База знаний студента. Реферат, курсовая, контрольная, диплом на заказ

1.      Виникнення і розвиток політичної економії

Початок самостійному розвитку економічної теорії поклав меркантилізм. Багатство ототожнювалося з грошима, золотом, сріблом. Мерк-ти стверджували, що джерелом багатства є зовнішня торгівля, тому дослідженню підлягає лише сфера обігу.

Ранній мер-м (XV-поч.XVIст.) виступав у вигляді монетаризму, для якого характерна ідеалізація золота та срібла як єдиної форми багатства,заборона їх вивозу з країни Пізній меркантилізм (2-га пол.XVI-XVIІ ст.) - пропонували створити сприятливіші умови для розвитку країн з використанням переважно економічних чинників. Француз. мерк-т А.де Монкретьєн в 1615 р. дав назву економічній теорії, що обґрунтувала політику держави, - політична економія (гр.– мистецтво керувати державою), тобто наука про державне управління економікою. Тоді складалось уявлення про політичну економію як науку, яка розкриває роль держави у збільшенні національного багатства.

В економічній науці термін "політична економія" домінував до кінця XIX ст. - часу виходу (1890р.) праці відомого англійського економіста А. Маршалла "Принципи економікс". Економікс – це неокласичний напрям в економічній науці, який має за мету синтезувати класичну політичну економію і маржиналізм. В сучасних умовах у більшості країн світу (особливо англо-американських) політична економія функціонує під назвою "економікс", в ряду інших – як "економічна теорія" або як "політична економія". Кожна з них має свій аспект дослідження і викладення. Проте вони по суті є назвами однієї і тієї самої економічної науки, що постійно розвивається та досліджує економічні явища і процеси на різних етапах розвитку людського суспільства.

Основи економічної теорії (політекономія) – це фундаментальна, методологічна частина економічної науки, яка розкриває сутність економічних категорій, законів та закономірностей функціонування і розвитку економічних систем у різні історичні епохи.

Класична політична економія теоретично вивчає вже всі сфери економіки – виробництво, розподіл, обмін та споживання матеріальних благ та послуг. В класичній політичній економії утворились дві школи французька, (фізіократи) та англійська.

Фізіократи– школа пол. економії, яка виникла в сер. XVIІІ ст. Засновником школи фізіократів у Франції був Франсуа Кене. Основною ідеєю його вчення було визнання сільського господарства єдиною галуззю виробництва, де природним шляхом виникає той додатковий „чистий продукт”, за рахунок якого збільшується багатство країни.

Англійська класична політична економія виникла та розвивалась в XVIІ – XVIІІ ст. Багатство створюється в усіх інших галузях матеріального виробництва. Вони показали, що всезагальною формою багатства є вартість, втілена в товарах та грошах. Саму вартість створює праця робітників, які виробляють товари.

Марксизм виник у 40-х р.ХІХст. Марксизм ґрунтувався на положенні про те, що продуктивні сили суспільства набувають все більш суспільного 1 характеру, тобто можуть бути раціонально використані лише за колективних форм організації праці та виробництва.

В своїй головній економічній праці „Капітал” К. Маркс багато в чому розробив класичну теорію додаткової вартості, згідно з якою обґрунтував непримиримість класової боротьби між капіталістами та найманими працівниками і встановлення диктатури пролетаріату для побудови соціалізму. Склалося 2 основні напрями марксистської теорії: реформістський та ортодоксальний.

Більшість сучасних економічних теорій виникла наприкінці ХІХ-на поч.ХХ ст. Всю сукупність шкіл західної екон-ної думки можна згрупувати в 3 головні напрями: неокласична економічна теорія, інституціоналізм, кейнсіанство та його революція.

Інституціоналізм – течія в політекономії, яка виникла в кінці 19 – початку 20 ст. Прибічники її стоять на тій позиції, що рушійними силами економічних процесів є позаекономічні фактори. Тому головним завданням політекономії вони вважають вивчення впливу на економіку різних „інституцій”.

Економічний лібералізм. Представники цієї течії не визнають необхідності втручання держави в економічне життя. Природним регулятором його, на їх думку, виступає ринок. Неолібералізм – прийшов на зміну екон-му лібералізму, ідеї якого виявилися не життєспроможними в умовах, коли постійне безпосереднє втручання держави в господарське життя стало невід’ємним фактором процесу відтворення.

Кейнсіанство – один з провідних напрямів у політекономії, який обґрунтовує необхідність державного регулювання процесу відтворення. Сформувався в другій половині 30-х рр. 20 ст. під впливом різкого загострення суперечностей капіталістичного відтворення під час світових економічних криз 1920-21 рр. 1929-33 рр. Засновник – англійський економіст Дж. М. Кейнс у 1936 р. опублікував монографію „Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей”, в якій викладені основи його теорії та програма державного регулювання економіки.

Неокласицизм – суб’єктивна школа в політекономії. Виникла в останній третині 19 ст. як реакція на марксизм. Необхідно було захистити капіталізм від нападок марксистів, і цю функцію беруть на себе представники неокласицизму. В той же час це була спроба сформулювати закономірності оптимального режиму господарювання економічних одиниць в умовах системи вільної конкуренції, визначити принципи рівноваги цієї системи.

Одним з найбільш впливових напрямів неокласицизму в сучасних умовах є монетаризм. Монетаристи, виходячи з бурхливого розвитку інфляційних процесів у багатьох країнах світу, надають вирішального значення в економічному розвитку регулюванню грошової сфери.

2.      Предмет, метод і функції політичної економії

Об’єкт політекономії – суспільне виробництво, його основні характеристики (продуктивні сили та економічні відносини) і головні спонукальні сили економічного розвитку – потреби і інтереси. Предметом є система економічних законів, які управляють виробництвом, розподілом, обміном і споживанням благ на відповідному етапі розвитку суспільства. Різні напрямки і шкіли у ПЕ визначають і підходи до трактування предмета політекономії.

Метод у політекономії – це засіб наукового пізнання економічних явищ і процесів, уявне їх відтворення і розкриття взаємозв’язку і взаємозалежності, а також виявлення рушійних сил їх розвитку. Використовують загальнонаукові та спеціальні методи. Серед загальних виділяють:

1)      діалектичний метод – припускає розгляд явищ і процесів економічної системи не ізольовано, а у взаємозв’язку і динаміці; являє собою поєднання якісного і кількісного аналізу.

2)      на основі поєднання якісного і кількісного аналізу визначаються математичні методи, за допомогою яких можливо:• чітке виявлення якісної визначеності процесу і виділення тих сторін і елементів, які піддаються кількісному виміру; • визначення динаміки економічного процесу; • виявлення факторів, що впливають на зв’язки елементів в цій системі.

До спеціальних методів:

3)      метод наукової абстракції, за допомогою якого можливе очищення інформативного матеріалу від випадкового, неістотного і виділення в ньому стійкого і типового.

4)      Аналіз (розкладання досліджуваного на окремі елементи і вивчення кожного з них як необхідної частини цілого) і синтез (об’єднання проаналізованих елементів в єдине, внутрішньо пов’язане ціле).

5)      Метод індукції – хід від узагальнення до теорії, від окремого до загального. Дедуктивний метод: рух від загального до окремого, від теорії до фактів.

6)      Статистичний – вивчення статистичних показників, що характеризують економіку на різних її рівнях та статистичних матеріалів, згрупованих за тематичними проблемами.

Функції: Пізнавальна (евристична) ф. Реалізується через дослідження сутності ек-х процесів і явищ. Методологічна ф.полягає в тому, що ЕТ виступає теоретико-методологічною базою для цілої системи ек-х наук, оскільки розкриває основоположні базові поняття, ек-і закони, категорії, принципи господарювання, які реалізуються в усіх галузях і сферах людської діяльності. Практична ф. ЕТ зводиться до наукового обґрунтування ек-ї політики держави, розробки рекомендацій щодо застосування принципів і методів раціонального господарювання.

Прогностична ф. ЕТ виявляється у розробці наукових основ передбачення перспектив соціально-ек-го розвитку країни в майбутньому. Виховна ф полягає у формуванні в громадян ек-ї культури, логіки сучасного ринкового ек-го мислення, аналітичних здібностей, які забезпечують цілісне уявлення про функціонування ек-ки на нац-у і загсвітовому рівнях.

 

3.      Економічні інтереси, їх взаємозв’язок з потребами, споживанням і виробництвом

Економічні інтереси – усвідомлене прагнення суб'єктів господарювання до задоволення економічних потреб, що є об'єктивним спонукальним мотивом їхньої господарської діяльності. Якщо економічні відносини не реалізують екон-х інтересів, суб’єкти намагаються досягти своєї вигоди поза економічними відносинами (порушують закони, розвивають тіньову економіку тощо). Економічний інтерес є, перш за все, породженням і соціальним проявом потреби, її усвідомленням. Але реалізуються інтереси через трудову, господарську діяльність людей, їхні економічні відносини. Суб'єкти економічних інтересів – окремі індивіди, домогосподарства, колективи (групи) людей, суспільство в цілому. Об'єкти економічних інтересів – економічні блага (товари, послуги, інформація тощо).

Кожний суб'єкт економічних відносин є носієм конкретного інтересу. Скільки суб'єктів екон. відносин, стільки і економічних інтересів. Сукупність їх утворює систему. За ознакою суб'єктності розрізняють особисті, колективні, суспільні інтереси.

За важливістю виділяють: головні та другорядні; за часовою ознакою – поточні та перспективні; за об'єктом інтересів – майнові, фінансові, інтелектуальні, інтереси режиму праці та вільного часу, комфорту, умов праці та життя; за ступенем усвідомлення – дійсні та помилкові; За можливостями реалізації:реальні і утопічні.

Суб'єкти економічних відносин є виразниками специфічних економічних інтересів. У ринковій економіці: економічні інтереси домашніх господарств спрямовані на максимізацію загальної корисності з урахуванням існуючих цін і доходів; економічні інтереси підприємців спрямовані на максимізацію прибутку, зниження витрат і підвищення конкурентоспроможності продукції; економічні інтереси держави спрямовані на реалізацію потреб суспільства в цілому.

Проте система економічних інтересів суспільства завжди суперечлива. Суперечності інтересів мають як суб'єктивну, так і об'єктивну основу. Перша пов'язана з виявами суб'єктивізму і волюнтаризму. Друга заснована на відмінностях в економічному становищі різних суб'єктів.

У реальному житті єдності інтересів досягають через реалізацію кожного з них в процесі їхньої взаємодії та взаємореалізації,тобто мають бути реалізовані інтереси підприємця, споживачів продукції, суспільства в цілому. Незважаючи на те, що кожний вид економічних інтересів є персоніфікованим, відокремленим, ґрунтується на певній потребі, він органічно пов’язаний з колективним і суспільним інтересом. Це створює підґрунтя для єдності визначальних інтересів і відбивається у меті виробництва.

В системі економічних інтересів варто виділяти індивідуальні інтереси, класові інтереси, інтереси трудових колективів та економічні інтереси держави.

4.      Економічна система: її сутність, структурні елементи і закони розвитку

Система як загальнонаукове поняття – це сукупність взаємопов'язаних і розміщених у належному порядку елементів певного цілісного утворення. Кожній системі притаманні такі властивості: цілісність, упорядкованість, стійкість, саморух та загальна мета. В економічній літературі існують різні підходи до визначення ЕС. Економічна система – сукупність взаємопов'язаних і відповідним чином упорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну структуру суспільства, яка має загальну мету.

Важливою характеристикою ЕС є визначення її структурних елементів. ЕС складається з трьох основних ланок: продуктивних сил, ек-х відносин і механізму господарювання.

Продуктивні сили – сукупність засобів виробництва, працівників з їхніми фізичними і розумовими здібностями, н уки, технологій, інформації, методів організації та управління виробництвом, що забезпечують створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб людей.

Економічні відносини – відносини між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних та нематеріальних благ. Система ек-х відносин складається з: техніко-ек-х, організаційно-ек-х, соціально-ек-х відноси. Техніко-ек-і відносини – відносини між людьми з приводу створення та використання ними знарядь та предметів праці у процесі виробництва, за допомогою яких вони впливаютьна сили природи і виробляють необхідні життєві блага. Організаційно-ек-і – відносини між людьми з приводу застосування способів і методів організації та управління суспільним виробництвом: відносини обміну діяльністю між людьми, спеціалізація праці, кооперування, концентрація та комбінування виробництва. Соціально-ек-і – насамперед це відносини власності в ек-му значенні цього поняття. Відносини власності визначають головне в ек-ій системі – спосіб поєднання працівника з засобами виробництва.

Господарський механізм є структурним елементом ек-ої системи, що складається із сукупності форм і методів регулювання економічних процесів та суспільних дій господарюючих суб'єктів на основі використання економічних законів ринку, державних економічних важелів, правових норм та інституційних утворень.

Типи економічних систем: за формою власності на засоби виробництва та за способом управління господарською діяльністю – традиційну, ринкову, командно-адміністративну, змішану.

Екон. закони – закони суспільних дій людей; це типові, стійкі, що повторюються, як правило, причинно-наслідкові зв’язки і залежності. Вони визначають головні напрями розвитку певної сфери екон. життєдіяльності людини. Вони об’єктивні і виникають та існують незалежно івд волі та свідомості людей, але реалізуються через діяльність людей.

5.      Власність як економічна категорія. Тенденції розвитку відносин власності в Україні

Власність – сукупність виробничих відносини між людьми з приводу привласнення ними об'єктів власності, в першу чергу засобів виробництва, які породжують право володіння, користування й розпорядження цими об'єктами та результатами їх функціонування. Вона займає центральне місце в ек-ій системі, оскільки зумовлює спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, мету функціонування і розвитку економічної системи, визначає соціальну і політичну структуру суспільства, характер стимулів трудової діяльності і спосіб розподілу результатів праці.

Привласнення – процес, що виникає у результаті поєднання об'єкта і суб'єкта привласнення, тобто це конкретно-суспільний спосіб оволодіння річчю. Воно означає відношення суб'єкта до певних речей як до власних. Вихідним моментом привласнення є сфера виробництва. Саме тут створюється об'єкт власності і його вартість. Кому належать засоби виробництва, той і привласнює результат виробництва. Після цього процес привласнення продовжується через сфери розподілу і обміну, які виступають як вторинна і третинна форми привласнення. Головним об'єктом привласнення в ек-ій системі, який визначає її соціально-ек-у форму, цілі й інтереси є привласнення засобів виробництва і його результатів.

Відчуження – позбавлення суб'єкта права на володіння, користування і розпорядження тим чи іншим об'єктом власності.

В широкому розумінні значення власності полягає в створенні соціального середовища, в якому функціонує суспільне виробництво (господарюючі суб'єкти).А конкретно вона визначає: умови поєднання робітника з засобами виробництва; відносини між людьми з приводу привласнення засобів і результатів виробництва; умови розпорядження й використання факторів виробництва.

Типи власності - суспільний і приватний.

Суспільна власність характеризується спільним привласненням засобів виробництва й виробленого продукту. Можна виділити два основних види цієї власності: а)власність народу в цілому, зокрема в Україні такою власністю поки що залишається земля; б)власність окремих колективів.

Реальними формами суспільної власності є загальнонародна, державна, кооперативна, -акціонерна, власність господарських товариств, громадських організацій тощо.

Приватна власність характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, й вироблений продукт, належать приватним особам. Вони можуть привласнити продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють два види приватної власності - трудову й нетрудову.

Трудова приватна власність основана на власній праці власника або членів його сім'ї. Основною формою такого виду власності є дрібнотоварне фермерське, ремісниче, одноосібне господарство, де власник і робітник виступають в одній особі. Йому ж належить і вироблений продукт.

