База знаний студента. Реферат, курсовая, контрольная, диплом на заказ

курсовые,контрольные,дипломы,рефераты

Політичний портрет візантійського імператора Юстиніана I — История

Зміст

Вступ

1. Обставини приходу Юстиніана до влади. Особисті риси його характеру

2. Внутрішня політика імператора

3. Юстиніан - відновлювач римської імперії

4. Політика Юстиніана в галузі культури, освіти і права

Висновок

Список використаних джерел


Вступ

Представлена робота присвячена темі "Політичний портрет візантійського імператора Юстиніана I". Проблема даного дослідження носить актуальний характер в сучасних умовах. Про це свідчить саме вивчення піднятого питання.

Питанню цього дослідження присвячена велика кількість робіт. В основному матеріал, викладений в навчальній літературі, носить загальний характер, а в численних монографіях з даної тематики розглянуті більш вузькі питання по даній проблемі.

Висока значущість і недостатня практична розробленість теми "Політичний портрет візантійського імператора Юстиніана I" визначають безперечну новизну даного дослідження.

Актуальність даної роботи обумовлена, з одного боку, великим інтересом до теми "Політичний портрет візантійського імператора Юстиніана I" в сучасній науці, з іншого боку, її недостатньою розробленістю. Розгляд питань пов'язаних з даною тематикою носить як теоретичну, так і практичну значущість.

Об'єктом даного дослідження є аналіз умов існування і розвитку Візантійської імперії часу правління імператора Юстиніана I. При цьому предметом дослідження є розгляд окремих питань, сформульованих як задачі даного дослідження.

Джерелами інформації для написання роботи по темі "Політичний портрет візантійського імператора Юстиніана I" послужили насамперед твори Прокопія Кесарійського, базова навчальна література, теоретичні праці фахівців в даній області, результати практичних досліджень видних вітчизняних і зарубіжних авторів, довідкова література, інші актуальні джерела інформації.

Перед детальним описом вищезгаданої тами, необхідно зупинитися на загальних рисах політики імператора Юстиніана I.

Найбільшої могутності Візантійська імперія досягла при імператорі Юстиніані. Його правління називають золотим віком Візантії. Юстиніан став, напевно, найзнаменитішим візантійським імператором, але, поза сумнівом і самим суперечливим

Його придворний історик Прокопій залишив нам дві історії правління імператора. Одна - парадна: «Історія воєн Юстиніана» і «Трактат про споруди Юстиніана», наповнена безмірними вихваляннями; інша - так звана «Таємна історія», де зібрані всі плітки і бруд про імператора і його дружину.

Напевно, як і завжди, істина знаходиться посередині. Ким же був імператор Юстиніан, що ще за життя був творцем історії і який через свій звід законів продовжує навіть впливати на сьогоднішній світ?

Юстиніан I народився близько 482 або 483 рр., в м. Таурісий (Верхня Македонія), помер 14.11.565, в м. Константинополі, імператор Візантії (Східної Римської імперії) з 527. Юстиніан походив з селянської родини. Здобув освіту завдяки своєму дядьку - імператору Юстину I; будучи наближеним їм до імператорського двору, здійснював великий вплив на державні справи. Вступивши на престол, прагнув відновити Римську імперію в її колишніх межах, її минулу велич. Юстиніан I спирався на середні прошарки землевласників і рабовласників, шукав підтримку у православної церкви; прагнув обмежити домагання сенаторської аристократії. Велику роль в державній політиці відігравала дружина імператора Феодора. У правління Юстиніана I було проведене кодифікування римського. В цілому його законотворча діяльність була спрямована на встановлення необмеженої влади імператора, на зміцнення рабовласництва, захист права власності. Централізації держави сприяли реформи Юстиніана I. Протягом 535-536 рр. - були укрупнені адміністративні округи, в руках їх правителів зосереджена цивільна і воєнна влада, впорядковані і посилені державний апарат, армія. Під контроль держави були поставлені ремесло і торгівля. При Юстиніані I посилився податковий гніт. Жорстоко переслідувалися єретики. Юстиніан I стимулював грандіозне будівництво: споруджувалися військові укріплення для оборони від вторгнень варварів, відбудовувалися міста, в яких споруджувалися палаци і храми (у Константинополі був побудований храм святої Софії). Юстиніан I проводив широку завойовницьку політику: у варварів були відвойовані захоплені ними області Західної Римської імперії (у 533-534 Північна Африка, Сардинія, Корсика - у вандалів, в 535-555 Апеннінський півострів і Сицилія - у остготів, в 554 південно-східна частина Піренейського півострова - у вестготів); на цих землях відновлювалися рабовласницькі відносини. На сході візантійські і війська вели війни з Іраном (527-532, 540-561), на півночі відбили натиск слов'ян. У різних районах імперії (особливо в землях, приєднаних до Візантії при Юстиніані I) спалахували проти влади імператора народні повстання (у 529-530 повстання самаритян в Палестині, в 532 "Ніка" в Константинополі, в 536-548 поширився революційних рух в Північній Африці, очолений Стотзой, народно-визвольний, рух в Італії під керівництвом Тотіли).

Юстиніан все своє життя служив великій ідеї Римської імперії і приніс їй в жертву все, що мав, і навіть те, чого не мав. Імперія заплатила дорогу ціну за втілення в життя великих ідей імператора. До кінця його царювання ресурси імперії були вкрай виснажені. Отже, при всіх блискучих успіхах його правління, врешті-решт імперії крах був неминучий.


1. Обставини приходу Юстиніана до влади. Особисті риси його характеру

Відомості про життя, характер, оточення та політику імператора Юстиніана I Великого — Флавія Петра Савватія Юстиніана (483— 565 рр.) історики черпають здебільшого з книжок його сучасника — придворного письменника-історика Прокопія Кесарійського. Збереглися дві історії правління імператора Юстиніана, написані Прокопієм, — парадна й викривальна. Парадна — «Iсторія воєн Юстиніана» і «Трактат про споруди Юстиніана», сповнена безмірного возвеличення. У іншій, так званій «Таємній історії» («Iсторія аркана»), зібрані всі злочини й помилки імператора, а також плітки того часу, де імператора і його дружину щедро поливають брудом. Хоч об’єктивно Юстиніан був, мабуть, не гіршим, хоч і не кращим за інших імператорів.

Походив Юстиніан із сім’ї іллірійських (сьогодні — Хорватія) селян. Одним із учителів Юстиніана був ігумен Феофіл, що залишив біографію свого великого учня, що не збереглася до наших часів. В її пізнішій редакції XVII ст. можна виявити цікаві відомості, а саме, батьківщиною Юстина і Юстиніана було містечко Таврісион біля нинішнього Скопле (по-турецьки Уськюб) в Македонії. A оскільки місцеве ім'я Юстиніана було "Управда" і імена інших родичів його звучать теж слов’янською, то багато слов'янознавців і племінне походження Юстиніана ведуть від слов'ян. (Але довго пануюча версія, що він був слов’янського походження і носив це ім’я, тепер визнана відкинутою, вона виникла з пізніших легенд, які розповсюджувались серед слов’ян Балканського півострова). Офіційною мовою спілкування Юстиніана і його одноплемінників була латинська. Усвідомлювали вони себе політично і культурно "римлянами." Як римляни, що живуть на Сході, вони вважали за потрібне знати і грецьку розмовну мову. Пізніше, зійшовши на трон, він зробить саме грецьку мову мовою Східної Римської імперії, тобто Візантії. Як люди освіченого класу, вони були "білінгвами" ("двомовними"). Сам Юстиніан називав себе дуже аристократично, по-римськи: Flavius Petrus Sabbatius Justinianus. A в другій половині свого царювання, будучи прикрашеним цілим рядом перемог і анексій, - ще пишніше: Caesar Flavius Justinianus, Alemannicus, Gothicus, Francicus, Germanicus, Anticus, Vandalicus, Afrikanus.

