База знаний студента. Реферат, курсовая, контрольная, диплом на заказ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Організація кредитної роботи в комерційному банку.

ПЛАН

Вступ. 3

Розділ 1. Загальна характеристика організації кредитування в комерційному банку  4

1.1. Принципи і умови  кредитування. 4

1.2. Позичковий відсоток. 13

Розділ 2. Організація кредитування в комерційному банку. 21

2.1. Основні умови кредитної угоди. 21

2.2. Процес банківського кредитування. 25

2.3. Формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за позиками банку. 37

Розділ 3. Удосконалення організації банківського кредитування. 42

3.1. Огляд наукових концепцій теми дослідження. 42

3.2. Способи захисту від кредитного ризику. 46

Висновок. 51

Список використаної літератури. 53

Вступ

Однією з найважливішою  категорією ринкової економіки, що відображає реальні  зв'язки  і відносини  економічного  життя  суспільства є кредит. Кредит завжди був і залишається важливим важелем у стимулюванні розвитку виробництва і являє собою економічні відносини з приводу зворотного руху позиченої вартості. Кредит забезпечує трансформацію грошового капіталу в позичковий і виражає стосунки між кредитором і позичальником. За його допомогою вільні кошти підприємств, приватного сектора і держави акумулюються, перетворюючись у позичковий капітал, котрий передається за плату в тимчасове користування.

Кредит в ринковій економіці необхідний, передусім, як еластичний механізм переливання капіталу з одних галузей в інші та згладжування норми прибутку. Він дає змогу подолати обмеженість індивідуального капіталу. У той же час кредит є необхідним інструментом для підтримки неперервності кругообігу фондів діючих підприємств, обслуговування процесу реалізації товарів, що є особливо важливим в умовах становлення в Україні ринкових відносин.

У ринковій економіці основною формою кредиту є банківський кредит. Банківський кредит - необхідний інструмент стимулювання народного господарства, без якого не можуть успішно працювати товаровиробники. В сучасних умовах необхідно навчитися як на макро-, так і на мікрорівні, правильно й ефективно використовувати банківський кредит в інтересах розвитку національної економіки України.

Розділ 1. Загальна характеристика організації кредитування в комерційному банку

1.1. Принципи і умови  кредитування

Принципи банківського кредитування – це основні вихідні положення, на які спирається теорія і практика кредитного процесу. Це вихідні положення обумовлені цілями та завданнями, що стоять перед банками, а також об’єктивними закономірностями розвитку і функціонування кредитних відносин. Кредитний процес вимагає від банків і всіх господарюючих суб’єктів чіткого дотримання принципів кредитування.

Можна виділити 3 основні рівні системи принципів банківського кредитування:

1)           загальноекономічні принципи кредитування (відповідність ринковим відносинам, раціональності і ефективності, комплексності, розвиткові);

2)           особливі принципи кредитування, поза якими кредит втрачає свій специфічний економічний зміст (поверненості, забезпеченості, строковості, платності, цільової спрямованості);

3)           часткові, одиничні принципи кредитування, або правила кредитування, які випливають з кожного особливого принципу й можуть по-різному проявлятися в конкретних кредитних операціях.

Загальноекономічні та особливі принципи кредитування, а також правила кредитування взаємозв’язані, певним чином вони взаємопереходять одне в одне.

У запропонованій вище системі принципів банківського кредитування на першому місці стоїть загальноекономічний принцип відповідності змісту банківського кредиту ринковим відносинам, умовам ринкової економіки. Кредитний механізм має відображати умови конкуренції, суперництва комерційних банків за позичальника, комерціалізації кредитної угоди, прагнення забезпечити максимально можливу вигоду (прибуток) від позики, самостійність і автономність у прийнятті управлінських рішень тощо.

Принцип раціональності та ефективності банківського кредитування характеризує економічність використання позики як з позиції інтересів банку, так і з позиції позичальників - господарських суб’єктів.

Принцип раціональності кредитування здійснюється на основі оцінки кредитоспроможності позичальника, що забезпечуватиме впевненість банку у здатності й готовності боржника повернути позичку в обумовлений договором строк.

Принцип комплексності банківського кредитування передбачає побудову кредитного механізму на основі врахування всього комплексу чинників, що впливають на реалізацію кредитної операції. Безумовно, що насамперед слід брати до уваги економічні чинники та умови.

Принцип розвитку банківського кредитування відображає постійний рух і динаміку кредитного механізму. Зміна економічних відносин призводить і до зміни кредитних відносин, підходів до їх практичної організації. Принцип розвитку вимагає від комерційних банків використовувати гнучкі методи кредитування, оперативно змінювати порядок практичної роботи з позиками, методи контролю за використанням та поверненням кредиту, засоби регулювання заборгованості тощо.

Центральне місце в системі принципів банківського кредитування посідають особливі принципи кредиту. Саме вони відображають економічну сутність банківського кредиту.

Принцип строковості повернення означає, що позичка має бути повернена позичальником банку в заздалегідь обумовлений строк, тобто він конкретизує повернення кредиту в певний час.

Від дотримання принципу строковості повернення кредиту залежить можливість надання нових позичок, оскільки одним із ресурсів кредитування є повернені позички. Порушення цього принципу кредитування призводить до перетворення строкової заборгованості за позичками у прострочену. При порушенні строків повернення і наявності прострочених позичок нові кредити, як правило, не надаються.

Цільовий характер кредитування припускає вкладання позичкових коштів у конкретні господарські процеси, проекти, заходи. Кредит надається позичальнику, як правило, на конкретну ціль, а не тому що у нього виникла нагальна потреба в коштах. Від дотримання цього принципу багато в чому залежить своєчасність повернення позички, тому що тільки реалізація цілі, на яку одержано кредит, може забезпечити необхідні грошові кошти для погашення боргу.

Принцип забезпеченості позичок має захистити інтереси банку і не допустити збитків від неповернення боргу внаслідок неплатоспроможності позичальника. Він означає, що проти заборгованості за позичками, яка відображається в пасиві балансу клієнта-боржника, має бути певне майно (товари або цінні папери), яке враховується в активі його балансу, або зобов'язання третьої особи погасити борг банку (гарантії, поручительства тощо).

У країнах з розвиненою ринковою економікою поширенішими є такі форми забезпечення кредитів:

• гарантія, або порука третьої сторони;

• переуступка контрактів, дебіторської заборгованості;

• застава товарних запасів;

• застава дорожніх документів, нерухомого майна, цінних паперів, дорогоцінних металів, страхування.

Гарантія, або порука – це зобов'язання третьої особи погасити борг позичальника у випадку його неплатоспроможності; оформлюється як самостійний обов'язок гаранта чи поручителя.

Переуступка контрактів практикується при кредитуванні будівельних компаній, що здійснюють регулярні поставки товарів або послуг за контрактом. Боржник переуступає контракт кредитуючому банку, внаслідок чого надходження коштів від замовника зараховуються в погашення кредиту.

Переуступка дебіторської заборгованості полягає в передачі банку рахунку, що вимагає оплати за поставлені позичальником товари.

Забезпечення товарними запасами означає, що предметом застави можуть бути: сировина, комплектуючі вироби, готова продукція тощо.

Забезпечення дорожніми документами використовується при кредитуванні експортно-імпортних операцій. Заставою тут виступають документи, що підтверджують відвантаження товарів. Такі документи називаються коносамент і накладні.

Іпотекою визнається застава землі, нерухомого майна, при якому предмет застави залишається у заставодавця чи третьої особи. Предметом іпотеки може бути майно, пов'язане із землею, - будівлі споруди, квартири, земельні ділянки громадян, багаторічні насадження тощо.

Заставою по кредиту можуть бути такі види рухомого мийна: обладнання, машини, механізми, інвентар, транспортні засоби, товари довгострокового вжитку.

Застава векселя чи іншого цінного папера здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержателю індосованого цінного папера. Умовою використання цінних паперів як форми застави мас бути їх висока ліквідність.

Також зустрічаються й інші способи забезпечення кредитів. Зокрема, надання позичальнику кредиту за умови накопичення та зберігання останнім протягом встановленого терміну визначеної суми коштів на вкладі, при видачі позичок індивідуальним позичальникам за заставу приймаються поліси страхування життя, свідоцтва про ощадні внески, вимоги на виплату заробітної плати; при кредитуванні підприємств добувних галузей — корисні копалини або контракти на постачання сировинних ресурсів; при кредитуванні фермерських господарств — урожай (зібраний або у корінні за умови його страхування).

У практиці роботи українських комерційних банків найпоширенішими формами забезпечення зобов'язань позичальника перед банком є застава майна, гарантія (поручительство) третьої особи, стягнення пені і штрафів, переуступка на користь банку вимог і рахунків позичальника третій особі, страхування відповідальності позичальника перед банком за неповернення кредитів і ризику непогашення кредитів. Правові основи цих форм застави визначені Цивільним кодексом України.

Деякі кредити можуть надаватися і без забезпечення, якщо банк на це дає свою згоду.

Відсутність забезпечення може бути викликана як об'єктивними причинами, коли економічна природа кредиту не передбачає вкладення коштів у матеріальні цінності (наприклад, кредити на виплату заробітної плати, на виставлення акредитивів тощо), так і суб'єктивними, коли банк іде на це свідомо, страхуючи свій підвищений ризик високими позичковими процентами.

У процесі кредитування клієнтів банк вимагає не тільки повернення одержаної позички, а й сплати процента за користування нею. В умовах ринкових відносин процент є об'єктивним супутником кредиту, його складовою ланкою, оскільки кредитна операція – це акт комерційного продажу на певний час грошових коштів. За рахунок процентів банки покривають свої витрати і одержують прибуток. Процент є також одним із засобів управління сукупним грошовим оборотом, що застосовується центральним банком країни.

Здійснення кредитних операцій комерційних банків має відповідати певним вимогам і умовам.

Кредити видаються тільки в межах наявних ресурсів, що є в розпорядженні банку. Про кожний випадок надання позичальнику кредиту в розмірі, що перевищує 10% власного капіталу (великі кредити), комерційний банк мусить повідомити Національний банк України. Сукупна заборгованість за кредитами, врахованими векселями та 100% суми позабалансових зобов'язань, виданих одному позичальнику, не може перевищувати 25% власних коштів комерційного банку.

Загальний розмір кредитів, наданих банком, стосовно всіх позичальників, з урахуванням 100% позабалансових зобов'язань банку, не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів банку.

Кредитування позичальників має здійснюватися з додержанням комерційним банком економічних нормативів регулювання банківської діяльності та вимог НБУ щодо формування обов'язкових, страхових і резервних фондів.