Нетрудова приватна власність основана на використанні найманої (чужої) праці. Вона передбачає відокремлення власника від безпосередньої участі в процесі виробництва (працює найманий робітник), а безпосереднього робітника (найманого) - від засобів виробництва (бо вони йому не належать). Тобто, власник і робітник - це різні особи.

Наприкінці 1991 р. Верховна Рада України затвердила "Концепцію роздержавлення та приватизації майна державних підприємств, житлового фонду та землі". У березні 1992 р. було прийнято основні приватизаційні закони: "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств", "Про приватизаційні папери". У червні 1992 р. парламент затвердив першу державну програму приватизації. Відтак червень 1992 р. вважається початком легітимного процесу трансформації відносин власності в Україні. Згідно з Законом України "Про приватизацію майна державних підприємств" усі підприємства, що підлягали приватизації, були поділені на групи А (об'єкти малої приватизації), Б, Г, Д, Е (об'єкти великої приватизації) та Ж (об'єкти сфери соціально-культурних послуг). Ці об'єкти приватизувались на основі відповідних законів. Способи приватизації в Україні: перетворення державних підприємств у акціонерні чи інші господарські товариства; безкоштовна передача та продаж акцій відкритих AT; викуп за альтернативними планами приватизації; викуп державних підприємств, зданих в оренду з викупом; викуп майна державних підприємств членами трудового колективу; продаж державних підприємств за конкурсом або на аукціоні.

Етапи реформування власності в Україні: 1.Початковий етап приватизації (1992-1994). 2.Масова приватизація (1995-1998). 3.Індивідуальна грошова приватизація (199-2002). 4.Заключний етап приватизації ( з 2003).

На сьогодні масова приватизація в Україні забезпечила усунення державної монополії на засоби та результати виробництва, становлення прошарку індивідуальних та асоційованих приватних власників і формування недержавного сектору як основи розвитку ринкових відносин. Приватизація являє собою програму впорядкованого входу країни у ті сфери діяльності, де приватне підприємництво спроможне функціонувати досить успішно. Для України особливо важливими є ще й такі цілі і завдання: формування прошарку приватних власників-підприємців; залучення іноземних інвестицій; сприяння демонополізації економіки; створення конкурентного середовища; підвищення ефективності діяльності підприємств; соціальний захист населення і розвиток об’єктів соціальної інфраструктури за рахунок коштів від приватизації. В Україні існує певна різноманітність викупу державних підприємств трудовими колективами. Важливим елементом процесу приватизації стає перетворення державних підприємств на акціонерні компанії.

6.      Еволюція форм організації суспільного виробництва: їх спільні риси та відмінності

Форма суспільного виробництва – певний спосіб організації господарської діяльності. Дві основні форми організації суспільного вир-ва: натуральну і товарну. Історично першою формою суспільного вир-ва було натуральне господарство. Осн. риси натурального господарства:

•        Замкнутість ек-ої діяльності.

•        Ґрунтується на ручній праці, примітивних засобах виробництва та найпростішій організації праці.

•        Відсутність обміну.

•        Панівна форма суспільного вир-ва в усіх докапіталістичних формаціях (первісна община, латифундія рабовласника, маєток феодала).

Натуральне господарство – такий тип організації вир-ва, при якому люди виробляють продукти для задоволення своїх власних потреб, тобто продукти праці ненабувають товарної форми і призначені для особистого та внутрішнього господарського споживання безпосередніми виробниками.

Товарне вир-во – така форма організації суспільного господарства, за якої продукти виробляються не для споживання їх виробниками, а спеціально для обміну, для продажу на ринку. Товарне вир-во на відміну від натурального господарства є не замкнутою, а відкритою ек-ою формою господарства. В товарному господарстві між виробниками існують не безпосередні господарські зв'язки, а опосередковані через обмін продуктами їхньої праці як товарами. При цьому виробники є ек-но вільними у виборі товарів і партнерів. Товарне вир-во функціонує і розвивається на засадах таких ек-их законів: закону вартості, закону попиту і пропозиції, закону конкуренції, законів грошового обігу та інших. Дві обов'язкові передумови необхідні для виникнення і функціонування товарного вир-ва – наявність суспільного поділу праці та ек-го відокремлення виробників. Розрізняють два типи товарного вир-ва: Просте – дрібне вир-во індивідуальних самостійних ремісників і селян, що працюють на ринок. Воно було притаманне докапіталістичним суспільствам. Розвинуте – вищий і ефективніший ступінь товарної організації господарства, заснований на великій приватній власності, найманій праці й машинній індустрії. Притаманна капіталістичному суспільству.

Спільні ознаки: наявність суспільного поділу праці; приватна власність на засоби праці; ринкова форма зв’язків між виробниками; конкуренція.

Відмінності простого товарного виробництва: базується на особистій праці виробника; мета – задоволення особистих потреб виробника та членів його сім’ї; виробництво товарі має обмежений характер; незначні масштаби виробництва, кустарна техніка, переважно ручна праця. Відмінності розвинутого товарного виробництва: базується на системі найманої праці; мета – отримання прибутку підприємцем; набуває загального панівного характеру; великі масштаби виробництва, передова техніка, механізована праця. Товарне виробництво є основою виникнення і розвитку ринкової економіки.

7.      Товар та його властивості. Характеристика альтернативних теорій

Товар – економічне благо, що задовольняє певну потребу людини і використовується для обміну (купівлі-продажу на ринку). Згідно з класичною теорією найважливішими характеристиками товару є його споживча вартість і вартість.

Споживча вартість – здатність товару задовольняти будь-яку потребу людини. Оскільки товар задовольняє потреби не самого виробника, а іншої особи, то він має не просто споживчу вартість, а суспільну споживчу вартість, тобто є споживчою вартістю для інших.

Вартість товару – уречевлена в товарі суспільна праця виробника. Вартість проявляється за допомогою зовнішньої форми її відбиття – мінової вартості.

Мінова вартість є певним кількісним співвідношенням (пропорцією), в якому товар одного роду обмінюється на товар іншого виду. В ек-ій науці існує кілька теорій вартості, в тому числі: Теорія факторів (витрат) виробництва визначає вартість товарів за витратами на їхнє виробництво; Теорія попиту і пропозиції визначає вартість товарів за співвідношенням попиту і пропозиції на них у процесі обміну; Теорія трудової вартості оцінює вартість товарів залежно від затрат суспільне необхідної праці на їхнє виробництво; Теорія граничної корисності визначає вартість товарів ступенем корисності останньої одиниці товару для споживача. Найбільш популярною є теорія граничної корисності(Автори - Госсен, Менгер, Візер, Бем-Баверк. Сутність даної теорії полягає в тому, що вартість товару залежить від важливості і необхідності тієї потреби, яку він задовольняє, за умов його граничної корисності. Вартість визначається суб’єктивною граничною корисністю останньої реальної одиниці певного блага. Отже, останній екземпляр певного блага що задовольняє «граничну потребу»,має граничну корисність, яка визначає ринкову вартість. Багато західних економістів намагаються пояснювати зміни мінової вартості товарів та їх вартості в цілому співвідношенням попиту і пропозиції (заснов. -Г. Маклеод, Дж. Стюарта). Вони вважають, що коли попит на даний вид товару підвищується, а пропозиція залишається без зміни, то мінова вартість зростає. Якщо ж пропозиція перевищує попит, то мінова вартість зменшується. Дана теорія була спробою пов’язати теорію трудової вар. з реальною дійсністю, з ціною і грошима, з ринковими відносинами. Інша теорія – теорія витрат виробництва(основоп - Р. Торренс, Дж. С. Мілль.) – підтверджувала, що у разі даного співвідношення попиту і пропозиції вартість товару визначається витратами виробництва. З погляду суспільства витрати виробництва будь-якого товару зводяться до витрат утіленої праці, необхідної праці і додаткової праці. З теорією витрат виробництва безпосередньо межує теорія трьох факторів виробництва (автор – французький економіст Ж.-Б. Сей). Вона вказує на участь у процесі виробництва капіталу, праці і землі, оскільки кожний з цих чинників у міру своєї корисності і цінності робить внесок у створення вартості.

8.      Гроші: причини виникнення, суть, функції

Концепції, що пояснюють причини виникнення грошей: Раціоналістична. Пояснює виникнення грошей як результат домовленості між людьми про введення спеціального інструмента (грошей) для здійснення обміну товарів. Раціоналістична концепція панувала до кінця XVIII ст. Вона має прихильників і серед деяких сучасних економістів. Еволюційна. Стверджує, що гроші виникли стихійно, незалежно від волі людей, у результаті тривалого еволюційного розвитку суспільного поділу праці, товарного виробництва та обміну. Еволюційна концепція вперше була сформульована засновниками класичної політичної економії А. Смітом, Д. Рікардо, а потім була розвинута К. Марксом. Вони аргументовано довели, що гроші мають товарне походження і виникли в результаті тривалого розвитку суспільного поділу праці, товарного виробництва, обміну та послідовної зміни форм вартості.

Гроші – особливий товар, який виконує роль загального еквівалента, виступає посередником в обмін товарів і виражає економічні відносини між людьми з приводу виробництва та обміну товарів.

Сутність грошей виявляється в єдності трьох їхніх властивостей. Основні властивості грошей: Гроші виконують роль загального еквівалента, своєрідного "економічного метра", за допомогою якого решта товарів вимірюють свою вартість. Гроші набувають загальної споживчої вартості, яка полягає у їхній здатності обмінюватися на всі інші товари, тобто вони мають абсолютну ліквідність. Гроші виражають певні економічні відносини, які виникають між товаровиробниками з приводу обміну продуктами праці через ринок.

Функції грошей:

1.      Міра вартості. Гроші є тим матеріалом, у якому знаходить вираження вартості всіх товарів.

2.      Засіб обігу – це функція, в якій гроші є посередником в обміні товарів і забезпечують їх обіг. 3.        Засіб платежу – це функція, в якій гроші обслуговують погашення різноманітних боргових зобов’язань між суб’єктами екон. відносин, що виникають у процесі розширеного відтворення.

4. Засіб нагромадження – це функція, в якій гроші обслуговують нагромадження вартості в її загальній і абстрактній формах в процесі розширеного відтворення. Форми нагромадження: скарб(уречевлена вартість у кусках дорогоцінного металу); естетична форма скарбу (у предметах розкоші із золота та ін.); створення резерву платіжних засобів (що мало відтворювальний характер і зорієнтовано на збільшення прибутку).

5.Світові гроші – це функція, в якій гроші обслуговують рух вартості в міжнародному економічному обороті і забезпечують реалізацію взаємовідносин між країнами. Це комплексна функція, що повторює всі функції, властиві грошам на внутрішньому ринку.

9.      Інфляція, її види та соціально-економічні наслідки

Інфляція – знецінення грошей, спричинене диспропорціями в суспільному виробництві й порушенням законів грошового обігу, яке виявляється у стійкому зростанні цін на товари і послуги. Інфляція може набувати різноманітних форм.

Залежно від переважаючого впливу факторів - інфляція попиту, інфляція пропозиції. За темпами зростання – повзуча, галопуюча, гіперінфляція. За характером прояву – відкрита, прихована. За співвідношенням темпів зростання цін на товари – збалансована, незбалансована. За ступенем прогнозування - очікувана, неочікувана.

Відкрита інфляція розвивається вільно і ніким не стримується. Прихована інфляція – така інфляція, коли держава вживає заходи, спрямовані на безпосереднє стримування цін на товари і послуги, з одного боку, і доходів населення –з іншого. Повзуча інфляція – інфляція, що розвивається поступово, коли ціни зростають незначною мірою (не перевищує 10 % на рік). Помірна інфляція (2-5 % на рік) у розвинутих країнах Заходу не розглядається як негативний фактор. Навпаки, вважається, що вона стимулює розвиток економіки, надає їй необхідного динамізму. Галопуюча інфляція – інфляція, коли ціни зростають швидко – на 10-100 % щорічно. На стадії галопуючої інфляції відбувається спад виробництва та скорочення товарообороту, втрачається стимул до інвестицій, стримується процес суспільного нагромадження, поширюється відплив капіталу з виробничої сфери до сфери обігу, тобто йде розбалансування економічної рівноваги. Гіперінфляція – інфляція, коли ціни зростають астрономічне – на 1-2 % щодня або сягають 1000 % і більше на рік. Вона означає глибоку економічну і соціальну кризу в країні. Збалансована інфляція –інфляція, коли ціни товарів,; різних товарних груп відносно один одного не змінюються. Ції підвищуються досить повільно й одночасно на більшість товарів та послуг. Незбалансована інфляція – інфляція, коли співвідношення цін у різних товарних групах змінюється на різні відсотки, по-різному на кожний вид товару. Очікувана інфляція – зазвичай помірна інфляція, яку можна спрогнозувати на будь-який період. Досить часто це є прямим результатом антиінфляційних дій уряду. Неочікувана інфляція характеризується раптовим стрибком цін, зумовленим збільшенням під впливом інфляційних очікувань суспільного попиту населення на споживчі товари, товаровиробників – на сировину та засоби виробництва. Інфляція попиту – це порушення рівноваги між попитом і пропозицією з боку попиту. Спричинити її може в основному збільшення державних замовлень (наприклад, військових), попиту підприємців на засоби виробництва в умовах повної зайнятості й майже повної завантаженості виробничих потужностей, а також зростання купівельної спроможності трудящих (зростання заробітної плати) в результаті, наприклад, узгоджених дій профспілок.

Інфляція пропозиції (витрат) – зростання цін внаслідок підвищення витрат виробництва чи скорочення 9 сукупної пропозиції. Причинами збільшення витрат можуть бути зростання цін на сировину, енергоносії, підвищення заробітної плати, олігополістична політика ціноутворення, економічна і фінансова політика держави і т. ін. Стагфляція – інфляція, що супроводжується стагнацією виробництва й одночасно зростанням рівня цін і безробіття.

Рівень (темп) інфляції:

Іц = ∑Pi1*Qi1/∑Pi0*Qi1,

де Іц— індекс зростання цін за рік; Рі0 і Рі1 — ціни однакових товарів, виражені відповідно в цінах базового і поточного років; Qі1 — обсяг виробництва певного продукту в поточному році.

Економічні наслідки інфляції:

По-перше, інфляція руйнує нормальні господарські зв'язки, посилює хаос і диспропорції в економіці, дезорганізує інвестиційний процес, оскільки при нестримному зростанні цін мета виробництва (прибуток) може бути досягнута і без зростання виробництва. По-друге, капітали переливаються зі сфери виробництва у сферу обігу, насамперед у спекулятивні комерційні структури, де вони швидше обертаються і приносять величезні прибутки, а також переміщаються за кордон у пошуках прибутковішого застосування й гарантованого прибутку. Зростають спекуляція, тіньова економіка, корупція. По-третє, порушується нормальне функціонування кредитно-грошової системи. Знецінення грошей підриває стимули до нагромадження їх, породжуючи таке явище як "втеча від грошей", коли підприємці й населення надають перевагу вкладанню грошових заощаджень у товари, нерухомість та інші мате: ріальні цінності. Розриваються кредитні угоди, бо при інфляції невигідно надавати довгострокові кредити під невеликі проценти, оскільки кредиторові доведеться отримувати борги у знецінених грошах. По-четверте, поступово згортаються товарне-грошові відносини й розширюється прямий продуктообмін на основі бартерних угод. Це призводить до втрати грошима своїх економічних функцій, і відносини обміну повертаються назад –до простої, або випадкової, форми вартості. По-п'яте, інфляція негативно впливає і на міжнародне економічне та валютно-кредитне становище країни. Вона підриває конкурентоспроможність і експорт вітчизняних товарів, водночас стимулює імпорт товарів з-за кордону, оскільки на внутрішньому ринку вони продаються за вищими цінами. Інфляція стримує надходження іноземного капіталу, знижує офіційний і ринковий курси національної валюти через її знецінення.

