База знаний студента. Реферат, курсовая, контрольная, диплом на заказ

Вступ

Сьогодні наша країна стоїть на порозі визначних змін, особливо на царині освіти, яка є одним з визначальних чинників відтворення інтелектуальних і продуктивних сил людини, саме тому в наші дні вона посідає головне місце у сфері концептуально важливих питань людини ХХІ століття. На цей час освіта України знаходиться в проміжному стані переходу від застарілої та нездатної задовольнити вимоги у наданні якісних освітніх послуг системи до нової, європейської, що претендує на конкурентоспроможність на ринку освіти, є мобільною та здатна співпрацювати з цим самим ринком.

З метою реалізації стратегічного курсу України на інтеграцію до Європейського Союзу (далі ЄС), забезпечення всебічного входження України у європейський політичний, правовий, економічний та освітній простір та створення передумов для набуття нашою державою членства у вище означеній організації Указами Президента затверджена Стратегія інтеграції України до ЄС. Не слід забувати також, що Україна є країною-учасницею Болонського процесу, що також накладає певні вимоги до системи її освіти. Відтак можемо сказати, що саме Болонський процес став поштовхом та засобом демократизації та інтеграції освіти, зокрема вищої освіти країни.

Свою актуальність виявили такі питання, як забезпечення рівного доступу до освіти та забезпечення якості цієї освіти. Протягом 1995–2004 років урядом України був розроблений ряд нормативно-правових документів покликаних регулювати реформи спрямовані на модифікацію національної системи освіти. У цих реформ знайшлося чимало прихильників та супротивників, їх впровадження викликало жвавий відгук громади, пройшли низка семінарів, нарад, обговорень, круглих столів, соціальних досліджень. На царині сучасної вітчизняної науки та освіти утвердилася думка, у необхідності відходу від старих командно-адміністративних методів, які відчутних позитивних зрушень не дають. Окрім того нинішня система ліцензування та акредитації ВНЗ не довела своєї ефективності. В зв’язку з цим, з’явилась невід’ємна потреба в інформації з приводу стану освіти, її якості та вичерпності, тобто потреба в моніторингу освіти, зокрема її якості. Оцінка якості освіти виступає як важливий механізм забезпечення ефективності останньої, а моніторинг повинен носити системний характер.

Проте для впровадження системи оцінки якості освітніх послуг необхідно мати, по-перше, чіткі уявлення про критерії якості освіти, а по-друге, висококваліфікованих фахівців з означеного питання. Моніторинг же якості освіти виявляє гостру необхідність створення незалежних установ та інститутів, які були б спроможні оцінити якість надання освіти та підготовки фахівця тим чи іншим навчальним закладом, задля об’єктивної оцінки власного навчального процесу останнім та змоги планування його трансформації чи поліпшення.

Ось чому метою нашої роботи виступає дослідження реформаторської діяльності на царині системи вищої освіти України спрямованої на вироблення та запровадження стандартів щодо якості надання освітніх послуг. Задля досягнення нашої мети ми вирішили порівняти процес розвитку нашої країни з процесом, що триває ось вже понад десятиліття у Сполученому Королівстві Великобританії та Північної Ірландії. Відтак об’єктом нашого дослідження виступає система вищої освіти України в порівнянні з системою вищої освіти Великобританії. Відповідно до цього можемо визначити предмет нашого дослідження – впровадження реформ в систему освіти нашої держави відповідно до законодавства України та міжнародних документів. Не зайвим на даному етапі дослідження вважаємо виокремити завдання, на вирішення яких спрямована наша робота:

1)    підбір та опрацювання найважливіших нормативно-правових документів, проектів, положень, статей, інформаційних повідомлень, тобто опрацювання всієї сукупності інформації для створення найбільш повної та точної картини досліджуваного;

2)    надання порівняльної характеристики двох систем вищої освіти з визначеної проблеми;

3)    визначення критеріїв для оцінки якості освіти;

4)    висвітлення підсумків зовнішнього тестування як головного показника прозорості та доступності вищої освіти.

При виконанні роботи ми послуговувались методами вивчення літературних джерел, аналізу, синтезу, узагальнення, вивчення передового педагогічного досвіду. Звичайно наша робота не охоплює всієї глибини теми досконально, проте в ній відображені основні зрушення, що відбулись в системі освіти нашої країни, подані факти, що відображають стан освіти іншої країни-учасниці Болонського процесу, що усвідомила необхідність реформування освіти значно раніше і провела ряд реформ для поліпшення стану освіти. Також ми зробимо спробу проаналізувати результати зовнішнього тестування, що в цьому році носить обов’язковий характер, спираючись на факти подані в засобах масової інформації та на офіційному сайті Центру оцінювання якості освіти.

 

1. Нормативно-правова база реформування освітніх систем України та Великобританії

 

1.1 Загальна характеристика освітніх систем

Для розкриття нашої теми важливо усвідомити хто є вчитель. Задля цього звернімося до Сучасного тлумачного словника української мови. «Вчитель – 1. Викладач якогось предмета у школі. 2. Людина, яка не тільки передає комусь свої знання та досвід, а й стає авторитетом, прикладом для наслідування». Як бачимо, дефініція вищезазначеного терміну тут розглядається у досить вузькому, побутовому, якщо можна висловитися, сенсі. Український педагогічний словник за редакцією Гончаренка трактує цей термін дещо інакше. Відтак, «Учитель – це спеціаліст, який проводить навчальну і виховну роботу з учнями в загальноосвітніх школах різних типів». Спираючись саме на таке визначення, ми й будемо проводити наше дослідження.

За минулий, доволі значний етап розвитку людства ця професія встигла виділитись с поміж розмаїття інших і по праву заслужити одне з провідних місць у суспільному житті. Відтак, історії педагогіки відомі численні вчення, трактати, проекти як з навчання та виховання наступного покоління, так і для вдосконалення самого освітнього процесу. В цій царині особливе місце займає «Велика Дидактика» Яна Амоса Коменського, якого вважають фундатором сучасного педагогічного знання. Його класно-урочну систему використовують і у ХХІ столітті.

Проте вже в кінці ХХ ст., як зазначає Фокін Ю., майже у всіх розвинених країнах світу, не виключаючи й тих, що мають потужну систему освіти, сформувалося масове невдоволення сучасним станом освіти. Більше всього претензій було висловлено до загальноосвітньої школи, серед них лунали й закиди про зниження рівня освіченості та моральності сучасних школярів, їх пасивності, неспроможності до самостійної діяльності та навчанню у вищій школі. Не оминула критика й діяльність ВНЗ. Тут відзначалися такі проблеми, як низький рівень професіональної мотивації та відповідальності, жорстка регламентація діяльності студентів, їх пасивність, нівелювання рівнів підготовки тощо.

Отож, система знань відпрацьована протягом тисячоліть виявилася неспроможною задовольнити потреби людини нового, ХХІ ст. В цьому зв’язку кажуть про кризу освіти, кризу цивілізації в цілому та про кризу людини.

За тисячолітній розвиток нашого суспільства більшість населення оволодівала переважно трудовою діяльність, тобто переймала і продовжувала ремесло своїх батьків, освіченість й освіта залишалися привілеєм невеликої частини суспільства. Варто згадати масові акції протесту при введенні в обіг машинного обладнання, для роботи з яким була необхідна освіта. Проте наразі необхідно говори про неспроможність існуючої освітньої системи вдовольнити людину нового тисячоліття. З метою подолання кризи почались пошуки ефективних реформ. Проте сказати про це значно легше, ніж провадити такі зміни в житті, адже напрацьована за досить таки значний період розвитку людської цивілізації система освіти укорінилася, усталилась і подолати таку перепону нелегко.

Тепер поглянемо на іншу подію, яка так чи інакше пов’язана з початком реформування систем освіти країн Європи, – це підписання 1999 року Болонської декларації, з якої офіційно й розпочався Болонський процес, до якого приєдналися 45 країн, в їх числі і Україна. Метою цього явища було проголошено створення спільної Зони європейської вищої освіти, що мало забезпечити привабливість цій самій освіті, підвищити її конкурентоспроможність й забезпечити подальше розширення і розвиток Європи.

