База знаний студента. Реферат, курсовая, контрольная, диплом на заказ

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

БАРАБАШ ЮЛІЯ ВАСИЛІВНА

УДК 94 (477.6) «1920/1930»

РОЗВИТОК ІНФРАСТРУКТУРИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я В ДОНБАСІ У 20-Х РР. ХХ СТ.: ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ

Спеціальність 07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Луганськ – 2008

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

 

Актуальність дослідження. Сьогодні Україна є суверенною європейською державою. Важливою складовою її соціально-економічної сфери є інфраструктура охорони здоров’я, розвиток якої проходить у складних умовах. Процеси, пов’язані з питаннями матеріального стимулювання медичних працівників, створення належних умов праці та соціального забезпечення протягом доби незалежності нашої держави потерпали від значних невдач та змушували до пошуку нових механізмів регулювання цього питання.

Зазначені тенденції пов’язані з політикою ціноутворення, оподаткування, станом ринку праці, зайнятістю, соціальним захистом і забезпеченням населення. До того ж, як вважають сучасні дослідники, представники бюджетної сфери, до яких відносяться і медики, яких держава матеріально не підтримує на належному рівні, звертаються до пошуку додаткових шляхів отримання матеріальних благ, не турбуючись про моральний бік справи. Глибоким корінням таких проблем є порушення розподілу матеріальних та духовних благ. Виходячи з таких міркувань, керівництву держави слід враховувати досвід минулих років, який досить часто допомагає у вирішенні наболілих проблем. Але нерідко він несе у собі негативний приклад, що у свою чергу, також є досвідом – «як уникнути подібних моментів».

Вважаємо за доцільне звернутися до досвіду 20-х років минулого століття. У той час питання соціальної політики відігравали неабияку роль у діяльності керівних органів. Одразу після революційних змагань на порядок денний постали питання, які потребували виваженого та глибокого підходу. Гострими проблемами були голод, стан охорони здоров’я, соціальне забезпечення, безробіття, матеріально-побутові умови. Особливо гостро криза проходила в Донецькій губернії.

Дійсно, нинішній стан можна дещо порівняти з 20-ми рр. ХХ ст. Саме тоді, як і у період проголошення незалежності нашої держави (1991 р.), відбувалася трансформація у соціально-економічній сфері. З переходом до ринкових відносин (1921 р. – перехід від політики «воєнного комунізму» до «нової економічної політики») спостерігалося скорочення бюджетного фінансування медичної допомоги, що призводило і до скорочення медичних установ, їхнього закриття. Недостатнє фінансування позбавляло можливості забезпечити медичні заклади належною кількістю медичних приладів та апаратури. Однак владні органи намагалися сконцентровувати зусилля, аби забезпечити населення медичною допомогою, тобто приділялася увага питанню будівництва закладів охорони здоров’я, їхньому ремонту, забезпеченню належними приладами, вирішенню кадрових питань та ін. Уже наприкінці 1920-х рр. було отримано значних результатів щодо відкриття медичних закладів та забезпечення сфери належною кількістю кваліфікованих кадрів.

Тож, на нашу думку, проблеми у сфері охорони здоров’я Донбасу періоду 1920-х рр. перегукуються з нинішніми, що й спричинює актуальність цього наукового дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами

Дисертаційне дослідження виконувалося в рамках комплексної програми «Українська еліта в історичному контексті державотворчих процесів та розвитку суспільно-політичної думки», що розробляється історичними кафедрами Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (державний реєстраційний номер 0106U000296).

Об’єктом дослідження є система охорони здоров’я Донецького регіону у 20-ті роки ХХ століття.

Предметом вивчення є інфраструктура охорони здоров’я Донбасу, у тому числі надання медичних послуг населенню, а також забезпечення галузі відповідними кадрами.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період 20-х рр. ХХ ст., бо саме протягом зазначеного десятиліття відбувався процес становлення інфраструктури охорони здоров’я Донецького регіону. В умовах того часу відкривалися медичні установи, надавалася допомога населенню, велася напружена боротьба з епідеміями та соціальними захворюваннями, діяла робітнича медицина, яка забезпечувала працівників медичною допомогою.

Територіальні рамки дослідження охоплюють терени сучасного Донбасу (Донецька та Луганська області). Це пояснюється тим, що Донбас, як один з найбільш промислово розвинених регіонів України, був осередком організації медичної допомоги робітникам підприємств та населенню в цілому.

Мета дослідження полягає у виявленні особливостей розвитку інфраструктури охорони здоров’я в Донбасі у 1920-х рр., висвітленні й узагальненні низки аспектів з історії становлення медичних установ, а також історичному аналізі організації медичної допомоги у боротьбі з епідеміями, соціальними захворюваннями, розвитку робітничої медицини та закладення основ просвітньо-профілактичної роботи у регіоні.

Відповідно до поставленої мети передбачається вирішення таких наукових завдань:

- виявити, систематизувати та класифікувати джерельну базу роботи;

- розглянути стан охорони здоров’я в Донбасі на 1920 р.;

- висвітлити особливості формування системи медичних установ;

- дослідити шляхи вирішення проблеми медичних кадрів;

- розкрити масштаби й наслідки діяльності апарату охорони здоров’я і медичних установ щодо ліквідації епідемій та соціальних захворювань у регіоні;

- показати особливості розвитку робітничої медицини у Донбасі;

- оцінити внесок держави й керівних органів у сферу охорони здоров’я, започаткування та розвиток просвітньо-профілактичної роботи у регіоні.