Соціальні наслідки інфляції:По-перше, інфляція знижує життєвий рівень усіх верств населення, особливо тих, які мають сталий дохід, оскільки темпи зростання доходів відстають від темпів зростання цін на товари й послуги. По-друге, інфляція знецінює попередні грошові заощадження населення в банках, страхових полісах, щорічну ренту та інші паперові активи з фіксованою вартістю. По-третє, інфляція посилює безробіття, підриває мотивацію до ефективної трудової діяльності, посилює соціальну диференціацію населення і соціальну напругу в суспільстві.

10.    Етапи розвитку ринкової економіки. Структура та функції ринку

Історично першою формою суспільного вир-ва було натуральне господарство. Натуральне господарство – такий тип організації вир-ва, при якому люди виробляють продукти для задоволення своїх власних потреб, тобто продукти праці ненабувають товарної форми і призначені для особистого та внутрішнього господарського споживання безпосередніми виробниками. Поступово на зміну натуральному господарству прийшло товарне виробництво як розвинутіша і ефективніша форма організації суспільного виробництва. Товарне вир-тво – така форма організації суспільного господарства, за якої продукти виробляються не для споживання їх виробниками, а спеціально для обміну, для продажу на ринку. Товарне виробництво є основою виникнення і розвитку ринкової економіки (РЕ).

РЕ – одна з вершин суспільної цивілізації, геніальний винахід людства, що не має альтернативи в оглядній історичній перспективі.

Для сучасного ринку характерними є: ек-на свобода, конкуренція, мобільність ресурсів, автономність дій учасників ринку, вичерпна поінформованість суб'єктів, соціалізація та глобалізація економічних зв'язків.

Умови виникнення ринкового господарства:

1.Суспільний поділ праці, що ґрунтується на спеціалізації. 2.Економічна відокремленість суб'єктів господарювання зумовлена наявністю різних форм власності (що, скільки і як виробляти, вирішує сам товаровиробник).3.Величина трансакційних витрат визначає умови і межі ділової активності.4.Вільний обмін ресурсами, який забезпечує вільне ціноутворення та ефективне господарювання.

Основні риси сучасної РЕ: автономність дій учасників ринку, поінформованість суб’єктів господарювання, соціалізація та глобалізація економічних взаємозв’язків, економічна свобода, конкренція, мобільність ресурсів, соціалізація.

Принципи функціонування РЕ: принцип безмежності людських потреб, принцип обмеженості ресурсів, альтернативність вибору, принцип раціональності поведінки суб’єктів господарювання, що полягає в прагненні максимізувати корисність, принцип егоїстичного індивідуалізму.

Ринок – система ек-х відносин, пов'язаних з обміном товарів та послуг на основі широкого використання різноманітних форм власності, товарно-грошових і фінансово-кредитних механізмів. Є два сектори ек-ки: ринковий і неринковий (бюджетний). Структура ринку за різними критеріями: а) за об’єктами обміну:

ринок ресурсів, який набуває форм: ринку праці; ринку капіталу; ринку землі та нерухомості; товарний ринок, який набуває форм: ринку споживчих товарів; ринку послуг; ринку науково-технічних розробок та інформації; фінансовий ринок, що набуває форм: грошового ринку; ринку цінних паперів; валютного ринку; б) залежно від умов, в яких діють суб'єкти господарювання: вільний (поліполістичний) ринок (багато продавців, багато покупців, товари однорідні, вхід і вихід на ринок вільний; інформація доступна); 10 монополізований (олігополія, монополія) (один продавець або обмежена кількість їх, багато покупців, доступ на ринок та до інформації обмежений); монополістична конкуренція (відносно велика кількість продавців, диференціація товару, вільні вхід на ринок і вихід); регульований (держава законодавче обмежує економічну, свободу окремих суб'єктів господарювання, формуючи та захищаючи конкурентне середовище); в) за територіальною ознакою: місцевий; регіональний; національний; світовий; г) стосовно відповідності чинному законодавству: легальний (дозволений законом і відкритий для оподаф кування); тіньовий (не зареєстрований, ухиляння від сплати податків);

д) стосовно способу формування: стихійний; організований.

Функції ринку: Ф. регулювання. Ринок регулює всі ек-і процеси – вир-во, обмін, розподіл і споживання, визначаючи пропорції і напрями розподілу ек-их ресурсів на мікро- та макрорівні за рахунок розширення або звуження попиту й пропозиції.

Ф. стимулювання. Ринок спонукає виробників товарів і послуг до зниження витрат, підвищення якості та споживчих властивостей товарів. Він створює дієвий механізм мотивації праці, стимулює підвищення ефективності економіки на основі впровадження найпередовіших досягнень НТП. Розподільча ф. Доходи виробників і споживачів у ринковій економіці диференціюються через ціни, зумовлюючи соціальне розшарування суспільства за доходами. Ф санації. Ринок через конкуренцію очищає ек-не середовище від неконкурентоспроможних господарств і підтримує найефективніші. Цей механізм санації ек-го довкілля деперсоніфікований і тому не може бути упередженим і несправедливим. Алокаційна ф. Ринок забезпечує виробництво оптимальної комбінації товарів та послуг за допомогою найефективнішої комбінації ресурсів. Ефективною є така комбінація ресурсів, за якої товари та послуги виробляються з мінімальними альтернативними витратами. Інформативна ф. Ринок через ціни інформує виробника, торговця, споживача про те, що вигідно виробляти й купувати, а що –ні, скільки чого треба запропонувати, на які верстви населення варто орієнтуватися у своїй господарській діяльності тощо.Ф інтеграції. Ринок об'єднує суб'єктів економічної системи в одне ціле, сприяючи формуванню єдиного економічного простору як у межах окремої держави, так і в межах світової ек-ки.

Етапи формування ринку:класичний вільний ринок (до середини XIX ст.), в якому держава не втручалася в економіку, виступаючи "нічним вартовим", який стежив за тим, щоб усі, хто має самостійне джерело доходів, ретельно сплачували податки до державної казни;регульований ринок (середина XIX — 50-ті роки XX ст.) характеризувався втручанням держави в економічне життя суспільства з метою обмеження свавілля монополій та захисту конкурентного середовища;

соціальна орієнтований ринок, у якому, крім механізмів регулювання, держава бере на себе виконання функції соціального захисту населення.

 

11.    Становлення ринкових відносин в Україні. Методи конкурентної боротьби

Як складова єдиного народногосподарського комплексу СРСР на кінець 80-х років XX ст. укр ек-ка відрізнялась такими ознаками: тотальним директивним плануванням та адміністративним контролем над усіма сферами суспільного життя; переважною орієнтацією на задоволення потреб союзної кооперації; гіпертрофованим розвитком військово-промислового комплексу; прихованою інфляцією, масштабним дефіцитом товарів та послуг; нераціональною зайнятістю, зрівнялівкою, низькою оплатою праці тощо. Трансформаційний х-р ек-ки Укр пов'язаний з такими перехідними процесами: суверенізацією національного господарського комплексу; лібералізацією та демократизацією економічного життя; плюралізацією форм власності та господарювання; структурною постіндустріальною перебудовою; започаткуванням інноваційного типу суспільного відтворення; гуманізацією та соціалізацією економічних процесів; радикальною зміною функцій та ролі держави; становленням громадянського суспільства з розвиненими Демократичними інститутами; гармонійним включенням до глобального соціально-економічного середовища. Загальний стратегічний вектор розвитку України – розбудова змішаної соціально орієнтованої ек-ки постіндустріального типу.

Перехідний період, у який вступила економіка України на прикінці XX ст. пов'язаний з Міжсистемною трансформаційною кризою – криза, пов'язана з переходом економічної системи до нового якісного стану, радикальною зміною економічних основ та інституційної структури суспільства.

Трансформаційний спад економіки України (1990-2000 pp.) був викликаний низкою об'єктивних та суб'єктивних чинників (таких як залишкові чинники адміністративно-командної економіки, негативні чинники періоду реформування командно-адміністративної системи, об’єктивні чинники ринкової трансформації національної економіки).

З 2000 р. в Україні розпочалося поступове відродження ек-ки, що знаходить вияв у стабільному щорічному прирості ВВП. Водночас уповільнення ек-ої динаміки в 2004-2006 рр. стало наслідком впливу таких чинників: вичерпання інерції відновлювального зростання екстенсивного х-ру, набутої у попередні роки, коли відбувалося підвищення ек-ої активності після глибокого та тривалого трансформаційного спаду; погіршення зовнішньої кон'юнктури та втрати укрекспортерами частини зовнішніх ринків; різкої номінальної ревальвації гривні, її перманентної реальної ревальвації та надмірно різкого зниження рівнів тарифного захисту, які спричинили послаблення позицій укртоваровиробників на зовнішніх ринках і витіснення їх із частини внутрішніх ринків через суттєве збільшення приросту імпорту; значного підвищення фіскального тиску на суб'єктів господарювання у яке відбулося внаслідок перегляду дохідної частини державного бюджету та скасування переважної частини податкових пільг; негативного впливу фіскалізації ек-ки на інвестиційні процеси, різкого сповільнення інвестиційної активності та відпливу інвестиційних ресурсів з інноваційне орієнтованих галузей промисловості, що привело до утвердження традиційно сировинної моделі вітчизняного виробництва та експорту.

Стратегічним пріоритетом розвитку вітчизняної ек-ки на сучасному етапі є перехід до людиноцентричної моделі суспільного прогресу та перетворення людського ресурсу в його інтелектуальній, інноваційній та інформаційній складових на пріоритетний напрям капіталовкладень.

На конкурентному ринку суперники використовують різні методи боротьби: цінові, нецінові, нечесні (недобросовісні) та чесні (добросовісні).

Цінові методи конкуренції – конкуренція, в якій головним засобом боротьби є ціна. За цінової конкуренції перемагає той, хто домагається нижчої ціни продукції, ніж конкуренти.

Залежно від форм і цілей конкуренції формуються такі види : монопольно високі, монопольно низькі, демпінгові, дискримінаційні.

Монополько висока ціна - це різновид ринкової ціни речового товару або послуги, яка встановлюється монополіями вище від вартості товару і забезпечує їм прибуток. Монопольна низькі ціни встановлюються на товари та послуги, які закуповують великі компанії, на комплектуючі деталі у драних та середніх фірм через контрактну систему; на сировину, яка закуповується в країнах, що розвиваються; на товари, виготовлені у державному секторі економіки. Демпінгові ціни - звичайно занижені ціни на товари при продажу їх на внутрішніх і зовнішніх ринках з метою розорення та усунення конкурентів з уже освоєних ринків.

Дискримінаційні ціни - це різні ціни на один і той самий товар для різних покупців.

В умовах сучасної конкуренції переважають нецінові методи конкуренції.

Нецінова конкуренція — це стратегія конкурентної боротьби, яка спрямована не на зміну цін, а на створення передумов, які поліпшують реалізацію продукції.

Нецінові методи конкуренції поділяються на два види: конкуренцію за продуктами і конкуренцію за умовами продажу.

Конкуренція за продуктами передбачає поширення таких нецінових характеристик товарів як покращання їх якості за збереження ціни, підвищення надійності під час експлуатації, влення асортименту, відповідність товарів міжнародним стандартам тощо.

Конкуренція за умовами продажу передбачає поширення і вдосконалення послуг, що супроводжують реалізацію товарів.

Нечесна конкуренція – нецивілізовані форми конкурентної боротьби, які проявляються в порушенні суб'єктами ринкових відносин чинного законодавства, професійних, етичних, моральних норм і правил поведінки для досягнення неправомірних переваг у конкуренції.

12.    Перетворення грошей на капітал. Особливості нагромадження капіталу в Україні

Термін “капітал” вживають у різних аспектах: “майно” і “володіння”, “само зростаюча вартість” і “само зростаючі гроші” або взагалі нагромаджена праця в різних уречевлених формах. Так, основоположники класичної політекономії А. Сміт та Д. Рікардо ототожнювали капітал із нагромадженою уречевленою працею (засобами виробництва). Однак Сміт до капіталу відносив лише ту частку запасів, яка використовується для подальшого функціонування у виробництві та іншій економічній діяльності й приносить доход. Сучасні західні економісти аналогічно трактують сутність даної категорії. Починаючи з Сміта буржуазна політекономія (Міль, Маршалл, Самуельсон) розглядає капітал як сукупність факторів виробництва, що приносять доход. За Марксом, капітал – це вартість, авансована у той чи інший вид економічної діяльності (перш за все у виробництво) з метою одержання додаткової вартості, яка є результатом експлуатації і приносить додаткову вартість. К – це не просто гроші, а авансовані вартість, яка в процесі свого руху приносить більшу вартість від первісно нагромадженої. З точки зору політ економічного розуміння сутності і змісту категорії “капітал” важливо враховувати, що перетворення грошових знаків на капітал передбачає наявність ряду як техніко-організаційних, так і соціально-економічних умов. 1з них – це можливість і необхідність власника потенційного капіталу вступати у відносини з іншими виробниками з приводу купівлі факторів виробництва. 2 – це те, що за умов недостатньої наявності хоча б одного зі згаданих факторів для організації ефективного виробництва, він може звернутись до відповідних ринкових інституцій (банків, інвестиційних фондів, трастів, лізингових компаній тощо). Перетворюючи свої кошти на капітал, його власник вступає в економічні відносини з різними господарюючими суб’єктами, які постачають через ринок необхідні йому товари (послуги), а також з індивідами, які отримують засоби для існування не від власної підприємницької діяльності, а від найманої праці за гроші.

Гроші виступають не тільки як заг. еквівалент, а і як найбільш абстрактна форма сус-ного багатства, як абсолютний ліквідний засіб. Гроші дають капітал лише тоді, коли пускаються в обіг для наживи (для одержання суми більшої, ніж первісна). Цей рух перетворює гроші в капітал. Першими формами руху капіталу є торгівельні і лихварські (діяли лише в сфері обігу). Грошовий капітал стає продуктивним в процесі первісного нагромадження капіталу і встановлює капітал підприємства. Первісне нагромадження капіталу, що створює капіталістичне відношення, це процес, що перетворює з однієї сторони засоби виробництва і засоби до життя в капітал, а з другої безпосередніх робітників у найманих.

Капітал розглядають як певну ціність, благо, що приносить його власнику впродовж тривалого часу дохід.

 

13.    Заробітна плата: сутність, форми. Теорії заробітної плати

Однією із основних характеристик розвинутого товарного виробництва є загальна праця товаровиробників і купівля-продаж їх робочої сили. Отже, має місце плата за використання фізичної і розумової праці. Проблема з’ясування сутності заробітної плати здавна привертала увагу економістів різних шкіл і напрямів. Очевидно, що працівник при наймі на роботу продає працю і заробітна плати виступає в якості плати за працю, тобто ціною праці. Таке трактування склалося давно і залишилося й дотепер. На цій позиції перебувають і багато вітчизняних економістів.

Поряд з цим деякі російські економісти роблять спробу заперечити таке розуміння сутності заробітної плати. Логіка їх заперечення така: праця є функція самого працівника, тому невіддільна від людини як такої. Вона є формою життєдіяльності особистості і не може бути об’єктом купівлі-продажу в політично і економічно вільному суспільстві. Тому на ринку праці продається і купується не сама праця, а послуги праці, кількість і якість яких залежить від багатьох факторів: рівня професійної підготовки працівника, його кваліфікації, досвіду. Купівля-продаж послуг праці виступає у формі найму вільного працівника на відповідних умовах: тривалість робочого дня, розмір заробітної плати, посадові обов’язки. З їхньої точки зору під заробітною платою в широкому розумінні слід розуміти дохід від фактора від назвою “праця”. У вузькому розумінні вона може розглядатися як ставка заробітної плати, тобто ціна, яка виплачується за виконання одиниці праці протягом відповідного часу. Як бачимо, в даному трактуванні автори сутність зарплати знову ж зводять до ціни праці.

