курсовые,контрольные,дипломы,рефераты
КУРСОВА РОБОТА
на тему:
«Право рабовласницької Індії»
Київ 2010
Що ж таке – Схід? Питання це не таке просте, як може здатися на перший погляд. Йдеться не про географічне поняття – швидше про історико-культурне, соціополітичне, цивілізаційне… Йдеться про гігантську вселюдську спільність, хай в чомусь вельми неоднорідну і суперечливу, але все таки майже монолітно-цілісній в своїй глибинній основі, тій самій основі, яка, власне, і породила з часу виникнення античних держав (Стародавньої Греції і Риму) в I тисячолітті до н.е. дихотомію Схід – Захід [1].
Принципові відмінності східного і західного цивілізацій шляхів розвитку полягали в тому, що на Сході, на відміну від Заходу, де приватна власність грала головну роль, приватновласницькі відносини, відносини приватного товарного виробництва, орієнтованого на ринок, не займали значного місця.
Це в свою чергу позначилося на застійному характері східних соціальних структур, на відсутності на Сході умов для розвитку тих політичних і правових інститутів, які були покликані обслуговувати потреби зароджуваного громадянського суспільства: демократичне суспільне самоврядування з правами і обов'язки кожного повноправного громадянина, члена полісу-республіки, правові гарантії його приватних інтересів, прав і свобод.
Схід в давнину був представлений багатьма країнами, рядом найбільших регіональних цивілізацій (індо-буддійської, ассірійсько-вавілонської, конфуціансько-китайської), але вищевказані особливості (відсутність пануючої ролі приватної власності, застійний характер розвитку) були головними визначаючими рисами їх типологічної схожості на відміну від динамічно розвиваючих античних країн, а потім і країн Західної Європи – наступника античної цивілізації [5].
Індуське право – одна з найдавніших систем права. Важливим етапом на шляху його становлення була поява вельми своєрідних пам'ятників права – дхармасутр і дхармашастр з їх записом дхарм – особливих соціальних норм, що включали як релігійні і моральні норми, так і правові обов'язки індуса.
У дхармах знайшли відображення основні етапи розвитку норм соціального регулювання, характерні для розвитку людського суспільства взагалі.
Першим кроком до формального закріплення правових норм стало створення релігійно-правових трактатів – дхармасутр – таких, як Гаутама, Апастамба, Баудхаяна і ін., авторитет яких визнавався спочатку серед обмежених груп населення, і лише згодом вони стали розглядатися як джерело священного закону. На основі старих дхармасутр виникла згодом обширна правова література дхармашастр: Закони Ману, Яджна-валкья, Нарада і ін.
Дхармашастри закріплюють чіткі релігійно-правові межі між брахманами, кшатріямі, вайшиямі і шудрами, засновані на численних релігійно-ритуальних обмеженнях, заборонах, розпорядженнях [5].
Точних хронологічних рамок створення дхармасутр не встановлено. Відомий дослідник права Д. Дерретт датує їх між 800 р. до н.е. і 200 р. н.е. «З сутрами ми вступаємо, – пише С.А. Данге, – в епоху, коли вже з'явилися закони і покарання, сімейний ритуал, власність і інші атрибути суспільства, що перестало бути племінним» [2].
За своїм значенням і популярністю Закони Ману не поступаються Законнику Хаммурапі. Їх складання датують ще до 1 сторіччя до н.е.
Повна назва – Manavadharmasastra (sastra – одкровення; dharma – розум, ідея, закон, право, моральність, релігія ін.). Тому часто дана пам'ятка іменується «Одкровення царевича Ману». З такої назви простежується глибинний зв'язок права і релігії, особливо характерний для староіндійського суспільства. Закони Ману – це пам'ятка сакрального права.
Авторами Законів Ману були, найімовірніше, мудреці однієї із староіндійських брахманських шкіл. Вони ж дали цій кодифікації ім'я Ману, одного з міфічних прародителів людини.
Написані Закони Ману у формі двовіршів (шлок), ритмічної прози, що повинно було полегшити їх запам'ятовування. Всього в Законах 2685 статей, об’єднаних в 12 глав [3].
Мова, на якій написані Закони Ману, називається санскритом – це мова стародавніх індусів.
По своєму словарному фонду і граматичній будові санскрит знаходиться в тісній спорідненості зі всіма основними європейськими мовами – грецькою і латинню, німецькими і слов'янськими мовами. Спільність так званих індоєвропейських мов давно вже привела дослідників до висновку про праісторичну територіальну близькість всіх тих народів, нащадками яких є стародавні греки і римляни, германці і слов'яни, кельти і литовці.
