МІНІСТЕРСТВО НАУКИ ТА ОСВІТИ УКРАЇНИ

Львівський національний університет імені Івана Франка

Кафедра

української літератури

Образний світ поезії шістдесятників

Курсова робота

студентки ІІ курсу

Великанович Віри Юріївни

Львів 2002
Зміст

 

Вступ                                                                                    3

Образний світ патріотичної лірики Симоненка                           6

Особливості поетики Миколи Вінграновського                          11

Сонячні мотиви поезії Івана Драча.                                             16

Висновки                                                                              21

Бібліографія                                                                         24

ВСТУП

У 1983 році в Едмонтоні вийшла збірка Яра Славутича “Живі смолоскипи”. Живими смолоскипами автор називає багатьох політичних діячів і літераторів – В.Чорновола, Л.Лук’яненка, В.Мороза, М.Осадчого, М.Руденка, В.Стуса, І.Світличного, В.Симоненка. Саме вони й чимало інших діячів української літератури та культури ввійшли в історію під назвою шістдесятників.

         Формування і розвиток шістдесятництва як творчої сили відбувалося у складних умовах. Вже в першій половині 50-их років було видно, що остання хвиля сталінського терору не зламала хребта українській нації. Хрущовська відлига розкрила широкі потенційні можливості України. І хоч швидко почалася нова хвиля шовіністичної реакції, свідченням якої були голосні тези про злиття націй – це, однак, не загальмувало наростаючої національної стихії. Саме у цей час на Україні виникла група шістдесятників.

         “Прихід шістдесятників в історико-літературний процес відбувався за умов ще неабиякого впливу постсталінських ідей, а поряд з тим – ХХ з’їзд партії, що ознаменував появу чогось нового не тільки в політичному житті країни, але й в свідомості народу. Зароджується віра в неминучі суспільні зміни, віра в завтрішній день”[1]. Зрозуміло, такі суспільні зрушення не могли не торкнутися України. тут національно-культурне піднесення проявилося особливо яскраво.

         Проте тодішнє політичне керівництво Радянського Союзу злякалося духовного і політичного саморозкріпачення народу, яке щойно починалося. “Відлига” закінчилася. Її ініціатор М.С.Хрущов розпочинає на початку шістдесятих років шалену кампанію проти творчої нації.

         У діяльності ж української групи шістдесятників “великі політичні мумії” побачили пропаганду націоналістичних ідей, – а це було для них найстрашніше. Будь-який прояв свободи (у мистецтві, зокрема в літературі), вільності думки жорстоко карався. Девальвація слова потягла за собою девальвацію всіх понять. І ось на це холодне узгарище, де вже навіть попіл розвіявся за вітром, прийшли шістдесятники і принесли в замерзлу українську дійсність іскру. Це був справжній подвиг: в атмосфері тотального зневір’я у щось повірити. І запалити вірою інших.

         У 1965 році І.Дзюба так охарактеризував епоху шістдесятників: “Бувають епохи, коли вирішальні битви провадяться на площині соціальної моралі, громадської поведінки, коли навіть елементарна людська гідність, опираючись брутальному тискові, може стати великою бунтівничою революційною силою. До таких епох, на мою думку, належить наша епоха...”[2].

         Культурницький рух шістдесятників не був локальним явищем, бо охоплював не тільки літераторів. Це був і загальноукраїнський політичний рух широкого кола людей, який ставив проблеми демократизації, необхідності боротися з національним нігілізмом, а в літературі – звільнення від чиновницького диктату.

         Що стосується української поезії, то в її лави прийшло могутнє молоде поповнення – Д.Павличко, І.Драч, Ліна Костенко, М.Вінграновський, В.Коротич, В.Симоненко. Непідробна громадська напруга, високий художній рівень творів здобули їм широку читацьку аудиторію, їхні перші збірочки вмить зникли з полиць книгарень. Усе це сприяло зростанню інтересу до рідної мови, культури, історії. Недовгим було, згадує М.Вінграновський, “наше поетичне щастя.  Тодішні літературні тарбозаври.... не дрімали, і вони почали наш погром і розгром”[3].

