильської катастрофи.

Відповідно, пріоритетами соціальної політики визначені:

·          створення умов для забезпечення достатнього рівня життя населення;

·          розвиток трудового потенціалу, народонаселення;

·          формування середнього класу, недопущення надмірної диференціації населення за рівнем доходів;

·          проведення пенсійної реформи;

·          надання адресної підтримки незахищеним верствам населення;

·          всебічний розвиток освіти, культури, поліпшення охорони здоров’я населення.

21 серпня 2001 року було затверджено Першочергові заходи Кабінету Міністрів України на III та IV квартали 2001 року. Вони передбачають зменшення масштабів бідності, реформування системи оплати праці та посилення її стимулюючої ролі, повне погашення заборгованості із зарплати. Заплановано працевлаштувати не менш як 247 тисяч незайнятих осіб та залучити до громадських робіт не менш як 94 тисяч безробітних.

Повністю переглянуто підходи до пільг для малозахищених верств населення, передбачається перехід до адресної соціальної допомоги. Заплановано посилити соціальну захищеність пенсіонерів. Спеціальні розділи присвячені поліпшенню здоров'я населення та збільшенню тривалості життя, підвищенню освітнього рівня людей та забезпеченню доступності освіти, розбудові загальнонаціонального культурного та інформаційного середовища.

Висновок

На жаль, практика засвідчила, що реалізація соціальної політики в Україні не завжди забезпечувала можливості для дотримання державою своїх зобов’язань. Зрозуміло, за умови системної економічної кризи соціальна політика не може бути повноцінною, адже для реалізації соціальних програм потрібні значні ресурси. У цей період функції держави зводяться до забезпечення мінімального соціального захисту найбільш нужденним верствам населення. Проте в Україні соціальна ціна реформ виявилася надмірною, а система соціального захисту малоефективною.

З метою підвищення ефективності освіти, охорони здоров’я та інших галузей соціально-культурної сфери необхідно суттєво реформувати їхній організаційно-економічний механізм.

Основні риси існуючого механізму були спроектовані в розрахунку на практично повне державне фінансування, орієнтовані головним чином на забезпечення контролю над розподілом державних коштів і послуг та розраховані на однорідний контингент одержувачів послуг. У зв’язку з цим права установ незначні, самостійність обмежена, регулятори ринкових відносин відсутні.

Діяльність держави у соціальній сфері майже виключно в формі соціального захисту, її відрив від інших складових соціально-економічної політики, і навпаки, здійснення економічної політики без урахування потреб соціального розвитку, як це відбувалося в Україні, закономірно призводять до руйнування як економіки, так і соціальної сфери.

Список використаної літератури

1.   А.Ф.Мельник “Державне регулювання економіки перехідного періоду”. Тернопіль “Збруч”. 2003р.

2.   І.В.Буян П.Д.Гуменюк “Економічна політика”. Тернопіль: ТАНГ 1999р

3.   А.А.Мазаракі “Сучасні проблеми регіонального розвитку торгівлі” Київ 2000р.

4.   Основи ринкової економіки / За ред. В. М. Петюха. - К.: Урожай, 2005.

5.   www.kmu.gov.ua

6.   www.stat.gov.ua

МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ БУКОВИНСЬКА ДЕРЖАВНА ФІНАНСОВА АКАДЕМІЯ Реферат на тему: „Характеристика соціальних аспектів економічних відносин як ключові параметри ефективності економічної політики ”

 

• 14:21 05 Июля 2016
  Российско-китайский медуниверситет откроет магистерскую программу по TCM
• 01:21 05 Июля 2016
  На форуме МГУ Россия и Китай обсудят научно-образовательное сотрудничество
• 11:00 04 Июля 2016
  Реморенко: "ЕГЭ-туризм" в России сходит на нет
• 10:52 04 Июля 2016
  Летняя российско-австрийская школа откроется в Москве
• 15:31 01 Июля 2016
  В СПбГУ могут воссоздать географический факультет

Заказать уникальную работу