База знаний студента. Реферат, курсовая, контрольная, диплом на заказ

Контрольна робота

 

з дисципліни: «Соціологія»

Політична соціологія в складі соціологічної теорії: питання та історичний розвиток

Зміст контрольної роботи

 

1. Теоретичне питання: „Політична соціологія в складі соціологічної теорії: питання та історичний розвиток”

Вступ

1.1. Політика – один із видів соціальних відносин

1.2.Структура політики

1.3. Об’єктивні основи соціального політичного регулювання

1.4. Предмет і галузь досліджень політичної соціології, її історичний розвиток

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Політика — важливіший фактор природно-історичного процесу виступає в двох її основних функціях: загальноорганізаційної основи суспільства та конкретної регулятивно-контрольної сфери або системи, що спрямовує життя, діяльність, відносини людей, суспільних соціальних спільностей, класів, націй, народів і країн. Роль політики в суспільстві обумовлена трьома її властивостями: універсальністю, всеохоплюючим характером, здатністю впливати практично на будь-які сторони життя суспільства, елементи, ланки, відносини, починаючи з держави і завершуючи індивідуальними рисами характеру людини; виключністю або проникаючою здатністю, тобто можливістю безмежного проникнення і, як наслідок, атрибутивністю, тобто здатністю поєднувати не політичні і суспільні явища, відносини і сфери. Весь спектр проблем, зв'язаних з політикою, охоплює комплекс наук, галузей знань. Якщо ж наука про політику досліджує, вивчає політичне життя в усіх його багатоманітних проявах: від суті влади, її природи і до конкретних форм її прояву та інституалізації, то соціологія політики — галузь соціології, що вивчає взаємовідносини політичної сфери з іншими соціальними інститутами, проблеми, зв’язані безпосередньо з державою, політичними партіями, суспільними об'єднаннями, рухами та ін.

Нині основні напрями соціологічних досліджень політики і політичних відносин в України такі: предмет, методологія, методи і методика вивчення політики; мета політики і політична влада; суб'єкти й об'єкти політики; мета і засоби в політиці; елементи політичної системи; суспільно-політична свідомість і політична культура; політична активність членів суспільства; політичне керівництво і лідерство; політика і засоби масової інформації. При такій структурі теорія політики виступає як теоретична дисципліна, яка сприяє конкретному вивченню політичних процесів, окремих проблем і охоплює загальну постановку основних тем політики як науки.

Важливе завдання соціологічного аналізу — вивчення форм і методів побічного впливу на політику держави опозиційних сил.

Самостійний науковий напрям становить соціологічне дослідження міжнародних відносин і світової політики. Застосування системного, структурно-функціонального та соціально-психологічного аналізу може сприяти вивченню важливих проблем війни і миру, міжнародних та міжнаціональних конфліктів, оптимізації міжнародних рішень, процесів інтеграції, розвитку міжнародних комунікацій, взаємозв'язку внутрішньої і зовнішньої політики держав.

Отже, актуальність теми визначається включенням у політичну діяльність значної кількості громадян та виникненням нових політичних реалій як в Україні, так і в усьому світі.

1.1. Політика – один із видів соціальних відносин

На певному етапі розвитку суспільства з поглибленням його соціального поділу, розшарування виникають і політичні форми, явища, що спрямовуються на регулювання розвитку відносин між соціальними спільностями з приводу використання влади і її розподілу для реалізації докорінних інтересів соціальних спільностей. Адже поділ праці, виникнення приватної власності, поглиблення національно-етнічних, поселенських різноманітних спільностей приводить до появи соціальних спільностей з відмінними, а то й прямо протилежними інтересами. Для регуляції відносин, зв'язків між соціальними спільностями уже ставало недостатньо норм моралі, звичаїв тощо.

Отже, виникає потреба в нових формах організації та регулювання поведінки соціальних спільностей, зв’язаних з особливою публічною владою, що не співпадають з суспільством, ніби стоїть над суспільством. Влада всередині роду, племені, що ґрунтувалася на кровному родстві, уступає місце публічній владі, що уже формувалась за територіальним принципом, має особливу матеріальну базу, — позики, податки, здійснюється професіоналами-чиновниками і опирається на спеціальні примусові формування, установи (армію, поліцію, суд).

Політичні інститути, системи, діяльність людей в їх межах, вплив людей — соціальних спільностей, різноманітних соціальних верств, груп та інших на діяльність політичних інститутів, тобто безпосередньо на політику — соціальний інститут, відображення та закріплення соціальної взаємодії — становлять політичну соціологію. Отже, соціологія політики вивчає не різновидності політики, або політичну сферу, а проблеми суті влади, політичні права та свободи, з точки зору конкретної людини, а також соціальних спільностей, соціальних верств, груп, громадських і суспільних об'єднань та організацій, політичних партій тощо. Мова йде про людину як члена громадянського суспільства, політичні інтереси людей (і у зв'язку з цим природно про політичну свідомість, політичну культуру людей), про політичні відносини і політичну поведінку. Публічна влада аналізується по-різному. Одні розглядають публічну владу як властивість соціального формування, як спосіб самоорганізації, що ґрунтується на доцільності поділу функцій управління і підкорення, як джерело гармонії і узгодження інтересів. Здатністю системи забезпечувати виконання її елементами взятих зобов'язань, знаряддям узгодження інтересів людей, а, отже, інтеграції суспільства соціолог Толкотт Парсонс і вважає публічну владу. Поява публічної політичної влади зв'язується з протистоянням інтересів, з утвердженням відносин владарювання та підкорення.

Зрозуміло, кожна людина має власну думку, уявлення про політику як важливий вид діяльності людей по управлінню державою, визначенню форм змісту, мети діяльності держави. Для одних політика — визначні, популярні політичні лідери, особи, талановиті керівники держави, які дбають про людей, вболівають за реалізацію їх інтересів та задоволення потреб. Для інших політика — нескінченні суперечності, суперечки різних політичних партій, інтриги, політичні ігри, нехтування моральних норм заради захоплення і володіння владою. Для третіх політика — це безліч різноманітних об'єднань та організацій, де кожний функціонер, чиновник претендує на право управляти людьми та ін. Уявлення, думки про політику формуються на основі життєвого досвіду людей, їх безпосереднього зіткнення з різними явищами життя, прагнення постійно мати зв'язок з тими, хто зайнятий політичною діяльністю. І неоднозначність міркувань, суджень, оцінок політики визначається особливостями сприйняття людиною суспільних явищ і подій, процесів суспільної та політичної діяльності, складністю, багатоманітністю соціальних явищ — політики. Адже політика є сферою владних відносин.