         Наші митці зазнавали багато перешкод і труднощів. Жили в постійній боротьбі. Це було не життя, а виживання. Згадуються слова В.Стуса, які характеризують майже всіх однодумців:

... і зважитись боротися,

щоб жити,

і зважитись померти,

аби жить...[4]

Новоз'яви, які в українському письменстві пов'язані іменами І. Драча, М. Вінграновського. Основним об'єктом творчості молодих поетів, які голосно заявили про себе на початку 60-х років, була людина на складних перехрестях історії, основним ідеалом – ідеал борця за те, що людство могло жити й розвиватися на всій планеті в атмо сфері миру, віри в майбутнє, щоб досягнення розуму й були поставлені на благо, а не на шкоду людині. Так, по суті, увага до конкретної особистості, до буденного факт вводилася у контекст проблем планетарного змісту, і життєвий факт підносився до філософської проблематики Збірки В.Симоненка «Тиша і грім» (1962), «Земне тяжіння» (1964), І. Драча «Соняшник» (1962), «Протуберанці серця»

(1965), М. Вінграновського «Атомні прелюди» (1962), В. Коротича «Золоті руки» (1961), «Запах неба» (1962), Б. Олій­ника «Двадцятий вал» (1964), Б. Нечерди «Материк» (1963), В. Підпалого «Зелена гілка» (1963) чи не з найбіль­шою повнотою виражали провідні ідеї молодого поетичного покоління.

         Мета нашого дослідження – збагнути ідейну, тематичну, художню цінність поезії шістдесятників, зокрема таких яскравих обдарувань як В.Симоненко, М.Вінграновський, І.Драч.

         Ця курсова робота складається з вступу, трьох частин, висновків та бібліографії. У вступі висвітлено процес формування і розвитку шістдесятництва, зокрема поезії цієї доби. Перша частина присвячена творчості В.Симоненка – його патріотичній ліриці. У другій – розглядаємо поезію Вінграновського, у третій – проблематику поезії І.Драча.

Частина І.

Образний світ патріотичної лірики Симоненка

Весь поетичний доробок В.Симоненка стимулює потреба самоусвідомлення і морального самовизначення. Зовнішня фактура його віршів чимось особливим не відрізняється – переважають образи внутрішніх рухів і станів, хоч автор постійно намагається  визначити позицію, в ідейній основі якої повинно бути усвідомлення й органічне володіння почуттями внутрішньої свободи, стану безперервної свободи і готовності до самоутвердження і боротьби.

         Для Василя Симоненка характерне блискуче володіння поетичним словом й версифікайною технікою. Його рядок емоційно насичений,  часто пересипаний метафоричними словосполученнями: “мріють ... лебеді”, “заглядає ...казка”, “ненависть регоче” тощо.

         Але у віршах на патріотичну тематику найчастіше присутні звичайні епітети і слова у прямому значенні. Тема національного самоусвідомлення і тема свободи тісно взаємопов’язані у творчості Симоненка. Він висміює і придавлює тих, хто забрав волю в його народу, хто в різні часи збиткувався і глумився над Україною. Це видно у віршах “Де зараз ви, кати мого народу?”, “Монархи”, “Земля кричить. Шинкують кров’ю війни”, “Русь”, “Ні, не вмерла Україна”, “Варвари” і багато інших.

         Цікавим і багатогранним є вірш “Поет і природа”. Тут образи поета і природи ніби рівноправні. Природа проста і загадкова. Все в ній закономірне, вже немає чогось нового. І ті зміни, які в ній відбуваються, вже знайомі поетові. Поет і природа наче доповнюють одне одного. Поет надає природі незвичайності, а природа поетові нових сил. Тому в цьому вірші автор чекає чогось незвичного:

А я дивився, серце розкривалося:

Ну що в тім нового, сучасного ховалося?

Так зрозуміти і не міг[5].

Як справедливо зазначала народжена хрущовською “відлигою” критика, Симоненко вразив читача не запаморочливими формалістичними новаціями, не вишуканими мереживом слів, а осяянням краси власної душі, справжністю почуттів, інтелектуальною вишуканістю і молодечим завзяттям. Громом із тиші прийшов до нас Василь Симоненко, в кожному вірші демонструючи свою скромну  і величну синівську любов до України:

Я закоханий палко без міри

У небачену вроду твою.

Все, що в серці натхненне і щире,

Я тобі віддаю[6].

Україна для Симоненка – це мати, святиня, вона йому дає крила й снагу, глибінь роздумів і художні барви, відданість Їй для поета – синівське щастя, і сила, і честь. Нещадний він до її ворогів, глушителів та відступників, проти яких спрямована його спопеляюча ненависть”^[7]:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

Вірш Симоненка “Україні” – це чергове признання Батьківщині в своїй вірності, незламності в будь-якій ситуації, при будь-яких випробуваннях. Багато людей, піддаючись спокусі, міняли рідну землю на достаток, жили за приказкою : “моя хата  скраю – нічого не знаю”. Але ще більше людей мали щиру переконаність у своїх ідеях та ідеалах. Такі люди мали і прихильників і ворогів. Треба було мати терплячість і щирість до перших, твердість та суворість – до других. Василь Симоненко мав повне моральне право бути суворим, нещадно вимогливим до себе і до інших, бути тим, чиє слово може судити і висміювати, обурюватись і таврувати. “Натурою він боєць, таким він виступає найдраматичніших колізіях, де фронти нерідко пролягають через душі людські, де від людини не менше, ніж будь-коли, вимагається мужності і гніву, і любові”^[8]. І мужність, і гнів, і любов присутні у вірші “Україні”. Які б не були труднощі в житті автора, які б не були щасливі миті, він постійно їх сприймає через щастя чи нещастя самої України:

Я тоді твоїм ім’ям радію

І сумую іменем твоїм^[9].