Позички надаються всім суб'єктам господарювання незалежно від форми власності за умови, що позичальник є юридичною особою, зареєстрованою як суб'єкт підприємництва, або фізичною особою.

Рішення про надання кредиту приймаються колегіальне (кредитним комітетом (комісією) банку, відділення, філії) й оформляється протоколом.

Кредитування здійснюється в межах параметрів, визначених політикою банку, які включають: пріоритетні напрями в кредитуванні; обсяги кредитів та структуру кредитного портфеля; граничні розміри кредиту на одного позичальника; методику оцінки фінансового стану та кредитоспроможності позичальника; рівень процентної ставки тощо.

Кредити надаються тільки на комерційних засадах з додержанням таких умов:

 - оцінки установою банку кредитоспроможності позичальника, фінансової стабільності, рентабельності, ліквідності;

  - кредитуються тільки ті види діяльності позичальника, які передбачені його статутом;

 - позичальник повинен мати власне майно і брати участь у фінансуванні об'єкта, що кредитується, певною сумою власного капіталу.

Банки можуть надавати бланкові кредити (незабезпечені майном та іншими формами), але тільки в межах власних коштів і лише. клієнтам зі стійким фінансовим станом та інсайдерам банку в сумі, що не перевищує 50% номінальної вартості акцій банку, що перебувають в їхній власності.

Банки не можуть надавати кредити: на покриття збитків господарської діяльності позичальника; на формування та збільшення статутного фонду клієнта; на внесення клієнтом платежів у бюджет і позабюджетні фонди (за винятком кредитування по контокорентному рахунку); підприємствам, проти яких порушено справу про банкрутство; підприємствам, у контрактах яких не передбачено страхування можливих втрат від непоставок товарно-матеріальних цінностей; підприємствам, які мають прострочену заборгованість за раніше отриманими позичками і несплаченими процентами.

Для одержання кредиту позичальник звертається до банку з кредитною заявкою, до складу якої входить певний пакет документів. Склад необхідних документів залежить від характеру кредитної операції, і для різних клієнтів він може бути різним.

Кредити надаються на підставі укладеної між банком і позичальником кредитної угоди (договору). До укладання кредитного договору банк повинен ретельно проаналізувати кредитоспроможність. позичальника, здійснити експертизу проекту чи господарської операції, що пропонується для кредитування, визначити ступінь ризику. для банку та структуру майбутньої позички (сума, строк, процентна ставка тощо).

У кредитному договорі передбачаються: мета, сума, строк, порядок, форма видачі і погашення кредиту, форма забезпечення зобов'язань позичальника, процентна ставка, порядок і форма сплати процентів й основного боргу, права, зобов'язання, відповідальність сторін щодо надання і погашення кредитів, перелік відомостей, розрахунків та інших документів, необхідних для кредитування, періодичність їх подання банку, можливість проведення банком перевірок на місці, наявності і стану зберігання заставного майна тощо. Зміст кредитного договору визначається сторонами залежно від конкретної кредитної операції.

При виникненні у позичальника тимчасових фінансових труднощів з об'єктивних причин та неможливості у зв'язку з цим погашення кредиту у строк, установлений кредитним договором, банк може в окремих випадках надати позичальнику відстрочку (пролонгацію) погашення боргу зі зміною кінцевого строку погашення кредиту. Пролонгація кредиту оформляється додатковою угодою до кредитного договору.

Банківське кредитування здійснюється із застосуванням таких позичкових рахунків: простий, спеціальний, контокорентний.

Простий позичковий рахунок є найпоширенішою формою банківського строкового кредитування. На ньому може бути тільки активне (дебетове) сальдо, кожний факт видачі і погашення кредиту оформляється відповідними документами клієнта або банку (платіжне доручення, розпорядження кредитного відділу банку операційному відділу тощо).

Спеціальний позичковий рахунок застосовується банком в окремих випадках, наприклад при кредитуванні позичальника під заставу векселів.

Він є формою обліку позичок до запитання. Якщо на цьому рахунку виникає кредитове сальдо, воно в той самий день має бути зараховане на поточний рахунок позичальника. Погашення кредиту може здійснюватися як за платіжними дорученнями позичальника, так і шляхом зарахування коштів, які надходять на користь позичальника від боржників за векселями, в кредит спеціального позичкового рахунку. Банк має право стягнути заборгованість за спеціальним позичковим рахунком у будь-який час без попередження клієнта, але це має бути передбачено кредитною угодою.

Контокорентний рахунок — це активно-пасивний рахунок, на якому обліковуються всі операції банку з клієнтом. На ньому відбивають, з одного боку (за дебетом), заборгованість банку і всі платежі з рахунку за дорученням клієнта, а з іншого (за кредитом) — надходження коштів у банк від платників, у вигляді вкладів, повернення позичок тощо.

Контокорентний рахунок поєднує в собі позичковий рахунок з поточним і може мати дебетове або кредитове сальдо. Операції на ньому здійснюються за допомогою письмових доручень клієнта.

Банк здійснює контроль за виконанням позичальниками умов кредитного договору, цільовим використанням кредиту, своєчасним і повним його погашенням і сплатою процентів; за ним. При виникненні певних порушень умов кредитного договору з боку позичальника банк має право застосовувати економічні і правові санкції.

У разі погіршення економічного стану позичальника використання ним кредиту не за цільовим призначенням, ухилення від контролю, банку, надання недостовірної звітності й запущеності бухгалтерського обліку, несвоєчасного повернення кредиту, а також у випадку, коли наданий кредит виявляється незабезпеченим, банк має право пред'явити вимогу про дострокове стягнення кредиту і процентів за ним, у тому числі шляхом спрямування стягнення на забезпечення в установленому законодавством порядку.

Якщо виявлені факти використання кредиту не за цільовим призначенням, банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зобов'язань позичальника за кредитним договором.

При несвоєчасному погашенні боргу за кредитами та процентами і ненаданні банком пролонгації погашення кредиту він має право на застосування штрафних санкцій у розмірах, передбачених кредитним договором.

 У разі відмови позичальника від оплати боргів за лозинками банк стягує борги в претензійно-позовному порядку.

Якщо позичальник систематично не виконує зобов'язань щодо сплати боргу відповідно до кредитної угоди, банк може звернутися у передбаченому законом порядку із заявою про порушення справи про банкрутство.

З метою прискорення розрахунків за; простроченими кредитами банк може використовувати такі форми, як відступлення права вимоги та переведення боргу.

Згідно зі статтею 197 Цивільного кодексу України в період дії зобов'язань може відбуватися заміна кредитора або боржника. Кредитор (банк) може передавати свої права за зобов'язаннями іншій особі, оформивши це угодою про відступлення права вимоги. Відступлення права вимоги оформлюється письмовою угодою з повідомленням про це боржника.

Переведення боргу оформлюється письмовою угодою між первинним боржником і новим боржником. Укладення угоди про переведення боргу можливе тільки за згодою комерційного банку, який видав позику первинному боржнику.

 

1.2. Позичковий відсоток

 

Позичковий відсоток – плата, яку отримує кредитор від позичальника за користування останнім позиченими грошима. Ставка (або норма)відсотка – це відносний показник ціни банківського кредиту, що відображає відношення суми сплачених відсотків до величини позики. Комерційні банки як незалежні економічні суб’єкти мають право самостійно встановлювати рівень відсоткової ставки за кредитами залежно від попиту та пропозиції на кредитному ринку та рівня облікової ставки НБУ. Як, правило, зростання попиту на позики призводить до підвищення відсоткової ставки. При укладенні кредитного договору банк домовляється з позичальниками про конкретну величину відсоткової ставки.

Банківський позичковий відсоток відображає економічні відносини перерозподілу і привласнення банком частини прибутку, що створюється на підприємствах-позичальниках внаслідок продуктивного використання наданої позики. У зв’язку з цим інтенсивність попиту на банківський кредит з боку господарських суб’єктів визначається, насамперед, рівнем і динамікою розвитку виробничого процесу та ступенем ділової активності товаровиробників.

Джерелом сплати відсотка є додаткова вартість, що створюється у процесі виробництва, а його кількісним визначенням — його ставка, або норма.

Норма позичкового відсотка — це відношення суми річного доходу, одержаного на позичковий капітал, до суми капіталу, наданого в позичку, помножене на 100.

На практиці норма позичкового відсотка виступає у формі відсоткової ставки — відносної величини доходу за фіксований проміжок часу, тобто відношення доходу (відсоткових грошей) до суми боргу за одиницю часу.

Інтервал часу, до якого застосовується відсоткова ставка, називається періодом нарахування відсотків. За такий період беруть рік, півріччя, квартал, місяць або день. Щоб визначитись із величиною відсоткової ставки, потрібно її привести до річної ставки, помноживши ставку за півріччя, квартал, місяць чи день відповідно на 2, 4, 12 чи 365.

На рівень норми відсотка впливає багато об'єктивних і суб'єктивних чинників, а саме:

—розміри грошових нагромаджень та заощаджень у суспільстві та товарно-грошова збалансованість виробництва;

—масштаби виробництва, рівень його, спеціалізації та кооперування;   

—співвідношення між внутрішнім і зовнішнім боргом держави;

— циклічність коливань виробництва;

— сезонність умов виробництва та реалізації продукції;

—темпи інфляції, прискорення яких викликає підвищення відсоткових ставок, що слугує захистом від знецінення позичкового капіталу. При цьому розрізняють номінальну і реальну (з урахуванням рівня інфляції) відсоткові ставки. Якщо темпи інфляції випереджають зростання відсоткової ставки, остання стає «негативною» (від'ємною), тобто такою, коли відсоток стягується з кредитора;

-     своєчасність повернення кредиту;

-     рівень кредитно-грошового регулювання економіки центральним банком з допомогою відсоткових ставок та інших властивих йому інструментів, їх диференційованості залежно від грошово-кредитної політики;

-     міжнародні чинники, особливо вільний перелив капіталів із країни в країну, передусім так званих «гарячих» грошей.

Формування відсоткової ставки – багатофакторний процес, який визначається багатьма чинниками. Серед них:

-     рівень облікової ставки Національного банку;

-     термін надання позики;

-     особливості забезпечення позики;

-     платоспроможність і авторитет позичальника;

-     темпи інфляції;

-     перспективи зміни ринкової кон’юктури.

Сукупність цих чинників буде визначати межі диференціації кредитного відсотка. Головним чинником, що впливає на рівень відсоткових ставок, є ціна кредитних ресурсів. Чим дорожче банку обходиться формування кредитних ресурсів, тим вище відсоткова ставка. В сучасних умовах вирішальний вплив на ціну кредитних ресурсів здійснюють, насамперед, розміри депозитних ставок. За короткостроковими позиками ставка, як правило, вища, ніж за довгостроковими. Короткостроковими є кредити на поточну виробничу діяльність; вони, як правило, забезпечені товарами, які швидко реалізуються.

