курсовые,контрольные,дипломы,рефераты
Розвиток музики на Україні у XVII – XVIII ст.
Як відомо, кінець XVI - перша половина XVII століття йшли під знаком національно-визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти й покатоличення, проти турецько-татарськпх набігів. Козацько-селянські повстання під проводом С. Наливайка, Т. Федоровича, Д. Гуні та інших були тими спалахами, які відбивали хвилі невдоволення й протесту трудового селянства. Вершиною конфліктних зіткнень широких мас з іноземними поневолювачами була селянська війна 1648 -1654 років під проводом видатного сина українського народу, талановитого полководця Богдана Хмельницького. Вона завершилась дуже вагомим історичним актом - возз'єднанням України з Росією, яке мало величезне значення для дальшого історичного розвитку українського, російського і білоруського народів.
У першій половині XVIII століття українські землі залишались роз'єднаними, вони входили до складу різних держав: Росії, Польщі, Туреччини і Угорщини. Протягом століття велась боротьба за визволення Правобережної України, яка завершилася в кінці XVIII віку возз'єднанням її з іншими українськими землями. Це мало велике прогресивне значення в житті народу, сприяло розвитку економіки і культури.
Разом з тим, відбувалось дальше класове розшарування суспільства; розподіл вільних земель поміщикам, козацькій старшині, монастирям, з одного боку, і покріпачення селян, з другого боку. Це викликало хвилі протесту, повстанські рухи гайдамаків та опришків.
Велику роль у суспільному й культурному житті українського народу відіграли братства, які виникли наприкінці XVI століття. Це - товариства, організації, що об'єднували прогресивних і найбільш освічених та свідомих представників інтелігенції та інших верств міського населення. В силу історичних умов братства гуртувалися навколо церковних парафій, хоч були майже цілком світськими організаціями. У їх програмі - боротьба за рідну мову, розвиток письменства, освіти й культури, за православну віру. Велика історична роль братств у організації широкої сітки шкіл, у тому числі вищих учбових закладів - колегіумів, зокрема Львівської школи (1587 р.), Острозького і Київського колегіумів (1580, 1632). Згодом Київський колегіум указом Петра І реформовано в «Академію наук вольних» (1701 р.), яка стала центром науки і культури не тільки південно-східного краю Російської імперії, а й усіх східнослов'янських народів. Цей заклад щороку відвідувало близько однієї тисячі учнів як з України - діти козацької старшини, духівництва, рядових козаків, міщан, - так і з Росії, Білорусії, Молдавії, Сербії, Чорногорії, Болгарії та Греції. У Київському колегіумі навчалися визначні вчені й письменники, видатні діячі освіти й культури - Л. Барановпч, І. Галятовський, Є. Славинепькиіі, С. Полоцький, Г. Сковорода, Ф. Прокоповпч, А. Ведель та багато інших.
Дуже важливу роль відіграли братські школи й колегіуми у розвитку музичної культури. Тут треба відзначити передусім таку деталь. Керівництво братств розуміло, що боротьба проти покатоличення повинна вестися у різних формах. Завоювати симпатії мас можна і через красивий, багатоголосний спів.
Співи були органічною і невід'ємною складовою частиною виховання дітей у школах. Навчали хоровому (нотному) співу, музичній грамоті. У вищих школах учні проходили хорову практику, основи композиції тощо. Добре поставлене музичне виховання у братських школах першої половини XVII століття сприяло дальшому розвитку професіонального музичного мистецтва.
Багатоголосний спів зароджується ще наприкінці XVI століття. Вже у січні 1591 року Львівське братство вітало київського митрополита дванадцятиголосним хором.
Основним жанром тогочасної фахової музики був партесний концерт. Це - багатоголосний одночастинний хоровий твір. Слово «партесний» походить від латинського pагtes, що означає спів за партіями з нот. Поряд з концертом розвивалися й інші жанри: кант, псальма, одноголосна пісня з інструментальним супроводом. Відомо також з курсу музичної літератури попереднього року, що великого розквіту набувають на Україні у
XVI-XVII ст. думи та народні пісні: ліричні, жартівливі, танцювальні, історичні. Між згаданими жанрами існували зв'язки. На кант і псальму впливала народна пісня, кант, в свою чергу, впливав на партесний концерт.
Народні ліричні пісні набувають популярності не лише в Україні, але й поза її межами. Про високий рівень музичного мистецтва свідчить видана у Вільно 1677 р. "Граматика мусикійна" киянина Миколи Дилецького - відомого педагога і композитора.