Як бачимо, Болонський процес не має нічого спільного з кризою, що її називає Фокін, проте реформи системи освіти спрямовані на поліпшення навчання, на розширення освітніх можливостей, на більший простір для пошуку роботи й, нарешті, на тісну співпрацю наукових осередків різних країн. З іншого боку, це доволі потужний стимул для створення нової системи з активним педагогом і не менш активним учнем.

Для України це гарна можливість не тільки поліпшити стан власної освіти, а й напрацювати нові зв’язки, адже наразі всі наші зусилля спрямовані на приєднання до ЄС, а це потребує не тільки значних коштів, економічних і політичних змін, а й визнання високого рівня професійності випускників наших вузів.

Наразі проводяться перші реформи, проте вони є досить таки непослідовними. Все більше відзначаємо хиб і незадоволення такими нововведеннями, і, як слушно зауважив В.С. Курило, якщо ми не хочемо благополучно зруйнувати те, що мали, необхідно поступово і вмотивовано змінювати пріоритети й не експериментувати, а продумувати до найменших дрібниць і контролювати запроваджені зміни. Подолати віками прищеплювані принципи, норми, світогляд не так вже й легко, для цього треба мати потужну законодавчу базу і чітко усвідомити бажаний результат. Проте, на сьогодні ми маємо певні зрушення в системі освіти. Так, у вересні відбулася Всеукраїнська розширена нарада з ректорами ВНЗ під головуванням Президента, де було зазначено про проведення перших кроків і про наступне подолання труднощів, з якими зіткнулися освітяни. Зокрема, було зазначено про позитивні риси зовнішнього тестування, про збільшення фінансування системи освіти. Проте були відзначені й проблеми, з якими зіткнулися освітяни.

На нашу думку, необхідно також відзначити ті проблеми, які відчутно гальмують процеси реформування освіти, не дивлячись на певні позитивні зрушення. По-перше, Україна спізнюється з нормативною базою в цьому аспекті. По-друге ж, ми дотепер не можемо подолати консерватизм у самій системі вищої освіти. [9, с. 6]

На жаль, всі реформи, які провадяться в нашій країні, навіть маючи на меті поліпшення ситуації, як правило, ні до чого гарного не призводили, адже всі вони (і тут ми повністю згодні з точкою зору В.С. Курило) проводяться то під страхом, то під адміністративним тиском, але не враховуючи об’єктивних потреб галузі. Дійсно, українська вища освіта потребує кардинальних змін, але ці зміни не мають зруйнувати ті позитивні напрацювання, які залишились нам в спадок.

Так, держава має надати українським осередкам наукової думки реальну автономність, зменшити втручання у внутрішню політику ВНЗ (ми маємо на увазі не втручання в рішення кадрових, адміністративних, фінансових питань). Також необхідно звести нанівець «моду на наукові ступені», адже держава робить замовлення на підготовку фахівців, а не вчених. Інше питання, що якщо людина дійсно талановита й її дослідження мають вагу для розвитку тієї чи іншої галузі знань, то вона має отримувати належну зарплатню за свою роботу. Проте цього аспекту ми торкатися не будемо, бо основною метою нашого дослідження є розгляд стандартів систем вищої освіти. А це передбачає, перш за все, розгляд законодавчої бази, на якій ґрунтується підготовка майбутнього фахівця; міжнародну стандартну класифікацію освіти, тобто те, під що ми прагнемо підвести нашу освітню систему; європейські стандарти та рекомендації щодо зовнішнього та внутрішнього забезпечення якості вищої освіти.

Але перед тим, як перейти до розгляду окреслених вище питань, пропонуємо поглянути на систему освіти іншої країни-учасниці Болонського процесу – Великобританії. Існують дві протилежні оцінки системи вищої освіти аналізованої країни. Згідно з першою, британська модель являє собою типовий приклад саме болонської освітньої системи, адже її вищі навчальні заклади орієнтуються на потреби ринку праці, активно провадять дослідницьку діяльність, також співпрацюють, чи то краще сказати пов’язані з бізнес-спільнотою, а опосередкований державний контроль на цій царині здійснюється спеціалізованими агенціями. Принципово інша точка зору на систему освіти країни була презентована в доповідях дослідницьких комісій кабінету міністрів Великобританії. Як приклад, наведемо кілька документів: «доповідь Дірінга» від 1997 р., «доповідь Робінса» від 1963 р. Відтак британська освітянська система представлена як надзвичайно складна, неоднорідна, в якій налічується велика кількість специфічних рис. Але в цьому контексті нам здається доречним навести декілька тверджень щодо британської системи освіти, які міцно вкоренилися у нашій свідомості. По-перше, система вищої освіти Об’єднаного королівства Великобританії та Північної Ірландії являє собою одну з самих стійких європейських моделей освіти, що спирається на тривалу університетську традицію. По-друге, саме ця країна, раніше за інші європейські держави, усвідомила необхідність модернізації освітніх систем і зробила перший крок у цьому напрямку. Щоб не бути голослівними наведемо декілька прикладів.

60-ті роки ХХ ст. відзначилися реформаторською діяльністю на царині вищої школи. Час висував свої вимоги, в число котрих входила й необхідність у підвищенні освіченості населення, що призвело до появи так званого «третього покоління» університетів у аналізованій нами країні. Відтак з’являється Британський Відкритий Університет (1963 р.). А 1973 рік відзначено створенням першого і останнього приватного університету держави: Університету Бекінгема, що не отримує державного фінансування, спеціалізується він на курсах фінансового менеджменту та бізнес-адміністрування. [19]

Проте показані нами зміни стосуються тільки певних зрушень на освітньому просторі держави, подивимося трохи ширше. У 1993 році Національною комісією з освіти Великобританії була оприлюднена доповідь з промовистою назвою «Вчимося процвітати. Радикальний погляд на освіту сьогодні та стратегія на майбутнє», в якому ми знайдемо наступні цілі:

ü  скорочення об’єму обов’язкової освіти;

ü  модернізація системи підвищення кваліфікації викладачів;

ü  передача управління освітою та підготовки освітянських кадрів до рук одного органу влади;

ü  збільшення інвестицій в освіту;

ü  розширення участі спільноти в діяльності школи.

Що ж стосується самої реформи освіти та причин, що призвели до неї саме в Великобританії, то про це ми поговоримо трохи пізніше, а поки пропонуємо розглянути нормативно-правові документи, що регламентують розвиток та певні зміни в освітній системі нашої держави.

1.2 Нормативно-правова база розвитку освіти в Україні

Серед нормативно правових документів, що регламентують функціонування та розвиток освітньої галузі, ми можемо виокремити:

ü по-перше, Конституцію України, а саме Закон про вищу освіту; [7]

ü по-друге, державну програму «Вчитель» від 28 березня 2002 р. №379; [5]

ü по-третє, Національну доктрину розвитку освіти в Україні у ХХІ столітті. [11]

Виокремленні нами правові документи встановлюють характер освіти України, містять права та обов’язки як самої країни перед її громадянами, так і громадян перед країною, також в них розміщено основні напрями роботи на ниві реформування освіти. Звичайно, це далеко не всі нормативні документи, що існують на сьогодні, проте зазначені нами є концептуально важливими для розкриття нашої теми. Тож зупинимось докладніше на кожному з них.

Закон України про вищу освіту складається з п’яти розділів та двадцяти чотирьох статей, в яких зазначено основні терміни, вживані в документі, структуру вищої освіти та її рівні, також тут ми маємо стандарти вищої освіти та акредитаційні рівні ВНЗ.

По-перше, з’ясуймо значення дефініції «Вища освіта», поданої в основному документі, що регламентує життя нашого суспільства. Отож, «вища освіта – це рівень освіти, який здобувається особою у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям повної кваліфікації за підсумками державної атестації».

