База знаний студента. Реферат, курсовая, контрольная, диплом на заказ

Історія української конституції

 

План

 

Вступ

Розділ I: Історія конституційного розвитку України в період боротьбі за незалежність України початку XVIII століття. Конституція Пилипа Орлика

Розділ II: Конституційні акти на Україні на початку XX століття. Радянські Конституції

Розділ III: Розроблення і прийняття нової Конституції 1996 року. Основні положення Конституції України 1996 року

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

 

У процесі розбудови незалежної Української держави, становлення конституційного ладу, творення Конституції України 1996 року вже набуто значного досвіду державно-правового розвитку. Він, у свою чергу, потребує відповідної наукової розробки термінологічного апарату, що ним оперує наука конституційного права, та його роз'яснення. На жаль, сучасний стан освітянської діяльності позначений певною відсутністю нових підручників і навчальних посібників вітчизняних авторів з дисципліни «Конституційне право України». А в джерелах радянських часів зміст конституційно-правових термінів або взагалі не розкривався, або ж їх тлумачення подавалося з позиції радянської ідеологічної інтерпретації, що суттєво спотворювало їх суть.

Ці обставини і спонукають зрозуміти історичні обставини конституційного процесу на українських теренах, який би дозволив усім бажаючим засвоїти основні терміни і поняття науки конституційного права. Дана робота базується на конституційних та інших нормативно-правових приписах, які стосуються організації конституційного ладу України, прав та свобод людини і громадянина, конституційно-правового статусу органів державної влади, засад місцевого самоврядування в Україні тощо. Вона складається з трьох розділів.

Історичні витоки конституційних актів розглядає перший розділ даної курсової роботи. В цьому розділі висвітлено основні положення першої Конституції України – Конституції Пилипа Орлика.

В другому розділі курсової роботи значна увага приділяється визвольним змаганням XX століття. В період 1917-1920 років на українських теренах відбувалися такі історичні події, які сприяли зростанню національної самосвідомості. На жаль, в цей період ще не визріли історичні передумови для виборення незалежної України, однак, цей період був позначений активним законодавчим і конституційним процесом. В даному розділі освітлюються особливості та основні риси Конституцій УРСР.

Третій розділ аналізує механізм створення Конституції незалежної України 1996 року. В розділі з’ясовано основні риси діючої Конституції, визначено її сутнісні характеристики.

При написанні даної курсової роботи було використано ряд першоджерел, зокрема, Вивід прав України, тексти Універсалів Центральної Ради, Конституція України. Розкриттю змісту історії конституційного процесу сприяли праці Бойка О., Боярської З., Дорошенка Д., Рогожина А., Шевченка О., ін.

Розділ I: Історія конституційного розвитку України в період боротьбі за незалежність України початку XVIII століття. Конституція Пилипа Орлика

конституція україни історія орлик

У часи Київської Русі, Галицько-Волинської та Литовсько-Руської держави організація державної влади в Україні базувалася, як правило, на засадах звичаєвого права.

Гетьманська держава вже характеризується появою актів, які мали певне конституційне значення. До них можна віднести договори Богдана Хмельницького та Івана Виговського з Польщею, Швецією, Туреччиною та Москвою.

5 квітня 1710 р. у м. Бендери було укладено Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького. У вітчизняній літературі цей акт отримав назву «Конституція Пилипа Орлика». Документ було написано під сильним впливом передових на той час західноєвропейських наукових доктрин (природних прав, розподілу влади тощо) і передбачав таку модель організації державної влади в Україні, яка б базувалася на засадах принципу розподілу влад (законодавча влада мала належати Раді, членами якої є полковники зі своєю старшиною, сотники, «генеральні радники від усіх полків» та «посли від Низового Війська Запорозького»; виконавча - Гетьману, а судова - Генеральному Суду). [11, 79]

У жовтні 1709 р. у с. Варниця неподалік від Бендер помирає гетьман І. Мазепа. Козацька рада 1710 р. обирає гетьманом в еміграції П. Орлика. Новий гетьман походив з чесько-польської родини, що свого часу осіла в Литві, був людиною високоосвіченою, що дало йому можливість зробити швидку кар'єру. Починав він з посади писаря в канцелярії Київського митрополита, але завдяки природному розуму в 34 роки став генеральним писарем і найближчим радником І. Мазепи.