Зміст Законів Ману виходить за межі права. Вони трактують і про політику, мораль, релігійні розпорядження благочестивій людині.
Правова санкція доповнюється часто загрозою несприятливого наслідку поганого вчинку в потойбічному світі. І не тільки для самого правопорушника [5].
Правові пам'ятники дають яскраву картину станово-кастового поділу стародавнього суспільства Індії, який набув тут найбільш закінченої форми.
Процес соціального розшарування староіндійського суспільства почався в надрах розрізнених племінних общин. В результаті розкладання родоплемінних відносин висувались сильніші і впливовіші роди, які зосереджували в своїх руках суспільні функції управління, військової охорони, жрецькі обов'язки. Це привело до розвитку соціальної і майнової нерівності, рабовласництва, до перетворення племінної верхівки в родову аристократію. Сприяли розвитку соціальної нерівності і війни, в ході яких виникали відносини залежності, підпорядкування між окремими племенами і общинами.
Однак, соціальне розшарування в Стародавній Індії привело не до формування класів (рабовласників і рабів), а до виникнення особливих станових груп – варн [5].
На перший план в законах Ману виступає станово-вартовий поділ суспільства (брахмани, кшатрії, вайшиї, шудри та недоторканні).
Закони Ману, дають опис індійських варн. Перші варни були привілейованими: брахмани – варна, до якої увійшли знатні жрецькі роди, і кшатрії – варна, до якої увійшла військова знати. Цим двом варнам протистояла основна маса вільних общинників, що складала третю варну – вайшиїв. Війни, що почастішали, і посилення майнової і суспільної нерівності привели до появи великої кількості людей, що не були членами общин. Цих людей називали шудрами. Якщо чужаки і приймалися в общину, то рівних з вільними общинниками прав не отримували. Вони не допускалися до вирішення суспільних справ, не брали участь в племінних зборах; вони не проходили обряду посвячення «другого народження», на яке мали право тільки вільні члени общини, що називалися «двічі народженими». Шудри, що складали четверту, нижчу варну, були «одного разу народженими». Нижчу, саму принижену і безправну групу населення складали «недоторканні», що не входили ні в одну варну. До них зараховувалися відсталі племена мисливців, риболовів, включені в життя класового суспільства. «Недоторканні» не були рабами, але закон їх не захищав [6].
З остаточним формуванням рабовласницької держави поліл всіх вільних на чотири варни було оголошено одвічно існуючим порядком і освячено релігією.
Для кожної варни була сформульована своя дхарма, тобто закон способу життя.
За кожною варною строго закріплюється спадковий круг занять. Вивчати священні книги, молитися, одержувати подарунки – привілей брахманів, кшатрієв і вайшиїв, які отримують назву двічі народжених (на відміну від шудр – одного разу народжених). Тяжкість покарання за скоєння тих або інших злочинів визначається в строгій відповідності з приналежністю до тієї або іншої варни [5].
Окрім варн було інше, точніший поділ, що враховував становище людини залежно від батьків, оскільки з часом з'явилося багато дітей від змішаних шлюбів. Наприклад, чоловік – брахман, дружина – вайшія і т.д. Всього таких груп було 24.
Формування найчисленнішої і експлуатованої варни шудр зв’язане з процесами завоювання аборигенних племен, але не меншу роль грав і розвиток соціальної нерівності усередині самого арійського суспільства. Клас шудр поповнювався представниками не тільки корінного населення, але і бідної частини арійської общини, тих її членів, які відпрацьовували борги, знаходилися на служінні, потрапляли в залежність, іноді і в рабську. У Законах Ману (VIII, 415) вказані сім класів рабів (а відповідно і сім джерел рабства): захоплений під прапором (військовий полон), раб за утримання, народжений в будинку, куплений, дарований, успадкований, і раб через покарання.
Також необхідно відмітити, що положення шудри правом не регулювалося, тоді як положення раба цілком чітко визначене. Раб, як і в римському праві – річ, знаряддя. Недоторканним було заборонено селитися в житлах «двічі народжених», проходити через селище арійців вони могли тільки вночі. Зберігати їжу дозволялося тільки в розбитому посуді, одягатися – тільки в лахміття. По своєму юридичному статусу вони були прирівняні до собак [5].
