курсовые,контрольные,дипломы,рефераты
Політичне лідерство. Роль лідерства в умовах армії.
Існування політичних еліт найвиразніше проявляється в політичному лідерстві, яке полягає в тому, що окремі особи відіграють у політиці провідну роль, здійснюють переважний вплив на інших людей – громадян, виборців чи членів політичної організації. У кінцевому підсумку влада – це влада лідерів, хоча вони й намагаються діяти від імені народу. Народовладдя у його, так би мовити, чистому вигляді неможливе в принципі.
Лідерство відображає об’ктивну необхідність в організації спільної діяльності людей. Суспільний характер і поділ праці передбачають узгодженість індивідуальних трудових зусиль людей. Цю функцію щодо упорядкування діяльності людей та управління суспільними процесами і здійснюють лідери. Тому лідерство існує скрізь, де є групова, колективна діяльність
Феномен лідерства вивчають різні науки. Так, психологія досліджує особливості особи лідера. Соціологія розглядає лідерство в соціальній системі. Соціальна психологія вивчає лідерство як процес взаємодії соціальних і психологічних чинників, досліджує його механізми, розробляє методи відбору, навчання, висування керівників залежно від характеру групи чи організації. Політологія розглядає лідерство як феномен політичного життя суспільства, досліджує його місце в системі владних відносин, механізми формування і функціонування, а також розробляє практичні рекомендації.
Політичне лідерство як суспільне явище.
Лідерами (англ. leader – ведучий, керівник) називають тих, хто перебуває попереду, впливає на інших для інтеграції групової діяльності з певною метою або очолює яку-небудь організацію чи рух. У загальному вигляді лідер може бути визначений як „особа, здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, спрямованої на задоволення інтересів даного співтовариства”. Відповідно лідерство визначається як „один із механізмів інтеграції групової діяльності, коли індивід або частина соціальної групи виконує роль лідера, тобто об’єднує, спрямовує дії всієї групи, яка приймає і підтримує його дії”.
Політичне лідерство є одним із різновидів лідерства взагалі. Воно може бути визначене як „процес взаємодії між людьми, в ході якого наділені реальною владою авторитетні люди здійснюють легітимний вплив на суспільство (чи певну його частину), котра добровільно віддає їм частину своїх політико-владних повноважень і прав”. Політичне лідерство є вищим рівнем лідерства взагалі, оскільки воно відображає владні відносини в суспільстві на найвищоу – державному – рівні.
Щодо визначення самого феномену політичного лідерства серед науковців особливих розбіжностей немає. Складніша ситуація з визначенням політичного лідера. Традиційно він визначається як „глава, керівник політичної партії, громадської організації тощо”. Це визначення чітко говорить про те, що лідерами є керівники політичних партій і громадських організацій. Однак така його конкретність породжує низку питань. Чи є, скажімо, лідером глава держави, який не очолює політичну партію? Якщо обраний на загальних виборах президент держави, безперечно, виступає загальнонаціональним політичним лідером, то чи є ним монарх, що успадковує владу, або генерал, який став президентом у результаті здійсненого ним воєнного перевороту? А якщо такий генерал припинив громадянську війну в країні і привів її економіку від глибокої кризи до процвітання? Залишається нез’ясованим і питання про те, чи є політичними лідерами члени парламенту, депутати й керівники органів місцевого самоврядування. Скажімо, чи може вважатися політичним лідером сільський голова, обраний на цю посаду жителями села?
У пошуках відповідей на ці й подібні запитання будемо виходити насамперед із того, що немає жодних підстав вважати політичними лідерами лише керівників політичних партій і громадських організацій. По-перше, тому, що політичне лідерство виходить за межі політичних партій і громадських організацій і може існувати в неформальних об’єднаннях, на місцевому, регіональному й загальнонаціональному рівнях, причому незалежно від партійності лідерів. По-друге, тому, що далеко не всі громадські організації є суб’єктами політики, а їхні керівники – політичними лідерами. Політичне лідерство постійно є лише в громадсько-політичних об’єднаннях: молодіжних, жіночих, професійних спілках тощо, а в неполітичних громадських організаціях виявляється лише ситуативно – тоді, коли вони, взаємодіючи з політичними інститутами, виступають як групи інтересів.
Вивівши феномен лідерства за межі політичних партій і громадсько-політичних організацій та рухів, потрібно конкретизувати ознаки лідерства й лідера як особи (чи групи людей), яка консолідує зусилля оточення та активно впливає на нього для досягнення певних цілей.
Лідером може бути лише та особа, яка користується авторитетом серед оточення, виправдовує їхню довіру. Механізм реальної влади спирається або на повноваження суб’єкта, або на його авторитет, чи на те й інше разом. Влада, заснована на повноваженнях, передбачає обов’язкове підкорення суб’єкту, зумовлене наявністю у нього права й можливості примушувати. Усі повноваження зазвичай відображені в законодавчих актах і посадових інструкціях, їхній обсяг визначається місцем суб’єкта в ієрархії політичної влади і не залежить від індивідуальних здібностей тієї особи, яка його посідає. На відміну від повноважень авторитет дає змогу здійснювати владу без примусу, впливом самої особи суб’єкта.