Відповідно до другого розділу статті шостої зазначеного вище Закону вища освіта має таку структуру:

1)    освітні рівні:

ü неповна вища освіта;

ü базова вища освіта;

ü повна вища освіта;

2)    освітньо-кваліфікаційні рівні:

ü  молодший спеціаліст;

ü  бакалавр;

ü  спеціаліст, магістр.

В цьому контексті вважаємо доцільним дати визначення всім вищезазначеним термінам, спираючись на розглядаємий нами документ. Так, неповна вища освіта характеризується сформованістю інтелектуальних якостей особи, що визначають її розвиток як особистості і є достатніми для здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста. Якщо ж казати про базову вищу освіту, то вона також характеризується сформованістю інтелектуальних якостей, що визначають особистість і є достатніми для набуття другого освітньо-кваліфікаційного рівня. Ну і нарешті повна вища освіта визначається сформованістю інтелектуальних якостей особистості, що дозволяють останній набути рівень спеціаліста чи магістра.

Здобуття вищої освіти засвідчується наступними документами:

ü  диплом молодшого спеціаліста;

ü  диплом бакалавра;

ü  диплом спеціаліста;

ü  диплом магістра (Розділ ІІ, стаття 9 Закону про вищу освіту).

Зразки названих документів затверджуються Кабінетом Міністрів України й видаються вищими закладами тільки з акредитованого напрямку. Також зазначимо, що для осіб, які навчалися на бюджетному відділенні, вищезазначені документи виготовляються та видаються на кошти Державного бюджету України.

Ми виокремили основні положення, що забезпечують освіту молодому поколінню та регулюють відносини між особою та постачальником освітніх послуг. Тепер доцільно перейти до розгляду державної програми «Вчитель».

В цьому документі зазначається, що освіта є пріоритетною сферою розбудови як нашої держави, так і української нації в цілому. А ключовою постаттю в системі освіти є вчитель, оскільки саме через діяльність педагога реалізується державна політика, спрямована на зміцнення інтелектуального та духовного потенціалу нації, розвиток вітчизняної науки і техніки, збереження і примноження культурної спадщини. Це твердження підтверджується такими документами як то Конституція України, Законами України «Про освіту», «Про дошкільну освіту», «Про загальну середню освіту», «Про позашкільну освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про вищу освіту», а також відповідними актами Президента України та Кабінету Міністрів України.

Водночас в документі наголошується на нестачу державної підтримки, що простежується у відсутності посилення кадрового потенціалу, у питаннях фінансування та оплати праці педагогічним працівникам, у приведенні її рівня у відповідність законодавчим вимогам, а в світі сьогодення й у відповідність вимогам світовим, у забезпеченні сучасними навчальними та інформаційними засобами, й, нарешті, у зміцненні матеріально-технічної бази навчальних закладів. Відтак, «з кожним роком стає відчутнішою нестача вчителів, вихователів, майстрів виробничого навчання та інших педагогічних працівників. Професія вчителя втрачає престиж. Існує невідповідність між суспільною роллю та соціальним статусом педагога». [5]

Також в документі зазначається, що не вирішено ряд питань, пов’язаних з професійною орієнтацією учнів, особливо це стосується сільських дітей, на педагогічні професії та попередню підготовку їх до вступу у вищі навчальні заклади. Зазначено також про необхідність вирішення таких проблем, як вдосконалення цільової підготовки вчителів гостродефіцитних спеціальностей; необхідність оновлення змісту педагогічної освіти, ліквідувати розрив між змістом педагогічної освіти та досягненнями педагогічної думки й практики; гостро стоїть проблема забезпечення навчально-педагогічними посібниками з психології та педагогіки, методиками навчання та виховання. Важливою є проблема поліпшення культурологічної, мовної, психолого-педагогічної, комп’ютерної, методичної, практичної підготовки молодих вчителів.

Підсумовуючи все вищезазначене, можемо сказати, що державна програма «Вчитель» спрямована на розв’язання проблем, пов’язаних з підготовкою, професійною діяльністю та післядипломною освітою педагогічних працівників, на забезпечення гарантованої державної підтримки у цій сфері. Також можемо назвати мету та основні завдання, що їх переслідує дана програма.

МЕТОЮ цієї програми є «визначення невідкладних і перспективних заходів щодо реалізації основних напрямів модернізації системи освіти з урахуванням вимог сучасного інформаційно-технологічного суспільства, забезпечення економічних і соціальних гарантій професійної самореалізації педагогічних працівників та утвердження їх високого соціального статусу в суспільстві». Що ж стосується завдань, то ми перелічимо декілька з них:

ü  оптимізація кадрового забезпечення навчальних закладів;

ü  модернізація системи підготовки педагогічних працівників;

ü  оновлення змісту і форм професійної діяльності педагогічних працівників, удосконалення післядипломної освіти;

ü  підвищення ролі вчителя у формуванні громадянського суспільства;

ü  поглиблення міжнародного співробітництва у сфері новітніх педагогічних технологій та розширення співпраці з діаспорою;

ü  підвищення рівня соціально-економічного і фінансового забезпечення підготовки педагогічних працівників, їх професійної діяльності та післядипломної освіти.

На останок зазначимо, що програму розроблено на період до 2012 року із урахуванням поступовості переходу загальноосвітніх навчальних закладів на новий зміст, структуру і 12-річний термін навчання. Також програма передбачає поетапну реалізацію:

1)    з 2002 по 2005 роки;

2)    з 2006 по 2010 роки;

3)    з 2011 по 2012 роки.

Досягнуті результати розбудови національної системи освіти та її демократизації за роки незалежності нашої країни було проаналізовано на ІІ Всеукраїнському з’їзді працівників освіти, що відбувся у 2001 році. Результатом якого стало прийняття документу під назвою Національна доктрина розвитку освіти в Україні у ХХІ столітті.

Вона складається зі вступу та двох частин. Так, у вступі зазначається, що освіта – це стратегічна основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього, найбільш масштабна і людино ємна сфера суспільства, його політичної, економічної, культурної і, нарешті, наукової організації. Саме освіта є засобом побудування міцної держави, виховання громадянина-патріота, саме освіта допомагає відтворити й поступово нарощувати інтелектуальний і духовний потенціал народу. За роки незалежності України було визначено пріоритети розвитку вітчизняної освіти, була навіть розроблена та затверджена урядом програма «Освіта. Україна ХХІ століття». Далі нашій увазі пропонується перелік основних проблем на цій царині, про які ми вже згадували раніше, проте вважаємо доцільним ще раз перелічити їх. Отож, гостро стоять перед українським суспільством на чолі з владними структурами такі проблеми, як доступність для всіх громадян якісної освіти, фінансування галузі, проблеми освіти у сільській місцевості, проблеми створення умов для навчання талановитих дітей і молоді з особливими потребами, залишається відкритим питання про зміст освіти, матеріальну базу, кадрове забезпечення, а також комп'ютеризація навчально-виховних закладів.

Україні просто необхідно пропагувати та підтримувати стратегію прискореного, випереджувального розвитку освіти та науки, а разом з тим і фізичних, інтелектуальних, духовних та інших сутнісних сил особистості, задля її самореалізації та самоствердження у сучасному суспільстві. Розвиток освіти є саме тим важливим чинником, що спроможний подолати кризові процеси, покращити людське життя, забезпечити як національні, так і особистісні інтереси (а ще краще допомогти зрозуміти, що інтереси кожної окремо взятої особистості мають співпадати з інтересами держави), зміцнити авторитет і конкурентоспроможність держави на міжнародній арені.

Головна мета української системи освіти, як вона зазначена в аналізованому нами документі, – це створення умов для розвитку і самореалізації кожної особистості як громадянина України, формування поколінь, що здатні навчатися впродовж життя, створення та розвиток цінності громадянського суспільства.

