База знаний студента. Реферат, курсовая, контрольная, диплом на заказ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДИПЛОМНА РОБОТА

ОСНОВНІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ-ІНВАЛІДАМИ

 

Запоріжжя

2010

ЗМІСТ

 

ВСТУП

РОЗДІЛ І МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСНОВНИХ ЗАСАД ОРГАНІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ-ІНВАЛІДАМИ

1.1 Стан наукової розробки основних засад організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами

1.2 Характеристика понять дослідження: «соціальна робота», «організація соціальної роботи», «діти-інваліди»

1.3 Методологія дослідження основних засад організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами

РОЗДІЛ 2 ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСНОВНИХ ЗАСАД ОРГАНІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ-ІНВАЛІДАМИ

2.1 Сутність та специфіка організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами

2.2 Провідні напрямки організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами

2.3 Організація соціальної реабілітації дітей-інвалідів

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

 

За даними ООН, в світі нараховується приблизно 450 мільйонів людей з обмеженими фізичними можливостями і близько 200 мільйонів з них – діти.

Останнім часом у нашій країні відзначається значне збільшення числа дітей-інвалідів. В Україні за останні 20 років рівень інвалідності з дитинства збільшився приблизно у 3,6 рази. Основними причинами збільшення числа дітей-інвалідів є внутрішні (генетичні аномалії, спадкові хвороби, вроджені вади, причинами яких можуть бути погіршення умов життя, які негативно починають діяти вже в період розвитку плоду; погіршення умов праці жінок; погіршення екологічної обстановки) та зовнішні (механічні, фізичні, хімічні, біологічні, психічні, несприятливі умови життєдіяльності).

Але, не зважаючи на причини настання інвалідності, для дітей це означає значне обмеження життєдіяльності. Вона сприяє розвитку соціальної дезадаптації, що обумовлена порушенням розвитку, утрудненнями у самозабезпеченні, спілкуванні, навчанні, оволодінням у майбутньому професійними навичками. Отримання дітьми-інвалідами соціального досвіду, включення їх в існуючу систему суспільних відносин потребує від суспільства додаткових засобів та зусиль, що сьогодні намагається бути реалізовуватись у рамках соціальної роботи.

Сьогодні перед дітьми-інвалідами та їх батьками постає безліч проблем фізіологічного, психологічного, економічного, соціального характеру, які полягають у соціальній, територіальній та матеріальній залежності дітей-інвалідів від батьків та опікунів, а також у тому, що при народжені дитини з обмеженими можливостями родина або розпадається, або надмірно опікає дитину, не даючи їй можливості розвиватися; проводиться слабка професійна підготовка дітей даної категорії; діти-інваліди та їх батьки відчувають труднощі при пересуванні по місту, що призводить до ізоляції; відсутнє повноцінного правового забезпечення дітей з обмеженими можливостями; сформована негативна суспільна думка по відношенню до дітей-інвалідів.

І з огляду на всі ці проблеми перед дітьми-інвалідами, їх батьками та суспільством постає проблема організації в рамках соціальної роботи комплексних центрів соціально-психологічно-фізичної реабілітації дітей з обмеженими можливостями.

Хоча сьогодні організація реабілітації дітей-інвалідів займає одне з пріоритетних місць в Україні та розглядається, як проблема національного значення. В області вже створена система реабілітаційної допомоги дітям-інвалідам з ураженням нервової системи та порушенням психіки, яка базується на основних принципах діяльності, своєчасності неперервності, послідовності та доступності у наданні комплексної реабілітаційної допомоги дітям з фізичними та розумовими вадами, але цих заходів не достатньо для повноцінної організації життя дитини-інваліда.

Проблема організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами полягає в устаткованому розумінні, що діяльність центри соціальної допомоги та реабілітації дітей з обмеженими можливостями та соціальних працівників має відбуватися на основі медичної моделі інвалідності. Але виходячи з цієї моделі інвалідність розглядається як недуг, хвороба, патологія, що є неприпустимим при роботі з дитиною, оскільки дана модель ослабляє соціальну позицію дитини, що має інвалідність, відособлює його від «нормального» дитячого суспільства.

Тому основні засади організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами мають формуватися на основі організації центрів та програм реабілітації, з використанням не тільки медичної моделі, а й соціальної, політико-правової моделей, а також моделі культурного плюралізму, на яких базується теоретична та практична діяльність соціального працівника.

Об’єкт дослідження – соціальна робота з дітьми-інвалідами.

Предмет дослідження – основні засади організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами.

Мета дослідження - основних засад організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами.

Для досягнення мети необхідно виділити наступні завдання:

-           визначити стан наукової розробки основних засад організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами;

-           дати характеристику головним поняттям дослідження: «соціальна робота», «організація соціальної роботи», «діти-інваліди».

-           визначити методологію основних засад організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами;

-           дослідити сутність та специфіку організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами;

-           вивчити провідні напрямки організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами;

-           проаналізувати сутність організації соціальної реабілітації дітей-інвалідів.

Гіпотеза дослідження: організація соціальної роботи з дітьми-інвалідами має ґрунтуватися на основі організації центрів та програм реабілітації дітей з обмеженими можливостями для їх активної їх соціалізації в умовах сучасного суспільства.

РОЗДІЛ І

МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСНОВНИХ ЗАСАД ОРГАНІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ-ІНВАЛІДАМИ

 

1.1 Стан наукової розробки основних засад організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами

Сьогодні в нашій країні, як і всьому світі, спостерігається тенденція зростання числа дітей-інвалідів. Тому проблема організації соціальної роботи з дітьми з особливими потребами, внаслідок її актуальності, широко розроблялась і розробляється дослідниками різних галузей: психологами, фізіологами, соціальними педагогами, соціологами.

Велику роботу в цьому напрямку провела А.Й. Капська, яка розробила ряд принципів і закономірностей соціальної роботи з дітьми-інвалідами, в основу яких покладено процес реабілітації. В своїй роботі А.Й. Капська визначила 2 головні мети організації такої роботи: забезпечити соціального, економічного, інтелектуального і фізичного розвитку дитини, яка має відхилення за допомогою організації соціальної, матеріальної та медичної підтримки, а також попередження виникнення вторинних дефектів у дітей-інвалідів [10].