Турбота козацької держави щодо розвитку музичного мистецтва проявилася навіть у тому, що в 1652 р. Богдан Хмельницький підписав універсал про утворення музичного цеху в Лівобережній Україні. На Запорожжі існували спеціальні школи, які готували професіоналів "вокальної музики і церковного співу". Вчитися сюди їхали з усієї України. Вагомий внесок у розвиток музичного мистецтва зробила Києво-Могилянська академія, в якій вивчалися музика, хоровий спів, були організовані хори, оркестри. Чимало випускників академії стали видатними співаками, керівниками хорових колективів, композиторами.
Вершин тогочасної музичної культури досягли хорові твори Артемія Веделя, Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, котрі також (крім Д. Бортнянського) були випускниками академії. Ці твори поєднали традиції східнослов'янської релігійної музики і народної пісенності з високим професіоналізмом. Хорові концерти А. Веделя, керівника хорів академії і Харківського колегіуму, написані на церковні тексти. Але сучасники вважали їх "театральними", такими, що не відповідали духу релігійної музики.
Одним із творців українського хорового стилю у духовній музиці був М. Березовський (1745-1777). Він узагальнив досягнення вітчизняної та західноєвропейської хорової музики у хорових духовних композиціях. Його твори вирізняються вишуканістю й художньою досконалістю ("Літургія", "Причасні вірші"). Найзначнішим досягненням композитора є жанр хорового концерту ("Не отвержи меня во время старости").
Відомим осередком музичної освіти була Глухівська співацька школа. У школі навчали гри на різних музичних інструментах, готували співаків для Придворної капели. Звідси вийшов видатний український композитор Дмитро Бортнянський (1751-1825), який був реформатором церковного співу, диригентом. Навчався в Італії. Написав опери "Креонт", "Алкід", "Квінт Фабій".
Повернувшись з Італії, став управителем Придворної капели в Петербурзі. У його творчій спадщині переважають концерти. Духовна музика Д. Бортнянського звучить у церквах багатьох країн світу.
Певним підсумком більш ніж 200-літньої традиції створення духовних пісень в Україні стало видання "Богогласника" (Почаїв, 1790-791 рр.). Збірник містить 250 віршів з нотами.
Інструментальна музика не досягла такого рівня, як хоровий спів. До здобутків інструментальної музики XVIII ст. належить "Концертна симфонія" Д. Бортнянського та "Українська симфонія" Є. Ванжури.
Одним із зачинателів української фортепіанної музики був О. Лизогуб - композитор і піаніст, виходець з козацько-старшинського роду, що був на Чернігівщині та Полтавщині. Йому належать варіації на теми українських народних пісень "Ой у полі криниченька", "Ой ти, дівчино" та ін.
Якщо ви були в оперному театрі на виставі «Запорожець за Дунаєм», то вже знайомі з Іваном Карасем та його дружиною Одаркою, із сиротою Оксаною, що живе в родині Карасів, та її коханим Андрієм, іншими героями опери, а можливо, й чули, що «Запорожець за Дунаєм» - це перша українська опера.
Щодо останнього судження, то мусимо сказати, що воно не зовсім точне, бо першими українськими композиторами, що написали опери, були Максим Березовський і Дмитро Бортнянський ще в 70-х роках XVIII ст. Одначе твори ці були створені за італомовннми текстами і прямо чи опосередковано України не стосувалися - ні проблематикою, ні реаліями чи складом дійових осіб.
Отже, опера «Запорожець за Дунаєм» стала першою оперою з українського життя, яка, попри таке піонерство, відразу виявилася не просто недилетантським, а високопрофесійним твором, який ось уже друге сторіччя не сходить зі сцени.
Хто ж творець цієї опери?
Семен Степанович Гулак-Артемовський народився 16 лютого 1813 р. на хуторі Гулаківщина (тепер у складі м. Городище на Черкащині) в родині священика. Походив із давнього козацького роду. Навчався в Київському духовному училищі. Замолоду співав у митрополичому хорі в Софійському соборі, був першим солістом хору Михайлівського Золотоверхого монастиря. Мав чудовий баритон.
1838 р. композитор М. І. Глинка забрав С. Гулака-Артемовського до Петербурга і особисто керував його заняттями зі співу. Голос молодого співака був такої сили, згадував один із слухачів, що наступного дня генерал, який жив поверхом вище, запитував: «Яка це гармата у вас учора ревла?»
Після першого ж концерту (1838), що виявився надзвичайно успішним, Гулак-Артемовський виїздить на навчання до Італії, де 1841 р. дебютує у Флорентійському оперному театрі. Про перебування співака у Флоренції П. М. Михайлов-Остроумов писав князеві М. Д. Волконському: «Маю надію, що Артемовський з часом перевершить усіх басів Італійських. Його прекрасному голосові тут немає суперників».