Система освіти має забезпечувати:

ü  формування особистості, професіонала-патріота України, який усвідомлює свою належність до сучасної європейської цивілізації, чітко орієнтується в сучасних реаліях і перспективах соціокультурної динаміки, підготовлений до життя і праці у XXI столітті;

ü  збереження і продовження української культурно-історичної традиції, виховання шанобливого ставлення до державних святинь, української мови і культури, історії і культури народів, які проживають в Україні, формування культури міжетнічних відносин;

ü  виховання людини демократичного світогляду і культури, яка дотримується прав і свобод особистості, з повагою ставиться до традицій народів і культур світу, національного, релігійного, мовного вибору особистості, виховання культури миру і міжособистісних відносин;

ü  формування у дітей і молоді цілісної наукової картини світу і сучасного світогляду, здібностей і навичок самостійного наукового пізнання;

ü  розвиток у дітей і молоді творчих здібностей, підтримку обдарованих дітей і молоді, формування навичок самоосвіти і самореалізації особистості;

ü  виховання здорового способу життя, розвиток дитячого і юнацького спорту;

ü  формування трудової і моральної життєтворчої мотивації, активної громадянської та професійної позицій; навчання основним принципам побудови професійної кар'єри і навичкам поведінки у сім'ї, колективі й суспільстві, системі соціальних відносин і, особливо, на ринку праці;

ü  підготовку людей високої освіченості й культури, кваліфікованих спеціалістів, здатних то творчої праці, професійного розвитку, мобільності в освоєнні та впровадженні новітніх наукомістких і інформаційних технологій;

ü  екологічне, етичне та естетичне виховання й формування високої гуманістичної культури особистості, здатності протидіяти проявам бездуховності;

ü  організацію навчально-виховного процесу з урахуванням сучасних досягнень науки, педагогічної теорії, соціальної практики, техніки і технології; наступність рівнів освіти і неперервність навчання; створення та впровадження інформаційних технологій навчання;

ü  різноманітність типів і видів закладів освіти, варіативність навчальних програм, індивідуалізацію навчання й виховання; академічну мобільність вчителів і викладачів, учнів і студентів;

ü  підтримку професійного зростання педагогічних та науково-педагогічних кадрів.

Також важливо виділити пріоритети державної політики щодо розвитку освіти. Назвемо найбільш важливі. Це:

ü  особистісна орієнтація освіти;

ü  створення однакових можливостей для дітей і молоді у здобутті якісної освіти;

ü  удосконалення системи неперервної освіти та освіти впродовж життя;

ü  розвиток україномовного освітнього і культурного простору;

ü  забезпечення освітніх запитів національних меншин;

ü  формування через освіту здорового способу життя;

ü  забезпечення економічних і педагогічних умов для професійної самореалізації педагогічних працівників, підвищення їх соціального статусу;

ü  впровадження інформаційних педагогічних технологій, розвиток бібліотечної справи, забезпечення доступності інформації, навчальної і довідкової літератури;

ü  створення індустрії навчальних засобів;

ü  створення ринку освітніх послуг;

ü  інтеграція української освіти у європейський та світовий освітній простір;

ü  гармонійне поєднання навчального процесу та наукової діяльності вищого навчального закладу;

ü  використання наукових результатів як бази і змісту навчання.

В Доктрині зазначається, що освіта спрямована на втілення в життя саме української національної ідеї. Вона підпорядкована консолідації українського народу в українську націю, яка прагне жити в мирі та активно співпрацювати з усіма народами та країнами планети Земля. Українська освіта має гуманістичний характер та не допускає поширення шовіністичних, расистських та інших антигуманних ідей та поглядів. Усі види дискримінації щодо здобуття освіти на території нашої країни заборонені. Якість освіти є НАЦІОНАЛЬНИМ пріоритетом і передумовою виконання міжнародних норм, а також національного законодавства, яке передбачає реалізацію прав громадян на отримання освіти.

Однаковий доступ до освіти забезпечується:

ü  безоплатністю освіти на конкурсних засадах у державних і комунальних закладах;

ü  створенням правових засад здобуття освіти за рахунок бюджетів усіх рівнів та коштів юридичних і фізичних осіб;

ü  встановленням та реалізацією нових нормативів матеріально-технічного, фінансового і кадрового забезпечення вищих навчальних закладів;

ü  розширенням можливостей отримання вищої освіти через впровадження індивідуального кредитування;

ü  створенням умов для одержання вищої освіти дітьми-сиротами, інвалідами;

ü  забезпеченням високої якості вищої освіти та мобільності випускників вищих навчальних закладів на ринку праці за рахунок інтеграції вищих навчальних закладів різних рівнів акредитації, наукових установ та підприємств, впровадження гнучких освітніх програм та інформаційних технологій навчання, модернізації навчально-лабораторної бази;

ü  створенням однакових умов для здобуття вищої освіти представниками різних регіонів держави;

ü  дотриманням принципу демократичності та гласності у формуванні контингенту студентів шляхом використання центрів об'єктивного тестування, ефективної організації навчально-виховного процесу та побудови стосунків між студентами та викладачами на принципах толерантності й партнерства;

ü  створенням ефективної системи інформування громадськості, майбутніх студентів, батьків про можливості одержання вищої освіти;

ü  створенням системи навчальних закладів для забезпечення освіти дорослих відповідно до потреб особистості та ринку праці;

ü  інтеграцією освіти, науки і виробництва.

Зазначимо також, що державна політика в галузі освіти базується на принципі «освіти впродовж життя», тобто неперервної освіти, а також на провідному принципі для української освітньої політики – єдності освіти та науки.

Що ж стосується підготовки педагогічних працівників, то це центральне завдання модернізації освіти та головний принцип державної освітньої політики, яка спрямовується на вдосконалення професійного відбору та підготовки молоді, створення необхідних умов для формування готовності до вибору педагогічної професії та системи професійного відбору молоді до вищих навчальних закладів. Держава забезпечує умови для підвищення престижу й соціального статусу педагогічних і науково-педагогічних працівників, умови їх професійного й культурного зростання.

Ще одним пріоритетним завданням системи освіти є навчання людини відповідальному ставленню до власного здоров’я і здоров’я оточуючих як до найвищих суспільних і індивідуальних цінностей. Це здійснюється шляхом розвитку ефективної валеологічної освіти, медико-санітарного просвітництва, активних форм формування, збереження й зміцнення індивідуального здоров'я, зокрема засобами фізичного виховання, розвитку фізичної культури й спорту вчителів і викладачів, учнів і студентів.

Стратегічним завдання державної освітньої політики є конкурентний вихід української освіти на ринок світових освітніх послуг, поглиблення міжнародної співпраці, розширенні участі наукових осередків у проектах міжнародних освітніх організацій та співтовариств. Перелічимо основні принципи, що на них базується інтеграція України у міжнародний освітній простір:

ü  пріоритет національних інтересів;

ü  орієнтація на загальнолюдські, національні фундаментальні цінності;

ü  розвивальний, системний та взаємовигідний характер співпраці;

ü  толерантність в оцінювання та сприйнятті будь-якої зарубіжної системи освіти;

ü  збереження й розвиток інтелектуального потенціалу нації.

На останок скажемо, що від запровадження зазначених нами документів очікують таких зрушень:

1)    перехід до гуманістично-інноваційної філософії освіти;

2)    зростання інтелектуального, культурного, морально-духовного потенціалу суспільства й особистості, нації та народу;

3)    зміни у системі матеріального та духовного виробництва, структурі політичних відносин, культурі та побуті;

4)    зростання авторитету української національної культури;

5)    зниження меншовартісних рис характеру;

6)    конкурентоспроможність України в європейському та світовому просторах.

1.3 Реформування системи освіти Великобританії

Після простежених нами зрушень в реформуванні системи освіти України ми пропонуємо більш докладно поглянути на реформи, проведені так би мовити країною-авторитетом у справі надання освітніх послуг, адже, як згадувалось нами раніше вища освіта Британії ґрунтується на «університетській» традиції.