Крім того наукова розробка даної теми висвітлена в працях Л.І. Акатової [2], О.В. Безпалько [4], Л.Т. Тюплі, І.Б. Іванової [23], М.П. Лукашевича, І.Т. Миговича [16], О.І. Карякіна [11 та інших, які за основу соціальної роботи з дітьми-інвалідами беруть реабілітаційний процес.

Для осмислення проблеми аналізу інвалідності у дітей як соціального феномену важливою залишається сутність соціальної норми, яку вивчали Е. Дюркгейм, М.Вебер, Р.Мертон, П.Бергер, П.Бурдьє та інші.

Аналіз соціальної проблеми інвалідізації в цілому, а також організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами зокрема здійснюється в площині соціологічних конвенцій. Так К. Девісом, Р.Мертоном та Т.Парсонсом були розглянуті проблеми інвалідності дітей як специфічного соціального стану індивіда, соціальної реабілітації, соціальної інтеграції, соціальної політики держави відносно дітей-інвалідів, на базі чого і формуються сучасні засади організації соціальної роботи. І саме в рамках даного підходу було розроблено поняття «діти з обмеженими можливостями» як синонім до поняття «діти-інваліди» [18, 35].

Оскільки більшість дослідників зазначає, що основою соціальної роботи з дітьми з обмеженими можливостями є реабілітація О.В. Безпалько було запропоновано відокремити певний ряд правил реабілітації дітей-інвалідів, а також напрямків, що покликані допомогти дитині сформувати здатність до самообслуговування, розвивати свій творчий потенціал, тобто стати повноцінним членом суспільства [4, 89].

Доповнюючи цю думку М.П. Лукашевич і І.І. Мигович увагу приділяють тому, що реабілітація дітей з особливими потребами є схемою розвитку здатностей дитини – соціальній адаптації, при чому ці заходи обов’язково мають охоплювати й інших членів сім'ї [16, 149].

В свою чергу О.І. Карякіна та Т.Н. Карякіна в своїй роботі «Основи реабілітації інвалідів» зазначають, що соціальна робота з даною категорією має включати, окрім реабілітації, систему інтеграції дитини-інваліда у суспільство та систему соціального захисту, що має надаватися державою [11, 15].

В Україні протягом тривалого часу сформовано державну систему соціальної підтримки дітей-інвалідів і дітей з вадами психічного та фізичного розвитку, яка організаційно розподілилася між Міністерством освіти України, Міністерством охорони здоров’я України, Міністерством праці та соціальної політики України, Міністерством у справах сім’ї та молоді України, Державним комітетом України з фізичної культури і спорту.

Правові засади щодо задоволення особливих потреб дітей з обмеженими фізичними та психічними можливостями у соціальному захисті, навчанні, лікуванні, соціальній опіці та громадській діяльності відображені у Законах України: «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про освіту», «Про пенсійне забезпечення», «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», «Про фізичну культуру і спорт», «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні», «Про благодійництво та благодійні організації», в Основах законодавства України про охорону здоров’я, Основах законодавства України про культуру [5].

У 1989 році ООН прийняла текст Конвенції про права дитини, яка володіє силою закону. У ній закріплено права дітей, що мають відхилення у розвитку, вести повноцінне життя в умовах, які дозволяють їм зберегти власну гідність, почуття впевненості у собі і полегшують їм активну участь у житті суспільства, а також право неповноцінної дитини на особливу турботу та допомогу, яка повинна надаватися по можливості безкоштовно з урахуванням фінансових можливостей батьків чи інших осіб, що забезпечують турботу про дитину, з метою забезпечення ефективного доступу до послуг в сфері освіти, професійної підготовки, медичного обслуговування, підготовки до трудової діяльності та доступу до засобів відпочинку, що повинно сприяти найбільш повного залучення дитини в соціальне життя і розвитку її особистості, включаючи культурний та духовний розвиток [14].

1.2 Характеристика понять дослідження: «соціальна робота», «організація соціальної роботи», «діти-інваліди»

Поняття «соціальна робота» увійшло в соціально-гуманітарну літературу наприкінці ХІХ ст. у відповідь на соціальну потребу суспільства у змістовному відображені практичної діяльності людей, які допомагали бідним [23, 5]. У сучасній науковій літературі поняття «соціальна робота» розглядається в трьох основних значеннях, як практична діяльність, як навчальна дисципліна, як галузь наукових знань. В даній роботі нас цікавить соціальна робота як практична професійна діяльність з надання допомоги та підтримки людей, які опинились в скрутній ситуації. Метою такої діяльності є оптимізація втілення суб’єктивної ролі людей в усіх сферах життя суспільства в процесі життєзабезпечення і діяльності особистості, сім'ї, соціальних та інших груп і спільнот у суспільстві [21, 90].

Словник-довідник соціального працівника розкриває термін «соціальна робота» як вид професійної діяльності, направленої на задоволення соціально-гарантованих і особистісних інтересів і потреб різних груп населення, на створення умов, які допомагають відновленню або поліпшенню здатності людей до соціального функціонування [12, 56].

В свою чергу поняття «організація соціальної роботи» слід розглядати як реалізацію функції управління діяльністю з надання допомоги та підтримки людей, що опинились в складних життєвих ситуаціях. Оскільки сам термін «організація» тлумачиться як функція управління, в межах якої здійснюється розподіл робіт поміж окремими робітниками та їх групами та узгодження їх діяльності. Реалізація функції організації здійснюється у процесі організаційної діяльності [17, 9]. «Організація» - це група людей, що працюють спільно для досягнення загальних цілей. Це те місце, де люди будують відношення і взаємодіють. Тобто «організація соціальної роботи» - це соціальна категорія, у якій існує складне співтовариство людей, що взаємодіють з метою допомоги соціально не захищеним верствам населення, поводження яких залежить не тільки від їхніх індивідуальних характеристик, але і від їхнього взаємного впливу [19, 6].

Оскільки темою нашого дослідження є організація соціальної роботи з дітьми-інвалідами, то необхідно визначитись з такими поняттями як «інвалід» та «дитина інвалід».

Перше офіційне визначення «інвалід» дається в Декларації про права інвалідів (1975 р.): інвалідом є будь-яка особа, яка не може самостійно забезпечити повністю чи частково потреби нормального життя і/чи соціального життя через ваду, яка набута з народження чи ні, його чи її фізичних чи розумових здібностей [23, 340].

