База знаний студента. Реферат, курсовая, контрольная, диплом на заказ

План

 

1.  Політичні відносини як компонент політичної системи

2.  Політичне управління. Його суб’єкти, функції, типи. Підготовка та прийняття політичних рішень

3.  Глобальні проблеми сучасності та шляхи їх розв’язку

Список використаної літератури

1.  Політичні відносини як компонент політичної системи

 

На певному етапі розвитку суспільства виникає політична система як одна із форм соціального руху матерії, пов'язана з особливою формою діяльності людей -політикою. На відміну від інших систем (економічних, соціальних, духовних), політичну систему суспільства характеризує ряд рис: її участь у розв'язанні таких загальнолюдських завдань як інтеграція суспільства, розподіл у ньому матеріальних і духовних цінностей; монополія на державний примус у масштабах усього суспільства і використання для цього спеціального апарату; досить складна внутрішня будова, що включає різноманітні політичні організації, принципи, норми, механізми комунікацій, які забезпечують прямий і зворотний зв'язок соціальних груп і членів суспільства з політичною владою. У рамках політичної системи виробляється політична лінія, економічна, соціальна, культурна й інші форми політики. Через її інститути здійснюється політичне управління суспільством.

Отже, політична система суспільства визначається як організований вираз політичного керівництва домінуючої частини населення, політична форма існування будь-якого соціально-неоднорідного суспільства; сукупність організацій і установ, які виражають інтереси наявних у суспільстві класів та націй; система державних і недержавних організацій, які здійснюють регулювання соціально-політичних відносин у країні; взаємопов'язана сукупність партій, держави і громадських організацій, комплекс політизованих організацій, які здійснюють управління справами суспільства; механізм здійснення народовладдя і управління справами суспільства й держави. Інакше кажучи, у широкому розумінні - це система всіх політичних явищ, сукупність матеріальн их і нематеріальних компонентів, зв'язаних політичними відносинами з приводу здійснення політичної влади, які існують у соціально-неоднорідному суспільстві. А у вузькому розумінні - це система всіх державних і недержавних утворень (організацій), громадських об'єднань і трудових колективів, що здійснюють функції з реалізації політичної влади у соціальнонеоднорідному суспільстві.

Аналіз політичної системи дає змогу розкрити її структуру. Це внутрішня організація цілісної системи специфічного способу взаємозв'язку і взаємодії компонентів, що її утворюють; стійка впорядкованість елементів; закон зв'язку між елементами.

До структури політичної системи входять: політичні відносини, політичні суб'єкти - інститути (організації), політичні й правові норми, політична свідомість і політична культура. Тільки сукупно ці компоненти (підсистеми) можуть забезпечити політичну діяльність, функціонування політичного життя.

Політичні відносини - це відносини між соціальними групами, націями і народностями, між політичними інститутами, між державою і громадянами з приводу влади у зв'язку з виробленням і здійсненням політики. Політичні відносини показують, яким чином соціальні суб'єкти можуть реалізовувати політичну діяльність через систему політичних інститутів, норм і процедур, визначати засоби і методи, регламентувати цю діяльність. Успіх перебудови політичного життя визначається тим, наскільки нові методи політичної діяльності, створені колективним розумом, будуть втілені у практику, якою мірою під їх впливом оновиться функціонування інститутів політичної системи (держави, політичних партій, громадських організацій тощо).

Носіями політичної діяльності і політичних відносин виступають політичні інститути (організації) - держава, політичні партії, громадські організації, рухи, об'єднання тощо. Це система всіх інститутів, організацій, установ, включаючи людей (особистостей), а також механізм керівництва і управління, за допомогою яких здійснюється політична влада. Через них соціальні суб'єкти здійснюють свою функцію суб'єкта політичної діяльності.

Невід'ємним компонентом будь-якої політичної системи є політичні й правові норми. Вони становлять її нормативну основу. До провідних політичних норм належать державні норми, головним чином правові, а також ті, що мають юридичну обов'язковість; норми громадських організацій, трудових колективів, кооперативів, які регламентують їх внутрішнє життя і норми громадських організацій, що стосуються їх взаємовідносин з іншими організаціями -державними, партійними, громадськими; звичаї; традиції політичного життя. У системі нормативного регулювання політичних відносин важлива роль відводиться правовим нормам. Політика і право нерозривно пов'язані між собою. Проте право є не тільки вираженням політики, а й закріпленням її. Воно активно впливає на політичну діяльність, ніби зливається з нею. Отже, правові норми - це загальнообов'язкові правила поведінки, встановлені державою з метою регулювання суспільних відносин, забезпечені всією її силою, в тому числі примусовою. Система правових норм не тільки може впливати на політичні відносини у напрямку їх зміцнення і розвитку, а й чинити певний деструктивний вплив.

До політичної системи суспільства входять як підсистема, елемент - політична свідомість, політична і правова культура та їх духовні компоненти.