«Точкою відліку» модернізації освіти у аналізованій нами країні стало прийняття Закону про освіту від 1944 р., хоча й стосувався він переважно шкільної освіти, проте набув значення загальнонаціонального акту та певною мірою привів до ладу систему освіти в цілому та визначив органи її управління, а також підготовка доповіді «комісії Барлоу» (1946 р.), яка, в свою чергу, виявила невідповідність системи освіти соціально-економічним суспільним потребам. Час показував необхідність змін задля руху вперед і у 1963 році «комісія Робінса» визначила чотири пріоритети британської вищої освіти:

ü  спеціалізація навчання;

ü  введення загальнотеоретичної, не утилітарної складової в ВУЗах, спрямованих на спеціальне навчання;

ü  забезпечення балансу між навчанням і науково-дослідницькою діяльністю;

ü  збереження «культурної», світоглядної функції університетів як інститутів соціалізації молоді.

Як наслідок країна отримала різке розширення сектору університетської освіти та створення державного сектору вищої освіти в якості альтернативи університетському. Ці зміни дозволяли як зберегти традиційну автономію університетів, так і адаптувати вищу школу до потреб сучасної на той час людини. Наведемо кілька фактів: в 60х – 70х роках чисельність студентів зросла майже вдвічі (загальна кількість ВНЗ даного типу досягла 45 одиниць чисельності, а студентів, що отримували освітні послуги в них, налічували 259 тис. чоловік).

Проте вже в 1989 р. Конфедерація британської промисловості в доповіді «За революційні зміни в рівнях кваліфікації» висунула своє бачення подальшого розвитку рідної освіти, визначивши прерогативи її подальшого крокування задля задоволення потреб людини. «Британська система освіти та професійної підготовки потребує серйозних, якісних змін. Збереження й укріплення позиції держави в світі в умовах зростаючої конкуренції не може бути забезпечено частковими змінами. Сьогодні необхідні самі рішучі дії». [20] Пропозиції, викладені в доповіді «Цілі світового класу» були підтримані, як зацікавленими сторонами, так і урядом. Таким чином у 1991 р. були сформовані національні цілі освіти та професійної підготовки. У 1992 році було прийнято закон, що скасував систему, описану нами вище, а натомість ввів єдину модель вищої освіти, надаючи політехнічним коледжам та іншим подібним, чи еквівалентним, закладам статусу університету.

В 1993 році за сприяння уряду було створено Національну консультативну раду з цілей освіти та підготовки, котра мала проводити моніторинг цілей освіти, а також розробляти рекомендації щодо міри їх реалізації. Ну а в травні 1995 р. була створена Біла книга, де під назвою «Рух вперед» були зафіксовані оновлені рамки цілей, на котрих базується розвиток освіти та професійної підготовки Великої Британії.

Ми назвемо цілі, що мали бути досягнуті станом на 2001 рік.

У базовій освіті ми виділяємо:

1)    при досягнені 19-річного віку 85% молодих людей мали отримати загальний сертифікат про середню освіту рівня «С» чи вище, проміжну загальну професійну кваліфікацію чи національну професійну кваліфікацію другого рівня;

2)    75% молодих людей при досягнені 19-річного віку мали отримати другий рівень компетенції в області комунікації, математики, інформаційних технологій; 35% з них мали отримати в віці 21 року третій рівень кваліфікації в зазначених ключових професіях;

3)    до 21 року 60% молодих людей мали отримати два загальних сертифіката про освіту рівня «А», загальну національну професійну кваліфікацію третього рівня.

На царині безперервної освіти маємо:

1)    60% робочої сили повинні мати кваліфікацію на рівні національної професійної кваліфікації третього рівня, продвинутої національної професійної кваліфікації чи на рівні двох загальних сертифікатів про освіту рівня «А»;

2)    30% робочої сили повинні мати професійну кваліфікацію, кваліфікацію в області управління чи академічну кваліфікацію на рівні національної професійної кваліфікації четвертого чи більш високого рівня;

3)    70% всіх організацій, де працюють 200 чоловік чи більше та 35%, що наймають 50 чоловік і більше, мають стати інвесторами в розвитку людських ресурсів.

Отже, як бачимо, за десятиліття реформ система вищої освіти аналізованої нами країни помітно змінилась – їй вдалось трансформуватися з елітної, націленої на відтворення різних соціальних моделей, в ефективно функціонуючий механізм, орієнтований на потреби ринку праці.

2. Стандарти вищої освіти

Кожна країна так чи інакше має законодавчо закріплені стандарти надання освітніх послуг своїм громадянам, наприклад, в Законі України про «Вищу освіту» маємо цілий розділ, що присвячено зазначеному нами питанню. Відтак ми пропонуємо розглянути три класифікації стандартів освітніх послуг, що надаються громадянам задля вдоволення потреби людини:

ü  державні уявлення про стандарти; [7]

ü  виклад системи освіти у баченні міжнародної стандартної класифікації освіти; [23]

ü  європейські стандарти та рекомендації щодо внутрішнього та зовнішнього забезпечення якості вищої освіти. [6]

Зазначимо, що останні є саме рекомендаціями, розробленими для надання допомоги та визначення орієнтирів як для навчальних закладів при розробці власних систем забезпечення якості, так і для агенцій, що здійснюють незалежні перевірки. Для нас їх розгляд є концептуально важливим, адже наразі ми реформуємо свою систему освіти задля створення єдиного європейського простору і маємо бачити чи відповідають наші стандарти стандартам, проголошеним в Європі.

Отож, коли мова зайшла саме про європейські стандарти, то й почати пропонуємо саме з них. Так, в документі проголошено, що метою стандартів є, перш за все, стимулювання розвитку ВНЗ, що провадять активну дослідницьку та освітню діяльність. Не останньою є також мета створення спільної системи поглядів щодо надання вищої освіти та забезпечення її якості в межах Європейського простору вищої освіти (далі ЄПВО). Також, як справедливо зазначається в документі, дані стандарти сприяють створенню культури якості кожного окремо взятого навчального закладу, стимулюють його прозорість та відкритість щодо фінансування, підзвітності як державі, так і міжнародній спільноті, розробки та втілення нововведень, що призводять до якісно нових перетворень на царині розвитку освітніх систем та свідомості громадян, які прагнуть отримати освіту.

Перейдемо до розгляду стандартів внутрішнього забезпечення якості у ВНЗ. Нам пропонують до розгляду декілька пунктів, перелічимо їх:

1)    політика закладу, тобто це певна система, стратегія, що спрямована на вироблення та забезпечення якості освіти, що надається закладом. Вона має бути доступною для широкого загалу й мати офіційний статус, не говорячи вже про зацікавленість самих студентів в участі при розробці та втіленні обраної політики;

2)    затвердження, моніторинг та періодичний перегляд навчальних програм і дипломів. Це головним чином стосується вироблення механізму перегляду та моніторингу як навчальних програм закладу, так і його дипломів;

3)    навчальні ресурси та підтримка студентів, тобто ВНЗ має гарантувати, що наявні ресурси, які забезпечують навчальний процес, є достатніми і відповідають змісту тих програм, які пропонує заклад. На нашу думку, це концептуально важливе положення, адже це розширює навчальні можливості студента, надає йому змогу опрацьовувати матеріал і самостійно, і під наглядом. Дуже важливо, щоб весь спектр таких ресурсів був легкодоступним і ураховував потреби студентів та їх відгуки;

4)    інформаційні системи. Навчальні заклади мають збирати, аналізувати та втілювати в життя відповідну інформацію для ефективного управління своїми навчальними програмами та іншою діяльністю. Вони повинні постійно порівнювати себе з іншими суб’єктами надання освітніх послуг як в ЄПВО, так і за його межами для покращення якості надання освітніх послуг;

5)    публічність інформації, тобто постійне оприлюднення інформації щодо навчальних програм та кваліфікації, котрі вони пропонують.