Соціологи ґрунтовно, детально розглядаючи суть, зміст, структуру поняття, вкладали в поняття політика також найрізноманітніший зміст, будували структуру назавжди майже в органічному поєднанні поняття з функціонуванням держави. І якщо в сферу історії становлення науки про політику ввійшло визначення політики як способу управління державою, але яке не дає фундаментального розуміння політичного суб'єкту поза державою і мети політики, то в сучасних умовах політика — це сфера діяльності, зв'язана з відносинами між соціальними спільностями: класами, націями та іншими соціальними верствами і групами. Марксизм вказує, що політична влада виражає волю уже не всіх членів суспільства, а економічно панівних соціальних верств, груп. Під впливом соціальної диференціації влада інституалізується в систему політичного панування, владарювання, основною силою якої виступає держава. Політика ж і є системою складних механізмів, що відображають і забезпечують соціальну взаємодію, в тому числі і панівне становище одних соціальних груп, форму і способи опору інших. Будь-які політичні форми завжди служать відображенню і захисту інтересів певних соціальних верств. Безперечно, політика в такому разі служить і узгодженню інтересів, вирішенню спільних справ, але головне її призначення — закріплення, утвердження відносин владарювання і підкорення. Політичні явища, події, процеси охоплює політична сфера. По суті, політична сфера — це політичний простір, де відбуваються всі політичні процеси, явища, події, а сама структура політичної сфери розкривається через політичну свідомість, норми, організації, об'єднання, установи, відносини. Якщо ж йде мова про одні і ті ж політичні процеси, то можна визначити різні їх сторони, явища: політична діяльність визначається як політичне життя, а способи і методи участі мас в управлінні суспільством, державою визначаються уже як демократія, а рівень усвоєння та перетворення світу це вже сфера політичної культури та ін. Влада ж це центральне поняття, що характеризує політичні явища, процеси, події тощо. Отже, за висловом соціолога Раймонда Арона, політика — це боротьба за владу і зв'язані з нею переваги. Політика — сфера цілеспрямованих відносин між соціальними спільностями з приводу реалізації влади і її розподілу між соціальними спільностями для здійснення їх докорінних інтересів.

1.2 Структура політики

Політика має складну структуру. Основними елементами структури політики є: політична свідомість, політичні відносини та політичні організації.

Політична свідомість — неоднорідне, багатомірне, пульсуюче внутрішнє суперечливе, багаторівневе утворення, що в узагальненій формі відображає ступінь знайомства суб'єкта з політикою і раціонального або нераціонального ставлення до неї. Політична свідомість охоплює почуття. Настрої, погляди, уявлення, інтереси, ідеї, ідеали, цінності, переконання, зв'язані з ставленням соціальних спільностей до політичної влади, її завоювання та утримання. Ідеї, мета, програми діяльності, політичні погляди, настрої, інтереси постійно інституалізуються. Політична свідомість має два рівні; науковий і побутовий, де переважають психологічні чи ідеологічні елементи. Політична свідомість може бути істинною або ж фальшивою, удаванною. оптимістичною або ж песимістичною, прогресивною і реакційною, стійкою і нестійкою тощо. Соціологія саме і займається не взагалі суспільною, громадською свідомістю, не загальними тенденціями її розвитку, а реальною політичною свідомістю конкретних соціальних спільностей, суспільства, особи, що викликає відповідні соціальні дії та взаємодії В центрі уваги соціологія тримає реальну свідомість мас і її становище, настрої, переконання, думку соціальних спільностей, індивідів, вивчає і розкриває роль, потреби участі в управлінні, активних політичних діях, політичних інтересів, політичних цінностей, цінностних орієнтацій та мотивації.

Сукупність всіх державних і недержавних установ і організацій, що реалізують політичну владу, що беруть участь в регулюванні взаємовідносин між соціальними спільностями становлять політичну організацію. Але політична організація охоплює не лише органи державної влади та державного управління, установи, що мають політичну мету, а й політичні партії, громадські організації та різні творчі об'єднання, неформалізовані інституалізовані форми (мітинги, демонстрації тощо). Політичні формування часто характеризуються внутрішньою суперечливістю, бо охоплюють не лише політичні владні структури й політичні об'єднання, що виражають інтереси правлячої політичної еліти, а й політичні організації, що виражають інтереси соціальних груп, усунених від влади, різні опозиційні формування і не тільки ті, що підтримують політику, а й ті, що виступають проти. В міру історичного розвитку політична організація ускладнюється. Якщо в епоху рабовласництва політична організація охоплювала державу, офіційну церкву як елементи системи політичного владарювання, рабовласників і нестійкі тимчасові об'єднання рабів, різні касти жреців, релігійні секти, об'єднання юридично неповноправних верств населення та ін., то в епоху феодалізму політична організація стала складнішою: об'єднувала не лише систему політичного владарювання феодалів, а й численні лицарські, монашеські ордени, купецькі гільдії і цех ремісників, численні селянські об'єднання тощо. Політичне життя розвивається в релігійній формі. Відмінною рисою всього політичного життя виступає її органічне поєднання з господарською діяльністю. Політична влада виступала захисницею земельної власності.

В умовах капіталізму центром всього суспільного життя стає політика. Дедалі складнішими, чисельнішими стають елементи політичної організації, ускладнюються взаємовідносини між ними. В умовах розвитку капіталістичних відносин виникає і розвивається специфічна політична організація — партія. Політична організація централізується в національних масштабах і інтернаціоналізується в міжнародних масштабах. Вперше пригноблені соціальні спільності — класи піднімаються до створення цілої системи політичних організацій, об'єднань, очолюваних політичними партіями. Внутрі політичної організації формуються політичні механізми соціального опору, що протистоять системі політичного владарювання. Зазнає змін і сама система політичного владарювання. І все ж держава виступає завжди інтегруючим фактором політичної організації. Держава виступає ланцюгом, що з'єднує певні політичні установи та організації в системі політичного владарювання, де виникають і формуються опозиційні сили, тобто держава надає політичній організації цілісного, суперечливого об'єднання. Політичні відносини — це стійкі політичні зв’язки і взаємодії, що формуються спільно з функціонуванням політичної влади. Це відносини між політичними діячами і масами, між політичною елітою і виборцями, між елітою і контрелітою, між лідерами і групами підтримки та ін. Стійкими видами діяльності стає: участь у виборах органів влади, здійснення законодавчих, судових, управлінських функцій, керівництва, лобізму, організації політичної, правотворчої діяльності та ін.