В роботі Л.І. Акатова визначено, що «інвалід» - особа, яка має порушення здоров’я зі стійким розладом функцій організму, що обумовлено захворюваннями, наслідками травм чи дефектами, які призводять до обмеження життєдіяльності і потребують соціального захисту [2, 31].

У законодавстві колишнього СРСР існувало дещо інше поняття «інваліда», яке було пов’язане зі втратою працездатності. За такою постановкою питання діти до 16 років не могли бути признані інвалідами. Таким чином, виникла необхідність в появі терміну «дитина-інвалід». «Діти» - це соціально-демографічна група населення у віці до 18 років, що мають специфічні потреби і інтереси, соціально-психологічні особливості [2, 11].

І відповідно, до вище викладених термінів, до категорії «діти-інваліди» відносяться особи до 18 років, які мають значні обмеження життєдіяльності, що призводить до соціальної дезадаптації внаслідок порушення росту та розвитку дитини, здатностей до самообслуговування, переміщення, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, у навчанні, спілкуванні, трудовій діяльності в майбутньому [3, 6].

В Законі України «Про охорону дитинства» встановлено, що «дитина-інвалід» - дитина зі стійким розладом функцій організму, спричиненим захворюванням, травмою або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності та необхідність додаткової соціальної допомоги і захисту [7, 142]. А Законом України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» визначено, що «дитина-інвалід» - особа віком до 18 років (повноліття) зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності та викликає необхідність надання їй соціальної допомоги і захисту [8, 36].

Таким чином, організація соціальної роботи з дітьми-інвалідами – це вид професійної управлінської діяльності групи людей, що працюють спільно для задоволення соціально-гарантованих та особистісних потреб осіб до 18 років зі стійким розладом функцій організму, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності.

1.3 Методологія дослідження основних засад організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами

В загальному вигляді методологія дослідження – це система принципів і засобів пізнання, організації і побудови теоретичних основ курсової роботи.

Для того, щоб досліджувати основних засад соціальної роботи з дітьми-інвалідами, необхідно, перш за все|передусім|, зазначити |розглядати| методи, за допомогою яких проводилось дане дослідження.

У рамках дослідження основних засад організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами нами було використано наступні принципи:

а) принцип об'єктивності, який в даному випадку дав можливість повно і точно, без спотворень і упереджень відображати сутність та значення засад організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами;

б) принцип системності, що дозволяє встановити зв'язок між усіма елементами соціальної роботи з дітьми-інвалідами та її організацією, що у подальшому дозволяє об’єднати їх у цілісний елемент дослідження;

в) принцип єдності теорії та практики пізнання, який дозволяє виявити властиві закономірності організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами і вивчити предмет дослідження з огляду теорії та практики.

Методи, що застосовуються в рамках даного дослідження: 1) метод формалізації, що полягає в процесі дослідженні основних засад організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами у викладені отриманих знань у вигляді понять, суджень, гіпотез, теорій та законів; 2) метод порівняння, який основується на визначені різниці та подібності основних засад організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами в різноманітних наукових працях; 3) метод абстрагування, за допомогою якого виділялось основних значимих засад організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами і відхилення несуттєвих, засад, що притаманні соціальній роботі зі всіма групами клієнтів; 4) метод аналізу дав можливість розбити предмет дослідження на складові частини, тобто виділити певні форми, принципи, функції та шляхи оптимізації основних засад організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами; 5) метод синтезу, що на одержаній інформації про організацію соціальної роботи з дітьми з обмеженими можливостями дає можливість об’єднати раніше виділені елементи дослідження в цілісну структуру; 6) метод діалектики, за допомогою якого ми розглядаємо організацію соціальної роботи з дітьми-інвалідами як системне явище з притаманним тільки йому характеристиками та закономірностями; 7) метод індукції, який при аналізі усіх елементів предмета дослідження дозволив перейти від загальних фактів до конкретних висновків.

Таким чином, даний розділ ми присвятили визначенню теоретичних основ, дослідженню наукових праць Л.І. Акатової, О.В. Безпалько, Л.Т. Тюплі, І.Б. Іванової, М.П. Лукашевича, І.Т. Миговича, О.І. Карякіна, на яких будується сьогоднішня соціальна робота з дітьми-інвалідами. А крім того визначено провідні поняття дослідження, а саме «соціальна робота», «організація соціальної роботи», «діти-інваліди». Загалом наше подальше дослідження будується на певних принципах та за допомогою ряду методів, серед яких принцип системності, принцип єдності теорії та практики пізнання, принцип об'єктивності, метод порівняння, метод формалізації, метод абстрагування, метод аналізу, метод синтезу та інші.

РОЗДІЛ 2

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСНОВНИХ ЗАСАД ОРГАНІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ-ІНВАЛІДАМИ

 

2.1 Сутність та специфіка організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами

 

Сьогоднішня соціальна робота з дітьми-інвалідами – результат її розвитку протягом останніх 200 років. Значною мірою вона відображає загальні умови життя, а також соціальну та економічну політику у різні періоди часу. Однак у відношенні до інвалідів склалося багато специфічних факторів, які впливають на умови їх життя. Неосвіченість, зневага оточуючих, зневіра і жах – ці соціальні фактори ізолювали дитину-інвалідів та затримали їх розвиток, про це свідчить історія.

Протягом багатьох років соціальна робота у відношенні до дітей-інвалідів розвивалася від елементарного догляду у спеціальних закладах до навчання дітей-інвалідів та до реабілітації людей, які стали інвалідами у дорослому віці [24, 169].

Рівень цивілізованості суспільства багато в чому визначається ставленням цього суспільства до маргінальної групи населення, зокрема до дітей-інвалідів, їхніх сімей тощо. В умовах економічної нестабільності, кризового стану практично всіх складових гуманітарної сфери, на початковому етапі правової стабілізації діти-інваліди виявилися найбільш незахищеною категорією населення. І відповідно соціальна робота з даною категорією потребує подальшої організації з урахуванням усіх специфічних особливостей дітей з обмеженими можливостями та співпраці з ними.