До питання про зовнішнє забезпечення якості вищої освіти зауважимо декілька принципів, що пропонуються нам до розгляду. Відтак, першим пунктом постає використання процедур зовнішнього забезпечення освіти, тобто зовнішні критерії, шляхи та засоби забезпечення якості надання освітніх послуг базуються на внутрішніх і мають враховувати їх ефективність. Важливо, щоб власна внутрішня політика і процедури уважно оцінювались в ході зовнішніх процедур для того, щоб визначити, на скільки ці стандарти дотримуються. [6] Не менш важливі й розробка процесів зовнішнього забезпечення якості, що передбачає вироблення цілей та завдання вищезазначених процесів всіма зацікавленими сторонами та їх оприлюднення, критерії для прийняття рішень, що мають бути також оприлюдненими, чітко регламентованими, з тлумаченнями кожного окремого положення, процеси, що відповідають своєму призначенню, тобто розроблені та втіленні задля забезпечення максимальної реалізації цілей і завдань, які передбачені ними, звітування, що має бути доступним широкому загалу, тобто і стиль, і побудова звітів, так само як і інформація, що міститься в них, повинна бути доступною всім соціальним прошаркам спільноти. Ми думаємо не варто коментувати, такі стандарти, як то подальші процеси, що мають обов’язкову чітку та струнку систему послідовних дій до втілення їх у життя, періодичність перевірки, невід’ємними рисами якої виступають публічність та регламентованість, загальний аналіз систем, що містить певну узагальнену інформацію щодо результатів моніторингу, оцінок, здійснених перевірок і т.д.

Надалі пропонуємо розглянути варіант Міжнародної стандартної класифікації освіти (далі МСКО), що був затверджений сесією ЮНЕСКО в кінці 1997 р. одразу вкажемо, що дана програма створювалась та використовується в інтересах отримання статистичних даних. Вона являє собою інтегровану та досить струнку структуру для збору та розповсюдження порівняної в міжнародному масштабі освітньої статистики. МСКО ґрунтується на двох головних компонентах: концепціях та визначеннях, що були розроблені за участі міжнародної громади, та на перемінних перехресної класифікації. Перш за все основний документ названої класифікації містить дефініцію «освіта», яка передбачає усі види свідомої, навмисної та систематичної діяльності, котра спрямована на задоволення освітніх потреб людини. Термін «освіта» у регламентуванні його МСКО виключає комунікацію, що не передбачає цілей навчання, а також різноманітні форми навчання, котрі не носять організаційного характеру. Не менш вагомим є те, що взятий нами до розгляду варіант МСКО зосереджує увагу саме на виголошених цілях освітніх програм ат на їх тривалості. В ньому встановлені сім ступенів, проте вони не визначаються як суворо регламентовані, перелічимо їх.

О. Допочаткова освіта визначає стартовий вік на рівні 3 років, але разом з тим не виключає можливість реалізації окремих програм в більш ранньому віці.

          I. Початкова освіта.

        II. Перший етап середньої освіти (характеризується початком навчання різними вчителями з різних предметів).

       III. Другий етап середньої освіти. Стандартний вік входження на цей етап – 15–16 років. Також для цього рівня характерна наявність певної кількості програм, спрямованих на підготовку для проходження наступних етапів освіти.

      IV. Післясередня не вища освіта.

        V. Перший етап отримання вищої освіти. Тут варто сказати, що на цьому ступені не ведуться науково-дослідницькі роботи, як наслідок цей рівень не веде до отримання більш високої кваліфікації.

      VI. Другий етап отримання вищої освіти, що передбачає отримання більш високої кваліфікації, а отже і проведення науково-дослідницької роботи.

Сьома ступінь МСКО не пропонується, проте в нашій країні вона визначається як після дипломна освіта, а в зарубіжних країнах сюди відносять здобуття докторського звання. А тепер порівняймо дану модель з описом систем освіти України та Великобританії.

Отож, бачимо, що дана класифікація практично повністю відтворює систему освіти нашої країни та де в чому схожа на систему, що функціонує у Британії, проте забагато й розбіжностей. Так, якщо в Великобританії наявні спеціальні програми, що мають різний ступінь складності й проходження яких визначає подальший розвиток на царині освіти, то в Україні наші діти спочатку йдуть до дитсадка, потім складають іспити для вступу в загальноосвітню школу, яка надає комплекс певних знань, що визначені за обов’язків мінімум, а потім вступає залежно від здібностей та бажання чи то до професійно-технічних закладів надання освіти, чи то на обраний факультет ВУЗу. Звичайно за останні роки в нас з’явилися такі установи як коледжі, гімназії, збільшилася кількість спеціалізованих та приватних шкіл, проте основна маса дітей вчиться у державних загальноосвітніх школах і більшість з них звертаються по допомогу до репетиторів задля підготовки до вступу у вищій навчальний заклад. Але хочемо також сказати, що наразі в Україні функціонують 17,2 тис. дитячих дошкільних закладів, які охоплюють 39% від загальної кількості дітей дошкільного віку; 1,3 тис. спеціальних і 507 санаторіїв, що задовольняють потреби дітей з вадами у психофізичного розвитку; понад 1,7 тис. профільних дитсадків. В галузі середньої освіти функціонують 21,6 тис. загальноосвітніх навчальних закладів, 273 гімназії, 232 ліцеї, 25 колегіумів; 401 школа-інтернат для дітей з розумовими та фізичними вадами у розвитку та 221 школа приватної форми власності. Що ж до вищої школи, то до мережі навчальних закладів І – ІІ рівнів акредитації відносять 979 установ, до мережі ІІІ–ІV рівня акредитації – 315. [20]

У Великобританії маємо такі статистичні дані:

ü  в Англії понад мільйон дітей віком до 4 років відвідує дитячі садки. Це становить 50% від загальної кількості, в Уельсі – понад 70%, в Шотландії – 38%, а в Північній Ірландії – 15% дітей;

ü  у Англії та Уельсі знаходиться приблизно 30 тисяч державних шкіл, в котрих навчаються 805 мільйонів дітей; в Шотландії – 2741 школа, в Північній Ірландії – 1300;

ü  в приватних школах країни навчається понад півмільйона дітей;

ü  загалом в державі 30% випускників вступають до вищої школи, 10% студентів складають іноземці.

Тепер пропонуємо розглянути стандарти, вироблені нашою країною.

3. Стандарти регламентовані законом України «Про вищу освіту»

Стандартам вищої освіти України присвячено третій розділ Закону України «Про вищу освіту». Відтак, Стаття 11 містить загальні положення та описує систему стандартів освіти, в подальших статтях (12-й, 13-й та 14-й) маємо детальний опис викладених в одинадцятій статті положень.

Систему стандартів вищої освіти України формують: по-перше, державний стандарт, далі галузеві стандарти й стандарти ВНЗ. В Законі проголошується, що «стандарти вищої освіти є основою оцінки якості вищої освіти та професійної підготовки, а також якості освітньої діяльності вищих навчальних закладів незалежно від їх типів, рівнів акредитації та форм навчання». [7]

Для порівняння дамо визначення, запропоноване в Проекті Закону «Про внесення змін до Закону України «Про вищу освіту». Отож, «Стандарти вищої освіти є основою оцінки якості вищої освіти за певними освітньо-професійними (освітньо-науковою) програмами відповідних освітньо-кваліфікаційних (освітньо-наукового) рівнів, а також якості освітньої діяльності вищих навчальних закладів усіх типів незалежно від їх підпорядкування і форм власності». [14] Спостерігаємо певні відмінності й надалі: якщо в ще діючому законові нам запропоновано наступний поділ:

          I.   Державний стандарт містить такі складові:

a)    перелік кваліфікацій за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями;

b)    перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у ВНЗ за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями;

c)     вимоги до освітніх рівнів вищої освіти;

d)    вимоги до освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої освіти;

        II.   Галузеві стандарти вищої освіти містять:

a)    освітньо-кваліфікаційні характеристики випускників ВНЗ;

b)    освітньо-професійні програми підготовки;

c)     засоби діагностики якості вищої освіти;

       III. Стандарти вищої освіти вищих навчальних закладів складаються з:

a)    переліку спеціалізацій за спеціальностями;

b)    варіативної частини освітньо-кваліфікаційних характеристик випускників ВНЗ;

c)     варіативної частини освітньо-професійних програм підготовки;

d)    варіативної частини засобів діагностики якості вищої освіти;

e)     навчальних планів;

f)     програм навчальних дисциплін, – натомість, у новому варіанті пропонується включити такі складники, як освітньо-кваліфікаційні (освітньо-наукові) характеристики, освітньо-професійні (освітньо-наукові) програми та засоби діагностики якості освіти. Відповідно до цього змінюється і зміст стандартів, зафіксованих в обох документах. Ми пропонуємо зупинитися на стандартах діючого закону, проте не оминемо увагою й пропозиції щодо змін в ньому.