1.3. Об’єктивні основи соціального політичного регулювання

Що ж змусило людей створювати додаткові системи соціальними зв'язками? Поштовхом, мабуть, стали екстремальні ситуації, коли для захисту інтересів населення певної території вимагалось прийняття таких рішень, які не укладались у звичні правила і норми. Активна меншість зосереджувала всі ланки управління діями людей, що дозволяли координувати загальні зусилля. Усунення загрози, відсіч нападу ворогів створювало уже обстановку, коли не поверталися до попередньої системи регуляції соціального життя. У населення залишалась пам'ять про успішні дії ватажків, їх авторитет користувався повагою і шаною, їм віддавали виняткове право здійснювати функції управління, керівництва общиною, спільністю людей. Проте виділенню політики в особий вид соціального регулювання сприяла зростаюча диференціація, тобто розшарування, розчленування суспільства. Освоєння нових територій, поглиблення поділу праці, зростання продуктивності праці і поява лишків продуктів — все це руйнувало одноманітність соціальних інтересів примітивного, первісного суспільства. Соціальні зв'язки виходили за межі звичних відносин родини, сусідства, ставали складнішими, суперечливішими. У виробничій діяльності людина орієнтувалася уже не на близьке оточення, а на тих споживачів, з якими не перебувала в безпосередньому контакті. І для досягнення успіху їй необхідні уже тверді правила, що зводили б до мінімуму ризик виробника. Норми моралі нерідко виявлялись безсильними перед економічним інтересом, а тому наполегливо вимагалось винайдення інших важелів регулювання зв'язків та інтересів. Роль регулювання зв'язків та інтересів і стала виконувати політика.

На умови і пожвавлення політичного життя впливають і масові емоціональні настрої — чекання, протести, тривоги, переконання і захоплення, громадські, суспільні рухи, символічні і ритуальні дії, політична діяльність, повідомлення про політичні події, поведінку політичних лідерів тощо. Політичне життя безпосередньо обумовлено становищем громадянських і політичних прав і свобод та ін. Тоді ж виникають, формуються політичні кліки —неформальні об'єднання державних та політичних діячів, які ставлять метою захоплення влади або встановлення контролю над владою та ін. Створення політичних клік історично зв'язано з появою перших монархій — стародавньосхідних деспотій. Починаючи з глибокої давнини створення політичних клік, постійне прагнення захопити владу, здобуття привілеїв стають атрибутивною властивістю будь-якого авторитарного режиму та ін.

Політичне життя — сукупність духовних, чуттєвих, емоціональних, практично предметних форм політичного буття людини включає і політичні відносини між людьми, спільностями, верствами і формується такими відносинами. Політичний устрій держави, політичний режим в суспільстві, особливості культурно-історичного розвитку визначають тональність політичних відносин. Політичне життя це, по суті, суспільне, економічне, культурне, духовне матеріальне, релігійне життя. Політичне життя визначають основні соціальні та політичні інституальні структури влади, її апарату і органів, тип політичної системи, політичної організації суспільства, методи і способи управління тощо.

В усіх сферах суспільства, де здійснюється політика, є багато конкретних форм прояву, здебільшого нетривалого, але нерідко знаменитих, що залишають слід в історії.

Зміст політики — особливий вид соціальної регуляції полягає в погодженні інтересів різних спільностей, верств, груп, формуванні правил і норм, що обов'язкові для всіх членів суспільства, громадян держави. Конкретна політична практика держави, політичних партій, лідерів, угрупувань — одна з найзмістовніших, напружених, наочних форм політичного життя суспільства. Політична практика дозволяє гадати про тактику політичної влади, спільностей, верств, течій і політичних партій і про їх стратегічні задуми. Розвинута політика неможлива без добре розробленої стратегії, що відображає історичні запити суспільства. Можлива й стратегія, що підкорює суспільство, а, отже, допускає спілкування влади, держави, правлячих сил, з одного боку, і суспільства, народу, людини, — з другого. Демократично політизоване суспільство залучає до активної і добровільної політичної участі (вибору представницьких установ, співробітництву в асоціаціях, політичних партіях, самоврядуванні, масових або групових політичних акціях) значну частину політично самодіяльного населення, а його пасивна частка може виявитися порівняно незначною. Політичне життя такого суспільства може стати стабільним або динамічним, його емоціональний тонус може падати і підвищуватися, але так або інакше політична культура його досить висока: значна частина громадян швидко відгукується на політичні мобілізації в періоди підвищеної політичної активності. Можлива і найповніша, безпосередня участь громадян у вирішенні місцевих і державних проблем тощо.

1.4 Предмет і галузь досліджень політичної соціології, її історичний розвиток

 

Предмет соціології політичних відносин ще не має точного визначення, яке б задовольняло всіх і з яким всі були б згодні. У найширшому розумінні соціологія політики — частина соціологічної теорії, яка дає пояснення таким явищам, як боротьба і здійснення влади, оскільки саме вони становлять суть політики. Водночас соціологія політики є галуззю політології, оскільки головну увагу приділяє взаємозв'язку проблем політичної влади зі структурою і розвитком суспільства як єдиного цілого. Проте не лише політології. Цими іншими теоретичними дисциплінами є економічна теорія, теорія держави і права, теорія міжнародних відносин, а також таких суміжних з ними наук, як політична географія або політична біологія, які набули визнання останнім часом.

Загальнотеоретична частина соціології політики визначає у найзагальніших поняттях соціальні основи і соціальні дії (сили, мету, наслідки) влади, яка встановилася у суспільстві. Отже, тут вступають у силу закони і гіпотези, які пояснюють генетичні і функціональні залежності між політичними та неполітичними суспільними явищами. Ця частина соціології політики є саме політичною соціологією, яка розуміється як загальносоціологічна теорія політики. Вона знаходить застосування у спеціальних розділах соціології політики, які займаються описом і аналізом окремих галузей політичного життя.

До спеціалізованих розділів соціології політики належать:

1.         соціологія робітничих рухів, політичних партій, громадських об'єднань і рухів;

2.         соціологія держави та її окремих інститутів (наприклад,
представницьких органів, армії та ін.);

3.         соціологія політичної свідомості, в тому числі громадської думки і політичної ідеології;

4.         соціологія політичної поведінки;

5.         соціологія міжнародних політичних відносин.

Кожний з цих розділів можна було б трактувати як самостійну галузь, наприклад, як соціологію сім'ї, села, вільного часу тощо. Існують також дослідження, присвячені соціології партії або армії, та наукові заклади, які спеціалізуються в даних галузях. Це водночас не змінює становища речей, якщо йдеться про статус таких дисциплін у межах соціології політики. Вони є частиною цілого, яке об'єднує загальносоціологічну теорію політики й окремі соціологічні піддисципліни, що аналізують політичні відносини.