Лідерство, отже, є виявом не авторитету влади, а влади авторитету. Оскільки лідера створює авторитет, він ніким офіційно не призначається і навіть не затверджується. Лідерство фіксує такі морально-психологічні відносини між суб’єктом і об’єктом політики, суть яких полягає у свідомому й добровільному підкоренні лідеру всіх тих, хто за ним іде. Визнання авторитету лідера оточенням та добровільне підкорення йому є однією з основних ознак лідерства.
Зазначене дає можливість з’ясувати співвідношення між лідерством і керівництвом у політиці. В їх межах здійснюється практично однаковий процес розвитку суб’єкт-об’єктних відносин, коли в суспільстві існують відносини підкорення і один суб’єкт має можливість впливати на інших. Керівництво й лідерство розрізняються мірою використання авторитету. Під керівництвом розуміють управління, яке здійснюється в межах офіційних повноважень, виконання волі керівника відбувається завдяки його владі.
На відміну від керівництва лідерство – це вплив особистого авторитету лідера на свідомість і поведінку певної спільності людей на базі їхніх цінностей і норм життєдіяльності. Політичний керівник, який не користується авторитетом, не є лідером, хоч би яку високу посаду він обіймав. Водночас політичним лідером може бути й така особа, яка формально не обіймає керівних посад ні в політичних партіях чи громадсько-політичних організаціях, ні в органах державної влади, але здобула визнання своєю політичною діяльністю, наприклад боротьбою за демократію, права людини, державну незалежність тощо.
Оскільки лідерство передбачає визнання авторитету тієї чи іншої особи, слід визнати наявність відносин лідерства між кандидатом у депутати і його виборцями під час виборів до представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Здебільшого це лідерство має ситуативний характер і після виборів зберігається лише в тому разі, коли депутат активно працює з виборцями свого округу, зміцнює свій авторитет, домагається переобрання. У системі владних відносин між органами місцевого самоврядування і громадянами політичними лідерами в масштабах відповідних територіальних громад на момент їх обрання, а в подальшому – залежно від збереження авторитету є, наприклад, сільський голова, мер, губернатор тощо.
Сам факт обрання їх на відповідні посади означає визнання виборцями їхнього лідерства.
Немає жодних підстав обмежувати політичне лідерство лише вищим керівництвом держави та лідерами політичних партій і громадсько-політичних організацій. Феномен лідерства буває на всіх рівнях політичних відносин – від вищих органів держави до органів місцевого самоврядування, а також всередині політичних партій і громадсько-політичних організацій як у загальнонаціональному, так і в регіональному масштабі.
У політології існує кілька підходів до пояснення природи політичного лідерства. По-перше: лідерство розглядається як вплив на інших людей. Такий вплив має ряд особливостей: по-перше, він мусить бути постійним; по-друге, вплив має здійснюватися на все оточення лідера, яким залежно від масштабу лідерства може бути група, організація, соціальна спільність чи суспільство в цілому; по-третє, політичного лідера відрізняє явна перевага у впливі порівняно з впливом інших осіб; по-четверте, вплив лідера спирається на його авторитет або принаймні на визнання правомірності його керівництва.
По-друге: феномен політичного лідерства пояснюється на основі структурно-функціонального підходу. Суспільство розглядається як складна, ієрархічно організована система соціальних позицій і ролей, а лідерство – як управлінський статус, керівна посада, становище в суспільстві, пов’язане з прийняттям владних рішень, організацією колективних дій. У теорії політичного менеджменту й маркетингу лідерство розглядається як своєрідне підприємництво, здійснюване на, специфічному – політичному ринку. Як на економічному ринку виробник пропонує споживачеві товар в обмін на, гроші, так і на політичному ринку лідер в обмін на керівну посаду в державі пропонує виборцям специфічний товар – програму, способи вирішення тих чи інших суспільних проблем, конкуруючи з іншими претендентами на лідерство. Кожен із цих підходів розкриває певний аспект політичного лідерства.
Загалом політичний лідер може бути визначений як авторитетна особа, яка здійснює переважний вплив на інших людей з метою інтеграції їхньої діяльності для досягнення і спільних політичних та інших цілей.
Існує кілька концепцій політичного лідерства. Основними з них є концепції рис, ситуативна, послідовників і психологічна. Першою виникла у XIX ст. концепція (теорія) рис, яка склалася на основі аналізу ролі видатних осіб в історії. Засновник – англійський психолог Френсіс Гальтон (1822-1911). Згідно з цією концепцією лідерство с результатом наявності у лідера певних психологічних і соціальних рис. На основі аналізу історичних постатей вчені намагалися з’ясувати набір обов’язкових чи бажаних рис особи лідера. Було зібрано великий фактичний матеріал. Серед рис, притаманних політичним лідерам, називались, зокрема, гострий розум, тверда воля, енергійність, компетентність, організаторські та ораторські здібності, готовність брати на себе відповідальність тощо. Проте з’ясувалося, що таких рис, які були б притаманними лише політичним лідерам, немає. Чим докладнішим ставав перелік рис лідера, тим точніше він збігався з повним набором психологічних і соціальних рис особи взагалі. З’ясувалося, що різним лідерам можуть бути властиві й протилежні риси. Навіть такі, здавалося б, необхідні для лідера властивості, як розум, сила волі, принциповість тощо, виявилися небезсумнівними. Деякі вчені доводили, що лідерами стають не вольові й принципові особистості, здатні протистояти швидкоплинним масовим настроям, а ті, хто потакає масам, йде у них на поводу.