Юстиніан був племінником імператора Юстина - неписьменного солдата. Юстину для підписання важливих актів подавалася золота пластинка з прорізаним на ній малюнком його імені. І він по цьому трафарету виводив букви свого імені. Але Юстин цінував освіту і дав своєму племіннику Юстиніану першокласну освіту, філологічну і юридичну. Коли Юстин, піднісся при імператорі Анастасії, він наблизив до себе племінника

Здібний від природи, Юстиніан мало-помалу став набувати при дворі все більшої популярності і впливу, особливо після того, як Юстин сам зробився імператором. У 521 р. він був удостоєний консульського звання. У 527 році він був всиновлений імператором і став його співправителем. У тому ж році, після смерті Юстина, він без суперечок успадковував його престол, зумівши наперед майстерно усунути всіх видатних суперників і прихилити до себе впливові групи суспільства товариства; церкві (навіть римським папам папам) він подобався своїм суворим православ'ям; сенаторську аристократію він принадив обіцянкою підтримки всіх її привілеїв і підкупив шанобливим і ласкавим спілкуванням звертання,ставлення,обігу; розкішшю святкувань свят і щедрістю роздач він завоював прихильність столичного пролетаріату. Думки сучасників про Юстиніана були вельми різні. Навіть в оцінці Прокопа, який служить головним джерелом для історії Юстиніана, зустрічаються суперечності у одних творах ("Війни" і "Споруди") він вихваляє чудові успіхи широких і сміливих завойовницьких заходів Юстиніана і схиляється перед його художнім генієм, а в інших ("Таємна історія") різко чорнить його пам'ять, називаючи імператора "злим дурнем" (μωροκακοήθης).

За словами Прокопа, це була людина, вельми хитра і підступна, яка відрізнялася нещирістю і добре уміла приховувати свій гнів. Юстиніан був лукавий, небезпечний, був чудовим актором і умів проливати сльози не від радості або горя, але штучно викликаючи їх в потрібний час в міру необхідності. Він постійно брехав: міг скріпивши угоду грамотою і найстрашнішими клятвами, він тут же відступити від обіцянок і зарікань. Невірний друг, невблаганний ворог, схильний до злих вчинків, він не гидував доносами і був швидкий на розправу. Але, маючи такий характер, він прагнув показати себе доступним і милостивим до всіх, хто до нього звертався обертався

Доступ до нього був відкритий для будь-кого, і він ніколи не гнівався на тих, хто стояв перед ним або говорив не так, як годиться. Разом з тим він ніколи не виявляв збентеження перед тим, кого збирався погубити. Він ніколи зовні не виявляв ані гніву, ані роздратування по відношенню до тих, хто йому досадив. У зовнішності його ні тоді, ні пізніше не було нічого від царської гідност та він і не вважав за потрібне дотримуватися її, тому і своєю мовою і зовнішнім виглядом, і способом зображенням гадок він був подібний варвару. Він майже не мав відчував потреби у сні і ніколи не їв і не пив достатньо, та йому було досить ледве доторкнутися до їжі кінчиками пальців, щоб припинити трапезу. Здавалося, для нього їжа - справа другорядна, нав'язана йому природою, бо він часто частенько по двоє діб залишався без їжі.

Відповідно до свого характеру він вибрав і подругу, оскільки дружина його, Феодора, з якою він жив ще задовго до весілля, також мала в собі безліч вад. Її батько був наглядачем звірів в цирку, а сама вона з дитинства брала участь в виставах мімів і займалася проституцією. За свідченням Прокопа, вона часто приходила на обід, влаштований у складчину десятьма, а то і більш молодцями, що відрізнялися величезною тілесною силою і були досвідченими в розпусті, і протягом ночі віддавалася всім співтрапезникам; потім, коли всі вони, виснажені, були не в змозі продовжувати це заняття, вона ішла до їх слуг, злучаючись з кожним з них, але і тоді не задовольняла повністю відчувала свою хіть. Часто в театрі на очах у всього народу вона знімала плаття і з’являлася голою перед усіма, маючи лише вузеньку смужку на соромливих місцях, і не тому, проте, що вона соромилася показувати їх в народі, але тому, що нікому не дозволялося з'являтися тут абсолютно голим. Юстиніан закохався в неї до безумства. Спочатку він зійшовся з нею як з коханкою, хоч і звів її в сан патрикії. Поки жива була імператриця Євфимія, дружина Юстина, Юстиніан ніяк не міг зробити Феодору законною дружиною. Але та потім після смерті Єфимії в 523 р. він став добиватися заручення з Феодорою. Оскільки людині, що досягла сенаторського звання, не можна було одружуватися на блудниці, він примусив імператора змінити стародавні закони і з тих пір жив з Феодорою як із законною дружиною.

Надана вище характеристика сильно ускладнює достовірне встановлення духовного образу Юстиніана. Поза сумнівом, в особі Юстиніана негармонійно перепліталися розумові і етичні контрасти. Він замишляв величезні плани зміцнення і посилення держави, але не володів достатніми творчими силами для того, щоб їх цілісно і повно її розбудувати; він претендував на роль реформатора, але міг тільки добре засвоювати не ним вироблені ідеї. Він був простий, доступний і стриманий в своїх звичках - і разом з тим, унаслідок зарозумілості, що виросла з успіху, оточив себе якомога пишним етикетом і небувалою розкішшю. Прямота і відоме добросердя перетворилися у нього мало-помалу на підступність і брехливість правителя, змушеного постійно відстоювати вдало захоплену владу від всілякого роду небезпек і замахів. Доброзичливість до людей, яку він виявляв нерідко, псувалася частою помстою ворогам. Щедрість по відношенню до бідуючих класів поєднувалася в ньому з пожадливістю і нерозбірливістю в засобах добування грошей для забезпечення представництва, відповідного його уявленням про власну гідність. Прагнення до справедливості, про яку він постійно говорив, пригнічувалося непомірною жагою панування і зростаючою на такому ґрунті зарозумілістю. Він домагався безмежного авторитету, але воля у нього була в небезпечні хвилини часто слабка і нерішуча; він підпадав під вплив не тільки сильної характером вдачею дружини своєї Феодори, але іноді навіть нікчемних людей, виявляючи навіть боязливість.

Всі ці чесноти і вади мало-помалу об'єднувалися біля виступаючої на перший план, яскраво вираженої схильності до деспотизму. Під її впливом його благочестя перетворювалося на релігійну нетерпимість і втілювалося в жорстокі переслідування за ухилення від визнаної ним віри. Всі вищенаведені ознаки і суперечності свідчили про дуже сумнівну гідність Юстиніана, і ними одними важко пояснити, чому він долучений до розряду "великих", а царювання його набуло такого великого значення. Річ у тому, що, крім вказаних властивостей, Юстиніан володів чудовою завзятістю в проведенні того, що він починав і позитивно феноменальною працездатністю. Сумлінністю і витривалістю при несенні своєї державної місії він був схожий на Людовика XIV. Юстиніан працював день і ніч; його навіть прозивали "безсонним государем".