Незважаючи на численність підходів до визначення суті політики, їх можна, узагальнюючи, звести до двох основних. Це, по-перше, розуміння політики як зіткнення та противоборства великих груп людей, соціальних спільностей, прагнення до панування одних над іншими, намагання мати перевагу у здійсненні інтересів. По-друге, це спосіб бачити у політиці засіб узгодження інтересів різних соціальних груп, підпорядкування їх спільному началу, досягнення визначеної мети. Кожна з цих, позицій, які, здавалося б, виключають одна одну, не с хибною. Більше того, сформувати повну, цілісну уяву про політику можна лише враховуючи обидві.

Політика — специфічна галузь людської діяльності, в якій виявляються відмінності інтересів соціальних груп, класів, націй тощо; вони стикаються, протиставляються чи збігаються, відбувається безпосереднє зіставлення позицій і пошук способів, які можуть привести їх до певного компромісу та узгодженості. Проте політика — не тільки сфера виявлення інтересів соціальних груп, їх зіткнення і противоборства, а й спосіб певної субординації даних інтересів, підпорядкування їх началу, яке є найбільш значущим, а отже, і обов'язковим для всього загалу, йдеться про політичну владу. Боротьба за завоювання і здійснення влади — це основний зміст політики, а тому й основне питання, яким займаються науки, що вивчають її, в тому числі і соціологія політики.

Поняття влади взагалі, як і поняття політичної влади, трактується по-різному. У повсякденному житті ми говоримо про владу батька над дітьми, про владу пророка над послідовниками його вчення, про владу над людиною сил природи, про владу держави над своїми громадянами тощо.

Незважаючи на те, що політична влада, спираючись на систему інститутів на чолі з державою, вимагає організаційних дій, політичні відносини можуть мати як інституційний, так і не інституційний характер.

Отже, говорячи про політику, ми так чи інакше повертаємося до неї як до людської діяльності, пов'язаної з відношенням до влади.

Предметом соціології політики є соціальний механізм влади та її вплив у суспільстві на різних етапах його розвитку і функціонування. Саме вивчення механізму перетворення соціального у політичне, зокрема механізму формування із соціальної спільності механізму суб'єкта, відрізняє соціологію політики від інших політичних дисциплін.

Завдання соціології політики полягає в конкретному аналізі змісту політики і політичної діяльності різних соціальних груп, у дослідженні характеру їх політичних інтересів і відповідних політичних відносин, змісту діяльності політичних інститутів, у вивченні політичних партій та рухів, поведінки і свідомості мас.

Соціологія політики вивчає суть влади, її природу і прояв з погляду конкретної людини, організацій та об'єднань. Саме тому для неї предметом особливої уваги є розгляд особистості як суб'єкта політичного життя, бо кожна людина в суспільстві — об'єкт і суб'єкт політичних відносин.

Соціологи розглядають політику через призму аналізу соціальної структури і неформальних соціальних інститутів, громадської думки та поведінки, миру і стабільності, органів управління та їх апарату, політичних партій і рухів, профспілок, участь народних мас у виборах, діяльність керівників держави, політичної ідеології, взагалі держав та їх форм. Вони звертають увагу на необхідність вивчення конфліктів і змін, що відбуваються в суспільстві, бюрократизму та процедур прийняття рішень, усіх громадських організацій і рухів, неформальних об'єднань, різноманітних засобів залучення мас до політики, політичних лідерів різних рівнів, культур і традицій, систем і політичних режимів тощо.

Соціологи ввели в дослідження політики такі категорії, як роль, статус, позиція, цінність, очікування, орієнтація, інституціоналізація, соціалізація та ін.

Предметом вивчення соціології політики є такі питання:

1.         прояв соціальних процесів у соціальній структурі;

2.         здійснення інституціоналізації соціальних рухів;

3.         необхідні політичні дії для підтримки соціальної стабільності;

4.         соціальні підстави переходу від одного політичного ладу до іншого.

Зміст політичного життя становить форму реалізації інтересів людей, класів, націй і тих, що їх представляють — партій та об'єднань. Якщо соціальні групи, класи враховують об'єктивний хід історичного процесу, то політичні відносини даної суспільно-політичної системи розвиваються без соціальних потрясінь. У противному разі виникає велика вірогідність колізії та політичних конфліктів і конфронтацій.

Отже, предметом соціології політики є політична свідомість і поведінка людей, які втілюються у діяльності держав і громадських інститутів, організацій, а також механізм впливу на процеси функціонування політичної влади.

Найпростіше соціологію політики можна визначити як дисципліну, яка вивчає взаємовідносини між суспільством і державою, соціальним ладом і політичними інститутами.

Галузі досліджень соціології політичних відносин. З усіх соціологічних підсистем, які є предметом вивчення соціології політики, зупинимося на аналізі лише соціології політичних рухів і партій, соціології держави та міжнародних відносин.

Соціологія політичних рухів і партій. Яким чином утворюються політичні рухи, як функціонують, яким чином набувають форму партії і який механізм діяльності політичних партій — все це проблеми першочергового значення для соціологічного аналізу політичного життя.

Під політичним рухом розуміють такі суспільні сили, які прагнуть змінити існуючі умови або закріпити їх шляхом тиску на уряд чи шляхом боротьби за владу. Отже, політичний рух є особливою формою суспільного руху, який можна визначити в найбільш загальному виді як спільне прагнення людей до реалізації загальної мети. Характерною рисою політичних рухів є те, що вони або борються за владу, або за вплив на засоби її здійснення. Політична ж партія с таким політичним рухом, який, по-перше, мас високий ступінь організації і, по-друге, прагне до реалізації своєї мети шляхом боротьби за владу або за її здійснення і програмно не обмежується лише впливом на спосіб здійснення влади.

Типологія політичних рухів та їх динаміка. Основним елементом аналізу політичних рухів є визначення їх соціальної бази, оскільки вони завжди виражають певні суспільні інтереси і прагнення, а характер останніх становить найважливіший аспект будь-якого політичного руху.

Характеризуючи політичні рухи, виділимо серед них такі: на класовій основі; рухи із різних соціальних верств; рухи, створені на міжкласовій основі. Сформований тут критерій типології політичних рухів не едино можливий. По-перше, політичні рухи різняться відношенням до існуючого політичного ладу. З цієї точки зору можна виділити консервативні, реформаторські, революційні й контрреволюційні рухи.

Консервативні рухи прагнуть зберегти існуючий стан речей, допускають лише мінімальні й абсолютно необхідні зміни. Вони виступають як проти спроб знищення ладу, так і проти його послідовного перетворення. Реформаторські рухи хоча і стоять на позиціях збереження існуючого ладу і виступають проти спроб його повалення, прагнуть певною мірою реформувати лад. Революційні рухи відкидають існуючий суспільно-політичний устрій і ставлять завдання заміни його іншим. Контрреволюційні рухи хочуть замінити сформований внаслідок перемоги революції або реформаторських дій уряд таким, який був до цього.