Політична свідомість включає в себе ідеї, теорії, погляди, уявлення, почуття, традиції, що є відображенням політики і політичних відносин. Зміст політичної свідомості виявляється у формі політичної діяльності, зокрема діяльності політичних інститутів, класів, партій, масових організацій, рухів.

Політична культура передбачає придбання й нагромадження суб'єктами політичної системи спеціальних знань і досвіду у політичній сфері діяльності, сприйняття та засвоєння системи політичних цінностей, вироблення визначеного зразка поведінки.

 

2.  Політичне управління. Його суб’єкти, функції, типи. Підготовка та прийняття політичних рішень

 

Політичне управління є особливим механізмом, який постає з природи суспільного процесу, значною мірою визначаючи якість сучасного політичного, соціальноекономічного життя. В Україні, де радикальні перетворення необхідні у найважливіших сферах суспільства, політичне управління набуває особливої ваги.

Прогрес суспільства, використання його потенціалу значною мірою залежать від рівня управління соціальними процесами. Усвідомлення цієї залежності зумовило значну трансформацію науки про управління, яка була спершу в основному наукою про організацію технологічних процесів і лише з часом стала наукою про управління людьми. Вважають, коли об'єктами управління є люди, колективи, соціальні групи, то воно набуває форми керівництва (тому поняття «управління» і «керівництво» надалі розглядаються як тотожні).

Вихід на рівень регулювання суспільних відносин, тобто відносин між класами, націями та іншими соціальними групами, надає управлінню політичного характеру.

Це означає, що політика є конкретним різновидом управління, здійснюваного владою для вдосконалення суспільних відносин.

Політичне управління — цілеспрямований вплив людей і владних структур на суспільство в цілому або на окремі його сфери з метою їх оптимізації (впорядкування, вдосконалення і розвитку) та досягнення певних цілей.

Найвідчутніші суспільні витрати (як матеріальні, так і моральні) є наслідком недосконалості управлінської діяльності. Не випадково, пояснюючи крах певної структури, американці називають три причини: погане управління, погане управління, погане управління.

Радикальна перебудова системи управління є складовою загального процесу оновлення українського суспільства, в якому вкоренилися командноадміністративні форми і методи управління. Стримуючи розвиток продуктивних сил, демократії та особи, ці форми й методи були нераціональними й антигуманними навіть за тоталітаризму. Цілком анахронічними стали вони в умовах науковотехнічної революції та переходу до громадянського суспільства. Проте ще й досі немало елементів командноадміністративної системи управління сприймаються багатьма як єдино правильні, що живить ностальгію за «твердою рукою».

Справді, керувати суспільством демократичними методами значно складніше, ніж командновольовими. У багатьох країнах давно вже зрозуміли, що управління вимагає постійної уваги і величезного напруження. Намагання законсервувати «спрощені» методи управління, властиві командноадміністративній системі, є великою небезпекою для суспільства.

Щодо розуміння ролі й місця управління не можна абсолютизувати дію об'єктивних закономірностей у суспільному житті, оскільки це послаблює свідому діяльність людей, в тому числі й управління. Але науково неспроможними є й спроби розглядати суспільство як об'єкт всеохопного, «тотального» управління й планування.

Як свідчить практика, політичне управління ефективне не тоді, коли намагається охопити все до найменших деталей, а коли здійснює свій вплив на людей через регулювання ключових соціальних процесів. Труднощі оновлення суспільства значною мірою можна пояснити дією принципу Ле Шательє-Брауна, згідно з яким складна система, що стає об'єктом зовнішнього впливу, намагається так перебудуватися, щоб максимально зменшити цей вплив.

Основні завдання політичного управління:

— реалізація інтересів певних політичних сил і соціальних груп;

— регулювання суспільних відносин і суперечливих інтересів різних класів і соціальних груп;

— захист державних інтересів на міжнародній арені;

— вироблення оптимальних форм організації та стимулювання діяльності людей;

— забезпечення політичної стабільності та правопорядку;

— регулювання економічної діяльності;

— стимулювання науковотехнічного прогресу тощо. Ефективність управлінської діяльності значною мірою залежить від її соціотехніки.

Соціотехніка — сукупність форм, методів і засобів, які використовуються суб'єктами управління для досягнення поставлених цілей; стиль управління, який є суб'єктивноособистісною формою реалізації певних методів.

Один і той самий метод дає різні результати, якщо використовується різними суб'єктами управління. Вперше типологію управлінських методів і стилів дослідив у 30ті роки XX ст. Курт Левін, запровадивши в науковий обіг поняття «авторитарне», «анархічне» і «демократичне» управління.