Наукова новизна дисертації насамперед полягає в тому, що в ній узагальнено висновки наукових праць, в яких в тій чи іншій мірі аналізуються окремі аспекти теми дослідження, і, виходячи з концептуальних позицій сучасної історичної науки, на основі широкої та різноманітної джерельної бази вперше здійснено аналіз формування інфраструктури охорони здоров’я у Донбасі в період 1920-х рр. Вона визначається такими результатами дослідження:

1. Досліджено стан медичної галузі в Донецькому регіоні на 1920 рік.

2. Показано особливості формування системи медичних установ та посилення їхньої ролі в охороні здоров’я регіону.

3. Розглянуто процес становлення та розвитку медичної освіти у Донбасі.

4.  Проаналізовано діяльність органів влади та установ охорони здоров’я у боротьбі з епідеміями та соціальними захворюваннями в умовах погіршення економічного стану як у республіці в цілому, так і в регіоні зокрема, а також статистичний матеріал щодо кількості захворювань.

5. Охарактеризовано досвід діяльності робітничої медицини з елементами страхової, а також звернено увагу на привілейований стан робітників промислових підприємств Донбасу у розподілі медичної допомоги в порівнянні з іншими верствами населення.

6. Висвітлено діяльність установ охорони здоров’я у просвітницько-профілактичному напрямку, у тому числі в питанні відкриття курортів, попередження захворювань профілактичними методами.

Науково-теоретичне та практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що його фактичний матеріал, теоретичні положення і висновки можуть бути використані при розробці узагальнюючих праць як з історії України, так і в краєзнавчих студіях. Зібрані й проаналізовані історичні відомості можуть використовуватися при розробці спецкурсів, а також навчальних посібників з історії України.

Апробація результатів дисертаційної роботи. Основні положення та висновки дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри архівознавства та історії України Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, а також знайшли відображення у тезах доповідей та матеріалах наукових конференцій: Міжнародних наукових конференціях студентів, аспірантів та молодих вчених

«Актуальні проблеми новітньої історії» (Луганськ, 23 листопада 2006 р.), «Проблеми світового розвитку в історичному контексті (Луганськ, 27 листопада 2006 р.), V Міжрегіональній науковій конференції «Актуальні питання історії України, всесвітньої історії, освіти, науки і техніки» (Луганськ, 27 червня 2007 р.), Методологічному семінарі «Історія науки і техніки» (14-15 квітня 2008 р.).

Публікації. За матеріалами досліджень, представлених у дисертації, опубліковано 11 наукових праць, серед яких 7 статей у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України.

Структура дисертації зумовлена її метою та науковими завданнями. Вона складається зі вступу, трьох розділів, висновків (154 сторінки – основний текст), списку використаних джерел та літератури (154 найменування на 18 сторінках) і додатків. Загальний обсяг дисертації становить 179 сторінок.

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, її зв'язок з науковими програмами, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, його хронологічні рамки й територіальні межі, розкривається наукова новизна обраної теми, а також практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі “Джерельна база, історіографія та методологія дослідження” узагальнено й класифіковано джерела за темою роботи, охарактеризовано їхні інформаційні можливості, проаналізовано основні наукові праці з історії вивчення проблеми та визначено методологічне підґрунтя дослідження.

Джерельна база роботи репрезентована такими категоріями джерел: директивні документи Народного комісаріату охорони здоров’я УСРР, документи радянських виконавчих органів влади; обліково-статистична група джерел; матеріали періодичної преси.

Архівні документи, що становлять основу джерельної бази, зберігаються у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, а також місцевих архівів: Державного архіву Донецької області та Державного архіву Луганської області.

Перша група джерел включає документи офіційного походження – законодавчі акти, декрети Народного комісаріату охорони здоров’я УСРР (далі – НКОЗ), циркуляри, положення, інструкції. Так, політика радянської влади щодо системи охорони здоров’я знайшла своє повне відображення у матеріалах фонду Р-342 Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України у місті Києві (далі – ЦДАВО України), який представлено циркулярами, положеннями, постановами, наказами, декретами, звітами та іншими документами

НКОЗ. Документи фонду Р-45 відображають основні функції управління, спрямовані на організацію курортів України. Серед використаних документів фонду в дисертації використано документи справ, які стосуються листування зі Слов’янським курортом, оскільки у Донбасі в 1920-х рр. була утворена власна Слов’яно-Бахмутська група курортів.

До другої групи джерел віднесено документи радянських виконавчих органів влади, які впроваджувалися в життя місцевими відділами управління згідно з урядовими постановами та наказами НКОЗ. Серед них фонди Державного архіву Донецької області: Р-2798, Р-57, на основі яких було з’ясовано аспекти вирішення кадрового питання та досліджено розвиток курортної справи у Донбасі. Документи фонду Р-288 дозволили проаналізувати потреби населення в медичній допомозі, рівень кваліфікації лікарів. На основі документів фонду Р-1146 проаналізовано санітарно-просвітницьку роботу в Донбасі.

При написанні дисертації залучено декілька фондів Державного архіву Луганської області. Це фонд Р-589, де зосереджено інформацію про місцеві органи НКОЗ, реорганізацію губздороввідділів. Фонд Р-580 представлений документами, що свідчать про кількість лікувальних закладів Луганського району, що входили до складу райсануправління (1920-1921 рр.), є дані щодо санітарного стану Донбасу, у тому числі Луганського округу. Документи фондів Р-401, Р-854, Р-243 характеризують стан та рівень медичної освіти в Донбасі у 20-х рр. ХХ ст., кількісний та соціальний склад студентства. Тут зосереджено інформацію щодо матеріального становища закладів освіти, їхнього забезпечення будівлями та належними кабінетами з приладами та обладнанням.