Політичні рухи відрізняються один від одного за формою їх організації. За таким критерієм можна виділити: стихійні політичні рухи (нетривкі), недостатньо організовані (короткочасні), з високою організованістю і тривалістю (найпоширенішою їх формою с політичні партії).

Політичні рухи мають свою внутрішню динаміку розвитку, яку в загальному вигляді можна охарактеризувати як проходження через такі стадії розвитку:

1.         Створеним передумов руху. Невдоволеність існуючим становищем, потреба у діях з метою зміцнення існуючого стану перед лицем реальної або уявної загрози стає основою контактів, які виникають між найактивнішими особистостями. На початковому етапі руху виникають перші форми обміну ідеями. Такий механізм характерний для тих рухів, які виникають спонтанно, знизу. Політичні рухи, ініціаторами яких виступають центри політичної чи економічної влади, створюються дещо інакше. Передумови майбутнього руху пропонуються зверху, шляхом пропагандистського впливу і рекрутування прихильників.

2.         Стадія артикуляції прагнень (чіткого усвідомлення). Спочатку розрізнені і за своєю суттю індивідуальні прагнення до якоїсь мети набувають настільки інтегрованої форми, що вже можна говорити про появу руху. Артикуляція прагнень може проявитися у формі вироблення більш-менш розгорнутої програми, але може мати й форму виступу керівників (майбутніх керівників) руху, які відносно сформували загальну мету і прагнення.

3.         Стадія агітації. На наступному етапі свого розвитку рух концентрується насамперед на залученні учасників і прихильників. Практичні дії повинні розглядатися передусім з точки зору їх агітаційного ефекту. Тут момент агітації висувається на перший план.

4.         Стадія розвитку політичної діяльності. На цій стадії рух концентрує свою увагу на спробах втілення своєї програми у життя шляхом боротьби за владу або робить тиск на уряд. Залежно від поставлених перед собою завдань, сили і характеру руху, а також від загального співвідношення політичних сил дана стадія може мати різну тривалість.

5.         Стадія затухання політичного руху. Політичні рухи, мета яких здійснилася або виявилася нездійсненою, входять у стадію затухання. У певних ситуаціях, особливо внаслідок революційного перетворення ладу, існування деяких політичних рухів припиняється у зв'язку з усуненням певних політичних сил.

Вищенаведені стадії розвитку не обов'язково присутні у кожному політичному русі. В окремих випадках ми маємо справу з возз'єднанням деяких етапів політичних рухів або ж з випаданням окремих стадій розвитку.

Політичні партії. Розглядаючи політичні партії в соціально-історичному контексті, насамперед доцільно виділити такі моменти:

1.         Політичні партії виникають в умовах кризи феодального суспільства і формування капіталістичного. Вони с проявом тенденції політичної партії до залучення широких суспільних кіл до участі в управлінні, незважаючи на те, що першопочатково це поширювалося лише на економічно привілейовані верстви. Таким чином, процес виникнення політичних партій є істотним руйнуванням традиційних структур влади аристократії і заміни їх більш відкритими об'єднаннями громадян. Тому політичні партії набули найбільшого розвитку в США, де феодалізм не мав глибокого коріння і де війна за незалежність привела до створення демократичної держави. Розвиток політичних партій в Європі пов'язаний з боротьбою насамперед буржуазії проти феодальних привілеїв.

2.         Починаючи із середини XIX ст. на політичну арену виступає робітничий клас. Він створює робітничі партії і бореться за активну участь у політичному житті.

3.         У XX ст. процеси національно-визвольної боротьби в Азії, Африці і Латинській Америці привели до того, що політичні партії виникають і на цих континентах. Отже, тут політичні партії виросли з національно-визвольних рухів.

4.         Перемога соціалістичних революцій і створення держав диктатури пролетаріату зумовили зміну характеру політичних партій у них.

5.         Розпад тоталітарних режимів у колишньому соціалістичному таборі і в СРСР привів до появи багатопартійності у цих країнах.

З точки зору можливості політичні партії можна поділити на легальні, напівлегальні і нелегальні.

Тип виборчої системи опосередковано визначає характер партії, сприяє або перешкоджає її ідейно-політичній кристалізації. Як правило, мажоритарна виборча система, при якій (наприклад, США, Великобританія) вибори проводяться в одномандатних округах, де перемагає той, хто отримує найбільшу кількість голосів, сприяє збереженню великими політичними партіями своїх переваг у межах системи.

Навпаки, пропорційна система, при якій мандати розподіляються згідно з одержаними голосами, сприяє тому, що політичні меншості відокремлюються від великих партій і виступають окремо.

Незважаючи на те, що політичні партії мають багато спільних рис, водночас у них є і значні відмінності. Вони стосуються класового характеру партій, типу їх організації, місця, яке вони займають у системі влади. Це можна представити так:

Політичні партії залежно від свого класового характеру поділяються на:

-класові партії (робітничі, буржуазні, селянські, дрібнобуржуазні, поміщицькі);

-міжкласові (буржуазно-поміщицькі);

-партії класовоподібних груп (складаються з представників прошарків).

Залежно від типу своєї організаційної структури партії
поділяються на:

-кадрові;

-масові партії, у тому числі з мінливою організаційною структурою або з міцною.

За місцем, яке партії займають у системі влади, вони поділяються на:

-легальні, в тому числі, які відіграють суттєву роль у межах політичної системи або відіграють незначну роль; нелегальні партії.

Залежно від домінуючого ідеологічного фактора партії можна поділити на:

-ідейно-політичні, в тому числі революційні, реформістські, консервативні, реакційні або контрреволюційні;

-прагматичні або виборні;

-харизматично-вождистські.

Вищенаведені типи політичних партій взаємно не виключають одна одну, а навпаки, створюють добру основу для соціологічного аналізу.

Соціологія політичних партій показує їх функціонування як організованих груп діячів і прихильників, так і складової частини політичної системи. У такому розумінні аналіз політичних партій, як і політичного інституту, приводить до аналізу партійної системи як елемента політичної системи.

Партійні системи. Під ними розуміють сукупність відносин між легально діючими політичними партіями. Ці відносини полягають у суперництві або у спільній боротьбі за владу чи її здійснення. Тут ми не включаємо в партійну систему ні державні інститути, ні непартійні групи інтересів або інші організації подібного типу.