Він хотів, щоб кожне найдрібніше розпорядження, що стосується політичного, адміністративного, релігійного і освітнього життя імперії, виходило від нього особисто і всяке спірне питання в тих же областях до нього поверталося. Вірою в своє всесилля і усюдисущисть він нагадує іншого деспота нового часу, Філіпа II Іспанського. Краще всього пояснює історичну фігуру Юстиніана той факт, що цей виходець з темної маси провінційного селянства зумів міцно і твердо засвоїти дві грандіозні ідеї, заповідані йому традицією великого світового минулого: римську (ідею всесвітньої монархії) і християнську (ідею царства Божого). Об'єднання обох ідей в одну теорію і проведення останньої через посередництво світської держави складає оригінальність концепції, яка стала суттю політичної доктрини Візантійської імперії; справа Юстиніана є першою спробою формулювання системи і її насадження в житті. Всесвітня держава, що створюється волею самодержавного государя - така була мрія, яку леліяв Юстиніан з самого початку свого царювання. Зброєю він мав намір він повернути втрачені старі римські території, потім - дати загальний закон, яким забезпечено буде добробут жителів, нарешті - затвердити віру, яка об'єднає всі народи в поклонінні єдиному Богу. Такі три підстави, на яких Юстиніан розраховував побудувати свою могутність. Він непорушно вірив в принципи: "немає нічого вищого і святого за імператорську величність"; "самі творці права сказали, що воля монарха має силу закону"; "хто ж може тлумачити таємниці і загадки закону, як не той, хто один може його творити?"; "він один здатний проводити дні і ночі в праці і неспанні, щоб думати думу про благо народу".

Юстиніан перший виразно протиставляв народній волі "милість Божу", як джерело верховної влади. З його часу зароджується теорія про імператора, як "рівного апостолам" і того, який отримує благодать прямо від Бога і який стоїть над державою і над церквою. Бог допомагає йому перемагати ворогів, видавати справедливі закони. Війни Юстиніана одержують вже характер хрестових походів (скрізь, де імператор буде господарем, засяє права віра). Всякий акт свій він ставить "під заступництво святої Трійці". Юстиніан був як би провісником або родоначальником довгого ланцюга "помазаників Божих" в історії. Така побудова влади (римсько-християнська) вдихнула в діяльність Юстиніана широку ініціативу, зробило його волю привабливим центром і точкою відліку багатьох інших енергій, дякуючи чому царювання його досягло дійсно значних результатів. Він сам говорив: "Ніколи до часу нашого правління Бог не дарував римлянам таких перемог... Подякуйте небу , жителі всього світу: у ваші дні здійснилася велика справа, якої Бог визнав негідним весь стародавній світ". Багато зла Юстиніан залишив не вилікуваним, багато нових бід породила його політика, та тим не менше велич його прославила народна легенда, що виникла в різних областях майже при ньому. Всі країни, що скористалися згодом його законодавством, звеличили його славу. Досить близькі наступники офіційно назвали його Великим. Хрестоносці IV походу (1204) розповідали, що прах імператора був відкритий нетлінним в гробниці. Данте помістив його в раю серед праведників і добродійників людства; він вклав у вуста свого Юстиніана слова, які добре резюмують його думку і славу: "Я був Цезарем; Богу завгодно було надихнути мене в моїх великих діяннях".

Свою імператорську владу Юстиніану довелося затверджувати насильством. У першій половині VI століття населення Константинополя ще не мало до своїх василевсів (царів) тієї поваги, яка встановилася пізніше. Столичні жителі не лише вигукували свої побажання на іподромі під час ристалищ (у ті часи місце сучасного футболу займали перегони колісниць), а й бралися за зброю. Попередні імператори вели з плебсом Константинополя перманентну війну, а подеколи відсиджувалися у своїх палацах, як у фортецях під час облог. Юстиніан вирішив припинити всі ці неподобства, хоч би чого це йому коштувало. I мав на те причину: початок його правління ознаменувався столичним повстанням під назвою «Ніка» («Перемога»): бунтівники увірвалися до в’язниці й звільнили всіх ув’язнених городян, підпалили місто, загрожували життю імператорської сім’ї. Урятували нового імператора полководці Велізарій і Мунд, а також мужність Феодори. Нечувана жорстокість, з якою було придушене повстання, надовго залякала жителів Константинополя. Тому потім Юстиніан правив майже спокійно.

 

2. Внутрішня політика імператора

Як внутрішня, так і зовнішня політика Юстиніана була спрямована на всебічне зміцнення візантійської держави. Його ідеалом було відновлення колишньої величі Римської імперії, але на новій, християнській основі. Невід'ємною частиною програми відновлення колишньої величі стало возз'єднання володінь на Заході, але про це буде сказано нижче. а поки зупинимось на основних напрямах внутрішньої політики імперії.

Складовими внутрiшньої полiтики iмператора Юстинiана I були:

·  проведення адмiнiстративних реформ;

·  здiйснення економiчних заходiв, спрямованих на збiльшення товарообiгу та пожвавлення виробництва;

·  обмеження земельної власностi;

·  впровадження єдностi вiри та вiросповiдання тощо.

Це знайшло відображення у лiквiдацiї останнiх республiканських iнституцiй, посиленнi одноособової влади iмператора у авторитарнiй державi, що спиралась на величезний, централiзований апарат управлiння. Окремi законодавчi акти iмператора спрямовуються проти великих землевласникiв, вплив котрих iнодi переростае у полiтичну владу, що протирiчить iмператорським уявленням вiдносно призначення державної влади. Разом з тим, обмеження щодо великих землевласникiв супроводжуються заходами по заохоченню розвитку дрiбного землеволодіння (наприклад, шляхом встановлення податкових пiльг).

До цього слiд додати, що досить активно проводилась політика заохочення до освоєння нових земель, а також до заселення земель, якi ранiше були освоєнi, але потiм залишені. Ця політика, в свою чергу, тягла соціальну диференцiацiю та розклад сiльської громади у вiзантiйському селi.

Однією з відмінних рис внутрішньої політики Юстиніана була його наполеглива, дотепер не повністю пояснена, боротьба з великими великими землевласниками. Ця боротьба найшла відображення в новелах, папірусі, а також в "Таємній історії" Прокопа, який вважаючи Юстиніана вискочкою на троні, все ж таки дає вельми цікаву картину соціальної боротьби в VI столітті Уряд відчував, що його найнебезпечнішими суперниками і ворогами були великі землевласники, які порядкували своїми великими володіннями, абсолютно не враховуючи центральну владу.

Юстиніан протягом часу свого правління вів проти крупних землевласників нещадну війну. Вторгаючись в справи речі спадкоємства, конфісковуючи землі на основі підроблених свідоцтв свідчень,посвідок або ініціюючи релігійні суперечки з метою позбавити церкву земельних володінь, Юстиніан свідомо і наполегливо прагнув до руйнування великого землеволодіння. Особливо численні конфіскації були проведені після спроби палацового перевороту 532 роки. Юстиніан, проте, не досяг успіху в руйнуванні великого землеволодіння і воно залишалося однією з незмінних рис життя імперії в подальші роки.