Одночасно багато теоретиків-економістів вважає, що вихідним положенням при з’ясуванні сутності зарплати є грошовий вираз життєвих благ, які забезпечують нормальні умови для відтворення робочої сили, тобто дають змогу підтримувати стан постійної працездатності працівника та утримувати членів сім’ї.

Розуміння сутності заробітної плати та закону, який її відображає, не охоплює всього різноманіття її змісту. Для розуміння сутності важливим є один із аспектів праці — ставка заробітної плати, яка є ціною, що її сплачує роботодавець найманому працівникові за функціональне використання його праці.

Окрім ставки, заробітна плата формується на підставі багатьох різних за своїм функціональним призначенням складових. Співвідношення цих елементів утворює структуру заробітної плати, яка охоплює: основну та додаткову зарплату, а також види винагород, що входять до кожної зі складових.

Заробітна плата має дві основні форми: відрядну та погодинну. Кожна із форм виявляється у відповідних системах.

Відрядна заробітна плата — це форма, що заохочує збільшення обсягів виробництва продукту. Вона застосовується тоді, коли саме від інтенсивності праці робітника залежить обсяг виробництва. Відрядна форма зарплати передбачає систему доплат за економію палива, енергії, сировини, матеріалів, за ефективне використання устаткування, за ставлення до праці, за ризик і т. ін.

Погодинна форма заробітної плати застосовується там, де потрібно виробляти продукту саме стільки, скільки того вимагає технологія. Надлишок виробленої продукції є порушенням технології та не стимулюється.

Погодинна форма функціонує як погодинно-нормативна та погодинно-преміальна.

Перша передбачає оплату за відпрацьований час та за виконання нормативів робіт, які (нормативи) періодично переглядають.

Друга (погодинно-преміальна) передбачає оплату за відпрацьований час та додаткову виплату премій за економію вит досконаліші форми організації праці тощо.

Між найманим працівником і власником капіталу існує постійна суперечність. У системі оплати праці ця суперечність оявляється в тому, що найманий працівник, який отримує свою частку, незалежно від фінансового стану підприємства, на якому працює, залишається байдужим до його (підприємства) частки. Для того, щоб зацікавити найманого працівника у результативній діяльності підприємства, застосовують систему пайової участі у розподілі доходів підприємства.

Частка участі найманого працівника в доходах фірми визначається двояко: визначенням частки кожного працівника в чистому доході підприємства;у формі акціонування та отриманні дивідендів на певний обсяг акціонерного капіталу.

В Україні діє тарифна система, яка включає: тарифні ставки; тарифні сітки; схеми посадових окладів; тарифно-кваліфікаційні характеристики.

За допомогою тарифної системи заробітної плати здійснюють диференціацію робіт залежно від їх складності, а робітників залежно від їхньої кваліфікації та рівня відповідальності за розрядами тарифних сіток. Вони є основою диференціації заробітної плати.

Якщо розглядати заробітну плату як окреме економічне явище, то можна виявити, що у формах і системах заробітної плати проявляється дія двох принципів (законів) ЇЇ формування: усереднений рівень оплати праці в країні визначається вартістю робочої сили (встановлення мінімального гарантованого рівня всім працівникам незалежно від кінцевих результатів); диференціація заробітної плати (залежно від рівня кваліфікації, продуктивності праці, ризиковості, відповідальності й т. ін.) здійснюється на основі закону граничної корисності, що проявляється як закон граничної продуктивності, або на основі ціни трудових послуг, наданих найманими працівниками підприємцями.

14.    Домогосподарства в системі економічного кругообігу. Поняття та показники диференціації доходів населення

ДГ– окрема господарююча одиниця, що складається з однієї або групи осіб, об’єднаних місцем проживання і спільним бюджетом, яка є власником і постачальником ресурсів в ек-ку та одержує натомість кошти для придбання необхідних благ з метою забезпечення своєї життєдіяльності. В ДГ виникають первинні ек-ні потреби, формуються первинні ек-ні інтереси, які стимулюють розвиток суспільного вир-ва. Термін ДГ об’єднує всіх споживачів: найманих працівників, підприємців, власників капіталів, природних ресурсів, осіб, що зайняті і незайняті в суспільному вир-ві. ДГ виконує подвійну роль в сучасній ек-ці. З одного боку, воно є активним суб’єктом ринкових відносин, а з іншого – важливою ланкою в ек-му кругообігу ресурсів, товарів (послуг), доходів. Функції сім’ї : соц-на та виховна ф. - сім’я є основним осередком формування і нагромадження людського капіталу. Для появи і розвитку людського капіталу необхідні такі фактори: члени сім’ї, та – споживчі блага (товари, послуги). Зниження дітонароджувальної ф. сім’ї зменшує не лише трудовий, а й соц-но-ек-ний потенціал сус-ства в цілому. Споживча ф - саме ДГ виступають основним споживачем товарів і послуг, які обертаються на відповідному ринку. Постачальницька ф. - кругообіг починається з ДГ як власників ресурсів. Вони постачають на ринок такі важливі вир-чі ресурси, як працю, капітал, землю та підприємницькі здібності, одержуючи за це доходи в грошовій або натуральній формі. Ці ресурси потрапляють до підприємств, які поєднавши їх певним чином, створюють товари і послуги. Останні, опинившись на відповідному ринку, купуються ДГ. В умовах ринку ДГ і п-ства одночасно діють як покупці і продавці. Вир-ча ф. - частина ДГ виступає безпосередніми виробниками різних товарів і послуг, які поставляються на ринок. Посередницька функція ДГ найчіткіше виявляється в сфері торгівлі.

Диференціація доходів населення – різниця в доступі до власності і влади різних класів, соціальних верств і прошарків у межах певної ек-ої с-ми, що виявляється у рівні їхніх доходів, передусім, грошових. Причиною диференціації за сучасних умов є ек-на система капіталізму, побудована на відчужені переважної більшості населення від власності на засоби вир-ва і влади. Більшість ДГ мають мало або взагалі не мають власності, а інші (меншість) володіють великою к-тю устаткування, нерухомістю, і т. д. Похідними від цієї причинами диференціації в доходах населення є відчуженість від управління влас-тю, від самого процесу праці (отже, наявність масового безробіття), наявність дискримінації (в оплаті робочої сили, расова дискримінація тощо), антидемократичний х-р ді-ті держави, відсутність справедливої соціальної політики, раціональної регіональної ек-ої політики, могутніх профспілок та ін. Деякі причини диференціації в доходах населення зумовлені біологічними чинниками (як відмінності у здібностях населення, чисельність сім'ї, частково вік та ін).

 

15.    Підприємство як суб’єкт ринкової економіки. Форми і види підприємств

П - господарська ланка, якій властиві такі риси: наявність єдиного майна, необхідного для здійснення певного ек-го процесу, що відособлює його ек-но; технологічна зумовленість факторів вир-ва; певне місце у системі суспільного поділу праці (спеціалізація, кооперація, комбінування, інтеграція); певне місце в соціумі. За формою організації П розрізняють: індивідуальне (одноосібне володіння); товариство (партнерство); корпорація.

Індивідуальні П є власністю однієї особи, котра покладає на себе не тільки фінансовий ризик, а й виключну відповідальність за управління. П-ць є водночас і власником, і працівником, і бухгалтером, і управлінцем. Товариства (партнерства) - форма організації П, що ґрунтується на спільному (пайовому) формуванні громадянами чи юрособами статутного капіталу, на розподілі прав та відповідальності залежно від частки у статутному фонді та місця у структурі управління товариством. Види: Повне товариство - не є юридичною особою, його члени зберігають повну самостійність, але несуть повну солідарну відповідальність за зобов'язаннями не тільки майном підприємства, а й своїм власним майном. ТОВ ґрунтується на відповідальності, яка обмежується тільки капіталом підприємства, і підприємець не відповідає своїм майном. Змішане т-во (командитне) - воно складається із дійсних членів, які несуть повну (необмежену) відповідальність за зобов'язаннями товариства, та членів-вкладників (командитистів), які відповідають за зобов'язаннями товариства тільки своїми внесками. Корпорація (акціонерне товариство) -форма об'єднання капіталів учасників акціонерного товариства (AT). Вона засвідчує внесення капіталу у формі акцій і дає право акціонеру на отримання доходу та участь в управлінні товариством. Акціонерні товариства бувають закритого (ЗАТ) та відкритого типу (ВАТ). Різниця між ними в тому, що перші не випускають акцій, або випускають їх без права вільної купівлі-продажу, а другі (ВАТ) - випускають акції, які вільно купують та продають.

Зокрема, за формою власності П поділяють на:

•        приватні; • колективні; •       державні.

За рівнем концентрації та централізації вир-ва і капіталу П поділяють на малі (дрібні), середні та великі (крупні).

Організаційна форма підприємства – це спосіб взаємозв’язку окремих елементів продуктивних сил (факторів виробництва). Економічна форма П являє собою господарські або ек-ні зв’язки і має такі конкретні форми, як бюджетне, орендне, кооперативне, акціонерне тощо. Типи підприємств: приватні (недержавні), до яких часто відносять і колективні (кооперативні), державні, змішані.

Підприємство на Заході зазвичай знане як фірма. Фірма – це, з одного боку, організація, що перетворює вихідні ресурси на кінцевий продукт, а з іншого – юридично самостійна форма існування бізнесу, відповідним чином зареєстрована підприємницька одиниця, що має комерційну самостійність.

 

16.    Держава та її економічні функції

Головні завдання держави в умовах ринкових ек-х систем:•

правове забезпечення функціонування ринкового механізму;• організація грошового обігу;

• захист і сприяння розвитку конкуренції;• вир-во суспільних благ;• мінімізація трансакційних витрат;

• компенсація зовнішніх ефектів (екстерналій);

• стабілізація макроекономічних коливань;

Держава як суб’єкт ринкової економіки: • пред'являє попит на ек-ні ресурси для здійснення ек-ої ді-сті в державному секторі ек-ки. • пред'являє попит на засоби вир-ва для вир-ва сус-их та інших благ

• пропонує гроші та пред'являє попит на гроші.

• пропонує суспільні блага без безпосередньої оплати їх, що поліпшує продуктивність під-го сектору і зменшує витрати на споживання домогосподарств.

• здійснює урядове регулювання ринкової економіки.

Держава в економічному процесі:• відтворює умови конкуренції • виступає як покупець продукції • є суб’єктом, який несе грошові витрати • усуває причини відмови ринкового механізму.

Регулюючі функції держави в ринковій економіці зводяться до трьох основних – законодавчої, стабілізуючої, розподільчої.

Законодавча ф передбачає, що держава розробляє систему ек-их, соц-их та організаційно-господарських законів і постанов, які створюють певні “правила гри”, тобто правові засади ринкової ек-ки, що є гарантом однакових прав і можливостей для усіх форм власності та господарювання.

Стабілізуюча ф полягає у підтриманні високого рівня зайнятості та цінової рівноваги, а також стимулюванні ек-го зростання. З цією метою держава: а) визначає цілі, напрями і пріоритети ек-го розвитку, виділяє відповідні ресурси для їхньої реалізації, використовує грошово-кредитні та бюджетно-податкові підйоми; б) бере на себе організацію пропозиції центральних грошей; в) забезпечує зайнятість і стабільний рівень цін, проводячи відповідну фіскальну і кредитно-грошову політику, спрямовану на запобігання інфляції та безробіттю.

Розподільча ф пов’язана, з одного боку, з досягненням більш справедливого розподілу доходів у сус-ві, а з іншого – з більш ефективним розміщенням ресурсів у ринковій ек-ці. Для здійснення цієї функції:а)здійснює перерозподіл коштів груп населення, що мають високі доходи, на користь непрацездатних і малозабезпечених проводячи відповідну фінансову і податкову політику, політику регулювання цін; б) встановлює і контролює реалізацію законодавства про встановлення мінімального розміру зарплати; г) бере на себе функцію забезпечення сус-ми благами, у вир-ві яких приватні та колективні суб’єкти не зацікавлені, водночас без цих благ сус-во не може досягти благополуччя. У регулюванні зовнішньоек-их відносин і валютного ринку, міграції капіталів і робочої сили, здійсненні контролю над платіжними балансами.

Регулюючі функції держави в ринковій ек-ці є умовою досягнення балансу ек-ки на макрорівні, здійснення ефективної грошово-кредитної політики, соц-го захисту малозабезпечених верств населення.

 

17.    Аграрні відносини. Особливості функціонування капіталу в сільському господарстві

АВ - складова ек-их відносин, які виникають у с/г з приводу володіння й використання землі як головного засобу с/господарського вир-ва, а також вир-ва, розподілу, обміну й споживання с/господарської продукції та послуг. Земля - перша й основна умова будь-якого вир-ва, але в с/г вона ще й головний засіб вир-ва, елемент продуктивних сил. Особливість аграрних відносин зумовлена й тим, що земля є предметом праці й одночасно засобом вир-ва.

Процес вир-ва, технологічні операції в аграрній сфері тісно переплітаються з природними процесами, органічно комбінуючись у процесі створення споживчої вартості. Важливе місце має ек-на оцінка землі. Вона означає визначення цінності землі й має такі показники: валовий продукт землеробства (продуктивність земель при досягнутій протягом ряду років інтенсивності землеробства) і окупність витрат (кількість продукції на одиницю витрат); диференціальний дохід від землеробства (величина додаткової частини чистого доходу, яка утворюється в результаті, більш високої продуктивності праці на відносно кращих землях порівняно з гіршими). Аграрні відносини тісно пов’язані з власністю на землю.

Х-р і особливості аграрних відносин визначаються насамперед формою власності на землю як основний засіб вир-ва. У сучасних умовах власність на землю в різних країнах має такі форми – державна, комунальна, приватна.

Складовою аграрних відносин є рентні відносини.

З виникненням власності на землю виникає й відповідна їй форма доходу - земельна рента. Рента - передача частини доходу землеробом власнику землі за використання його земельної ділянки. Незалежно від форм власності на землю утворюється диференціальна рента. Її причиною є монополія на землю як на об’єкт господарювання. Виникнення цієї ренти означає існування відособлених виробників у системі товарно-грошових відносин, а також своєрідний синтез існуючих природних і економічних умов для утворення диференціальної ренти. Господарства, що використовують свою працю на кращих земельних ділянках, мають більше продукції з одиниці земельної площі. Вони отримують додатковий продукт, який є матеріальною основою диференціальної ренти.

Слід розрізняти дві форми диференційної ренти – першу і другу. Перша являє собою додатковий чистий доход, одержуваний в результаті більш продуктивної праці на кращих за родючістю і місцезнаходженням землях. Друга виникає в результаті підвищення продуктивності землі завдяки використанню більш ефективних засобів виробництва, тобто за рахунок додаткових вкладень у землю. Взаємозв’язок першої і другої диференціальної рент полягає ів тому, що вони засновані на використанні родючості земель. Тільки перша пов’язана з природною, а друга – з економіню родючістю грунтів.

18.    Економічні відносини в кредитно-банківській сфері. Вплив грошово-кредитної політики на рівень суспільного виробництва

Позичковий капітал - грошовий капітал, який надається його власниками або розпорядниками як позика з метою отримання доходу в формі позичкового відсотка (процента). Рух позичкового капіталу називають кредитом. Кредит - система відносин з приводу акумуляції та використання тимчасово вільних грошових засобів на основі повернення та платності у формі позичкового відсотка.