В процесі розроблення концепції рис з’ясувалося, що набір рис лідера значно відрізняється залежно від історичних епох та особливостей конкретних держав. А досліди з різними експериментальними групами засвідчили, що лідери одних груп зовсім не визнаються такими в інших групах. Це спричинило появу на доповнення теорії рис іншої концепції витоків політичного лідерства – ситуативної.
Ситуативна концепція виходить з ідеї відносної множинності явищ лідерства і трактує його як функцію ситуації. За цією концепцією причина лідерства полягає не в індивіді та притаманних йому рисах, а в тій ролі, яку він має виконувати за конкретних обставин. Саме обставини визначають вибір лідера та його поведінку. Позиції і дії лідера, прийнятні в одних ситуаціях, є непридатними для інших ситуацій. Американський психолог А. Голднер пише: „ситуаційний підхід переваг не відображає, якості особистості відіграють важливу роль, але в одній ситуації особистість стає лідером, а в іншій – ні”.
У межах ситуативної концепції деякі вчені доходять висновку про те, що в сучасному суспільстві лідером може виступати безпринципна людина, яка є функцією ситуації, керівником, що підкоряється обставинам. Очевидно, що коли концепція рис абсолютизує значення індивідуальних якостей лідера, то ситуативна концепція, навпаки, перебільшує значення обставин. Вона недооцінює роль людської активності в політичному процесі, позбавляє лідера самостійного значення у функціонуванні політичної системи.
Ще одним поясненням витоків політичного лідерства є концепція визначальної ролі послідовників (конституентів). Вона трактує лідерство як особливий тип стосунків між керівником і послідовниками. Феномен лідерства пояснюється наявністю у лідера послідовників, а в ширшому плані конституентів, тобто всіх суб’єктів політики, які взаємодіють з одним лідером і впливають на нього: активістів, прихильників, виборців тощо. На перший план концепція послідовників висуває аналіз не самих лідерів чи об’єктивної ситуації, а потреб та інтересів оточення лідера, його послідовників. Вважається, що аналіз складу послідовників багато в чому допомагає зрозуміти й передбачити політичну поведінку лідера. Сприймаючи лідера й ситуацію, послідовники в кінцевому підсумку визначають або заперечують саме лідерство, група сама вибирає такого лідера, який її влаштовує. Причина лідерства, отже, корениться не в самому лідері, а в психології і запитах його послідовників.
Послідовники водночас перебувають під безпосереднім впливом лідера. Взаємодія лідера з послідовниками – це двосторонній рух. Лідери мають змогу значною мірою змінювати свою соціальну опору. Самостійність лідера стосовно послідовників прямо залежить від характеру політичного устрою, ступеня концентрації влади в руках керівника, від політичної культури суспільства в цілому.
Концепція послідовників визначає лідерство через ставлення оточення до самого лідера. Вона розглядає лідера та його конституентів як єдину систему. При цьому відносини між лідером і конституентами виступають у вигляді ряду взаємопов’язаних ланок: конституенти – послідовники – активісти – лідер. А це свідчить про те, що в демократичних державах претенденти на лідерство, керівні посади можуть розраховувати на успіх лише у разі збігу їхнього іміджу з очікуваннями не просто найближчого оточення чи навіть послідовників, а більш широкого загалу – конституентів. Водночас прихильники концепції послідовників вважають, що визначальна роль оточення справляє на лідера негативний вплив, примушуючи його йти на поводу у натовпу. У цьому вони вбачають основну причину відсутності у наш час таких видатних особистостей, які діяли в минулому.
Важливим способом пояснення витоків лідерства є його різноманітні психологічні інтерпретації. Психологічна концепція лідерства доводить, що в основі суспільного життя лежить людська психіка. Вона є керівною і визначальною щодо інших явищ людського буття. Людина за своєю природою є егоїстичною і владолюбною істотою, прагне до панування над іншими людьми, її дії визначаються волею до влади (Ф. Ніцше), підсвідомими сексуальними інстинктами (3. Фрейд) або іншими психічними мотивами. Слідом за 3. Фрейдом деякі дослідники вважають лідерство виявом невротичного стану особи лідера і навіть певним видом божевілля. Вони посилаються на те, що невротиками були такі відомі політичні діячі, як Наполеон, Робесп’єр, Лінкольн, Рузвельт, Гітлер, Сталін та ін. Послідовники 3. Фрейда поділяють суспільство на психічно нормальних людей, буцімто не здатних до творчості, і маніяків, психопатів, які нібито стають лідерами. Вони доводять, що орієнтованими на лідерство людьми рухає почуття вини, й такі люди шукають полегшення шляхом викриття інших. Або що лідери були в дитинстві пригніченими чи пережили крах багатьох надій і компенсують комплекс неповноцінності жорсткою боротьбою за самоутвердження і владу.