Авторитарне управління здійснюється з допомогою вольових, твердих і навіть жорстких засобів, коли один суб'єкт, використовуючи всю повноту влади, керує всім, нехтуючи думкою інших. За анархічного типу управління всі намагаються управляти всім, виходячи за межі своїх повноважень. Нерідко цей тип управління називають ліберальним, пасивним, м'яким, млявим, що базується на потуранні. Демократичне управління передбачає взаємодію всіх суб'єктів управління на основі раціонального розмежування функцій і сфер регулювання. Цей тип називають ще гнучким, універсальним, змішаним, симбіозним, що поєднує риси авторитарного й ліберального методів.

Історичний досвід, соціологічні дослідження свідчать про згубні наслідки для суспільства як авторитарнокомандного, так і анархічного типів управління. Вони дискредитували себе в моральнополітичному, матеріальному аспектах, оскільки всі сфери суспільного життя вимагають гнучких методів і постійної демократизації управління. Про найвищу ефективність демократичного типу керівництва свідчать дослідження К. Бірта, X. Прільвітца, Ф. Генова, А. Хараша, X. Ріхтера, В. Терещенка та ін. Існують й інші класифікації типів управління. Залежно від результативності розрізняють ефективний і неефективний, позитивний і негативний типи управління. Виокремлюють також волюнтаристський, директивний і товариський (авторитетний), прагматичний і моралізаторський, парадний і діловий типи.

Основними елементами процесу управління є збір та оцінка інформації, ухвалення рішення, організація його виконання, здійснення контролю, координація і регулювання дій, перевірка виконання та оцінка результатів. Стрижнем управлінської діяльності є ухвалення рішень. Вибір цілей і способів їх досягнення, визначення завдань є головними в політиці, оскільки якість обраного рішення значною мірою зумовлює результативність управління. Саме тому його нерідко характеризують як цілеспрямовану діяльність щодо вироблення і втілення в життя політичних рішень.

На відміну від інших видів політичної діяльності, політичні рішення належать до типу позапрактичних дій, які є абстрактним уявленням про бажані або можливі результати й безпосереднім імпульсом просування до них. Проте, як і вся політика, ухвалення політичних рішень має орієнтуватися на два рівні оцінок і прогнозів: 1) рівень громадської думки (як розуміють процеси і якими бачать їхнє майбутнє широкі верстви населення); 2) оцінки експертів, спеціалістів (економістів, соціологів, політологів, юристів та ін.). На жаль, часто політичні рішення ухвалюють не тільки без урахування оцінки експертів, а й навіть ігноруючи громадську думку, що негативно позначається на їхній результативності.

Політичні рішення, торкаючись певною мірою інтересів різних категорій людей, можуть сприяти як узгодженню, примиренню цих інтересів, так і їх загостренню, переростанню суперечностей у конфлікт. Правильні політичні рішення гармонізують різнобічні інтереси класів, націй та інших соціальних груп, поєднують локальні інтереси із суспільними. Для вироблення такихрішень суб'єкт управління повинен знати: ооставини, які можуть вплинути на реалізацію рішення; думки й настрої тих, хто має виконувати рішення; ставлення до рішення соціальних груп, потреби та інтереси яких воно має задовольнити. Для цього кожна політична система володіє каналами передачі суб'єктові управління, який ухвалює рішення, сигналів про динаміку суспільних потреб та інтересів. Таку передачу можна здійснювати, наприклад, через представницькі органи, політичні партії та громадські організації, інші спеціальні структури, під час зустрічей депутатів із виборцями тощо. Сигнали в центри ухвалення рішень можуть надходити і через неофіційні канали.

Великий вплив на такі центри можуть здійснювати різні форми вияву громадської думки (організація суспільних починань; комітети за участю осіб, кі користуються великим суспільним авторитетом; делегації від громадян; подання органам влади петицій; публікація в пресі відкритих листів; поширення листівок і прокламацій). У критичних ситуаціях громадськість може вдаватися і до масових акцій (марші протесту, демонстрації, страйки і навіть протизаконні дії — захоплення приміщень, блокування доріг та ін.).

Врахування суб'єктами управління інтересів і потреб різних категорій населення повинно доповнюватися залученням до процесу вироблення рішень широкого кола спеціалістів, експертів, представників зацікавлених соціальних груп і політичних сил. Тільки завдяки цьому можна виявити сильні та слабкі аспекти пропонованих рішень.

Груповий, колегіальний принцип вироблення рішень суб'єктом управління — атрибут політичного життя за демократії. Звісно, він не виключає, а навпаки, передбачає персональну відповідальність кожного за певну роботу або її частину. Ігнорування колективного характеру управлінської діяльності призводить до помилок і прорахунків, негативних наслідків. Проте, як свідчать дослідження, висока згуртованість групи, яка виносить рішення, може спричинити порушення правил раціональності. Саме тому до складу груп, з ких складається суб'єкт управління, обов'язково мають входити особи різних поглядів і позицій, здатні обстоювати їх.

Політичні рішення є актом вибору одного з можливих варіантів політичної діяльності. Такий вибір здійснюється на практиці двома методами: голосуванням за більшістю голосів і консенсусом. Голосування за принципом більшості — один із найпоширеніших способів вироблення політичних рішень, який цілком відповідає демократичним процедурам.