Новообраний гетьман уклав зі своїми виборцями та запорозькими козаками договір, який дістав назву «Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», або Бендерська конституція. Цей документ відомий український історик О. Оглоблін назвав «другою поразкою... гетьмана Мазепи після Полтавської катастрофи, яка завдала великого удару гетьманській владі». Інший відомий фахівець — І. Крип'якевич — звинуватив творців конституції в тому, що вони «не виявили широкого політичного світогляду». На противагу цьому сучасні дослідники вказують, що Бендерська конституція «випереджала свій час», небезпідставно акцентують, що навіть «французькі просвітителі ще не наважувалися на розробку тих громадянських ідей, які було закладено в ній. Уперше в Європі було вироблено реальну модель вільної незалежної держави, заснованої на природному праві народу на свободу й самовизначення, модель, що базувалася на незнаних досі демократичних засадах суспільного життя». [2, 112]

Така полярність оцінок пояснюється докорінною реорганізацією суспільних структур та внутрішньої політики, яку запропонував П. Орлик. Намагаючись врахувати досвід попередньої боротьби за національну незалежність, гетьман шукає засоби подолання основної помилки І. Мазепи, суть якої — у відсутності надійної соціальної опори для здійснення об'єднання в межах однієї держави усіх українських земель. Йдеться про пошуки оптимальної формули консолідації українського суспільства.

Характерною рисою Бендерської конституції є органічне поєднання традиційності й новаторства. Спрямований на політичне та церковне відокремлення України від Росії, дотримуючись неподільності українських земель на Правобережжі та Лівобережжі, цей документ вносить суттєві корективи і в модель державної структури, і в пріоритети соціальної політики. У Конституції наголошувалося на обмеженні самовладдя гетьмана, оскільки саме «через те самодержавство, невластиве гетьманському урядуванню, виросли численні в Запорозькому війську незлагоди, розорення прав і вольностей, посполите утяження». Обмеження гетьманських повноважень виявлялося в посиленні впливу на внутрішню та зовнішню політику членів загальної Ради, у підвищенні ролі військового генерального суду, який позбавляв гетьмана права «карати своєю приватною помстою та владою», у чіткому розмежуванні військового скарбу і особистих фінансів гетьмана та ін. За оцінками фахівців, гетьману відводилася роль, рівнозначна сучасній президентській.

Конституція прокламувала розширення демократичних засад у суспільстві. Йшлося про створення своєрідного козацького парламенту — загальної Ради. До складу цього представницького політичного органу мали входити вся старшина (генеральна, полкова, сотники), делегати Запорозької Січі та представники від полків. Характерно, що загальна Рада мала бути не формальним, а робочим органом. З цією метою планувалося її збирати тричі на рік — на Різдво Христове, Воскресіння Христове та Покрову Пресвятої Богородиці.

Надзвичайно важливими були пункти, які стосувалися повернення Запорозькій Січі традиційних вольностей і прав та гарантували запорожцям гетьманську підтримку. Планувалося очищення території Запорозького Низового війська від «городків та фортець московських» і від «московської посесії», повернення Січі міста Трахтемирова та збереження за запорожцями прав на «Дніпро увесь згори від Переволочної вниз». Усім цим діям гарантувалася підтримка гетьмана, який до того ж брав зобов'язання «чинити всіляку поміч Запорозькому Низовому війську».

Проводячи далекоглядну політику, Орлик у проекті конституції підтвердив права та привілеї, свого часу на дані Києву та іншим українським містам (збереження за ними прав на власне самоврядування, що базувалося на Магдебурзькому праві). [3, 92]

Одним із основних елементів Бендерської конституції є помітне обмеження соціальної експлуатації. Суть своєї соціальної політики гетьман висловив так: «Щоб людям військовим і посполитим зайві не чинилися утяження, наклади, пригнічення та здирства, через які вони, покинувши житла свої, звикли в закордонних державах шукати спокійнішого, легшого й кориснішого собі мешкання». З цією метою П. Орлик планував ревізію захоплених старшиною земель, відміняв обтяжливі для народу оренди, відкупи, ярмаркові податки, військові постої та ін.

Бендерська конституція мала на меті консолідацію українського суспільства, про що свідчать зафіксовані в ній обмеження самовладдя гетьмана, розширення демократичних засад у суспільстві, повернення Запорозькій Січі традиційних прав і вольностей та особливого статусу, підтвердження прав українських міст, обмеження соціальної експлуатації. Єдиний недемократичний пункт цього документа, який стверджував виняткові права православ'я в Україні, також був спрямований на ідею суспільної єдності. Отже, Конституція П. Орлика, створена на основі узагальнення попереднього історичного досвіду, була спробою сформувати надійне соціальне підґрунтя для реалізації національно-державницьких планів.