Очевидно, що концепції Ф. Ніцше та 3. Фрейда описують причини виняткових виявів лідерства. Політичні лідери здебільшого й справді відрізняються особливим психологічним складом. Однак ці особливості далеко не завжди пов’язані з якимись психічними аномаліями. Як стверджують психологи, всі люди поділяються на дві категорії: для одних характерна підвищена самоідентичність, а для інших – понижена. Перші зазвичай високої думки про себе, енергійні, впевнені у собі, легко йдуть на ризик, відкрито діляться своїми планами тощо. Другі, навпаки, оцінюють себе нижче від своїх реальних можливостей. Вони схильні до самоаналізу, зазвичай пасивні, обережні, уникають самостійних дій і рішень.
Лідери є в основному людьми з підвищеною самооцінкою. Для багатьох із них характерне відчуття необхідності власного керівництва іншими людьми. Вони прагнуть завжди бути попереду, брати на себе функції лідерства з власної ініціативи. Значно рідше роль лідера делегується їм оточенням.
Лідерами є не мислителі, а люди дії. Цим пояснюється, зокрема, те, що серйозні вчені не стають хорошими політичними керівниками. Професійна діяльність ученого пов’язана з розмірковуваннями, сумнівами щодо істинності тих чи інших теоретичних положень, невпевненістю в очікуваних результатах дослідження, нерішучістю, він ніколи не сприймає очевидне за істинне тощо. Політичний лідер має відкинути будь-які сумніви, бути впевненим у собі, рішучим, не надавати особливого значення негативним наслідкам своїх дій тощо.
Очевидно, що кожна з концепцій витоків політичного лідерства не заперечує, а доповнює інші, розкриває якусь сторону цього суспільного феномену. Лідерство є одночасно і функцією ситуації, і породженням послідовників, і результатом наявності в особи лідера певних соціальних і психологічних рис. Роль кожного з цих чинників у породженні лідерства в різних умовах неоднакова.
Функції політичного лідерства. Функції, виконувані політичними лідерами, багато в чому визначаються тими цілями, які вони ставлять, та ситуацією, в якій їм доводиться діяти. Найбільш загальними з них є функції вираження соціальних інтересів, новаторська, інтегративна, організаторська й комунікативна.
Особа може стати політичним лідером лише тоді, коли виражає інтереси тієї спільності людей, на лідерство в якій вона претендує. Це може бути як відносно невелика група людей, так і соціальна спільність – класова, етнічна, демографічна, професійна, територіальна, а також виборці певного округу чи країни в цілому. За будь-яких масштабів лідерства його конституенти мають вбачати у лідері виразника власних інтересів, інакше та чи інша особа лідером не стане.
На вираження інтересів завжди є багато претендентів, які конкурують між собою. Переможцем, тобто лідером, стає той із них, хто зуміє переконати оточення у перевагах поставлених ним цілей, пропонованих методів і засобів їх досягнення. Для того щоб стати лідером, обійняти певну керівну посаду, претендент на лідерство має запропонувати щось нове порівняно з попереднім керівником. У цьому полягає новаторська функція лідерства. Вона означає, що політичний лідер свідомо вносить нові, конструктивні ідеї соціального устрою. Він формулює нові соціальні цілі й завдання, обґрунтовує стратегічні пріоритети й тактичні засоби їх досягнення і розв’язання.
Інтегративна функція політичного лідерства полягає в тому, що на основі запропонованої лідером програми відбувається інтеграція дій його конституентів. В ідеалі програма лідера має передбачати задоволення інтересів і потреб кожної групи населення тієї чи іншої території. Хоча на практиці це неможливо через суперечність в інтересах, лідер мусить прагнути максимально узгодити всі інтереси й таким чином залучити на свій бік якомога ширші верстви населення. Інтегративна функція спрямована на підтримку цілісності і стабільності суспільства, громадянського миру і злагоди. Підтримка соціальної цілісності суспільства неможлива без цілеспрямованих зусиль щодо згуртування всіх соціальних спільностей. Подолання кризових явищ і своєчасне розв’язання суперечностей сприяють розвитку інтегративних суспільних процесів і підтримці цілісності соціальної системи. Лідери, які відстоюють вузькогрупові або лише суто класові інтереси, діють на шкоду суспільству, сприяють його розколу, розпалюють соціальні конфлікти.
Організаторська, або прагматична, функція політичного лідерства полягає у втіленні цілей і завдань, які стоять перед суспільством і відображені у програмі лідера, в конкретні дії. Йдеться про мобілізацію народних мас на втілення політичних програм і рішень у життя. Щоб організовувати і спрямовувати дії мас, політичний лідер повинен мати організаторські здібності, вміти завойовувати довіру мас, вести їх за собою. Невід’ємними складовими організаторської діяльності політичних лідерів є регулювання ходу суспільних перетворень та контроль за їх здійсненням.
Комунікативна функція політичного лідерства полягає в забезпеченні лідерами зв’язку як між масами й політичними інститутами, так і між самими політичними інститутами, у тому числі між очолюваними лідерами вищими органами держави – парламентом, урядом, главою держави, вищими судами. Завдяки лідерам відбувається координація та узгодження дій усіх суб’єктів політики.
Політичному лідерству притаманні також деякі інші функції.