1. Джерелом кредитних ресурсів є грошовий капітал, що вивільняється в процесі кругообороту промислового та торговельного капіталу. Таке вивільнення зумовлене:

•        характером обороту основного капіталу, який переносить свою вартість на заново створювані продукти й повертається до підприємця частинами, а використовується за цільовим призначенням (на оновлення основного капіталу) тільки після закінчення амортизаційного періоду;

•        характером оборотну оборотного капіталу. Так, заробітна плата видається раз або двічі на місяць, а затрати на оплату праці повертаються підприємцю з кожною партією реалізованого товару (послуги). Крім того, між реалізацією товарів і закупівлею нових матеріалів, сировини тощо теж проходить певний проміжок часу, в який відбувається нагромадження тимчасово вільних грошових засобів;

•        акумуляцією частина прибутку на розвиток та модифікацію виробництва, вирішення певних соціальних завдань. Протягом певного періоду часу ця частина прибутку має цільове призначення і використовується як тимчасово вільний грошовий фонд.

2. Наступним джерелом кредитних ресурсів є рух бюджетних засобів, цільових фондів та резервів.

3. Третім джерелом тимчасово вільних грошових засобів є грошові доходи і заощадження приватних осіб.

Для того щоб тимчасово вільні грошові засоби не переставали виконувати функцію капіталу, вони повинні рухатись, бо тільки рух забезпечує їхнє зростання. Наявність тимчасово вільних грошових засобів, з одного боку, та наявність суспільної потреби в їхньому використанні — з іншого, зумовлюють об'єктивну необхідність існування кредиту.

Принципи функціонування кредиту:

•        Обов'язковість повернення кредиту.

•        Платність.

•        Строковість.

Форми впливу грошово-кредитної політики:

1.Девізійна політика – здійснюється в вигляді валютної інтервенції. НБ може здійснювати за її допомогою регулювання.

2.Дисконтна політика – в її рамках політика дорогих і дешевих кредитів. НБ може піднімати або знижувати облікову ставку. Нб піднімає ставку по кредитах і як насідок по депозитах і кредити стають дорогими.

19.    Фінансова система і фінансова політика держави

Фінанси - цільові грошові фонди (грошові кошти) загального призначення, які формуються, створюються і перерозподіляються державою, її органами, підприємствами та іншими структурами на основі принципів нееквівалентності і безвідплатності.

Всі фінанси поділяються на два види - централізовані і децентралізовані.

Централізовані фінанси концентруються: • у Державному бюджеті; • у Пенсійному фонді України; • у Державному фонді сприяння зайнятості населення; • у Фонді для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи і соціального захисту населення; • у Державному інноваційному фонді; • у Фонді захисту навколишнього природного середовища; • у Фонді соціального захисту інвалідів.

Джерелами централізованих фінансів є: 1) надходження від підприємств, організацій та різних закладів; 2) податки з юридичних та фізичних осіб; 3) надходження від державних позик.

Децентралізовані фінанси перебувають у розпорядженні підпр-в, установ та громадських орган-цій і створюються за рахунок їх прибутків і нагромаджень, а також частково за рахунок коштів громадян (н-д, власників акцій ) або позичкових коштів.

Централізовані і децентралізовані фінанси в сукупності створюють фінансову систему.

Система фінансових відносин різних рівнів та інститутів, що забезпечують їхнє функціонування, утворюють фінансову систему країни.

Найважливішою ланкою фінансової системи держави є державний бюджет.

Функції державного бюджету:

Фіскальна функція бюджету полягає у вилученні за допомогою податків та інших джерел, які мають допоміжний характер, частини доходів громадян, підприємств, установ, організацій для утримання державного апарату, виробництва суспільних благ, тобто забезпечення тих видів діяльності, які не мають власних джерел доходів (природоохоронні заходи, архіви, бібліотеки тощо), або ж мають недостатні для забезпечення належного рівня розвитку джерела фінансування (оперні театри, музеї).

Розподільча функція бюджету полягає в тому, що льовані в державному бюджеті грошові засоби уряд товує для перерозподілу, спрямовуючи їх на розвиток виро ничої та соціальної інфраструктури, інвестування в капіталомісткі галузі з тривалим строком окупності витрат, на структурну перебудову, прискорення НТП, зростання життєвого рівня населення, вирішення соціальних проблем.

Стимулююча функція бюджету проявляється в тому, що, змінюючи базу та ставки оподаткування, використовуючи пільги, тарифи тощо, уряд здійснює стимулюючу (обмежувальну) політику, впливаючи на циклічні коливання економіки, зміну її структури тощо.

Контрольна функція бюджету виконується завдяки тому, що він у грошовому вираженні віддзеркалює

19 відтворювальний суспільний процес, виявляє економічні пропорції, відхилення від рівноваги тощо

Фінансова система = централізовані фінанси + децентралізовані фінанси

У будь-якій державі до фін. системи належать три основні взаємопов'язані підсистеми: 1) державні фінанси; 2) фінанси суб'єктів господарювання; 3) фінанси населення.

Державні фінанси — це система фондів грошових ресурсів, що сконцентровані в руках держави і мають забезпечити виконання властивих їй функцій, а також сукупність форм і методів, за допомогою яких ці функції реалізуються;

Фінансами суб'єктів господарювання є: грошові ресурси, які забезпечують процес виробництва і відтворення у рамках даного підприємства (фірми), а також сукупність форм і методів їх створення та використання;

Фінанси населення — це грошові фонди, які складаються з прибутків, одержаних громадянами в результаті трудової, господарської чи ще якоїсь форми діяльності. їх витратна частина — всі затрати і заощадження населення.

Фінансова система практично опосередковує всі сторони функціонування виробничого та ринкового механізмів. Вона визначає: 1)систему платежів у держ. бюджет, а також відрахня в різні фонди галузевого й територіального рівнів; 2) взаємозв'язки між підприємствами, фірмами, акц-ми тов-ми та іншими структурами;3) фінансові відносини, що визначають господарські зв'язки всередині підприємств;4) відносини між державою та кооперативними підприємствами, що виявляються у системі оподаткування, політиці інвестицій;5)фінансові відносини між банками і підприємствами, державою та населенням, що виникають з приводу отримання різного роду виплат, отримання кредитів на будівництво житла, випуску облігацій тощо.

Отже,фінансова система є одним з головних важелів здійснення державою фін. пол-ки.

Бюджет є головним фінансовим планом створення і використання фонду грошових коштів держави. Держ. бюджет України розробляється, по-перше, як основний централізований фонд грошових коштів держави, а по-друге, як основний фінансовий план державних доходів і видатків. Він розробляється кожного року і виноситься на затвердження ВРУ, а потім През-та Укр-ни. У ДБ зосереджується значна частина національного доходу країни. Видатки ДБ спрямовуються на розвиток народного господарства, фінансування соц.-культ. сфери, забезпечення обороноздатності держави, утримання органів державного управління.

Бюдж. с-ма Укр-ни склад.з ДБ Укр-ни, бюджетів АРК, областей, м. Києва і Севаст.

20.    Суть і види суспільного відтворення. Валовий внутрішній продукт, його суть і відтворювальна структура.

Суспільне відтворення – ек-ий процес, в якому власне вир-во, розподіл, обмін та споживання постійно повторюються та відновлюються через результат виробництва - продукт, через відновлення ресурсів, з яких виробляється продукт, якщо ці ресурси є відновлюваними, та залучення нових невідновлюваних ресурсів, а також через відновлення та розвиток форм і методів організації праці. Розрізняють такі види суспільного відтворення: просте, звужене та розширене. Просте відтворення - відновлення виробництва і споживання на кількісно та якісно незмінному рівні. Звужене відтворення - відтворення виробництва та споживання в менших обсягах. Його спричиняють економічні кризи, політичні потрясіння, значні технологічні аварії, природні катастрофи, війни тощо. Звужене суспільне відтворення є явищем тимчасовим. Звужене відтворення спостерігалося в 90-х роках XX ст. в перехідній економіці України.

Розширене відтворення - кількісне та якісне зростання обсягів виробництва і споживання. Процес розширеного відтворення має 2 основних типа: екстенсивний і інтенсивний. Екстенсивний – розширення обсягів вир-ва за рахунок зростання основного капіталу, робочої сили, матеріальних витрат тощо. Інтенсивний – підвищення ефективності виробничих факторів на основі НТП.

Основною проблемою відтворення є дотримання пропорцій: • між виробництвом і споживанням; • між підрозділами національного виробництва; • між витратами на виробництво та доходами від реалізації продукту виробництва; • між відшкодуванням спожитого капіталу та нагромадженням; • між споживанням і нагромадженням (заощадженням); • між заощадженнями та інвестиціями та ін.

Процес суспільного відтворення органічно включає відтворення трьох його елементів: сукупного продукту, робочої сили, економічних відносин.

ВВП – вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених у межах території країни за певний період (за рік) як за участі національних, так і іноземних ресурсів (резидентами та нерезидентами). Резиденти - юр та фіз особи, що постійно зареєстровані або постійно проживають у країні, незалежно від громадянства.

Нерезиденти - фіз та юр особи, що знаходяться поза територіальними межами країни, тобто працюють за кордоном. До них відносять іноземні дипломатичні, консульські зовнішньоторговельні представництва тощо. Якщо від ВВП (GIP) відняти первинні доходи, отримані іноземцями в межах національної ек-ки (М), та додати первинні доходи, отримані національними власниками ресурсів за кордоном (L), також отримаємо ВНП. Інакше кажучи, різниця між ВВП та ВНП визначається різницею між первинними доходами, отриманими іноземними ресурсами на території національної держави, та первинними доходами, отриманими національними ресурсами за кордоном. Якщо доходи іноземців у межах національної держави дорівнюють доходам громадян національної держави за кордоном, то ВНП = ВВП.

Якщо доходи, отримані національними ресурсами за кордоном, перевищують доходи іноземців, отримані в національній державі, то ВНП > ВВП, і, навпаки, якщо доходи від іноземних ресурсів перевищують доходи від національних ресурсів за кордоном, то ВВП > ВНП. Використовують три способи визначення величини BBП (ВНП).

1. Виробничий метод визначає ВВП як суму доданих вартостей. Оскільки участь у створенні ВВП бере сектор державного управління, то ВВП дорівнює сумі валових доданих вартостей (ВДВ) плюс непрямі чисті податки (Тнч). Чисті непрямі податки визначають як різницю між податками і субсидіями на продукти та імпорт. Отже, за цим методом:

ВВП = ∑ДВ + Тнч,

де ∑ДВ — сума доданих вартостей (VA); Тнч — чисті непрямі податки.

2. Розподільчий метод визначення ВВП ґрунтується на тому, що величина ВВП визначається як сума первинних доходів макроекономічних суб'єктів.

Первинні доходи секторів фінансових та нефінансових корпорацій включають прибуток та прирівняні до нього доходи. Первинні доходи сектору домогосподарств - це: заробітна плата; прибуток і прирівняні до нього доходи від підсобного особистого господарства тощо. Первинні доходи сектору загальнодержавного управління — це: чистий податок на виробництво та імпорт; прибуток та прирівняні до нього доходи від власне державних та корпоративних з участю держави підприємств.

Первинний дохід некомерційних організацій, що обслуговують сектор домогосподарств, визначають у формі валового прибутку.

У спрощеному вигляді за розподільчим методом формула, за допомогою якої обчислюють ВВП, має вигляд:

ВВП = W + P + iч + R+Tнч + A,

де W — заробітна плата; Р- прибуток підприємств і корпорацій; іч — чистий процент, який дорівнює різниці між отриманими і сплаченими процентами; R — рента; Тнч — непрямий чистий податок на бізнес; А — амортизація основного капіталу.

3. Метод визначення ВВП за потоком витрат (метод кінцевого використання) ґрунтується на передумові, що вартість виробленого суспільного продукту дорівнює вартості реалізованого продукту. І те, що для одних економічних суб'єктів є витратою, Для інших є доходом. Наприклад, для фінансового сектору як кредитора позичковий відсоток — дохід, а для позичальника витрата. Для підприємницького сектору заробітна плата — витрата, а для домогосподарств — форма доходу і т. ін. СНР-93 виходить із того, що весь кінцевий річний продукт купується домогосподарствами, підприємницьким сектором, державою та закордонними споживачами. Тому

ВВП = С + іq +G + NE,

де С — споживчі витрати домогосподарств; іq— валові приватні інвестиційні витрати; G — витрати держави; NE — чисті витрати закордону (чистий експорт).

 

21.    Національний дохід і його розподіл. Споживання і заощадження

За своїм змістом НД - сумарний дохід усіх жителів країни. Він відображається на рахунку "Первинний розподіл доходів", який показує, яким чином доходи, створені в одних секторах ек-ки, надходять у вигляді первинних доходів до інших секторів - отримувачів доходів. Рахунок "Вторинний розподіл і перерозподіл доходів" відображає процес перерозподілу доходів між секторами ек-ки за допомогою перерозподільчих платежів, які в СНР називають трансфертами. На стадії вир-ва НД - чиста продукція галузей матеріального та нематеріального вир-ва; на стадії розподілу (та перерозподілу) — це різні види доходів; на стадії обміну — сукупність товарів та послуг що циркулюють у сус-ві. На стадії використання реалізуються кінцеві доходи на цілі споживання та нагромадження. На Заході НД обчислюється як сума трьох величин: споживчих витрат, чистих приватних інвестицій та витрат держави на товари й послуги Чисті інвестиції — це валові інвестиції 3a мінусом амортизаційних відрахувань (очищені від останніх). Як зазначалося єдина відмінність у розмірах ВНП і ЧНП пояснюється саме цим. Створення НД відбувається у галузях матеріального вир-ва і в сфері послуг. Його розміри зростають за рахунок збільшення чисельності зайнятих і підвищення продуктивності праці. Фактори зростання НД поділяють на два типи: екстенсивні (за рахунок збільшення ресурсів) та інтенсивні (за рахунок якісного використання існуючих факторів).

Розподіл НД полягає у визначенні частки всіх учасників його вир-ва, тобто заробітної плати, прибутку, процента, ренти, дивідендів та ін.

Перерозподіл НД здійснюється через механізм ціноутворення, державний бюджет, податкову систему, внески до різноманітних фондів та ін. На підставі перерозподілу НД формуються вторинні доходи. Основними формами таких доходів є виплата пенсій, стипендій, допомога багатодітним сім’ям тощо. Перерозподіл НД здійснюється за офіційними та неофіційними каналами. Легітимний, або офіційний, перерозподіл НД фіксується в офіційній статистиці.. Масштабний неофіційний перерозподіл НД спричинений існуванням тіньової економіки.

Використання НД відбувається з подвійною метою: споживання і нагромадження. Масштаби, рівень і структура С та Н різних соц-их груп населення перебувають у залежності від процесів розподілу та перерозподілу національного доходу, врешті-решт — від закономірностей розвитку певних ек-их систем. На основі НД формуються особисті доходи (ОД). Це означає, що НД визначається у факторних цінах і дорівнює чистому НПмінус непрямі податки плюс субсидії:

НД = ЧНП - Тнч Тнч = Тн – Cб,

де Тнч — чисті непрямі податки; Тн — непрямі податки на бізнес; Сб — - субсидії бізнесу.

Окрім того, обсяг НДможна підрахувати за формулою:

НД = W + Р + іч + R.

Рівень НД, вироблений в умовах повної зайнятості, називають потенційним, або національним доходом повної зайнятості.

 

22.    Економічний розвиток і економічні цикли. Теорії циклічних коливань

Функціонування ринкової ек-ки, як і будь-якої ек-ої с-ми, не є рівномірним і безперервним. Ек-не зростання час від часу чергується з процесами застою та спаду обсягів вир-ва, тобто зниженням усієї ек-ої (ділової) активності. Циклічність - об'єктивна форма розвитку нац-ої ек-ки і світового господарства як єдиного цілого. Інакше кажучи, це закономірний рух від однієї макроекономічної рівноваги в масштабі ек-ки в цілому до іншої. Ек-ий цикл (цикл ділової активності, або бізнес-цикл) - регулярні коливання рівня ділової активності (як правило, представленого коливаннями НД), за яких після зростання активності настає її зниження, що знову змінюється зростанням.