П. Орлик активно намагався реалізувати свою програму на практиці та відновити повноцінну українську державність. Вже 1711 р., уклавши військово-політичний союз з кримським ханом, він вирушив походом на Правобережжя. Завдяки переходу на бік П. Орлика козаків правобережних полків (за винятком Білоцерківського), а також селян і міщан до середини березня вдалося визволити від російських залог майже всю південну і центральну частини Правобережжя. Однак поразка під Білою Церквою, зрада союзників-турків та татар, укладення Росією Прутського трактату зашкодили державотворчим планам П. Орлика і не дали змоги на практиці реалізувати його демократичну конституцію. «Екзильний гетьман», або ж гетьман на вигнанні помер 1742 р. «Разом з ним, — на думку Д. Дорошенка, — надовго зійшла в могилу ідея незалежної української держави». дані Києву та іншим українським містам (збереження за ними прав на власне самоврядування, що базувалося на Магдебурзькому праві). [8, 214]

Розділ II: Конституційні акти на Україні на початкуXX століття. Радянські Конституції

 

Період відродження національної Української держави (1917-1920 рр.) позначений появою значної кількості конституційно-правових актів, які передбачали різні варіанти організації державної влади в Україні. До них слід віднести Третій Універсал Української Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 р., Четвертий Універсал Української Центральної Ради від 9 (22) січня 1918 р., Конституцію Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) від 29 квітня 1918 р., Закони про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 р., Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці від 12 листопада 1920 р., Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої австро-угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою на засіданні 13 листопада 1918 р. та інші.

Серед цих конституційно-правових актів чільне місце посідає Конституція УНР від 29 квітня 1918 р., яка юридично оформила відродження державності України. Це був прогресивний на той час документ, принципові положення якого зводилися до наступного:

1.Україна є суверенною, самостійною і ні від кого незалежною державою.

2.Вся влада в УНР належить народові України.

3.За формою правління УНР є парламентарною республікою, Верховним органом влади якої є Всенародні Збори.

4. За формою державного устрою УНР – унітарна держава з широким місцевим самоврядуванням, територіальна організація влади в якій базується на дотриманні принципу децентралізації. [10, 167]

Взаємовідносини людини з Українською державою будуються відповідно до принципів ліберальної (європейської) концепції прав людини. Організація державної влади базується на засадах принципу розподілу влад:

—органом законодавчої влади проголошуються Всенародні Збори, які формують інші гілки влади;

—вища виконавча влада належить Раді Народних Міністрів;

—вищим органом судової влади є Генеральний Суд УНР.

Унаслідок державного заколоту Гетьмана Павла Скоропадського положення Конституції УНР 1918 року не були реалізовані. За часів Гетьманату діяли тимчасові конституційні закони: Закон «Про тимчасовий державний устрій України» від 29 квітня 1918 року та Закон «Про верховне управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами Держави ясновельможного пана Гетьмана всієї України» від 1 серпня 1918 року. Ці закони закріплювали монархічну форму правління в Україні при збереженні її унітарного державного устрою. Главою Української держави проголошувався Гетьман України, виключно якому належала «влада управління». Гетьман України затверджував закони, призначав голову уряду (Отамана Ради Міністрів) і затверджував його склад, призначав на посаду та звільняв членів уряду, був «Верховним воєводою Української Армії і Флоту» тощо.

Незважаючи на те, що «гетьманська конституція» фактично закріплювала режим особистої влади Гетьмана України, вона містила і деякі демократичні положення, які, наприклад, передбачали недоторканність особи, недоторканність житла, право на вільне обрання місця проживання, недоторканність власності, певні політичні свободи. Проте сама модель організації влади за часів Гетьманату була глибоко антидемократичною, оскільки вона фактично передбачала поєднання законодавчої і виконавчої влади в руках Гетьмана України. Крім того, Гетьман України фактично одноосібно формував і вищий судовий орган - Генеральний Суд. [11, 89]

Повалення гетьманського режиму внаслідок народного повстання, очоленого Директорією, відкрило шлях до подальшого конституційного розвитку України. Велике значення для відновлення конституційних засад УНР відіграла Декларація Української (Директорії від 13 грудня 1918 року, відповідно до якої Україна знову проголошувалася республікою, скасовувалися всі закони та постанови гетьманського уряду, спрямовані «проти інтересів трудящих класів», поновлювалася дія демократичних принципів, проголошених Центральною Радою в її Універсалах.