Рівень відсоткової ставки є головною умовою проведення кредитної операції. Крім наведених вище чинників, що визначають рівень відсоткових ставок комерційних банків, можна виділити ще такі чинники: об’єкт кредитування, ступінь ризикованості проекту, рівень ставки податку на прибуток банку, умови надання аналогічного виду кредиту на загальнодержавному та регіональному кредитних ринках, можливості банку щодо додаткового залучення кредитних ресурсів, а позичальника щодо отримання такої ж позики в інших банках, наявність різних форм матеріального забезпечення позики тощо. За великими позиками відсоткова ставка нижче, ніж за дрібними.

У банківській практиці широко використовують термін “маржа”. Маржа – це різниця між відсотковими ставками; для процесу кредитування – це різниця між ставками виданих кредитів (ставки позичкового відсотка) і залучених депозитних коштів (ставки депозитного відсотка). Зрозуміло, що маржа має бути такого рівня, щоб забезпечувати належну рентабельність комерційного банку і створювати фінансові ресурси для його розвитку. Проте банк, що орієнтується на довгострокові перспективи своєї діяльності, не розглядає максимізацію маржі як визначальну свою мету і першочергове завдання. Часто буває економічно вигідніше інше: створити пільгові умови для постійних клієнтів, сприяти розширенню їх кола, надавати допомогу в розвитку їхньої фінансово-господарської активності тощо. Робота на перспективу у сфері управління відсотковими ставками більшою мірою сприятиме забезпеченню ліквідності, рентабельності й розширенню діяльності комерційних банків.

Централізоване регулювання рівня відсоткових ставок здійснюється НБУ на базі зміни офіційної облікової ставки. Облікова ставка НБУ є нині одним із основних важелів регулювання фінансово-кредитної сфери національної економіки. Українські комерційні банки враховують цей важливий норматив у своїй кредитній діяльності.

Методика визначення облікової ставки НБУ базується на п’яти основних принципах:

-     забезпечення позитивного реального рівня ставки відносно інфляції;

-     встановлення у межах коридору ринкових відсоткових ставок комерційних банків за кредитами та депозитами;

-     наближення до рівня міжбанківських відсоткових ставок у стабільній ситуації на грошово-кредитному ринку;

-     урахування інших чинників (обмінний курс, ліквідність банківських установ, попит на кредит у кінцевих споживачів тощо);

-     відповідність поточній політиці НБУ щодо регулювання грошово-кредитного ринку.

Позичковий відсоток виконує функції розподілу прибутку та збереження позичкового капіталу.

Щодо розподільної функції, то, як уже зазначалося, прибуток, отриманий позичальником з використанням позичкового капіталу, розподіляється на дві частини — позичковий відсоток і підприємницький дохід. Пропорція такого розподілу обумовлюється дією перелічених вище факторів і закріплюється кредитною угодою. Причому сплата і розмір позичкового відсотка мають імперативний характер, тобто його сплати в обумовленому розмірі не можна уникнути. Значить, позичальникові належить лише та частина прибутку, яка залишиться після сплати процентів кредитору.

Розподільна функція відсотка змушує позичальника раціонально використати надані йому кредитором у тимчасове користування кошти, щоб не тільки їх повернути, а й отримати додатковий дохід. Цього доходу має вистачити на сплату відсотків і одержання власного прибутку, заради якого позичальник вступив у кредитні відносини.

Функція збереження позичкового капіталу полягає в тому, що з допомогою відсотка кредитору забезпечується повернення від позичальника як мінімум вартості, рівноцінної тій, яка була надана в кредит. Особливо дія цієї функції проявляється в періоди високих темпів інфляції. Адже інфляція породжує відсотковий ризик — небезпеку втрат: у кредиторів — унаслідок зниження номінальних і реальних відсоткових ставок за кредити відносно темпів інфляції, у боржників — при їх підвищенні. Відсотковий  ризик банків виникає і у разі перевищення відсоткових ставок, що сплачуються ними за залучені кредитні ресурси, над ставками за наданими позичками. Тому під час інфляції відсоткова ставка за користування позичками зростає. У такий спосіб кредитор перекладає ризик знецінення позичкового капіталу на позичальника, а через нього — на все суспільство, адже сплачені підвищені відсотки позичальник спробує відшкодувати шляхом підвищення цін на свої товари.

Щоб запобігти втратам або хоч зменшити ризик, банки в період інфляції застосовують такі способи: вводять плаваючі відсоткові ставки за кредит, які змінюються з урахуванням темпів інфляції, тобто переглядаються або через невеликі періоди — щомісячно чи щоквартально, або ж зі зміною центральним банком  базової відсоткової ставки (ставки рефінансування), або ж зі зміною темпів інфляції; намагаються надавати не середньо- або довгострокові кредити, а переважно короткострокові; надають кредити не під відсотки, а з умовою участі в прибутку від прокредитованого заходу тощо. Функції відсотка визначають його роль у суспільстві. Насамперед відсоток сприяє більш ефективному використанню кредиту, зміцненню комерційного або господарського розрахунку. Адже повернути позичку і сплатити відсотки легше тому, хто отримає більший прибуток від прокредитованого проекту. Неефективні проекти просто відсікаються. Водночас відсоток збільшує доходи банків, сприяючи зміцненню їх стійкості.

Відсоток сприяє й більш ефективному використанню суб'єктами господарювання своїх власних грошових коштів. Тримаючи їх у банку на поточному чи депозитному рахунку, вони мають можливість отримати додаткові доходи. Певною мірою це полегшує для них можливість користування банківськими кредитами, а часто ще й, на пільгових умовах, бо кожен комерційний банк заінтересований у клієнтах, які забезпечують його грошовими ресурсами.

Велику роль відіграє відсоток у стимулюванні населення вкладати свої заощадження в банки. По-перше, отриманий відсоток захищає ці заощадження від знецінення внаслідок інфляції. По-друге, відсоток на вклади є додатковим доходом населення. Вища відсоткова ставка за строковими вкладами стимулює вкладників розміщувати свої заощадження в банках на тривалі строки, відповідно зростають можливості банків надавати більше середньо- та довгострокових кредитів на розвиток економіки чи на підвищення життєвого рівня населення.

Водночас високі відсоткові ставки, які вже тривалий час застосовуються в Україні, не дають можливості багатьом суб'єктам господарювання користуватись банківськими кредитами. Це стримує розвиток економіки, вихід її з економічної кризи. Підприємства, які все ж таки користуються цими кредитами, високі відсотки відносять на собівартість продукції, яку вони випускають, а це часто робить її неконкурентоспроможною не тільки на світовому, а й на національному ринку.

Кредитні відносини і ринок кредитних ресурсів є органічною складовою ринкової економіки. Ринок забезпечує умови для цілеспрямованого руху кредитів у ті сфери національної економіки, де вони можуть бути використані найефективніше. В командній економіці колишнього СРСР через банки здійснювався розподіл виділених державою кредитів на основі централізованого плану. В ринковій економіці кредитні відносини реалізуються шляхом діяльності незалежних конкуруючих між собою комерційних кредитних установ, саме існування яких (прибутковість і ліквідність) прямо залежить від кредитоспроможності їхніх клієнтів.

Важливим стимулом для баків є конкурентна боротьба за залучення кредитних коштів на ринку кредитних ресурсів. Комерційні банки є самостійними і незалежними в проведенні кредитної політики. Слід зазначити, що на відміну від грошового обороту (безготівкового і готівкового) в сфері кредитування відсутні детальні, централізовано розроблені НБУ інструкції.

Купуючи ресурси на вільному ринку кредитних ресурсів і продаючи їх підприємствам (фірмам), комерційні банки здійснюють прямий вплив на розвиток національної економіки. За рахунок кредитів на підприємствах забезпечується організація як поточного господарського обороту, так і розширене відтворення основного капіталу (основних фондів), створення додаткових виробничих потужностей і цілих промислових об’єктів.

Ефективність проведення кредитної політики визначається правильним вибором параметрів кредитних відносин, серед яких найважливішими є: величина позичкового відсотка; умови доступності позики для вітчизняних суб’єктів; рівень кредитного ризику; термін надання позики тощо. Параметри кредитування мають будуватися таким чином, щоб стимулювати кінцеві результати діяльності товаровиробників. 

Поки що вітчизняна кредитно-банківська система не виконує ролі прискорювача розвитку національної економіки. Недостатніми є власні кошти банків, а отже, й обсяги кредитування народного господарства. Негативний вплив на кредитну сферу здійснюють платіжна криза, дефіцит бюджету, різке зниження кредитоспроможності підприємств (фірм). По суті, відсутня практика надання кредитів під виробничі програми довгострокового характеру. Банки майже не залучають ресурсів на довгостроковій основі.

Більшість проблем у діяльності вітчизняних комерційних банків у сучасних умовах пов’язано з проведенням ризикованої кредитної політики.

Для поліпшення стану справ у сфері кредитування необхідне досягнення в Україні фінансової і макроекономічної стабільності, проведення раціональної промислової і податкової політики, що дозволило б банкам здійснювати виробничі інвестиції, а позичальникам – відновити свою кредитоспроможність.

Кредит має створювати сприятливі умови для розвитку всіх сфер і галузей національної економіки України. Він є важливим джерелом капітальних вкладень, тому традиційно виділяється його вагома роль у реструктуризації економіки та інвестиційної діяльності. В Україні сьогодні необхідним є розширення застосування кредитних відносин в інвестиційній сфері.

Розділ 2. Організація кредитування в комерційному банку

 2.1. Основні умови кредитної угоди

Кредитні правовідносини між кредитором і позичальником регламентуються на підставі кредитних договорів.

Кредитний договір – це юридичний документ, що визначає взаємні обов'язки і відповідальність між банком і клієнтом з нагоди одержання останнім кредиту. Кредитний договір укладається тільки в письмовому вигляді і не може змінюватися в односторонньому порядку. Кредити надаються після укладання кредитного договору. Умови договору визначаються для кожного клієнта індивідуально, з тим щоб ступінь ризику був мінімальний. Зміст і перелік умов кредитного договору визначаються за згодою сторін і включають розмір кредиту, умови надання і погашення позичок, розмір відсоток за кредит та інші умови, які не суперечать чинному законодавству.

Головна вимога до змісту кредитного договору полягає у тому, щоб він містив у собі такі юридичні норми, які б дозволили регулювати весь комплекс взаємовідносин банку з клієнтом (позичальником). У банківській практиці використовують типові форми кредитних договорів стосовно різних видів позик, хоча чинне законодавство й не встановлює загальних вимог до форми та умов кредитного договору. Типова форма кредитного договору наведена в Положенні НБУ „Про кредитування”. На основі типової форми кредитного договору банки розробляють власні варіанти цього документа. Конкретний зміст кредитного договору і перелік усіх умов кредитної операції визначаються за згодою сторін. У кожному конкретному випадку зміст кредитного договору пристосовується до особливостей позичальника, враховує специфіку його фінансово-госпдарської діяльності.