Цінними для дослідження є фонди Р-242, Р-589. Вони представлені циркулярами та постановами губернської інспектури окружного виконавчого комітету про гігієнічно-санітарні, профілактичні заходи, про скликання 4-ї Всеукраїнської санітарної ради (1924-1925 рр.), матеріалами до окружних з’їздів лікарів, доповідями та звітами лікувальних установ про їхню роботу, звітами інспектури про роботу медико-санітарних організацій округу тощо.

Іншу групу джерел становлять матеріали періодичних видань. Серед них бюлетені НКОЗ, центральні, республіканські, обласні та районні газети і журнали, серед яких «Кочегарка», «Луганська правда» та ін. На сторінках Бюлетенів Народного комісаріату охорони здоров’я УСРР висвітлено динаміку інфекційних захворювань в окружних містах України, зокрема, округах Донбасу. Також наведено профільну періодичну пресу того часу. Це такі журнали, як «Профилактическая медицина», «Врачебное дело», «Социальная гигиена», «Вопросы здравоохранения», видані у 1920-1930-х рр. Статті, надруковані на сторінках названих видань лікарями Донбасу та інших регіонів

республіки стосувалися низки проблем, пов’язаних з питаннями розвитку робітничої медицини у Донбасі та ін.

Аналіз джерельної бази з досліджуваної теми свідчить, що вона цілком достовірна і достатня для реалізації мети і завдань, поставлених у дисертації.

В історіографічному огляді зазначено, що наразі накопичено значний історіографічний потенціал, нагромадження якого проходило декілька періодів: перший – 20-ті рр. ХХ ст. Наукові розробки цього періоду були першими спробами науковців проаналізувати підвалини становлення системи охорони здоров’я у щойно народженій державі. Другий – 30-80-і роки минулого століття – період радянської історіографії, позначеної однобічністю підходів та ідеологічною запрограмованістю висновків. Третій – сучасна вітчизняна історіографія. За період розбудови незалежної України (90-ті рр. ХХ – початок ХХІ ст.) визначилися якісно нові погляди на проблему.

Працями першого періоду, присвяченими системі охорони здоров’я, були роботи С.М. Екеля «Инфекционные заболевания на Украине» (Харків, 1927), Д.І. Єфімова «Десять лет советского здравоохранения на Украине» (Харків, 1929), «Медицинская помощь застрахованным в 1925-1926 году» (Харків, 1927) тощо.

Основний доробок літератури з історії розвитку системи охорони здоров’я у перші роки існування радянської влади припадає на період 1930-х – кінця 1980-х рр. Історики, науковці-гуманітарії під тиском обставин того часу змушені були дотримуватися принципу партійності, класового підходу у висвітленні досліджуваних процесів, фактів і явищ. Варто зазначити, що праці радянських науковців висвітлювали історичний процес 1920-х рр. відповідно партійної політики, партійних орієнтирів і оцінок. Серед літературно-історичних надбань періоду 30-х років цінним є видання С.С. Кагана «Травматизм на Україні у 1927-1933 рр.» (Харків, 1934), в якому охарактеризовано основні завдання і по лінії медико-санітарного обслуговування працівників підприємств з метою покращення стану їхнього здоров’я та «Охорона народного здоров’я в УРСР: цифри і факти» (К., 1939).

Протягом другої половини 40-х–50-х років наукова література з історії медицини поповнилася дослідженнями, які підбивали підсумок діяльності системи охорони здоров’я у державі за тридцятирічний період, зокрема «Тридцятиріччя охорони здоров’я трудящихся в УРСР: (1917-1947)» (К., 1948). Цінним є видання «Здравоохранение Ворошиловградской области за 40 лет» (М., 1957) та праця П.Л.Шупика «Досягнення охорони здоров’я в Українській РСР» (К., 1958) тощо.

У 60-80-х рр. істориками медицини видаються перші монографії з історії розвитку охорони здоров’я. Особливістю праць цього періоду є те, що у цей час навіть згадувалися деякі «помилки» у політиці держави щодо розвитку системи охорони здоров’я. Зокрема, це праці

І.Д.Хороша «Первые годы развития советского здравоохранения на Украине (1918-1920)» (К., 1963) та «Розвиток охорони здоров’я на селі в Українській РСР (1918-1929 роки)» (К., 1969); А.А.Грандо «Развитие гигиены и санитарной деятельности в Украинской ССР» (К., 1967); видання «Из истории здравоохранения Украинской ССР» (К., 1970); праця А.М.Сердюка «Соціалістичний спосіб життя і охорони здоров’я трудящих» (К., 1979) та 3-х томне видання за загальною редакцією А.Є.Романенка «Здравоохранение в Украинской ССР. Пути и итоги развития» (Т.1) (К., 1987).

Однак праці радянського періоду, незважаючи на ідеологічне забарвлення, містять досить важливі дані з історії розвитку інфраструктури охорони здоров’я в Донбасі.

Після здобуття Україною незалежності ситуація в українській історичній науці почала змінюватися. З’явилися праці українських авторів, які об’єктивно, враховуючи аспект історизму, аналізують етапи становлення системи охорони здоров’я. Серед них колективна монографія «Панорама охорони здоров’я» (К., 2003). Значну увагу історії розвитку охорони здоров’я як складової соціального життя міста 20-х років приділено у дисертації Н.І.Коцур «Соціальне становище міського населення України в умовах непу (1921-1929 рр.)» (К., 1997). Побіжно проблеми розвитку системи охорони здоров’я в Донбасі торкнулися у своїх дисертаціях О.М. Трубенок (Матеріально-економічне становище та умови праці робітників України (друга половина 1920-х – початок 1930-х рр.) (2000 р.), А.М. Михненко (Історія Донецького басейну другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст.) (2002 р.) та Л.В. Яковлєва (Документальні джерела про діяльність Раднаркому України в період НЕПу (1921-1927)) (1994 р.), які розглядали ці аспекти у рамках розвитку соціальної сфери регіону.