Сучасні ек-ні цикли, істотно відрізняються від циклів кінця XIX - першої половини XX ст.

1. У них відсутня фаза депресії як обов'язкова, але якщо падіння дуже глибоке і тривале, то фазу рецесії, називають депресією.

2. Немає чіткого розмежування між пожвавленням та піднесенням.

3. Визначається рівнодіюча тривалого ек-го зростання — тренд, коливання навколо якого утворюють цикл.

4. Змінилися й ек-ні показники у фазах циклу.

За своїм змістом циклічність досить багатоструктурна. З точки зору довготривалості виокремлюють кілька типів ек-их циклів: короткі (2-3 роки), середні (близько 10 років) та довгі (40-60 років).

Оскільки х-на риса циклічності - це рух ек-ки не по колу, а по спіралі, то вона є формою прогресивного її розвитку. У теорії цикл трактується як період розвитку ек-ки від початку однієї кризи до наступної. Ек-ий цикл включає такі фази: кризу, депресію, пожвавлення та піднесення, яке знаходить своє остаточне відображення у новій кризі. Прояви ек-их циклів можна побачити за рядом ознак — показників ек-ої активності, основними з яких є: рівень завантаженості вир-их потужностей; сукупні обсяги вир-ва; загальний рівень цін; зайнятість населення (безробіття) та рівень його доходів; прибутки та курси акцій найбільших корпорацій; динаміка попиту на товари тривалого користування; інвестиції у нове будівництво тощо.

Криза - різке порушення існуючої рівноваги внаслідок диспропорцій, що зростають. Відбувається скорочення попиту на товари, а також виникає надлишок їх пропозиції. Депресія - фаза циклу, яка виявляється в застої вир-ва. На цій фазі відбувається просте відтворення, виробництво не збільшується, проте й не зменшується. Пожвавлення розпочинається з незначного зростання обсягу вир-ва (у відповідь на зростання попиту) і помітного скорочення безробіття. Поступово обсяг вир-ва досягає попереднього найвищого рівня й ек-ка вступає у фазу піднесення.

Піднесення (зростання) - така фаза циклу, коли обсяг вир-ва перевищує обсяг попереднього циклу і зростає високими темпами. Будуються нові підприємства, підвищується зайнятість, активізується попит на капітальні й споживчі блага, доходи та прибутки, зростають ціни й процентні ставки, прискорюється обіг капіталу.

 

22 Варто розрізняти два типи криз: кризи надвиробництва і кризи недовиробництва

Особлива роль у розробці теорії довгих хвиль належить рос. вченому Кондратьєву. За цією теорією, НТП розвивається хвилеподібне з циклами у 50-60 років. Матеріальною основою довгих хвиль в ек-ці є структурне техніко-технологічне оновлення капітальних благ та підвищення профес.-кваліфік. рівня працюючих. В структурі довготривалих циклів Кондратьєв виокремив два етапи, або дві фази розвитку, - висхідну і спадаючу. Висхідна фаза довгого циклу - період довгочасного піднсення науково-технічного та ек-го розвитку суспільства, який триває 25-30років. Спадаюча фаза довгого циклу - період зміни базисних техніко-технологічних засад виробничої системи, триває 20-25 років і для нього х-ні перебудовчі процеси ек-ої структури, адекватної технологічному оновленню.

Теорії циклічних коливань XIX ст.(причини):

1) сусп-го вир-ва (Неможливість збуту одних товарів залежить від недостатнього обсягу вир-ва товарів у інших галузях; Порушення пропорційності в сус-му вир-ві; Землеробство з властивими йому циклічними коливаннями зумовлює циклічні коливання в промисловості; Періодичне збільшення плям на сонячному диску; Основна суперечність капіталізму — між суспільним х-ом вир-ва і приватно-капіталістичною формою привласнення, що виявляється як суперечність між вир-вом і споживанням та між організацією вир-ва в межах окремої фабрики й анархією в межах нац-го вир-ва); 2) обміну (Спекулятивні операції на товарному та грошовому ринках); 3) розподілу (Бідність спричиняє недостатній попит і породжує кризи. Причина бідності — в обмеженості ресурсів та в здатності людей непомірне стрімко розмножуватись; Нагромадження багатства та розширення вир-ва, що не можуть з належною швидкістю пристосовуватись до швидких змін у попиті; Зростання в НД частки найманих працівників і зменшення частки капіталістів та підприємців, що спричиняє тенденцію до зниження прибутку та до пошуку капіталом вищого прибутку за кордоном); 4) Екстернальні (зовнішні) (Природні явища; війни; зміни політичного та суспільного устрою; відкриття нових земель, ресурсів, родовищ золота; зміни в темпах приросту населення і його міграція; науково-технічні відкриття та нововведення; психологія (песимістичні та оптимістичні очікування)); 5) Інтернальні (внутрішні) (Перенагромадження осн капіталу. Розширення та згортання банківського кредиту Диспропорції між рухом заощаджень та інвестицій у галузях І підрозділу, а також між організацією вир-ва в межах окремого п-ства чи синдикату і неорганізованістю всього нац-го вир-ва); 6) змішані (На прикладі дитячої іграшки "конячки-гойдалки" показує вплив зовнішніх шоків, які можуть бути достатніми чи недостатніми за силою, щоб спричинити коливання іграшки (ек-ої с-ми), залежність коливань від природи самої іграшки (ек-ої с-ми), яка може бути чи не бути чутливою до зовнішніх впливів).

 

23.    Господарський механізм в системі регулювання суспільного виробництва

ГМ є структурним елементом ек-ої системи, що складається із сукупності форм і методів регулювання ек-их процесів та суспільних дій господарюючих суб'єктів на основі використання ек-их законів ринку, державних ек-их важелів, правових норм та інституційних утворень. Сутність ГМ проявляється через його функції. До основних з них у політико-ек-ій системі належать такі: реалізація відносин пануючого типу власності; сполучення і взаємодії продуктивних сил і вир-их відносин в ек-ій структурі суспільства; узгодження й забезпечення руху ек-их інтересів; розв’язання суперечностей; формування “поля” взаємодії між механізмом дії і механізмом використання ек-их законів. Реалізація цих функцій в ек-ій практиці відбувається на основі таких основних принципів формування і функціонування ГМ, як: ефективність, збалансованість, системність, соціальна спрямованість. Структура ГМ зумовлена його об’єктивною природою і вир-ми відносинами з їх глибинною сутністю – пануючим типом власності й адекватними ек-ми законами.

ГМ як система організаційно-ек-их форм включає такі підсистеми: •планування; • стимулювання; •організація; • регулювання. Кожна з цих форм, у свою чергу, виступає у безлічі інших форм, що виконують свої функції і в своїх взаємозв’язках створюють відповідні системи ГМ. Підсистема планування включає прогнозування, довгострокове, середньострокове і поточне планування, директивне й індикативне планування тощо; підсистема стимулювання – ек-ні важелі і стимули ек-ої д-сті, прискорення науково-технічного прогресу, кредитно-фінансову систему; підсистема організації – форми організації й управління виробництвом з відповідною регламентацією прав і обов’язків економічних суб’єктів. Найважливіша функція господарського механізму — забезпечення процесу відтворення та ефективного розвитку суспільного вир-ва на основі динамічної рівноваги між вир-вом та споживанням, попитом і пропозицією. Сус-не відтворення – ек-ий процес, в якому власне вир-во, розподіл, обмін та споживання постійно повторюються та відновлюються через результат вир-ва - продукт, через відновлення ресурсів, з яких виробляється продукт, якщо ці ресурси є відновлюваними, та залучення нових невідновлюваних ресурсів, а також через відновлення та розвиток форм і методів організації праці.

Основною проблемою відтворення є дотримання пропорцій в усьму.

Виражаючи сутнісні риси ек-их законів, взаємозв’язки в їх системі, ГМ в той самий час виступає як інтегративна форма їх виявлення. ГМ являє собою сукупність організаційно-ек-их форм, за допомогою яких держава здійснює функцію управління, регулювання ек-ки. Але з цієї точки зору ГМ – це не проста сума організаційно-економічних форм, а явище, що відбиває взаємозв’язок між ними, взаємодію, взаємопереходи, тобто являє собою систему

24.    Сутність та форми зайнятості. Основні характеристики зайнятості

 

З – д-сть громадян, пов'язана із задоволенням особистих і сус-их потреб, що не суперечить законодавству і, як правило, приносить заробіток (трудовий доход). Вона х-ся с-ою ек-их відносин з приводу забезпечення громадян робмісцями та визначення форм участі в суспільному господарстві з метою одержання засобів до існування. Форми З класиф. за с-но-ек-ми (за формами власності та господарювання, соціальним складом населення) та організаційно-ек-ми критеріями (тривалість і режим робочого часу, характер зайн-ті): постійна чи тимчасова; повна або часткова; основна (первинна) і додаткова (вторинна). У розвинених країнах світу -гнучка З (якою охоплена 1/3 робсили і означає нестабільність, відхилення від нормативного робчасу, нестандартні умови праці, високу профкваліфікаційну мобільність працівників, гнучку оплату праці) і традиційну (якою охоплено 2/3 робсили і яка х-ся повним робднем, стабільністю праці, регламентуванням роб. часу). У межах гнучкої З виокремлює такі форми:тимчасова робота, надомництво, скорочений робочий тиждень тощо. Повна З означає використання всіх придатних для цього ресурсів і х-ся достатністю роб місць для тих хто потребує оплачуваної роботи, тобто має бути забезпечена зайнятість усіх, хто бажає і здатний працювати. Ця форма зайнятості є ознакою справедливого демократичного суспільства. Раціональна З наявна в суспільстві при оптимальній структурі народного господарства з урахуванням доцільності перерозподілу та використання трудових ресурсів відповідно до потреб технологічного способу вир-ва, адекватності структури робмісць і трудових ресурсів, їх статево-вікової та освітньо-кваліф. структури. Капіталістичному типу суспільства найбільшою мірою відповідає ефективна З, тобто зайнятість, що здійснюється відповідно до вимог основного ек-го закону, інтенсивного типу відтворення, а отже, критеріїв ек-ої доцільності найефективнішого використання основних типів капіталістичної власності і капіталу. ЗУ "Про З": до зайнятих належать особи, що працюють за наймом, працюють самостійно; обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах держвлади, громадських об'єднаннях; які проходять дійсну службу у збройних силах; які одержують професійну підготовку або перепідготовку з відривом від вир-ва, учні та студенти денних форм навчання; направлені на виконання громадських оплачуваних робіт, ті, що виховують малолітніх дітей, доглядають за хворими та людьми похилого віку; громадяни інших країн, які працюють у н/гос-тві. Відтворення сукупної робсили заходиться у прямій та опосередкованій залежності від З. Пряма залеж. проявляється у тому, що зі зростанням чисельності зайнятих збільшується обсяг ЧНП, який йде на споживання, поступово зростає величина з/п, вдосконалюється якість робсили. Опосередков. залеж. виявляється у тому, що зі зростанням к-сті та з/п зайнятого населення збіл-ся сума податків до держ. бюджету, значна частина яких спрямовується.

 

25.    Безробіття: види і соціально-економічні наслідки. Проблема вимушеного та добровільного безробіття

Безробітні - непрацюючі особи, що входять до складу робсили, які активно шукають роботу за наймом (зареєстровані на ринку праці) і готові почати працювати в будь-який момент. Існує два види безробіття: вимушене і добровільне. Добровільне б-тя пов'язане з вільним волевиявленням особи, яка входить до складу робсили, утриматись від пропозиції праці за неприйнятних для неї умов. Вимушене б-тя не пов'язане з вільним волевиявленням особи, яка входить до складу робсили, а зумовлене чинниками, що перебувають поза її вибором. Форми б-тя: фрикційне, структурне і циклічне, — саме ці форми важливі для визначення природного рівня безробіття.

Фрикційне б-тя виникає у зв'язку з тим, що встановлення рівноваги між кількістю та якістю найманих працівників, з одного боку, і кількістю та якістю робочих місць - з іншого, потребує певного часу. Ця форма, таким чином, пов'язана з пошуком та очікуванням роботи, що відповідає певній кваліфікації, уподобанням і рівню винагороди. Воно є добровільне і короткострокове. Структурне б-тя зумовлене змінами у структурі попиту на працюючих у зв'язку зі змінами структури ек-ки. Ця форма б-тя виникає у зв'язку з тим, що певні професії "старіють" і потреба в них значно зменшується або й зовсім зникає. Воно є вимушеним і тривалим. Фрикційне та структурне безробіття становлять природне безробіття.

Природним вважають таке б-тя, за якого: спостерігається повна зайнятість, тобто така зайнятість, за якої зберігається конкуренція на ринку праці та забезпечується ефективне використання найманої праці; досягається потенційний обсяг національного вир-ва (спостерігається за повного та раціонального використання всіх видів ресурсів); немає інфляції. Повна зайнятість - зайнятість за природного рівня б-тя, величина якого становить5-6%.

Циклічне б-тя - відхилення фактичного б-тя від природного в той чи інший бік. У період рецесії відбувається падіння обсягів нац-го вир-ва нижче потенційного рівня, фактичне б-тя перевищує природний рівень. У період буму, коли має місце інфляційне зростання ек-ки, фактичний обсяг ВВП перевищує потенційний рівень, а фактичний рівень б-тя буде нижчим від природного рівня. Сезонне б-тя - вимушена форма б-тя, зумовлена специфічними умовами вир-ва в певних галузях (с/г (рослинницькі галузі), цукроваріння, лісництво, риболовецькі галузі тощо). Технологічне б-тя - вимушена форма б-тя, пов'язана з вивільненням працівників у зв'язку з запровадженням нової високопродуктивної техніки та технології. Молодіжне б-тя стосується молоді, яка вперше виходить на ринок праці й не може отримати роботу. Відкрите б-тя - така ситуація на ринку праці, за якої індивід визнає, що він позбавлений роботи, та офіційно реєструється у службі зайнятості.

Приховане безробіття пов'язане з наявністю людей, які припинили пошук роботи, втративши надію її знайти.

25 Рівень безробіття визначається за формулою

U = F/R*100%. U = F/(F + L)*100%

U – рівень безробіття, F – чисельність безробітних, R – чисельність робочої сили, L – чисельність зайнятих.

Конструктивний вплив б-тя на ек-ку:стимулювання ефективної зайнятості та конкуренції на ринку праці. Пристосування найманих працівників до вимог ринку праці. Забезпечення мобільності ресурсів у часі та просторі. Резервування частини трудових ресурсів у різні періоди ек-ої кон'юнктури в одних сегментах для можливості використання їх в інших. Вільне волевиявлення найманого працівника щодо перерви в ек-ій діяльності з метою зміни роботи та ін. Стихійне регулювання попиту і пропозиції праці в територіальному, галузевому, професійному та кваліфікаційному аспектах.

Деструктивний вплив б-тя на ек-ку: Кожний процент перевищення фактичного рівня б-тя над природним зменшує обсяг ВВП на 2,5%. Зменшення рівня доходів та добробуту в суспільстві. Посилення тиску на державний бюджет. Посилення негативних психологічних тенденцій у суспільстві. Порушення суспільного спокою тощо.