Верховна влада в державі згідно Декларації мала належати Директорії. її повноваження підтвердив Трудовий Конгрес Народів України (своєрідний передпарламент України), який прийняв 28 січня 1919 року Універсал (Резолюцію про владу), що відігравав роль «малої конституції» соборної УНР. Універсал з точки зору утвердження демократичних конституційних засад Української держави був суттєвим кроком уперед у порівнянні з «гетьманською конституцією», хоча він і не відтворював повністю принципи Конституції УНР від 29 квітня 1918 року. Зокрема, не до кінця було проведено в життя принцип розподілу влад (законодавча і виконавча влада фактично належала Директорії), місцеве самоврядування підмінялося контролем «Трудових Рад», принцип народного суверенітету підмінявся декларуванням належності влади «трудовому народові України» тощо.

В останній період існування УНР (12 листопада 1920 року) було прийнято ще два конституційних акти: Закон «Про тимчасове верховне управління і порядок законодавства в Українській Народній Республіці» та Закон «Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки». В них проголошувалося верховенство влади народу, яка тимчасово здійснювалася Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів на засадах розподілу влад.

Нереалізованими залишилися два проекти Конституції УНР, які були підготовлені Урядовою комісією з розробки Конституції УНР та професором О. Ейхельманом, перший з яких передбачав унітарний устрій Української держави, а другий — федеративний.

За так званого радянського періоду існування української державності було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937 і 1978 рр.) [10, 170]

Конституція УСРР 1929 р. оголошувала Всеукраїнський з'їзд Рад «верховним органом влади» УСРР. З'їзд мав право прийняти до свого розгляду і вирішити будь-яке питання, у тому числі й шляхом прийняття закону. ВУЦВК надавалося право затверджувати проекти кодексів, а також усіх законодавчих актів, які визначали загальні норми політичного, економічного і культурного життя УСРР. Водночас таке ж саме право в галузі законодавства мала Президія ВУЦВК з однією поправкою: всі ці законодавчі акти в обов'язковому порядку повинні вноситися на розгляд і затвердження сесії ВУЦВК. Раднарком УСРР у межах наданих йому ВУЦВК прав також видавав законодавчі акти й постанови.

Така множинність законодавчих органів призводила до певних перекосів в їхній діяльності. Річ у тім, що адміністративно-командна система управління дедалі більше перетворювала всеукраїнські з'їзди Рад в органи декоративні, тому їхні постанови у більшості випадків мали загальний характер. У такому самому напрямі, хоча у трохи меншому обсязі, з початку 30-х років змінювалась законодавча діяльність ВУЦВК. Основна робота в галузі законодавства зосереджувалася в Президії ВУЦВК і Раднаркомі УСРР. Тому не випадково, що значна частина законодавчих актів цього періоду подана у формі постанов Президії ВУЦВК і Раднаркому УСРР.

Посилення керівної ролі Комуністичної партії відбито у спільних постановах ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР. Зрозуміло, що ця практика поширювалася і на Україну. Хоча про таку форму законодавчих актів не згадує ні Конституція СРСР, ні Конституція УСРР, вони були джерелами права і, більше того, як правило, стосувалися найважливіших сфер життя України. Причому їх кількість невпинно зростала. [8, 219]

Характерною рисою у розвитку джерел права з початку 30-х років стає перевага загальносоюзного законодавства над республіканськими. Ця тенденція виявлялася в двох напрямах: по-перше, поширювалася пряма дія загальносоюзних законодавчих актів, а по-друге, якщо і видавались республіканські законодавчі акти, то здебільшого вони будувалися на основі відповідних загальносоюзних законодавчих актів і значною мірою повторювали останні.

З прийняттям Конституції СРСР 1936 р. Конституції УРСР 1937 р. у джерелах права відбулися суттєві зміни. Відтепер усі нормативні акти поділялися на закони і підзаконні акти. Конституція СРСР 1936 р. установила, що законодавство в СРСР здійснюється виключно Верховною Радою СРСР. Аналогічну норму містила і Конституція УРСР 1937 р. стосовно Верховної Ради УРСР.