За своєю структурою кредитний договір має включати такі складові:

1. Опис суб'єктів угоди – визначається, хто позичальник, хто кредитор, при цьому визначаються юридичні права сторін, що підписують договір.

2. Опис умов кредитування – вказуються сума і строк кредиту, порядок його видачі та погашення. Банк перевіряє обґрунтованість замовленої суми кредиту і вносить поправки до неї з урахуванням залучення власних коштів позичальника. Конкретний строк користування кредитом встановлюється на основі оборотності цінностей, що кредитуються, та окупності понесених витрат. Погашення кредиту передбачається на конкретну дату або в розстрочку.

3. Зобов'язання позичальника використати кредит на зазначені у договорі цілі і повернути суму кредиту та сплатити проценти за користування кредитом із свого поточного рахунка у встановлені строки відповідно до строкових зобов’язань. Банк визначає відсоткові ставки залежно від таких чинників: попиту і пропозиції, що склались на кредитному ринку, рівня облікової ставки НБУ, характеру наданого забезпечення, строків користування позикою, ризику заходу, що кредитується тощо. Розмір плати за кредит встановлюється з таким розрахунком, щоб сума одержаних від позичальника відсотків покривала витрати банку по залученню коштів, витрати на ведення банківської справи та забезпечувала отримання відповідного прибутку.

4. Опис забезпечення кредиту з посиланням на угоди, що є частинами кредитного договору (договір застави, гарантії, поручительства, страхова угода).

5. Обмежувальні умови, до яких відносяться: захисні та негативні.

Захисні статті – це перелік дій чи умов, яких повинен дотримуватись позичальник протягом дії кредитного договору (зобов'язання періодично подавати банку звітну документацію, надавати працівникам банку інформацію про свою господарську діяльність).

Негативні статті – це список умов, які не повинен допустити позичальник (заборона отримання додаткових кредитів, передачі в заставу                      третім особам активів, надання гарантії, невиплати дивідендів, заробітної плати вище встановленого рівня, злиття з іншими компаніями);

6. Права суб'єктів угоди. Банк залишає за собою право вимагати дострокового погашення кредиту у випадку порушень умов кредитної угоди. Позичальник може домагатися перенесення строків погашення позички, підвищення суми позички, права достроково погашати кредит, повністю повернувши одержаний кредит, включаючи відсотки за його користування, попередньо повідоиши про це банк.

7. Санкції за порушення умов угоди. Порушення з боку позичальника умов кредитної угоди карається шляхом стягнення пені, яка нараховується на суму боргу або на суму кредиту, або на суму порушення. Банк може заперечити проти надання наступної суми кредиту, вимагати дострокового погашення кредиту, відмовитись від подальшого співробітництва з клієнтом, ініціювати процедуру банкрутства підприємства. Порушення умов кредитної угоди з боку банку так само тягне за собою фінансові санкції. В угоді можна зазначити, хто буде відшкодовувати витрати на вирішення спорів.

8. Строк набуття угодою чинності.

9. Можливості зміни умов угоди.

10. Юридичні адреси суб'єктів угоди, підписи уповноважених осіб, скріплені печатками. Договір укладається на один рік і більш тривалий термін, якщо клієнт користується кредитами постійно або об'єктом кредитування є основні засоби, або на більш короткий термін при тимчасовій потребі в коштах або наданні окремого кредиту. Кредитний договір вступає в силу з дати надання кредиту позичальнику (дата надходження коштів на рахунок позичальника або дата сплати платіжних документів з позичкового рахунку позичальника) і діє до повного погашення кредиту та сплати відсотків за його користування.()

У західних країнах до тексту кредитного договору часто включають так звані зобов’язальні умови, заборонні умови, а також обмежувальні умови.

Кредитний договір може бути укладений як складанням одного документа, підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами та іншим, підписаними стороною, яка їх надсилає. Факт укладання кредитного договору підкреслює добровільність участі сторін у даній кредитній операції.

За невиконання або неналежне виконання договірних кредитних зобов’язань винна сторона несе цивільно-правову відповідальність. Рішення, постанова, ухвала суду підлягають обов’язковому виконанню.

Банк здійснює контроль за виконанням позичальником умов кредитного договору, за цільовим використанням позики, своєчасним і повним її погашенням. При цьому банк протягом усього строку дії кредитного договору підтримує ділові контакти з позичальником, зобов’язаний проводити перевірки стану збереження заставного майна, що повинно бути передбачено кредитним договором.

Чітке визначення умов кредитного договору дозволяє забезпечити ефективну взаємовигідну для банку і позичальника реалізацію кредитної операції на всіх її стадіях. Правильно складений кредитний договір служить для захисту інтересів як банку, так і клієнта-позичальника. Для цього необхідно, щоб кожний пункт кредитного договору був конкретним, чітко сформульованим і не допускав різного його тлумачення.

Як вже зазначалося вище, в банківській практиці можуть використовуватися різні види кредитних договорів залежно від виду банківської позики. В кредитному договорі на видачу довгострокової позики, як правило, передбачається поетапне надання кредиту в міру виконання будівельно-монтажних робіт, придбання товарно-матеріальних цінностей. При цьому в договорі мають бути визначені конкретні шляхи перерахування коштів на оплату рахунків постачальників чи підрядчиків.

НБУ вимагає, щоб у кредитних договорах передбачалася конкретна відповідальність сторін за порушення умов їх угоди. Йдеться, насамперед, про відповідальність позичальника за несвоєчасне повернення кредиту та відсотків за його користування у вигляді стягнення кредитором пені за кожний день прострочення; відповідальність банку за несвоєчасне перерахування валюти кредиту у вигляді сплати позичальникові пені за кожний день прострочення; відповідальність позичальника за використання не за цільовим призначенням кредитів за рахунок отриманих від НБУ кредитних ресурсів або власних ресурсів комерційного банку у вигляді стягнення з позичальника штрафу у відсотках від розміру використаного не за призначенням кредиту.

 2.2. Процес банківського кредитування

Організація кредитних взаємовідносин банку і клієнтів визначається багатьма факторами, що включають стратегію і тактику банку, кваліфікацію банківських працівників, розмір статутного та власного капіталу, кредитну політику банку тощо.

Процес банківського кредитування складається з певних етапів, кожний з яких окремо забезпечує рішення локального завдання, а разом досягається головна мета позичкових операцій – їх надійність і прибутковість для банку.

У банківській практиці виділяються такі етапи кредитування:

Перший етап. До банку подається заявка (клопотання) на отримання кредиту за формою, визначеною банком. На цьому етапі оцінюються сильні й слабкі сторони майбутнього позичальника та об'єкта кредитування. Крім заявки, клієнт має подати такі документи:

1. Анкету позичальника (стислі відомості про позичальника) за формою, визначеною банком.

2. Копії установчих документів, а також інші документи, що підтверджують правоздатність (для юридичних осіб) і дієздатність (для фізичних осіб) клієнта.

3. Копію статуту.

4. Копію свідоцтва про реєстрацію (переєстрацію).

5. Копії ліцензій, передбачених законодавством.

6.Техніко-економічне обґрунтування одержання кредиту з розрахунком строку окупності та рентабельності об'єкта кредитування із зазначенням спрямування позичкових коштів та розрахунку затрат та надходжень на весь термін користування позикою.

7. Копії контрактів, угод та інших документів, що стосуються кредиту: контракти на придбання та реалізацію товарно-матеріальних цінностей, послуг та виконання робіт, накладні, митні декларації тощо.

8. Завірений податковою адміністрацією бухгалтерський баланс (форма № 1), звіт про фінансові результати (форма № 2), звіт про рух грошових коштів (форма № 3), звіт про власний капітал (форма № 4) на останню звітну дату, а також річні баланси за весь період діяльності підприємства, при необхідності - розшифровка окремих статей балансу.

9. Документи, що стосуються забезпечення кредиту:

• застава майна – опис закладеного майна, угоди на придбання заставлених ТМЦ, накладні та інші документи, що підтверджують право власності (техпаспорти, техталони – у разі застави транспортних засобів);

• застава нерухомості - довідка-характеристика з Бюро технічної інвентаризації, довідка з міської нотаріальної контори, угода купівлі-продажу (передачі, дарування) чи свідоцтво про приватизацію;

• гарантія (поручительство) - угода гарантії (поручительства), а також відповідні документи по гаранту;

• страхування - страховий поліс, угода страхування, умови страхування, а також необхідні документи по страховій компанії.

10. Довідку з обслуговуючого банку про наявність рахунків позичальника, наявність (відсутність) заборгованості за кредитами та картотекою № 2.

11. Відомості за кредитами, отриманими в інших банках.

До документів, перерахованих у пп. 2 - 4, 7 додаються також оригінали для звіряння.

У разі необхідності позичальник подає (до ухвалення рішення про надання кредиту або в процесі подальшого контролю) внутрішні фінансові та управлінські звіти, звіт про рух касових надходжень, дані про дебіторську та кредиторську заборгованість, податкові та митні декларації, документи про оренду приміщень та інші.

Після ознайомлення з документами працівник банку проводить попередню бесіду з майбутнім кредитоодержувачем, що дозволяє з'ясувати важливі деталі щодо умов надання та погашення кредиту і процентів. На цьому етапі банк приділяє увагу достовірності документів та інформації, на основі яких вирішується питання про надання кредиту.

Якщо попередня бесіда спеціаліста банку з клієнтом пройшла успішно, починається наступний (другий)етап процесу кредитування. Він полягає у вивченні кредитоспроможності потенційного позичальника й оцінці ризику за позичкою.

Банк здійснює глибоке і ретельне вивчення фінансового стану позичальника й оцінює його можливість і здатність повернути позичку.

Враховуючи велику значущість оцінки кредитоспроможності  позичальника і ступеня ризику кредитної операції, в установах банків створені спеціальні підрозділи.

Під час експертизи кредитної заявки клієнта використовуються різні джерела інформації:

-   матеріали, одержані безпосередньо від позичальника;

-   відомості про клієнта, що містяться в архіві банку;

- відомості, отримані від кредиторів, покупців і постачальників позичальника та інших зовнішніх джерел.

Важливе значення мають архіви банку. Якщо клієнт вже отримував кредит у цьому банку, то в архіві містяться відомості про можливі затримки в погашенні боргу або інші порушення.