Стародавня Індія по ряду основних параметрів близька до держав близькосхідної древності. Тут також панували влада-власність і централізована редистрибуція, відсутні по-європейськи вільного ринку і приватної власністі. Іншими словами, в структурному плані Індія цілком належить до традиційного Сходу і не має нічого спільного з античністю, хоча індоарії генетично досить близькі стародавнім грекам (мається на увазі їх індоєвропейська спільність).
Не зважаючи на відмінність цивілізаційного типу, в Древній Індії в період коли були створені Закони Ману стали добре розуміти різницю між власністю і володінням, і охороні приватної власності приділяється значна увага.
Закони свідчать про глибоке майнове розшарування індійського суспільства. Не дивлячись на збереження громадських і патріархальних відносин в індійському суспільстві, одержала значний розвиток приватна власність. Об'єктами приватної власності були: раби, худоба, зерно, домашній інвентар.
Закони указують сім можливих способів виникнення права власності: спадкоємство, отримання у вигляді дару або знахідки, покупка, завоювання, лихварство, виконання роботи, а також отримання милостині. У Стародавній Індії був відомий і такий спосіб придбання права власності, як давність володіння (10 років). При цьому підкреслювалося, що тільки при законному підтвердженні людина з володільця перетворювалася на власника. Набувати речі можна було тільки у власника. Доводити право власності посиланням на добросовісне володіння заборонялося. Якщо у добросовісного набувальника виявлялася вкрадена річ, вона поверталася колишньому власнику.
Серед основних видів власності Закони називають землю. Земельний фонд країни складали землі царські, громадські, приватних осіб.
За незаконне привласнення чужої власності (чужої ділянки землі) накладався великий штраф, привласнювача чужої землі оголошували злодієм.
Втручатися в справи власника заборонялося. У Законах Ману говориться, що, якщо не власник поля засіває чуже поле своїм насінням, він не має права одержувати урожай. Лише сам власник землі вирішував питання про свою землю, яку він міг продати, подарувати, закласти, здати в оренду. Закони Ману охороняють і рухоме майно. Найбільш значним з нього було: раби, худоба, інвентар [7].
Зобов'язальні відносини одержали в Законах Maнy досить ретельну розробку. У законах регламентуються договори: купівлі-продажу, позики, дарування, перевезення і ін. В основному в Законах йдеться мова про зобов'язання з договорів. Детально описується один з найдавніших договорів – договір позики. Закон твердо встановлює непорушність і спадкоємність боргових зобов'язань. Якщо боржник не міг сплатити боргу в строк, він повинен був його відпрацювати. При цьому кредитор, що належав до нижчої касти, не міг примусити відпрацьовувати борг боржника, що належить до вищої касти. Особа вищого походження, ніж кредитор, віддавало борг поступово. Допускалося отримання боргу за допомогою сили, хитрості, примушення. Після сплати боргу з відсотками боржник ставав вільним. У разі смерті боржника борг міг перейти на сина і інших родичів померлого [4].
Багато уваги приділяють закони Ману договору позики. Встановлюється максимальний розмір відсотків (2% у місяць для брахмана, 3% – для кшатрія, 4% – для вайшиї і 5% – для шудри). Указуються засоби забезпечення: серед них поручительство іншої особи і застава речі [7].
У Стародавній Індії був відомий і договір оренди землі. Цей договір набув поширення у зв'язку з проникненням в общину процесу майнової диференціації. Общинники, що позбулися землі, були вимушені орендувати її. Договір купівлі-продажу також згадується в законах Ману. Договір вважався дійсним, якщо здійснювався у присутності свідків, а як продавець виступав власник речі. Закон встановлював певні вимоги до предмету договору і забороняв продавати товар поганої якості, недостатній по вазі. Впродовж не більш ніж 10 днів після здійснення купівлі-продажу операцію можна було розірвати без яких-небудь поважних причин. Особливість цього договору для Індії полягала в тому, що тут існувало обмеження торгівлею людьми, і торгівля розглядалася як заняття, негідне для вищих каст.
Разом з тим держава зберегла за собою верховний нагляд за тим, як продається нерухомість, і у випадках, коли продавець одержував більше встановленого, вилучало надлишок в свою користь; якщо при суперечках між селищами обидві сторони зводили наклеп один на одного, поля переходили державі. Йому ж належали пустирі, ліси, знайдені в землі скарби, не кажучи вже про обширний царський домен.