Докладніше розглянемо державний стандарт, в якому ми знаходимо, по-перше, перелік назв кваліфікацій, що визначаються назвами тих робіт, які має виконувати людина, отримавши ту чи іншу кваліфікацію на первинній посаді; по-друге, перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищій школі, тобто в ньому зміст освіти та професійної підготовки конденсується з виробничими функціями, здійснення яких в майбутньому буде вимагатися від споживача освітніх послуг. Також одним із складників державного стандарту надання послуг з питань освіти та розвитку особистості є вимоги до рівня сформованості у особи соціальних та громадянських якостей з урахуванням особливостей майбутньої професійної діяльності та вимоги до формування її патріотичного почуття до Батьківщини, а також знання української мови. І цей аспект на мою думку не варто ані вилучати, ані якось коректувати, бо в сучасних умовах дуже важливо показати молоді, що українська культура має свою захоплюючу історію, що вона не менш модна та актуальна, аніж західна, що для того, щоб нам жилось не гірше ніж в країнах Європи, ми самі маємо розвивати рідну державу, а не мріяти про виїзд на постійне місце проживання та роботи за кордон. На нашу думку, в молоді варто утвердити девіз-питання «Хто, як не ми?». А от в Проекті Закону… ми не знайдемо навіть згадки про це досить важливе положення. Натомість ми бачимо сухе перерахування документації, що забезпечує базу для визначення якості надання освітніх послуг.

Проте розгляньмо галузеві стандарти, які відображають цілі вищої освіти та професійної підготовки, визначають місце фахівця в системі галузей, вимоги до його компетентності, систему виробничих функцій і типових завдань, що має вміти розв’язувати суб’єкт дії. Тобто ця складова визначає весь комплекс знань і вмінь, якими має оволодіти особа, щоб виконувати свої функції на царині певної діяльності, відповідно до цього визначається термін надання освітніх послуг, зміст навчання, виробничі практики, тут же маємо нормативно-правову базу, якою послуговуються для задоволення потреб зацікавлених сторін. Що ж до стандартів вищої освіти, то вони забезпечують підготовку фахівця відповідно до особливостей соціального поділу праці України та вимог ринку праці та їх швидкої зміни. Також тут знаходимо положення про послідовність та час вивчення певних дисциплін, про матеріали, котрими послуговуються студенти у навчанні, про інформаційно-технічне забезпечення тощо.

Тепер порівняймо це з новою редакцією закону. Одразу хочемо зауважити, що зміни в даному Законі були просто необхідні, адже час, як і суспільство не стоять на місці й в нових умовах нам необхідне законодавство, що адекватно реагує на прецеденти та здатне здійснювати регламентацію життя громади, також зауважимо, що в новій редакції стандарти викладені більш наближені до новітніх умов і принципів, про які йшлося вище.

Почнемо зі зміни в структурі самого розділу. В запропонованому варіанті стаття 11 містить зміст вищої освіти (Зміст вищої освіти зумовлюється суспільними вимогами до рівня кадрів з вищою освітою і визначається стандартами вищої освіти для освітньо-кваліфікаційних (освітньо-наукового) рівнів з напрямів і спеціальностей, зазначених у відповідному переліку напрямів і спеціальностей. [14]), далі у статті 12 подано перелік напрямів та спеціальностей вищої освіти України, що майже точно відтворює частини другу та п’яту статті 12 за старою редакцією. У статті 13 знаходимо повний опис стандартів вищої освіти та розмежування на державний складник та складову ВНЗ, галузеві ж стандарти повністю виключені, але в зміст перших не внесено змін, просто написано більш новітньою термінологією.

Відтак, як держава контролює та регламентує якість надання освітніх послуг, так і вищі заклади долучаються до цього, проте в нас ще не виникла система стандартів, яка б стимулювала конкуренцію між ВНЗ, немає в нас рейтингових систем доступних широкому загалу, хоча, звісно, негласна боротьба за майбутніх студентів точиться між навчальними закладами вищої школи й кожен ВНЗ зацікавлений в своїх студентах, які представляють його на державних олімпіадах, з’їздах, конференціях, конкурсах. Проте, на нашу думку цього недостатньо, необхідно, щоб кожен заклад прагнув не тільки отримати вищій рівень акредитації, а ще й увійти до престижніших ВНЗ країни, щоб мати змогу виходити на міжнародний рівень, адже за змістом і рівнем підготовки наша вища школа надає потужну базу для виконання не тільки тих функцій, що покладаються на особу, як на фахівця в тій чи іншій галузі, а й інші функції, виконання яких забезпечується набутим комплексом знань.

4. Якість та контроль системи освіти Великобританії

Кажучи про систему оцінки якості у Великобританії, необхідно відмітити її відкритість та доступність для широкого загалу.

Королівська інспекція доповідає уряду про стан надання якісних освітніх послуг державними школами, а також про досягнення запланованих стандартів та рівнів. Варто сказати, що кожна школа інспектується раз на чотири роки групою незалежних експертів, в склад якої входять як спеціалісти з певних предметів, так і людина абсолютно не пов’язана з питаннями шкільництва та освіти. Групу очолює зареєстрований інспектор. Те, що інспекція проводиться на контрактній формі, стимулює розвиток конкуренції між групами та зацікавлення в наданні якомога кращих результатів (ми маємо на увазі, найоб'єктивніші данні по результатам моніторингу).

Стосовно ж вищої школи скажемо, що оцінка успішності провадиться на предметній основі за трьохбальною шкалою: відмінно, задовільно, незадовільно. Власне від вищих навчальних закладів вимагається проводити самооцінку своєї діяльності та визначати свій рейтинг. Друга справа, коли ВНЗ присуджує собі оцінку «відмінно», то може з впевненістю чекати гостей – групу незалежних інспекторів.

Університети, що ведуть науково-дослідницьку роботу, оцінюються за п’ятибальною шкалою кожні чотири роки. Оцінка «5» позначає працю на міжнародному рівні, а оцінка «І» показує, що робота навіть не сягає національного рівня.

Рада по якості вищої освіти отримує фінансування за рахунок внесків окремих університетів та коледжів вищої освіти, котрим вона надає такі послуги:

ü  забезпечення якості, що містить регулярний аудит напрямів, за рахунок яких заклад отримує високу оцінку стандартів та якості надання освітніх послуг;

ü  підвищення якості, що включає розповсюдження позитивного досвіду.

Рада співпрацює з комітетами по оцінці якості при трьох Радах з фінансування (Англії, Шотландії та Уельсу) та з Міністерством освіти Північної Ірландії. Вартий уваги і той факт, що за останні десять років в Англії була створена ефективна система тестування, причому національного, котра зазнала широкого застосування для оцінки успішності учнів та оцінки якості.

В рамках програми Національної оцінки на основі єдиних національних тестів оцінюється також якість індивідуальної підготовки учня, класу та школи. Не дивлячись на централізацію, система оцінки якості надання освітніх послуг Англії є найбільш збалансованою, бо містить два складники:

ü  зовнішній контроль за досягненнями учнів за допомогою централізовано розроблених тестів;

ü  обов’язків внутрішній контроль, що здійснюється вчителем.

