База знаний студента. Реферат, курсовая, контрольная, диплом на заказ

Міністерство освіти і науки України

Черкаський національний університет

імені Богдана Хмельницького

Кафедра економічної теорії та міжнародної економіки

Курсова робота

на тему: “Масштаби, напрями і наслідки міжнародної міграції робочої сили”

Черкаси-2009

Зміст

Вступ

1.   Теоретичні аспекти міжнародної міграції робочої сили

2.   Україна в міжнародному русі трудових ресурсів

3.   Проблеми міграції робочої сили та шляхи їх вирішення

Висновки

Перелік використаної літератури

Вступ

Міжнародна міграція робочої сили нині охоплює весь світ. Міжнародна міграція робочої сили є однією з об’єктивних підстав становлення цілісної світогосподарської системи. Водночас проблема вільної міграції є найнебезпечнішою для урядів як в політичному, так і в соціальному аспекті. Міжнародна міграція робочої сили викликається чинниками внутрішнього економічного розвитку кожної окремої країни і зовнішніми чинниками. Традиційно в якості основної причини виділяють економічну причину міжнародної трудової міграції, пов’язану з масштабами, темпами та структурою накопичення капіталу.

Кінець XX ст. став переломним етапом в історії України. Становлення ринкової економіки та розбудова незалежної держави призвели до кардинальних змін в усіх сферах суспільного життя. На цьому тлі значних трансформацій зазнали і міграційні процеси. Зокрема, протягом останнього десятиліття помітно знизилась інтенсивність стаціонарної міграції (яка пов'язана зі зміною прописки і реєструється державною статистикою). Водночас широкого розвитку набула майже відсутня за радянських часів форма міграційного руху населення — трудова міграція.

Міграція робочої сили для України на даний час має переважно негативні наслідки. Мігрують, як правило, висококваліфіковані спеціалісти, але лише невеликий відсоток їх має гарантовану роботу і відповідні та трудові гарантії. Виїжджають за кордон у пошуках роботи молоді люди без певного рівня кваліфікації, які згодні на будь-яку роботу і низьку платню без усяких гарантій. Згубним для економіки країни, для формування її науково-технічного потенціалу є виїзд за кордон науково-технічних кадрів та підготовлених на сучасному рівні молодих спеціалістів. Це може негативно вплинути на темпи відновлення економіки України. Тому дослідження теми: „Масштаби, напрями і наслідки міжнародної міграції робочої сили” є досить актуальною на сьогодні.

Метою курсової роботи є аналіз світової міграції робочої сили та місце України в ній.

Завданням даної роботи є:

–          з’ясувати теоретичні аспекти міжнародної міграції робочої сили;

–          проаналізувати Україну в міжнародному русі трудових ресурсів;

–          розкрити суть проблем міграції робочої сили та визначити шляхи їх вирішення.

При написанні курсової роботи були використані методи діалектичного матеріалізму і порівняння, аналізу і синтезу, а також індукції і дедукції та ін.

Під час написання курсової роботи було використано наукові праці Фоміна С., Сохорукова А., Позняка О., Новицького В.М., Мельника С. та ін.

1. Теоретичні аспекти міжнародної міграції робочої сили

Друга половина XX ст. характеризується різким зростанням міжнародної міграції з економічних причин. Хоча сучасним міграціям властиві, порівняно з великим переселенням народів у минулому, відносно скромніші розміри, але, враховуючи їх високу територіальну концентрацію й специфіку використання праці працівників-мігрантів, вони відіграють досить суттєву роль у системі міжнародних економічних відносин, слугуючи засобом міждержавного перерозподілу робочої сили в межах всесвітнього господарства.

Міграція означає переміщення, переселення. Поряд з рухом товарів, послуг і капіталів міграція робочої сили являє собою рух цього важливого фактора виробництва у міжнародному масштабі. Міграція робочої сили — переселення працездатного населення з одних держав до інших строком більше ніж на рік, викликане причинами економічного чи іншого характеру. [1, 353]

Міжнародна міграція робочої сили має давню історію. Ще за кілька тисячоліть до нашої ери великі маси людей „переїжджали на роботу за кордон”. Велич держав Стародавнього світу (Єгипту, Вавилона, Персії, Греції, Риму та ін.) було створено працею рабів, які походили з інших країн. Головна особливість стародавньої міграції робочої сили полягала в її примусовому характері.

Епоха середньовіччя, особливо раннього, характеризується різким послабленням міжнародної міграції робочої сили порівняно з античністю. Найбільш розповсюдженими в цей період були „військова” форма міграції та міжнародний ринок найманої. Ця форма міграції була особливо популярною в Західній Європі.

Могутнім поштовхом до масової міграції робочої сили стали Великі географічні відкриття і розвиток капіталізму в Європі. Цей період масової міграції робочої сили з кінця XV ст. до 60-х років XIX ст. прийнято вважати періодом первісної або „старої” міграції.

Наступний період міжнародної міграції робочої сили (який часто називають періодом „нової міграції”) тривав з 60-х років XIX ст. до Другої світової війни. Цей період, як і попередні, також мав свої особливості і характерні риси. [1, 354]

Масова міграція населення стала одним із характерних явищ життя світового співтовариства другої половини XX ст. і особливо його 90-х років.

В наш час міжнародна міграція робочої сили насамперед зумовлена:

1) швидким зростанням населення нашої планети;

2) нерівномірністю економічного розвитку країн світового співтовариства.

3) розвитком сучасної науково-технічної революції;

4) соціально-політичним розвитком окремих регіонів світу та держав;

5) екологічним станом національного господарства.

Міжнародна міграція робочої сили — це процес організованого або стихійного переміщення працездатного населення з країни до країни, викликаний причинами економічного характеру. [1,354]

Конкретне з'ясування сутності процесу міжнародної міграції робочої сили передбачає розгляд основних понять, які його характеризують. Ці поняття розкриваються перш за все у структурі населення за ознакою їх відношення до трудової діяльності.

Зовнішня міграція поділяється на міжконтинентальну і внутрішньоконтинентальну.

Зовнішня міграція, крім того, має дві сторони:

1) еміграція, тобто виїзд працездатного населення з країни перебування на довготривалого чи постійного проживання в іншу країну;

2) імміграція, тобто приїзд робочої сили в країну з-за кордону.

Існує поняття і рееміграції, яка означає процес повернення емігрантів до своєї країни.

Залежно від тривалості кожного переміщення міграція робочої сили поділяється на: постійну, або безповоротну; тимчасову, як правило, внутрішньоконтинентальну; сезонну, пов'язану зі щорічними поїздками на заробітки; маятникову, яка передбачає щоденну поїздку до місця роботи за межі свого вселеного пункту.

Залежно від правового статусу міграція робочої сили може бути легальною чи нелегальною.

Міжнародна (зовнішня) міграція існує в різних формах — трудовій, сімейній, туристичній тощо.

Міжнародний ринок праці, який об'єднує національні і регіональні ринки робочої сили, існує у формі трудової міграції.

На середину 90-х років XX ст. у світі налічувалося більше 35 млн. працівників-мігрантів проти 3,2 млн. у 1960 р. Якщо зважати, що на кожного працівника-мігранта доводиться 3 утриманці, то чисельність мігруючого населення на середину 90-х років XX ст. перевищувала 100 млн. осіб. [3,123]

Робоча сила, переміщуючись з однієї країни до іншої, пропонує себе як товар, здійснює міжнародну трудову міграцію.

Причинами міграції робочої сили є чинники як економічного, так і неекономічного характеру. Міжнародна міграція робочої сили ґрунтується на можливостях, умовах і прагненні працездатного економічно активного населення працювати у будь-якому регіоні, країнах світового співтовариства з метою вдоволення своїх життєвих потреб.

Основними причинами, які зумовлюють міжнародну міграцію робочої сили, є:

1) незадовільні економічні умови життя працездатного населення в країнах еміграції (низький рівень заробітної плати, безробіття, низький життєвий рівень, зубожіння і т.д.);

2) стабільний порівняно високий рівень заробітної платні в основних імміграційних центрах (США, Західна Європа);

3) порівняно вищий технічний рівень умов праці в країнах імміграції;

4) соціальні умови для більш повної реалізації своїх можливостей у країнах імміграції;

5) природні катаклізми в країнах еміграції і вищий рівень охорони навколишнього середовища у країнах імміграції;

6) політичні причини;

7) військові причини;

8) релігійні причини;

9) національні причини;

10) культурні причини. [2,122]

Основу міжнародних потоків становлять робітники і меншою мірою службовці.