Шляхи приходу лідера до влади:
v Висуває колектив лідера. За часів СРСР лідера пропонувала політична еліта. М. Бердяєв писав, що в суспільстві здібних до управління людей не більш ніж 5%. Якщо менш ніж 1% – суспільство знаходиться в стані деградації.
v Індивідуальний шлях (як результат активності особи):
1) готує себе в лідери з дитинства;
2) становлення випадково залежно від ситуації;
3) мобілізовує себе сама особа;
4) готує система.
2.Типологія політичного лідерства. Роль лідерства в умовах армії.
Знання про політичне лідерство істотно розширює і поглиблює його типологія, яка може здійснюватись за різними ознаками. Класичною є типологія політичного лідерства М. Вебера, яка ґрунтується на трьох типах легітимності політичного панування. За цією ознакою виокремлюються відповідно три типи політичного лідерства – традиційне, харизматичне й раціонально-легальне.
Традиційне лідерство, ґрунтується на авторитеті звичаїв. Лідер цього типу отримує і здійснює владу не завдяки власним достоїнствам і заслугам, а відповідно до традицій і звичаїв. Традиційне лідерство характерне для доіндустріального, тобто рабовласницького і феодального, суспільства. Влада традиційних лідерів – це насамперед влада аристократичної знаті. У сучасних суспільствах традиційне лідерство виявляється, наприклад, у наслідуванні престолу в країнах з монархічною формою державного правління. Яскравим прикладом лідерства цього типу є членство у верхній палаті парламенту Великобританії довічних і спадкових лордів. Членство останніх, щоправда, нещодавно було припинено в законодавчому порядку.
Харизматичне лідерство викликає особливий інтерес дослідників. Ґрунтується воно на вірі в незвичайні якості і здібності лідера, його винятковість. Грецьке слово „харизма” (charisma) означає „милість”, „благодать”, „божий дар”. У період утвердження християнства ним характеризували проповідників, котрим приписували дар безпосереднього спілкування з Богом поза офіційними релігійними інституціями. У політичній практиці під харизмою розуміють такі риси індивіда, які оточення сприймає як незвичайні, недоступні іншим, а тому визнає його за правителя.
За М. Вебером, харизмою володіють великі полководці, пророки, видатні політики; харизматичними лідерами були засновники світових релігій — Будда, Христос, Магомет, великі завойовники – Олександр Македонський, Юлій Цезар, Наполеон Бонапарт. У XX ст. стали відомими такі харизматичні лідери, як В. І Ленін, Й. В. Сталін, А. Гітлер, Б. Муссоліні, Ш. де Голль, Мао Цзедун, Кім Ір Сен, Ф. Кастро та ін.
Харизматичне лідерство виникає в суспільстві, як правило, в кризові періоди. Спонукальним мотивом до передання влади харизматичному лідерові є усвідомлення широкими масами, а також значною частиною правлячої еліти нездатності наявних у країні представницьких інститутів вивести країну з кризи, консолідувати суспільство навколо тієї чи іншої цілі суспільного розвитку. Це викликає потребу в різкому посиленні впливу виконавчої влади і пошуку політичного лідера як месії, здатного вивести країну з глибокої й затяжної кризи.
Щоб стати харизматичним лідером, політичний діяч має бути наділений особливими психологічними й соціальними якостями: яскраво вираженим вольовим характером, цілеспрямованістю, здатністю справляти значний вплив на великі групи людей, умінням вселяти людям надію на краще майбутнє, чутливо вловлювати настрої мас та виражати спільну волю. Однак створюють харизматичного лідера все-таки не його риси, а маси, які хочуть бачити лідера саме таким.
У наш час харизматичний тип політичного лідерства найбільш характерний для відсталих країн або тих, що стають на шлях радикальних суспільних перетворень. Як правило, харизматичне лідерство вирізняється авторитарним стилем політичного керівництва, жорстким політичним курсом. Деякий час такий курс дає позитивні результати і користується активною підтримкою широких мас населення. В одних випадках харизматичне лідерство розтягується на десятиліття, в інших – воно не є довготривалим. У відносно сприятливі періоди суспільного розвитку харизматичне лідерство трансформується в більш демократичний тип лідерства – раціонально-легальний.
Концепція харизматичного типу політичного лідерства М. Вебера лежить в основі його теорії плебісцитарної демократії. На думку вченого, за допомогою цієї теорії можна було б уникнути тиранії бюрократів. У рамках плебісцитарної демократії народу та окремим індивідам відводиться роль пасивних учасників політичного процесу. Єдиною формою політичної участі для мас є участь у виборах і реалізація права на голосування.
Головною фігурою в системі плебісцитарної демократії виступає харизматичний лідер, обраний прямим голосуванням народом, перед яким він несе відповідальність. Такий лідер стоїть над бюрократичною адміністрацією. За М. Вебером, харизматичний лідер, який стоїть поза класами, статусами й демагогічною політикою, маючи незалежне від бюрократії джерело легітимізації своєї влади і не будучи сильно інтегрованим до бюрократичної ієрархічної структури, зміг би об’єднати навколо себе націю і захистити індивіда від наступу бюрократії. Головне призначення плебісциту, тобто загальних прямих виборів, М. Вебер вбачав у тому, щоб у результаті прямої участі всього народу в голосуванні створити харизматичний авторитет.