26.    Соціалістична економічна система та її еволюція

Найбільше послідовно всі ознаки такої системи у XX сторіччі сформувалися в СРСР. Їх згодом він наполегливо насаджував і в інших соціалістичних країнах. Основні риси соціалістичної економічної системи:

•        монопольне положення однієї форми власності на засоби вир-ва, що виникла неприродним шляхом не в результаті її пристосування до умов, що змінюються, а вольовим, насильницьким образом по ідеологічних розуміннях. Формально ця власність виступала як загальнонародна, але члени суспільства не мали реальних можливостей реалізувати на практиці свої права власника і працівники і матеріальні фактори були відчужені один від одного;

• представником інтересів усіх членів суспільства як власників виступала держава, що було головним і 26 єдиним суб'єктом господарювання. Рішення про те, що, як і скільки робити, вона приймала у формі централізованого директивного планування. Відповідно до доведених планів держава розподіляла між виробниками устаткування, сировину, матеріали і фінансові ресурси. Вона ж визначала і ціни на продукти як споживчого, так і виробничого призначення;• логічним наслідком вищезгаданих рис такої системи є перетворення держави в монополіста-роботодавця, а трудящих – у державних найманих робітників, що позбавляє їх можливості вільно розпоряджатися навіть власною робочою силою. Розмір оплати праці, її диференціація по складності, умовам, регіонам вир-ва, чисельність вир-го персоналу – усе це знаходиться винятково в компетенції держави. Така система не могла врахувати індивідуальні розходження в праці і фактично представляла зрівняльний розподіл, що вбивало всякі стимули до високопродуктивної праці. Марксистська концепція типу економічної системи виходить з того, що суспільство у своєму розвитку проходить п'ять суспільно-економічних формацій: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну, комуністичну. Порівняння досвіду і результатів економічного розвитку СРСР і інших соціалістичних країн, з одного боку, і західних країн з іншого боку, указує на повну неспроможність догми такого розвитку:1 не можна, звести все різноманіття пристрою громадського життя людей до п'яти суспільно-ек-их формацій,2 не існує ніякої механічної залежності між рівнем розвитку продуктивних сил і формами власності на засоби вир-ва.3 ця теорія знеособлює суспільний прогрес, зменшує творчу роль людини.

Протягом 70 років у ХХ сторіччі проходив ніким свідомо не спланований загальносвітовий соціально-економічний експеримент – одночасне функціонування і порівняння двох суспільних систем, що базуються на протилежних формах власності і механізмах координації господарської діяльності. Порівняння результатів розвитку двох, груп держав з різною соціально-економічною орієнтацією переконливо довело перевагу економічних систем, що базуються на приватній власності, вільному підприємництві і ринковому механізмі регуляції виробництва, у порівнянні з адміністративно-командними системами.

Але соціалістична економічна система має не тільки недоліки, але й деякі переваги, наприклад здатність країн з такою системою мобілізувати в стислий термін ресурси і сконцентрувати їх в руках держави для досягнення поставлених цілей, особливо в екстремальних умовах.

Крах соціалістичної економічної системи наприкінці 80-х років з'явився закономірним результатом її нежиттєздатності в результаті відсутності внутрішніх спонукальних мотивів до ефективного використання ресурсів, освоєнню досягнень НТП, підвищенню якості продукції, а отже, і нездатності її забезпечити зростання рівня і якості життя населення.

27.    Економічна система сучасного капіталізму: загальна характеристика та етапи розвитку

Ек-на система сучасного капіталізму (ЕССК)є в даний час переважною формою організації суспільного вир-ва в країнах з високим і середнім рівнем розвитку ек-ки. Її корені ідуть усередину століть. Ця система х-ся партнерськими чи корпоративними формами приватної власності на матеріальні та капітальні ресурси. Вона сформувалася внаслідок таких процесів, як:•       Усуспільнення форм приватної власності, зокрема, корпоративної, акціонерної; збільшення ролі і ваги суспільної та державної форм власності;• Становлення та зростання фінансової, корпоративної та інтелектуальної форм капіталу; переростання товарного і ринкового виробництва у пост товарне і пост ринкове. ЕССК має наступні риси:•       власність на фактори виробництва розпилена серед багатьох незалежних суб'єктів та об’єднань цих суб’єктів у корпорації акціонерні товариства тощо, кожний з яких самостійно приймає рішення про те, що, як і скільки йому робити, щоб одержати максимум доходу;• розрізнені рішення багатьох мільйонів людей, кожний з яких піклується лише про свою вигоду, не тільки не ведуть до хаосу, а стихійно формують механізм для неусвідомленої координації діяльності суб'єктів, що хазяюють, через систему цін і ринків. •  необхідну для ухвалення рішення інформацію учасники ринкової економіки одержують через ціни, з якими виробники порівнюють свої витрати виробництва і визначають розмір прибутку, а споживачі, виходячи зі своїх доходів, вирішують, скільки вони куплять різних товарів. ЕССК має незаперечні достоїнства:

1.Наявність внутрішніх мотиваційних стимулів господарської активності всіх суб'єктів, що забезпечує саморозвиток і динамічність ек-ки;2. Висока адаптивна здатність до мінливих умов, до відновлення порушеної рівноваги;3.Гарна сприйнятливість до НТП, що забезпечує ріст продуктивності праці, зниження витрат вир-ва, безперервне підвищення ефективності вир-ва;

4.Націленість вир-ва на споживача, на більш повний облік і задоволення його потреб шляхом підвищення якості і диференціації продуктів і послуг.

Недоліки ЕССК:1.Мимовільне загасання конкурентної боротьби в результаті концентрації вир-ва і виникнення тенденцій до його монополізації; 2.Ринковий механізм утворення доходів не загальний і не єдиний.;3.Значна нерівність у розподілі доходів, не пов'язана з розходженнями в здібностях або трудових зусиллях людей.;4.Циклічний розвиток ринкової економіки, періодично виникаючі кризи, у ході яких спостерігається недовантаження виробничих потужностей і масове безробіття;5.Ринковий механізм дуже ефективний при вирішенні короткострокових проектів, що обіцяють одержання високих доходів, але на його основі неможливо розвивати довгострокові і капіталомісткі програми по розвитку інфраструктури, фундаментальних наукових досліджень, охороні навколишнього середовища.

 

28.    Особливості розвитку перехідних економік. Економічна система України

Перехідна економіка(ПЕ)- особливий стан ек-ої системи на етапі її становлення (еволюції до зрілого врівноваженого стану) і реформування (еволюції до нової ек-ої системи, до нового врівноваженого стану).

Закономірності ПЕ: 1.втрата державою фун. одноособового розпорядження ек-ми ресурсами;

2.бюджетна криза що тісно пов’язана зі зміною стану держави в ек-ці.3.трансформаційний спад (глибока ек-на криза). Риси ПЕ:1.Несталість стану (несталість розвитку, коли зміни спрямовані на підвищення несталості системи, що існує, на її поступове перетворення на нову систему).2.Суперечливість (елементами ПЕ можуть бути ек-ні форми, притаманні і старій, і новій системам; крім того, особливе місце належить перехідним формам, які є виявом трансформації систем).3.Альтернативний х-р розвитку (несталість, суперечливість обумовлюють певну варіантність перехідних процесів).4.Історичність (специфіка перехідних процесів у різних країнах, що пов'язано з соціально-політичними, ек-ми, нац-ми, культурними та іншими особливостями регіону, країни). Специфічні закономірності розвитку ПЕ: 1.Інерційність - збереження у ПЕстарих ек-их форм, що свідчить про спадкоємність еволюційного процесу; 2.Інтенсивність розвитку нових форм як виявлення необоротності трансформаційних процесів у суспільстві. Суперечності ПЕ: між старим та новим у надрах самої ек-ої с-ми; між ек-ою і політикою, між ек-ою та ідеологією; політикою та ідеологією; між соц-ми верствами, що традиційно склалися, і тими, що зароджуються, тощо. Загострення цих суперечностей часто супроводжується бажаннями та закликами повернутися до попереднього стану (фізіократи, соціалісти-утопісти, сучасні ультраліві). Типи ПЕ: залежно від масштабів та х-ру перехідних процесів можна виділити: локальну ПЕ, коли трансформаційні процеси притаманні окремим країнам та регіонам, і глобальну ПЕ, що охоплює всі країни, людство в цілому; природно-еволюційний тип ПЕ і реформаторсько-еволюційний тип, коли природно-еволюційні процеси прискорюються або гальмуються реформами, що здійснюються в умовах ПЕ.

Найважливішою ознакою вітчизняної ек-ки є її трансформаційний х-р, пов'язаний з якісними перетвореннями основоположних засад суспільного життя. Як складова єдиного народногосподарського комплексу СРСР на кінець 80-х років XX ст. укрек-ка відрізнялась такими ознаками: тотальним директивним плануванням та адміністративним контролем над усіма сферами суспільного життя; переобтяженістю ресурсомісткими, екологонебезпечними базовими галузями; значною матеріале-, капітале- та енергомісткістю; техніко-технологічною відсталістю, несприйняттям ряду важливих напрямків НТП; гіпертрофованим розвитком військово-промислового комплексу; прихованою інфляцією, масштабним дефіцитом товарів та послуг тощо. Загальний стратегічний вектор розвитку Укр - розбудова змішаної соціально орієнтованої ек-ки 28 постіндустріального типу. Перехідний період, у який вступила ек-ка Укр на прикXX ст. пов'язаний з глибинними соціально-ек-ми перетвореннями, неминучим наслідком яких стала міжсистемна криза, що охопила всю систему суспільних відносин.

Міжсистемпа трансформаційна криза - криза, пов'язана з переходом ек-ої системи до нового якісного стану, радикальною зміною ек-их основ та інституційної структури суспільства. Трансформаційний спад ек-ки Укр (1990-2000) був викликаний низкою об'єктивних та суб'єктивних чинників (таких як залишкові чинники адміністративно-командної ек-ки, негативні чинники періоду реформування командно-адміністративної системи, об’єктивні чинники ринкової трансформації нац-ої ек-ки). З 2000 р. в Укр розпочалося поступове відродження ек-ки, що знаходить вияв у стабільному щорічному прирості ВВП. Водночас уповільнення ек-ої динаміки в 2004-2006 рр. стало наслідком впливу таких чинників: вичерпання інерції відновлювального зростання екстенсивного х-ру, набутої у попередні роки, коли відбувалося підвищення ек-ої активності після глибокого та тривалого трансформаційного спаду; погіршення зовнішньої кон'юнктури та втрати укрекспортерами частини зовнішніх ринків; різкої номінальної ревальвації гривні, її перманентної реальної ревальвації та надмірно різкого зниження рівнів тарифного захисту, які спричинили послаблення позицій укртоваровиробників на зовнішніх ринках і витіснення їх із частини внутрішніх ринків через суттєве збільшення приросту імпорту; значного підвищення фіскального тиску на суб'єктів господарювання у яке відбулося внаслідок перегляду дохідної частини державного бюджету та скасування переважної частини податкових пільг; негативного впливу фіскалізації ек-ки на інвестиційні процеси, різкого сповільнення інвестиційної активності та відпливу інвестиційних ресурсів з інноваційне орієнтованих галузей промисловості, що привело до утвердження традиційно сировинної моделі вітчизняного виробництва та експорту.

Стратегічним пріоритетом розвитку вітчизняної ек-ки на сучасному етапі є перехід до людиноцентричної моделі суспільного прогресу та перетворення людського ресурсу в його інтелектуальній, інноваційній та інформаційній складових на пріоритетний напрям капіталовкладень.

29.    Суть і структура світового господарства. Форми міжнародних економічних відносин

Світове господарство (СГ) - внутрішньо суперечлива єдність нац-их ек-к, пов'язаних міжнародним поділом праці, торговельно-вир-ми, фін-ми та науково-технічними зв'язками. Етапи розвитку СГ: 1.кін XIX - поч 20-х рр XX ст.; 2.друга третина 20-х рр - кін 80-х рр XX ст.; 3.кін 80-х - поч 90-х рр XX ст. і продовжується нині. СГ х-ся: • зростанням інтернаціоналізації ек-ки на основі поглиблення міжнародного поділу праці; • створенням багатогранної системи міжнародних ек-их відносин; • формуванням міжнаціональних механізмів регулювання ек-их взаємовідносин між країнами. Ек-ні засади функціонування СГ:

Міжнародний поділ праці (МПП) - спеціалізація країн на вир-ві певних видів товарів відповідно до їхніх природно-кліматичних, історичних та ек-их умов.

Інтернаціоналізація ек-ки - формування, розвиток та поглиблення ек-х взаємозв'язків між країнами завдяки відкритості нац-их ек-ік. Міжнародна конкуренція. Суб’єкти СГ: нац-ні держави (нац-ні господарства), міжнародні і транснац-і корпорації, транснац-і банки, регіональні об'єднання і союзи держав, міжнародні організації та інститути. Міжнародні корпорації МНК - концерн або союз концернів різних країн, які доміну-ють в одній або кількох сферах СГ. THK - фірми, які здійснюють основну частину своїх операцій за межами країни, в якій вони зареєстровані. Транснаціональні банки (ТНБ) - крупні банки, які виконують посередницьку роль у міжнародному русі позичкового капіталу (спираючись на мережу закордонних під-ств) і контролюють (за державної підтримки) валютні й кредитні операції на світовому ринку. Класиф країн СГ: За специфікою госп-х систем: країни з розвиненою ринковою ек-ою; країни з ринковою ек-ою, що розвивається; країни з перехідними до ринку ек-ми; країни з неринковою ек-ою. За ступенем ек-го розвитку: високорозвинені; середньорозвинені; з низьким рівнем розвитку. Крім того, нині виділяють: нові індустріальні країни Південно-Західної Азії та Латинської Америки; високодохідні нафто експортуючі країни; найменш розвинені країни. Міжнародні ек-ні відносини – ек-ні відносини в системі СГ. Форми МЕВ: світова торгівля, міжнародні валютно-фінансові відносини, міжнародний рух капіталів, міграція робсили, науково-технічне співробітництво. Міжнародний рух капіталів(МРК) -переміщення засобів за кордон (або з-за кордону) з метою отримання прибутку. Форми МНТС: Створення спільних науково-дослідних центрів, бюро, лабораторій для використання новітніх оригінальних ідей у галузі науки, техніки, маркетингу тощо. Консультації та координація дій у галузі науково-технічної політики. Спільні дослідження світового досвіду в галузях організації вир-ва і праці. Організація підготовки кваліфікованого персоналу дослідників. Світова торгівля - форма МЕВ, що ґрунтується на глибокому МПП, спеціалізації певних країн на вир-ві окремих товарів та послуг згідно з їхнім техніко-ек-им рівнем, природними, географічними та іншими умовами.

 

30.    Економічні аспекти глобальних проблем та їх вплив на економічний розвиток України

Глобалізація - всеохопний процес трансформації світового співтовариства у відкриту цілісну систему інформаційно-технологічних, фінансово-ек-х, суспільно-політичних, соціально-культурних взаємозв'язків і взаємозалежностей. Глобальні проблеми - проблеми, пов'язані з природними, природно-антропогенними, суто антропогенними (у т. ч. ек-ми, соц-ми) явищами, що виникли в процесі розвитку сучасної цивілізації та мають загально-планетарний х-р як за масштабами та значенням, так і за способами вирішення, а тому потребують координації зусиль усього світового співтовариства. Класиф ГП за сферами дії:

I. Глобальні проблеми у сфері взаємодії природи і суспільства: надійне забезпечення людства сировиною, енергією, продовольством тощо; раціональне природокористування і збереження навколишнього природного середовища; раціональне використання ресурсів Світового океану, мирне освоєння космічного простору; утилізація відходів життєдіяльності тощо.