Чутки про успіхи співака дуже швидко дійшли до Росії, і його запрошують до Петербурга. У 1842-1864 рр. С. Гулак-Артемовський був солістом Імператорського оперного театру, а у 1864-1865 рр. - Великого театру в Москві. За своє творче життя співак виконав понад півсотні найрізноманітніших оперних партій і драматичних ролей, зокрема й роль Івана Карася, що була йому особливо близькою.
Прем'єра опери «Запорожець за Дунаєм» відбулася на сцені Маріїнського театру в Петербурзі з величезним успіхом: автора й виконавця головної ролі, писав один із рецензентів, «викликали після кожного акту і в кінці п'єси разів десять, якщо не більше».
«Запорожець за Дунаєм» була не єдиним музичним твором автора. Ще до «Запорожця» композитор писав романси, водевілі тощо.
Т. Шевченку, з яким композитор дружив протягом усього життя, починаючи від знайомства 1838 р., Гулак-Артемовський присвятив свою пісню «Стоїть явір над водою», не раз допомагав йому матеріально під час заслання.
Був людиною всебічних зацікавлень та обдарувань: робив художні мініатюри на слоновій кістці, склав «Статистично-географічні таблиці міст Російської імперії», проект петербурзького водогону. Розповідають, що був ще й чудовим цілителем, маючи, либонь, екстрасенсорні здібності. Звичайно цілитель дмухав на хворе місце, І недуга зникала. Перед його незвичайним даром відступали сухоти й епілепсія, безплідність і навіть рак.
Помер композитор 5 квітня 1873 р. у Москві, де й похований.
А його опера і нині йде у багатьох театрах світу і цілком слушно вважається одним із класичних творів української музики.
Микола Лисенко
Його називають батьком української музики.
Микола Віталійович Лисенко народився 22 березня 1842 р. у с. Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської губернії в сім'ї поміщика Віталія Романовича Лисенка, офіцера орденського кірасирського полку. Миколка в чотири роки розмовляв французькою, як малий француз, бо мати іншою мовою з ним не спілкувалася. Щоправда, малий Лисенко часто, наперекір матері, тікав гратися до своїх однолітків -дітей дворових людей; він міг годинами просиджувати з дівчатами-кріпачками, які довгими зимовими вечорами пряли кужелі, ткали, мережили й вишивали та співали українських народних пісень. Це була найперша його музична школа. Викладати ж музику Миколі почали з п'яти років.
Освіту хлопець здобував у пансіоні француза Гедуена в Києві, потім у 2-й Харківській гімназії, у Харківському і Київському університетах. 1864 р. Лисенко закінчує навчання на фізико-математичному факультеті, а 1865 р. здобуває ступінь кандидата природничих наук.
Вже в Київському університеті Микола поринає в музичну і театральну діяльність, організовує студентський хор і стає його диригентом; за його участю студентський гурток ставить «Наталку Полтавку» Котляревського, а на Різдво 1864 р. разом зі своїм родичем і другом М. Старицьким починає писати оперу «Гаркуша»,
Щоб заощадити гроші для навчання в консерваторії, Лисенко після університету певний час служить мировим посередником у Таращанському повіті. Повернувшись ненадовго до Києва, Лисенко пише оперу-пародію «Андрашіада».
У 1867-1869 рр. навчався в Лейпцизькій консерваторії по класу фортепіано, яку й закінчив вельми успішно. По закінченні консерваторії Лисенко оселяється в Києві. Тут, із 70-х років, розпочинається його систематична диригентсько-хормейстерська діяльність. Він виступає як невтомний пропагандист народної пісні.
Як і багато інших талановитих музикантів того часу, Лисенко змушений був заробляти на хліб приватними уроками музики, викладанням в Інституті шляхетних дівчат. Як і раніше, активно збирав український музичний фольклор, готував до друку збірки пісень, займався музичною творчістю.
Велике місце в доробку М. В. Лисенка займає Шевченкова творчість (86 композицій), зокрема монументальний цикл із 7 серій «Музика до «Кобзаря» Т. Г. Шевченка». Праця над музикою на твори геніального поета, власне, й започаткувала професійну композиторську творчість Миколи Лисенка: 1868 р. на прохання львівської «Громади» композитор пише «Заповіт», який незабаром стане надзвичайно популярним.
У 1872-1873 рр. композитор пише оперету «Чорноморці» (за п'єсою Я. Кухаренка) і створює першу редакцію оперети «Різдвяна ніч» (лібрето М. Старицького за М. Гоголем).
У 1874-1876 рр. Микола Лисенко вдосконалює свою композиторську техніку в галузі інструментування у Петербурзькій консерваторії у класі М. Римського-Корсакова.