Проте нерідко ухвалені в такий спосіб політичні рішення не дають бажаного результату, не знімають гостроти суспільних проблем. Ефективнішими є рішення, ухвалені методом консенсусу (тобто згоди всіх завдяки компромісові). Виробити таке рішення значно складніше, ніж голосуванням за більшістю голосів. Для цього необхідні хоча б частковий збіг інтересів і наявність спільної або вищої цінності. На національному рівні такою вищою цінністю, що об'єднує всіх, є досягнення або збереження незалежності й цілісності держави.

Вироблення політичних рішень супроводжують такі труднощі:

— обмеження вільного і всебічного аналізу всіх мож4 ливих варіантів рішень і зведення їх до одного, який подається як єдино можливий і правильний;

— блокування інформації про умови й чинники, які спричинятимуть перешкоди для реалізації обраної альтернативи;

— перебільшення чи нехтування можливих наслідків обраного рішення, тенденційне акцентування на позитивних результатах і замовчування негативних наслідків. ;

Отже, тільки гласність про процес вибору альтернати! вного варіанта рішення, повне уявлення про умови, в яких це рішення буде реалізовуватись, і відкрита інформація про ймовірні наслідки можуть забезпечити під» тримку рішення громадськістю, дати йому шанс на втілення в життя.

Значною мірою це залежить від умілого використання суб'єктами управління політичних інструментів організації та регулювання соціальних відносин. Сучасна соціотехніка управління охоплює комплекс інструментів впливу, основними серед яких є правові норми, засоби тиску і заохочення, умовляння і маніпулювання. Різняться вони між собою способом, який використовують суб'єкти управління, щоб домогтися схвалення індивідом чи соціальною групою виробленого рішення та бажаної моделі поведінки.

Правові норми є найефективнішим засобом впливу на людей з високим рівнем правової та політичної культури. Проте в усіх країнах, у тому числі й тих, де вже сформовано правові держави, як додатковий чинник для стимулювання поваги до правових норм використовують і примус. Схилити до підтримки політичних рішень органів влади можна також засобами тиску: позбавленням роботи, забороною на професії, позбавленням певних прав, якими користуються слухняні або здатні до компромісів люди (можливості їздити за кордон та ін.). З цією метою використовують і засоби заохочення: доступ до послуг та благ (спеціалізованих магазинів, майстерень і поліклінік), надання інших переваг. Використання суб'єктом управління свободи розпоряджатися різними благами, що мають притягальну для людей силу, ставить їх часто перед непростим вибором: між поведінкою, що відповідає їхнім принципам, але спричиняє покарання або ж відсутність заохочення, і поведінкою, яка ігнорує ці принципи, але натомість дає блага й привілеї.

Часто суб'єкти управління для здійснення впливу на людей вдаються до умовлянь, які створюють враження доцільності рішення, а отже, є вигідним індивідам і соціальним групам, відповідає їхнім інтересам. Соціотехніка умовлянь складається з двох основних груп: раціональна аргументація (логічні докази, використання статистичних даних, фактів, прагматичних аргументів тощо) і нераціональна аргументація (використання не сили аргументів, а сили авторитету осіб, які підтримують обрані рішення; апеляція до думки більшості; формування емоційного чинника завдяки висміюванню, використанню національних почуттів тощо).

Одним із видів регулятивного впливу є маніпулювання, яке використовують для корекції поведінки окремих громадян або соціальних груп. Робиться це без їхнього відома шляхом утаювання інформації, яка могла б вплинути на людей, створенням, а потім насаджуванням стереотипів (класових, національних, релігійних та ін.) для деформованого сприйняття дійсності.

Сучасна соціотехніка управління охоплює комплекс апробованих у різних країнах засобів, методів і способів підвищення ефективності управлінської діяльності. Особливо важливе значення має оптимізація його інформаційного забезпечення, оскільки будьяка керована система не спроможна функціонувати і виробляти відповідні рішення без повної, достовірної та оперативної інформації. Відсутність такої інформації позбавляє суб'єктів управління можливості виносити адекватні рішення. Недостовірний характер інформації, намагання прикрасити її, породжують різноманітні суспільні проблеми. Помилковим є також властиве деяким суб'єктам управління прагнення мати якомога більше інформації з місць, що утруднює процес вироблення рішень, оскільки інформативними є лише сигнали (дані, повідомлення), які дають знання для зменшення ентропії (невизначеності ситуації). В Україні, наприклад, циркулюють сотні мільярдів різних документальних матеріалів (щорічно до 4 тис. на кожну людину). Майже 90 відсотків такої «інформації», що надходить у центральні органи, експерти визнали непотрібними.