Юстиніан бачив і розумів недоліки внутрішньої адміністрації держави, які виражалися в продажності, крадіжці, здирстві і спричиняли за собою бідність, розорення, а за ними неминучу смуту; він розумів, що подібний стан речей в країні становище країни шкідливо позначиться на суспільній громадській безпеці, на міських фінансах і на стані економіки, що фінансові махінації знаті вносять в країну безлад. Імператор бажав допомогти в цьому відношенні державі. У його уявленні роль реформатора була обов'язком імператорського служіння і актом подяки Богу який обсипав імператора своїми благодіяннями. Але як переконаний представник ідеї абсолютної імператорської влади, Юстиніан бачив єдиний засіб для полегшення країни в централізованій адміністрації з удосконаленим і цілком покірним йому штатом чиновництва.

На першому плані стояло фінансове становище становище країни, яке вселяло надихало найсерйозніші побоювання. Військові воєнні кампанії вимагали великих витрат; тим часом податки поступали надходили в скарбницю все з більшими ускладненнями скрутою . Це турбувало непокоїло імператора, і він в одній з новел писав, що зважаючи на внаслідок,унаслідок великі військові воєнні витрати піддані "повинні вносити державні податки зі із всією готовністю сповна ". Але, виступаючи вирушаючи , з одного боку, як тільки що ми бачили, захисником непорушності прав скарбниці, він, з іншого боку, оголошував себе заступником платника податків проти супроти здирства чиновників.

Для характеристики перетворюючої діяльності Юстиніана мають велике велике значення дві його великих новели 535 роки. У них викладені головні підстави адміністративної реформи і точно визначені нові обов'язки чиновників. Новела повеліває правителям "по-батьківськи відноситися до благомислячих , всюди охороняти підданих від утисків пригнічень , не брати від них ніяких жодних підношень, бути справедливими у вироках і в адміністративних рішеннях розв'язаннях,вирішеннях,розв'язуваннях , переслідуючи за злочини, охороняючи безневинних невинних і накладаючи законну кару покарання на винних, і взагалі відноситися до підданих, як батько відносився б до дітей"[1]. Але в теж також час правителі, "маючи скрізь всюди чисті руки", тобто не беручи хабарів, повинні невсипущо піклуватися про державні доходи, "збільшуючи державну скарбницю і прикладаючи додаючи,докладаючи усіляку всіляку старанність на її користь"[2]. Зважаючи на внаслідок,унаслідок підкорення Африки і вандалів, і інші передбачувані військові кампанії, мовиться в новелі, "необхідно вносити державні податки сповна, охоче і в певні терміни. Отже, якщо ви розсудливо зустрінете правителів і вони з легкістю негайно зберуть повизбирують нам державні податки, то ми похвалимо правителів і підлеглих"[3]. Чиновники повинні були давати урочисту клятву в чесному виконанні своїх обов'язків і разом з тим в той же час ставати відповідальними за повний цілковитий внесок податків у довіреній їм області. Єпископи повинні були спостерігати за поведінкою правителів. Чиновникам, що провинилися, загрожувало суворе суворе покарання, тим, які чесно ж виконували обов'язки були обіцяні нагороди. Отже, обов'язок як урядовців, так і платників, по новелах Юстиніана, надзвичайно простий: перші повинні бути чесними людьми, другі повинні охоче, сповна і вчасно платити податки. У подальших наступних указах імператор неодноразово посилається на ці основні принципи його адміністративної реформи.

Не всі провінції імперії управлялися однаково. Були провінції, особливо прикордонні, з неспокійним тубільним населенням, які вимагали сильнішої влади. Відомо, що реформи Діоклетіана і Костянтина до непомірності надмірності збільшили провінційні провінціальні поділи поділки,розподіли,поділи і роздули величезний штат чиновників із певним суворим відділенням відокремленням цивільної громадянської влади від військової воєнної . При Юстиніані можна помітити відмітити в окремих випадках розрив з цією системою і повернення до колишньої, до-діоклетіанівської системи. Юстиніан об'єднав декілька дрібних мілких провінцій, переважно східних, в крупніші більші одиниці; у деяких же провінціях Малої Азії він, відзначивши сварки і розбрати між представниками військової воєнної і цивільної громадянської влади, які шкодили справі речі , ухвалив постановив з'єднати функції обох влад в руках однієї особи обличчя,лиця , губернатора, що називався претором. Особливу увагу Юстиніан звернув на Єгипет з Олександрією Олександрією , звідки Константинополь забезпечувався хлібом. Організація хлібної справи речі в Єгипті і його доставки в столицю прийшла в повний цілковитий розлад. Щоб знову привести в порядок лад таку настільки важливу поважну галузь державного життя, Юстиніан передав до рук цивільної громадянської особи обличчя,лиця , августала (vir spectabilis Augustalis), також і військові воєнні функції як в самій Олександрії Олександрії , в цьому багатолюдному і неспокійному місті, так і в обох єгипетських провінціях. Але подібні спроби централізації територій і властей в провінціях при Юстиніані не носили систематичного характеру вдачі .

Проводячи в деяких східних провінціях ідею об'єднання сполучення,сполуки влади, Юстиніан залишив на Заході, в недавно нещодавно завойованих префектурах Північної Африки і Італії, колишнє відділення відокремлення цивільної громадянської влади від військової воєнної .

Імператор сподівався надіявся , що він своїми поспішними указами виправив справив всі внутрішні негаразди країни і дав своїй державі новий розквіт. Дійсність обдурила його очікування чекання , і численні імператорські укази не могли переробити людей. На жаль, колишня смута, здирства і розорення продовжувалися тривали . Постійно доводилося відновлювати поновлювати укази і без кінця нагадувати про них. У деяких провінціях була введена запроваджена посилена охорона, а іноді інколи вдавалися мало не до облогового стану становища .

Спостерігаючи за розоренням країни і усвідомлюючи необхідність економії, Юстиніан став вдаватися до неї в областях, найбільш небезпечних для імперії. Він зменшив чисельність війська і став затримувати йому платню; а оскільки війська головним чином складалися з найманців, то останні, не одержуючи обумовленої платні, піднімали повстання і мстили беззахисному населенню. Внаслідок цих заколотів кордон кордон недостатньо пильно охоронявся, і варвари безкарно проникали на візантійську територію, піддаючи її грабункам і розоренню. Споруджені Юстиніаном фортеці не витримували. Не маючи можливості протистояти силою варварам, які вторгалися на територію імперії, Юстиніан повинен був від них відкуповуватися, на що потрібні були нові кошти. Утворився зачароване коло: через нестачу грошей зменшили військо; через нестачу солдатів потрібно було тепер знайти ще більше грошей для сплати виплати викупів нападникам.

Якщо до всього цього додати часті голодні роки, епідемії і землетруси, які розоряли населення і збільшували прохання про урядову допомогу, то стає ясним, що до кінця правління Юстиніана становище імперії було по-справжньому трагічним.

Спроба адміністративної реформи Юстиніана закінчилася повною невдачею. У фінансовому відношенні імперія стояла на краю загибелі. З цього боку, звичайно, не можна не бачити тісного зв'язку, який існував між внутрішньою і зовнішньою політикою імператора. Його обширні військові кампанії на Заході, які вимагали величезних коштів, розорили Схід і залишили наступникам важкий, заплутаний спадок Добрі, щирі наміри Юстиніана впорядкувати життя імперії і підняти етичний рівень урядових органів, про що урочисто оголошували його новели більш раннього часу, зіткнулися з його військовими планами, як спадкоємця римських цезарів, і не могли бути проведені в життя.