Саме тоді (1876) видано спеціальний царський указ, що забороняв книги, сценічні вистави й читання українською мовою, друкування текстів до нот. Тож нерідко в концертах доводилося виконувати українські пісні в перекладах французькою мовою, а твори українських композиторів найчастіше зовсім вилучалися з концертних програм. Та незважаючи на всі ці жорстокі обмеження, Микола Лисенко, повернувшись в Україну, розгортає широку виконавську й музично-громадську діяльність, організовує щорічні концерти, присвячені пам'яті Т. Г. Шевченка, робить концертні подорожі з хором по Україні, пропагуючи кращі зразки народної пісні, записуючи перлини фольклору.
У 80-х - на початку 90-х років видатний композитор ставить у Харкові «Різдвяну ніч» в оперній редакції, пише оперу «Утоплена», працює над Історичною музичною драмою «Тарас Бульба», оперою на античний сюжет «Сапфо» і музикою до «Наталки Полтавки» І. Котляревського, створює три дитячі опери-казки («Коза-дереза», «Пан Коцький» та «Зима і Весна»).
У композитора складаються дружні й теплі стосунки з видатними діячами української культури, зокрема І. Франком, М. Коцюбинським, Л. Українкою, з якими його єднали спільні інтереси, гаряча зацікавленість долею України, розвитком рідного мистецтва.
Популярність Лисенка постійно зростала. 1893 р. відзначено 25-річний ювілей творчої та музично-громадської' діяльності Миколи Віталійовича, а 1903 р. урочисто відсвятковано 35-річчя його невтомної праці для рідної культури. Того року хвиля ювілейних урочистостей прокотилася по багатьох куточках імперії. Тоді частину зібраних на честь ювіляра коштів було призначено для видання творів композитора, а частину - на придбання дачі для нього, але Лисенко відмовився від дачі, використавши зібрані для нього гроші на реорганізацію музично-драматичної школи в Києві.
Склад педагогів у школі Лисенка був старанно підібраний. Сам композитор вів класи фортепіано та ансамблю. З його школи вийшла ціла плеяда видатних представників українського мистецтва - Левко Ревуцький, Кирило Стеценко, Василь Верховинець та ін. (згодом, 1918 р., на базі тієї школи було створено Музично-драматичний інститут імені М. В. Лисенка).
Микола Лисенко беззастережно поділяв ідеї національної і соціальної революції. Звідси і його любов до поезії Шевченка, звідси й хори «Ой, що в полі за димове» та «Вічний революціонер» на слова І. Франка, «Гей, за наш рідний край» на слова В. Cамійленка, драматичний монолог для баритона з фортепіано «В грудях вогонь» на слова М. Старицького.
У хорі «Гей, за наш рідний край» звучав відвертий заклик «до загину боротись за Вкраїну, за її свободу, за добро народу». Музичній школі Лисенка влаштовувались навіть концерти та оперні вистави на користь політичних в'язнів. Отож не дивно, що в лютому 1907 р. - під час революційних подій - Миколу Віталійовича було заарештовано.
Останній період життя і творчості композитора випав на роки столипінщини. Тоді він видав друком останній, 7-й випуск українських народних пісень, написав сатиричну оперу «Енеїда» та інші музичні твори.
6 листопада 1912 р. Лисенко раптово помирає.
Підсумовуючи зроблене видатним трудівником, історик української культури Дмитро Антонович особливо підкреслював роль Лисенка в утвердженні ідеї національної самобутності української музики, що було дуже важливим за умов агресивно-асиміляторської політики імперії: «...У відділенні української пісні від російської... головна і безсмертна заслуга Лисенка, в цьому його безсмертне велике значення для української музики».
Творчість Ревуцького - одна з найяскравіших і найвидатніших сторінок української музичної культури XX ст. Його Симфонія №2, концерт для фортепіано з оркестром, хорова поема «Хустина», обробки народних пісень та фортепіанні твори стали класичними. Музика Ревуцького — взірець високої художності та професіоналізму. За масштабом художніх звершень його можна порівнювати з такими атлантами української культури, як, скажімо, Максим Рильський, з яким його, до речі, пов'язувала не лише багаторічна дружба, а й плідна співпраця.
Він був визнаний ще за його життя: його нагородили багатьма найвищими державними нагородами, удостоїли звань народного артиста УРСР і народного артиста СРСР, Героя Соціалістичної Праці. Після Максима Березовського (1771) і Філарета Колесси (1929) Ревуцький став, либонь, третім (1957) академіком за всю історію української музики... Видатний вчений невичерпної ерудиції, він був ще й багаторічним членом Головної редколегії «Української Радянської Енциклопедії».
«За їхніми плодами упізнаєте їх»,- говорить біблійна мудрість. Його плодами були не лише твори, а й учні, серед яких такі відомі діячі української музики, як Георгій і Платон Майбороди, Віталій Кирейко, Антон Філіпенко, Вадим Гомоляка, Микола Дремлюга.