Президія Верховної Ради УРСР мала право в межах своєї компетенції видавати укази, які за своєю юридичною природою були підзаконними актами. Раднарком УРСР видавав постанови і розпорядження на підставі і на виконання законів СРСР і УРСР, постанов і розпоряджень Раднаркому СРСР. [3, 109]

Слід наголосити, що хоч і була в цей час створена міцна правова система, але існувала вона, по суті, незалежно від реального життя.

Найвищим органом влади республіки за Конституціями УРСР 1937 р. і 1978 р. вважалася Верховна Рада УРСР, яка формувалася на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Депутатом Верховної Ради УРСР міг бути обраний громадянин республіки, якому виповнилося 21 рік, а за Конституцією УРСР 1978 р. — 18 років. Верховна Рада УРСР мала право вирішувати усі питання, віднесені до відання Української РСР, а також створювати підзвітні їй органи. Основна організаційна форма діяльності Верховної Ради УРСР — сесії (чергові та позачергові). Передбачалось скликання чергових сесій Верховної Ради УРСР двічі на рік. Діяльності Верховної Ради в період, що розглядається, найбільшою мірою було притаманне поєднання законодавства зі здійсненням державного управління і контролю.

Верховній Раді УРСР була підзвітна Президія Верховної Ради республіки. Конституція УРСР 1937 р. не визначала правового становища Президії, зафіксувавши лише, що це орган, який тлумачить закони і видає укази, але діяльність Президії виходила за дані рамки. Зміст зазначеної діяльності у другій половині 60-х — першій половині 70-х років полягав у контролі за дотриманням конституції, союзного і республіканського законодавства, підготовці питань до сесій, забезпеченні нормальної роботи Верховної Ради, керівництві місцевими Радами, вдосконаленні структури республіканських органів управління, розв'язанні адміністративно-територіальних питань. Президія широко застосовувала нормативне регулювання суспільних відносин, видаючи з цією метою, як правило, укази. Указ — другий після закону акт вищої юридичної сили. Президія давала тлумачення окремим нормам кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного та іншого законодавства.

У зв'язку з прийняттям Конституції СРСР і конституцій союзних республік в 1977—1984 рр. було прийнято ряд нормативних актів про внесення змін та доповнень в основні права й обов'язки Рад народних депутатів. На підставі загальносоюзних нормативних актів вносилися відповідні зміни та доповнення в акти УРСР, які регулювали організацію і діяльність місцевих Рад. Наприклад, у 1978 р. були розширені та конкретизовані права й обов'язки сільських і селищних Рад¹. У 1979 р. в УРСР було прийнято в новій редакції закони: про порядок відкликання депутата обласної, районної, міської, районної в місті, селищної і сільської Ради народних депутатів; про районну Раду народних депутатів УРСР; про міську, районну в місті Раду народних депутатів УРСР; про селищну Раду народних депутатів УРСР; про сільську Раду народних депутатів УРСР. У 1980 р. прийнято закони про обласну Раду народних депутатів УРСР. [9, 165]

Але ці документи з точки зору вимог теорії конституціоналізму можна вважати конституціями досить умовно, вони були скоріше «квазі-конституціями». Така оцінка конституцій «радянського типу» пов'язана з тим, що вони:

по-перше, встановлювали неналежним чином організовану (радянську) модель влади, яка заперечувала принцип розподілу влад та незалежне правосуддя. Конституювання Рад як єдиної основи всієї державної влади, які діють за принципом «працюючі корпорації», забезпечуючи поєднання законодавчої і виконавчої державної роботи, сприяло підміні представницьких органів (які в силу специфічних організаційних форм роботи фактично працювали 2-3 дні на рік) вузькокорпоративними президіальними або виконавчими органами. Такий конституційний статус Рад свідчив про їх використання як своєрідних лаштунків для маскування партійної диктатури. Про це свого часу відверто говорив И. Сталін, характеризуючи комуністичну партію як ядро влади, спрямовуючу силу в механізмі держави, відводячи при цьому Радам роль приводів та важелів, які повинні забезпечувати з'єднання трудящих з партією;

по-друге, конституції України радянського періоду мали повністю відтворювати структуру та положення Конституції СРСР, важливе місце серед яких займали ідеологічні настанови щодо суспільного ладу, диктатури пролетаріату, завдань комуністичного будівництва тощо;

по-третє, радянські конституції регулювали відносини людини і держави на засадах колективістської (класової) концепції прав людини без належного врахування міжнародних стандартів у галузі прав людини та надійного гарантування прав і свобод людини і громадянина.