Із зовнішніх джерел найбільш важливим є відомості, отримані з інших банків, які обслуговують даного клієнта, та в його ділових партнерів.

Можна провести перевірку позичальника на місці. Дуже важливо з'ясувати рівень компетенції працівників, що очолюють бухгалтерську, фінансову, маркетингову служби, адміністративний апарат. Під час відвідування клієнта можна з'ясувати деякі питання, що не були розглянуті під час попередньої бесіди, а також скласти уявлення про стан майна, яким володіє підприємство.

Межі вивчення кредитоспроможності залежать від:

• розміру позички;

• терміну позички;

• результатів минулої діяльності позичальника;

• забезпечення кредиту (яка форма забезпечення передбачається);

• взаємовідносин банку з клієнтом.

Жодних твердих правил щодо цього не існує, оскільки кожний клієнт, що подав кредитну заявку, може мати специфічні особливості, які вимагають більш детального вивчення.

Банк може використовувати різні джерела інформації про кредитоспроможність потенційного позичальника:

• використання карток на всіх вкладників і позичальників, якщо такі ведуться в банку;

• отримання інформації з зовнішніх джерел, використання великої кількості довідкових та аналітичних звітів; при цьому в діловому світі неухильно дотримуються правил передачі конфіденційної інформації (в США ці відносини регулюються Етичним кодексом про обмін банками інформацією щодо кредитоспроможності комерційних фірм).

У вітчизняній практиці організації кредитування такого високоорганізованого та якісного джерела зовнішньої інформації про кредитоспроможність підприємств поки що немає. Однак, якщо банк зацікавлений в підтвердженні достовірності окремих моментів діяльності потенційного позичальника, він може отримати зовнішню інформацію від інших банків, куди раніше звертався позичальник, від постачальників, покупців, конкурентів, органів податкової інспекції, а також шляхом вивчення архівів банку і фінансової преси;

• фінансові звіти позичальника (баланс, звіт про прибутки і збитки), які є основним джерелом внутрішньої інформації. Розрахунок різних коефіцієнтів на основі цих звітів дозволяє глибше проаналізувати дійсний стан справ потенційного позичальника, оцінити перспективи його розвитку і здатність погасити позику.

Одночасно з цим вивчається репутація позичальника, його чесність, порядність, взаємовідносини з іншими банками, компетентність керівників, досвід і знання справи, потенційні можливості, особистий добробут позичальника, ринкова вартість підприємства та інші.

Оцінка кредитоспроможності - процес творчий, що вимагає від банківських працівників глибоких економічних знань, аналітичного мислення, вміння визначати та оцінювати тенденції в господарській діяльності і фінансовому стані позичальників, зокрема можливості дотримання ними принципів кредитування, прогнозувати майбутній стан справ позичальника і передбачати обставини, які можуть на них вплинути.

Здійснюючи оцінку кредитоспроможності, комерційні банки України керуються власними положеннями, що розробляються кожним банком, а також повинні враховувати нормативні вимоги НБУ, зокрема Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків (затверджене правлінням НБУ від 06.07.00 № 279).

Згідно з цими документами НБУ виділяє три групи позичальників:

• юридичні особи, крім комерційних банків;

• комерційні банки;

• фізичні особи.

Для оцінки фінансового стану юридичної особи враховують такі економічні показники його діяльності: обсяг реалізації, прибутки та збитки, рентабельність, ліквідність, собівартість продукції, грошові потоки, склад та динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості.

Крім того, враховуються фактори суб'єктивного характеру: ефективність управління позичальника, його ринкова позиція і залежність від циклічних та структурних змін в економіці, погашення кредитної заборгованості позичальника у минулому, професіоналізм керівництва, державна підтримка позичальника тощо.

Згідно з даним положенням для оцінки фінансового стану позичальника-юридичної особи комерційні банки повинні обов'язково враховувати показники:

І. Платоспроможності:

- коефіцієнт миттєвої ліквідності ( КЛ₁), який показує, що характеризує те, як швидко короткострокові зобов'язання можуть бути погашені високоліквідними активами:

КЛ1 =	Грошові витрати та їх еквіваленти
	Розділ ІV + Розділ V пасиву **

** Доходи майбутніх періодів включаються до складу поточних зобов'язань у тій частині, яка буде погашена протягом 12 місяців з дати балансу.

Ця інформація зазначається у Примітках до фінансової звітності.

Нормативне значення КЛ₁ - не менше ніж 0,2.

- коефіцієнт поточної ліквідності (КЛ₂), що характеризує можливість погашення короткострокових зобов'язань у встановлені строки:

КЛ2 =	Грошові кошти та їх еквіваленти + Дебіторська заборгованість + Векселі одержані
	Розділ ІV + Розділ V пасиву **

** Доходи майбутніх періодів включаються до складу поточних зобов'язань у тій частині, яка буде погашена протягом 12 місяців з дати балансу.

Ця інформація зазначається у Примітках до фінансової звітності.

Нормативне значення КЛ₂ - не менше ніж 0,5.

- коефіцієнт загальної ліквідності (КЛ₃), що характеризує те, наскільки обсяг короткострокових зобов'язань і розрахунків можна погасити за рахунок усіх ліквідних активів:

КЛ2 =	Розділ II активу + Розділ III активу*
	Розділ ІV + Розділ V пасиву **

* Витрати майбутніх періодів включаються до складу поточних активів у тій частині, яка буде використана (списана) протягом 12 місяців з дати балансу.

** Доходи майбутніх періодів включаються до складу поточних зобов'язань у тій частині, яка буде погашена протягом 12 місяців з дати балансу.

Ця інформація зазначається у Примітках до фінансової звітності.

Нормативне значення КЛ₃ - не менше ніж 2,0.

II. Фінансової стійкості:

- коефіцієнт маневреності власних коштів (КМ), що характеризує ступінь мобільності використання власних коштів:

КМ =	Розділ І пасиву - Розділ І активу
	Розділ І пасиву

Нормативне значення КМ - не менше ніж 0,5.

- коефіцієнт незалежності (КН), що характеризує ступінь фінансового ризику:

КН =	Розділ II пасиву + Розділ III пасиву + Розділ IV пасиву + Розділ V пасиву
	Розділ І пасиву

Нормативне значення КН - не більше ніж 1,0.

III. Рентабельність:

-рентабельність активів =	Чистий прибуток
	Активи
-рентабельність       продажу =	Чистий прибуток
	Обсяг реалізації продукції  (безПДВ)

IV. Аналіз грошових потоків:

- співвідношення чистих надходжень на всі рахунки позичальника (у тому числі відкриті в інших банках) до суми основного боргу за кредитною операцією та відсотками за нею з урахуванням строку дії кредитної угоди (для короткострокових кредитів):

К =	(Нсм х n) – (3м х n) - Зі
	Ск

де : Нсм - середньомісячні надходження на рахунки позичальника протягом трьох останніх місяців (за винятком кредитних коштів);

Ск - сума кредиту та відсотки за ним;

n - кількість місяців дії кредитної угоди;

Зм - щомісячні умовно-постійні зобов'язання позичальника (адміністративно-господарські витрати тощо);

Зі - податкові платежі та сума інших зобов'язань перед кредиторами, що мають бути сплачені з рахунку позичальника, крім сум зобов'язань, строк погашення яких перевищує строк дії кредитної угоди (за даними останнього балансу).

Для суб'єктів господарської діяльності, діяльність яких пов'язана з сезонним характером виробництва, середньомісячна сума надходжень визначається за 12 місяців.

Оптимальне теоретичне значення показника К - не менше ніж 1,5.

При здійсненні оцінки кредитоспроможності та фінансової стабільності банки можуть використовувати й інші показники.

Для отримання комплексної оцінки кредитоспроможності позичальника потрібно визначені показники порівняти з оптимальними і на підставі їх аналізу вирішувати питання про можливість надання кредиту.

Кредит надається банком, як правило, позичальникам з найбільш високою кредитоспроможністю, які забезпечують своєчасне його погашення за рахунок отриманих доходів.

Якщо позичальником виступає комерційний банк, то оцінка його фінансового стану здійснюється на підставі:

• дотримання обов'язкових економічних нормативів та показників діяльності комерційного банку, передбачених нормативними актами НБУ;

• аналізу прибутків і збитків;

• аналізу якості активів і пасивів;

• створення резервів;

• виконання зобов'язань комерційним банком у минулому;

• якості банківського менеджменту.

Якщо позичальником є фізична особа, то при здійсненні оцінки її фінансового стану мають бути враховані:

• соціальна стабільність клієнта, тобто наявність власної нерухомості, цінних паперів, постійної роботи, сімейний стан;

• наявність реальної застави;

• вік та здоров'я клієнта;

• загальний матеріальний стан клієнта, його доходи та витрати;

• інтенсивність користування банківськими позичками у минулому та своєчасність їх погашення і процентів за ними, а також користування іншими банківськими послугами;

• зв'язки клієнта у діловому світі тощо.

Третій етап. Полягає в розробці умов процесу кредитування, підготовці й укладанні кредитного договору. Цей етап називають ще структуруванням кредиту, в ході якого визначають основні умови кредитного договору.

Банк визначає параметри позички: вид кредиту, суму, строк, спосіб видачі і погашення кредиту, забезпечення, рівень процента, інші моменти. Банк повинен запропонувати клієнту той вид кредиту, який найбільшою мірою відповідає характеру кредитованого заходу.

Розробляється також графік погашення кредиту у відповідності зі строками оборотності того виду капіталу, на формування якого видається позичка.

Після закінчення роботи по структуруванню кредиту кредитний працівник банку переходить до переговорів про укладання кредитного договору з клієнтом. При цьому клієнту надаються пропозиції по умовах майбутньої кредитної угоди. Вони можуть суттєво відрізнятись від тих, що містяться в кредитній заявці. Зближення позицій банку і клієнті та досягнення компромісу є кінцевою метою переговорів.

Після досягнення згоди по всіх питаннях підписується кредитний договір.

Четвертий етап. Характеризується тим, що відбувається надання кредиту, а також здійснюється контроль за виконанням умов кредитного договору.

Після підписання кредитної угоди працівник кредитного відділу оформляє бухгалтерські документи, які містять вказівки щодо відкриття позичкового рахунку та видачі кредиту. Ці документи повинні містити дозвільні підписи керівника банку або уповноважених ним для виконання зазначених операцій посадових осіб.

Оформлені згідно банківських вимог документи передаються в обліково-операційний відділ для виконання. Перелік цих документів такий:

• розпорядження кредитного відділу;

• примірник кредитної угоди;

• договір застави (або інша форма забезпечення);

•   строкове зобов'язання;

• картка із взірцями підписів керівника і головного бухгалтера та відбитком печатки підприємства, посвідчена в установленому порядку.