Є у цьому вірші рядки, які важко переказати, повторити чи пояснити. Вони сказані твердо, коротко, ясно і переконливо:

Я тоді з твоїм ім’ям вмираю

І в твоєму імені живу!^[10]

Симоненко знав, що він може саме так сказати, оскільки ці слова щирі, правдиві. І це не просто слова. Ці рядки підтвердило саме життя поета. В Симоненка забрали життя, бо в його серці було забагато любові до України. Сама Україна закрила очі своєму молодому синові, і сама Україна благословила Василя Симоненка на безсмертя, на вічність. Він дійсно живе в іменні Україна. Далеко не кожному випадає така честь. Василь Симоненко був одним із перших, що згоріли від любові і гніву, радостей і страждань:

Як мені даровано багато,

Скільки в мене щастя, горш візьми!

На землі сміятись і страждати,

Жити і любить поміж людьми![11]

Любов Симоненка видно не тільки там, де він чітко признається, що закоханий в Україну, що не проміняє її на модні багатства світу, а і там, де скромно описує людську чесну працю, своє дитинство, яке навчило його пісень українського народу:

Я вірив, що краще всього

Пісні, які знав дідусь.

Поет з гордістю описує природу рідної землі. І навіть без пишномовства вона постає перед нами у всій своїй красі і величі:

Верби і тополі, діброви і гаї,

Стежка між нивами плідними,

Гордо я вас називаю – “мої”,

Щиро вважаю вас рідними.

Ваша краса, ваша врода не рушена,

Ваше буяння, сади,

Владно ввійшли в моє серце зворушене

Та й залишилися в нім назавжди[12].

Хіба можна сказати, що цей вірш написав не патріот?!   

Та не досміявся, недожив, недолюбив Василь Симоненко. На своєму короткому віку він зміг лише своє достраждати.

         У підготованих до видання спогадах Станіслава Тельнюка є, зокрема, таке нищівно-гостре й безжальне своєю правдивістю місце: “Смерть вибила Василя з найпередовіших лав борців-лицарів, але далі воювала його поезія, його творча спадщина, пам’ять про нього. І як же ненавиділа його поезію, його пам’ять сталіністи, які за часів Брежнєва здобулися таки на реванш за удар, завданий їм на ХХ з’їзді КПРС. Не  вмер би Василь Симоненко – його б вони загнали туди. Куди загнали Василя Стуса, чи Івана Світличного, чи Євгена Сверстюка, чи Івана Дзюбу, чи Олеся бердника, чи багатьох інших. Чи загнали б у петлю, як Григора Тютюнника... Вони б знайшли спосіб розквитатися із ним. Але і в цьому я непохитно впевнений – не змусили б його відмовитися від свого “я”.

         Він рано збагнув своє призначення, не боявся його і ніби аж накликав свою долю:

Скільки б не судилося страждати,

Все одно благословлю завжди

День, коли мене родила мати

Для життя, для щастя, для біди[13].

         Така от багато колоритна поезія В.Симоненка, особливо патріотична лірика. Вона ще не до кінця вивчена, зрозуміла, досліджена. Але кожна спроба цього – це крок уперед.

         “Хто сказав, що все уже відкрито?” – запитує поет. І нове можна відкривати, і старе, ніби уже відоме. Так і ми будемо відкривати собі Симоненка, знову і знову перечитуючи уже знайомі нам безсмертні його твори.

Частина ІІ.

Особливості поетики Миколи Вінграновського.

 

Перший з-поміж рівних у плеяді «шістдесятників», Вінграновський витворив художній світ, законом якого є краса. Тут красиве все – національна гідність і повага до людей, ніжність і обурення, шаленство і скруха, розпач і огида. Цей світ принципово відмінний од реального і є бунтом краси проти недосконалості й приземленості життя.

Творчість Вінграновського не припускає риски між ху­дожнім та філософським, соціальним та естетичним, бо є суцільним актом напруженої взаємодії душі і дійсності, що переформовується за законами краси й такою утривалюється в слові. Незалежність художника від своєї доби – ось творче кредо М.Вінграновського.