 

3. Юстиніан – відновлювач Римської імперії

Юстиніан безперервно воював з усіма своїми сусідами, намагаючись здійснити амбітну мрію — повернути державі кордони великої Римської імперії, зокрема приєднати до Візантії всю Італію, узбережжя Африки та Близький Схід. Він писав: «Ми сподіваємося, що Бог поверне нам країни, якими володіли стародавні римляни аж до двох океанів». Тому недивно, що його царювання пройшло в запеклих війнах зі Сходом і Заходом. Що стосується воєн, то вони за цей час велися мінімум на три фронти: з німецькими германськими племенами на заході, з Персією на східному кордоні і слов'янами на Балканах. Що стосується Персії, то з нею був укладений в 532 р. мир, який здавався вельми принизливим для Візантії: вона повинна була щорічно виплачувати велику данину. Тим самим вона відкупилася від свого давнього сусіда і супротивника, з яким відбувалися постійні прикордонні конфлікти, що не приводили ні до яких крупних змін на карті. Схоже, що Юстиніан вважав за краще залишити цей безперспективний на той момент напрям та розв'язати собі руки на Заході.

Саме там, на Заході, знаходився основний інтерес зовнішньої політики Юстиніана. Підставою всієї його багатогранної діяльності було прагнення відновити минулу могутність Римської імперії, але з християнським наповненням. З цієї причини на відвоювання територій колишньої західної частини імперії були спрямовані сили всієї держави. Основних напрямків були два — Північна Африка і Італія. Імператор вирішив почати з Африки.

Кампанія виявилася досить ризикованою, оскільки тому що було необхідно переправити через Середземне море на кораблях велику армію, при тому що самі вандали, які тоді володіли римською Африкою, мали серйозний флот. Але, можливо, розрахунок був зроблений на те, що вандали опинилися відрізаними від інших німецьких племен, і через це вони навряд чи могли розраховувати на необхідну підтримку. У 533 р. полководець Велізарій висадився з своєю армією на території колишньої римської Африки — і почалася війна з вандалами. Саме Велізарію Юстиніан був зобов'язаний недавнім нещодавнім придушенням повстання Ніка. Більшість перемог на Заході також були пов'язані з його ім’ям. Головним літературним джерелом по війнах того часу є твори Прокопа Кесарійського, який був секретарем і другом Велізарія і супроводжував його під час військових кампаній. Початок війни був дуже успішним,проте вона розтяглася на 15 років, закінчившись тільки лише в 548 р. Візантійцям знадобилося менше року, щоб підкорити державу вандалів і узяти в полон їх короля Гелімера. Такому швидкому успіху сприяли конфлікти вандалів з місцевим населенням, як римським, так і берберським. Та і самі вони були вже не тим супротивником який руйнував Західну Римську імперію в V столітті.

Вандальськая війна за офіційною версією була звитяжно завершена, а Велізарій відкликаний відгукнути,відізваний з військом в столицю. Відразу після цього з'ясувалося, що у візантійської влади в Африці не було значної соціальної бази. Імперський гарнізон був розгромлений, а Соломон — його командир і племінник Велізарія — загинув. Сутички і навіть солдатські заколоти продовжувалися тривали до 548 р., коли візантійська влада надійно зміцнилася після дипломатичних і військових перемог полководця Іоанна Трогліти.

Коли війна з вандалами завершилася, влітку 536 р. почаласяіталійська кампанія Юстиніана, або війна з остготами . Одна армія на чолі з Мундом відвоювала у остготів Далмацію, а військо Велізарія, звикле до морських переміщень, без перешкод висадилося на Сицилії, після взяття взяття якої перемістилося на південь власне Італії. Велізарій зміг захопити Неаполь, а в грудні 536 р. — Рим. у 540 р. йому відкрила свої ворота столиця остготів — Равенна, яка відтепер віднині перетворилася на центр візантійського впливу в Італії. Полонений приваблений король остготів був відвезений до Константинополя.

Не дивлячись на незважаючи на успішне взяття взяття Равенни, 540 р. виявився важким тяжким для Імперії. Цього року на Візантію напали гуни, а Персія з свого боку порушила мирний договір і захопила значну частину провінції Сирія Сирія (разом з містом Антіохія). Імперія повинна була вести війну по всіх фронтах. З 541 по 545 р. готи, знайшовши нового лідера в особі Тотіли — останнього захисника остготської незалежності, — відвоювали у візантійців значну частину Італії. Становище становище армії ускладнювалося тим, що в ці роки Велізарій не був в Італії: у 540 р. його відкликали до Константинополя (можливо, Юстиніан злякався того, що переможені готи запропонують Велізарію корону), а потім і на персидський фронт. у 545 р. з Персією був укладений мир, а Велізарій дістав можливість повернутися до Італії. З 546 по 550 м. Рим кілька разів переходив з рук візантійців в руки Тотіли і навпаки. До 550 р. під владою імперії залишилися тільки Равенна, Анкона, Кротон і Отранто.

Успіхи в італійській кампанії початку 50-х рр. були пов'язані з ім'ям візантійського полководця Нарсеса. У 552 р. він розгромив Тотілу і залишки його армії, а в 554 р. отримав перемогу над франками і алеманами . У 554 р. Імперії була повернена вся Італія, а також південний схід Іспанії. Вважається, що до 554 р. війни Юстиніана на Заході закінчилися, у тому ж році була видана Юстиніаном так звана Прагматична санкція, що повертала великим великим римським землевласникам в Італії їх землі колись відібрані остготами . Якщо в «материковій» Візантії Юстиніан боровся з великими землевласниками, то в тільки що відвойованій Італії візантійська влада бачила в них опору свого впливу. Документ також повинен був сприяти економічному відновленню Італії, чиє господарство прийшло в запустіння за 20 років остготської кампанії.

Що стосується Риму, то він давно втратив статус великого міста і його значення було швидше символічним. Проте багаторазові багаторазові штурми і захоплення захвати під час остготської війни ще більше сприяли його запустінню. Тепер він остаточно перетворився на місто монастирів і резиденцію римського єпископа, а центром візантійської Італії надовго стала Равенна. Втім, в цьому не було нічого нового. Місто на північному сході півострова, розташоване схильне серед боліт і захищене ними від очманілих варварських набігів, було реальною столицею пізньої Західної Римської імперії. У Равенні розташовувався центр остготської держави, і там же влаштувалися візантійці. За час візантійського панування вона отримала нове життя і крім виконання політичних і військових функцій стала осереддям візантійської культури в Італії. Коли у середині VIII ст. візантійцям (ромеям) довелося евакуюватися з Равенни, вплив візантійської культури ще декілька століть позначався на її північному сусіді — Венеції.

В кінці у кінці,наприкінці 550-х рр. Імперії довелосяв черговий раз зіткнутися з серйозними небезпеками на Балканах. У 558 р. вперше у візантійських кордонах кордону на Дунаї з'явилися появилися авари. Видно, сили аварського каганата були досить досить обмежені, оскільки тому що замість негайних військових дій вони вважали за краще відправити посольство до Константинополя. Посли аварського кагана Баяна випросили випрохали,випросили у Юстиніана дозволу розселити свій народ в межах візантійських кордонів при умові захисту Імперії від нашестя навали інших варварів — таких же кочових орд, як і самі авари, — які продовжували свій рух по Євразії, рухаючись сунучись на захід зі із своєрідного «етнічного вулкана», епіцентр якого знаходився перебував , ймовірно певно,мабуть , на території північного Китаю.