У розпорядженні кредитного відділу повинен зазначатись наданий особовому позичковому рахунку позичальника номер рахунку, а також загальні рекомендовані й додаткові параметри, що характеризують позичальника та кредитну угоду і які необхідні для виконання аналітичного обліку. На основі даних розпорядження здійснюється реєстрація позичкового особового рахунку в книзі відкритих рахунків.

Строкове зобов'язання являє собою юридичний документ, який служить основою для погашення кредиту. Кількість примірників строкового зобов'язання залежить від способу погашення кредиту: водночас, по частинах або після обумовленого періоду.

З метою контролю за своєчасним погашенням кредиту та забезпечення нарахування процентів видача позичок може проводитись з окремих позичкових рахунків, в окремих випадках кредит може зараховуватись безпосередньо на поточний рахунок позичальника.

Банк здійснює контроль за  виконанням позичальником умов кредитного договору, цільовим використанням кредиту, своєчасним і повним його погашенням. При цьому банк протягом усього строку дії кредитного договору підтримує ділові контакти з позичальником, зобов'язаний проводити перевірки стану збереження заставленого майна, що повинно бути передбачено в кредитному договорі.

Якщо в процесі кредитування змінились умови здійснення кредитованого проекту і це призвело до додаткової потреби в коштах, банк може задовольнити цю потребу на умовах укладання додаткової кредитної угоди.

У разі виявлення фактів використання кредиту не за цільовим призначенням банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зобов'язань позичальника за кредитним договором у встановленому чинним законодавством порядку.

П'ятий етап процесу банківського кредитування полягає в поверненні кредиту разом з відсотками. У відповідності з вимогами НБУ відсотки за користування кредитом нараховуються щомісяця. Погашення кредиту і нарахованих за ним відсотків здійснюється платіжним дорученням з поточного рахунку позичальника. Черговість сплати основного боргу та відсотків за кредитом регламентована Ст. 12 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», згідно з якою передусім сплачуються відсотки, а потім гаситься основний борг. Погашення кредиту може здійснюватись одночасно або частинами.

Позичальник по узгодженні з банком може достроково повернути отриманий кредит.

У разі виникнення у позичальника тимчасових фінансових ускладнень сторони можуть подовжувати строк дії кредитного договору (пролонгація). При прийнятті рішення щодо пролонгування кредиту складається додаткова угода між банком та позичальником, яка є невід'ємною частиною кредитної угоди.

При настанні строку погашення кредиту і відсутності у клієнта достатньої суми коштів для його погашення банк починає проводити роботу з проблемними кредитами. У день визначеного строку погашення частина непогашеної або непогашена заборгованість за позичкою переноситься на рахунок прострочених позик.

Труднощі з погашенням позичок можуть виникати з різних причин. Найбільш поширеними з них є: помилки самого банку при розгляді кредитної заявки, при розробці умов кредитної угоди; нерентабельна робота клієнта, що отримав позичку; фактори, непідконтрольні банку, або форс-мажорні обставини.

Існує багато сигналів, що свідчать про погіршення фінансового стану позичальника, які працівник банку повинен вміти розпізнавати. Для цього використовуються аналіз фінансової звітності, особисті контакти з позичальником, повідомлення від третіх осіб.

Якщо банк виявляє проблемну позичку, він негайно повинен вжити заходів для забезпечення повного і своєчасного її повернення. Найдоцільнішим кроком буде розробка разом з позичальником заходів щодо покращення фінансового стану підприємства. Якщо цей спосіб не дасть результатів, банк повинен забезпечити свої інтереси шляхом реалізації забезпечення, пред'явлення претензії до гаранта і т. д. Крайній захід - це порушення питання про оголошення позичальника банкрутом.

2.3. Формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за позиками банку

Для підвищення надійності та стабільності банківської системи, захисту кредиторів і вкладників комерційних банків НБУ встановив Порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями комерційних банків і затвердив його постановою Правління НБУ від 27.03.98 № 122 та вніс зміни і доповнення до цього Порядку постановою Правління НБУ від 16.12.98 № 520.

Відповідно до цього Положення комерційні банки формують резерв для покриття можливих збитків, що можуть бути завдані в результаті їх кредитної діяльності. Резерви формуються для відшкодування можливих втрат за основним боргом (без процентів та комісій) за всіма видами наданих кредитів у національній та іноземній валютах, включаючи депозити, кредити іншим банкам, суб'єктам господарювання (овердрафт, враховані векселі, факторингові операції, фінансовий лізинг), гарантії та поручительства. Резерв використовується на покриття безнадійної заборгованості, яка виникла внаслідок кредитної діяльності банку.

До  16.12.98 резерв розподілявся на загальний та спеціальний. Загальний резерв нараховувався на стандартні кредити, спеціальний — на нестандартні кредити, а саме: кредити під контролем, еубстандартні, сумнівні, безнадійні. Тепер формулювання змінено на таке: «Резерв під кредитні ризики розподіляється на резерв під стандартну заборгованість за кредитами та резерв під нестандартну заборгованість за кредитами».

Нестандартна кредитна заборгованість включає в себе кредити під контролем, субстандартні, сумнівні, безнадійні кредити.

Комерційний банк зобов’язаний щоквартально уточнювати загальний обсяг резерву відповідно до сум   

Резерв формується у тій валюті, в якій обліковується заборгованість, на відміну від попереднього варіанта, коли всі резерви формувались у національній валюті.

З метою нарахування резерву комерційний банк здійснює класифікацію наданих кредитів і депозитів та оцінку кредитних ризиків з урахуванням таких критеріїв:

 а)   оцінки фінансового стану позичальника;

 б) погашення позичальником кредитної заборгованості за основним боргом та процентів за нею.

Критерії оцінки фінансового стану позичальника встановлюються кожним комерційним банком самостійно з урахуванням вимог цього Положення та рекомендацій НБУ щодо визначення фінансового стану позичальника, схвалених постановою Правління НБУ № 323 від 29.09.97.

Для здійснення оцінки фінансового стану позичальника - юридичної особи комерційний банк має враховувати такі економічні показники його діяльності: обсяг реалізації, прибутки та збитки, рентабельність, ліквідність, грошові потоки, склад та динаміку дебіторсько-кредиторської заборгованості, собівартість продукції.

 Також мають бути враховані фактори суб'єктивного характеру: ефективність управління позичальника, його ринкова позиція і залежність від циклічних та структурних змін в економіці та галузі, погашення кредитної заборгованості позичальником у минулому, професіоналізм керівництва.

При здійсненні оцінки фінансового стану позичальника – фізичної особи мають бути враховані:

-  соціальна стабільність клієнта, тобто наявність власної нерухомості, цінних паперів тощо, постійної роботи, сімейний стан

-  наявність реальної застави

-  вік та здоровя клієнта

-  загальний матеріальний стан клієнта, його доходи та витрати

-  інтенсивність користування банківськими позиками у минулому та своєчасність їх погашення і відсотки за ними, а також користування іншими банківськими послугами

-  зв’язки клієнта у діловому світі тощо.

Комерційний банк зобов’язаний за станом на перше число кварталу розглядати кредитний портфель із метою оцінки кредитних ризиків.

Звітність про класифікацію кредитів та створення резерву подається комерційним банком установі НБУ щоквартально разом із розрахунками економічних нормативів у порядку, встановленому НБУ.

Банківський нагляд НБУ постійно проводить перевірки звітності комерційних банків та їх установ щодо правильності класифікації ними своїх кредитних портфелів та дотримання порядку створення і використання резервів.

Згідно з оцінкою фінансового стану позичальника та перспектив його розвитку кредити слід відносити до таких категорій:

клас А - фінансова діяльність дуже добра і дає змогу погашати основну суму кредиту і проценти за ним у встановлені строки;

клас Б - фінансова діяльність добра, але немає можливості підтримувати її на цьому рівні протягом тривалого часу;

клас В - фінансова діяльність задовільна, але спостерігається чітка тенденція до погіршення;

клас Г - фінансова діяльність погана і спостерігається її чітка циклічність протягом коротких періодів часу;

клас Д - фінансова діяльність свідчить про збитки і очевидно, що ні основна сума кредиту, ні проценти за ним не можуть бути сплачені.

Погашення позичальником кредитної заборгованості за основним боргом та процентів за ним є:

*  добрим, якщо заборгованість за кредитом і процентами сплачується у встановлені строки та за кредитом, пролонгованим один раз на строк не більше 90 днів;

*  слабким, якщо прострочена заборгованість за кредитом та процентами становлять не більше 90 днів чи заборгованість за кредитом, пролонгованим на строк понад 90 днів, якщо проценти сплачуються;

* недостатнім, якщо прострочена заборгованість за кредитом та процентами становить понад 90 днів, чи заборгованість за пролонгованим кредитом перевищує 90 днів і проценти не сплачуються.

При визначенні розміру резерву сума заборгованості за кожним позичальником окремо зменшується на вартість гарантій і застави.

У розрахунок розміру резерву вартість заставного манна (майнових прав) позичальника (за винятком державних цінних паперів) включається у розмірі не більше 50 % вартості, визначеної договором застави. Враховуючи кон'юнктуру ринку, комерційний банк зобов'язаний один раз на рік, а у разі пролонгації кредитного договору - під час кожної пролонгації проводити перегляд вартості заставного майна, визначеної договором застави.

Методику віднесення того чи іншого підприємства до кожного класу банк розробляє самостійно і керується нею в процесі кредитування.

Резерв має бути сформовано щодо кожної групи кредитів у повному обсязі відповідно до сум фактичної заборгованості за групами ризику та встановленого рівня резерву з розподілом за видами валют.

Комерційний банк формує резерв під стандартну і нестандартну заборгованість в повному обсязі щоквартально. Якщо банк має філії, резерв формується окремо головним банком, окремо підвідомчими установами. Резерв під стандартну заборгованість за кредитами обліковується на балансі головного банку. Резерв під нестандартну заборгованість за кредитами обліковується на балансі установ банку, які зареєстровані як платники податку. За повноту формування резервів відповідальність несе головний банк (юридична особа).

Комерційний  банк  використовує  резерви  на  погашення  безнадійної  кредитної заборгованості за основним боргом, яка обліковується на балансових рахунках як сумнівна.

Безнадійна кредитна заборгованість відшкодовується за рахунок резерву під нестандартну заборгованість. Безнадійна заборгованість позичальника, визнаного банкрутом у встановленому порядку, списується за рахунок резерву під нестандартну заборгованість після прийняття арбітражним судом рішення про визнання позичальника банкрутом.