Можна виділити 5 напрямків міжнародної міграції робочої сили:

1) міграція з країн, що розвиваються, до промислово розвинутих країн;

2) міграція в межах промислово розвинутих країн;

3) міграція робочої сили між країнами, що розвиваються;

4) міграція робочої сили з колишніх соціалістичних країн у промислово

розвинуті країни;

5) міграція наукових працівників, кваліфікованих спеціалістів із промислово розвинутих країн у країни, що розвиваються.

Для промислово розвинутих країн наявність іноземної робочої сили з країн, що розвиваються, означає забезпечення ряду галузей, інфраструктурних служб необхідними працівниками, без яких не можливий нормальний виробничий процес. Наприклад, у Франції емігранти становлять 25% усіх зайнятих у будівництві, третину — в автомобілебудуванні. У Бельгії вони становлять половину всіх шахтарів, у Швейцарії — 40% будівельних робітників. [2,123]

Міжнародна міграція робочої сили, що існує в межах промислово розвинутих країн, значною мірою пов'язана з неекономічними факторами. Однак для цих країн характерне таке явище як „відплив інтелекту”, наприклад із Західної Європи до США.

В останні роки зростає міграція робочої сили між країнами, що розвиваються. Головним чином це міграція між новими індустріальними країнами та іншими країнами, що розвиваються. Ця міграція визначалася, в основному економічними причинами — більш високим рівнем життя, заробітної платі в країнах — імпортерах робочої сили.

Існує міграція робочої сили з розвинених країн до країн, що розвиваються. В основному це потік кваліфікованих кадрів з країн Європи і Північне Америки до країн, що розвиваються.

Одна з головних закономірностей сучасної міжнародної міграції полягає у значному та постійному збільшенні її масштабів, залученні до цього процесу трудящих практично всіх континентів.

Міграційні потоки розвиваються хвилеподібно. Спочатку в новій країні укріплюються емігранти-піонери. Потім до них приїжджають їхні родичі і друзі. Хвиля еміграції набирає сили, але через певний проміжок часу вона спадає. Потім процес повторюється: за першою хвилею емігрантів іде друга і. т. д. Під час кризи, як правило, збільшується потік емігрантів, під час економічного буму за інших однакових обставин відбувається активна імміграція.

Міжнародній міграції робочої сили характерні такі закономірності розвитку:

1) переважання міграції робочої сили у загальному обсязі міграційних потоків;

2) зростання демографічних факторів у розвитку міжнародної міграції робочої сили;

3) розширення географії міжнародної міграції робочої сили (зростає кількість країн, звідки емігрує і куди іммігрує населення);

4) розширення масштабів міжнародної міграції робочої сили. Це означає збільшення кількості міграційних потоків робочої сили, а також розширення структури міграційних потоків (вчені, робітники, спеціалісти і т.д.) та збільшення форм міграції;

5) збільшення обсягів нелегальної міграції;

6) збільшення частки висококваліфікованих спеціалістів (робітників, інженерів тощо) у міграційних потоках;

7) глобальний характер міжнародної міграції робочої сили. Це означає, що в міграційні потоки втягнуто більшість країн світового співтовариства;

8) інтенсивний характер міжнародної міграції робочої сили. [2,124]

Міжнародна міграція робочої сили набуває дедалі глобальнішого характеру. Сьогодні вона охоплює абсолютну більшість країн світу. Інтенсивне переміщення трудових ресурсів відбувається-між державами Європи, Північної й Південної Америки, Африканського материка, Південно-Східної й Західної Азії. Наприкінці 90-х років загальна кількість мігрантів у світі оцінювалася у 125 млн. чол., що становить близько 2% населення планети. Ця цифра в 90-ті роки зросла насамперед за рахунок інтегрування в загальносвітовий міграційний процес країн Центральної та Східної Європи. [12,245]

Серед найважливіших світових центрів тяжіння іноземної робочої сили, які визначають сучасні напрямки міжнародної трудової міграції, можна виділити такі: Північно- та Південноамериканський регіон, Західноєвропейський ринок, Південно-Східна та Західна Азія, Африканська ділянка переселенських рухів. В останній період щорічно з країни в країну переїжджають 20 млн. осіб.

На досить високому рівні зберігається приплив іммігрантів до США та Канади, що історично були й залишаються районами масової імміграції населення та робочої сили. Хоча в повоєнні роки в цих країнах були прийняті законодавчі заходи, що обмежують імміграцію, приплив населення туди з інших країн значно зріс порівняно з останнім передвоєнним десятиріччям. З 1946 по 1982 р. в США емігрувало 3,3 млн. чол., в Канаду — більш ніж 2 млн. тільки з європейських країн. У загальному потоці іммігрантів, що в'їжджають у США, основна частка припадає на вихідців із країн Латинської Америки, що пов'язані із США історично усталеними традиціями та географічною близькістю. їхня кількість, з урахуванням як легальних, так і нелегальних емігрантів, перевищує два десятки мільйонів чоловік. Приплив іммігрантів в США і Канаду впродовж 90-х років оцінюється в 900 тис. осіб щорічно. Міграційне сальдо тільки в США становить до 600 тис. на рік. Останні два десятиліття імміграція в США зростала також за рахунок вихідців з Японії, Індонезії, Філіппін, Південної Кореї, а також країн Південної і Східної Європи. [12,245]

Динамічним є також обмін робочою силою між самими латиноамериканськими країнами, особливо у формі сезонної та нелегальної міграцій. Найбільшу кількість іноземних робітників поглинають Аргентина та Венесуела. Загальна чисельність іноземних іммігрантів в усіх країнах Латинської Америки дорівнює понад 4 млн. чол.

Зовсім новим пунктом концентрації інтернаціональних загонів робочої сили в повоєнні часи став регіон Перської затоки. Великомасштабна міжнародна міграція робочої сили почалась тут у 50-ті роки, коли внаслідок збільшення видобутку нафти потреба в робочій силі перевищила кількість місцевої. Міграція робочої сили в цей регіон швидко зростала після 1973 p., коли великі прибутки від нафти дали змогу здійснювати масштабні програми розвитку. В 1975 р. немісцеве населення шести основних центрів Імміграції в регіоні (Бахрейн, Кувейт, Оман, Катар, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати) становило 2 млн. чол., у 1980 р. — 4 млн., або 44% загальної кількості населення. Наприкінці 90-х років у цих шести країнах, а також у Лівії налічувалося вже 5 млн. чол. іммігрантів, частка яких становить понад 50% усієї робочої сили. Переважну частину арабської міграції забезпечують Єгипет, Ірак, Сирія, Йорданія, Палестина. [6,123]

Щодо Африканського континенту, то тут регіоном найактивніших міграційних рухів є країни Південної та Центральної Африки. Слідом за залученням іноземного капіталу вдалися до імпорту робочих рук ПАР, Зімбабве, Гана, Камерун, Кенія, Ліберія, в яких у середині 90-х років працювало понад 3 млн. чол., що приїхали з сусідніх африканських країн. Загальна кількість мігрантів у всіх країнах Африки досягає 6 млн. чол. [8,256]

Проте найпотужнішим споживачем іноземної робочої сили стали в другій половині XX ст. країни Західної та Північної Європи. Тут працює 15 млн. іноземних працівників (ця цифра коливається залежно від економічної кон'юнктури). Західна Європа перетворилася з району еміграції на найбільший центр притягання іноземної робочої сили й успішно конкурує із США у сфері використання дешевих людських ресурсів слаборозвинутих країн світу. У розвитку повоєнної міждержавної міграції в даному районі можна вирізнити дві стадії, що відмінні за рівнем інтенсивності та спрямованістю міграційних потоків, а також за кількістю країн, залучених до міграційних зв'язків.