При продажі речей, що володіють прихованими недоліками, дозволялось розірвання договору; для розірвання операції по покупці непридатних «чотириногих» давався термін в півтора місяці, для розірвання операції про «непридатних» рабів – один рік [7].
Згадується в законах Ману договір дарування. Встановлюючи положення, регулюючі окремі види договорів, закони сформулювали і деякі загальні для всіх правила. Так, договір був недійсним, якщо був складений п'яним, божевільним, дитиною, старим рабом, не уповноваженим. Недійсною була операція, здійснена з обманом, з примушенням, а також угода договір з порушенням дхарми, прийнятої в ділових відносинах. Встановлювалося також, що операція розривається таким же чином, як і заключалась.
Законам ману відомі були і, зобов'язання із спричинення шкоди. Як підстави для виникнення такого зобов'язання указувалося псування майна (потрава посівів скотом на обгородженій ділянці, втрата пастухом тварини), шкода, заподіяна рухом воза по місту. При цьому винний повинен був відшкодувати заподіяний збиток і сплатити штраф царю [4].
У сімейному праві цілком затвердилося панування чоловіка (чоловіка, батька). Розрізняються декілька форм шлюбу: правильний, або урочистий, шлюб (при цьому придане дружини переходить у власність чоловіка); шлюб з викупом (покупкою дружини); шлюб, заснований на вільній угоді подружжя (без взаємних зобов'язань); нарешті, викрадання, що виникло із звичаю брати жінок в бою, як беруть трофей. Признавалося, що жінка повинна завжди знаходитися під опікою чоловіка: батько охороняє жінку в дитинстві, чоловік – в молодості, сини – в старості – «жінка ніколи не повинна бути самотньою» (V, 147, 148).
Розлучення для дружини неможливе: «Ні продажем, ні розлучною платнею дружина не звільняється від чоловіка» (IX, 46), Чоловік може залишити дружину, «якщо вона його ненавидить» (IX, 47). «Дружина, що не народжує дітей, може бути змінена на 8-му році, що народжує мертвих – на 10-му, тільки дівчаток – на 11-му, але сварлива – негайно» (IX, 81).
Спадок ділиться між синами порівну, і жоден з них не може бути обійдений (IX, 104). Спадкоємці можуть і не розділятися. У такому разі вони живуть всі разом на старому батьківському господарстві під управлінням старшого брата (IX, 105). Певна частка спадку виділялася дочкам, але тільки у вигляді приданого (IX, 118). Незамужні дочки одержували рівну частку з братами в спадку, що залишився від матері (IX, 192) [7].
Кримінальне право, представлене в законах Ману, з одного боку, відрізняється досить високим для свого часу рівнем розвитку, що виявляється у вказівці на форму провини (намір і необережність), на рецидив, на співучасть, на тяжкість злочину залежно від приналежності потерпілого і злочинця до визначеної варни [4].
Серед злочинів, вказаних законами Ману, на першому місці стоять державні. Як приклад можна назвати службу ворогам царя, поломку міської стіни, міських воріт. Повного переліку цього виду злочинів Закони не дають.
Посягання на державну владу, «заколот серед жителів» або війська каралися «шляхом спалювання голови і рук». Членоушкоджувальні покарання розповсюджувалися на «статеві органи, живіт, язик, обидві руки, обидві ноги, очі, ніс, обидва вуха, все тіло» (VIII, 125). Додатковим покаранням було таврування: на лобі п'яниці випалювали «знак продавця спиртного», лоб злодія прикрашали зображенням собачої ноги (IX, 237).
Серед інших злочинів закони Ману відзначають шахрайство, здирство, продаж недоброякісних товарів і ін.
Детальніше закони описують злочини проти власності і проти особи.
Серед майнових злочинів закони велику увагу приділяють крадіжці, закликаючи царя до приборкання злодіїв. Слід зазначити, що закони чітко розрізняють крадіжку як таємне викрадання майна від грабежу, що здійснюється у присутності потерпілого і з насильством щодо нього. Заходи, вживані до злодія, залежали від того, чи був він затриманий на місці злочину чи ні, здійснена крадіжка вдень або вночі. Спійманого з краденим і із злодійським інструментом закони наказували страчувати не коливаючись. Злодіїв, що здійснюють крадіжку вночі, необхідно, відрубавши обидві руки, посадити на кол. При першій крадіжці злодію відрізували два пальці, при другій – руку і ноги, третя крадіжка тягла за собою страту. Покарання несли також особи, що бачили крадіжку, але не повідомили про неї, приховувач злодія ніс таке ж покарання, неначебто він сам вкрав.