Заборгованість, яка забезпечена заставою, погашається у порядку, передбаченому Законом України «Про заставу». У разі, якщо частина кредитної заборгованості залишилась непогашеною внаслідок недостатності коштів, одержаних від реалізації майна позичальника, переданого у заставу, ця частина заборгованості списується за рахунок резерву під нестандартну заборгованість.

Реалізація майна, переданого у заставу, здійснюється лише через аукціони (публічні торги). Безнадійна заборгованість, яка виникла внаслідок неспроможності позичальника погасити кредитну заборгованість у зв’язку з дією обставин непереборної сили (форс - мажору), списується за рахунок резерву під нестандартну заборгованість у разі наявності будь-якого з нижче вказаних документів:

-  підтвердження Торгово - промислової палати України про настання обставин непереборної сили чи стихійного лиха на території України або підтвердження уповноважених органів іншої держави у разі настання обставин непереборної сили чи стихійного лиха в цій державі;

-  рішення Президента України про запровадження надзвичайної екологічної ситуації в окремих місцевостях України, затверджене Верховною Радою України, або рішення Кабінету Міністрів України про визнання окремих місцевостей України потерпілими від повені, посухи, пожежі, та інших видів стихійного лиха, включаючи рішення щодо визнання окремих місцевостей потерпілими від несприятливих погодних умов, які потягнули за собою втрату врожаю сільськогосподарських культур у обсягах, що перевищують 30% від середнього врожаю за попередні 5 календарних років.

Комерційні банки зобов'язані продовжувати роботу з клієнтами щодо повернення ними боргу, списаного за рахунок резервів, протягом строку позовної дії. На сьогодні цей термін становить три роки. Якщо протягом строку позовної давності комерційному банку не вдалося погасити безнадійну кредитну заборгованість, то вона вважається повністю безнадійною і списується з позабалансових рахунків.

 

Розділ 3. Удосконалення організації банківського кредитування

3.1. Огляд наукових концепцій теми дослідження.

 

Проблеми правового регулювання кредитних операцій.

Новий Закон „Про банки і банківську діяльність” значно поліпшив правове регулювання багатогранної діяльності банківських установ країни. Проте, як кажуть, досконалості немає меж. У статті розглядаються проблеми законодавчого регулювання кредитних операцій банків, які можуть виникати в ході застосування положень зазначеного вище закону.

Норми чинного законодавства України, якими регулюються кредитні відносини, на думку багатьох практиків банківської справи, ще не сповна відповідають потребам сьогодення. Не всі діючі законодавчі та нормативні документи, що регламентують проведення комерційними банками кредитних операцій, мають чіткий системний характер і тому не забезпечують постійного розвитку кредитного ринку в Україні. Крім того, положення багатьох чинних нормативно-правових актів мають суттєві розбіжності та протиріччя. Це гальмує процес нарощування комерційними банками кредитного портфеля, а отже, не дає змоги повною мірою задовольняти зростаючі потреби економіки держави.

Серед факторів, які стримують розвиток кредитування вітчизняної економіки, домінують кредитні ризики, що мають як системний, так і суб’єктивний (індивідуальний) характер. Системні кредитні ризики пов’язані передусім із правовими проблемами (вони в основному стосуються захисту прав кредиторів), загальним станом економіки (недостатньою ринковою активністю суб’єктів господарювання, доволі значним поза банківським обігом грошей тощо). Суб’єктивний, або індивідуальний характер мають, як правило, ризики, пов’язані з поведінкою конкретних позичальників.

Активізацію кредитування в Україні значною мірою стримують проблеми розвитку ринку застав, передусім – відсутність чіткого механізму застосування іпотеки. Суттєвими є й інші фактори: курсові ризики (особливо у разі кредитування іноземною валютою); необхідність виконання доволі жорстких вимог Національного банку щодо створення страхових резервів на покриття можливих втрат від проведення кредитних операцій; низький рівень капіталізації банківської системи; недостатня кількість банківських ресурсів для середньо- і довгострокового кредитування інвестиційних проектів; високий (порівняно з європейським) рівень процентних ставок; операційні ризики, пов’язані з недосконалістю технологій та відсутністю відповідного досвіду банківського персоналу; інші проблеми.

Слід наголосити, що останнім часом робляться активні спроби збільшити обсяги кредитування реального сектора економіки. Зокрема розробляються та приймаються відповідні законодавчі й нормативні акти. Важливим кроком у цьому напрямі стало прийняття наприкінці минулого року Закону „Про банки і банківську діяльність”. Ним, окрім іншого, запроваджено нові механізми регулювання кредитних відносин. Уперше юридично визначено місце і роль вітчизняних спеціалізованих банків – інвестиційних та іпотечних, тобто банківських установ, щонайменше 50% активів, в яких мають розміщуватися в інвестиції або в іпотечні кредити.

Проте для подальшого розвитку  інвестиційної та іпотечної діяльності цього замало. Назріла гостра потреба створити й увести в дію кілька нових законодавчих актів (насамперед Закон „Про іпотеку”), державну агенцію гарантування кредитів для малого та середнього бізнесу. На початковому етапі функціонування спеціалізованих банків, на мою думку, варто було б надати їм деякі податкові пільги (наприклад, щодо оподаткування доходів, отриманих від інвестиційної діяльності), знизити норми формування обов’язкових резервів, запровадити практику часткової компенсації частини процентної ставки за кредитами, які надаються спеціалізованими банками або комерційними банками для іпотечного кредитування пріоритетних галузей економіки. Такий досвід банківська система уже має в галузі кредитування агропромислового комплексу. А Міністерство економіки не виключає можливості розширення практики компенсації частини процентних ставок за кредитами, які надаватимуться підприємствам інших галузей економіки.

Окремо хотілося б зупинитися на проблемах, які можуть виникнути у зв’язку з низкою передбачених Законом „Про банки і банківську діяльність” обмежень у сфері кредитування. Так, банкам заборонено прямо чи опосередковано надавати кредити для придбання власних цінних паперів. Їх використання з метою забезпечення кредитів можливе лише з дозволу Національного банку. Таке обмеження, на нашу думку, незавжди є обґрунтованим, адже бувають випадки, коли клієнти зацікавлені в придбанні (зокрема за рахунок кредитних коштів) векселів, ощадних сертифікатів і облігацій банків для вкладення коштів зі збереженням  можливості подальшого перепродажу цінних паперів на вільному ринку без суттєвої втрати дохідності.

Крім того, ні новим Законом „Про банки і банківську діяльність”, ні нормативними актами НБУ досі не врегульовано процес отримання комерційним банком дозволу на використання власних цінних паперів для забезпечення кредитів (не розроблено порядку подання та розгляду заяв, не визначено фактори, які можуть впливати на прийняття Національним банком відповідних рішень).

Новим законом заборонено банківським установам надавати кредити за процентними ставками нижчими від ставок за кредитами, які вони беруть самі, та ставок, за якими виплачуються відсотки за депозитами. Банкам, за деякими винятками, забороняється також встановлювати нижчі від собівартості банківських послуг процентні ставки та комісійні. Проте практика свідчить, що банківські установи, керуючись принципами корпоративного банкінгу (комплексного обслуговування клієнтів), за деякими видами послуг чи операцій досить часто все-таки застосовують мінімальні ставки, компенсуючи витрати за рахунок інших операцій із клієнтами. Наприклад, банк іноді встановлює мінімальну відсоткову ставку за кредитом за умови постійного розрахунково-касового обслуговування всіх оборотів клієнта, купівлі чи продажу для нього на міжбанківському валютному ринку іноземної валюти, впровадження на підприємстві, яке є клієнтом банку, проекту з автоматизації виплати заробітної плати за допомогою пластикових карток тощо.

Зважаючи на реалії практики, Національний банк у листі від 19.04.2001р. № 18-12/1467-2599 уточнив, що надання кредиту під процент, не вищий за відсоток, під який залучаються кошти, призначені саме для надання даного кредиту, не вважається порушенням закону. Пояснення зрозуміле, щоправда, не ясно, як можна ідентифікувати, який саме депозит є джерелом для надання конкретного кредиту, а відтак – оцінити правомірність дій банку.

Зауважимо також, що обмеження, про яке мовиться, вступає у суперечність із правом банків самостійно встановлювати процентні ставки за своїми операціями. До того ж сучасний бухгалтерський облік не дає змоги чітко визначити собівартість багатьох із них. Нині, наприклад, дуже складно розподілити на окремі види операцій адміністративні, господарські та інші витрати. Зважаючи на це, варто було б, на мою думку, не обмежувати мінімальний розмір процентної ставки за кредитами, а заборонити лише надання безпроцентних кредитів (за винятками, передбаченими законодавством).

Набутком нової редакції Закону „Про банки і банківську діяльність” є положення щодо захисту прав кредитора у випадку неповернення в передбачений угодою строк позички та нарахованих за нею відстків. У такому разі банк має право вдатися (шляхом прийняття відповідноо наказу) до примусової оплати боргового зобов’язання. Шкода тільки, що законом та нормативними документами НБУ не передбачено конкретного механізму реалізації цього права.

Прийняття Закону „Про банки і банківську діяльність”, безумовно, позитивно впливає на подальший розвиток банківської справи та зміцнення банківської системи в Україні. Проте воно загострило потребу нагального внесення змін до чинного законодавства, приведення у відповідність із ним нормативно-правових документів Національного банку.

Практичне застосування положень Закону „Про банки і банківську діяльність”, подальше вдосконалення механізмів захисту інтересів комерційних банків-кредиторів сприятиме зростанню обсягів кредитно-інвестиційних операцій та розширенню кредитного ринку в Україні. Це, в свою чергу, позитивно вплине на розвиток економіки країни та сприятиме пожвавленню ділової активності суб’єктів підприємницької діяльності.      

3.2. Способи захисту від кредитного ризику

Кредитний ризик - це ризик несплати позичальником кредитору основного боргу і процентів за його користування. Звідси, під кредитним ризиком слід розуміти ймовірність, а точніше загрозу втрати банком частини своїх ресурсів, недотримання прибутків або збільшення витрат у результаті здійснення певних фінансових операцій.

Для кожної кредитної операції характерні свої особливості, що визначають ступінь ризику. Так, кредитний ризик може виникати через погіршення фінансового стану позичальника, відсутність належних організаційних здібностей у його керівництва, недостатню підготовку працівника, який приймає рішення про кредитування, та інші обставини.

Найбільш загальні засоби страхування ризиків у банківській практиці зводяться до їх диверсифікації (тобто розподілу, регулювання структури і розмірів), а також до постійного контролю з боку банку за виконанням необхідних співвідношень і нормативів (наприклад, нормативу максимального розміру ризику на одного позичальника, нормативу великих кредитних ризиків, що встановлюються центральним банком) та здійснення у разі необхідності заходів по їх коригуванню.