Сьогодні інвалідність у дітей визначається вченими як стійка соціальна дезадаптацiя, зумовлена хронічними захворюваннями чи патологічними станами, що різко обмежує можливість включення дитини в адекватні до її віку виховні i педагогiчнi процеси, у зв’язку з чим вона постійно потребує догляду та допомоги. Це значне обмеження життедiяльностi, що призводить до соціальної дезадаптацiї внаслiдок порушень розвитку росту дитини, здібностей до самообслуговування, пересування, орiєнтацiї, контролю за своєю поведінкою, навчання, спілкування, трудової дiяльностi у майбутньому.

Розрізняють такі обмеження дитячої життєдіяльності: діти з порушеннями слуху і мови (глухі, слабочуючі, логопати); порушеннями зору (слiпi, слабозор); порушеннями інтелектуального розвитку (розумово вiдсталi, з затримкою психічного розвитку); порушеннями опорно-рухового апарату; з комплексними порушеннями психофiзiологiчного розвитку, (слiпоглухонiмi, ДЦП з розумовою вiдсталiстю); хронічними соматичними захворюваннями; психоневрологічними захворюваннями [4, 87].

Така класифікація є ядром для організації різних напрямків соціальної роботи, однак завдання, на основі яких вона організовується, є спільними.

Провідним завданням організації соціальної роботи з дітьми з обмеженими можливостями є створення рівних можливостей. Створення рівних можливостей в умовах дискримінаційного законодавства, недоступної державної архітектурного середовища і консервативної по відношенню до дітей-інвалідів суспільної свідомості полягає в організації процесу, завдяки якому такі загальні системи суспільства, як фізичне і культурне середовище, житлові умови і транспорт, соціальні служби і служби охорони здоров’я, доступ до освіти і праці, культурного і соціального життя, робляться доступними для всіх [1, 38]. Другою, але не менш важливою групою завдань тут можна вважати навчання дітей-інвалідів та батьків вмінням і навичкам незалежного життя.

Таким чином, із врахуванням завдань створення рівних можливостей та навчання необхідно виділити керівні принципи організації соціальної роботи з дітьми з обмеженими можливостями [23, 341-342]:

а) діти-інваліди повинні продовжувати жити у своїх общинах і вести, за необхідної підтримки, звичайний спосіб життя;

б) діти-інваліди повинні брати активну участь в усіх сферах життя суспільства;

в) діти-інваліди повинні отримувати необхідну допомогу в рамках звичайних систем освіти, охорони здоров’я, соціальних служб тощо;

г) інваліди повинні брати участь в загальному соціальному й економічному розвитку суспільства, а їх потреби повинні враховуватися у національному плані розвитку. Тобто, створення рівних можливостей означає, що державна політика повинна використовувати всі засоби таким чином, щоб кожна дитина мала рівні можливості для особистісного розвитку, щоб вона могла у подальшому виконувати повною мірою свої обов’язки як член суспільства.

Особливістю організації соціальної роботи дітей з обмеженими можливостями є те, що надання допомоги таким дітям є неможливою без одночасної організації соціально-педагогічного виховання. Соціально-педагогічний аспект соціальної роботи має на меті виховання, навчання та розвиток дитини для підготовки до життя в суспільстві та можливості отримання всіх законодавчо закріплених видів допомоги [11, 54].

Також специфічна особливість та закономірність організації соціальної роботи з дітьми, що мають обмежені функціональні можливості полягає в об’єднанні зусиль сукупного потенціалу соціуму для найбільш повного задоволення потреб дитини з проблемами здоров’я та розвитку. В даному випадку йдеться про інткграцію діяльності як державних органів, так i громадських, приватних ініціатив різного профілю з метою найбільш повного задоволення потреб даної категорії дітей та їх сімей у їх самореалiзацїї, розкритті власної корисності.

Зазначена закономiрнiсть відображає залежність результатів соціальної роботи від міри впливу сукупного потенціалу соціуму як багатомірного явища: життєве середовище, соціальне мікросередовище, середовище проживання конкретної людини, життєвий простір, соціальний простір [10, 198].

Проблеми інвалідності не можуть бути зрозумілі поза соціокультурним оточення людини - сім'ї, будинку-інтернату і т.д. Інвалідність, обмежені можливості дитини не відносяться до розряду суто медичних явищ. Набагато більше значення для розуміння цієї проблеми та подолання її наслідків мають соціально-медичні, соціальні, економічні, психологічні та інші фактори. Саме тому організація допомоги дітям-інвалідам - ґрунтуються на соціально-екологічної моделі соціальної роботи. Відповідно до якої моделі люди з обмеженими можливостями зазнають функціональні складності не тільки внаслідок захворювання, відхилення чи вад розвитку, а й непристосованості фізичного і соціального оточення до їх спеціальним проблем [22, 63].

Тобто, організація соціальної роботи має стосуватися не лише дитини-інваліда, а й усього його соціального оточення, оскільки особливе значення для дітей-інвалідів має норма, яка стверджує, що за наявності фізичних чи розумових обмежень людина повинна жити в своїй родині або з прийомними батьками та брати участь у житті суспільства.

Ще одна специфічна особливість організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами полягає в тому, що на практиці її здійснює соціальний працівник, який має знаходитись у постійному пошуку ефективних форм, методів, напрямків соціальної роботи з даною категорією дітей, що вимагає від нього певних особистісних та професійних якостей. Робота з дітьми та підлітками з обмеженими можливостями вимагає від кожного, хто обрав цю професію, цілковитої самовіддачі, безмежної любові, поваги і віри у можливості дитини, що здається безнадійним, глибоких професійно-теоретичних і практичних знань.

Діяльність фахівця, що займається соціальною роботою, включає в себе два основні характеристики: об'єктивну і суб'єктивну, які є необхідними передумовами ефективності його праці. До об'єктивних характеристик відносяться знання та вміння, якими він володіє, а також результати соціальної роботи, тобто ті зміни у соціальному, психічному та особистісному житті. До суб'єктивних - його особистісні особливості.

Для успішної соціальної роботи з дитиною з обмеженими можливостями, фахівець з соціальної роботи повинен володіти глибокими і різнобічними знаннями. У зв'язку з цим йому необхідні по-перше, знання про особливості розвитку людини як особистості; по-друге знання про основні тенденції суспільного розвитку і вимоги, що пред'являються суспільством до людини; по-третє знання вікових та індивідуальних особливостей психічного та особистісного розвитку дитини як в нормі, так і в патології; по-четверте знання особливостей міжособистісних відносин та їх вплив на розвиток особистості; по-п’яте знання власне соціальних, психологічних та правових основ, володіння практичним досвідом, майстерністю та інтуїцією. Ці знання є необхідними, оскільки соціальний працівник в процесі взаємодії з дитиною, що має обмежені можливості та її сім'єю виступає в різних ролях: вихователя, консультанта, психолога. Тому він має володіти якостями, які були б притаманні другу, педагогу, психологу та правознавцю [2, 323].