Наукове дослідження А.М. Михненка в рамках історичного аналізу соціального розвитку Донбасу допомагає з’ясувати питання організації та поширення мережі лікувальних закладів у регіоні. Статистичні дані, подані в роботі, висвітлюють питання забезпечення галузі медичними кадрами.

Загальні історичні процеси, що стосуються розвитку соціальної інфраструктури та її складової – охорони здоров’я як в Україні в цілому, так і в Донбасі зокрема, проаналізовано у працях відомих істориків В.М. Литвина (Україна: міжвоєнна доба (1921-1938 рр.). – К., 2003), О.П. Реєнта (Робітники України в 1917-1920 рр. (соціально-політичні та економічні зміни)) (К., 1994), О.А. Пирога (Неп: більшовицька політика імпровізації) (К., 2001), В.Г. Шарпатого (Соціальне забезпечення в УРСР (20-30-ті роки ХХ ст.)) (К., 2006), В.А. Греченко та О.Н. Ярмиш (Україна у добу «раннього» тоталітаризму (20-ті роки ХХ ст.)) (Харків, 2001), С.А. Куглера (Политика формирования рабочих кадров для промышленности и транспорта Украины (1921-1941)) (Донецьк, 1997).

Внесок медичної інтелігенції у становлення та розвиток української системи охорони здоров’я періоду 20-х років висвітлила Т.С. Цьомра (Діяльність сільських лікарів України в добу НЕПу // Наукові записки. Серія: Історія) (Вінниця, 2006).

Отже, підсумовуючи історіографічний огляд видань радянського періоду та періоду незалежності, необхідно підкреслити, що було видано низку наукових праць як вченими-медиками, так і гуманітаріями (істориками, економістами, політологами, філософами), а також журналістами. Але, аналізуючи ці праці, зазначимо, що ще не створено узагальнюючого дослідження, де розглядався б процес формування інфраструктури охорони здоров’я в Донбасі у 20-х рр. ХХ ст.

Методологічні засади дисертації. Загалом праця базується на діалектичних принципах пізнання історичного процесу, критичному аналізі документального матеріалу, а також на важливих у концептуальному плані розробках тих учених, теоретичні висновки й узагальнення яких сприяли усвідомленню та формуванню принципових положень дисертації.

У дисертаційному дослідженні використано такі методи дослідження: конкретно-історичний, історико-системний, історико-порівняльний, діалектичний, проблемно-хронологічний, статистичний, контекст-аналізу та метод комплексного підходу.

У другому розділі «Формування системи медичних установ Донбасу» висвітлюється стан охорони здоров’я в регіоні на 1920 р., процес утворення та діяльності апарату охорони здоров’я та медичних установ, проблема медичних кадрів і шляхи її вирішення.

Історичний період на 1920-й рік характеризувався щойно завершеними революційними змаганнями та громадянською війною, коли розпочалася економічна розруха. З початку досліджуваного десятиліття настав голод 1921-1923 років, який вплинув на стан здоров’я населення Донбасу. Взимку 1921-1922 років у регіоні катастрофічних розмірів сягнула продовольча криза. З 14 січня 1922 р. Донецьку губернію було визнано голодуючою, із цього періоду розпочала свою практичну діяльність Донецька губернська комісія з допомоги голодуючим. Через недостатню фінансову допомогу держави на подолання голоду в Донбасі комісія змушена була відшукувати кошти на місцях. Зазначені перепони призводили до невчасної допомоги голодуючим, що обумовило завдання великих збитків населенню та погіршення стану його здоров’я. Випадки голоду мали прояв і у середині 1920-х рр.

Зазначено, що соціально-економічний стан Донбасу характеризувався незадовільним розвитком житлово-комунальної сфери, безробіттям. Ці проблеми негативно впливали на стан інфраструктури охорони здоров’я в регіоні, для подолання яких керівництву держави та відповідним органам управління необхідно було зробити певні кроки задля вирішення питань щодо поширення мережі медичних установ та забезпечення їх відповідними лікарськими кадрами.

У дисертації підкреслюється, що у період 1917-1920 рр. у Донбасі, як і по всій Україні, у цілому розпочався процес становлення системи охорони здоров’я. Враховуючи досвід минулого, що характеризувався необхідністю вирішення низки питань у галузі охорони здоров’я, яка була у занепаді, треба відзначити діяльність урядів, існування яких припало на вказаний період. А недоліки та невирішеність багатьох питань охорони здоров’я промислового регіону у той час можна віднести до короткочасних етапів діяльності урядів, до того ж кожен з них у першу чергу дбав про утвердження на політичній арені. Тобто державні органи просто не встигали розібратися в існуючих проблемах галузі та втілити щойно намічені плани.

Усе ж було зроблено перші кроки у створенні законодавчо-нормативної бази, створено керівні органи у сфері охорони здоров’я. Почалося введення профілактичних заходів при подоланні епідемій та низки інших захворювань. Надавався пріоритет у забезпеченні медичною допомогою робітничого прошарку населення, що, у свою чергу, було і негативним моментом з боку діяльності керівних органів. Було розроблено теоретико-правові засади державної політики у сфері охорони здоров’я та соціального захисту населення, які мали втілитися в практику тощо.