Уперше вірші М. Вінграновського побачили світ 1957 р. Але справжній розголос принесла його ве­лика добірка віршів у «Літературній газеті» 1961 р. «З книги першої, ще не виданої». Наступного року та книга, названа «Атомні прелюди», ви­йшла у світ і стала каталізатором шуму навколо нової поетичної генерації. Космізм шістдесятників, прикрашений НТР, витворив громадянина самостійного, здатного діяти на власний розсуд. Критика звинувачувала Вінграновського у нагнітанні трагічних образів-символів. На поета сипалися звинувачення в абстракціонізмі та сюрре­алізмі, вкладені в уста людей, які поняття не мали про смисл уживаних термінів. Читачі у більшості радо визнали право поета на власну неповторність, значимість кож­ного «я», спробу осмислити індивідуальне буття, зрештою, пошук естетичних аргументів на користь життя.

В «Атомних прелюдах» вивільнялася величезна духовна енергія особистості, зникла розмежованість громадянського й особистого, історичного й сучасного. Не споживання, а розуміння і творення краси є моральним кодексом ліричного персонажа.

   Народе мій! Поки ще небо

Лягає на ніч у Дніпро –

Я на сторожі коло тебе

Поставлю атом і добро[14].

Лірика «Атомних прелюдів» була зіткана з красивих прагнень і шляхетних закликів, що саме по собі ставило її в опозицію до реальності, разом з тим вона виходила з поперед­ньої традиції і не могла бути абсолютно вільною від неї. Тому в “Атомних прелюдах” відчувається  невдоволеність, непритульність, що є зворотним боком життєлюбних поетових поривань:

Кого мені, глибокомудра земле?

Чи, може, поля? Ось мої поля...

Чи роду-племені? Тут рід мій, і сім'я

 І мир, і злагода... Собі ж не ворог я!

Я Кого мені?[15]

І людський світ, і людина в ньому – недосконалі, і подо­лання цієї недосконалості можливе тільки творенням іншої реальності, якою виступає мистецтво. У цьому сенсі худож­ник, поет – ворог собі як людині певного часу з усіма прита­манними йому оманами. У своєму бутті він має спиратися на щось інше, ніж те, що йому пропонує і нав'язує дійсність.

На крилах журавлів весна вже сушить весла,

Загомоніли про життя діди,

І на стежин пахучі пере­весла

З снопів тополь тече зелений дим[16].

Це – естетично й етично перевтілена реальність, смислом якої є сам феномен перевтіленості, інобуття, а не вірність утилітарне тлумаченій «правді життя». Краса – то є правда.

Розглянемо вірш «Вже зеленіє синій сніг» (1963), наскрізь сучасний інвективний пафос якого монументалізується, підно­ситься над історичною миттю «вийнятим» із цієї миті ху­дожнім образом народу:

...П'явки із черевом китів,

Іхтіозаври кабінетів,

Вам не минути в часолеті

Моїх неспинних слів-катів!

Кривавсь, мій гніве, чорно, тлусто,

Кривавсь вогнем своїх щедрот,

І дмухай в світ, і дмухай в людство,

В мій кукурудзяний народ![17]

«Мій кукурудзяний народ» – цей образ настільки етично глибокий, віковий, художньо достатній, що, звичайно, вихо­дить за межі асоціацій з хрущовськими безумами. Він від­повідає всьому українському родові в його незлобивому тру­довому бутті, так само величному, як і упослідженому. Це вже – інша реальність, над якою не владні жодні ідеологічні химери доби, що викликали у поета щире громадянське обу­рення.

Здається, Вінграновському байдуже, з чого видобувати поетичний зміст, що блискуче продемонстровано віршем «У синьому небі я висіяв ліс...», де все – небо, море, птиці, стебла, фантазії і мрії – з волі художника і його почуття, яке ось зараз і саме так себе виявляє:

Дубовий мій костур, вечірня хода,

І ти біля мене, і птиці, і стебла,

В дорозі і небо над нами із тебе,

І море із тебе... дорога тверда[18].

Хто «ти» – «любов моя люба»? Кохана? Україна? Доля? Душа? Будь-яка конкретизація цього розлитого в навко­лишньому світі образу почуття збіднює його. Він універсаль­ний, бо відбиває стан душі – тонкої, чуйної, сповненої лю­бові і до жінки, і до вітчизни,– до життя в усій його величі. Стан душі, яка сама себе пізнає в дзеркалі світу. Це – «тверда», надійна дорога, бо чим більше віддається, тим більше лишається.