II. Глобальні проблеми у сфері суспільних взаємовідносин: відвернення світової термоядерної війни і забезпечення стабільності мирного становища; подолання ек-ої відсталості частини регіонів і країн світу; попередження локальних, регіональних та міжнародних конфліктів; ліквідація наслідків світових та локальних криз; роззброєння і конверсія військового виробництва тощо. III. Глобальні проблеми у сфері розвитку людини і забезпечення її майбутнього: пристосування людини до умов природного і соціального середовища, що змінюється під впливом НТР; подолання епідемій, тяжких захворювань; культурно-моральні проблеми втрати довіри до соціальних інститутів, нестабільності сім'ї та послаблення зв'язку поколінь; боротьба з міжнародною злочинністю, наркобізнесом, тероризмом; проблеми демократизації та охорони прав людини.

У доповіді ООН про людський розвиток зазначається, що програма дій, спрямованих на забезпечення прогресу людства в епоху глобалізації, має передбачати досягнення семи основних цілей, у контексті кожної з яких необхідна взаємодія на нац-му і міжнародному рівнях: 1) удосконалення діяльності, спрямованої на розвиток людського потенціалу, коригування політики з урахуванням нових реалій глобальної ек-ки; 2) зменшення загрози турбулентності фін-х потоків та пов'язаних із ними втрат; 3) активізації міжнародного співробітництва в галузі боротьби з глобальними загрозами щодо безпеки людини; 4) нарощування діяльності з розробки нових технологій для забезпечення розвитку людини, ліквідації злиденності; 5) припинення процесів маргіналізації та подальшої поляризації багатства і бідності; 6) ліквідації диспропорцій у структурах глобального регулювання; 7) формування ціліснішої та демократичнішої системи глобального регулювання.

Головна передумова успішного вирішення глобальних проблем - розгляд їх у взаємопов'язаній цілісності, тісному перплетенні ек-их, політичних, соц-их, культурних, технологічних, екологічних, психологічних та інших процесів. Одним із стратегічних пріоритетів трансформації ек-ки Укр в умовах глобалізації є 30 перехід від екзогенно залежного до ендогенно орієнтованого розвитку, в т.ч.: • розбудова нац-ої інноваційної системи, підвищення частки інноваційної продукції, збільшення обсягів надання високотехнологічних пос-луг; • структурна модернізація, спрямована на подолання надмірної залежності від окремих глобальних ринків та поглиблення участі у глобальних високотехнологічних проектах; •  зміцнення конкурентних переваг вітчизняного бізнесу, підтримка найбільш ефективних імпортозаміщуючих виробництв та захист від недобросовісної конкуренції на світових ринках; • зміцнення експортного потенціалу країни,підвищення питомої ваги товарів із високою часткою доданої вартості;• формування вир-их регіональних кластерів (енергометалургійно-хімічних) світового значення; • диверсифіка-ція джерел інвестування, становлення власних транснац-их структур; • розвиток внутрішнього ринку як бази формування та апробації нац-их конкурентних переваг; •       ефективне використання геополітичного положення Укр та підвищення її ролі як транзитної держави; • впровадження дієвих механізмів захисту від ек-их та технологічних ризиків і небезпек, несприятливих змін міжнародної кон'юнктури; • удосконалення процесів інтеграції Укрв сучасні ек-ні та політичні альянси, розвиток взаємовигідного співробітництва з міжнародними ек-ми та фін-ми організаціями.

Висновки міжнародної конференції під егідою ООН з проблем екології й майбутнього розвитку цивілізації в червні 1992 р. в Ріо-де-Жанейро:

1.      Модель розвитку сучасного капіталізму вичерпала себе. Це шлях, який веде людство в глухий кут.

2. Виходячи з цього, людству потрібна нова модель соціально-економічного розвитку й розподілу виробленого продукту. Основні вимоги до цієї моделі:

•        вона повинна спиратися на могутні важелі централізованого регулювання соціально-економічної системи як на рівні держави, так і світової співдружності в цілому;

•        таке регулювання повинно спиратися перш за все на інтегровані інтереси суспільства й лише потім на інтереси приватного підприємництва;

•        здійснювати це можливо лише за умови орієнтації світового співтовариства на колективні, суспільні форми власності, які значно розширюють можливості планового регулювання економіки, а отже, й можливості не лише розробки, а й реалізації програми розв’язання глобальних проблем і врятування людства від вселенської катастрофи.

31.    Кругооборот капіталу та його стадії

Політекономія розглядає капітал як сукупність факторів виробництва, що приносять дохід. Таким чином, капітал – це не просто гроші, а авансова вартість, яка в процесі свого руху приносить більшу вартість від первісно авансової.

Перетворюючи свої кошти на капітал, його власник вступає в економічні відносини з різними господарюючими суб’єктами, які постачають через ринок необхідні йому товари (послуги), а також з індивідами, які отримують засоби для існування не від власної підприємницької діяльності, а від найманої праці за гроші (відповідну плату). Тобто капітал – це економічна категорія, котра виражає не стільки техніко-організаційні, скільки соціально-економічні відносини.

Найзагальніше уявлення про сутність капіталу як самозростаючої вартості дає формула його руху:

Г – Т – Г’

Г - авансовий капітал (гроші); Т — товарний капітал (товар); Г' - авансовий капітал з приростом (гроші, Г + ∆Г).

Функціонуючи за схемою Г— Г—Г', капітал безперервно повертається до своєї початкової форми, здійснюючи своєрідний рух по колу. Реальний кругооборот промислового капіталу проходить три логічно-послідовні стадії:

I — закупівля необхідних факторів виробництва (засобів виробництва (3В) та робочої сили (PC));

II — виробництво визначеної товарної маси;

III— продаж виробленої товарної продукції.

Рис. Послідовні стадії та функціональні форми кругообороту промислового капіталу

Кругооборот промислового капіталу — безперервний рух капіталу за трьома стадіями із послідовною зміною форм і поверненням у свою початкову форму у збільшеному, як правило, обсязі. Безперервний рух капіталу за логікою його кругообороту є оборотом капіталу.

Оборот капіталу — це безперервно повторюваний кругооборот капіталу в результаті якого авансовані кошти повністю повертаються до своєї початкової форми.

32.    Оборот капіталу. Основний і оборотний капітал

Політекономія розглядає капітал як сукупність факторів вир-ва, що приносять дохід. Капітал – не просто гроші, а авансова вартість, яка в процесі свого руху приносить більшу вартість від первісно авансової. Функціонуючи за схемою Г— Г—Г', капітал безперервно повертається до своєї початкової форми, здійснюючи своєрідний рух по колу. Реальний кругооборот промислового капіталу проходить три логічно-послідовні стадії: I - закупівля необхідних факторів вир-ва (засобів вир-ва (3В) та робочої сили (PC)); II – вир-во визначеної товарної маси; III -продаж виробленої товарної продукції.

Кругооборот промислового капіталу - безперервний рух капіталу за трьома стадіями із послідовною зміною форм і поверненням у свою початкову форму у збільшеному, як правило, обсязі. Безперервний рух капіталу за логікою його кругообороту є оборотом капіталу. Оборот капіталу — це безперервно повторюваний кругооборот капіталу в результаті якого авансовані кошти повністю повертаються до своєї початкової форми. У процесі обороту різні частини промислового капіталу одночасно функціонують у грошовій, продуктивній і товарній формах. Однією з х-к обороту капіталу є швидкість його руху. Перший вимір швидкості обороту капіталу - відрізок часу, протягом якого до підприємця у вигляді виручки поверється вся грошова сума авансованого капіталу, що зросла на •личину прибутку. Цей відрізок часу становить один оборот.

Другий вимір швидкості обороту капіталу - кількість бертів авансованого капіталу за рік. Цей вимір є похідним від першого і відображається формулою п = Т/t.

де п - кількість оборотів авансового капіталу за рік; Т - визначена одиниця виміру - рік (12 місяців); t –тривалість одного обороту. Основний капітал - частина промислового капіталу, яка функціонує у натуральній формі засобів вир-ва протягом кількох виробничо-технологічних циклів, частинами переносячи свою вартість на новостворену продукцію (предмети праці). Оборотний капітал - частина промислового капіталу, що функціонує у вигляді предметів праці, незавершеного вир-ва, готової продукції, грошових коштів (у т. ч. з/п), обертаючись і переносячи свою вартість на новостворену продукцію протягом одного виробничо-технологічного циклу. Оборотний капітал повністю повертається до підприємця після завершення кожного кругообороту. Відповідно до схеми кругообороту час обороту промислового капіталу має таку структуру: час обігу; час виробництва. Раціональне госп-ня передбачає пошуки шляхів прискорення обороту капіталу, адже це збільшує масу і підвищує норму прибутку.

33.    Земельна рента та її форми

В с/г земля як засіб вир-ва відіграє вирішальну роль. Привласнення і господарське використання землі складає сутність земельних відносин, які в свою чергу, породжують ренту. Земельна рента як ек-на категорія виражає відносини привласнення власником землі додаткового продукту у формі орендної плати за право користування землею. Таким чином між власником землі та орендатором виникають рентні відносини стосовно розподілу прибутку. Одна її частина – у вигляді звичайного прибутку – дістається підприємцю, а іншу частину – у формі надприбутку отримує землевласник. Земля відрізняється за якістю та місцерозташуванням. За цими ознаками розрізняють кращі, середні та гірші ділянки землі. Види ренти: диференційна, абсолютна і монопольна. Незалежно від форм власності на землю утворюється диференційна рента. ДР І (першого виду) з кращих ділянок, які відрізняються більшою природною плодючістю та більш сприятливим місцерозташуванням. ДР ІІ (другого виду) утворюється в результаті того, що орендатор підвищує ек-ну родючість землі: вносить добрива, здійснює меліорацію та інші агротехнічні заходи.. Абсолютна рента – в умовах капіталізму форма земельної ренти, яку необхідно сплачувати власникові за будь-яку ділянку землі незалежно від її родючості її місця розташування. Абсолютна рента є ек-ою формою реалізації монополії приватної власності на землю. ЇЇ джерело – надлишок додаткової вартості над середнім прибутком (різниця між ринковою вартістю сільськогосподарської продукції і суспільною ціною виробництва), а умова виникнення – значно нижча органічна будова капіталу в сільському господарстві. В ринковій системі будь-який фактор, який приносить певний доход є товаром. Так і земля, вона і не є продуктом праці, купується і продається.

Земля – особливий товар. Ця особливість полягає в тому, що вона є продуктом природи і на неї початково не затрачена праця. Згодом витрати праці на поліпшення якості землі постійно зростають. Якщо абстрагуватися від таких витрат, то ціна землі ґрунтується не на вартості, а на величині доходу, який вона приносить своєму власникові – ренті.

Що ж визначає ціну землі? При продажі земельної ділянки її власник в першу чергу турбується про те, щоб не втратити отримуваний ним рентний доход. Він йде на продаж лише в тому випадку, коли сума отриманих грошей при поміщенні в банк або віддана в позику, приноситиме йому доход не менший за ренту. В свою чергу, покупець землі, перш ніж стати її власником, величину ренти з ділянки землі порівнює з процентом, який він може отримати, якщо покладе свої гроші в банк. Таким чином ціна землі є капіталізована (перетворена в грошовий капітал) рента. Ціна землі виключає витрати на обробітку ґрунту та його покращення. Ціна землі (Цз) прямо пропорційна величині ренти (Рз) та обернено пропорційна нормі банківського відсотка (Вб):

Цз = (Рз/Вб)х100

Надзвичайно висока ціна землі у великих містах. Так, в Токіо ціна невеликої ділянки під будинок становить близько 37 середньорічних доходів громадян.

34.    Прибуток як економічна категорія і фактори, які його визначають

У реальній дійсності прибуток – кінцева мета і рушійний мотив ринкової ек-ки, головний стимул і осн показник ефективності функціонування будь-якого п-ства. На практиці прибуток розраховується як залишок після вирахування витрат вир-ва з обсягу продажу. Інакше кажучи це різниця між доходом від реалізації продукції та сукупними витратами на її вир-во і реалізацію. Але такий підхід не розкриває механізм формування даного прибутку. Так, А. Сміт розглядав прибуток як результат функціонування капіталу. Д. Рікардо нерозривно пов’язував його із заробітною платою, стверджуючи, що її зростання призводить до зменшення прибутку і навпаки. У марксистській теорії прибуток – це перетворена форма додаткової вартості, яка створена лише найманою працею. Шумпетер вважав, що прибуток – це дохід підприємців-новаторів, який з часом зникає під впливом конкуренції. Нині поширена концепція, відповідно до якої прибуток розглядають як плату, що несе суспільство за ризик п-цької діяльності відповідних суб’єктів госп-ня. За сучасної ринкової ек-ки прибуток та його норма х-ють ефективність використання всього капіталу або ступінь його прибутковості. На думку західних економістів, прибуток зростає насамперед не за рахунок розширення масштабів вир-ва, а за рахунок збільшення його норми. Головними чинниками, що впливають на норму прибутку є: величина маси прибутку, структура авансованих на вир-во факторів як у грошовій, так і в натуральній формі, економія витрат на засобах вир-ва, масштаби вир-ва, швидкість обороту капіталу. Високі прибутки змушують капітали мігрувати з однієї галузі в інші. За сучасних умов інтернаціоналізації госп-го життя капітали і робсила вільно переміщуються з країни в країну. Все це позначається на структурі ек-ки, трансформує її. Тому питання прибутку є актуальним питанням. У сучасній ек-ій теорії значна увага приділяється аналізу прибутку фірм, які діють за умов різних типів ринкових структур. При цьому прибуток трактується як виражений у грошовій формі дохід підприємця на вкладений капітал, різниця між загальною виручкою від реалізації (валовим доходом) і сукупними витратами фірми. Існування двох підходів до визначення витрат фірми (бухгалтерського та економічного) зумовлює застосування двох підходів до аналізу прибутку. Бухгалтерський прибуток визначається як різниця між валовим доходом (виручкою від реалізації продукції) та бухгалтерськими (зовнішніми) витратами виробництва. Економічний прибуток визначається як різниця між валовим доходом та ек-ми (зовнішніми і внутрішніми, з урахуванням нормального прибутку) витратами вир-ва. Нормальний прибуток - звичайний для галузі дохід від ек-их ресурсів; мінімальний дохід, який стимулює підприємця продовжувати справу, залишаючись у певній сфері бізнесу. Оскільки нормальний прибуток є винагородою за виконання підприємницьких функцій, він входить до складу внутрішніх витрат фірми.

Кінцевий фінансовий результат, який найбільше цікавить підприємця називається чистим прибутком. Чистий прибуток - прибуток, який залишається у розпорядженні підприємця після Розрахунків з бюджетом за податковими та обов'язковими платіжними зобов'язаннями. Монопольний прибуток - прибуток фірми, яка займає монопольне становище на ринку. Засобами вимірювання прибутку є його маса (абсолютна грошова величина) та норма (якісний відсотковий показник). Маса прибутку - це абсолютний обсяг прибутку в грошовому вираженні. Норма прибутку характеризує ступінь прибутковості капіталу і визначається як відсоткове відношення маси прибутку до всього авансованого капіталу.

1.      Виникнення і розвиток політичної економії Початок самостійному розвитку економічної теорії поклав меркантилізм. Багатство ототожнювалося з грошима, золотом, сріблом. Мерк-ти стверджували, що джерелом багатства є зовнішня торгівля,

 

• 14:21 05 Июля 2016
  Российско-китайский медуниверситет откроет магистерскую программу по TCM
• 01:21 05 Июля 2016
  На форуме МГУ Россия и Китай обсудят научно-образовательное сотрудничество
• 11:00 04 Июля 2016
  Реморенко: "ЕГЭ-туризм" в России сходит на нет
• 10:52 04 Июля 2016
  Летняя российско-австрийская школа откроется в Москве
• 15:31 01 Июля 2016
  В СПбГУ могут воссоздать географический факультет

Заказать уникальную работу