Доведено, що у 1920-ті роки у Донбасі місцева влада докладала значних зусиль задля створення належної бази медичних установ. Перешкоди, пов’язані з економічним станом країни, адміністративно-територіальними змінами, наявними у досліджуваний період, гальмували процес зміцнення матеріальної бази медичних закладів. 1922 рік виявився періодом, коли керівники закладів охорони здоров’я змушені були вдаватися до пошуку коштів на місцях. Витрати місцевих коштів на охорону здоров’я протягом 1922-1925 рр. становили 10% губернського бюджету на рік. Але, незважаючи на всі перестороги, місцевими органами влади та відділами охорони здоров’я приділялася значна увага заходам щодо будівництва нових медичних закладів, проведенню ремонтів у старих лікувальних установах та забезпечення їх новим обладнанням. І якщо на початку 1920 р. у Донбасі кількість лікарень, лікувальних та фельдшерських пунктів дорівнювала 612, то вже на 1930 рік близько 450 зазначених установ функціонували лише в Артемівському, Луганському та Сталінському округах. Також було відкрито заклади нового типу: ізоляційно-пропускні пункти, санітарні бактеріологічні лабораторії, інфекційні відділення та бараки, венерологічні та туберкульозні диспансери, фізіотерапевтичні кабінети, санаторії та будинки відпочинку. Це свідчить про позитивні кроки влади у покращенні медичної справи у регіоні. Також набула розгортання мережа закладів робітничої медицини, хоча незначна частка робітників промислових підприємств, шахт мали можливість отримати фізіотерапевтичну, стоматологічну, санаторно-курортну та інші види допомог.

Автор доводить, що гострими питаннями періоду 1920-х рр. були кадрові проблеми у сфері охорони здоров’я Донбасу. У 1920 р. в Донецькій губернії було близько 600 лікарів, але ця кількість зовсім не відповідала потребам часу. Тому на порядок денний було висунуто завдання збільшення числа працівників медичних установ, вирішенням чого й займалися органи управління регіону. У певній мірі питання було вирішене, коли у першій половині досліджуваного періоду до Донбасу було відряджено 100 лікарів з Харкова та Києва. Але, на жаль, низка невідповідних соціально-економічних умов сприяли негативним настроям медиків і призводили до відмови останніх працювати у гірничопромисловому регіоні. У свою чергу, керівні органи піклувалися про вирішення негативних моментів, пов’язаних з подібними настроями медичної інтелігенції. І вже з другої половини 20-х років поставали питання про необхідність вирішення проблем щодо забезпечення медичних кадрів належними умовами життя та праці. Хоча й не у повній мірі, але було досягнуто позитивних результатів, у тому числі відкриття перших навчальних медичних закладів. І вже у 1928 р. в регіоні працювало 1402 лікаря. Серед них Мазель З.А., Богоявленський П.О., Нємцов С.Б., Блехер М.Я., Кац С.Л., Струков Є.К., Кантарович Г.І., Розумовський М.В. та інші.

Становлення медичної освіти у Донбасі розпочалося лише у другій половині 20-х років. Але ще до вказаного періоду (у 1921 р.) із числа робітниць були організовані курси по охороні материнства та дитинства. У 1927 р. в Луганську працювала професійна медична школа. У 1927-1928 рр. в Луганській окрузі проходили курси для нижчого медичного персоналу при лікарнях копалень у Брянці, Краснодоні, Алчевську, Ровеньках та Боково-Хрустальському. У 1929 році діяли курси для дезінфекторів Санітарно-епідемічного відділу. У 1930 р. у Донецьку було відкрито медичний інститут. То ж у 1920-х рр. були здійснені перші кроки з відкриття медичних професійних шкіл та проведенню медичних курсів, однак були й негативні моменти, викликані, у першу чергу, матеріальними проблемами, а саме – не вистачало коштів на обладнання приміщень тощо.

У дослідженні авторка дійшла висновку, що на 1920 рік у сфері охорони здоров’я нашої держави було зроблено значних кроків до утворення органів управління у цій сфері. Теоретико-правова база, розроблена українськими урядами, сприяла в подальшому в певній мірі її практичному втіленню. На початку 20-х років актуальними питаннями в умовах того часу (нестабільне становище соціально-економічної сфери та поширення низки епідемічних захворювань) стала необхідність створення та діяльності апарату охорони здоров’я, а також медичних установ у Донецькому гірничопромисловому регіоні. Першочерговим завданням було вирішення бюджетного питання для будівництва нових закладів охорони здоров’я та відбудови, матеріального зміцнення вже функціонуючих медичних установ. І хоча було безліч перепон (скорочення бюджету на асигнування у будівництво, кількості закладів охорони здоров’я (1922 р.) та ін.), усе ж керівництво держави дбало про вирішення негативних моментів цього питання. Уже наприкінці досліджуваного періоду було досягнуто значних результатів у поширенні мережі лікувальних установ. Позитивами існування робітничої медицини у Донбасі було й поширення мережі профільних закладів. Такі заходи влади та управлінських органів охорони здоров’я сприяли покращенню загального стану медичної сфери, що характеризувалося зниженням чисельності захворювань серед населення, покращенням загального стану життя.

У цілому можна зазначити, що держава дбала про відповідну кількість лікарів у Донбасі, але були й недоліки, адже на початку десятиліття регіональне керівництво у сфері охорони здоров’я змушене було постійно «нагадувати» центральним органам влади про ці проблеми, аби вирішити питання на відповідному рівні.

У третьому розділі «Посилення ролі медичних установ в охороні здоров’я населення Донецького регіону» розглядається санітарно-епідемічний стан та протиепідемічна діяльність, боротьба із соціальними захворюваннями та медико-профілактична допомога населенню, медичне обслуговування робітників промислових підприємств.