Закони Ману засуджували всяке насильство, здійснене над особою, і вважали насильника гіршим лиходієм, ніж лайливець чи злодій. До насильства відносилося і вбивство, і тілесні ушкодження. Умисне вбивство спричиняло за собою страту. Вбивство при самообороні, охороні жертовних дарів, захисту жінок і брахманів (необхідна оборона) не каралося.
Досить багато статей направлено на зміцнення сімейних відносин. Закони встановлювали суворе покарання за перелюбство, за посягання на честь жінки.
Закони Ману визначали покарання як силу, яка править людьми і охороняє їх, наказуючи застосовувати покарання з урахуванням всіх обставин скоєння злочину, ступеня усвідомленості його. Несправедливе покарання «позбавляє неба в іншому світі».
При визначенні покарання за тілесні ушкодження і образи досить чітко прослідковується класова суть староіндійського права, оскільки покарання залежало від приналежності винного і потерпілого до певної варни.
Серед видів покарання слід назвати страту (для брахмана вона замінювалася голінням голови) в різних варіантах: садіння на кіл, спалювання на ліжку або багатті, утоплення, травля собаками і ін.; членоушкоджувальні покарання (відрізання пальців, рук, ніг); штрафи, вигнання, тюремне ув’язнення – це далеко не повний перелік покарань.
Закони Ману дають загальне уявлення про кримінальний процес того часу. Відділення суду від адміністрації не існувало. Верховний суд вершив цар з брахманами. Не було відмінності між кримінальним і цивільним процесом, і процес носив змагальний характер. Закони називають приводи для розгляду позовів; несплата боргу, застава, продаж чужого, співучасть в об'єднанні, неповернення отриманого; несплата заробітку, порушення угоди, відміна договору купівлі-продажу, спор господаря з пастухом, спор про межу, наклеп і образа, крадіжка, насильство, перелюбство; розділ спадку, гра в кості і биття об заставу. Всього вісімнадцять приводів судових позовів. Справи сторін, позовників, розглядалися, відповідно порядку варн.
Основним джерелом доказів служили показання свідків. Цінність свідчень відповідала приналежності свідка до відповідної варни. Як свідок не могли виступати зацікавлені особи і жінки «унаслідок непостійності жіночого розуму». За відсутності свідків як докази застосовувалися ордалії різних видів: випробування вогнем, вагами, водою і деякі інші. Правова санкція доповнюється нерідко загрозою несприятливого наслідку поганого вчинку в потойбічному світі.
Лжесвідчення, приховування перед судом важливих відомостей вважалися тяжким гріхом. Лжесвідок, наприклад, попереджається, що коли він говорить неправду «щодо дрібної худоби», то вбиває п'ять своїх родичів, «щодо корів» – десять, «щодо коней» – сто, «щодо рабів» – тисячу (VIII, 97, 98) [5,7].
В законах Ману про судовий процес згадок досить мало. Судові слухання відбувалося публічно. Справа порушувалася за ініціативою потерпілого, тому його промовою починалося звичайно судове засідання. Як докази фігурують головним чином свідчення, свідків. У випадках недостатності доказів вдавалися до клятви перед статуями богів.
Судді заборонялося змінювати своє рішення за будь яких обставин. Викритий в цьому, він платив штраф і позбавлявся суддівського крісла. Вищою судовою інстанцією був цар.
Суд в стародавній Індії складався з царського суду і суду брахманів. Царський суд складався з царя та двох брахманів (знавців законів). Варто звернути увагу на те, що судочинство було офіційною і обов'язковою щоденною функцією царя. Якщо з якихось причин цар не міг здійснювати правосуддя, то тоді працював суд брахманів, що складався з 3-х членів: фахівців з Рігведе (логіки), Агорведе (етимології) і Самоведе (ритуалу). Право брахманського суду регулюється 12-м розділом законів Ману.
Взагалі в індійському суспільстві панувала не майнова, а інтелектуальна диференціація. Брахманами були найкращі знавці Вед. Таким чином, якщо вирок ухвалювався хоч би одним таким знавцем, то це рішення було вже неможливо відмінити навіть якщо за це висловилося б більше мільйона чоловік [7].