У країнах світу склалися різні партійні системи. їх соціологія визначається рядом факторів. Мабуть, немає партійної системи, яка б відбивала класову структуру суспільства. "Чисті" класові партії — явище майже виняткове, оскільки кожна партія прагне до розширення своєї соціальної бази і партійні системи визначаються не тільки класовим складом населення, а й історичними традиціями, політичною культурою населення, національним складом, релігійним світоглядом тощо. Наприклад, американський політолог Л. Етстайн називає багатопартійну систему з однією правлячою партією, модифіковану однопартійну систему з двома плюс однією партією, крайню багатопартійну систему і сталу багатопартійну систему. Якщо до багатопартійної системи з однією правлячою партією він відносить Мексику, а модифіковану однопартійну систему вбачає у США, то партійна система дві плюс одна партія існує в Великобританії, Канаді, Австрії. Крайня багатопартійна система діє у Франції.

Для соціології партійних систем італійський політолог Дж. Сарторі виділяє сім варіантів: однопартійні (колишній СРСР, Албанія, Куба, Монголія, Заїр, Того); з партією, що здійснює гегемонію (Мексика); з домінуючою партією (Японія, Індія); двопартійні (США, Великобританія, Канада); поміркованого плюралізму (Бельгія, Німеччина); крайнього (поляризованого) плюралізму (Італія, Нідерланди, Фінляндія); атомізовані (Малайзія).

До найбільш поширених партійних систем віднесена система поміркованого плюралізму, при якій боротьбу за владу ведуть від трьох до п'яти партій і жодна з них не може самостійно знаходитися при владі. Тому формується коаліційний уряд на основі поміркованого, зваженого ставлення кожної партії до своїх суперників. Поширеною вважається поляризована система, при якій боротьбу за владу ведуть шість і більше партій. Серед них і такі, що виступають взагалі проти існуючої соціально-економічної і політичної системи, тобто існує "антисистемна опозиція". Звідси обґрунтовується необхідність системи, при якій у керма влади знаходиться партія "центру".

Польський соціолог Е. Вятр запропонував класифікацію, яка передбачає насамперед виділення альтернативних партійних систем, у тому числі багатопартійної роздрібненості, при якій жодна з партій не має явної переваги і влада здійснюється коаліціями, склад яких час від часу змінюється. Сюди ж віднесено двоблокову систему (партії поділяються на два політичні блоки, що ведуть між собою боротьбу). При двопартійній системі справжнє суперництво за владу відбувається між двома найбільшими партіями. Наступна група — неальтернативні системи, зокрема система кооперації партій, при якій головні партії блокуються і фактично зникає дійова опозиція. До системи партій національної згоди, при якій одна партія постійно домінує, а всі інші мають чітко обмежену і локалізовану базу впливу, належать обмежені партійні системи. Мається на увазі існування різних політичних партій, що борються за політичний вплив. Проте влада знаходиться у руках однієї політичної" сили, найчастіше армії, яка проголошує себе незалежною від партій. При однопартійній системі виключене існування інших політичних партій, крім правлячої. Щодо соціалістичних держав, то виділяється ще система партії-гегемона, при якій усі існуючі партії, як й інші громадсько-політичні організації, визнають керівну роль однієї — марксистсько-ленінської партії (Китай, Куба, В'єтнам, Лаос).

Дещо своєрідну соціологію типологій партійних систем пропонує В.Євдокимов. Перша — поляризована коаліційна партійна система, при якій через значну політичну диференціацію суспільства жодна з партій не користується переважаючим впливом на виборців. Більше того, відсутня можливість для створення сталих партійних коаліцій (Бельгія, Данія, Нідерланди, Фінляндія). Далі — поляризована коаліційна система, при якій дві партії з протилежними орієнтаціями істотно переважають всі інші. Центристські партії розшаровуються і прагнуть одного з полюсів (Італія, Франція, Німеччина). За такою типологією існують системи з однією правлячою партією, яка за своїм впливом на виборців протягом тривалого часу значно переважає всі інші партії, а отже, одержує більшість депутатських мандатів у парламентах (Японія, Швеція, Норвегія). Нарешті, партійна система з двома провідними партіями, які за своїм впливом на виборців можуть реально претендувати на формування однопартійного уряду (Великобританія, США). Для них характерне періодичне чергування двох партій при владі.

Соціологія типів партійних систем Є. Базовкіна така:

Однопартійна політична система. До недавнього часу вона була характерна для країн соціалістичної співдружності (СРСР, Угорщина, Куба, Монголія, Югославія, Лаос). Нині вона збереглася лише в Лаосі і на Кубі. Найбільше ж поширення мас у країнах Тропічної Африки (в 23-х країнах з 44).

Багатопартійна система з партією, що здійснює гегемонію. У недалекому минулому це Болгарія, НДР, КНР, Польща, СРВ, Чехословаччина. Для них було характерною рисою наявність багатопартійності при конституційно закріпленій керівній ролі однієї партії. Нині такий тип партійної системи зберігся лише в Китаї і В'єтнамі. Наприклад, у КНР, крім компартії, діє ще вісім партій, які визнають її керівну роль. Соціальну базу цих партій, які об'єднують близько 100 тис. чол., становить національна буржуазія, інтелігенція, частина уряду КНР.

Багатопартійна система з фіксованою кількістю партій. Вона зустрічається порівняно рідко (Бразилія, Сенегал, Індонезія). Наприклад, прийнятий у 1975 р. в Індонезії закон про партійну систему закріплював триланкову структуру, яка включає: демократичну партію — конгломерат різних націоналістичних і християнських груп; партію єдності і розвитку,
в яку примусово об'єднано чотири мусульманських партії; організацію функціональних груп (Голкар), що включає в обов'язковому порядку державних службовців.

Система з домінуючою партією. У країнах її існування немає законодавчого закріплення керівної ролі якоїсь партії. Проте така партія реально існує, добиваючись свого особливого становища за допомогою регулярних перемог на виборах (Мексика — Інституційно-революційна партія, Індія — Індійський Національний Конгрес, Сенегал — Соціалістична партія Сенегалу).

Двопартійна система. Вона характеризується наявністю двох провідних партій, які по черзі, змінюючи одна одну, стоять біля урядового керма (США — демократична і республіканська, Великобританія — консервативна і лейбористська, Канада — консервативна і ліберальна, Аргентина — Громадянський радикальний союз і Хустисіалістська (Пероністська) партії).

Вкрай поляризована система (Італія, Франція).

Система помірно поляризована. Вона характеризується відсутністю антисистемних партій і двосторонньої опозиції, орієнтованістю всіх політичних партій на участь в уряді, прагненням увійти до складу коаліційних кабінетів (Швеція, Норвегія, Швейцарія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Фінляндія, Ісландія, Греція).

Мультипартійна система. При ній існує багато партій різної політичної орієнтації. Вона доведена до абсурду. У парламенті жодна з них нічого вирішувати не може. До таких систем належать країни Східної Європи: Польща, Чехія, Словакія, Болгарія, Румунія, Угорщина, Росія, Білорусія, Україна та ін.