Не встигла устигнула Імперія домовитися з аварами, як через рік, в 559 р., у її кордонів опинилися болгари і слов'яни. Болгарський хан Заберган захопив всю Фракію і опинився біля стін Константинополя. Захист столиці очолив Велізарій, і штурм чудово укріпленого зміцненого міста виявився кочівникам кочовикам не під силу. Після безуспішного штурму болгари і слов'яни потрапили попали у влаштовану улаштовану їм візантійською армією пастку,проте Юстиніан вирішив розв'язав їх великодушно пощадити, — ймовірно певно,мабуть , щоб уникнути капризного вередливого повороту військового воєнного успіху. Цього разу небезпека минула. З найсерйознішими проблемами слов'янського нашестя навали і розселення їх на Балканах Імперія зіткнулася в VII ст., кризовому кризисному для неї в усіх відношеннях. Але вже тут виявилася вся вразливість візантійської могутності: Юстиніан вів звитяжні війни в північній Африці і Іспанії, а в цей час серце Імперії — Константинополь — могло наразитися на смертельну небезпеку. Це було пов'язано як з його вразливим вразливим географічним положенням, так і з демографічним натиском напором і міграціями кочових народів. Імперія не була стабільною, це змушувало заставляло її правителів, політичну еліту і народ знаходитися перебувати в стані постійної концентрації сил, що дозволило державі прожити більше тисячоліття.

У 562 р. Імперія уклала мир світ з Персією на 50 років, який завершив епоху тривалих конфліктів, які почалися в 540 р., коли персидський цар Хосров Ануширван скористався проблемами Юстиніана на Заході і порушив «вічний мир» 532 р. У 540 р. Персія захопила Сірію Сирію і розорила Антіохію,проте завдяки втручанню того ж Велізарія Імперії вдалося повернути втрачену провінцію. Конфлікт так чи інакше тягнувся до початку 560-х рр., коли обидві сторони вже втратили здатність спроможність його продовжувати. Завдяки історику Менандру ми знаємо подробиці докладність переговорів і мирного договору 562 р. Візантія знов знову,щойно брала на себе зобов'язання платити Персії серйозну щорічну данину данину . При цьому Юстиніан добився у Хосрова релігійної терпимості для персидських християн, хоч і із забороною на подальшу дальшу християнську місію в його країні. Що було дуже важливо поважно для візантійців, так ця згода злагода персів очистити Лазіку — область на південному сході чорноморського узбережжя. Таким чином Персія позбавлялася права брати участь в політичних і торгівельних торгівельних справах речах Візантії на Чорному морі.

Підводячи загальні підсумки всій зовнішній політиці Юстиніана, треба наголосити, що його нескінченні безконечні і напружені війни, що в результаті не відповідали його сподіванням і планам, згубно відобразилися на загальному стані держави. Перш за все ці гігантські кампанії вимагали великих грошових коштів.

З погляду римської ідеології Юстиніана його західні війни зрозумілі і природні. Але з погляду дійсних інтересів країни вони повинні бути визнані непотрібними і шкідливими. Відмінність між Сходом і Заходом в VI столітті була вже настільки велика, що сама ідея приєднання Заходу до східної імперії була анахронізмом; міцного злиття бути вже не могло. Утримати завойовані країни можна було лише силою але на це, як було зазначено вже вище, не було у імперії ні сил, ні грошей. Захоплений своїми нездійсненними мріями, Юстиніан не розумів значення східної межі і східних провінцій, де знаходився справжній життєвий інтерес Візантії. Західні походи, будучи результатом однієї, особистої волі імператора, не могли мати міцних результатів, і план відновити єдину Римську імперію помер з Юстиніаном. Завдяки ж його загальній зовнішній політиці імперія повинна була пережити важку внутрішню господарську кризу.

4. Політика Юстиніана в галузі культури, освіти і права

Світову популярність здобув Юстиніан завдяки своїй законодавчій діяльності, яка вражає широтою розмаху. У 528 р. було покладено початок грандіозній роботі, що увічнила ім'я Юстиніана, — почалися праці по кодифікуванню римського права. «Імператор, — вважав він, — повинен бути не тільки прикрашений зброєю, але і озброєний законами, щоб бути в змозі управляти як у військовий, так і в мирний час; він повинен бути як твердим захисником права, так і тріумфатором над переможеними ворогами». У Римській імперії законодавство складалося як із законів (leges), що видавалися імператорами, так і з республіканського права, розробленого юристами класичного періоду. Воно називалося стародавнім древнім правом (jus vetus або jus antiquum). Закони не підлягали відміні (так це буде і в канонічному праві, тобто церковному законодавстві),проте нові закони цілком могли позбавляти сили попередні. Це створювало великі труднощі в застосуванні законів. Ще до Юстиніана було укладено три кодекси, тобто збіркиримського права — Codex Gregorianus, Codex Hermogenianus і Codex Theodosianus. У лютому 528 р. в Константинополі почала розпочала,зачала діяти комісія з десяти десятеро юристів на чолі з Трібоніаном і Феофілом, які повинні були переглянути вказані кодекси, а також закони, що вийшли після їх укладання, і створити із всього цього законодавчого масиву єдину збірку. У квітні 529 р. був випущений в світло кодекс Юстиніана (Codex Justinianus), що став обов'язковою збіркою склепінням,зводом законів для всієї Імперії.

У 530 р. тим же Трібоніаном була створена комісія по обробці «стародавнього права». За короткий час юристи Юстиніана прочитали і переглянули близько двох тисяч книг і більше трьох мільйонів рядків. В результаті цієї роботи в 533 р. вони опублікували звід склепіння,звід , який одержав назву дигест (Digesta) або пандект (Pandectae). Крім законодавчого значення ця збіркамала ще одне — в ньому збереглася величезна кількість висловів і текстів великих римських юристів, які інакше могли б не дійти до нас. У дигестах думки багатьох з них набували сили закону. У тому ж 533 р. були видані інституції (Institutiones) в чотирьох книгах, які служили навчальним посібником з кодексу і дигест. Формально вони були з'являлися,являлися посібником з цивільного громадянського права і призначалися для студентів, але по суті були коротким керівництвом по всьому римському праву, що діяло в епоху Юстиніана.

Після всієї цієї грандіозної роботи з'явилася появилася потреба в перегляді кодексу Юстиніана, виконаного все-таки нашвидкуруч. У 534 р. вийшло друге видання кодексу, що враховувало законотворчу діяльність передуючих років.проте і після цього імператор продовжував видавати безліч законів, що називалися novellae leges — новими законами, або стисло новелами. Цікаво, що якщо вся попередня каталогізація римського права була зроблена Юстиніаном латиною язиці , то новели видавалися грецькою, тобто мовою більшості населення Імперії, яка поступово витісняла офіційну мову язик держави навіть в сферах законодавства, державного управління і військової воєнної служби.