Ці особливості поетики Вінграновського ще більше уви­разнилися в книжці «Сто поезій». Вільна, щаслива собою суб'єктивність переживання породжує несподівану і водночас неспростовно достеменну метафору: «Мазниці гус­то сплять і кругло сплять колеса». Так, це неправильно – але це гарно. Так само гарним є поетів гнів, коли він у рід­ких (а далі все рідших!) випадках торкається суто соціаль­них проблем, наприклад, таких, як споживацтво: «Я задиха­юсь, біль до млості, я всі прокляття розпрокляв і фіолетовий від злості ножами серце обіклав» («Недавно ще я в цьому колі жив...»). Гарними є сарказм та бридливість до ідеоло­гічного фальшу («Душа наїлася та бреше...»). Гарною є його напружена, світлоока національна гідність, що потребує не теми (як у багатьох інших випадках нашої лірики), а буття в тверді образу:

Ми знову є. Ми–пізні. Найпізніші.

Що наросли з худеньких матерів

в саду порубанім.

Я знаю, не для тиші

вулкани дивляться

з-під наших юних брів.

Є Віра. Є Свобода. Кров і шмаття.

Естрада, сало, космос, кавуни.

І є народ, в якого є прокляття,

Страшніші од водневої війни[19].

Та найбільше в «Ста поезіях» – сяйливого, дзвінкого, запахущого світу: «Я покажу вам сливи на сучках, що на­стромились, падаючи мовчки, затисла груша в жовтих ку­лачках смачного сонця лагідні ковточки». Порятований кра­сою – таким постає світ у ліриці М. Вінграновського. Взаємозлитість митця й дійсності – цілковита, остаточна, істинна (природа у Вінг­ра­новського дивиться, думає, слу­хає, коригує чуття ліричного персонажа тощо), тому що це вже не власне дійсність з притаманною їй суперечністю й ущербністю, а її естетичний іноваріант, мистецька подоба, не заторкнута жодним злом. Між нею і творцем немає ніякої конфліктності, лише напружена цікавість, насолода перевті­лень, які обом заповідають безсмертя: «А світ стояв у синіх постолах. Стояв в моїх очах і придивлявся, як саме світить­ся він, світ, в моїх очах». «Сто поезій» свідчать і про активні творчі пошуки самовираження поета.

Частина ІІІ.

Сонячні мотиви поезії Івана Драча.

 

У творчості молодих поетів того часу спільним був пафос соціальної активності ліричного героя, прагнення побачити складні проблеми часу, зокрема (коли це підказується реа­льними життєвими випадками) й «безневинну провину» (вислів І. Драча) за нереалізовані в умовах «казарменого соціалізму» духовні можливості людини. Але в кожного пое­та ця проблематика вирішувалася по-різному, відповідно до характеру обдарування митця, його творчої індивідуаль­ності. Якщо Д.Павличко співвідносив подію, ситуацію, колі­зію свого ліричного героя з народними етичними нормами, вимірював вартість людини її ставленням до хліба, народ­них цінностей (цикл «Пахощі хвої»), то в Л.Костенко бачи­мо тяжіння до слова парадоксального, пройнятого іронією, до сюжетів, з яких вимальовується особистість, непримирен­на до байдужості, нещирості, фальшу (збірка «Мандрівки серця»); якщо В.Симоненко зосереджував у самому факті тривогу ліричного героя, його болючу причетність до «пара­доксів доби» («Піч», «Дід умер», «Жорна»), то І.Драч бу­денний факт підносив до рівня світових.

Навіщо я?

Куди моя дорога?

І чи моя тривога проросла

Од сивої печалі Козерога

В глевке болото рідного села?

Справжня вартість поета визначається не тільки тим, що він творить сьогодні, не тільки енергією його поступального руху по висхідній, а й живучістю. І в цьо­му зв'язку Драчева поема «Ніж у сонці» нині звучить, мож­ливо, ще сучасніше, аніж в 60-х, коли вона творилася.

Про поему чимало говорилось і писалося в різних аспектах і тональностях. Як на мене, то ключ до її розуміння схований в оцій поетовій тезі: «Сонце – це втілення людських прагнень до правди, до краси, до сміливості, до справедливості, до ніжності і т. д. Як виникло Сонце? Сонце виникло у фокусі людських поглядів, звернених у небо, бо ж людина звикла дивитись у небо, якщо вона не тварина».

Отже, сонце в контексті Драчевої поеми – то не стільки небес­не світило, джерело енергії нашої галактики. Це скоріше мораль­но-етична категорія, символ і знак ідеалу, тих світлих, поривних і чистих начал, що е в кожній людині. Це те вище, облагороджуюче, до того має прагнути кожен, якщо він хоче називатись людиною. Це – крайній антипод обивательщини, яка у своїй ницій філософії шлунка живе одним днем, байдужа не лише до долі світу, а навіть до свого ближнього.