Як свідчить практика розвитку політичних партій в умовах демократичних режимів, загальною є тенденція спрощення партійних структур. Нині залишилося два-три варіанти партій або партійних блоків. І це, мабуть, природно — механізми демократії вдосконалюються, стають більш ефективними, оптимальними.

Соціологія держави. Дослідження політики так пов'язане з функціонуванням державної влади, що багато теоретиків ототожнюють ЇЇ з дослідженням держави й апарату державної влади. Подібна точка зору має елемент перебільшення. Водночас ці автори випускають з виду надзвичайно важливі для політики форми масової діяльності, в тому числі діяльність партій і політичних рухів, в яких виражається політична активність громадян. Ми акцентуємо увагу на ролі держави і надаємо велике значення соціологічному дослідженню проблем держави.

Держава є предметом дослідження багатьох навчальних дисциплін. Соціологія політики займається з точки зору суспільної обумовленості й ефективності проблематикою функціонування державної влади.

Соціологічна проблематика держави включає такі питання: генезис і функції держави; типи і форми у їх взаємозв'язку із соціально-економічним ладом; склад, структура і функції державного апарату. Зрозуміло, що існують й інші питання соціології політики, які певним чином пов'язані з проблематикою держави (наприклад, розглянута вище проблематика партій, рухів та партійних систем).

Держава виникла як результат процесів, які відбувалися в суспільстві. Вона складалася з пізніх форм общинно-племінного ладу і розвивалася протягом тривалого історичного періоду. Польський політолог С. Ерліх виділяє чотири головні риси, які відрізняють державу від додержавних общинно-племінних організацій:

1.         Виникнення влади, яка вже не ототожнюється із суспільством. Це — публічна державна влада, ланками якої є організація озброєних людей, що займаються військовою справою.

2.         Територіальний поділ населення, при якому вже не враховуються кровні зв'язки.

3.         Поява групи людей, професією яких стало управління, а не продуктивна праця, тобто виникнення державного апарату.

4.         Поява різного роду податків.

Існують різні погляди на походження держави. Згідно з теологічною теорією походження держави пояснюється Божею волею. Патріархальна теорія обґрунтовує положення про те, що держава — результат історичного розвитку сім'ї і абсолютна влада монарха с продовженням влади батька в сім'ї. Договірна теорія доводить, що держава виникла внаслідок угоди між людьми. Психологічна теорія пояснює державу особливими властивостями психіки, зокрема психологічною потребою людей у підпорядкуванні. Теорія насильства трактує походження держави актом насильства, завоювання одного племені іншим. За теорією марксизму, держава виникла разом з поділом суспільства на класи.

Суть держави проявляється в її функціях як основних напрямах діяльності, зокрема регулюванні економічного життя, захисті прав людини, сприянні розвиткові освіти і науково-технічному прогресу, забезпеченні обороноздатності країни, співробітництві з іншими народами. Ці функції не є статичними. Вони еволюціонують, відіграючи в різні періоди не однаково важливу роль.

Соціологія держави характеризується не тільки своєю суттю, функціями, механізмом. Вона має також певні форми. Форма держави — це її структура, яка складається з політичного режиму, форми правління і державного устрою.

Політичний режим — це сукупність прийомів і методів, за допомогою яких здійснюється державна влада. Розрізняють такі режими, як тоталітарний, авторитарний, демократичний та ін. Форма правління — цс організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємовідносини з населенням. Згідно з цим усі держави поділяються на монархії і республіки. Державний устрій — цс територіальний устрій, характер взаємовідносин між складовими частинами, а також кожної з них з державою в цілому. За своїм територіальним устроєм всі держави поділяються на прості (унітарні) і складні (імперії, конфедерації, федерації).

Схема основних типів держави в історичному огляді має такий вигляд:

Типи держави	Форми держави
1.Рабовласницький:	Деспотична монархія
-             азіатський -             античний	Республіка, монархія Військова диктатура
2.Феодальний	Абсолютна чи обмежена монархія, у виняткових випадках — республіка
3.Буржуазний	Конституційна монархія, республіка (парламентська, президентська), фашистська або військова диктатура
4.Соціалістичний	Соціалістична республіка (федерація)

Ця типологія не є вичерпною і вказує лише на основні типи і форми держави, що найчастіше зустрічаються. Вона не враховує змішані типи і форми держави у перехідні періоди. Утворення тієї чи іншої форми держави залежить від співвідношення класових сил; сукупності успадкованих від минулого інститутів, поглядів, звичок; геополітичних умов, впливу особистості видатних політичних діячів тощо.

Важливе місце в соціологічній проблематиці держави займає державний апарат. Основою державного апарату є інститути організованого насильства: армія і поліція (міліція). До його складу входять також інститути адміністрації і правосуддя, без яких держава не спроможна здійснювати свої функції у нормальних, мирних умовах, Насильство використовується лише у разі необхідності. Держава застосовує свій адміністративний апарат для регулювання різноманітних суспільних проблем.

Державний апарат має бюрократичний характер. Тому соціологічний аналіз державного апарату необхідний для боротьби з його бюрократичним характером і вдосконалення структур та принципів його діяльності.

Особливе місце в соціологічних дослідженнях займає така частина державного апарату, як армія. Вона характеризується нижченаведеними рисами:

1.         це організація, у якій превалює формальний зв'язок над персональним, причому зберігається велике значення зв'язку особистого, безпосереднього у межах малих підрозділів;

2.         вона є специфічним державним інститутом;

3.         представляє суспільну групу з власною системою внутрішньої диференціації і одночасно є частиною системи суспільного розшарування;

4.         являє собою бойову групу, організовану для досягнення
перемоги.

Особлива роль армії як бойової групи приводить ще до одного важливого наслідку — вона володіє великою фізичною силою в державі. Звідси — дуже важлива проблема підпорядкування армії цивільній владі, що також є предметом дослідження соціології держави.

Соціологія міжнародних відносин. Останні детально вивчалися політологією, а також наукою про міжнародні відносини і лише останнім часом стали предметом вивчення соціології.

Сучасні міжнародні відносини — це комплекс зовнішніх політик майже двохсот держав світу. Вони відіграють зовсім не однакову роль у житті світового співтовариства. Після розвалу СРСР і внаслідок змін, що відбулися в країнах Східної Європи, значною мірою пов'язані процеси набуття сучасною системою міжнародних відносин нового вигляду. Соціологія міжнародних відносин зводиться до того, що замість безкомпромісної конфронтації починає все більше цінуватися здатність діяти відповідно до вимог здорового глузду, схильність до відвертого і чесного обговорення наболілих проблем, прислухатися до рекомендацій соціологів, зберігати цілісність сучасного світу, бути готовим до взаємної відповідальності та взаємодопомоги.