Необхідною умовою ефективного управління є організація дієвого контролю за виконанням рішень. Відсутність такого контролю призводить до того, що навіть усебічно продумані та обґрунтовані рішення нерідко залишаються лише на папері («у сфері чистого мислення») і не знімають гостроти наявних проблем. Проте контроль не повинен перетворюватися на потік всіляких перевірок, інспекцій і ревізій, які відривають людей від практичної роботи, створюють на місцях ситуацію нервозності. Контрольна діяльність має бути організована так, щоб у разі виявлення порушень і відхилень представники суб'єктів управління допомагали шукати способи їх усунення, як це робиться, скажімо, у багатьох західних країнах. Крім того, нормою демократичного суспільства і правової держави є здійснення контролю за центрами вироблення рішень з боку громадян або організацій.

Неможливо підвищити ефективність управлінської діяльності, якщо не покласти край її надмірній централізації. Звісно, стратегічні функції центру необхідні в будьякій політичній системі. Проте, як свідчить досвід, неможливо правильно і своєчасно вирішувати всі питання з одного центру. За командноадміністративної системи під прикриттям принципу «демократичного централізму» управління всіма більшменш важливими справами здійснювалося на рівні вищих центрів влади, що перетворювало об'єкти управління в слухняне знаряддя виконання.

На ефективність політичного управління суттєво впливає участь в управлінській діяльності різних категорій населення. Все це вимагає вироблення демократичного механізму залучення до управлінських процесів народу, розкриття його ініціативи. Водночас необхідні докорінна перебудова організаційних структур управління, ліквідація зайвих ланок, скорочення управлінського апарату й підвищення його ефективності. Цей процес вимагає підпорядкування апарату представницьким органам, оптимізації управління шляхом раціонального розподілу функцій, висуненню або відбору вмілих і талановитих організаторівпрофесіоналів, їх змінюваності з огляду на віковий ценз або згідно з демократичною процедурою, відкликання осіб, які не виконують своїх обов'язків.

Управління суспільством неможливе без особливої категорії управлінців.

Життя не підтвердило марксистських прогнозів, що управління людьми буде замінене управлінням речами. Проте апарат управління має ґрунтуватися на високому професіоналізмі та глибокому знанні основ науки управління. Працівники такого апарату мають володіти сучасною інформаційною технологією, постійно підвищувати рівень кваліфікації, освоювати управлінський досвід в інших країнах.

Створення цілісної, ефективної та гнучкої системи управління має важливе значення для функціонування демократичної політичної системи, формування громадянського суспільства і правової держави. Перехід від командноадміністративних до демократичних методів управління сприятиме підвищенню ефективності політичної діяльності та реалізації творчого потенціалу суспільства.

3.  Глобальні проблеми сучасності та шляхи їх розв’язку

політичний управління рішення глобальна проблема

Глобалістика - це система наукових знань про життєво важливі загальнолюдські проблеми.

Особливості глобальних проблем мають планетарний характер, тобто зачіпають інтереси усіх народів світу, загрожують деградацією й загибеллю усього людства, потребують невідкладних рішень та вимагають колективних зусиль, спільних дій усіх народів.

Після вивчення матеріалу студенти повинні вміти визначити предмет, структуру, категорії політичної глобалістики, розкрити політичні аспекти глобальних проблем сучасності, охарактеризувати проблему підтримки миру на планеті, розкрити специфіку демографічної проблеми та можливості її розв'язання політичними методами, а також розкрити проблему подолання відсталості і висвітлити загрозу розвитку глобальної екологічної проблеми.

Глобалістика - це система міждисциплінарних наукових знань про життєво важливі загальнолюдські проблеми. Політична глобалістика є одним із напрямків глобалістики. Вона виникла на початку 90-х рр. ХХст. для вивчення політичних аспектів глобальної проблематики, політичних причин виникнення і загострення загальнолюдських проблем, а також для пошуку шляхів їх розв'язання, які пов'язані з політичною сферою життєдіяльності суспільства.

У політичній глобалістиці виділяють чотири основні підходи до пізнання феномена глобальних проблем людства під політологічним кутом зору:

1) дослідження політичних аспектів загальнолюдських проблем в цілому;

2) політологічний аналіз глобальних проблем;

3) вивчення проявів глобальних проблем у конкретних регіонах світового співтовариства та їх впливу на розвиток там політичної ситуації;

4) формування теоретико-методологічних основ політико-глобалітичних досліджень.

Розвиток політичної глобалістики розширює й збагачує спектр політичних наук, а також дає новий імпульс до розширення й поглиблення глобалістики як системи міждисциплінарного знання. Політична глобалістика здатна нетрадиційно й інноваційно висвітлювати чимало важливих проблем міжнародних відносин і світового розвитку.