Із веберівськоі теорії плебісцитарної демократії випливає важливий висновок про наявність рис харизми у загальнонаціонального політичного лідера, обраного на керівну посаду шляхом загальних виборів. Таким лідером є глава держави – президент у країнах із президентською і змішаною республіканською формами правління. Всенародно обраний президент ніколи не має усіх тих позитивних рис, які йому приписують. Риси харизми – імідж „батька нації”, „рятівника”, „захисника народу”, „демократа”, „реформатора”, „незалежного керівника” тощо – йому створює перемога на загальних виборах із використанням виборчих технологій та засобів масової інформації.
Всенародно обраний загальнонаціональний лідер з рисами харизми може відіграти як позитивну роль у житті країни, як це зробили, наприклад, Ф. Рузвельт чи Ш. де Голль, так і вкрай негативну, встановивши терористичну диктатуру з усіма її згубними наслідками, прикладом чого можуть слугувати А. Гітлер і Б. Муссоліні. У політологічній літературі, присвяченій веберівській теорії плебісцитарної демократії, не без підстав висловлюється думка про причетність М. Вебера до краху Веймарської республіки і встановлення гітлерівської диктатури. Саме А. Гітлер став тим плебісцитарно-харизматичним лідером, який, згідно з теорією М. Вебера, покликаний був „захистити” маси від бюрократії.
Всенародне обрання загальнонаціонального політичного лідера і наділення його таким чином рисами харизми потенційно містить у собі загрозу встановлення авторитарного правління.
Раціонально-легальне лідерство, базується на переконанні в законності й раціональності встановлених порядків та у праві на панування органів, які здійснюють владу. Ці органи і їхні керівники – політичні лідери – обираються через демократичні процедури, їм надаються повноваження, за зловживання якими вони несуть відповідальність перед виборцями.
Раціонально-легальне лідерство, яке ґрунтується на законі й називається іноді ще бюрократичним, є основним типом лідерства в сучасних демократичних державах. Лідери цього типу здобувають політичну владу, як правило, на основі виборів.
Поширеною в політології є типологія політичного лідерства залежно від змістовного смислу стилю політичної діяльності лідерів. Поряд із харизматичним ця типологія передбачає виокремлення ще цезаристського, плутократичного, популістського і професійного типів політичного лідерства.
Цезаристський тип політичного лідерства характеризується зосередженням усієї повноти влади в руках лідера (як це було за правління Юлія Цезаря). Лідер цього типу має необмежену свободу прийняття рішень, широкі можливості для здійснення величезного впливу на оточення. Такий тип лідерства може бути виправданий в екстремальних умовах, але неприйнятний у демократичному суспільстві.
Плутократичний тип політичного лідерства ґрунтується на багатстві і представляє інтереси найзаможніших суспільних верств. Він також передбачає користування лідером усією повнотою влади. Притаманний усім етапам суспільно-історичного розвитку, але найбільш характерний для індустріального суспільства.
Популістський тип політичного лідерства ґрунтується на популізмі. Тобто, діяльність, спрямовану на досягнення популярності в масах ціною необґрунтованих обіцянок, демагогічних гасел тощо.
У контексті теорії політичного лідерства лідер-популіст виступає як харизматичний лідер демагогічного толку. Для популістського типу характерні: ставка на прості політичні рішення, які ґрунтуються на низькій загальній культурі учасників політичного процесу; наголошення на значущості малих, але конкретних політичних справ, яке зводить всю політику до безлічі конкретних дрібниць; навішування ярликів політичним противникам; загравання з масами, роздавання необґрунтованих обіцянок; експлуатація політичних почуттів простих людей у власних інтересах тощо.
Ще один тип політичного лідерства з наведеного ряду – професійний. Це лідер-професіонал постіндустріального суспільства, повага й довіра до якого базуються на його компетентності та особистій поведінці. Він органічно поєднує в собі високий інтелект, вольове устремління, розвинену здатність генерувати оригінальні свої і сприймати чужі ідеї, високу моральність. Такий лідер вміє визначати пріоритетні цілі, проводити науковий аналіз тих чи інших проблем та визначати способи їх вирішення. Іноді він використовує харизматичні риси для того, щоб привабливо викласти свої ідеї і плани, переконати оточення в їх перевагах та залучити його до реалізації цих ідей і планів. Лідер-професіонал не тільки покладається на свої здібності, а й охоче радиться з підлеглими, створюючи атмосферу співробітництва.
У більш загальному вигляді за стилем розрізняються авторитарне й демократичне лідерство. Авторитарне лідерство передбачає одноособовий спрямовуючий вплив, який спирається на загрозу застосування примусу. Для авторитарного стилю характерні жорсткість мислення лідера, ігнорування інформації або аргументів, що не збігаються з його власною позицією, одноособовий вибір напрямів і цілей діяльності. Зв’язки між членами найближчого оточення лідера зведені до мінімуму і проходять через лідера й під його контролем. Авторитарний лідер намагається досягти активності підлеглих адміністративними методами. Особи з авторитарним стилем керівництва можуть стати лідерами здебільшого за умови, що вони спочатку обіймуть ту чи іншу керівну посаду, а вже потім, використовуючи свою адміністративну владу, домагатимуться громадського визнання. Авторитарний стиль лідерства є домінуючим за авторитарних і тоталітарних політичних режимів. Лідери авторитарного типу не прагнуть до поглиблення демократії і дотримуються апаратного способу висунення на керівні пости в ієрархії влади. Безпосередньою соціальною базою авторитарних лідерів є бюрократія.