Таким чином, організація соціальної роботи з дітьми з обмеженими можливостями - одна з найбільш важливих і важких завдань держави. Неухильне зростання числа дітей-інвалідів, з одного боку, збільшення уваги до кожного з них - незалежно від його фізичних, психічних та інтелектуальних здібностей, з іншого боку, уявлення про підвищення цінності особистості і про необхідність захищати її права, характерне для демократичного, громадянського суспільства, з третього боку, - все це зумовлює важливість організації та удосконалення соціальної роботи з дітьми-інвалідами саме сьогодні.

 

2.2 Провідні напрямки організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами

Перш ніж говорити про напрямки організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами необхідно визначитись з моделями, на основі яких і розробляються ті чи інші напрямки. Зокрема така робота має базуватися на чотирьох провідних моделях: медичній, політико-правовій, соціальній та моделі культурного плюралізму.

Сьогодні в межах медичної моделі організація соціальної роботи включає: патронаж дітей з обмеженими функціональними можливостями вдома; медичне обслуговування; забезпечення медикаментами; санаторне лікування; виплату коштів та реалізацію пільг, гарантованих державою [9, 8].

Стрижнем соціальної моделі є взаємозв’язок між людиною з обмеженими можливостями та соціумом, а не відхилення у здоров’ї та розвитку. Обмежені можливості розумуються як наслідок того, що соціальні умови звужують можливості самореалізації дітей-iнвалiдiв, тобто такі діти розглядаються скоріше як дискримінована група, ніж аномальна. Щоб подолати це, необхідною є організація інтеграції людей з обмеженими можливостями в суспільство через створення їм умов для максимально можливої самореалізації, а не шляхом пристосування дітей-iнвалiдiв до норм та правил життя здорових людей.

Завданням політико-правової моделі організації соціальної роботи полягає у захисті прав дітей з обмеженими функціональними можливостями, що має бути закріплено законодавчо і реалізуватись через стандартизацію положень і правил в усіх сферах життєдіяльності дитини. А завданням моделі культурного плюралізму є формування толерантного ставлення в суспільстві до дітей з обмеженими функціональними можливостями [4, 91].

Таким чином, важливим напрямком організації соціальної роботи, як зазначено в даних моделях, був і залишається соціальний захист дітей-інвалідів, особливо тих, які мають обмежену здатність до самообслуговування та виховуються вдома. У суспільстві поки що мало змінилися психологічні стереотипи у ставленні до інвалідів, так само мало змінилося ставлення до проблем інвалідів з боку фахівців. У нашій країні ідея рівних прав та надання рівних можливостей дитині-інвалідові ще не є загально визнаною, багато дітей позбавлені права на навчання, бракує сучасних підходів до питань соціального захисту та допомоги родинам, що виховують дитину-інваліда за умов мінімальної підтримки з боку держави.

Загалом соціальний захист – система гарантованих засобів, спрямованих на створення умов, що зможуть забезпечити дітям-інвалідам рівні з іншими дітьми можливості участі усіх сферах суспільного життя. А сферу соціального захисту складають медико-соціальні заходи, реабілітація, організація забезпечення їх життєдіяльності і здійснюються у залежності від характеру та ступеня потреби дитини-інваліда у тих чи інших видах соціального захисту [15, 75].

Правова парадигма соціального захисту дітей-інвалідів, як провідний напрям організації соціальної роботи, почала формуватися на початку 50‑х років нашого століття після прийняття у 1948 році Всесвітньої декларації прав людини, в якій першочергове значення приділяється підтвердженню принципів віри в права людини і основні свободи. У декларації підкреслюється, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїх правах, вони наділені розумом та совістю і повинні діяти один щодо одного у дусі братерства. Сьогодні ж соціальний захист дітей інвалідів з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації та сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікації зв’язку до особливостей інвалідів. Крім того в Законі України «Про державну соціальну допомогу дітям-інвалiдам та iнвалiдам з дитинства» встановлюються права і гарантії дітей i батьків на отримання пенсій i соціальних допомог [13, 246].

На даному етапі розвитку нашої країни в організації напрямку соціального захисту дітей-інвалідів активно бере участь Міністерство праці і соціальної політики, напрямки діяльності якого полягають у розробці напрямів соціальної політики та проектів нормативно-законоданчих актів щодо органiзацiї соціального захисту дітей-інвалідів, розробці цільових програм, забезпеченні спеціальними засобами пересування, забезпеченні дітей з обмеженими можливостями засобами протезування i індивідуальними механічними та електрифікованими засобами пересування i реа6iлiтацiї, забезпеченні дітей-iнвалiдiв санаторно-курортним лікуванням, упровадженні нових методів лікування, навчання дітей-iнвалiдiв, координації дiяльностi органiв соціального захисту населення з питань соціальної політики, надання методичної та практичної допомоги, а також контролі за наданням пільг дітям та їх сім’ям, передбачених чинним законодавством [23, 353].

Окремої уваги потребує напрямок організації соціальної роботи з реалізації права дитини-інвалідів на освіту. Так, в Законі «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» держава гарантує інвалідам дошкільне виховання, здобуття освіти на рівні, що відповідає їхнім здібностям і можливостям. Професійна підготовка або перепідготовка здійснюється з урахуванням медичних показань і протипоказань для подальшої трудової діяльності, допускається застосування альтернативних форм навчання [6, 1]. Держава повинна визначити принцип рівних можливостей щодо початкової, середньої та вищої освіти для дітей-інвалідів у інтегрованому оточенні. Вона повинні забезпечити, щоб освіта інвалідів була інтегральною частиною навчальної системи. Тут організація соціальної роботи має базуватися на досвіді країн, які йдуть від окремої освіти дітей зі специфічними потребами до їх повної інтеграції в загальну систему освіти.

Світовим досвідом освіти цієї категорії дітей вироблені деякі мінімальні стандарти організації навчання детей-інвалідів [25, 97-109]:

1) Учнів з особливими потребами, по можливості, необхідно включити, з врахуванням педагогічних особливостей, в звичайні класи початкових і середніх шкіл.