2.Політичні аспекти глобальних проблем сучасності

Особливості інтеграційних процесів, що охоплюють найрізноманітніші сфери життя людей, найгостріше проявляють себе в так званих глобальних проблемах сучасності. Глобальні проблеми сучасності - це проблеми, які зачіпають життєво важливі інтереси усього людства, усіх держав, народів, кожного мешканця планети, виступають в якості об'єктивного чинника розвитку сучасної цивілізації, набувають надзвичайно гострого характеру й загрожують не тільки позитивному розвитку людства, а й загибеллю цивілізації у випадку незнаходження конструктивних шляхів їх вирішення, та потребують для свого вирішення зусиль усіх держав і народів, усієї міжнародної спільноти.

Поняття "глобальні проблеми" в сучасному його розумінні увійшло у широкий обіг наприкінці 60-х рр. XX ст., коли вчені багатьох держав розпочали дослідження змін, котрі відбуваються в глобальній системі, й можливі їх наслідки. У стислий час сформувалося нове наукове поняття - "глобалістика".

Учені-глобалісти виділяють три основні групи глобальних проблем:

1. Проблеми, пов'язані зі сферою міжнародних відносин, що відображають протиріччя і об'єктивно необхідні перетворення.

2. Глобальні проблеми, сферу виникнення та прояву яких складають взаємовідносини особи та суспільства.

3. Глобальні проблеми взаємодії людини та природи. Це проблеми незбалансованості потреб життєдіяльності людей і можливостей довкілля.

Отже, до найгостріших глобальних проблем можемо віднести:

- екологічну проблему;

- підтримання миру;

- освоєння космосу та світового океану;

- продовольчу проблему;

- проблему народонаселення;

- проблему подолання відсталості;

- сировинну проблему;міжнаціональну проблему та ін.

У науковій літературі значне різноманіття підходів до характеристики особливостей виникнення глобальних проблем. Одні дослідники пов'язують їх появу з останнім десятиліттям. Інші - вважають, що їх генеза проходила впродовж усієї історії людства, але глобальними вони стали у XX ст. Ще одна група дослідників наголошує, що чимало глобальних проблем виникли первинно, деякі визрівали достатньо давно, але проявились виразно й на глобальному рівні лише з утвердженням в ХУП-ХУШ ст. капіталізму. На нашу думку, більшість проблем, які сьогодні ми пов'язуємо з глобальними проблемами сучасності, супроводжували людство впродовж усієї історії. До них, насамперед, відносяться проблеми екології, збереження миру, подолання бідності, голоду, неграмотності. Але після Другої світової війни, в результаті небачених масштабів діяльності людини, всі ці проблеми стали глобальними, виразили протиріччя цілісного сучасного світу і поставили людство перед потребою співробітництва. Можна виділити такі особливості глобальних проблем:

- вони мають планетарний, загальносвітовий характер, за чіпають інтереси усіх народів світу;

- загрожують деградацією й загибеллю усьому людству;

- потребують невідкладних та ефективних рішень;

- вимагають колективних зусиль усіх держав, спільних дій усіх народів.

Для розв'язання цих питань всесвітнього масштабу поруч із політичними вельми важливе значення набувають й науково-технічні передумови. Ефективна науково-технічна політика є важливою умовою розв'язання екологічної, сировинної, енергетичної та інших глобальних проблем.

3.Проблема підтримки миру.

Історія доводить, що ріст взаємодії між народами, обмін продукцією промисловості і сільськогосподарського виробництва постійно супроводжувалися гострими збройними сутичками. За період з 3500 р. до н. є. відбулося 14530 воєн; лише 292 роки людство жило в мирі. У ХУІІ ст. у війнах загинуло 3,3 млн. осіб, у ХУІІІ - 5,5 млн. осіб, у XIX - 16 млн. осіб. За дві світові війни XX ст. загинуло понад 70 млн. осіб; ці війни і позначили початок перетворення проблеми війни і миру в глобальну.

XX ст. показало, наскільки досвідченим стало людство в умінні вбивати. Протягом історії розвиток виробництва нової зброї йшов повільно, але у XX ст. його можна порівняти з лавиною. Сьогодні за допомогою комп'ютеризованих систем наведення і супутникових датчиків реактивні снаряди можуть робити свою руйнівну дію з величезною точністю.

Звичайно, погляд і а війну з століттями змінювався. У XIII ст. Чингізхан казав: "Щастя полягає в тому, щоб підкорити ворогів, змусити їх схилятися перед тобою, захопити їхню власність, утішатися їхнім розпачем, знущатися над їхніми дочками і жінками". Сьогодні складно уявити світового керівника, який би заявив щось схоже; практично неможливо знайти доказів на підтримку думки про те, що війна - справедливе заняття. Великомасштабні війни вважаються "дорогою примхою", і економісти це обґрунтовують так: могутні, багаті держави світу надзвичайно користають з економічної співпраці і матеріальної вигоди, якими вони користуються в мирний час, набагато перевищують будь-які вигоди, котрі може принести війна, тому, у могутніх держав є вагома причина підтримувати мир між собою, у їх інтересах - об'єднувати сили для стримування будь-якого конфлікту між менш могутніми державами, що загрожує економічному статус-кво.