У дисертації зазначено, що серед епідемій, що спалахували у 1920-х роках, були тиф, холера, малярія, дизентерія, кашлюк та ін. Задля боротьби з ними проводилися щеплювальні кампанії. Значну роль у боротьбі з епідеміями відіграли санітарні комісії, які були вищими санітарними органами на місцях. До їхніх повноважень належало керівництво з питань санітарної пропаганди, санітарно-промислового нагляду, виявлення та ізоляція хворих.

Тенденція поширення тифів, холери у Донбасі була характерною для першої половини 1920-х років, хоча не в повні мірі зникли ці епідемії і наприкінці десятиліття. Головними причинами, які не давали можливості зупинити епідемії тифів, були погані житлові умови в Донбасі, скупченість населення, нестача лазень, мила, майже повна відсутність пралень. Погане водопостачання, особливо на селі; передача інфекцій через продукти харчування, у першу чергу через молоко, також були причинами розповсюдження захворювань на тиф.

З настанням епідемії для подолання нових спалахів та ліквідації збудників холери керівництво Губернського санітарного управління Донбасу та НКОЗ УСРР вдавалося до низки заходів, в результаті чого до Донбасу було надіслано щеплювальні, епідемічний та санітарно-агітуючий загони, лікарі, лікувальні помічники, бактеріологи.

До епідемій тифу та холери додалися захворювання на віспу та малярію. Місцем найбільшого розвитку натуральної віспи була Донецька губернія, де епідемія з 1925 р. майже припинилася. Поширення малярійних захворювань у межах Донбасу розпочалося восени 1922 р. Було вирішено вживати таких заходів: раннє розпізнавання; госпіталізація хворих; дезінфекція; широка профілактика як основа всієї боротьби.

З 1921-1925 років особливого спалаху набули дитячі інфекції (скарлатина, кір, кашлюк та ін.). У середині 20-х років у Донбасі поширюється низка нових епідемічних захворювань. У 1925 р. в Луганському окрузі значно поширився сказ, а на початку 1926 р. там лютувала епідемія грипу.

Після значного зниження захворюваності на гострі інфекційні захворювання у країні перед санітарними органами постали нові завдання. Перш за все слід було визначити правовий стан санітарно-епідеміологічної організації республіки, встановити єдину структуру губернських та повітових санітарних органів, укріпити санітарну організацію кваліфікованими кадрами, значно розширити характер її діяльності, поступово переключити з протиепідемічних питань, якими вона займалася через обставини, що склалися, на проблеми санітарно-гігієнічного характеру. Народне господарство потребувало міцної та дієвої санітарної організації, яка могла б вирішувати ці нові та складні завдання. Створення такої організації було розпочато у 1922 році.

Зазначено, що після зупинення масових епідемій коло протиепідемічних завдань санітарної організації не звузилося, а навпаки, бурхливий ріст промисловості в регіоні, розвиток житлового будівництва як у місті, так і на селі, будівництво нових міст та робітничих селищ потребувало посилення на місцях санітарної консультації, особливо санітарно-технічної, яку мали б проводити санітарні організації. У деяких округах ще в 1927 та 1928 роках спостерігалася незадовільна діяльність санітарної організації.

Доведено, що надзвичайно важке санітарне становище у багатьох містах Донбасу мало не епізодичний, а систематичний характер, що змусило ВРНГ УСРР та Українські союзні трести у 1928 р. погодитися з асигнуванням коштів на влаштування мережі санітарно-наглядових пунктів для приїжджих, які шукають роботу на підприємствах Донецького басейну. Враховуючи цілу низку факторів, НКОЗ на найближчі 5 років (1928-1932 рр.) намітив організацію 5 санітарно-наглядових пунктів при залізничних вузлах Микитівка та Дебальцеве. Один такий пункт обходився приблизно у 145523 крб.

Дисертант підкреслює, що були спалахи і соціальних захворювань. Серед останніх вирізняються туберкульоз, венеричні захворювання, алкоголізм та ін. Такий стан справ спонукав до створення спеціальних амбулаторно-профілактичних закладів. Розпочався процес відкриття туберкульозних диспансерів та диспансерних пунктів. Але коштів у достатній кількості на подолання цього соціального захворювання не було, тому органи влади на місцях зверталися по допомогу до громадськості. Остання залучалася до проведення «туберкульозних триденників» по збору коштів на подолання цієї хвороби.

За матеріалами санітарно-демографічного обстеження Донецької губернії у 1923 р. захворюваність на туберкульоз легень становила в середньому 4,6% на 1000 населення. Особливо захворювання було поширеним у Луганському окрузі. Навіть у 1929 р., коли стан охорони здоров’я у Донбасі значно покращився у порівнянні з попередніми роками, усе ще відмічалося поширення туберкульозу легень.

Поряд із заходами боротьби з туберкульозом органи охорони здоров’я та лікувальні заклади значну увагу приділяли поширеним серед робітництва венеричним захворюванням. Розруху в країні супроводжувало безробіття, що у значній мірі було однією із причин, що викликали розвиток венеричних захворювань, адже стрімко зростала проституція. Серед поширених венеричних захворювань вирізнялися сифіліс, перелой, м’який шанкер та ін. Останні особливо були поширені в Луганському окрузі.

Крім вищезазначених соціально небезпечних захворювань, несприятливості соціальної атмосфери, низькому культурному й моральному рівню сприяв алкоголізм, причиною якого було зростання виробництва алкогольних напоїв у губернії.

Важливе місце у розподілі всього спектру діяльності органів охорони здоров’я відводилося системі охорони здоров’я матері та дитини (охматдит). У лютому 1920 р. при місцевих ревкомах (виконкомах) було створено секції охорони материнства та дитинства. Для підготовки персоналу охматдиту у 1920 р. в Луганську та інших містах республіки були організовані курси, які готували патронажних сестер охматдиту та організаторів сільських дитячих ясел. Відбувався стрімкий процес відкриття ясел як у міській, так і у сільській місцевості, з’являлися будинки матері та дитини, будинки грудної дитини, дитячі лікарні та амбулаторії.