Результати контролю та оцінка, отримана закладом, доступна для широкого загалу, також всі навчальні заклади, починаючи від дитячого садка і кінчаючи вищою школою, зацікавлені в якомога більшій оцінці, адже це впливає як на вибір споживачів освітніх послуг, так і на національний рейтинг закладу, що створює йому певну рекламу задля залучення іноземних студентів. Наразі в світі добре знають університети Великобританії, а реформи, що провадяться уже десять років, забезпечили покращення системи освіти та її спроможність до конкуренції на міжнародній арені. Проте не можемо оминути ми й ті проблеми, котрі британській системі освіти потрібно ще подолати. Це викликано почасти негативними наслідками реформування освіти, писачки зміною в зовнішніх умовах розвитку людської цивілізації. Перелічимо кілька питань, що потребують вирішення:

ü  ризик втрати університетами значної частини своїх автономій як наслідок посилення зовнішнього контролю;

ü  небезпека погіршення якості освіти через її «массовізацію»;

ü  невизначеність перспектив університетського сектору, причиною якого є стрімкий скачок в розширенні мережі вищих навчальних закладів;

ü  інвестиційне відставання в галузі фінансування ВНЗ;

ü  зростаюча міжнародна конкуренція на ринку дослідницьких послуг й можливе падіння конкурентоспроможності у сфері інновацій;

ü  недостатня фінансова стійкість вищих навчальних закладів;

ü  ускладнення в побудові єдиного освітнього простору.

Проте держава не збирається відступати та в’язнути в болоті реформування реформ, в «Білій книзі» британської моделі освіти зазначено, що подальші реформи будуть, враховуючи негативний фактор, спрямовані, з одного боку, на продовження розвитку лінії модернізації 90-х, тобто на досягнення 50% рівня залучення молоді в отримання вищої освіти, зближення ВНЗ ті інститутів ринку праці, інтернаціоналізацію, а з другого боку, на збільшення фінансування, створення спеціальних фондів, посилення конкурентоспроможності на міжнародному ринку інновацій. [19]

Висновки

В результаті проведеної роботи ми проаналізували нормативно-правові документи, зокрема Закон України «Про вищу освіту», Державну програму «Вчитель», Національна доктрина розвитку освіти в Україні у ХХІ столітті, ознайомились з чисельними публікаціями у пресі, з думкою таких науковців як Курило В., Фокін Ю., проаналізували ті зміни, що пропонуються у проекті Закону «Про внесення змін до Закону України «Про вищу освіту». Звичайно, цього недостатньо для накреслення повної картини реформаторських впливів, що їх зазнала система освіти України. Так, без уваги ми залишили і перехід на 12-річний термін навчання у школі, і кредитно-модульну систему запроваджену в ВНЗ України, й міжнародну співпрацю та постанови спрямовані на входження України до ЄС та утворення Європейської зони вищої освіти. Наразі з цього приводу існує безліч інформації. Проте ми ознайомились з законодавчим боком створення стандартів для української вищої освіти, ознайомились з різними моделями стандартів, що функціонують чи наявні в світовій та педагогічній думці, простежили функціонування Українського центру оцінки якості освіти, дізнались результати та заплановані зміни в незалежному зовнішньому тестуванні, переконались в життєспроможності масштабних проектів українського суспільства.

Проте не варто забувати, що кінцевою метою запроваджених реформ є модифікація системи освіти, а не повний відхід від вже існуючих і досить міцних традицій. Ми маємо взяти все те позитивне, а старе відкинуту, але це не означає зовсім відійти від звичної системи, модифікація вітчизняної освіти повинна забезпечити вихід українському студентові на європейський рівень праці, а також, на нашу думку, довести, що власна система освіти не менш якісна та престижна, ніж та ж американська чи британська. Наразі зроблено перший крок, щоб забезпечити нашому абітурієнтові рівний доступ до вищої освіти, щоб надати можливість нашому студентові працювати не тільки на теренах України, а й на території Європи, проте головне – зміцнення держави та трансформація системи освіти у таку, яка б задовольнила потреби людини ХХІ століття. Адже якщо подивитися на рейтинги, то українські ВНЗ просто не потрапляють до них, а українські роботодавці не задоволені випускниками вищих навчальних закладів, бо це люди, що нездатні виконувати повноваження покладені на них, які не знають специфіки своєї роботи. Та це не саме страшне, декотрі роботодавці нарікали на низький загальний рівень знань й дуже низьку грамотність вчорашніх студентів. Проте ситуація обіцяє змінитися, вже цього року більшість вищих навчальних закладів отримала більш підготованих студентів, які успішно пройшли зовнішнє оцінювання та довели фундаментальність того мінімуму знань, з яким вони прийшли до ВНЗ.

Список використаних джерел

1.     Бельмаз Я.М., Бойко В.В. Вища освіта України і Болонський процес. Методичні рекомендації до лекцій та семінарських занять для студентів І курсу денної та заочної форми навчання. – Горлівка: ГДПІІМ, 2007. – С. 44

2.     Галіцина Л. Зовнішнє оцінювання – найбільша реформа в освіті України за роки незалежності // Управління освітою. – 2008. // http://www.osvita.org.ua/ukrtest/articles/51/

3.     Глазиріна В.М. Педагогіка сучасної школи: Навч. Посібник для студентів педагогічних ВНЗ. – Донецьк: Норд-Прес, 2006. – С. 220

4.     Гончаренко С. Український педагогічний словник. – К: Либідь, 1997. – С. 376

5.     Державна програма «Вчитель» від 28 березня 2002 р. №379. //http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi? nreg=379–2002-%EF.

6.     Європейські стандарти та рекомендації щодо внутрішнього та зовнішнього забезпечення якості вищої освіти. // http://www.enqa.eu.

7.     Закон України «Про вищу освіту». //http://www.osvita/org/ua/pravo/law_05/part_13.htlm.

8.     Закон України «Про дошкільну освіту». // http://www.mon.gov.ua/laws/ZU_2628.doc

9.     Курило В. Куди вказує стрілка освітнього компасу? // Освіта Донбасу. – 2007. – №4. – С. 5

10.  Леновицька О. Визначення університецьких рейтингів «Топ-200 Україна» за 2007 рік // Дзеркало тижня. – 2008. //http://www.osvita.org.ua/abitur/entrance/ratings/28.html

11.  Національна доктрина розвитку освіти в Україні у ХХІ столітті. //http://education.gov.ua/pls/edu/educ.project_info.show? p_part_num=18p_back_link=educ.docs.ukr&p_lang=ukr.

12.  Опис системи вищої освіти України. // http://education.gov.ua/pls/edu/docs/common/higher_educ_ukr.html

13.  Опис системи освіти України. // http://education.gov.ua/pls/edu/docs/common/education_ukr.html

14.  Проект Закону «Про внесення змін до Закону України «Про вищу освіту». // http://www.mon.gov.ua/newstmp/2008/03_06/1/doc2.doc

15.  Постанова Кабінету Міністрів України «Деякі питання запровадження зовнішнього незалежного оцінювання та моніторингу якості освіти» від 25 серпня 2004 р. №1095. // http://www.moippo.mk.ua/upload/iblock/000/P_KM_1095_5F25082004.pdf

16.  Постанова Кабінету Міністрів України «Про невідкладні заходи щодо запровадження зовнішнього незалежного оцінювання та моніторингу якості освіти». // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi? nreg=1312–2005-%EF

Вступ Сьогодні наша країна стоїть на порозі визначних змін, особливо на царині освіти, яка є одним з визначальних чинників відтворення інтелектуальних і продуктивних сил людини, саме тому в наші дні вона посідає головне місце у сфері концеп

 

• 14:21 05 Июля 2016
  Российско-китайский медуниверситет откроет магистерскую программу по TCM
• 01:21 05 Июля 2016
  На форуме МГУ Россия и Китай обсудят научно-образовательное сотрудничество
• 11:00 04 Июля 2016
  Реморенко: "ЕГЭ-туризм" в России сходит на нет
• 10:52 04 Июля 2016
  Летняя российско-австрийская школа откроется в Москве
• 15:31 01 Июля 2016
  В СПбГУ могут воссоздать географический факультет

Заказать уникальную работу