Розділ III: Розроблення і прийняття нової Конституції 1996 року. Основні положення Конституції України 1996 року

 

Проголошення незалежності України в умовах розпаду СРСР, природно, поставило на порядок денний необхідність розроблення і прийняття нового Основного Закону України. Але конституційний процес проходив з великими труднощами й тривав понад п'ять років.

Конституційна комісія, керуючись Декларацією про державний суверенітет України, підготувала ще до червня 1991 р. Концепцію нової Конституції, яка й була ухвалена Верховною Радою України. Основними засадами концепції були: суверенність України, недоторканність її території, влада народу, поділ влади, рівність усіх громадян, гарантія їхніх прав та свобод.

Починаючи з червня 1991 р., Конституційна комісія зайнялася розробленням проекту Основного Закону, що було складним і дуже відповідальним процесом.

Поряд з розробленням нової Конституції України вносилися зміни в чинну тоді Конституцію 1978 р. [11, 104]

Проекти Конституційної комісії обговорювалися на наукових конференціях, в органах державної влади і місцевого самоврядування, на нарадах практичних працівників. Було проведено чимало експертиз вітчизняними й зарубіжними юристами. Один з варіантів проекту — найбільш вдалий — опублікували, після чого упродовж шести місяців відбувалося його обговорення. До Конституційної комісії надійшло 117 тис. поправок, доповнень та зауважень.

У ході дебатів виявилися суперечності між позиціями Президента України Л. Кравчука і Верховної Ради щодо проблем поділу влади. Більшість депутатів вимагали залишити положення чинного Основного закону 1978 р. та заперечували проти норми про міцну вертикаль виконавчої влади, що починалась би з Президента. Різні пропозиції висувалися щодо того, якою республікою мала стати Україна — парламентською чи президентською. Полеміка точилася і між прибічниками та супротивниками збереження радянської системи.

У листопаді 1994 р. почала діяти нова Конституційна комісія, утворена новообраною Верховною Радою за принципом представництва двох гілок влади. Керівниками комісії були затверджені Президент України Л. Д. Кучма і Голова Верховної Ради О. О. Мороз.

Наприкінці 1995 р. Конституційна комісія передала проект Основного Закону на розгляд парламенту разом із зауваженнями народних депутатів.

Головні розбіжності серед парламентаріїв зводилися до таких п'яти пунктів: поділ повноважень між гілками влади, проблема власності, державна символіка, статус російської мови, статус Республіки Крим. Проект розглядався майже три місяці. Було три офіційних читання.

Враховуючи обговорення, що відбулося, 11 березня 1996 р. Конституційна комісія ухвалила і передала на розгляд Верховної Ради ще один проект Конституції. [8, 229]

У такій ситуації Рада національної безпеки та Рада регіонів рекомендували Президенту провести референдум з питання затвердження Основного Закону в редакції, внесеній Конституційною комісією на розгляд Верховної Ради. Ця редакція передбачала двопалатну структуру парламенту і його перейменування у Народні Збори. Л. Кучма підписав відповідний указ, після чого протистояння Президента з парламентом набуло особливо гострого характеру.

Але політичні діячі України змогли переступити для загальної користі через власні амбіції. На початку травня 1996 р. Верховною Радою була затверджена тимчасова спеціальна комісія. Перемагаючи труднощі, комісія узгодила думки різних фракцій, партій та течій щодо кожної спірної статті проекту Конституції.

Загалом копітка праця над проектом Конституції, що був втілений у життя, тривала майже два роки. Для цього були необхідні великі зусилля, безмежне терпіння, здатність до компромісів, усвідомлена відповідальність за долю країни та народу.

27 червня 1996 р. було ухвалено низку дуже важливих для практики парламентаризму України рішень, суть яких зводилася до такого: працювати Верховній Раді у режимі одного засідання доти доки праця над прийняттям Конституції не буде завершена.

Так звана «конституційна ніч» (з 27 на 28 червня), протягом якої був затверджений Основний Закон нашої держави, стала наочним прикладом можливості розв'язання важливих завдань. День ухвалення Конституції було проголошено державним святом.

Значення Конституції для держави й суспільства загальновідоме. А для України, яка перебувала на перехідному етапі свого розвитку, цей документ має велике значення.