У Донбасі у 20-х роках минулого століття було закладено підвалини розвитку неврологічної допомоги населенню. Особлива увага приділялася розвиткові спеціалізованої травматологічної та ортопедичної допомоги. Помітного розвитку набула й урологічна служба.

Автор доводить, що в цілому у період 1920-х рр. боротьба із соціальними захворюваннями у Донбасі дала позитивні результати порівняно з попередніми роками. Це необхідно віднести на рахунок встановлення нової влади в державі, яка проводила політику утворення закладів нового типу – поліклінік-диспансерів, пов’язаних з відповідним районуванням, закріпленням підприємств і населення. З’являються протитуберкульозні та противенеричні диспансери, дитячі й жіночі консультації, в яких зосереджувалася не тільки лікувальна, а й широка профілактична робота.

Підкреслено, що підвищення пріоритету робітника-пролетаря було чи не головним завданням керівництва, це мало своє відображення і у сфері охорони здоров’я, а саме: вирішення питань щодо надання медичних послуг визначеному прошарку населення. З цією метою в Україні було створено унікальну систему робітничої медицини – прообраз страхової медицини. Нова економічна політика (неп), до якої перейшла країна, створила сприятливі умови для відновлення принципів страхової медицини, але частково, бо медичну допомогу почали надавати обмеженому контингенту застрахованих робітників.

З метою створення керівного органу та управління забезпеченням медичною допомогою робітничого прошарку у структурі Наркомату охорони здоров’я України було створено відділ робітничої медицини, а у Донецькому губернському відділі охорони здоров’я – підвідділ робітничої медицини. Весь бюджет охорони здоров’я за період існування робітничої медицини в Україні складався з чотирьох головних джерел фінансування: державних асигнувань, коштів місцевого бюджету, страхового фонду медичної допомоги та ін. У 1923-1924 рр. на розвиток матеріальної бази робітничої медицини було скеровано 79% відрахувань від Українського запасного фонду. Найбільшу участь у формуванні фонду брала Донецька губернія. На допомогу містам Донбасу було розподілено 58,7% коштів. Асигнування на 1927-1928 рр. для обслуговування робітників Донбасу становили 10520 крб.

У 1923 р., за даними Донецькгубстраху, загальна кількість застрахованих по губернії становила 215199 осіб.

У 1926 р. в Луганському та Донецькому округах було здійснено за єдиним планом диспансеризацію робітників цехів зі шкідливими умовами праці. У 1927 р. диспансеризацію провели серед більш ніж 5 тис. підлітків, вона проводилася також і серед вчителів та робітників зі шкідливими та небезпечними умовами праці. Значна увага приділялася питанню забезпечення належної охорони здоров’я робітників-підлітків.

Підкреслено, що поряд з позитивними кроками були й проблеми. Замітки на шпальтах місцевих газет, що виходили друком у 1920-х рр. свідчать, що робітники скаржилися на відсутність кваліфікованої медичної допомоги з боку лікарів та фельдшерів. Елементарних норм охорони праці взагалі не дотримувалися. У 1927 р. була скасована система робітничої медицини, а її заклади передані Наркомату охорони здоров’я. Причиною її ліквідації була критика з центру, оскільки наголошувалося, що система робітничої медицини нашої держави протиставляла себе державній охороні здоров’я. Саме з цього часу в Україні розпочалося функціонування державної системи охорони здоров’я з централізованою формою управління.

У дисертації зазначено, що найголовніші ділянки роботи губернського, а згодом окружних відділів охорони здоров’я Донбасу у сфері профілактики на початкових етапах діяльності стосувалися вирішення матеріально-технічного та адміністративного питання, питань лікувально-профілактичного напрямку й санітарно-просвітницької роботи.

У висновках узагальнюються результати пошукової і теоретико-аналітичної роботи, проведеної автором у межах дисертаційного дослідження. На підставі опрацьованих документів та літератури дисертантка дійшла ряду основоположних висновків, які дозволяють скласти цілісне уявлення про особливості розвитку інфраструктури охорони здоров’я в Донбасі у 1920-х рр.

Стан охорони здоров’я населення Донбасу на 1920-й рік поставив перед органами влади низку завдань, завдяки виконанню яких остання мала сприяти подоланню недоліків, що призводили до погіршення умов життя та праці населення, а також стану їхнього здоров’я. По-перше, влада спромоглася вирішити питання стосовно створення управлінського органу у сфері охорони здоров’я – у 1919 р. в Україні з’явився Народний комісаріат охорони здоров’я. За короткий термін було створено і керівні органи на місцях – аж до повітів. По-друге, органи влади намагалися максимально охопити всю країну мережею медичних установ. У Донбасі було створено губернський відділ охорони здоров’я.

Вирішенню питань стосовно будівництва установ лікувальної мережі перешкоджали фінансові аспекти, адже відсутність відповідного асигнування уповільнювало намічені кроки. Усе ж у 1921 році із започаткуванням непу відзначалося певне зростання мережі лікувальних закладів, а вже у 1922-1923 рр. прослідковувалася тенденція до скорочення лікувальних установ та ліжок у них, пов’язана з нестачею коштів у місцевих органах влади на утримання лікувальних закладів на колишньому рівні. Все ж в умовах епідемічного стану та поширення соціальних захворювань у 1923-1924 рр. органи влади звернули увагу на бюджетне асигнування у сферу охорони здоров’я: будівництво лікарень, поліклінік, амбулаторій, диспансерів, забезпечення їх медичними приладами та обладнанням. І вже наприкінці 20-х рр. ХХ ст. у Донбасі було сформовано таку мережу медичних установ: поліклініки, амбулаторії, пункти першої допомоги, дезінфекційні станції, санітарні бактеріологічні лабораторії, інфекційні відділення та бараки, венерологічні та туберкульозні диспансери, фізіотерапевтичні кабінети, санаторії та будинки відпочинку тощо. Це характеризувало медичну сферу як якісно нову, з відповідними досягненнями.