Демократичний стиль політичного лідерства характеризується гнучкістю мислення лідера, його схильністю до отримання якнайповнішої інформації, увагою до тих аргументів, що суперечать його власній позиції. Цілі й напрями діяльності лідер визначає не одноособово, а спільно з оточенням. Соціально-просторове положення демократичного лідера – всередині групи. Повага до оточення, об’єктивність у спілкуванні активізують участь кожного у спільній діяльності, делегують відповідальність, розподіляють її між усіма і створюють атмосферу співробітництва.
Демократичний стиль лідерства притаманний тим політичним діячам, які спочатку завойовують громадське визнання, а вже потім обіймають керівні посади. Вони приходять до влади завдяки виборцям і відчувають залежність від їхньої реакції на свою діяльність. Лідери такого роду вважаються народними. Вони виявляють заінтересованість у розвитку політичної активності мас, їхня діяльність відкрита для громадськості.
Віддаючи безумовну перевагу демократичному стилю політичного лідерства (керівництва) перед авторитарним, його, однак, не можна абсолютизувати, бо у своїх крайніх проявах він пов’язаний з мітингуванням, демагогією, анархією і безвідповідальністю. Водночас авторитарний стиль лідерства за всіх його недоліків необхідний в екстремальних умовах, коли потрібні жорстка дисципліна, беззаперечне виконання розпоряджень, максимальна концентрація зусиль і ресурсів тощо.
Сучасний американський політичний психолог М. Дж. Херманн залежно від характеру лідера, властивостей його конституентів, зв’язку між лідером і його конституентами та ситуації, в якій здійснюється лідерство, виокремлює чотири збірних образи лідерства: „прапороносця” (або великої людини), „служителя”, „торговця” і „пожежника”.
Лідерів-„прапороносців” вирізняє власне бачення дійсності. У них є ідея, заради здійснення якої вони нерідко прагнуть змінити політичну систему. Для розуміння цієї форми лідерства необхідно знати особисті якості людини, яка очолює своїх прихильників у русі до деякої мети. Такий лідер здібний повести за собою маси, баче майбутнє, може сконструювати майбутнє.
Образ „служителя” засвоює той політик, який прагне виступати в ролі виразника інтересів своїх прихильників. Саме їхнє бажання виражає лідер і діє від їхнього імені. На практиці лідери такого типу керуються тим, чого очікують, у що вірять і чого потребують їхні виборці. Виборці формулюють ті завдання, які стають центральними для лідера.
Для лідера-„торговця” важливою є здатність переконати. Завдяки їй конституенти „купують” його плани або ідеї, залучаються до їх здійснення. У цьому разі лідерство ґрунтується на взаємовідносинах, які лідер встановлює зі своїми виборцями. Особливого значення при цьому набувають здібності самого лідера і та стратегія, до якої він вдається, щоб домогтися підтримки своєї політики та її здійснення.
Лідери-„пожежники” „гасять пожежу”, тобто реагують на ті проблеми, які навколишнє середовище пред’являє їх конституентам. Подібні лідери відгукуються на породжені ситуацією події і проблеми, їхні дії визначають насущні вимоги моменту.
На практиці більшість лідерів використовують усі чотири образи лідерства в різному порядку й поєднанні.
Залежно від ставлення до існуючих суспільних порядків лідерів можна поділити на консерваторів, реформаторів і революціонерів. Лідери-консерватори виступають за збереження існуючих суспільних порядків, допускаючи лише мінімальні зміни. Лідери-реформатори орієнтуються на істотні зміни лише деяких із суспільних порядків зі збереженням основ суспільного ладу. Лідери-революціонери налаштовані на радикальні і всеосяжні зміни в суспільстві аж до зміни основ суспільного ладу. Відповідно до орієнтації лідери використовують ті чи інші методи й засоби політичного керівництва.
За видами розрізняють формальне і неформальне лідерство. Формальне лідерство – це керівництво як реалізація інституціоналізованих владних повноважень. Воно пов’язане зі встановленими правилами призначення керівника й передбачає функціональні відносини. Неформальне лідерство базується не на формальних повноваженнях, а на авторитеті лідера, його визнанні оточенням.
У політиці формальний, інституціональний аспект є головним. Тому дуже важливо, щоб формальний керівник був також авторитетною особою. Але так буває не завжди. Можливі три варіанти поєднання лідерства й керівництва. Перший: керівник не є лідером, тобто не користується авторитетом у підлеглих. Така ситуація може скластися не тільки в масштабі групи чи організації, а й країни в цілому, причому не лише коли неавторитетна особа посіла керівну посаду, а й у результаті втрати керівником колишнього авторитету.
Другий варіант: збіг керівництва й лідерства, за якого формальний керівник виступає одночасно й авторитетною особою. Це найкращий випадок.