Народився Лев Миколайович Ревуцький 20 лютого І889 р. у с. Іржавець Прилуцького повіту на Полтавщині. В Інтелігентній і освіченій родині Ревуцьких завжди панувала музика. Батько мав непоганого баса, співав, грав на скрипці під акомпанемент дружини. В чотири роки Левко вивчив ноти і вмів їх відгадувати на слух, за що хлопця жартома прозвали Камертоном.
Ревуцькому дуже пощастило на вчителів. Серед них слід назвати насамперед М. В. Лисенка і Р. М. Глієра. Вчитися він пішов до Київського університету (з 1907 р.; тут він, після певних вагань, обирає юридичний факультет), а також до Київської консерваторії (з 1913 р.). Обидва вузи закінчив одночасно - в 1916 р., після чого юнак невдовзі опиняється на Ризькому фронті. Свою Симфонію № 1 молодий композитор писав під гуркіт Першої світової війни.
З 1924 р. Ревуцький викладав у Музично-драматичному інституті імені М. В. Лисенка, а з 1925 р. став професором Київської консерваторії.
Симфонія № 2 (1927) стала найяскравішим твором композитора 20-х років, видатним явищем української музики 1-ї половини XX ст. До речі, 1970 р. композитор зробив другу редакцію цього твору. Український мистецтвознавець С. Лісецький вважає, що Симфонія № 2 займає в українській музиці таке саме місце, як Симфонія № 9 Дворжака у чеській, Симфонія № 4 Брамса в німецькій, Симфонія № 27 М'ясковського в російській музичній культурі тощо.
За другу редакцію Симфонії № 2, що з'явилася 1940 р., Ревуцького нагородили Державною премією СРСР, і, здавалося б, композитор міг би на тому й заспокоїтись. Та, розмінявши дев'ятий (!) десяток, митець знову повертається до, вочевидь, дорогого йому твору - й робить (1970) третю редакцію симфонії, що стала, здавалося б, класичною.
Подібній переробці піддавав Ревуцький і інші вершинні свої твори - хорову поему «Хустина» (за поезією Т. Шевченка; першу редакцію композитор створив 1923 р., другу - 1944 р.), концерт для фортепіано з оркестром (перша редакція - 1934 р-, друга - 1963 р.). До речі, саме за концерт № 2 для фортепіано з оркестром композитора нагороджено премією імені Т. Шевченка (1966).
Багато творчих сил І душі віддав Лев Миколайович роботі над новими редакціями опери свого вчителя М. Лисенка - «Тарас Бульба». Робота ця почалася 1936 р. Йшлося не тільки про редагування, а й значну переробку, дописування нових сцен тощо. Створивши чотири опери (1937, 1939, 1946, 1955), Ревуцький знову повертається до цього твору і пише монолог Тараса Бульби.
Безмежно закоханий в пісенну спадщину народу, митець блискуче обробив безліч народних пісень: для голосу з фортепіано; для хору; для дитячого хору. Серед цих перлин - такі надзвичайно популярні твори, як «Ой хмелю ж мій, хмелю», «Засвіт встали козаченьки», «Розпрягайте, хлопці, коні», «Ой у полі вітер віє», «Ой на горі та женці жнуть», «Кум до куми залицявся», «Як засядем, браття», «Ой ти гарний, Семене» та багато-багато Інших. Ревуцький був справжнім корифеєм української пісенної культури.
Його пісні та обробки нікого не залишали байдужим. У мільйонів слухачів завмирало серце, коли, скажімо, І. С. Козловський виконував оброблену Л. Ревуцьким пісню «Чуєш, брате мій»:
Чуєш, брате мій, товаришу мій;
Відлітають сірим шнуром журавлі у вирій.
Кличуть; кру, кру, кру, на чужині умру,
Доки море перелечу, крилоньки зітру,
Крилоньки зітру, кру, кру, кру... кру, кру!
Тоді багато хто плакав, зовсім не задумуючись над тим, чиї це слова й музика та хто зробив обробку, але кожного торкала за душу болюча туга за чимось дуже дорогим, що може назавжди відійти за обрій. Мабуть, це і є справжнє мистецтво.
Життєвий шлях композитора скінчився 30 березня 1977 р. у Києві. Поховали його на Байковому кладовищі, де спочиває прах багатьох інших видатних діячів української культури та історії.
Лятошинський - класик української музики XX ст. В історії світової культури його ім'я гідне стояти поряд з іменами Д. Шостаковича, Б. Бартока, К, Шимановського, А. Онеггера. Своєю творчістю він вписав музику України в європейський контекст.