2) Якщо ступінь порушень у дітей заважає їх повній інтеграції в звичайному класі, учні повинні мати соціальний та освітній базис в звичайному класі і отримувати додаткові, лікувально-корекційні уроки поза класом.

3) Діти з серйозними розумовими і фізичними вадами можуть навчатися в окремих класах в рамках початкової чи середньої школи при систематичних спланованих контактах з іншими дітьми.

4) Зміст учбового процесу повинен відповідати функціональним навичка, які відповідають віку дитини-інваліда для подальшої діяльності в інтегрованому середовищі.

5) Навчання, взаємодія між людьми повинно гарантувати, що дитина-інвалід дійсно буде взаємодіяти з іншими індивідами у інтегрованому середовищі.

Крім цього з боку держави можна виділити напрямки, на базі яких організовується соціальної роботи з дітьми-інвалідами [20, 189-191]:

Перший напрямок - поглиблення усвідомлення. Держави повинні здійснювати заходи для поглиблення усвідомлення у суспільстві щодо інвалідів, їх прав, потреб, можливостей та їхнього вкладу.

Другий напрямок - медична опіка. Держава повинна забезпечити інвалідам ефективну медичну опіку.

Третій напрямок - реабілітація. Держава повинна забезпечити інвалідам реабілітаційні послуги, щоб вони могли досягти і підтримувати оптимальний для себе рівень самостійності й життєдіяльності.

Четвертий напрямок - служби підтримки. Держава повинна запевнити розвиток та забезпечення служб підтримки, включно з допоміжними пристроями для дітей-інвалідів, щоб сприяти зростанню рівня їх самостійності у повсякденному житті та користуванню правами.

П’ятий - доступність. Держава повинна визнавати першочергове значення доступності у процесі зрівняння можливостей у всіх сферах суспільства.

Шостий - утримання та соціальний захист. Держава відповідальна за надання дітям-інвалідам соціального захисту та утримання.

Сьомий - родинне життя та права особи. Держави повинні сприяти повній участі дітей-інвалідів у родинному житті. Вони повинні сприяти їх праву на особисте життя та забезпечувати, щоб закони не дискримінували інвалідів з огляду на статеві зносини, заміжжя та батьківство.

Восьмий - культура. Держава має забезпечувати залучення дітей з обмеженими можливостями до культурної діяльності та можливість брати у ній участь на рівних підставах, а також вона має вживати заходів для забезпечення дітям-інвалідам рівних можливостей у відпочинку і спорті, заохочувати заходи щодо рівної співучасті у релігійному житті їх спільнот, брати на себе цілковиту відповідальність за збирання і поширення інформації щодо життєвих умов таких дітей і сприяти всебічним дослідженням, що визначають перешкоди, які впливають на рівень життя дітей з обмеженими можливостями.

Отже, напрямки організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами представляють собою динамічну систему, в ході якої здійснюється послідовна реалізація постійно виникаючих при взаємодії з дитиною-інвалідом тактичних завдань на шляху до досягнення мети – включення в суспільне життя. Провідні напрямки організації соціальної роботи з даною категорією дітей сьогодні формуються на законодавчому рівні, хоча і не виключають будь-які інші напрямки, що формуються на регіональному та локальному рівнях з метою допомоги дітям-інвалідам стати повноцінними членами суспільства.

 

2.3 Організація соціальної реабілітації дітей-інвалідів

 

Соціальна реабілітація дитини-інваліда – це комплекс заходів, спрямованих на відтворення порушених чи втрачених дитиною суспільних зв’язків та відносин. Метою соціальної реабілітації є відновлення соціального статусу дитини, забезпечення соціальної адаптації у суспільстві, досягнення певної соціальної незалежності.

Неодмінною умовою соціальної реабілітації є культурна самоактуалізація особистості, її активна робота над своєю соціальною досконалістю. Якими б сприятливими не були умови реабілітації, її результати залежать від активності самої особистості.

Соціальна реабілітація дітей з функціональними обмеженнями – це складний процес, що потребує переорієнтації, і насамперед – у напрямі розробки методології і методики соціально-педагогічної та психологічної моделі соціальної роботи. Специфіка такого підходу викликає необхідність суттєвих змін у ставленні до дітей-інвалідів, які потребують не тільки матеріальної, фінансової, гуманітарної підтримки і заходів реабілітації (медичної, професійної, соціально-побутової), а й належних умов для актуалізації своїх здібностей, розвитку особистих якостей і потреб у соціальному, моральному і духовному самовдосконаленні [1, 93].

Сутність соціально-педагогічної реабілітації полягає у створенні таких умов для саморозвитку людини, в результаті яких виробляється активна життєва позиція особистості.

Реабілітація дітей з обмеженими можливостями має свої особливості, оскільки вона повинна забезпечувати, враховуючи, що мова йде про зростаючий організм, розвиток усіх систем і функцій, попереджувати затримку у рості та розвитку. Тому організація процесу соціальної реабілітації має базуватися на ряді принципів. В організації соціально-реабілітаційній практиці принципи відображають основні вимоги, що пред’являються до соціально-реабілітаційної діяльності і визначають її організацію, зміст, форми ті методи реабілітаційного впливу. У соціально-реабілітаційній діяльності можна виділити наступні основні принципи [2, 55-57]:

По-перше, принцип гуманістичного спрямування соціально-реабілітаційного процесу, що передбачає необхідність поєднання цілей суспільства та особистості. Реалізація цього принципу потребує підпорядкуванню всього соціально-реабілітаційного процесу формуванню особистості дитини-інваліду, орієнтованої на її гідності.

По-друге, принцип опору на провідну діяльність. В його основу покладено ідею, що процес соціальної реабілітації на різних вікових етапах дитини повинен відповідати провідній діяльності, що є характерною для кожного вікового етапу (гра, навчання, спілкування) і психологічним можливостями та обмеженнями, що пов’язані з віковими особливостями (самооцінка, самосвідомість тощо).

По-третє, принцип навчання діяльності передбачає в свою чергу активізацію дітей з обмеженими можливостями з метою оволодіння ними різноманітних видів діяльності, починаючи від найпростішої предметно-практичної діяльності переходячи до складних дій в пізнавальній сфері. Тобто у дітей-інвалідів повинні бути сформовані вміння контролю та самоконтролю, оцінки та самооцінки.

