курсовые,контрольные,дипломы,рефераты
Реферат на тему:
Радянізація західних областей України після Другої світової війни
План
1. Радянізація Західної України по закінченню Великої Вітчизняної війни
2. Доля Української греко-католицької церкви. Львівський церковний собор
3. Радянізація Західної України по закінченню Великої Вітчизняної війни. Боротьба ОУН-УПА
4. Операція "Вісла"
Література
З0 червня 1945 р., у зв'язку з підписанням договору між Чехословаччиною і СРСР про Закарпатську Україну й завершенням повного возз'єднання українського народу, О. Довженко так прокоментував цю подію у своєму щоденнику: "Об'єднались усі вкраїнські землі. Буде єдине стадо і единий пастир. Усі тепер будемо однакі. Не будемо вже польським 1 бидлом, ні румунським, ні чесько-угорським. Не будемо зневажати. галичан за те, що вони добріші і культурніші від нас. Галичани не будуть боятися нас за те, що ми великі і жорстокосердні "несамостоятельна люде, не європейські й не азіатські, "отдельнії", як казав той дядько. Узнаємо Закарпатську Україну, про яку у нас не було написано ні однієї книжечки, ні одного малюночка, ні однієї вісточки. Жили ми поруч тисячу літ, не сказавши І один одному слова, ми принаймні "великі" українці. Одягнемо прекрасну Буковину, мальовничу слов'янку, в... бушлат землянистий..."
І це прагнення тоталітарного режиму вдягнути, за О. Довженком, "в бушлат землянистий" західноукраїнські землі виразно простежується у повоєнний період, коли кремлівське керівництво прагнуло уніфікувати життя регіону з рештою території СРСР й якнайшвидше реалізувати тут власну й апробовану у попередні роки політику - "індустріалізація - колективізація - культурна революція", доповнивши її ще й неофіційною четвертою складовою - "русифікацією".
7 травня 1945 р. ЦК КП (б) У і РНК УРСР ухвалили постанову "Про заходи по відбудові і дальшому розвитку господарства Львівської, Станіславської, Дрогобицької, Тернопільської, Волинської, Чернівецької областей на 1945 р. ". Документ проголошував ": на реконструкцію й розвиток як традиційних і регіону галузей промисловості (нафтовидобувна, Швова та ін.), так і нових (машинобудівна, приладобудівна, металообробна тощо). Упродовж четвертої п'ятирічки з великих промислових підприємств Радянського Союзу до Західної України було надіслано тисячі робітників і 2 тис. інженерно-технічних працівників. До 1950 р. чисельність робітників, зайнятих у промисловості західних областей УРСР, зросла з 138 до 284 тис. осіб. Особливість Індустріалізації регіону полягала в тому, що темпи промислового розвитку тут були значно вищими, ніж у східних областях республіки. Якщо питома вага індустрії західних областей в усій промисловості України у 1940 р. становила 4,7%, то в 1948 р. - 12,6%.
Ця прискорена індустріалізація, як і в Східній Україні, супроводжувалася водночас повільним розвитком харчової, легкої та інших галузей промисловості, що виробляли товари для населення. Ще більш негативні наслідки викликала розгорнута-паралельно за більшовицькими стандартами колективізація, яка здійснювалася форсовано-примусовими методами. Більшість колгоспів було створено в 1948-1949 pp. Якщо на початку 1946 р. в Західній Україні було 158 колгоспів, то на 1 листопада 1949 р. - 6 098. До середини 1951 р. - понад 95% селянських господарств примусово були об'єднані в понад 7 тис. колгоспів. До 1950 р. у регіон центральне керівництво надіслало 15 тис. осіб, які вважалися фахівцями в галузі сільського господарства. Політичний контроль забезпечували політвідділи МТС, для роботи в котрих направили 1,7 тис. партійних функціонерів.
Буденним явищем під час проведення колективізації стали порушення законності. Так, у Волинській області лише за перше півріччя 1947 р. офіційно було зареєстровано 32 випадки таких порушень (серед них - побиття громадян, вилучення у них майна, незаконні арешти, загроза зброєю та ін). Ситуація ускладнювалася тим, що процесові колективізації протидіяли УПА й підпілля ОУН. У свою чергу, це стимулювало репресивно-каральну активність комуністичної системи по масовому виселенню так званих "куркулів" та їхніх родин.