Творчість митця пройшла складну, сповнену яскравих і трагічних спалахів еволюцію. Понад півсторіччя пролягло між першим (1915) і останнім (1968) творами великого Майстра.
Народився Борис Миколайович Лятошинський 3 січня 1895 р. у Житомирі в сім'ї інтелігентів з демократичного середовища. Закінчив Київський університет (1918) та Київську консерваторію (19І9). Вже 1920 р. починає викладати в Київській консерваторії, з 1935 р. і до кінця життя був її професором. Окрім того, в 1935-1938 рр. та під час евакуації (1941-1944) працював професором Московської консерваторії.
Лятошинський був надзвичайно різнобічним композитором: створив дві опери («Золотий обруч», «Щорс»), п'ять симфоній, чотири струнні квартети, два інструментальні тріо, низку симфонічних творів різних жанрів (увертюри, сюїти, балади, поеми), кантати, хори а капела, обробки народних пісень (для голосу і фортепіано, для хору), писав твори для фортепіано («Слов'янський концерт», сонати, балади, прелюдії), музику до театральних постановок («Ромео І Джульєтта» В. Шекспіра, «У пущі» Лесі Українки) та кінофільмів («Іван», «Тарас Шевченко», «Григорій Сковорода», «Іван Франко», «Кармелюк» та ін.). Крім того, Борис Миколайович оркестрував опери М. Лисенка «Тарас Бульба» (з Л. Ревуцьким) і «Енеїда», Р. Глієра «Шахсенем» та балети.
Композитор збагатив жанрово-стильову палітру української музики, розширив її концептуально-тематичні обрії, діапазон виражальних можливостей.
І, здавалося б, комуністичний режим не міг не визнати творчої особистості Б. Лятошинського; його двічі нагороджували найвищою тоді нагородою - Державною премією СРСР (1946, 1952), а посмертно (1971) нагородили ще й Державною премією УРСР імені Т. Шевченка. Та це лише один бік медалі.
З іншого боку, у радянських законодавців від ідеології були непорушні постулати: радянський митець має творити в річищі так званого соціалістичного реалізму; його твори можуть бути виключно або переважно оптимістичні; форма ж твору мусить бути якомога доступнішою і зрозумілішою «для нас».
Творчість Лятошинського не вкладалася в таке «Прокрустове ложе». Соцреалістом не був. Дивитись на дійсність крізь рожеві окуляри не хотів. Що ж до простоти... Євген Станкович, який належав до останніх учнів Бориса Миколайовича, писав про роки свого навчання у Майстра: «Вже тоді відчувалося, що Лятошинський - фігура в музичному мистецтві надзвичайно поважна. Він просто вражав своєю колосальною музичною ерудицією, якнайширшим знанням стосовно минулого і сьогодення... Читав з листа будь-яку партитуру XX сторіччя будь-якої складності».
Отож, знаючи і вміючи набагато більше за своїх критиків, писав музику складну і не хотів опускатися до примітиву. Почавши музичну творчість у стилі О. Скрябіна, Лятошинський зазнав згодом впливу французьких імпресіоністів, перейшовши далі до західноєвропейського експресіонізму. Цих течій комуністичні його критики не розуміли і не схвалювали, а Лятошинський частенько не без задоволення переказував жартівливо-єхидний афоризм стосовно різних типів ставлення до музики: «Слухачі люблять музику, але не розуміють її; композитори розуміють, але не люблять; критики - не люблять і не розуміють».
Оскільки його талант і музичне мислення найяскравіше проявилися в симфонічній музиці, то саме його симфонії раз у раз викликали несамовиту критику чи бурхливу реакцію.
Друга й Четверта симфонії Лятошинського втілюють грандіозні драматичні колізії епохи. Доля Другої симфонії (1936) була трагічною; вона опинилася «під забороною». Всі відчайдушні спроби реабілітувати цей твір виявились марними, а сам композитор згодом був затаврований як «формаліст». Дісталося маестро й за Третю симфонію (після появи її другої редакції, 1951 р.). А загалом українські радянські енциклопедичні видання дуже не любили торкатись питання про симфонії Лятошинського: то було немовби негласне табу.
Звичайно, ніхто не дбав тоді про те, щоб цілісно познайомити світ Із симфоніями Лятошинського. І лише 1994 р., напередодні 100-річного ювілею митця, з ініціативи американського диригента українського походження Теодора Кучара Національний симфонічний оркестр України здійснив запис музики видатного композитора (5 симфоній і симфонічна поема «Гранжина») на три компакт-диски, які фірма «Марко Поло» розтиражувала і тепер розповсюджує у багатьох країнах світу.