Всі чотири частини юстиніанового законодавства: кодекс, дигести, інституції і новели, були єдиним цілим — зведення склепіння,звід римського права, що діяло в епоху ранньої Візантійської імперії. У XII в. у Західній Європі почалося розпочалося,зачалося відродження інтересу до римського права, так звана рецепція римського права. І це відбувалося саме на основі грандіозної законотворчості Юстиніана, яка у європейських юристів одержала назву Зведення склепіння,звід цивільного громадянського права — Corpus Juris Civilis. Отже, крім великої ролі у власне візантійському законодавстві, юристи Юстиніана зберегли для нащадків римське право: велика частина частка всього, що про нього відомо, дійшло до нас і збереглося завдяки саме їм.

У своїй діяльності Юстиніан не розділяв закони на світські й церковні, й тому до Кодексу законів імперії він вмістив, зокрема, закон про обов’язкове та загальне святкування Різдва Христового, Хрещення Господнього, Воскресіння, Благовіщення Пресвятої Богородиці, а також статтю про так звану Пентархію — розподіл всесвітнього християнства на п’ять патріархій — Римську, Константинопольську, Александрійську та Антиохійську. Варто зауважити, що саме Юстиніан першим титулував константинопольського патріарха як «Вселенського патріарха».

Iмператор був щиро переконаний, що він є першим авторитетом богослов’я у всесвіті й постійно вів боротьбу з язичниками (людьми, які не прийняли християнства) та з єретиками (зауважимо, що в VI ст. християни все ще дискутували догматичні питання віри). Імператор оприлюднив указ, згідно з яким язичники та єретики практично позбавлялися громадянських прав — не допускалися на державну службу, позбавлялися майна й права сповідувати свою віру. Одним із найважливіших історичних звершень Юстиніана була розробка православно-державної (або державно-православної) ідеології. I хоча справами церкви займалися й попередні імператори (Костянтин Великий, Феодосій Великий та інші), саме Юстиніан I розробив принцип «симфонії» («згода», «співзвуччя», союз) двох влад — державної та церковної. За прикладом своїх попередників на троні, Юстиніан зізвав 553 року П’ятий Вселенський собор, який засудив єресi того часу. Юстиніан вважав, що хоча рішення єпископів Собору самі по собі дійсні, вони стають ще більш дійсними завдяки присутності й схваленню імператора. В усіх церковних суперечках того часу остаточне рішення приймав саме імператор, а не зібрання єпископів. Юстиніан не лише складав едикти такого роду, а й вживав найжорсткіших заходів до тих, хто їх не визнавав. Власне, він діяв за принципом старого — ще дохристиянського — римського законодавства, згідно з яким усе те, що завгодно імператорові, завжди має силу закону. I хоча Юстиніан любив посилатися на Святе Письмо, на канони, на святих отців, він завжди робив лише те, що сам вважав за потрібне й корисне, бо був щиро впевнений у повній відповідальності імператора за церковні справи. У преамбулі до одного зі своїх законів Юстиніан говорить: «Що ж є більш великого, більш святого, ніж імператорська величність?!» У іншому місці він пише: «Немає нічого недоступного для нагляду царю, який прийняв від Бога загальне піклування про всіх людей. Iмператору личить верховне піклування про церкви й турбота про спасіння підданих. Iмператор — охоронець канонів і Божественних Законів. Він через Собор і священиків затверджує Праву віру». Юстиніан, однак, не був аж таким оригіналом — ще Костянтин Великий (IV ст.) називав себе «сослужителем єпископів» і головував на Першому Вселенському соборі, який сам і зізвав.

Слід віддати справедливість Юстиніану — його церковні закони стосуються всіх сторін церковного життя. У них говориться не лише про віровчення, а й про богослужіння. Імператор привласнює собі виключне право тлумачити старовинні церковні правила, створювати нові канонічні норми. Наприклад, він уперше вводить у Вселенській Церкві правило целібату (безшлюбності) єпископів. За участі Юстиніана був також сформульований принцип «Пентархії» — вчення про божественне встановлення п’яти («Пента») помісних церков у межах християнської імперії. (Сьогодні таких церков 14 — у різних державах.)

Відображаючи відбиваючи багатобічну багатосторонню діяльність Юстиніана, яка дивувала навіть його сучасників, епоха між 518 і 610 роками дала величезний багатий спадок спадщину в різних галузях освіти утворення і літератури. Імператор сам пробував випробовував займатися літературною творчістю у області догматизму і гімнографії . Цей час дав багато істориків, яких заходи Юстиніана забезпечили багатим матеріалом. Юстиніан мав спеціального історика свого часу в особі Прокопія Кессарійського, що намалював в своїх творах вигадуваннях дуже повну цілковиту картину його правління. Будучи юристом за освітою, Прокопій був призначений секретарем до відомого полководця Велізарія, з яким брав участь в походах проти супроти вандалів, готів і персів. Прокопій має значення і як історик, і як письменник. Як історик він був поставлений в якнайкращі щонайкращі,найкращі умови з точки зору змісті,рації джерел і обізнаності. Близькість до Велізарія давала йому доступ до всіх офіційних документів канцелярій і архівів, тоді як його особиста особова участь в походах і прекрасне чудове знайомство з країною завжди давало йому дорогоцінний коштовний і живий жвавий матеріал особистого особового спостереження і усних повідомлень сполучень сучасників.

Як це нерідко незрідка буває, настання наступ нового етапу в житті міста або країни наголошується інтенсивним монументальним будівництвом, яке наочно наглядно свідчить про початок нового періоду. Правління Юстиніана не було виключенням винятком . Під час повстання «Ніка» був зруйнований храм св. Софії, зведений Костянтином Великим у IV ст. Але не минуло й сорока днів, як за велінням імператора робітники почали споруджувати новий храм. Десять тисяч людей під керівництвом найкращих архітекторів працювали на цьому масштабному будівництві протягом майже шести років. Імператор, одягнувши полотняну туніку, щодня спостерігав за просуванням робіт і заохочував старанність будівельників своїми фамільярно-дружніми зверненнями, дбайливістю й нагородами. Новий храм вражав розмірами, величиною купола та небаченим за красою й багатством внутрішнім оздобленням. Відомо, що після освячення собору Юстиніан обійшов його й вигукнув: «Слава Богові, що визнав мене гідним для здійснення такого дива. Я переміг тебе, о Соломоне!» (Це було порівняння з храмом Соломона в Єрусалимі). Йдеться про храм, який і сьогодні можна бачити в Стамбулі — колишньому Константинополі; однак уже декілька століть там не правлять службу Божу.

Відродження Софії започаткувало масштабну будівельну діяльність Юстиніана. Лише в Константинополі та його передмісті Юстиніан збудував двадцять п’ять церков, оздоблених мармуром і золотом, численні палаци на європейському й азійському берегах протоки, громадські будівлі. Будівництво велося не лише в Константинополі — майже в кожному місті імперії були збудовані мости, шпиталі й водогони; відбудовували міста, зруйновані війнами або землетрусами; на кордонах імперії споруджували фортеці, замки, захисні рови. У Греції були відновлені укріплення Афін і Коринфа, захищено Фермопільський прохід. Один з творів Прокопа Кесарійського так і називається «Про споруди». Він присвячений опису бурхливої будівельної діяльності Юстиніана. Сьогодні саме споруди Юстиніана позначають межі максимального розширення Візантійської імперії.

Широке будівництво по всій державі — світське, церковне, цивільне, військове — вимагали неймовірних фінансових витрат. Брак грошей був постійним супутником правління візантійських імператорів, і, як вже мовилося, лише два імператори залишили після себе повну скарбницю.