Перша стадія (1945-1960 pp.) характеризується потужною європейською еміграцією за океан та відносно невисоким рівнем міждержавних пересувань робочої сили в межах західноєвропейського регіону. За цей період тільки в США виїхало 6,6 млн. європейців, утому числі 1,8 млн. — із Великої Британії, майже 1,5 млн. — з Італії, більш ніж півмільйона — з Іспанії та Португалії, 780 тис. чол. — із ФРН. [8,256]

Після 1960 р. настала друга стадія в розвитку сучасної трудової міграції, яку характеризують небувале зростання масштабів, темпів, економічної значущості внутрішньоконтинентального міжкраїнного обміну робочою силою та помітне скорочення міжконтинентальної міграції. За 10 років (1960-1969 pp.) із 17 млн. чол., що емігрували з європейських країн, тільки 3,5 млн. поїхали за океан, решта ж (13,5 млн.) пересувалися в межах Європи. Останні двадцять років понад 1 млн. чол. щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, загальна ж кількість мігрантів у Західній Європі в повоєнний період оцінюється в 30 млн. чол. На початку 60-х років у розвинутих країнах Західної Європи, що переживали економічне піднесення, внаслідок сприятливої господарської кон'юнктури та відносно високих темпів нагромадження капіталу різко зріс попит на додаткову робочу силу, задовольнити який за рахунок власних трудових ресурсів вони були неспроможні. Про бурхливе зростання імміграції в країни Західної Європи свідчать такі дані. Якщо в 1960 р. у ФРН налічувалося 276 тис. іммігрантів, то в 1965 р. їхня чисельність перевищувала 1,1 млн. чол., а в 1987 р. становила вже понад 4,1 млн. чол. Особливо посилився приплив іноземців у ФРН у 1989 p., коли він досяг 842 тис. чол. Упродовж 90-х років в імміграційне русло в Німеччину включились також вихідці з постсоціалістичних країн — Угорщини, Чехії, Польщі, України, Росії, що довело загальну чисельність іммігрантів до 6 млн. осіб. У Франції з 1954 по 1965 р. чисельність іноземної робочої сили зросла з 790,5 тис. чол. до 3 млн. чол., на початку 90-х років вона становила вже 4,1 млн. чол., або 7,7% усього населення країни. Тільки в 1997 р. Франція прийняла 3,6 млн. іммігрантів. [7,235]

Розширився імпорт робочої сили і в інші високорозвинуті країни Західної Європи: Англію, Швецію, Швейцарію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург. Присутність у них більш ніж 15-мільйонної армії іноземних працівників свідчить про перетворення іммігрантів на важливий чинник економічного розвитку названих країн.

Для європейської міграції на сучасному етапі характерні три основні напрямки.

По-перше, вагомими за масштабами є міграційні потоки з менш розвинутих країн Південної й Східної Європи — Греця, Іспанії, Туреччини, Португалії, Югославії, Словенії, Угорщини, Польщі, Чехії, Словаччини у високорозвинуті держави Західної й Північної Європи — Францію, Англію, ФРН, Австрію, Швейцарію, Голландію, Бельгію, Швецію. [3,235]

По-друге, постачальниками робочої сили на західноєвропейський ринок праці виступають країни Північної Африки, а також Індія, Пакистан та інші держави, що розвиваються.

По-третє, робоча сила мігрує з однієї високорозвинутої країни Європи в іншу.

Мета міждержавного переміщення робочої сили — прагнення до поліпшення матеріального стану — залишається незмінною, як правило, в тривалій історичній перспективі. Що ж стосується форм міграційних процесів, то вони змінюються залежно від багатьох обставин. Найзагальнішими є постійна й тимчасова форми міграції.

Постійна, або безповоротна, міграція була абсолютно переважною формою аж до Першої світової війни. Значні маси європейців назавжди покидали свої країни й переселялися на постійне проживання у США, Канаду, Австралію, поступово інтегрувалися в структуру населення цих країн, стаючи його постійною частиною. Переселення у зворотному напрямку було мізерним.

Теперішня міграція набула тимчасового характеру: мігранти здебільшого мають намір по закінченні певного строку повернутися на батьківщину. Таким чином, відмітною рисою сучасної міжнародної трудової міграції є ротаційний характер.

Ротація буває прискореною та уповільненою. У прискорену (до трьох років) потрапляє вся завербована та ретельно відібрана іноземна робоча сила, уповільнена триває довше й охоплює працівників, відібраних уже в процесі виробництва. На їхню частку, як правило, припадає не більш ніж 30% усієї чисельності працівників-іноземців. Спостерігається тенденція до збільшення часу перебування мігрантів у країнах-реципієнтах. Посилюється їх прагнення до натуралізації. Певній частині іммігрантів справді вдається домогтися натуралізації, і вони стають, таким чином, постійним елементом населення країн-реципієнтів.

Отже, міжнародна міграція робочої сили посилюється в умовах формування економічних зв’язків у світовому господарстві. Під цим поняттям розуміють переміщення найманих працівників через кордони в пошуках роботи. Це стихійний процес розподілу трудових ресурсів між національними ланками світового господарства. Економічною основою його є відчуження безпосередніх виробників від засобів виробництва, взаємозв’язаність країн та нерівномірність їх соціально-економічного розвитку.

2. Україна в міжнародному русі трудових ресурсів

Характерними особливостями розвитку ринку праці в Україні на сучасному етапі залишаються: низький рівень заробітної плати в державному секторі економіки, обмежені можливості отримати досить високооплачувану роботу, поширення безробіття, низька ефективність заходів державної політики щодо підтримки самозайнятості та малого підприємництва. В цих умовах чимало українських громадян пропонують свою робочу силу на зовнішніх ринках праці і таким чином стають учасниками трудових міграцій. Трудові міграційні поїздки з України до інших країн стали об'єктивною реальністю і, без сумніву, масовим явищем. Це обумовлює необхідність формування державної політики щодо регулювання трудових міграцій, причому ефективність відповідних заходів буде досягнута лише за умови, якщо їхня розробка та впровадження спиратиметься на потужну аналітичну базу досліджень у цій сфері. Останні, в свою чергу, потребують адекватного інформаційного забезпечення, стрижнем якого є відомості про реальні масштаби зовнішніх трудових міграцій.

Вітчизняна офіційна статистика трудових міграцій спирається на звітність комерційних бюро, агентств та інших організацій, які здійснюють діяльність, пов'язану з працевлаштуванням громадян України за кордоном, а також підприємств України, які уклали договори підряду з закордонними підприємствами. Первинні дані акумулюються в Державному центрі зайнятості, після чого передаються до Міністерства праці та Головного обчислювального центру Держкомстату; підсумкова інформація представлена у формі статистичного обліку "Звіт про чисельність громадян України, які тимчасово працюють за кордоном". Внаслідок прийнятого порядку збору інформації відповідні відомості відображають масштаби переміщень лише тих українських громадян, які при виїзді за кордон декларують мету участі в трудовій діяльності, тобто (і це визнають самі працівники статистичних органів та служб зайнятості) лише незначної частини реального контингенту трудових мігрантів. Так, за даними державної статистики у 2001 р. за кордоном працювали 36,3 тис. громадян України, роком раніше — 33,7 тис. осіб. Водночас лише в Росії офіційно (на основі ліцензій Федеральної міграційної служби цієї країни) працює близько 100 тис. українських громадян, в Чехії легально перебуває 30 тис. наших трудових мігрантів. [7,123]

Як додаткове джерело офіційної інформації про трудові міграції сільського населення можна використати дані статистичного обліку сільських поселень, що розробляється один раз на п'ять років. Форми цієї статистичної звітності заповнюються на кожен сільський населений пункт, при цьому, зокрема, фіксуються численні демографічні, економічні, соціальні та географічні ознаки села (площа території поселення, віддаленість від районного центру, чисельність населення села, його розподіл за статтю та окремими віковими групами, дані про перебіг демографічних процесів, чисельність зайнятих, їх розподіл за галузями економіки, наявність промислових підприємств, культурних закладів, культових споруд тощо).