Примусово колективізоване селянство зіткнулося зі значними проблемами. Так, у 1949 р.4% західноукраїнських колгоспів зовсім не видавали зерно на трудодні, а 21% господарств не виплачував грошей. Тому селяни всіляко ухилялися від праці у колгоспах: у 1950 р. в регіоні 45% колгоспників (ледь не кожен другий) не відробили обов'язковий мінімум трудоднів. Тим часом комуністична пропаганда всіляко вихваляла "переваги" колгоспного ладу.
Певні успіхи були досягнуті в галузі освіти. Вже у 1945/46 навчальному році в західних областях налічувалося 6,5 тис. шкіл, які відвідували 1 млн.233 тис. учнів. У першу повоєнну п'ятирічку кількість середніх шкіл у регіоні зросла майже усемеро. У 1950/51 навчальному році тут працювали 24 вищі навчальні заклади (в тому числі 3 університети), в яких навчалося близько 34 тис. студентів, і 110 спеціальних навчальних закладів (29 тис. учнів). Після смерті Сталіна (1953) певні зрушення відбулися у справі відповідного представництва західноукраїнської молоді серед місцевого студентства: якщо у 1946 р. вона складала лише 37% студентства регіону, то в 1953 р. - вже понад 57%.
Водночас посилився й процес русифікації, носіями й провідниками якої були не лише надіслана зі східних областей УРСР та інших республік СРСР партійно-радянська номенклатура, але й інженерно-технічні працівники, робітники, а також "делеговані" до Західної України студентство й викладом і, В 1953 р. у вищих навчальних закладах західних областей переважна більшість дисциплін викладалися російською мовою. У Львівському державному університеті з 295 викладачів українською мовою лекції читали лише 49 (17%).
Із поверненням Червоної армії, НКВС та радянської адміністрації на західноукраїнські землі істотно ускладнилася діяльність Української греко-католицької церкви (УГКЦ). На Західну Україну було поширено дію радянського антирелігійного законодавства. Влада заборонила релігійне навчання дітей й діяльність молодіжних католицьких товариств, запровадило жорстку цензуру церковних видань.
Тоталітарний режим радянського гатунку, маючи досвід повного упокорення Православної церкви, вже у 1944 р. розпочав наступ проти УГКЦ. Ця церква розглядалася владою як головна перешкода на шляху радянізації західноукраїнського регіону.
Перед другим приходом радянської влади на Західну Україну у складі УГКЦ функціонувало понад 3 тис. парафій, близько 4,5 тис. храмів, понад 200 монастирів. Священиків готувала Львівська богословська академія та 5 духовних семінарій. Церкву очолював митрополит, якому підпорядкувалися 10 єпископів, майже 3 тис. священиків, понад 1,5 тис. ченців і черниць.35 видавництв УГКЦ випускали 6 щомісячних часописів й 3 тижневики, а також десятки найменувань іншої церковної літератури.
Могутність і поважний вплив УГКЦ полягали насамперед у тому, що завдяки багатогранній діяльності, спрямованій на розвій духовного життя українського народу західних теренів національної території, вона користувалась авторитетом серед мільйонів віруючих і відігравала роль національної церкви, завдяки якій українці Східної Галичини таї Закарпаття упродовж століть змогли зберегти влас-і ну національність під чужонаціональним пануван-1 ням у польському та австро-угорському оточенні.
Комуністична влада розпочала втручання у справи УГКЦ із вимог про подачу даних про священиків І та проведення інвентаризації церковного майна. І Священикам було наказано відправляти урочисті богослужіння у дні радянських офіційних свят, прославляти Сталіна, інших більшовицьких вождів, перемоги Червоної армії й публічно засуджувати дії організації українських націоналістів і Української повстанської армії.
Керівництво УГКЦ намагалося залагодити стосунп ки із адміністрацією. Митрополит А. Шептицький у листі до уряду СРСР висловив готовність до співпраці. Після його смерті (1 листопада 1944 р) наступник владики - митрополит Й. Сліпий - закликав українське підпілля до припинення збройної боротьби та надіслав до Москви делегацію, що передала до фонду Червоного Хреста СРСР 100 тис. крб., натомість одержавши від уряду запевнення, що церква не матиме перешкод у своїй діяльності. Насправді ж у Москві в цей час готувався план повної ліквідації УГКЦ.