Тільки по смерті митця, що відійшов у вічність 15 квітня 1968 р., сучасники спромоглися належно поцінувати масштаб його особистості. Д. Шостакович написав: «Борис Миколайович був великим композитором і водночас видатним педагогом, що виховав чимало обдарованих музикантів. Його учнями, окрім Станковича, були такі талановиті композитори, як Л. Дичко, В. Кирейко, І. Карабиць, В. Сильвестров, Л. Грабовський та інші».
Микола Дремлюга
Є в Японії добрий і мудрий звичай: дитина, яка збирається до першого класу, має заспівати на співбесіді з учителем до дванадцяти японських народних пісень. Впоралася із завданням - школяр, ні - хай приходить із батьками наступного року.
Цей приклад мудрої національної музичної педагогіки мимоволі спадає на гадку, коли думаєш про творчість видатного українського композитора і педагога, народного артиста України, професора Національної музичної академії Миколи Дремлюги, у центрі всієї творчості якого - турбота про розвиток українського бандурного мистецтва, про те, щоб не пересихало духовне коріння нації.
Бандура — найдорожчий національний музичний інструмент, її задушевний, сповідальний, молитовний голос пронизує всю історію та культуру України; вона, бандура, немовби уособлює співучість та безсмертя українського народу.
Народився Микола Васильович Дремлюга 22 червня 1917 р. у с. Бутурліновка на Воронеж-чині. 1946 р. скінчив Київську консерваторію, з 1978 р. - її професор. У консерваторії його вчителем був Л. Ревуцький. Микола виявився гідним свого великого вчителя.
Те, що зробив Дремлюга для українського бандурного мистецтва, без перебільшення можна назвати творчим подвигом композитора. Як відомо, бандура довго виконувала переважно супровідну, акомпанементну роль. Дремлюга створив багатющий концертний репертуар для бандури і вперше вивів її на концертну естраду як сольний інструмент. Композитор є автором першого в історії української музики концерту для бандури та симфонічного оркестру.
Написані ним багаточастинні сонати, сюїти, ціла низка творів інших жанрів, таких як дума, поема-рапсодія, прелюдія-фуга. рондо, пісня, танець, капричіо, - колоритно збагатили концертний бандурний репертуар новими виконавськими прийомами та виражальними можливостями.
Окрім творів для бандури, композитор створив великі полотна симфонічної музики, зокрема 6 симфоній і цикл симфонічних поем. Крізь його симфонії червоною ниткою завжди проходить Україна. Такою є, зокрема, його Симфонія № 6, що має назву «Україна-мати».
За Симфонію № З, присвячену пам'яті жертв голодомору 1932-1933 рр., М. Дремлюгу удостоєно Державної премії України імені Т. Шевченка.
Багато нового вніс композитор у сферу сольної вокальної музики. Він автор прекрасних романсів і вокальних циклів на вірші Лесі Українки, І. Франка, М. Рильського, В. Сосюри, П. Тичини. А скільки граціозності, душі і шляхетності в його вокальних творах на сонети Ф. Петрарки, Мікеланджело, В. Шекспіра, А. Міцкевича, X. Хіменеса, П. Ронсара, П. Елюара, Омара Хайяма!
Концерт М. Дремлюги для бандури із симфонічним оркестром став обов'язковим твором на всіх вітчизняних і міжнародних конкурсах бандуристів.
Євген Станкович - один з найвідоміших сучасних українських композиторів. Багато кращих вітчизняних творів останньої чверті XX ст. належать саме його перу. Він автор єдиної в Україні фольк-опери, 10 симфоній, чотирьох балетів, багатьох камерних творів, обробок народних пісень, музики до 70 кінофільмів... Лауреат міжнародних конкурсів, народний артист України, обирався головою Спілки композиторів України. 1977 р. за Симфонію № З «Я стверджуюсь» на слова П. Тичини Станковича удостоєно Шевченківської премії. Його камерна Симфонія № 3 включена Міжнародною трибуною композиторів при ЮНЕСКО до списку десяти кращих камерних симфоній світу за 1985 р.
Євген Федорович Станкович народився 19 вересня 1942 р. у Сваляві на Закарпатті. 1970 р. закінчив Київську консерваторію. Його вчителями були С. Людкевич, Б. Лятошинський, М. Скорик.
Він - композитор романтико-епічного складу, великого темпераменту, у нього нестримна, спонтанна потреба виражати себе в звуках.
Для Станковича ніколи не існувало дилеми: шанувати чи не шанувати своє коріння? В цьому сенсі зовсім закономірно, що саме він став автором отієї єдиної в українській музиці фольк-опери «Цвіт папороті» (1980).
Щоправда, декому з тодішніх можновладців від культури здавалося, що в музиці Станковича занадто багато національного, і «Цвіт папороті», вже підготований до постановки, практично напередодні прем'єри було заборонено й відмінено, і, хоч цей твір міг би бути окрасою в репертуарі будь-якого театру світу, але й досі так і не побачив світла рампи.