Соціологія міжнародних відносин ґрунтується на основних принципах сучасної міжнародної політики та міжнародного права, в яких закладено фундаментальні норми міжнародних взаємовідносин. До них належать:

-принцип мирного співіснування, відповідно до якого держави зобов'язані зберігати міжнародний мир, виявляти терпимість одна до одної і співпрацювати між собою, визнавати право народів жити у безпечному, справедливому, демократичному світі, де не має місця насильству і гнобленню народів у будь-якій формі;

-принцип суверенної рівності держав означає, що всі держави є рівноправними членами міжнародного співтовариства незалежно від економічного, соціального, політичного або іншого розвитку, що для всіх держав існує рівний обов'язок виконувати цілком та сумлінно їхні міжнародні зобов'язання, держави однаковою мірою заінтересовані у вирішенні загальнолюдських проблем, створенні всеосяжної системи міжнародної безпеки, несуть колективну відповідальність перед людством;

-принцип непорушності державних кордонів випливає з міжнародно-правового визнання будь-яких посягань на ці кордони, вимагає виключити з міжнародної практики територіальну експансію у будь-якій формі;

-принцип територіальної цілісності держав виключає насильницьке захоплення чи зміну належності території, а також забороняє протиправне використання її;

-принцип мирного врегулювання суперечок вимагає, щоб учасники міжнародних відносин вирішували проблеми, які виникають, мирними засобами так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість;

-принцип невтручання у внутрішні справи накладає на держави світу й інші суб'єкти міжнародного права зобов'язання не втручатися прямо чи опосередковано з будь-яких причин у справи, які належать до компетенції тієї чи іншої держави;

-принцип поважання прав людини — один з основних принципів міжнародного права і містить спільне зобов'язання держав незалежно від їхніх політичних, економічних, соціальних особливостей поважати і дотримуватися прав та основних свобод людини без розрізнення раси, статі, мови, релігії тощо.

Здобуття Україною державної незалежності, поряд з багатьма іншими важливими питаннями, висунуло ряд проблем у сфері соціології міжнародних відносин, зокрема вироблення власної позиції, стилю та навичок у відносинах із зовнішнім світом, новий, самостійний тип взаємин з державами—республіками колишнього СРСР, так званим "близьким зарубіжжям", включення України в інтеграційні процеси, які розгорнулися серед розвинутих країн Європи.

Соціологія набуття Україною ознак повноцінної розвинутої держави, суб'єкта міжнародних відносин проходить у досить складних, суперечливих і певною мірою унікальних умовах. Теза про самостійність України сприймається лише як вимога її незалежності від директивного впливу з Москви. Тут виникає суперечність, коли, з одного боку, висувається гасло про інтеграцію у світове співтовариство, а з другого — ця інтеграція обмежується західно-центристською орієнтацією, яка до того ж часто є наслідком антиросійських, антиімперських переконань.

Водночас тут слід враховувати те, як ставляться до перспектив входження України до "європейського дому" його господарі, зокрема впливові політики, що визначають певною мірою стратегію європейської інтеграції. Завдання соціології — дослідити ці процеси.

Таким чином, соціологія міжнародних відносин — це поєднання теорії соціології з певним типом емпіричних досліджень з використанням методики процедур, вироблених у галузі отримання та обробки інформації про міжнародні події. Йдеться про широке застосування соціологічних методів дослідження думок і позицій для інтерпретації мотивів дій у галузі міжнародних відносин; використання соціологічного методу аналізу пропаганди для інтерпретації ролі пропаганди міжнародних відносин; застосування соціологічних методів дослідження організацій для аналізу функціонування і впливу як великих міжнародних організацій (наприклад, апарату ООН, Ради Європи, НБСЄ), так і національних організацій, які своєю діяльністю справляють великий вплив на міжнародні відносини. У цій останній галузі набули розвитку дослідження армії і в значно меншій мірі дослідження дипломатії, інформаційно-пропагандистських служб та ін.

Нині зростає усвідомлення того, що в сучасному світі розуміння і вирішення соціальних проблем вимагає врахування глобальної перспективи — війни і миру, голоду та демографічного взриву, дифузії культур і поширення інформації, освоєння космосу та дослідження світового океану. Ці та інші проблеми нашої епохи зумовлюють необхідність спільних дій, які виходять за межі держав.

Висновок

 

Соціологія політики є важливою складовою частиною загальної соціології і водночас галуззю політології, оскільки пов'язана з вивченням проблем політичної влади.

Найважливіші підсистеми, предметом дослідження яких є соціологія політики, такі: соціологія політичних рухів і політичних партій, соціологія держави, та міжнародних відносин.

Соціологія політики — одна з важливих галузей соціології, яка дає тлумачення таким явищам, як боротьба за владу, її здійснення і утримання тощо.

Список літератури

1.         Лукашевич Н.П., Туленков Н.В. Социология: Учебное пособие: Навчальне видання.- К.: МАУП, 1998.- 276 c.

2.         Паниотто В.И., Максименко В.С. Количественные методы в
социологических исследованиях. - Киев, 1982., Рабочая книга социолога. - М., 1983.

3.         Паніна Н.В. Технологія соціологічного дослідження: Курс лекцій: .- К.: Наукова думка, 1996.- 232 c.

4.         Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології: Навчальний посібник: .- К.: Наукова думка, 1995.- 223 c.

5.         Социология: Курс лекций / А.А.Райдугин, К.А. Райдугин. – М.: Владос, 1995 -192с.

6.         Соціологія: Курс лекцій: Навчальне видання.- К.: Заповiт, 1996.- 344 c.

7.         Экономическая социология: Учебное пособие: Навчальне видання.- К.: МАУП, 2002.- 296 c.

8.         Якуба О.О. Соціологія: Навчальний посібник: .- Х.: Константа, 1996.- 192 c.

Контрольна робота з дисципліни: «Соціологія» Політична соціологія в складі соціологічної теорії: питання та історичний розвиток Зміст контрольної роботи 1. Теоретичне питання: „Політична соціологія в складі соціологіч

 

• 14:21 05 Июля 2016
  Российско-китайский медуниверситет откроет магистерскую программу по TCM
• 01:21 05 Июля 2016
  На форуме МГУ Россия и Китай обсудят научно-образовательное сотрудничество
• 11:00 04 Июля 2016
  Реморенко: "ЕГЭ-туризм" в России сходит на нет
• 10:52 04 Июля 2016
  Летняя российско-австрийская школа откроется в Москве
• 15:31 01 Июля 2016
  В СПбГУ могут воссоздать географический факультет

Заказать уникальную работу