Останнє обстеження села було проведено на початку 2001 р. Формуляр включав, зокрема, питання про чисельність мешканців сільського населеного пункту, які працюють за його межами та їх розподіл за агрегованими географічними напрямками (в містах та смт тієї самої області, за межами області, за кордоном). На жаль, використання даних про чисельність працюючих за кордоном ускладнене, оскільки щодо 1/5 усіх учасників трудових поїздок не відомо де саме вони працюють. Достовірною інформацією про трудові (в тому числі маятникові) міграції слід вважати лише відомості про загальну чисельність сільських мешканців, які працюють за межами свого населеного пункту. [7,123]

Як свідчать результати обстеження, підвищений ступінь участі сільського населення в трудових поїздках (зовнішніх та внутрішніх разом) притаманний, по-перше, областям, центри яких є крупними містами і де спостерігається високий рівень урбанізації (Львівська, Київська, Донецька, Харківська, Луганська, Дніпропетровська, Одеська), а, по-друге, західним прикордонним областям. Причому максимальний рівень залучення сільських мешканців до роботи за межами свого поселення зафіксовано на Львівщині (20,2% загальної чисельності населення віком 15-70 років), де поєднується дія обох факторів. Логічним буде припущення, що висока питома вага міського населення та наявність в області крупних міст є чинниками, що стимулюють розвиток внутрішньої трудової (маятникової, сезонної тощо) міграції сільського населення. Тоді напрошується висновок, що інтенсивність зовнішніх трудових міграцій безпосередньо залежить від близькості регіону до західних кордонів України. [10,91]

Таким чином, найважливішим для дослідження трудових міграцій результатом обстеження села є висновок про те, що найбільша інтенсивність явища спостерігається в Західних регіонах держави. Це збігається з даними досліджень, що були здійснені раніше. Зокрема, ще в листопаді 1990 р. опитування громадської думки, проведене соціологічним центром ЦК КПУ показало, що відсоток осіб, які висловили бажання виїхати на роботу за кордон, був вищим від середнього по Україні в західних прикордонних регіонах та м. Києві.

Виходячи з того, що вітчизняна реєстрація не охоплює навіть тих наших громадян, які зареєстровані як легальні трудові мігранти в країнах-реципієнтах, можна зробити висновок про неможливість налагодження достовірної адміністративної статистики трудових міграцій. Тому основним джерелом інформації про цей соціально-демографічний процес стають вибіркові обстеження. В Україні після проголошення незалежності неодноразово проводилися вибіркові обстеження трудових мігрантів, організовані науковими закладами, в тому числі за підтримки міжнародних організацій (МОМ, МОП тощо). Крім того, значний досвід вибіркових обстежень трудових мігрантів з України накопичений в багатьох країнах-реципієнтах вітчизняної робочої сили, особливо в Росії. В ході цих досліджень були детально проаналізовані причини трудових міграцій, соціально-демографічні характеристики їхніх учасників, виявлені основні напрями трудових міграційних переміщень, умови праці наших співгромадян за кордоном, рівень заробітків, їхня роль у формуванні доходів домогосподарств. Водночас характер організації спостережень, здійснених як в Україні, так і в сусідніх державах, не дозволяв оцінити реальні масштаби явища, визначити (хоча б приблизно) чисельність громадян України, які працюють за кордоном. Чи не єдиним винятком є результати дослідження мігрантів у вересні-листопаді 1994 р. в трьох населених пунктах України, в ході якого в м. Києві мігранти були виявлені у складі 27% сімей, в Чернівцях — у складі 38% сімей. Однак, в цьому випадку до трудових мігрантів включено також і учасників "човникової" торгівлі (тоді цей вид діяльності переживав справжній бум), до того ж при цьому враховані всі особи, які будь-коли брали участь в трудових поїздках за кордонна не лише ті, що здійснили ці поїздки у визначений (обмежений) період часу. [10,91]

Значним кроком уперед в справі налагодження повноцінного інформаційного забезпечення аналізу трудових міграцій стало обстеження "Життєві шляхи населення України", проведене в березні 2001 р. за замовленням Державного центру зайнятості Міністерства праці і соціальної політики України фахівцями Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України та Державного комітету статистики України. Обстеженням було охоплено вісім прикордонних регіонів України, в тому числі західних областей (Волинську, Закарпатську, Івано-Франківську, Львівську, Рівненську, Чернівецьку) та дві східні (Донецьку, Луганську).

До основних здобутків обстеження, які виділяють його на тлі раніше проведених в Україні опитувань, віднесемо:

-        офіційний характер отриманих даних (обстеження проводилось на засадах додаткового модуля до обстеження з питань економічної активності населення, яке щоквартально здійснюється Держкомстатом);

-        можливість визначення на основі результатів обстеження реальних масштабів трудових поїздок для обраних регіонів, а шляхом поєднання отриманих даних з інформацією інших джерел — здійснення оцінки обсягів трудових міграцій для України в цілому. [15,63]

На жаль, під час проведення обстеження не вдалося уникнути недоліків, найбільш суттєвим з яких стала неможливість включення до анкети питань про заробітки трудових мігрантів (виявлення доходів респондентів протирічить методології обстеження з питань економічної активності населення).

За даними обстеження, проведеного в 2000 р. за межами України працювало (за наймом) 380,5 тис. жителів розглянутих восьми регіонів табл. 2.1, що в 70 разів більше контингенту, зареєстрованого державною статистикою (5579 осіб). Крім того, 95,0 тис. осіб було задіяно в так званому економічному туризмі ("човниковій" торгівлі).Причому виявлена чисельність є мінімальною оцінкою масштабів трудових міграцій в охоплених обстеженням регіонах, оскільки недооблік є цілком ймовірним. Зокрема, виявлений контингент учасників трудових міграцій не включає зайнятих у секс-бізнесі. Про це свідчать такі результати обстеження, як більш сприятливі умови праці українок за кордоном порівняно із співвітчизниками-чоловіками і більший ступінь їх задоволеності здійсненими поїздками, низька частка жінок серед трудових мігрантів, особливо у віковій групі 20 — 29 років, особливості структури мігранток за сферами діяльності і країнами призначення. [15,63]

Трудові мігранти і "човники" становили майже 40% загальної чисельності жителів восьми областей, що побували за кордоном упродовж 2000 р. Результати обстеження показують, що українські громадяни нерідко намагаються використовувати перебування в іншій країні для заробітку, навіть якщо поїздка здійснювалась задля іншої мети. Так 12% загального обсягу виявлених учасників трудових поїздок не переслідували при виїзді (за їхніми словами) мету працевлаштування або економічного туризму. Показово, що 21,6% учасників човникових поїздок відвідували інші країни у рамках діяльності на основній роботі і використовували ці поїздки для "човникової" торгівлі. [15,65]

Таблиця 2.1. Масштаби трудових міграцій та "човникових" поїздок населення в прикордонних регіонах України. [15,65]

	тис.	у % до всього	в т.ч. у віці 20-49 років
Показник	осіб	населення у віці 15-70 років	тис. осіб	% до населення відповідного віку
Всього учасників трудових поїздок	475,5	4,0	428,3	6,0
у тому числі: "короткострокові трудові мігранти"	176,4	1,5	155,9	2,2
"довгострокові трудові мігранти"	204,1	1,7	185,7	2,6
"човники"	95,0	0,8	86,7	1,2

Близько 90% трудових мігрантів — особи віком 20 — 49 років. У цілому по групі регіонів рівень участі відповідної вікової групи у трудових міграціях (відношення загальної чисельності трудових мігрантів до чисельності населення відповідного віку) становив 4,9%. Частка осіб, що брали участь у трудових міграціях у 2000 р. помітно вища в областях, прилеглих до кордону з країнами, які не входили до складу колишнього СРСР, і особливо висока (13,7%) — у Закарпатській області табл. 2.2, що межує з усіма чотирма західними сусідами України. Таким чином, теза про більш високу інтенсивність трудових міграцій у Західних регіонах була ще раз підтверджена. [15,66]

Таблиця 2.2. Територіальна диференціація інтенсивності трудових міграцій за групою обстежених регіонів України. [15,67]

	Питома вага чисельності трудових мігрантів в загальній чисельності населення відповідного віку,%
	15-70 років	20-49 років
Волинська	2,7	4,2
Донецька	1,1	1,7
Закарпатська	10,0	13,7
Івано-Франківська	6,5	10,1
Луганська	1,9	2,8
Львівська	4,5	6,8
Рівненська	0,9	1,6
Чернівецька	3,9	6,3
Усього за групою регіонів	3,2	4,9