В основу балету Станковича «Ніч перед Різдвом» (1990) покладено знамениту повість М. Гоголя з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки». Композитор у творі Гоголя зумів знайти нові барви.
Фольк-балет «Майська ніч» за Гоголем - це у Станковича лірична комедія, де на перший план виступає добрий м'який гумор, притаманний «Українським повістям» Гоголя. Важливе місце у цьому творі відведено пісні-романсу та жартівливо-танцювальним мелодіям.
«Чорна елегія» на вірші П. Мовчана - це ораторія про чорнобильську біду.
Монументальний вокально-симфонічний твір «Нехай прийде царство Твоє» - свого роду світська літургія на слова Нагірної проповіді та інших біблійних текстів.
«Роль поета - не легка і не весела; вона трагічна», - говорив Блок. Ці слова чомусь пригадуються, коли слухаєш серйозну музику Станковича. Як би ідилічно не починався його симфонічний твір, він майже завжди спробує завести слухача в зону конфліктів і трагедій. Особливо відчутне трагічне начало в «Чорній елегії», в «Заупокійній єктенії», приводом для якої став голодомор, у «Каддиш-Реквієм», присвяченому пам'яті жертв Бабиного Яру.
Спираючись на традиції народного і професійного мистецтва, композитор уміє підпорядкувати необхідні йому творчі елементи своїм художнім цілям.
Одна з найсильніших рис мистецтва Станковича - виражальний звукопис. Який тонкий музичний пейзаж намальований ним, скажімо, у «Пасторалі» з квартетної сюїти, де з допомогою різних способів гри на струнних інструментах відтворюються образи природи - спів птахів, тремтіння повітря тощо.
А ось іще один приклад виражального звукопису: тріо для альта, кларнета і фортепіано «Квітучий сад... і яблука, що падають у воду», написане Станковичем у манері імпресіонізму. Слухаючи це тріо, ти немовби бачиш квітучі гілки яблунь, живе золото бджіл, заметіль біло-рожевих пелюсток; а ось, немовби на кіноекрані, кадри змінюються - стиглі яблука важко зриваються з дерев, падаючи без бризок у кришталево чисту воду. Звичайний сон, що наснився композиторові Євгену Станковичу. Хоча чому - звичайний? Початок буття і його завершення - вічна філософська тема, що завжди хвилювала митців, знайшла в творі отаке красиве, поетичне узагальнення.
«Квітучий сад...» написаний спеціально для Філіпа Кюпера, славетного кларнетиста із Франції.
Думка Станковича постійно б'ється над єдиним, але глобальним питанням - про сутність Людини І Світу. Час їхньої гармонії в минулому; кожен художник нині мусить вибирати між Хаосом і Космосом, між деструкцією і творенням, між деградацією і красою.
Музиці Станковича (як і його поглядам на мистецтво) завжди притаманна висока інтелектуальність. Не випадково критики порівнюють його творчість із поезією Ліни Костенко. Зістав, скажімо, його Simfonia Larga - і «Думу про трьох братів неазовських». У центрі обох цих творів - ідея Совісті як мірила сенсу життя.
Те, що Станковича зараховують до авангардистів, він коментує так: «На Заході нині вже спадає хвиля популярності авангардної музики. І те, що я створюю, не належить до якогось чистого напряму. Це - синтез. Якщо зрозуміліше, - просто своя музика. Втім, як і в інших композиторів».
Нині він живе в Канаді і працює в м. Вінніпезі з одним із найкращих симфонічних оркестрів американського континенту. Прем'єри його нових творів відбуваються у Швейцарії і Франції, США й Канаді. А українському слухачеві тим часом, на жаль, залишаються й досі невідомими 5-6 великих симфонічних полотен, написаних автором за кордоном. Хоч зрідка трапляються й свята: це коли Станкович прилітає до Києва на свій творчий вечір.
Розвиток музики на Україні у XVII – XVIII ст. Як відомо, кінець XVI - перша половина XVII століття йшли під знаком національно-визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти й покатоличення, проти турецько-татарськпх набігів
Музыка в пространстве музея
Музыка как вид искусства
Найдавніший одяг на теренах України. Вбрання періоду Київської Русі
Народ Японии и его культура
Народний ансамбль Казахстана
Народний жіночий одяг
Народное творчество
Народные промыслы
Народы и культуры - развитие и взаимодействие
Насилие показанное и увиденное (на примере фильмов Милчо Манчевского "Перед дождем" и "Прах")
Copyright (c) 2024 Stud-Baza.ru Рефераты, контрольные, курсовые, дипломные работы.