Третій варіант: суто неформальне лідерство, за якого лідер не є керівником. У політиці неформальне лідерство, як правило, нетривале й незабаром доповнюється зайняттям якоїсь керівної посади в громадських політичних об’єднаннях чи органах державної влади. Зрештою, саме зайняття такої посади, особливо у вищих органах державної влади, є однією з основних цілей діяльності політичного лідера. Зайнята посада, своєю чергою, стає засобом досягнення інших цілей, далеко не завжди офіційно проголошуваних.
За масштабами лідерство може виявлятися на рівні групи, організації, соціальної спільності, населеного пункту, адміністративно-територіальної одиниці, регіону, країни в цілому. Воно може бути індивідуальним і колективним (коли лідером виступає група чи організація, наприклад партія). На рівні малої групи лідерство має індивідуальний характер і виступає як механізм інтеграції групової діяльності, в якому лідер спрямовує та організовує дії групи. Тут важливу роль відіграють особисті риси лідера, особливо його здатність приймати рішення, брати на себе відповідальність, знаходити оптимальні шляхи й засоби задоволення групових інтересів.
Умови, які дають переваги на лідерство:
1) наявність своєї політичної програми;
2) здібність боротися за свою програму;
3) популярність лідера серед населення;
4) наявність часу і можливостей показати своє лідерство.
Наступною важливою проблемою є проблема лідерства в армії.
Прояви лідерства в армії має свою специфіку, яка визначається специфікою самої армії (збройних сил):
По-перше, командири всіх рівнів призначаються, а не обираються.
По-друге, командир є єдиноначальником і діє у встановлених законом межах.
По-третє, призначення армії – вести війну, навіть навчання військ ведеться в умовах близьких до бойових.
А це висуває на передній план такі якості як волю, рішучість, сміливість, і оперативність в рішеннях, жорсткість в їх виконанні. І хоча ці якості повинен мати і цивільний лідер, але в його ідеальному типі вони далеко не при всіх обставинах домінують. З цих особливостей випливає і четверта специфічна обставина: спокуси і можливостей робити ставку лише на неприкрите насилля в армії значно більше ніж в цивільній керівній професії.
Тому дуже важливо, на які фактори спираються якості бойового командира – на його розум, високий професіоналізм, авторитет, довіру до нього, чітке дотримання законності, справедливість і гуманізм по відношенню до підлеглих, звичайно про великій, але розумній вимогливості, або на сліпе бездумне виконання наказу зверху, на покарання з будь-якого приводу, або й без нього, тобто на свавілля, а то й на самодурство.
Визначимо тенденції і перспективи розвитку лідерства.
По-перше, лідерство давно стало „дистанційним”, хоча лідери з’являються досить часто на екранах телевізорів, кожен їх крок – в полі зору засобів масової інформації. Але з „народом” безпосередньо лідери майже не спілкуються.
По-друге, лідерство помітно зміщується до корпоративності, набуває колективного характеру. Лідер поступово стає символічною фігурою, його численні функції виконує найближче оточення з правлячої еліти.
По-третє, сучасний лідер в демократичному суспільстві настільки обмежений в своїй діяльності законами, нормами, бюрократичними інститутами, що виявляти свої найкращі якості він невзмозі.
По-четверте, навіть в тоталітарному режимі лідер, що зосередив у своїх руках всю повноту влади, не має повної свободи дій відносно апарату влади, правлячої еліти. В її руках питання кадрової політики, апарат повністю контролює канали комунікації лідера, його зв’язки з іншим світом, веде селекцію інформації, по-своєму оцінює її, а тому і впливає на рішення лідера.
По-п’яте, зовнішньополітична залежність лідара. Система міжнародних договорів, угод, традицій, норм у відносинах між країнами ставить перед лідером чимало обмежень в проведенні як зовнішньої так і внутрішньої політики.
Сучасна представницька демократія переживає глибоку кризу. Вона надає більше шансів пробитися до влади не кращим, а більш „пролазним” людям, тим, у кого більші фінансові можливості. Лідерство в його нормативному розумінні не дуже стикається з демократією, бо воно передбачає пріоритетний вплив однієї особи, а це вже потенційний авторитаризм. Проте, деякі тенденції розвитку лідерства проявляються досить чітко. Так, лідерство все більше охоплюється інституалізацією, тобто рекрутування, підготовка і шлях до влади лідера жорстко регламентується самою системою. Друга тенденція: значне зростання значення професіоналізації лідера, спеціальної підготовки. Тому, як це не парадоксально, саме демократія ставить перепони на шляху появи на політичній арені яскравих самобутніх лідерів.
Висновок: таким чином, політичне лідерство залишається важливим і необхідним атрибутом суспільства, але його здійснення в сучасних умовах приймає нові форми, переживає певну кризу у своєму розвитку.
Політичне лідерство. Роль лідерства в умовах армії. Існування політичних еліт найвиразніше проявляється в політичному лідерстві, яке полягає в тому, що окремі особи відіграють у політиці провідну роль, здійснюють переважний вплив на інших л
Політичне лідерство
Політичне прогнозування
Політичне управління та його соціотехніка
Политические правовые элиты России начала ХХ века
Политические разногласия федерального центра и регионов
Политические режимы
Политические режимы Советского государства
Политические системы современности
Политические элиты
Политические элиты и лидерство
Copyright (c) 2024 Stud-Baza.ru Рефераты, контрольные, курсовые, дипломные работы.