 

Висновок

Якщо кинути загальний погляд на довготривале, багатоманітне і складне правління Юстиніана, то доведеться дійти висновку, що в більшій частині своїх реформ він не досяг бажаних результатів. Зовні блискучі військові кампанії на Заході, що безумовно витікали з його уявлення про себе, як спадкоємця римських цезарів, який зобов'язаний повернути землі, що відняли, виявилися врешті-решт невдалими. Не відповідаючи нагальним потребам імперії, центр яких знаходився на Сході, війни Юстиніана розорили країну; нестача засобів, що призвела за собою зменшення чисельності війська, не дозволила йому як слід зміцнитися в підкорених областях, результати чого позначилися при його наступниках. Повною невдачею закінчилася його адміністративна реформа, що почалася з чистими, хорошими намірами і привела, особливо через непосильні податки і здирства місцевих властей, до зубожіння і знелюднення села.

Але значення діянь великого імператора виходить далеко за рамки його часу. Зміцнення позиції Церкви, ідейна і духовна консолідація православ'я зіграли величезну роль для становлення середньовічного суспільства. Кодекс імператора Юстиніана став основою європейського права подальших століть.

З епохою Юстиніана багато істориків пов'язували максимальний розквіт візантійської культури і могутності держави. Після Костянтина Великого, що легалізував християнство, Юстиніан є мабуть, найвідомішим східно-римським (візантійським) імператором.

Епоха Юстиніана стала тим часом, коли християнська культура міцно зайняла місце язичницької, відгомони якої ще давалися взнаки. У 553 р. в Константинополі пройшов вже V Вселенський собор, хоча тільки в 529 р. була закрита язичницька Академія в Афінах. Храм Святої Софії в Константинополі і мозаїки Равенни є свідками того, якої висоти досягало у той час християнське мистецтво. У грецькій літературі з'являються нові жанри, раніше невідомі. Так, наприклад, саме в першій половині VI в. у Сирії а потім в Константинополі жив Роман Сладкопевец, що збагатив візантійську літургійну поезію жанром кондака. Про значення Кодексу Юстиніана в історії права вже було сказано вище.

Що стосується завоювань Юстиніана і його ідеї відновлення меж кордонів Римської Імперії, то тут все не так однозначно. З одного боку, завоювання Юстиніана були успішні, і цілий ряд лава,низка західних областей був на якийсь час вирваний з рук варварів. Але при цьому відмінність між Заходом і Сходом колись єдиній Імперії було вже настільки велике, що основною силою підтримки візантійського панування була армія, і як тільки ця сила йшла на спад, то влада імперії змінялася владою варварських королівств. Найдовше в руках Імперії залишалася південна Італія, де все-таки більшість населення говорили грецькою мовою. У всій решті областей соціальна база візантійської влади була невелика, а традиційні області Візантійської імперії знаходилися на Сході. У світлі цього — чи був прав Юстиніан, витрачаючи колосальні людські, матеріальні і тимчасові ресурси на возз'єднання із Заходом? Багато істориків відповідають на це питання негативно. Можливо, говорять вони, Юстиніан був правий, виходячи з традиційних інтересів Римської імперії, але не з нагальних проблем Візантійської держави. При цьому відносини з східними провінціями в епоху Юстиніана загострилися, що було викликано його політикою, спрямованою вчення яких було поширено якраз в Єгипті, Сирії і Вірменії. Після смерті Юстиніана західні області поступово почали відпадати від Імперії, тоді як державна скарбниця була спустошена багаторічними війнами, а також повсюдним грандіозним будівництвом.

Наступники Юстиніана одержали в спадок велику державу,проте всі конфлікти, суперечност і проблеми в ній ще більш загострилися. Спадкоємці великого імператора не завжди могли знайти для них прийнятне і вірне рішення.

Але як би там не було, два творіння Юстиніана залишили глибокий слід в історії людської цивілізації і цілком виправдали дане йому в історії прізвисько "Великого": це - його звід цивільного права і Собор Святої Софії.


Список використаних джерел

1. Агафий Миринейский. О царствовании Юстиниана. М., 1996.

2. Прокопий Кесарийский. Война с готами. М., 1996.

3. Прокопий Кесарийский. Война с персами. Война с вандалами. Тайная история. СПб., 2001.

4. Прокопий Кесарийский. О постройках // Вестник древней истории. № 4. 1939.

5. Сборник документов по социально-экономической истории Византии /Под ред. Е.А.Косминского. М., 1951.

6. Социальная история средневековья /Под ред. Е.А.Косминского и А.Д.Удальцова. М., 1927, Т. I

7. Хрестоматия по истории средних веков. В 3 т. /Под ред. Н.П.Грацианского и С.Д. Сказкина. М., 1950-1953. Т. I

8. Хрестоматия памятников феодального государства и права стран Европы /Под ред. В.И.Корецкого. М., 1961.

9. Васильев А.А. История Византийской империи. Время до эпохи крестовых походов (до 1081года)./Переизд. от 1917. СПб.: Алетейя, 1998.

10. Дворкин А. Л. Очерки по ​истории Вселенской Православной Церкви. Россия, Нижний Новгород​, Издательство "Христианская библиотека", 2006 г.

11. Кривушин И.В. Социальный конфликт в ранней Византии.// Политические конфликты в древности и средневековье. Материалы коллоквиума. Иваново, 2000.

12. Курбатов Г.Л. История Византии. От античности к феодализму. М., 1984.

13. Курбатов Г.Л. Ранневизантийский город (Антиохия) в IV веке. Л.,1962.

14. Левченко М.В. История Византии. М., 1940

15. Оболенский Д. Византийское содружество наций. Шесть портретов.— М.: I998;

16. Удальцова 3. В. История Византии, т. 1, М., 1967.

17. Удальцова З. В. Развитие исторической мысли // Культура Византии: IV – первая половина VII в. / Под ред. З. В. Удальцовой. М., 1984.

18. Уколова В. И. Античное наследие и культура раннего средневековья. М., 1989.

19. Харитонов Є.О. Iсторiя приватного права Європи: Схiдна традицiя.— Одеса: 2000

20. Чекалова А.А. Константинополь в VI веке. Восстание «Ника». М., 1986.


[1] Успенский Ф.И. История Византийской империи; М.: ООО "Издательство Астрель"; ООО "Издательство АСТ", 2001, стр. 118

[2] Успенский Ф.И. История Византийской империи; М.: ООО "Издательство Астрель"; ООО "Издательство АСТ", 2001, стр. 119

[3] Успенский Ф.И. История Византийской империи; М.: ООО "Издательство Астрель"; ООО "Издательство АСТ", 2001, стр. 121

Зміст Вступ 1. Обставини приходу Юстиніана до влади. Особисті риси його характеру 2. Внутрішня політика імператора 3. Юстиніан - відновлювач римської імперії 4. Політика Юстиніана в галузі культури, освіти і права Висновок

 

 

 

Внимание! Представленная Курсовая работа находится в открытом доступе в сети Интернет, и уже неоднократно сдавалась, возможно, даже в твоем учебном заведении.
Советуем не рисковать. Узнай, сколько стоит абсолютно уникальная Курсовая работа по твоей теме:

Новости образования и науки

Заказать уникальную работу

Свои сданные студенческие работы

присылайте нам на e-mail

Client@Stud-Baza.ru