Найбільш масові потоки трудової міграції мешканців прикордонних регіонів спрямовані до Росії (37,2%), Польщі (18,7%), Чехії (16,9%), Італії (8,5%), Португалії (3,8%), Угорщини (2,5%), Греції (2,2%), Словаччини (2,0%), Бєларусі (1,7%). Загалом на країни Західної і Центральної Європи (включаючи Туреччину і Кіпр) припадає майже 60% загального потоку трудових мігрантів з восьми областей України. У тому числі країни Вишеградської групи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина) акумулюють 2/5 обсягу трудових мігрантів або 2/3 потоку міграції до країн далекого зарубіжжя. Майже 40% українських трудових мігрантів працює в державах СНД і Балтії, на неєвропейські країни (США, Канада, Аргентина) припадає менше 1% трудових мігрантів. [15,67]

Українські трудові мігранти-чоловіки зайняті переважно будівельними роботами. Для вітчизняної робочої сили чоловічої статі будівництво є основною сферою діяльності у всіх країнах, на які припадає хоча б 1,5% загального обсягу контингенту (Росія, Польща, Чехія, Білорусь, Угорщина, Португалія). В трьох основних країнах-реципієнтах у будівництві зайнята найбільша частка чоловіків. З тих, які працюють у Чехії — 88,2%, у Росії цей показник становить 72,8%, у Польщі — 64,6% (з урахуванням осіб, що назвали будівельну діяльність у якості другої чи третьої за важливістю — 80,9%). Серед чоловіків, які працювали в Росії, зафіксована підвищена частка зайнятих на транспорті і в зв'язку — 11,1%. У Польщі 26,1% чоловіків, що прибули з прикордонних регіонів України, працювали в сільському господарстві, при цьому половина означеного контингенту поєднували сільськогосподарську працю з будівництвом. [9,35]

Галузева структура зайнятості жінок-мігрантів у різних країнах різна залежно від потреб національних економік. Серед жінок, що працюють у Росії, третина зайнята в торгівлі (за наймом) і чверть — у будівництві; серед працюючих у Чехії 45,9% — у громадському харчуванні і 31,5% — у промисловості (переважно легкій та харчовій). У сільському господарстві зайнято дві третини українських жінок, що працюють у Польщі, ще майже 20% виконують роботу домашньої прислуги. Остання сфера діяльності переважає серед українських емігранток, що знаходяться в Італії, причому в якості домашньої прислуги працюють за кордоном переважно жінки середнього і старшого працездатного віку. [9,35]

Поєднання результатів обстеження "Життєві шляхи населення України" з інформацією інших джерел дозволяє здійснити оцінку (знову ж таки мінімальну) обсягів зовнішніх трудових міграцій в Україні в цілому. Дослідниками розроблено і застосовано три способи такої оцінки.

Перший спосіб спирається на розраховані за результатами обстеження показники інтенсивності трудових міграцій у восьми охоплених регіонах та застосування аналогового методу. Так, показник участі в трудових міграціях для населення центральних регіонів, скоріше за все, відповідає середньому рівню для 3-х розглянутих областей, які не мають виходу до західних кордонів (Рівненська, Донецька, Луганська). Інтенсивність залучення населення до трудових поїздок за кордон, очевидно, трохи вища в областях, які мають протяжний кордон з Росією — Сумській та Харківській. Це припущення ґрунтується на співставленні рівня участі населення в трудових міграціях на Луганщині та Донеччині (в першому з цих регіонів цей показник помітно вищий). В областях західної частини України, не включених в обстеження, а також в Одеській області й у місті Києві, питома вага трудових мігрантів є ще вищою і наближається до рівня регіонів, прикордонних з Польщею і Румунією. Розрахунки, здійснені на основі цих припущень, показують, що чисельність трудових мігрантів з України має становити близько 800 тис. осіб. [9,35]

Другий метод полягає у співставленні результатів обстеження та відомостей про чисельність громадян України, що працюють у тих країнах, по яких є досить надійні дані. Так, за інформацією МЗС України, у 2001 р. в Португалії було легалізовано 47 тис. Українських трудових мігрантів. За даними обстеження "Життєві шляхи населення України", частка Португалії становить 3,8% загального потоку трудових міграцій з восьми регіонів. Приймаючи цю частку однаковою для всієї України (оскільки обстеження охопило як західні, так і східні області, це припущення є цілком ймовірним), отримуємо сумарну чисельність трудових мігрантів з України за кордоном — близько 1,2 млн. осіб. [9,37]

Третій спосіб оцінки спирається на використання даних обстеження про фактичний (за мінімальною оцінкою) обсяг працюючих за кордоном мешканців восьми областей та відомостей державної статистики про чисельність працевлаштованих за допомогою офіційних посередників по тій самій групі регіонів та по державі в цілому. Якщо співвідношення фактичної та офіційно зареєстрованої чисельності трудових мігрантів для України буде таким же, як і в розглянутих регіонах, то загальна чисельність українських працівників за кордоном становитиме 2,3 млн. осіб. Однак, потрібно взяти до уваги, що близько 2/3 обсягу вибулих на роботу за кордон на офіційній основі забезпечує Одеська область. Переважна більшість зареєстрованих трудових мігрантів з Одещини — моряки, які порівняно з іншими категоріями працівників мають відносно кращі можливості офіційного працевлаштування за кордоном. Застосування описаної процедури третього способу оцінки при виключенні з розгляду Одеської області свідчить, що чисельність зовнішніх трудових мігрантів у 26 з 27 регіонів України дорівнює 960 тис. осіб. [5,47]

Таким чином, застосування трьох способів визначення обсягів зовнішніх трудових міграцій населення в Україні дає аналогічні результати. З урахуванням можливих похибок розрахунків можна стверджувати, що мінімальна чисельність громадян України, які працюють за кордоном, становить приблизно 1 млн. осіб.

Підсумки обстеження "Життєві шляхи населення України" дають змогу зробити висновок, що застосування додаткового модуля до анкети Обстеження економічної активності населення для оцінки фактичних масштабів зовнішніх трудових міграцій — цілком виправданий крок, реальний спосіб досягнення цієї мети. Проведений розрахунок обсягу трудових міграцій населення України є мінімальною оцінкою, свого роду нижньою межею довірчого інтервалу масштабів явища. Визначення верхньої межі цього інтервалу (оцінки максимальних можливих масштабів трудової міграції в Україні) навряд чи можливе на основі лише вітчизняних інформаційних джерел, для цього слід залучати дані оцінок фахівців з країн-реципієнтів української робочої сили.

На жаль, те, що обстеження охопило менш як третину регіонів держави, звузило коло досліджень. Більш глибоке вивчення трудових міграцій може бути здійснено на основі організації аналогічного обстеження по всій Україні.

Отже, головним мотивом потенційної трудової міграції населення України до інших країн є бажання поліпшити свій добробут. При цьому орієнтовний місячний заробіток за кордоном в основному коливається від 200 до 1000 дол. США. [5,47]

Незначна частина потенційних мігрантів орієнтована на вищі заробітки. Це або представники професійних груп підвищеного попиту на зарубіжних ринках праці або особи, що поставили перед собою мету швидкого заробітку великої суми грошей. На більші заробітки зорієнтовані також висококваліфіковані фахівці: вчителі, науковці, медики, керівники підприємств та їх підрозділів. До цієї ж групи належать і студенти вузів. Взагалі для молоді характерна орієнтація на високу оплату праці. У статевому розрізі на високу заробітну плату більш зорієнтовані чоловіки.

 

3. Проблеми міграції робочої сили та шляхи їх вирішення

Світовий досвід свідчить, що трудова міграція забезпечує безперечні перешкоди як країнам, що приймають робочу силу, так і країнам, які її постачають, разом з тим, міжнародна міграція робочої сили породжує й гострі соціально-економічні проблеми.

Країни, що приймають робочу силу, отримують при цьому такі переваги:

-           внаслідок зменшення витрат виробництва підвищується конкурентоспроможність товарів, які виробляються країною, що пов'язано з більш низькою ціною іноземної робочої сили;

-           іноземні робітники, створюючи додатковий попит на товари та послуги, стимулюють зростання виробництва і додаткову зайнятість у країні перебування;

-           при імпорті кваліфікованої робочої сили країна, що її приймає, економить на витратах на освіту та професійну підготовку;

-           іноземні робітники часто розглядаються як певний амортизатор у випадку кризи та безробіття;

-           іноземні робітники не забезпечуються пенсіями і не враховуються при реалізації різного роду соціальних програм.