По-четверте, принцип опору на позитивні та сильні сторони особистості дитини. У кожній дитині, навіть якщо віна має значні проблеми розвитку, є потяг до морального самовдосконалення. Якщо дитина-інвалід, при оволодінні новими формами поведінки та діяльності, досягненні позитивних результатів, вона переживає радість, що укріплює впевненість у своїх власних силах, прагнення до подальшого росту. А також принцип психологічної комфортності передбачає створення в соціально-реабілітаційному процесі довірливої, стимулюючої активності дитини-інваліда атмосфери, з опорою на внутрішні мотиви, а також на мотивацію успішності.

Ґрунтуючись на даних принципах при організації і безпосередньої реалізації соціальної реабілітації розроблено правила реабілітаційного процесу [4, 88].

1. Ставитися до дитини з обмеженими функціональними можливостями як до такої, що вимагає спеціального навчання виховання та догляду.

2. На основі спеціальних рекомендацій, порад та методик поступово i цілеспрямовано:

- навчати дитину альтернативних способів спілкування;

- навчати основних правил поведінки;

- прищеплювати навички самообслуговування;

- розвивати зорове, слухове, тактильне сприйняття;

- виявляти та розвивати творчі здiбностi дитини.

З. Створювати середовище фізичної та емоційної безпеки:

- позбавитися небезпечних речей та предметів;

- вилучити предмети, що викликають у дитини страх та iншi негативні емоцiйнi реакцiї;

- не з’ясовувати у присутності дитини стосунки, особливо з приводу її інвалідності та проблем, пов’язаних з нею.

4. Рідним та людям, що знаходяться в безпосередньому контакті з дитиною-iнвалiдом, потрібно:

- сприймати її такою, якою вона є;

- підтримувати і заохочувати її до пізнання нового;

- стимулювати до дії через гру;

- більше розмовляти з дитиною, слухати

- надавати дитині можливості вибору: в їжі, одязі, іграшках, засобах масової iнформацiї тощо;

- не піддаватися всім примхам вимогам дитини;

- не вимагати вiд неї того, чого вона не здатна зробити;

- не боятися кожну хвилину за життя дитини.

Головна задача усіх осіб, що працюють з дитиною-інвалідом полягає у тому, щоб забезпечити позитивні зміни у розвитку її особистості.

Основою для організації і проведення соціальної реабілітації є програма реабілітації дітей з обмеженими можливостями. Програма реабілітації дітей з обмеженими можливостями - це система заходів, які сприяють розвитку можливостей дитини i всієї сім’ї. Вона розробляється командою фахівців (лікарі, соціальні працівники, педагоги, психологи) разом з батьками.

Програма може розроблятися на півроку, на рік, все залежить від віку та умов розвитку дитини. Спецiалiст-куратор обговорює періодично з батьками досягнутi результати, успіхи i невдачі, разом аналізують всі незаплановані подiї, якi відбулися за період реалізації програми. Лише після цього команда спецiалiстiв розробляє програму реабiлiтацiї на наступний перiод.

Програма реабiлiтацiї передбачає не лише сприяння розвитку дитини, але й набуття батьками спеціальних знань, психологічну пiдтримуку сім’ї, допомогу сім’ї щодо можливості відпочити, відновлення сил тощо. У ході реалізації програми періодично проводиться моніторинг, регулярне відстеження ходу подій, у разі потреби куратор сприяє батькам у подоланні труднощів, ведучи переговори з потрiбними спецiалiстами, представнимками установ, роз’яснюючи права дитини i сiм’ї. Однiєю iз важливих особливостей реабiлiтацiйної програми має бути: 1) наявність мiждисциплiнарної команди спецiалiстiв, а не ходіння батьків по різних установах; 2) участь батьків у процесі реабiлiтації що є найбільш складною проблемою; 3) увага спецiалiстiв спрямовується як на дітей, так i на батьків; 4) налагодження партнерства у реабiлiтації дітей з обмеженими функціональними можливостями [10, 204-205].

Таким чином, соціальна реабілітація організовується з метою найбільш повного розвитку у дитини з обмеженими можливостями духовних і фізичних сил шляхом використання її збережених функцій, виникаючих потреб та інтересів, її особистісної активності та створення відповідних внутрішніх та зовнішніх умов, в яких вони можуть найбільш повно проявлятися та розкриватися. Така організація соціальної роботи базується на ряді вищевикладених принципів, яких мають дотримуватися усі суб’єкти соціальної роботи з дітим-інвалідами, і на їх базі має формуватися державна допомога таким дітям та їх родинам.

ВИСНОВКИ

Інвалідність дітей значно обмежує їх життєдіяльність, призводить до соціальної дезадаптації внаслідок порушення їх розвитку і зростання, втрати контролю за своєю поведінкою, а також здібностей до самообслуговування, пересування, орієнтації, навчання, спілкування, трудової діяльності в майбутньому. І вся практична організаційна робота з надання допомоги дітям-інвалідам має ґрунтуватися на навчанні цих дітей вести повноцінний спосіб життя з урахуванням усіх особливостей, а з боку держави ґрунтуватися на забезпечення рівних можливостей в усіх суспільно значущих сферах.

Ставлення суспільства до аномальної дитини є певним мірилом його цивілізованості. Донедавна питання дитячої аномалії, інвалідності у нас замовчувалося. Інвалідів намагалися ізолювати від суспільства в спеціальних закладах. Дитина-інвалід та її близьке оточення опинялися сам на сам зі своєю бідою.

Сьогодні ж організація соціальної роботи, під якою розуміється діяльності групи людей, що працюють спільно для задоволення соціально-гарантованих та особистісних потреб осіб до 18 років зі стійким розладом функцій організму, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності, покликана викоренити таке явище, шляхом інтеграції її в суспільне життя висвітлена в працях Л.І. Акатової, О.В. Безпалько, Л.Т. Тюплі, І.Б. Іванової, М.П. Лукашевича, І.Т. Миговича, О.І. Карякіна та інших.

Організація соціальної роботи тут виступає інститутом допомоги, в рамках якого соціальний працівник має допомагати у розв’язанні проблем дітей-інвалідів, що відображають суспільне чи індивідуальне неблагополуччя, допомагати в реалізації прав дитини і отриманні гарантованої державою допомогу.