Бажання припинити війни висловлено в преамбулі до Статуту ООН, де держави-учасниці постановили "оберігати наступні покоління від лиха війни, котрі двічі за нашого життя приносили горе людству". Це лягло у основу концепції загальної безпеки, суть якої полягає в об'єднанні держав проти країни-агресора.

Проблема забезпечення безпеки займає центральне місце в глобалістиці.

4. Демографічна проблема

Населення Землі зростає надзвичайно нерівномірно. За 1975-2000 рр. з 2,2 млрд. приросту населення близько 90% приходиться на країни, що розвиваються.

У європейських, північно-американських державах, навпаки, смертність вища за народжуваність, корінне населення зменшується і старіє. Основна дилема, яка постала перед керівниками держав - чи потрібно адаптувати національні економіки, соціальні програми до меншої кількості населення і більшої частки громадян похилого віку, чи варто компенсувати від'ємний природний приріст населення за рахунок еміграції. Реально багатші держави не можуть припинити потік емігрантів з менш багатих держав і отримати роботу в політично стабільних державах Західної Європи та Північної Америки прагнуть сотні мільйонів осіб. Міграційні потоки в напрямку до Західної Європи та Північної Америки щороку зростають бо:

1) з кожним роком збільшується розрив в рівні життя між найрозвинутішими й найбіднішими державами;

2) у розвинутих державах одержують перемогу правозахисники, в результаті чого керівництво цих країн не може повністю заборонити в'їзд емігрантів;

3) високий природний приріст населення в багатьох країнах "четвертого світу";

4) в основі масових міграцій населення можуть лежати й міжетнічні, міжконфесійні протиріччя.

Уже нинішній рівень міграції жителів Азії в країни Євросоюзу та Північної Америки викликає стурбованість у політиків. Чимало роботодавців, економістів закликають уряди своїх країн збільшити квоти на надання легальної роботи емігрантам, натомість профспілки відстоюють протилежну точку зору, а крайні праві організації все частіше здійснюють терористичні акти проти емігрантів.

Чимало нелегальних емігрантів з Азії - торговці наркотиками, зброєю, людьми, члени терористичних організацій. Збільшення кількості нелегальних емігрантів призводить до росту рівня злочинності. Тому еміграційна політика сьогодні стає пріоритетним напрямком державного управління. Один із найважливіших сучасних напрямків європейської еміграційної політики - технічне та кадрове укріплення кордонів Євросоюзу з метою недопущення потоків нелегалів та імпорту злочинності.

Демографічна криза чітко проявляється й в Україні. Так, упродовж останнього десятиліття XX ст. в Україні рівень смертності перевищує рівень народжуваності.

За прогнозами експертів - демографів ООН демографічні тенденції призведуть до зниження чисельності жителів України до 44 млн. осіб уже до початку 2010 р. Зменшення частки дітей та молоді автоматично призводить до зменшення потреб у виховних, освітніх, розважальних та інших організаціях та закладах, які орієнтуються у своїй діяльності на дітей та молодь. Природно, зменшуються і потреби у відповідних кадрах, а це в основному - жінки з вищою освітою: вчителі, лікарі та ін.

Демографічна депресія загрожує підвищенням середнього віку працюючих, а це означає зниження здатності кадрів та підвищення і зміни кваліфікації. Збільшення в структурі населення частки осіб старшого працюючого і пенсійного віку лягає важкою ношею на економіку країни.

Населення України зменшується не тільки внаслідок зменшення народжуваності і росту смертності, але й в результаті еміграції, що різко зросла з початку 90-х років. Окрім виїзду на постійне місце проживання велетенських масштабів досягла нелегальна трудова еміграція в Росію, Польщу, Італію, Іспанію. За даними соціологічних опитувань, кожен п'ятий респондент готовий виїхати на роботу за кордон на кілька років, а кожен десятий - готовий залишити Україну назавжди.

5. Проблема подолання відсталості

Демографічна проблема безпосередньо пов'язана із проблемою відсталості. Економіки країн, які розвиваються, сильно відстають від рівня виробництва розвинутих держав, і скоротити цей розрив поки ще не вдається. Держави з низьким рівнем доходів складають близько 40% всіх держав і зосереджені в "чорній" Африці, Південно-Східній і Центральній Азії. В країнах з високим рівнем доходів, які складають близько 10% всіх держав, ВНП на душу населення складає 9386 доларів.

Неграмотність дорослих в країнах з низьким рівнем доходів - понад 40%, а питома вага студентів вищих навчальних закладів становить лише 3%. Гостра житлова проблема: з населення країн, які розвиваються, живуть в антисанітарних умовах, 250 млн. осіб мешкає в нетрях, 1,5 млрд. осіб не отримують медичної допомоги. Близько 2 млрд. осіб не мають доступу до безпечної для здоров'я води. Недоїдають понад 500 млн. осіб, а від голоду щороку помирає 30-40 млн., близько 15 млн. дітей помирає щороку до п'ятого року життя, причому половина з них від голоду. З кожних 100 хворих на туберкульоз 95 живе у бідних державах.