У квітні 1945 р. засоби масової інформації (насамперед республіканські газети, журнали, радіо) розпочали кампанію дискредитації цієї церкви, що була І звинувачена у співпраці з німецькими окупантами, та... антиукраїнській діяльності. В ідеологічно-пропагандистському "забезпеченні" "антиуніатської" кампанії були використані праці істориків та літературна публіцистика членів Спілки радянських письменників України. Так, на замовлення влади із серією памфлетів, спрямованих проти УГКЦ ("З хрестом чи з ножем", "Що таке унія", "Присмерк чужих богів", "Годі!") виступив львівський літератор-комуніст Ярослав Галан (про замовний характер памфлетів свідчить й використання автором псевдонімів - Володимир Расовая та Ігор Семенюк). Після пропагандистської "підготовки" розпочалися арешти. За гратами опинилася уся верхівка УГКЦ на чолі з митрополитом Й. Сліпим. Упродовж 1945 р. до радянських в'язниць і таборів потрапило понад 800 греко-католицьких священиків. У храмах та монастирях проведені обшуки, масово конфісковувалися церковні архіви та бібліотеки. Сподівання духовенства й віруючих на захист з боку Апостольської Столиці, якій підпорядковувалася УГКЦ, та країн Заходу не справдилися.
Для остаточної розправи з УГКЦ було використано Російську православну церкву й частину греко-католицького духовенства, яку в атмосфері репресій і залякувань влада перетворила у знаряддя своєї антикатолицької політики 8-10 березня 1946 р. відбувся Львівський собор УГКЦ організований Г. Костельником, на якому були присутні доставлені сталінськими органами безпеки 216 священиків та 19 світських осіб. Серед духовенства було 4 єпископи, але не греко-католицьких, вони перебували у тюрмах), а лише православних. Собор, як того й вимагала влада, слухняно оголосив про розірвання Брестської унії 1596 p., відмежування від Римо-ка-толицької церкви й повернення до православної віри шляхом возз'єднання з Російською православною церквою. Невдовзі число греко-католицьких священиків, які були репресовані через відмову перейти у православ'я, зросло до 1,5 тис. осіб.
Митрополит Й. Сліпий перебував у радянських концтаборах майже 20 років і вийшов на волю 26 січня 1963 р. завдяки клопотанню Ватикану перед урядом СРСР, після чого виїхав до Риму. Впродовж кількох десятиліть греко-католицька церква в Україні перебувала під забороною й діяла у підпіллі. Легалізація її діяльності відбулася у листопаді 1989 р.
Повернення радянської влади було сприйняте в західноукраїнських землях не як "визволення", а як заміна одного окупаційного режиму - гітлерівського, іншим його аналогом - комуністичним, сталінського зразка. Народ був налаштований проти політичного і соціально-економічного устрою, що панував в СРСР, спробувавши у 1939-1941 pp. "переваг" соціалістичного способу життя, зокрема у вигляді занижених життєвих стандартів, специфічного комуністичного словоблуддя, перманентних репресій, депортацій, конфіскацій. Національно свідома частина населення оцінювала перебування України у складі СРСР як колоніальну залежність від московського центру. Селянство боялося колгоспів, що асоціювалися з убогістю, примусовою працею й голодомором. Духовне життя народу також підлягало переведенню на радянські стандарти, згідно з якими патріотизм українців кваліфікувався як буржуазний націоналізм, релігія оголошувалася антинауковим світоглядом, а Греко-католицька церква - слугою Ватикану й фашизму.
З приходом Червоної армії опір народу політиці радянізації набув масового збройного характеру. Учасники ОУН-УПА не склали зброю, а продовжили боротьбу із сталінським режимом. У західноукраїнських областях розгорнулася справжня партизанська війна. До весни 1945 р. в рядах УПА перебувало близько 90 тис. осіб. За свідченням останнього головного командира УПА полковника В. Кука, "Українська повстанська армія в дні своєї найбільшої сили налічувала близько півмільйона чоловік, якщо рахувати не лише вояків, але й усі допоміжні служби та структури".