Міжнародна міграція населення відіграє важливу роль у демографічному розвитку окремих країн і регіонів. У результаті міграційних потоків цілий ряд промислово розвинених країн знівелювали спад приросту населення, в першу чергу це стосується країн Західної Європи.

Залучення іноземної робочої сили призводить до зростання конкуренції на внутрішньому ринку праці до певної міри стимулює зростання продуктивності праці та ефективності виробництва в країні.

Необхідно також зазначити, що економіка цілого ряду промислово розвинених держав була створена за рахунок масового залучення робочої сили ззовні. Практично стовідсотковий внесок у створення та розвиток економіки таких країн, як Канада, Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль, зробили іммігранти. Ними зроблено значний внесок і в розвиток економіки США, ПАР, Аргентини та інших країн.

Але імпорт робочої сили має і „зворотний бік”. Так додаткова конкуренція на ринку праці призводить до зростання безробіття. Крім того, масову імміграцію завжди супроводжують зростання соціальної напруженості в суспільстві, конфлікти на расовому, національному та регіональному ґрунті, зростання злочинності та інших негативних явищ.

Необхідно також зазначити, що трудящі-іноземці, як правило, зазнають у країні — імпортері робочої сили різних форм дискримінації, починаючи з умов прийняття на роботу, оплати праці і закінчуючи сферою медичного обслуговування, страхування.

Країни, що експортують робочу силу, також отримують цілий ряд як переваг, так і додаткових труднощів. До переваг можна віднести таке:

1) експорт робочої сили є важливим джерелом надходжень ВКВ у країну.

2) експорт робочої сили означає зменшення тиску надлишкових трудових ресурсів і, відповідно, соціальної напруженості в країні;

3) безкоштовне для країни-експортера навчання робочої сили новим професійним навичкам, знайомство з передовою організацією праці тощо. [13,27]

Водночас країни — експортери робочої сили стикаються з певними негативними явищами. Головне — це „відплив інтелекту”, тобто кваліфікованих, ініціативних кадрів, які так необхідні національній економіці.

За роки незалежності України дуже активізувалися процеси трудової міграції, зокрема міждержавної. В середньому на строк від 1 місяця до 1 року за кордон виїжджають на заробітки близько 5 млн. чол. Останнім часом виїзд відбувається не тільки з міст, а також із сільської місцевості, особливо прикордонних областей. Як правило, покидають свою домівку особи в найбільш трудоактивному віці - 35-40 років, більш як половина з них (60-65%) - це чоловіки. По суті, йде масштабний експорт праці. Вітчизняна наука ще не звернула належної уваги на це явище, з усіма його позитивними і негативними особливостями, і не виробила якихось конструктивних рекомендацій. А потреба в них - величезна. [15,63]

На заробітки до країн СНД виїжджають переважно представники робітничих професій - шахтарі, будівельники, водії, трудівники сільського господарства, до країн далекого зарубіжжя - висококваліфіковані фахівці (науковці, програмісти, перекладачі), моряки, молодь, яка має вищу освіту і розраховує на роботу в сфері послуг. Найбільше трудових мігрантів з України працює в Греції, Чехії, Словаччині, на Кіпрі, в Німеччині, Швейцарії. [4,74]

Один з головних спонукальних мотивів міграції - вищий рівень заробітної плати в країнах прибуття. Міждержавна трудова міграція має чимало позитивних сторін: вона допомагає сім'ям мігрантів виживати у складний період переходу до ринкової економіки, майже вдвічі знижує рівень безробіття на українському ринку праці, який сьогодні сягає, за офіційними даними, 4,3%, а з урахуванням прихованого безробіття він насправді є набагато вищим.

Значна частина трудових мігрантів, перебуваючи за кордоном, підвищує свою кваліфікацію, освоює нові професії, сучасні технології і системи організації виробництва. Повернувшись додому, дехто з них поповнює прошарок підприємців та фахівців, чия праця відповідає світовим стандартам; їм легше влаштуватися на спільні підприємства.

Держава намагається впливати на міграційні процеси. Ліцензії на посередництво у працевлаштуванні за кордоном отримали 724 суб'єкти підприємницької діяльності. Але справа ця слабо контролюється, умови ліцензування постійно порушуються, що призводить до багатьох болючих наслідків. Неврегульованість практичних питань міждержавної трудової міграції спричинює соціальну незахищеність українських громадян, які працюють за кордоном; вони зазнають дискримінації з боку іноземних роботодавців щодо платні, умов, охорони праці тощо. Із загальної кількості мігрантів менш як 1% (28 тис. чол.) працюють легально, проте і вони дуже слабо захищені. 310 укладених міждержавних угод про регулювання трудової міграції фактично виконуються лише угоди з Чехією та Словаччиною. [4,74]

У зв'язку із запровадженням у ряді сусідніх держав візового режиму оформлення в'їзних документів може стати для громадян України нереальним, а стихійне повернення нелегалів на батьківщину збільшить напруженість на регіональних ринках праці, особливо в прикордонних районах Львівської, Волинської, Чернівецької, Закарпатської, Луганської, Харківської областей. Так, застосування візового режиму в Чехії, Польщі, Словаччині, Угорщині, Російській Федерації та Бєларусі призведе до депортації та згортання виїзду до цих країн не менш як для 2 млн. нелегальних мігрантів з України.

Складнощі полягають також у тому, що нелегальний статус українців за кордоном знижує ціну їхньої праці, створює умови для численних зловживань, формує у свідомості роботодавців країн прибуття уявлення про Україну як недемократичну, неправову державу. Водночас нелегальна трудова міграція не приносить доходів державі, не поповнює соціальні фонди, ускладнює взаєморозрахунки між державами з цього приводу.

Оскільки більшість громадян виїздить на роботу за кордон не на підставі відповідної візи, а за допомогою туристичних, гостьових віз, ваучерів чи запрошень, розбіжність між статистичними й оціночними даними переконливо засвідчує необхідність посилити увагу держави до цієї проблеми. Саме відсутністю такої уваги і користуються роботодавці за рубежем, запрошуючи висококласних спеціалістів використовуючи їхній величезний потенціал за мізерну винагороду.

За індексами потенціальної міждержавної трудової міграції можна виділити такі соціально-статусні категорії: висококваліфіковані робітники, самозайняті громадяни, випускники вузів, науковці, вчителі, медичні працівники, спеціалісти і службовці підприємств, безробітні, керівники підприємств та їхніх підрозділів, підприємці, державні службовці. [14,160]

Користуючись цими та іншими даними соціологічних досліджень, можна не лише оцінити фактичний стан справ у трудовій міграції, а й дійти певних наукових та практичних висновків, зробити прогнозні розрахунки.

На жаль, офіційна інформація про дійсну кількість громадян України, які тимчасово перебувають за кордоном, про мету і підстави їхнього виїзду сьогодні відсутня; немає також достатньої законодавчої рази для захисту наших співгромадян за кордоном; не створено й адміністративних органів, які б забезпечили такий захист. Наприклад, у Положенні про Міністерство праці та соціальної політики України серед його основних завдань в аспекті, що нас цікавить, лише лаконічно згадується про „участь у підготовці та реалізації міжнародних угод, пов'язаних з трудовою міграцією, захистом прав працівників-мігрантів”.

В сучасних умовах, коли національну конкурентоспроможність визначає не тільки нагромадження матеріальних активів, а й розвиток „людського капіталу”, велику загрозу економічній безпеці країни становить „відплив умів”. Мається на увазі і внутрішній перелив інтелекту з освіти, науки, культури в менш інтелектуальні сфери діяльності, а також „відплив умів” за кордон, який здійснюється двома основними шляхами.

Таким чином, властива сучасному світу мобільність наукових кадрів у нас виявляється як односторонній процес знекровлення вітчизняної науки.

Головною причиною „відпливу умів”, особливо з академічної фундаментальної науки, є усталена тенденція щорічного зменшення бюджетних витрат на науку. Темпи скорочення витрат на науку в останні роки були в 1,5-2,8 рази більші, ніж темпи скорочення валового внутрішнього продукту та фактичних обсягів державного бюджету.

Падіння асигнувань на розвиток науки призвело до згортання багатьох науково-дослідних програм, падіння престижності наукової роботи, швидкого та некерованого скорочення чисельності наукових кадрів, зниження рівня матеріального стимулювання науковців.