Згідно з даними Міжнародної організації праці, у країнах, що розвиваються, кількість малолітніх працівників віком від 5 до 14 років становить 250 мільйонів.

Виділяють декілька причин, які заважають країнам "четвертого світу" подолати відсталість:

1) насамперед, потрібно мати на увазі, що це - аграрні країни. На їх частку припадає 90% селян світу, але, як це не парадоксально, вони не спроможні прокормити навіть себе, оскільки ріст населення у них перевищує приріст виробництва продовольства;

2) необхідність освоювати нові технології, розвивати промисловість, сферу послуг, що потребує участі у світовій торгівлі, а це деформує економіку цих країн;

3) використання традиційних джерел енергії, які з огляду на їх низьку ефективність не дозволяють суттєво підвищити продуктивність праці у промисловості, на транспорті, у сфері послуг, у сільському господарстві;

4) цілковита незалежність від світового ринку: прикладом цього є нафта, величезними запасами якої володіють деякі держави, але вони не можуть контролювати нафтові ринки і регулювати ситуацію на свою користь;

5) швидко росте борг розвинутим державам;

6) розвиток продуктивних сил, соціально-культурної сфери неможливий без підвищення освітнього рівня усього народу, оволодіння сучасними досягненнями науки та техніки.

Бідність і низький рівень культури неминуче тягнуть за собою неконтрольований приріст населення. Політична нестабільність, обумовлена, насамперед, низьким рівнем економіки, постійно створює небезпеку виникнення збройних конфліктів у цих регіонах. Диспропорції у світовому розвитку роблять вельми проблематичним безконфліктне співіснування різних держав і регіонів планети в найближчому майбутньому. Чимало політологів бачать високу ймовірність конфліктів між "багатою Північчю" й "бідним Півднем", а також між Сходом та Заходом, що часто асоціюються з мусульманською та християнською цивілізаціями. Інша група дослідників акцентує увагу, що протистояння, насамперед, буде проходити між західною євроамериканською та східною євразійською культурами.

6.Екологічна проблема

Господарська діяльність у багатьох державах настільки розвинута, що впливає не лише на екологію своїх держав, а й за її межами. На наших очах завершується ера екстенсивного використання потенціалу біосфери, що підтверджується такими фактами:

-сьогодні залишилось дуже мало неосвоєних земель для ведення сільського господарства;

- систематично збільшується площа пустель;

- зменшується кількість лісів;

- експлуатація водних басейнів здійснюється у таких масштабах, що природа не встигає відтворити те, що забирає людина.

Очевидно, що не лише наші сучасники завдали шкоди екології, хоч їх вплив найочевидніший. Ще синантропи (бл. 300 тис. років тому ), які стали використовувати вогонь, спричинили велику шкоду природі, бо пожежі знищували значні прощі рослинності.

Міжурядова комісія щодо кліматичних змін (ІРИС) прогнозує, що за XXI ст. температура підніметься на 3,5 С. Ця нібито незначна зміна може виявитись катастрофічною. У деяких регіонах посухи можуть стати довшими, в Інших - дощі сильнішими, урагани - руйнівнішими... Хоч і сьогодні від повеней та голоду помирають мільйони людей, однак через глобальне потепління кількість смертей може значно збільшитись. Почастішають хвороби та смертні випадки, пов'язані із спекою. Може збільшитись частота та кількість лісових пожеж, підвищиться рівень моря.

Список використаної літератури:

 

1.  Політологічний енциклопедичний словник. За ред. Ю.С.Шемшученка, В.Д.Бабкіна. - Київ, видавництво "Генеза", 1977

2.  Белов Г.А. Политология. - М.," Наука", 1994, с.76 - 79 (рос.)

3.  Борисов В.К. Теория политической системы.- М.,1991 (рос.)

4.  Політична система сучасної України. - К.,1998 (рос.)

5.  Політологія: підручник / Ред. О. В. Бабкіна, В. П. Горбатенко. - К. :ВЦ "Академія", 2003

План 1. Політичні відносини як компонент політичної системи 2. Політичне управління. Його суб’єкти, функції, типи. Підготовка та прийняття політичних рішень 3. Глобальні проблеми сучасності та шляхи їх розв’язку Список викори

 

• 14:21 05 Июля 2016
  Российско-китайский медуниверситет откроет магистерскую программу по TCM
• 01:21 05 Июля 2016
  На форуме МГУ Россия и Китай обсудят научно-образовательное сотрудничество
• 11:00 04 Июля 2016
  Реморенко: "ЕГЭ-туризм" в России сходит на нет
• 10:52 04 Июля 2016
  Летняя российско-австрийская школа откроется в Москве
• 15:31 01 Июля 2016
  В СПбГУ могут воссоздать географический факультет

Заказать уникальную работу