Військові підрозділи повстанців, що дислокувалися у лісах, опиралися на всебічну підтримку народу. ОУН-УПА повсюдно мали мережу невеликих боївок (озброєних груп). У 1944-1945 pp. повстанці та націоналістичне підпілля здійснили 14,5 тис. терористичних і диверсійних актів, в результаті яких загинуло ЗО тис. осіб, у тому числі близько 4 тис. представників органів радянської влади.
Зі свого боку, радянська адміністрація вдавалася до жорстоких методів придушення повстанського руху. Впродовж 1944 р. каральними органами та армійськими частинами було вбито понад 57 тис. вояків УПА. В 1944-1945 pp. проти ОУН-УПА було проведено 26,6 тис. бойових операцій. Найбільший наступ проти загонів УПА відбувся у квітні - травні 1945 p., коли для боротьби з повстанцями у Карпатах і Прикарпатті влада кинула 40 тис. вояків.
У 1944-1945 pp. у Західній Україні щодня в середньому відбувалося до 500 сутичок між Українською повстанською армією і радянськими військами. Закінчення Другої світової війни дало змогу московському керівництву зосередитися на боротьбі з повстанським рухом. У січні - квітні 1946 р. внаслідок каральних операцій підрозділів НКВС загинуло близько 40% повстанців.
Національно-визвольна боротьба на західноукраїнських землях відбувалася в умовах жорсткої інформаційної блокади. Радянські засоби масової інформації та партійно-пропагандистський апарат свідомо створювали образ ворога - "українського буржуазного націоналіста", повідомляючи про жорстокості, вчинені членами ОУН-УПА. При цьому всіляко замовчувалися методи, що їх застосовували радянські спецслужби - знищення населених пунктів, часто разом з мешканцями, масові депортації, мародерство, грабежі, перевдягнення у форму повстанців з провокаційною метою, катуванні цивільного населення та ін. У численних "таємних" і "цілком таємних" доповідних, в тому числі підготовлених органами прокуратури, такі дії республіканських спецслужб кваліфікувалися як "порушення соціалістичної законності". З осені 1944 р. по 1951 р. із Західної України на Північ, до Сибіру, Казахстану й Далекого Сходу насильно було вивезено понад 203 тис. осіб, яких влада вважала членами сімей "бандерівців" і "підсобниками" ОУН-УПА.
У другій половині 40-х років повстанський рух; почав слабнути - як через жертви серед особового складу підрозділів УПА, так і внаслідок масових депортацій. У березні 1950 р. під Львовом у бою загинув головнокомандувач УПА Роман Шухевич ("Тарас Чупринка"). Замість масштабних воєнних дій збройне підпілля УПА змушене було перейти до тактики здійснення терористичних актів проти представників радянської адміністрації. Боротьба тривала до 1954-1956 pp.
Повстанський рух остаточно згас із завершенням у Західній Україні колективізації. Завдяки колгоспам радянська влада не тільки уярмила селян, але й стала повністю контролювати виробництво й збут продуктів харчування, що унеможливило постачання загонів УПА.
Починаючи з травня 1945 р. й до 1949 р. радянська влада оголосила 5 амністій для учасників національно-визвольного руху в Західній Україні. Десятки тисяч повстанців вийшли з лісів і здалися. Частина підрозділів УПА із зброєю в руках здійснила рейд через Чехословаччину до Західної Німеччини. Тисячі учасників національно-визвольного руху (в тому числі "амністованих" владою) загинули у таборах, в'язницях та на засланні. Ті, хто
Вижив, дістали змогу повернутися в Україну наприкінці 50-х - на початку 60-х років.
Новий державний кордон між УРСР і Польщею, що був встановлений після завершення Другої світової війни, не повністю співпадав із усталеними межами розселення українського і польського народів (так звана "лінія Керзона"). Сталін волів розраховуватися за власні злочини українськими землями (на зразок вересневого 1939 р. нападу на Польщу й "Катинської справи" - розстрілу польських офіцерів). Внаслідок цього на польській території опинилися українці - корінні мешканці Підляшшя, Холмщини, Лемківщини і Посяння, а на території західних областей УРСР (переважно у містах) - значна кількість поляків.