Істотну роль при цьому відіграє наявність у банку належної інформаційної бази і сучасних технологій, кваліфікованого персоналу, а також проведення постійних заходів з прогнозування економічної кон'юнктури. Однак здійснення подібних заходів потребує значних витрат і доступне лише досить великим банкам.

Управління кредитним ризиком (його мінімізація) здійснюється за допомогою таких заходів:

• лімітування кредитів;

• диверсифікації портфеля позичок банку;

• контролю за використанням кредиту та оперативності при стягненні боргу;

• страхування кредитних операцій;

• достатнього та якісного забезпечення наданих кредитів;

• аналізу кредитоспроможності позичальника.

І спосіб - встановлення позичальникам лімітів кредитування. Як правило, банки встановлюють ліміт, який регламентує розмір обороту по видачах кредиту за певний період (ліміт видачі). У деяких випадках встановлюється ліміт заборгованості, який регламентує заборгованість за кредитом на певну дату.

Надання кредитів за допомогою ліміту видачі здійснюється, як правило, шляхом відкриття кредитної лінії (характеризує оборот по видачі кредиту). Вона відкривається клієнтам зі сталою репутацією, які мають стабільний фінансовий стан. Існують різні види кредитних ліній. Вони можуть бути поновлювальні, коли кредит надається і погашається в межах встановленого ліміту, і непоновлювальні, коли після надання і погашення кредиту відносини між банком і клієнтом припиняються. У ряді випадків питання про видачу кредитів вирішується банком кожний раз індивідуально.

II спосіб – диверсифікація кредитних вкладень. Це означає розподіл кредитів між різними суб'єктами правовідносин, клієнтами різних форм власності і галузей економіки, між різними регіонами країни тощо. В деяких випадках дотримання банком диверсифікації здійснюється за допомогою нормативів або вимог, які встановлюються НБУ.

Чим більшій кількості позичальників надається кредит, тим меншим буде ризик неповернення кредитів за інших рівних умов, оскільки вірогідність банкрутства багатьох позичальників значно менша, ніж кількох.

III спосіб – оперативність при стягненні боргу – передбачає необхідність підтримувати з позичальником тісні контакти протягом усього строку користування кредитом. Банк повинен слідкувати за станом справ у клієнта і у разі необхідності застосовувати упереджувальні дії щодо захисту своїх інтересів.

IV спосіб – страхування кредитних операцій. Він означає, що банки повинні створювати страхові фонди як на макро-, так і мікро-рівнях, а також страхувати окремі кредитні угоди в спеціалізованих страхових компаніях.

V спосіб – забезпеченість кредиту.

У країнах з розвиненою ринковою економікою поширенішими є такі форми забезпечення кредитів:

• гарантія, або порука третьої сторони;

• переуступка контрактів, дебіторської заборгованості;

• застава товарних запасів;

• застава дорожніх документів, нерухомого майна, цінних паперів, дорогоцінних металів, страхування.

Гарантія, або порука – це зобов'язання третьої особи погасити борг позичальника у випадку його неплатоспроможності; оформляється як самостійний обов'язок гаранта чи поручителя.

Переуступка контрактів практикується при кредитуванні будівельних компаній, що здійснюють регулярні поставки товарів або послуг за контрактом. Боржник переуступає контракт кредитуючому банку, внаслідок чого надходження коштів від замовника зараховуються в погашення кредиту.

Переуступка дебіторської заборгованості полягає в передачі банку рахунку, що вимагає оплати за поставлені позичальником товари.

Забезпечення товарними запасами означає, що предметом застави можуть бути: сировина, комплектуючі вироби, готова продукція тощо.

Забезпечення дорожніми документами використовується при кредитуванні експортно-імпортних операцій. Заставою тут виступають документи, що підтверджують відвантаження товарів. Такі документи називаються коносамент і накладні.

Іпотекою визнається застава землі, нерухомого майна, при якому предмет застави залишається у заставодавця чи третьої особи. Предметом іпотеки може бути майно, пов'язане із землею, - будівлі споруди, квартири, земельні ділянки громадян, багаторічні насадження тощо.

Заставою по кредиту можуть бути такі види рухомого мийна: обладнання, машини, механізми, інвентар, транспортні засоби, товари довгострокового вжитку.

Застава векселя чи іншого цінного папера здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержателю індосованого цінного папера. Умовою використання цінних паперів як форми застави мас бути їх висока ліквідність.

Також зустрічаються й інші способи забезпечення кредитів. Зокрема, надання позичальнику кредиту за умови накопичення та зберігання останнім протягом встановленого терміну визначеної суми коштів на вкладі, при видачі позичок індивідуальним позичальникам за заставу приймаються поліси страхування життя, свідоцтва про ощадні внески, вимоги на виплату заробітної плати; при кредитуванні підприємств добувних галузей — корисні копалини або контракти на постачання сировинних ресурсів; при кредитуванні фермерських господарств — урожай (зібраний або у корінні за умови його страхування).

У практиці роботи українських комерційних банків найпоширенішими формами забезпечення зобов'язань позичальника перед банком є застава майна, гарантія (поручительство) третьої особи, стягнення пені і штрафів, переуступка на користь банку вимог і рахунків позичальника третій особі, страхування відповідальності позичальника перед банком за неповернення кредитів і ризику непогашення кредитів. Правові основи цих форм застави визначені Цивільним кодексом України.

VI спосіб - оцінка кредитоспроможності позичальника. У процесі роботи, що передує укладанню кредитної угоди, працівник   банку повинен ретельно проаналізувати кредитоспроможність позичальника, тобто його здатність своєчасно погасити кредит, виявити фактори, які можуть спричинити непогашення позички. Кредитоспроможність позичальника, на відміну від його платоспроможності, не фіксує неплатежі за минулий період чи на певну дату, а прогнозує здатність до погашення боргу на найближчу перспективу. Отже, кредитоспроможність - це якісна оцінка позичальника, яка дається банком до розгляду питання про можливість і умови кредитування і дозволяє передбачити ймовірність своєчасного поверненні позичок та їх ефективного використання.

Висновок

Дослідження  проведене  в  роботі  показало,  що  на сучасному етапі  розвитку  економічних  відносин  багато  уваги  кредитуванню,  зокрема, умовам та методам надання позичок приділяють як науковці так і практики. У дипломній роботі  економічний  зміст  кредитування  показаний  як  складний і багатогранний процес з його принципами, умовами та методами.

Визначено, що на сучасному етапі в теорії та практиці кредитних відносин  в Україні науковий підхід до кредиту як до економічної категорії ще належно не застосовується. Нехтування об'єктивними законами кредиту, який є економічними відносинами, з приводу зворотного руху позиченої вартості, а не позиченою вартістю, тобто позичкою, призводить до негативних наслідків у реалізації зазначених відносин на практиці. Це виражається у формі численних недоліків в організації кредитування клієнтів вітчизняними банками. Зазначені недоліки пов'язані з браком знань про об'єктивні закони існування кредиту. Із цієї причини чітко не визначено принципи організації банківського кредитування та поняття кредитоспроможності. Виходячи з цього, надано тлумачення та обґрунтування основним економічним поняттям, зокрема кредиту та принципам кредитування, на яких побудований процес кредитування.

Зважаючи на те, що позички є найприбутковішими активами банку і становлять основну частину їх активів, кредитна діяльність банку потребує ретельної організації. Організацію кредитної діяльності банку визначив чітко розроблена кредитна політика. Правильна організація процесу банківського кредитування, розробка ефективної та гнучкої системи управління кредитними операціями виступають основою фінансової стабільності і ринкової стійкості комерційних банків. Визначено, що кредитна політика комерційного банку окреслює коло ключових цілей і завдань банківської діяльності, визначає конкретні прийоми, способи і методи її реалізації з метою максимізації доходності кредитних операцій та досягнення прийнятного рівня ризиків банківської діяльності у сфері кредитування.

Список використаної літератури

1.   Закон України "Про банки і банківську діяльність" від 07.12.2000 р. №2121 III.

2.   Закон України "Про власність" від 07.02.1991 р. № 697-12-ХІІ

3.   Закон України «Про Національний банк України» від 20.05.1999 №679-ХІУ зі змінами і доповненнями станом на 07.12.2000 р.

4.   Інструкція «Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків»

5.   від 01.02.1998 р. зі змінами і доповненнями за станом на 17.12.2001 р.

6.   Положення НБУ «Про кредитування» від 28.09.1995 р. №246 зі змінами і доповненнями станом на 12.12.1999 р.

7.   Положення НБУ "Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями від 06.07.2000 р. // Нормативні акти НБУ —2000- №9-с.50.

8.   Адибеков М.Г. Кредитние операции: классификация, порядок привлечения й  учет  /Под ред. А_И. Ичкасова.-М.:Консалтбанкир, 1995. -88с.

9.   Антонов Н.Г., Пессель М.А. Денежное обращение, кредит, й банки.-М.: Финсгатинформ, 1995.-272с.

10.            Банки й банковские операции: Учебник / Под ред. Жукова. - М.: Банки й биржи, 1997. -471с.

11.            Банківські операції: Підручник / За ред. проф. Мороза А.М.—К.:КНЕУ, 2000.— 384с.

12.            Банковские операции: Учебное пособие / Под ред. О.Й. Лаврушина. - 4.1. М.:ИНФРА-М, 1995-96с.    

13.            Банковское дело / Под ред. В.И. Колесникова й Л.П. Кроменецкой. М. ФинансьІ й статистика. 1996. С.216.

14.            Банковское дело: стратегическое руководство.—М.: "Консалтбанкир", 1998-432 с.

15.            Бор  М.З.,     Пятенко     В.В.     Менеджмент     банков:     организация,     стратегия, планирование. - М.: ИКЦ. "ДИС", 1997. -288с.

16.            Вітлінський      В.,      Пернаківський      О.      Кредитний      ризик     та     його врахування при обчисленні ставки відсотку. // Банківська справа. - 2005, №5.

Організація кредитної роботи в комерційному банку. ПЛАН Вступ. 3 Розділ 1. Загальна характеристика організації кредитування в комерційному банку  4 1.1. Принципи і умови  кредитування. 4 1.2. Позичковий відсоток. 13 Розділ

 

• 14:21 05 Июля 2016
  Российско-китайский медуниверситет откроет магистерскую программу по TCM
• 01:21 05 Июля 2016
  На форуме МГУ Россия и Китай обсудят научно-образовательное сотрудничество
• 11:00 04 Июля 2016
  Реморенко: "ЕГЭ-туризм" в России сходит на нет
• 10:52 04 Июля 2016
  Летняя российско-австрийская школа откроется в Москве
• 15:31 01 Июля 2016
  В СПбГУ могут воссоздать географический факультет

Заказать уникальную работу