Слід зазначити перевагу, яка віддається колегіальному рішенню справ. Головними засобами встановлення судової істини були свідчення, свідків, і різного роду випробування. У оцінці свідчень свідка панує критерій якості свідка. Це неминуче для суспільства, розділеного на різко відмежовані касти. За винятком особливих випадків свідком «двічі народженого» (брахмана, кшатрія і вайшиї) повинні бути «двічі народжені», свідком шудри – шудра, свідком раба – раб, свідком жінки – жінка (VIII, 68) [3].
Судове слухання було неформальним, розпитування було основним методом вирішення судових питань. Чіткої відмінності між цивільним і кримінальним процесом немає. Судові справи порушувалися зацікавленими особами. Процес носив змагальний характер. Сторони повинні були переконати суд в своїй правоті, представивши для цього відповідні докази. Діти, раби, люди з поганою славою не могли бути свідками. Якщо свідки надавали різні свідчення, то питання вирішувалося більшістю голосів. При рівності голосів свідків суддя повинен був віддати перевагу свідченням «наділених видатними якостями, при розбіжності між відмінними – свідченню брахмана» (VIII, 73) [7].
У законах Ману простежується певна логіка викладу матеріалу, але немає ще виділення окремих галузей права, норму права не можна відокремити від релігійної і моральної норми. Указується спадково-професійний характер варн.
Законам Ману належить особливе місце серед дхармашастр. Закони Ману закріплювали рабство і інші форми експлуатації. Власне праву присвячені головним чином VIII і IX глави. Робиться спроба систематизувати норми права, при цьому змішуються приватні правопорушення і злочини.
На перший план в законах Ману виступає станово-вартовий поділ суспільства (брахмани, кшатрії, вайшиі, шудри та недоторканні).
У «Законах Ману» відтворюються і захищаються відповідні положення Вед і Упанішад про ділення суспільства на варни, їх нерівності і т.д. Особливе значення надається обґрунтуванню верховного положення брахманів і винятковому характеру їх прав в питаннях встановлення, тлумачення і захисту дхарми: «Саме народження брахмана – вічне втілення дхарми… Адже брахман, народжуючись для охорони скарбниці дхарми, займає вище місце на землі як владика всіх істот. Все, що існує в світі, це власність брахмана».
При своєму високому статусі цар, по «Законах Ману», повинен шанувати брахманів, враховувати їх поради і повчання, вчитися у них знанню Вед і «початковому мистецтву управління». Головне призначення царя (разом з його слугами) – бути охоронцем системи варн і всіх, хто слідує властивій їм дхармі.
Безумовно, Закони Ману внесли величезний внесок у розвиток держави і права. Дані державно-правові явища Стародавньої Індії дають загальне уявлення про основні типи східній деспотії в давньосхідних правових системах.
1. Васильев Л.С. История Востока: Учеб. по спец. «История». – М.: Высш. шк., 1994. Т.1. –495 с.; Т. 2. – 495 с.
2. Данге С.А. Индия от первобытного коммунизма до разложения рабовладельческого строя. М., 1959.
3. Загальна історія держави і прав зарубіжних країн: Навчальний посібник. Вид. 5-те, доп. – К.: Атіка, 2006. – 680 с.
4. История государства и права зарубежных стран / Под ред. К.И. Батыра. – М.: Изд–во Проспект, 2004. – 496 с.
5. История государства и права зарубежных стран: Ч. 1: Учебник для вузов. – 2-е изд., стереотип / Под ред. Н.А. Крашенниковой, О.А. Жидкова. – М.: Просвещение, 2004.
6. Хрестоматия по истории древнего мира: Пособие для учителя / Сост. Е.А. Черкасова. – М.: Просвещение, 1991.
7. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права (история государства и права зарубежных стран): Учебник. – 2-е изд., перер. и доп. / З.М. Черниловский. – М.: Высшая школа, 1983.
КУРСОВА РОБОТА на тему: «Право рабовласницької Індії» Київ 2010 Вступ Що ж таке – Схід? Питання це не таке просте, як може здатися на перший погляд. Йдеться не про географічне по
Право ребенка на защиту своих прав и законных интересов
Право собственности
Право собственности
Право собственности в гражданском праве
Право собственности граждан
Право собственности граждан на жилое помещение
Право собственности и иные вещные права субъектов хозяйствования
Право собственности на землю
Право собственности на землю
Право собственности на природные объекты
Copyright (c) 2024 Stud-Baza.ru Рефераты, контрольные, курсовые, дипломные работы.