Позитивним моментом у сфері охорони здоров’я Донбасу у ті часи було створення системи робітничої медицини. У Донецькому губернському відділі охорони здоров’я було започатковано підвідділ робітничої медицини.

В основу лікувально-профілактичного обслуговування населення було покладено принцип соціальної профілактики, яка застосовувалася у синтезі з кваліфікованою лікувальною допомогою. Лікувально-профілактичний напрямок характеризувався дільнично-територіальним принципом.

Вивчення історії розвитку інфраструктури охорони здоров’я в регіоні дає підстави зробити наголос на досягненнях того часу: піклування уряду держави про розширення мережі медичних установ, проведення їхнього ремонту, забезпечення медичними приладами та обладнанням; набула розвитку тенденція до привілеювання безоплатного надання медичної допомоги; започаткування та втілення профілактичних основ в медицині; створення системи робітничої медицини. Ці позитивні на той час тенденції мають бути, на наш погляд, враховані при проведенні реформи системи охорони здоров’я сучасної України.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

 

Публікації в наукових фахових виданнях

1.   Барабаш Ю.В. Деякі аспекти становлення медичних установ на Луганщині у 20-х рр. ХХ ст. // Вісник Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. Історичні науки. – 2005. - № 4 (86). – С. 9-14.

2.   Барабаш Ю.В. Протиепідемічна діяльність на Луганщині у 20-х рр. ХХ ст. // Історичні записки: Збірник наукових праць. Вип. 7. – Луганськ: Вид-во СНУ ім. В.Даля, 2005. – С.13-21.

3.   Барабаш Ю.В. До історії медичної допомоги населенню у боротьбі із соціальними захворюваннями на Луганщині у двадцятих роках ХХ століття // Історія української науки на межі тисячоліть: Зб. наук. праць – К., 2005. – Вип. 21. – С.25-33.

4.   Барабаш Ю.В. Медична освіта на Луганщині у 20-х рр. ХХ ст.: деякі аспекти становлення та розвитку // Історичні записки: Збірник наукових праць. Вип. 10 (спеціальний). – Луганськ: Вид-во СНУ ім. В.Даля, 2006. – С.3-7.

5.     Барабаш Ю.В. З історії організації медичної допомоги населенню Луганщини на початку 1920-х рр. // Історичні записки: Збірник наукових праць. Вип. 12. Частина 2. – Луганськ: Вид-во СНУ ім. В.Даля, 2006. – С.3-9.

6.   Барабаш Ю.В. До питання щодо забезпечення медичними кадрами Донбасу у 20-х рр. ХХ ст. // Гуржіївські історичні читання. Збірник наукових праць. – Черкаси, 2007. – С.224-227.

7.   Барабаш Ю.В. Започаткування основ профілактичної медицини в Донбасі у період становлення радянської влади // Історичні записки: Збірник наукових праць. Вип. 16. – Луганськ: Вид-во СНУ ім. В.Даля, 2007. – С.6-10.

Матеріали конференцій

8.   Барабаш Ю.В. Джерельна база дослідження історії розвитку системи охорони здоров’я на Луганщині у 1920-х рр. // Актуальні проблеми новітньої історії: Матеріали Міжнародної наукової конференції студентів, аспірантів та молодих вчених. – Луганськ: Вид-во СНУ ім. В.Даля, 2006. – С.9-10.

9.   Барабаш Ю.В. З історії організації медичної допомоги населенню Луганщини на початку 1920-х років // Проблеми світового розвитку в історичному контексті: Матеріали наукової конференції викладачів. – Луганськ: Вид-во СНУ ім. В.Даля, 2006. – С.4.

10.                  Барабаш Ю.В. Соціальні захворювання в Донбасі у 20-х рр. ХХ ст. // Актуальні питання історії України, всесвітньої історії, освіти, науки і техніки: Матеріали V міжрегіональної наукової конференції. – Луганськ: Вид-во СНУ ім. В.Даля, 2007. – С.4.

11.                  Барабаш Ю.В. До питання про розвиток робітничої медицини в Донбасі у період непу // Історія науки і техніки: Методологічний семінар (14-15 квітня 2008 року). – Луганськ: Вид-во СНУ ім. В.Даля, 2008. – С.5-6.

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ БАРАБАШ ЮЛІЯ ВАСИЛІВНА УДК 94 (477.6) «1920/1930» РОЗВИТОК ІНФРАСТРУКТУРИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я В ДОНБАСІ У 20-Х РР. ХХ СТ.: ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ Спеціальні

 

• 14:21 05 Июля 2016
  Российско-китайский медуниверситет откроет магистерскую программу по TCM
• 01:21 05 Июля 2016
  На форуме МГУ Россия и Китай обсудят научно-образовательное сотрудничество
• 11:00 04 Июля 2016
  Реморенко: "ЕГЭ-туризм" в России сходит на нет
• 10:52 04 Июля 2016
  Летняя российско-австрийская школа откроется в Москве
• 15:31 01 Июля 2016
  В СПбГУ могут воссоздать географический факультет

Заказать уникальную работу