У кожного, твердить Драч, мусить бути своє сонце, своя за­повітна верховина, у вічному русі до якої ми очищаємось од випад­кового, від суєти суєт, стаємо вищі і красивіші...

І ті жахи, що в часи появи «Ножа в сонці» трактувалися як апо-каліптичні гіперболи поета, нині вже стали жорстокою реальністю.

Одна з найхарактерніших рис поетики І.Драча – відтворення в контрастних образах драматизму світосприймання людини, що, як ніколи, реаль­но відчула свою належність до космічного буття, до все­ленського безміру, світового розуму, а відтак ще більше – нерозривну єдність із земною, колискою. Ліричний ге­рой тієї ранньої віршованої трагедії замислюється над най­головнішим: «Що маю нести в сиві, сині далі? Пшеничну ла­ску в молодих руках Чи чорний рак водневих вакханалій, Що серце їсть п'яти материкам?» Пройшовши крізь випро­бування і спокуси, відкинувши «вічного чорта» сумнівів, він вирушає рятувати сонце правди, найсвітліших поривань:

На золотім щиті палаючого Сонця

Умру я переможцем.

Прощавайте!

Нелегким і не встеленим трояндами був цей шлях, але в тих неуникненних для наших справжніх «улюбленців муз» противенствах доби гартувався громадянський характер і темперамент митця, відточувалась на гостру прозірливість його «ланцетогостра мова»:

Перо, мій скальпелю вогненний,

Ти мій жорстокий лиходій,

Мій дикий поклик цілоденний,

Первоцвіт мій, перволюб мій!

Нам розтинати дні ці карі

До серцевини, до зорі,

Куди не дійдуть яничари

В облудній словоблудній грі.

Творчість І. Драча чи не найпоказовіше репрезентує спраглий потяг «шістдесятників» до знань і ес­тетичного осягнення здобутків людства, їх синтезу з прадав­німи фольклорними джерелами, з літературними, культурни­ми, мистецькими надбаннями рідного народу. Цьому сприя­ли й розпогоджена суспільна атмосфера кінця 50-х – почат­ку 60-х років, у яку молодь повірила як у закономірне торжество добра, справедливості; й манливі обрії, відкриті ще донедавна офіційно таврованими генетикою, кібернети­кою, виходом людини в космос...

Солярні, сонцепоклонницькі мотиви проймають усю творчість І. Драча – від першої збірки «Соняшник» до почорнобильської «Храм сонця». Відчайдушний реформатор і новатор у сфері поетики («Художнику – немає скутих норм. Він – норма сам, він сам в своєму стилі...»), митець водночас виступає і тут продовжувачем традицій. «Протуберанці сонця» – так І. Драч називає свою збірку, ідейно-змістовим центром якої стає одноймений вірш, де перекинуто асоціативний місток від серця до сонця («Так б'ють з сердець протуберанці – Повстанці сон­ця...»). Ця метафора стає своєрідним наскрізним образом-символом, що передає потужну активність розумового й по­чуттєвого, наукового й естетичного осягнення сокровенних таємниць буття, самооновну, воскрешальну енергію Все­світу.

Наша скам'яніла естетична свідомість початку 60-х із не­абиякою натугою сприймала поетику раннього Драча, од­нією з найхарактерніших особливостей якої була віддалена асоціативність, різке, ніби аж механічне поєднання предмет­ної, чуттєвої конкретики реалістичних деталей із незвичним їх метафоричним наповненням, символізацією. У «Баладі про соняшник» автор заключними рядками ніби аж розтлу­мачує, що йдеться про поета й поезію, а все ж досить не­звично було читати спочатку: «В соняшника були руки і но­ги, Було тіло шорстке і зелене. Він бігав наввипередки з вітром...» Призабулося, що і фольклорним баладам прита­манні такі метаморфози: дівчина стає тополею, калиною, ко­зак – явором...

Взаємопереплетене з традицією новаторство І. Драча не тільки у зовні незвичних словосполуках, сміливому введенні наукової лексики в мову вірша, а насамперед – у прагненні поєднати в цілісному образному баченні прадавнє народно­поетичне й сучасне «науково-художнє» розуміння, осягнення й переживання першооснов, джерел буття. Це породжує філософські роздуми над вічними гносеологічними питання­ми, над колобігом світових перетворень, плинністю в них окремої людини та неминущістю її прозрінь, творчої роботи на благо свого краю. Землі, Космосу («Таємниця початку», «Балада зі знаком запитання», «Таємниця буття», «Зелена брама» та ін.). Драматично втілено й проблему духовного, морального «забезпечення» науково-технічного поступу («Балада ДНК...», «Балада про кібернетичний собор»). Майже три десятиріччя тому тут прозвучали пророчі пере­стороги щодо загрози використання найвищих досягнень ге­нетики, кібернетики, ядерної енергетики, не на користь, а на погибель людству.