Розрив у заробітній платі українського і, наприклад, американського спеціаліста однакової кваліфікації вимірюється десятками й сотнями разів. Запрошені в Японію українські вчені-фізики отримують 6,5 тис. дол. на місяць. Еміграція українських інтелектуалів підриває науковий потенціал країни: адже варто науковому закладу втратити лише 2-3 „генераторів ідей”, як розпадається робота цілих творчих колективів, а іноді й інститутів. [7,135]

Можна запропонувати такий механізм стримання „відпливу умів”. Насамперед слід підвищити ефективність науки й освіти. Враховуючи складність ситуації, мабуть, є сенс тимчасово відмовитися від частини програм і зосередити зусилля і кошти на виконанні окремих досліджень, що можуть дати кінцевий результат у вигляді сучасних технологій, конкурентоспроможних товарів; скоротити кількість вищих навчальних закладів, які не мають достатньої наукової бази і викладацьких кадрів, а зекономлений фонд заробітної плати використати на підвищення зарплати викладачів.

Вагомою противагою „відпливу умів” може стати використання грантової системи. До речі, американська наука багато в чому базується на грантах іншими словами, на коштах, які виділяються приватною фірмою-замовником на строго визначені дослідження.

Ще один напрям вирішення даної проблеми — здійснення системи заходів щодо тих учених і спеціалістів, які здобули міжнародне визнання, — аж до створення для них нових лабораторій і навіть інститутів.

В цілому на сьогодні важливо запобігти стихійному „відпливу умів”, акцентувати увагу на регулюванні інтелектуального обміну, упередженні нелегальної міграції, захисті українських працівників за кордоном.

Основою державної еміграційної політики мають стати міждержавні угоди з країнами — потенційними споживачами нашої робочої сили, які будуть базуватимуться на міжнародному праві, що забезпечить політичні та соціальні гарантії працівникам-емігрантам виходячи з таких принципів:

-           юридичної й економічної свободи громадян будь-якої країни;

-           економічної доцільності обміну трудовими ресурсами;

-           визнання міждержавного обміну робочою силою важливим елементом міжнародних економічних відносин;

-           ротації основної маси мігрантів.

Такі угоди, крім правового й соціального захисту наших співвітчизників за кордоном (тих, хто зберіг українське громадянство), мають передбачати планомірний цілеспрямований добір на роботу, їх професійну підготовку та перепідготовку на місці, міждержавні гарантії щодо мінімальних умов проживання тощо. До речі, у країнах Західної Європи (Німеччина. Швейцарія, Франція) беруть на роботу насамперед тих, хто прибув за міжурядовими угодами.

Нагромаджений західними країнами досвід у сфері обміну трудовими ресурсами втілився у відповідному міжнародному порядку й законодавстві, які ми маємо уважно вивчити, оскільки наша країна є новачком у цьому процесі. Хоча протягом 1993-1997 рр. Україна уклала міждержавні угоди щодо регулювання міграції з Чехією, Польщею, Німеччиною, Росією. Словаччиною, Молдовою, Білоруссю, Вірменією, Ізраїлем та деякими іншими державами, вони поки що не приведені у відповідність з міжнародними правовими нормами і фактично не реалізуються. [11,109]

Для забезпечення ефективного регулювання як зовнішніх, так і внутрішніх міграцій населення, координації дій усіх заінтересованих відомств і організацій, на мою думку, в Україні необхідно створити Національну службу міграції. Функції її мають полягати в обліку міграцій населення, укладенні міждержавних угод щодо умов працевлаштування та роботи українських громадян за кордоном, а також у виданні трудових ліцензій іноземним громадянам на роботу в Україні. На цю службу доцільно покласти вирішення всіх проблем міграції, зокрема трудової, як усередині країни, так і за кордоном. До завдань Національної служби міграції, які вона мала б виконувати разом з Державною службою зайнятості, могли б увійти:

-           запровадження (за допомогою регіональних відділень) обов'язкового страхування українських громадян перед їх виїздом на роботу за кордон, що дало б змогу налагодити чіткий облік міждержавних трудових переміщень населення, чого й досі не зроблено;

-           збирання інформації про наявність вакансій робочих місць в інших регіонах України та за її межами;

-           допомога зовнішнім трудовим мігрантам в одержанні документів, необхідних для роботи за кордоном, медичних довідок, віз, дозволів тощо;

-           тісна співпраця з аналогічними організаціями у країнах, що приймають, із метою регулювання трудової міграції та захисту працівників-мігрантів. [4,75]

До розв’язання проблеми регулювання трудової міграції населення за кордон можна буде залучити і приватні агентства та організації, що здійснюють експорт робочої сили, забезпечивши контроль за їхньою діяльністю державної міграційної служби.

Необхідно також внести зміни до двосторонніх угод з основними країнами-реципієнтами щодо розширення міграційних квот, визначити ступінь їхньої дієвості й ефективності в регулюванні трудової міграції, а з рештою країн, укласти такі угоди. Наявність цих угод та внутрішніх нормативно-правових документів, а також інші заходи міграційної політики дадуть змогу ефективніше регулювати трудові міграційні процеси, стримувати нелегальну міграцію, зберегти висококваліфікований працересурсний потенціал, забезпечивши йому надійний соціальний захист, і водночас поповнити державний бюджет країни.

Велике значення для налагодження ефективних міграцій має співробітництво з Міжнародною організацією з міграції (МОМ), членами якої є 46 держав і яка за 40 років своєї діяльності брала участь у долях майже 5 млн. осіб. Ця організація забезпечує впорядковану і планову міграцію, має сформовану організаційну структуру, веде обмін досвідом і надає потенційним мігрантам і державним організаціям інформацію про ситуацію на ринку праці тієї чи іншої країни, в тому числі щодо професій, кваліфікацій, умов найм.

Серйозною соціально-економічною проблемою у сфері міграції є розробка системи виплати пенсії при роботі за кордоном, а також уніфікація пенсійного законодавства в цілому. Україна досі не уклала відповідних двосторонніх угод, навіть із країнами СНД. Крім того, для правового забезпечення міждержавної міграції Україна має приєднатися до міжнародних угод, конвенцій з цивільного й кримінального права, медичного обслуговування, страхування.

А втім, тут потрібно зважати на той факт, що політика західних країн нерідко має кон'юнктурний характер.

Необхідний перехід до гнучкої еміграційної політики. Вона передбачає, насамперед, створення спеціалізованих бірж праці, які б перебрали на себе посередницькі функції при найманні українських громадян для роботи за кордоном, відповідали за забезпечення їх інтересів на зарубіжних ринках праці, добирали місця праці, укладали контракти (індивідуальні і колективні), гарантували дотримання зобов'язань сторони, що приймає. Аби запобігти обману українських громадян і їхній дискримінації, доцільно було б одночасно зі створенням спеціалізованих бірж праці з міжнародною сферою діяльності заборонити і поставити під суворий міжнародний контроль всіляку іншу посередницьку діяльність із наймання наших громадян за кордоном, влаштована недобросовісною рекламою, ця діяльність стимулює еміграційні очікування і часто обертається незаконною торгівлею „живим товаром” з порушенням прав особистості.

І ще одна проблема: щоб бути конкурентоспроможним, іммігрантові необхідно знати мову країни, в яку він в'їжджає. Дослідження показують, що тільки один процент серед бажаючих працювати за кордоном за контрактом тією чи іншою мірою володіє іноземною мовою. І тут держава також може надати допомогу, організувавши спеціальні курси для тих, хто виїжджає працювати за кордон.

Після приєднання України до Європейської конвенції з прав і основних свобод людини, яка встановлює, зокрема, право громадянина залишати рідну країну, в тому числі і з метою працевлаштування, постала нагальна потреба тому, щоб виробити необхідні правові гарантії захисту інтересів тих, хто перебуває на роботі за кордоном. Такі гарантії можуть бути забезпечені або приєднанням до багатосторонніх міжнародних угод, з укладенням двосторонніх договорів стосовно трудової міграції, або шляхом удосконалення відповідного внутрішнього законодавства.

Після підписання у повному обсягу та ратифікації Європейської соціальної хартії наступним кроком може стати приєднання до Європейської конвенції про правовий статус працівників-мігрантів (1977), яку наразі підписали й ратифікували вісім країн - членів Ради Європи (Франція, Італія, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Іспанія, Швеція, Туреччина) і підписали, але ще не ратифікували Бельгія, Греція, Люксембург, Німеччина.