Уряди СРСР і Польщі домовилися про взаємний обмін цим населенням, що й було здійснено впродовж 1944-1946 pp. Таким чином до Польщі з УРСР перебралися близько 800 тис. осіб - не лише етнічних поляків, але й євреїв та українців, які назвали себе поляками. Однак українці, що мешкали у Польщі, як правило, відмовлялися покидати рідні землі і домівки. Тому їх (близько 500 тис. осіб) до радянської України переселили примусово. Не зважаючи на ці примусові заходи, на кінець 1946 р. майже 150 тис. українців зуміли уникнути переселення до УРСР і залишалися в рідних місцях. Це суперечило планам комуністичного уряду Польщі щодо полонізації прикордонних земель. Тому 29 березня 1947 р. було прийнято рішення про примусове переселення українців з Підляшшя, Холмщини, Лемківщини і Посяння до північних і західних земель Польщі (Ольштинське, Гданське, Кошалінське, Щецінське й Вроцлавське воєводства).
Ця акція, під назвою операція "Вісла", здійснювалася з квітня 1947 p. до кінця 1948 р. Приводом для її проведення послужило вбивство вояками УПА заступника міністра оборони Польщі генерала Кароля Свєрчевського. Відповідальність за підтримку УПА була покладена на всіх українців - незалежно від віку, статі, віросповідання, політичних поглядів.
Акція здійснювалася жорстокими - в сталінському стилі - методами, із застосуванням зброї (під час операції було вбито 600 осіб). Депортованим українцям (понад 140 тис) заборонялося поселятися на нових місцях цілими селами чи хоча б групами, а, навпаки, їх свідомо й цілеспрямовано розселяли по 2-3 родини по різних населених пунктах, створюючи таким чином умови для подальшої полонізації. Національно свідомих українців і тих вигнанців, які посміли порушити заборону й повернутися до рідних місць, польська адміністрація ув'язнювала у концентраційному таборі у м. Явожно, куди потрапило близько 4 тис. осіб, з яких біля 160 тут загинуло.
Місцевості, "звільнені" від українців, відразу ж було заселено поляками. Тут свідомо знищувалися будь-які ознаки, що могли б свідчити про попередніх господарів: зрівнювали із землею українські кладовища, руйнували старовинні церкви (лише на Лемківщині - понад 100), багато з яких являли собою чудові витвори української архітектури XIV-XIX ст., тощо.
У 1990 р. польський парламент - спеціальною постановою засудив акцію "Вісла". Однак про перемогу історичної справедливості стосовно жертв акції "Вісла" говорити занадто рано: сприятливих політичних і економічних умов для повернення депортованих та їхніх нащадків у рідні місця поки що не створено.
1. Алексєєв Сергій Васильович, Ляшенко Євгенія Петрівна, Довбня Ольга Анатоліївна. Історія України: Короткий курс лекцій: [для студ. вузів усіх спец. та усіх форм навчання] / Донбаська держ. машинобудівна академія. - Краматорськ: ДДМА, 2007. - 228c.
2. Безотосний Микола Трохимович. Україна в добу сталінщини: історія опору / НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. - К., 2002. - 128с.
3. Бойко Олександр Дмитрович. Історія України: Навч. посіб. - 3. вид., випр., доп. - К.: Академвидав, 2005. - 688с.
4. Історія України. Документи. Матеріали: Посібник / Віктор Юхимович Король (уклад., комент.). - К.: Видавничий центр "Академія", 2002. - 448с.
Реферат на тему: Радянізація західних областей України після Другої світової війни План 1. Радянізація Західної України по закінченню Великої Вітчизняної війни 2. Доля Української греко-католицької церкви. Львівський церковни
Радянізація західноукраїнських земель (1939-1944 рр.)
Радянський Союз у другій половині ХХ ст.
Радянсько-німецькі договори 1939 р. і західноукраїнські землі
Разбойный приказ
Развитие Аргентины, Бразилии и Мексики в условиях представительной демократии. Чили после диктатуры
Развитие архитектуры и топографии Стамбула
Развитие внутреннего рынка в России 19 в. Рост внешней торговли
Развитие Восточной Европы во второй половине двадцатого века
Развитие городов и провинций Турции
Развитие гражданской авиации в 80-90-х годах ХХ века
Copyright (c) 2024 Stud-Baza.ru Рефераты, контрольные, курсовые, дипломные работы.