У «Поезіях», крім розділів «Соняшник» та «Протуберанці серця», куди увійшли вибрані твори з однойменних збірок, був і новий розділ, який згодом переріс у книжку тієї ж на­зви, – «До джерел» (1972). У цьому розділі знаходимо ще один попереджувальний вірш, «Каравела», де в алего­ричній картині аварії літака з цирковими артистами на бор­ту вгадуються апокаліптичні візії, основний притчевий зміст яких – неминучість розплати за брутальне знущання чи ви­тончений глум над природою і людиною: не врятуються ні ошукані, ані ошуканці.

Висновки

Помітні з початку 60-х років ознаки збагачення, з одного боку, життєвої правди в літературі і, з другого, збагачення літератури як такої, урізноманітнення її форм, розкутість мови, щирість вислову, тобто розгортання обох її крил – правди і краси – проявлялися в різних митців і в різних жанрах, звичайно, неоднаковою мірою.

Сам час з його багатьма перемінами, зокрема в соціаль­но-економічній галузі, в освоєнні космосу, демократизацією життя, наскільки це було можливим за умов однопартійної системи, накладав свій безумовний відбиток на суспільний настрій, а відтак і на художню свідомість, на літературу, всі її роди й жанри.

Спочатку творчість поетів-шістдесятників розглядали не­одмінно в контексті таких понять, як «метафоричність», «космізм», «асоціативність», а то й «ускладненість», «незро­зумілість», «відрив від традицій» тощо. Хвилі похвали й підтримки, огуди та критики змінювали одна одну, та неза­баром виявилося, що і космізм, і асоціативна «переускладненість» – далеко не головне і не всіх поетів стосується, що головні поетичні заповіді шістдесятників – виступ проти – інерції поетичної думки, закостенілості, ілюстративно-кон'юнктурного віршоробства, віра в справедливість, у своє право і змогу утверджувати її, усвідомлення діалектичної суперечливості життя, індивідуальної цінності кожної люди­ни й невичерпних багатств народної душі. А ще – неприй­няття фальші, демагогії, оказенювання людських стосунків і літератури.

Поезія стала виразником ідей, настроїв, почуттів цілого поко­ління, вона зривала з себе луску фальші, голої декларатив­ності, тієї безсловесності, яка підмінювала думку й почуття готовою формулою, згори накинутим гаслом, виходити за рамки якого було крамолою. Вона проголосила своїм кредо правду, своїм героєм – людину, заговорила про складні «парадокси доби», болі народу, спричинені кривдою, неспра­ведливістю, приниженням національної і людської гідності. Вона заступила публіцистику, а почасти й соціальні науки, які не могли ще замахнутися на догмати казарменого то­талітаризму, що іменувався соціалізмом.

Новаторські пошуки поезії 60-х років спиралися на міцні традиції прогресивної вітчизняної і світової культури. Не­обхідність такої опори добре розуміли представники всіх по­колінь, намагаючись влити в давні образи, мотиви живу кров і пристрасті наших днів, вивести конкретний факт на простори історії. Особливо виразно виявилося це в творах, де переважає не голосна декларація, а образ звичайної лю­дини, її житейські клопоти в «густому» історичному кон­тексті епохи. Так, використавши відомий життєвий факт-лихоліття фашистської окупації змушувало селян користу­ватися, наче в кам'яному віці, примітивними ручними жор­нами (в роки війни була поширена пісня «На Вкраїні біда чорна, в кожній хаті мелють жорна»),– Василь Симоненко написав вірш «Жорна» (1961), в якому підніс цей факт до філософського узагальнення, виносячи присуд тим, хто при­рікав народ на злидні й голод. Досягнення Науки в СРСР, політ у космос Ю. Гагаріна постають у вірші В.Симоненка як результат величезного напруження сил народу. Ця ідея, що «прочитується» і в «Жорнах» проголошена й в поемі Івана Драча «Ніж у сонці»:

Ракету ми зробили з хліба й сліз,

Із гордості і доброти людської.

Розвиток поезії 60-х років супроводжувався деяким послабленням догматичних стереотипів у підході до літератури. Зокрема, точилися гострі й цікаві дискусії про молоду поезію, підносився голос на захист співіснування різних сти­льових течій, поступово реабілітувалася художня умовність. Щоправда, непорушними лишалися канони «партійності», «соціалістичного реалізму» тощо. Багато шкоди завдала розвитку літератури, зокрема поезії, боротьба про абстракціонізму та формалізму.