Приєднання до загальноприйнятих міжнародних механізмів регулювання міграційних процесів - в інтересах і українських працівників-мігрантів, і держави, яка, реалізуючи стратегію інтеграції до європейських структур, повинна спрямувати свої зусилля на те, щоби привести своє законодавство у відповідність до європейських принципів та стандартів.

Разом з тим можна вважати передчасним приєднання України до Конвенції ООН про захист прав усіх працівників-мігрантів і членів їхніх сімей (1990), яку підписали лише 12 країн, що розвиваються. За існуючих умов наші громадяни не можуть скористатися передбаченим у цьому документі механізмом захисту, бо основні потоки трудової_міграції з України спрямовані до розвинутих індустріальних країн. [13,27]

Актуальним залишається прийняття закону щодо імміграції, без якого неможливо встановити порядок прибуття в Україну іноземців та осіб без громадянства з метою працевлаштування.

Масштабність і соціальна значущість порушених у цій статті проблем вимагають системних заходів для їх вирішення. До цього часу в Україні відсутня цілісна система роботи з трудовими мігрантами, немає єдиного головного органу, який би відповідав за процеси міграції в державі. Щоб зрушити справу з місця, необхідно:

- вивчити і поставити перед Верховною Радою України питання про ратифікацію ст. 19 Європейської соціальної хартії з метою встановити захист прав трудових мігрантів та іммігрантів;

- удосконалити правове регулювання питань трудової міграції;

- визначити головну урядову структуру, відповідальну за стан трудової міграції в Україні (нею може бути Міністерство праці та соціальної політики України);

- активізувати укладення міждержавних угод про взаємне працевлаштування громадян, укласти міжрегіональні угоди щодо сезонного працевлаштування громадян з прикордонних регіонів України та сусідніх держав;

- організувати контроль за роботою підприємницьких структур, які займаються посередницькою діяльністю з працевлаштування за кордоном українських громадян, на предмет додержання ними чинного законодавства;

- провести вибіркові статистико-соціологічні дослідження трудової міграції для прийняття відповідних рішень на державному та регіональному рівнях.

Виконання цих та інших завдань дозволить упорядкувати міграційні процеси в державі і забезпечити соціальний захист трудових мігрантів.

Отже, наслідки міжнародної міграції робочої сили надто різноманітні. Вони проявляються як в країнах, що експортують робочу силу, так і в країнах, що імпортують її, переносячи певні вигоди та втрати обом сторонам, хоча, вигод більше в країнах-імпортерах робочої сили, а в країнах-експортерах в цілому втрати перевищують вигоди. Світ в цілому виграє, оскільки свобода міграції дозволяє людям переміщуватись в країни, де вони можуть внести більший чистий дохід у світове виробництво.

Висновки

Отже, дослідивши проблему даної теми можна зробити такі висновки, що міжнародна міграція робочої сили посилюється в умовах формування економічних зв’язків у світовому господарстві. Під цим поняттям розуміють переміщення найманих працівників через кордони в пошуках роботи. Це стихійний процес розподілу трудових ресурсів між національними ланками світового господарства.

До традиційних спонукальних мотивів та причин міжнародної міграції трудових ресурсів належать: різниця в рівнях економічного розвитку окремих країн; нерівномірність у темпах і обсягах нагромадження капіталу на різних ділянках світового господарства; наявність національних відмінностей у розмірах заробітної плати; діяльність ТНК і пов’язана з нею міжнародна мобільність капіталу; масове хронічне безробіття в слаборозвинутих країнах. До цих чинників в останнє десятиріччя долучилися: політична та економічна кризи колишньої соціалістичної системи; поглиблення регіональної та світової економічної інтеграції; зростання попиту з боку лідерів світової економіки на інтелектуальну робочу силу; стрімкий розвиток сучасних засобів зв’язку, комунікацій та транспорту; інформаційний фактор, а також чинники неекономічного характеру: воєнні та релігійні конфлікти, розвал федеративних держав, національні, сімейні та етнічні проблеми.

Становлення України як незалежної держави з власними кордонами та вільним обміном трудовими ресурсами вимагає принципово нового розуміння зовнішньої міграції. Структурна перебудова економіки, конверсія оборонного комплексу, банкрутство й ліквідація підприємств видобувної й переробної промисловості, об'єктивне, а іноді й штучно викликане спинення виробництва призвели до істотного скорочення сукупного фонду робочого часу та вивільнення різноманітної в регіонально-галузевому й якісно-професійному розрізі робочої сили. Водночас дефіцит державного і більшості регіональних бюджетів, незначна порівняно з іншими країнами частка приватних інвестицій в Україну не дають змоги за короткий час і без зростання соціального напруження у суспільстві перепідготувати й перерозподілиш значні обсяги вітчизняної робочої сили.

З метою зменшення еміграції робочої сили необхідне провадження системи заходів, які на думку фахівців повинні мати чітке внутрішнє і зовнішнє спрямування. До числа перших належать заходи макроекономічної стабілізації та оздоровлення економіки – створення робочих місць, розширення іноземного інвестування тощо. Зовнішні заходи мають забезпечити цивілізовані форми виїзду працівників за кордон та можливість їх вільного повернення з-за кордону, ввезення валюти, а також гарантії нашим співвітчизникам захисту їхніх трудових прав за кордоном.

Перелік використаної літератури

1.   Головко С.В. Світова економіка. – К.: Либідь. – 2000. – 581.

2.   Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини. Навч. посіб. – 2-ге видання. – К.: Знання-Прес, 2001. – 277 с.

3.   Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини. Навч. посіб. – 5-те видання. – К.: Знання, 2004. – 406 с.

4.   Лахно С. Міграція: проблеми лишаються // Полiтика i час.- 2003.- №7.- С.74-77.

5.   Мельник С. Міграція населення України. // Економічний часопис. – 2004. – №4. – С.46 – 52.

6.   Міжнародна економіка. Навчальний посібник / За ред. Козака Ю.Г., Новицького В.М. – К.: „АртЕк”. – 2002.- 436 с.

7.   Міжнародна економіка: Підручник / А.П. Румянцев, Г.Н. Климко, В.В. Рокоча та ін. За ред. А.П. Румянцева. – К.: Знання-Прес. – 2003. – 447 с.

8.   Новицький В.М. Міжнародна економіка. Навч. посіб. – 3-є видання. – К.: Знання, 2004. – 672с.

9.   Позняк О. Групові міграції в Україні: сучасний стан, проблеми, перспективи. // Економічний часопис. – 2004. – №2. – С.34-48.

10.      Полякова Ю. Внутрішньорегіональні особливості міграційних процесів в Україні // Регіональна економіка. – 2004. - №1. – С. 91-98.

11.      Румянцев А.П., Румянцева Н.С. Міжнародна економіка. – К.: МАУП, 1999. – 104 с.

12.      Світова економіка: Підручник / А.С. Філіпенко, О.І. Рогач, О.І. Шнирков та ін. – 2-е вид. – К.: Либідь, 2001. – 582с.

13.      Сухоруков А. Проблеми міграційних процесів України. // Економіка України. – 2003. – №8. – С.26-33.

14.      Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть / А.С.Філіпенко, В.С. Будкін, А.С. Гальчинський та ін. – К.: Либідь. – 2002. – 470 с.

15.      Фомiн С. Глобалiзацiя та її наслiдки для міграційних процесів України // Полiтика i час.- 2004.- №7.- С. 62-73.

Міністерство освіти і науки України Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького Кафедра економічної теорії та міжнародної економікиКурсова робота на тему: “Масштаби, напрями і наслідки міжнародної міграції роб

 

• 14:21 05 Июля 2016
  Российско-китайский медуниверситет откроет магистерскую программу по TCM
• 01:21 05 Июля 2016
  На форуме МГУ Россия и Китай обсудят научно-образовательное сотрудничество
• 11:00 04 Июля 2016
  Реморенко: "ЕГЭ-туризм" в России сходит на нет
• 10:52 04 Июля 2016
  Летняя российско-австрийская школа откроется в Москве
• 15:31 01 Июля 2016
  В СПбГУ могут воссоздать географический факультет

Заказать уникальную работу