Провідним компонентом соціальної роботи з даною категорією дітей є формування індивідуальності, її соціалізація з урахуванням потенційних можливостей і потреб кожної дитини. Побудова взаємозв’язків дитини з мікро- і макросередовищем, розвиток її збережених психофізичних можливостей здійснюється шляхом розширення сфери спілкування, організації дозвілля, творчої та ігрової діяльності, допомоги у самообслуговуванні і пересуванні, забезпечення ліками і продуктами харчування, організації оздоровлення, також розробці і реалізації програм реабілітації дітей-інвалідів.

Отже, організація соціальної роботи з дітьми інвалідами базується на:

- вивчення соцiально-психологiчного стану дитини з обмеженою дієздатністю;

- побутовій реаблiтацiї дiтей-iнвалiдiв (навчання елементам самообслуговування та норм елементарної поведнки в рiзних мікросоціумах);

- органiзації консультпунктiв для родичiв дітей-iнвалiдiв з юридичних,

правових, психолого-педагогічних та інших питань;

- розвитку потенційних творчих можливостей дiтей-iнвалiдiв;

- формування якостей особистiсної самодяльностi засобами спеціально

розроблених психотренiнгiв та психотренуючих iгор;

- органiзацiї культурно-дозвiллево та освітньої дiяльностi дiтей-iнвалiдiв;

- координації роботи з різними соціальними інститутами, що опікуються проблемами дiтей-iнвалiдiв у суспiльствi;

- здійснені соціального захисту дітей-інвалідів та їх сімей.

Таким чином, всі ці напрями сьогодні вводяться у повсякденну практичну діяльність з метою соціалізації та інтеграції дитини з обмеженими функціональними можливостями в суспільстві, з метою досягнення оптимального рівня їх життєдіяльності і потенційних здібностей особистості у результаті впливу напрямків соціального захисту.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.    Айшевурд М.М. Полноценная жизнь инвалида. – М.: Педагогика, 1991. – 88 с.

2.    Акатов Л.И. Социальная реабилитация детей с ограниченніми возможностями здоровья. Психологические основі: Учеб. пособие для студ. вісш. учеб. заведений. – М.: Гу-манит. узд. центр ВЛАДОС, 2003. – 368 с.

3.    Аксенова Л.И. Правовые основы специального образования и социальной защиты детей с отклонениями в развитии // Дефектология. – 1997. - №1. – С. 3-10.

4.    Безпалько О.В. Соціальна педагогіка в схемах і таблиця: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – 134 с.

5.    Бойко М.Д. Право соціального забезпечення України: Навчальний посібник. Вид. 3-те, доп. та переробл. – К.: Атіка, 2006. – 380 с.

6.    Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?page=1&nreg=875-12

7.    Закон України «Про охорону дитинства» // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2001.- № 30. - С. 142

8.    Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2006. – № 2-3. – С. 36

9.    Звєрєва І.Д., Іванова І.Б. Концептуальні основи соціального захисту людей з функціональними обмеженнями.// Інвалід і суспільство: проблеми інтеграції.- К., 1995, С. 4-10.

10.  Капська А.Й. Соціальна робота: Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2005. – 328 с.

11.  Карякина О.И., Карякина Т.Н. Основы реабилитации инвалидов: Учебное пособие. – Волгоград: Издательство Волгоградского государственного университета, 1999. – 88 с.

12.  Кизименко Л.Д., Бєдна Л.М. Словник-довідник соціального працівника (для студентив та соціальних працівників) - Міні - глосарій - Львів, ДЦ МОУ, 2000. - 67 с.

13.  Коваль А.Т., Звєрєва І.Д., Хлєбік С.Р. Соціальна педагогика / Соціальна робота: Навчальний посібник.- К.: ІЗМН, 1997.-392с.

14.  Конвенция о правах ребенка. (одобрена Генеральной Ассамблеей ООН 20.11.1989) (вступила в силу для СССР 15.09.1990) // Сборник международных договоров СССР, выпуск XLVI, 1993.

15.  Кузнецова Л.П. Основные технологии социальной работы: Учебное пособие.- Владивосток: Изд-во ДВГТУ, 2002.- 92 с.

16.  Лукашевич М.П., Мигович І.І. Теорія і методи соціальної роботи: Навч. посіб. – 2-ге вид., доп. і випр. – К.: МАУП, 2003. – 168 с.

17.  Майкл М., Майкл А., Франклин Х. Основы менеджмента. Пер. с англ. - М.: Дело, 1999. - 800с.

18.  Мошняга В.Т. Технологии социальной реабилитации детей с ограниченными возможностями. – М.: Инфра-М, 2003.- 348

19.  Соколян М. Внутрішній комунікаційний аудит. Діагноз: людський чинник // "Києво-Могилянська Бізнес Студія", 2004. - №9. – С. 5-8

20.  Соціальна робота в Україні: навч. посібник за ред.. І.Д. Зверевої, Г.М. Лактіонова. – Київ, 2003. – 254 с.

21.  Социальная работа / Под общ. ред. В.И. Курбатова. – Ростов н\Д: Феникс, 2003. – 576 с.

22.  Теорії і методи соціальної роботи: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. Т.В. Семигіної, І.І. Миговича. – К.: Акедемвидав, 2005. – 328 с.

23.  Тюптя Л.Т., Іванова І.Б. Соціальна робота (теорія і практика). Навч. посіб. для студентів вищих навчальних закладів. – К.: ВМУРОЛ «Україна», 2004. – 408 с.

24.  Фирсов М.В., Студенова Е.Г. Теория социальной работы: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001.—432с.

25.  Шапорова С.А. Проблема интегрированного обучения в зарубежном опыте // Дэфекталогія. – 1997. - №6. – С. 97-109.

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД «ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ» МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ДИПЛОМНА РОБОТА ОСНОВНІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ-ІНВАЛІДАМИ

 

• 14:21 05 Июля 2016
  Российско-китайский медуниверситет откроет магистерскую программу по TCM
• 01:21 05 Июля 2016
  На форуме МГУ Россия и Китай обсудят научно-образовательное сотрудничество
• 11:00 04 Июля 2016
  Реморенко: "ЕГЭ-туризм" в России сходит на нет
• 10:52 04 Июля 2016
  Летняя российско-австрийская школа откроется в Москве
• 15:31 01 Июля 2016
  В СПбГУ могут воссоздать географический факультет

Заказать уникальную работу