Критика з цього пошуку спробувала вивести певний нереальний закон. Розглядаючи характерні ознаки поетичного процесу 60-х років, С.Крижанівський писав: «В міру наростання науково-технічної революції поезія відбивала з художніх образах процеси розвитку фізики, успіхи наше і космогонії та космонавтики... У зв'язку з цим розширилась сфера поетичного, оскільки процес розвитку естетичного освоєння дійсності є до певної міри процесом «поетизації непоетичного»... Це була ціла революція в поетичному мистецтві революція «тиха», але досить кардинальна. Зроблено різкий ривок від смислового до метафоричного вірша, до розкова­ності ритму і метра, до рішучого переважання асоціативного мислення, вільного вірша над канонічними формами»[20]. До цих слушних характеристик слід лише додати, що «тиха» ре­волюція була зовсім не кардинальною, динамізм суспільного життя, який поширився в усіх сферах і ланках, в літературі збудив і активізував ті грані творчості, які раніше були при­глушені, схилив баланс у єдиній системі «традиції – новатор­ство» у бік новаторства.

Бібліографія

1.  Вінграновський М. Вибрані твори. – К.,1986.

2.  Вінграновський М. П’ять повістей. – К., 1987.

3.  Драч І. Вибрані твори: У 2 т. – К., 1986;

4.  Драч І. Вірші та поеми. – К., 1991.

5.  Драч І. Лист до калини. – К., 1994.

6.  Ільницький М. Іван Драч. – К., 1986.

7.  Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. Кн 2. – К., 1995.

8.  Крижанівський С. На магістралі віку // Вітчизна. – 1967. – № 8.

9.  Олійник Б. Тривожні дзвони Івана Драча // Українське слово. – К., 1991.

10.  Салига Т. Микола Вінграновський. К., 1989.

11.  Симоненко В. У твоєму імені живу. К., 1994.

12.  Стус В. Дорога до болю. К. “Радянський письменник”, 1990.

13.  Ткаченко А. Василь Симоненко. – К., 1990.

14.  Ткаченко А. Іван Драч. – К., 1988.

---

[1] І.Дзюба. Передмова. М.Вінграновський. Вибрані твори. – К. “Дніпро”, 1986. – С. 6.

[2] І.Дзюба. Передмова. В кн.: М.Вінграновський. Вибрані твори. К.”Дніпро”, 1986. – С. 6.

[3] М.Вінграновський. Всі ми одного часу і народу: Слово про В.Симоненка. // Київ. – 1989. – № 3. – С. 8-9.

[4] В.Стус. Дорога до болю. К. “Радянський письменник”, 1990. – С. 31.

[5] Симоненко В. Поезії. К. “Радянський письменник”. 1984. – С. 96

[6] Там само. – С. 12.

[7] О.Гончар. Поезії. В.Симоненко. вступ. Витязь молодої української поезії. К., Рад. Письменник, 1984 – С. 5.

[8] О.Гончар. Поезії. В.Симоненко. вступ. Витязь молодої української поезії. К., Рад. Письменник, 1984 – С. 6.

[9] Симоненко В. Поезії. К. “Радянський письменник”. 1984. – С. 72.

[10] Симоненко В. Поезії. К. “Радянський письменник”. 1984. – С. 72.

[11] Симоненко В. Поезії. К. “Радянський письменник”. 1984. – С. 69.

[12] Симоненко В. Поезії. К. “Радянський письменник”. 1984. – С. 130.

[13] Симоненко В. Поезії. К. “Радянський письменник”. 1984. – С. 69.

[14] Вінграновський М. Вибрані твори. К.,1986.

[15] Там само.

[16] Там само.

[17] Вінграновський М. Вибрані твори. К.,1986

[18] Там само.

[19] Вінграновський М. Вибрані твори. К.,1986.

[20] Крижанівський С. На магістралі віку // Вітчизна. 1967. № 8. С. 130–131.

МІНІСТЕРСТВО НАУКИ ТА ОСВІТИ УКРАЇНИ Львівський національний університет імені Івана Франка Кафедра української літератури Образний світ поезії шістдесятниківКурсова робота студентки ІІ курсу

 

• 14:21 05 Июля 2016
  Российско-китайский медуниверситет откроет магистерскую программу по TCM
• 01:21 05 Июля 2016
  На форуме МГУ Россия и Китай обсудят научно-образовательное сотрудничество
• 11:00 04 Июля 2016
  Реморенко: "ЕГЭ-туризм" в России сходит на нет
• 10:52 04 Июля 2016
  Летняя российско-австрийская школа откроется в Москве
• 15:31 01 Июля 2016
  В СПбГУ могут воссоздать географический факультет

Заказать уникальную работу