З прийняттям Конституції була підведена риска під перехідним періодом становлення української державності, гарантована самостійність України. Цим Україна остаточно затвердилася у світі. [9, 173]

У доповіді про першу річницю прийняття Конституції Президент України Л. Д. Кучма виклав найсуттєвіші положення, пов'язані з введенням її у дію: державне будівництво нині здійснюється у певних рамках, діяльність державних інститутів та відносин між ними введено у конституційне русло, у свідомості людей остаточно затвердилась ідея держави, народ перетворився з об'єкта політики у вищий її суб'єкт, поширилася свобода його дій у політиці й економіці; Україна вийшла на новий вектор соціального розвитку — від тоталітаризму до демократії, розвивається в умовах різних форм господарювання і власності; було порушено ідеологічний фетишизм і закріплено політичний плюралізм; сформовано певне міжнародне середовище для зміцнення безпеки держави та закладені основи для реалізації ключової формули: людина — сім'я — суспільство — держава.

Демократичну сутність Української держави закріплює і конкретизує ст. 5 Конституції. Вона, по-перше, проголошує, що Україна за формою правління є республікою; по-друге, закріплює принцип народовладдя. Демократизм форми правління визначається й тим, що державна влада здійснюється на підставі її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, та виключно у межах повноважень, закріплених Конституцією і чинним законодавством та державними органами, які належать до зазначених гілок державної влади.

Важливою ознакою демократії є також розвиток в Україні місцевого самоврядування як недержавної форми участі місцевого населення (територіальних громад — жителів сіл, селищ і міст) у розв'язанні питань місцевого значення, які регулюються законом про місцеве самоврядування.

Важливим з точки зору закріплення в країні демократичного режиму є затвердження у Конституції принципу політичної, економічної та ідеологічної різноманітності суспільного життя. У Конституції спеціально зазначається, що будь-яка ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Держава гарантує свободу політичної діяльності. Заборона політичної діяльності можлива лише у тих випадках, коли ця діяльність загрожує національній безпеці, громадському порядку, пов'язана з формуванням та існуванням не передбачених законом військових та інших озброєних формувань.

Україна є соціальною державою. У ст. З Конституції сформульовано такий принцип: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека є в Україні вищою соціальною цінністю... Держава відповідає перед людиною за свою діяльність». [10, 178]

Ці вихідні положення конкретизуються у ряді інших конституційних норм, які належать до загальних положень Конституції. Насамперед закріплюються важливі для громадян засади мовної політики держави, у тому числі для національних меншин, які визначають гуманістичну спрямованість розвитку української нації, її самобутності й культури, а також усіх корінних народів та національних меншин. Соціальний характер Української держави визначає й конституційне регулювання питань, пов'язаних з використанням власності та захистом усіх суб'єктів права власності; закріплення принципу соціальної спрямованості економіки, рівності перед законом усіх суб'єктів права власності; гарантування екологічної безпеки і підтримка екологічної рівноваги на території України.

У першому розділі Конституції «Загальні засади» закріплено характеристику України як правової, демократичної, соціальної держави. Стаття 8 Конституції проголошує принцип верховенства права. У цій та інших статтях даного розділу закріплені принципові положення, що є невід'ємними ознаками правової держави: вища юридична сила Конституції; обов'язковість відповідності нормам Конституції норм інших нормативно-правових актів, що видаються в Україні; пряма дія норм Конституції; можливість безпосередньо, посилаючись на її норми, захищати свої права у суді; закріплення принципів, за якими нікого не можна примушувати робити те, що не передбачено законодавством; державні та самоврядні органи та їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень і способом, що передбачені Конституцією і законами України (ст. 19). Як одну з головних ознак правової держави слід розглядати порядок регулювання, захисту і практичного здійснення прав і свобод людини і громадянина. [2, 126]

Серед інших принципово важливих положень, що містяться у Загальних засадах Конституції України, слід вказати на визначення України як унітарної держави, територія якої є цілісною і недоторканною", встановлення єдиного громадянства, визнання у відповідних умовах чинних міжнародних договорів частиною національного законодавства. У Конституції України 1996 р. закріплені принципові положення щодо захисту прав людини і громадянина, які містять основні міжнародні документи. Як суб'єкт міжнародного права, одна із засновників ООН, Україна проводить активну роботу, спрямовану на використання не тільки національних, а й міжнародних інститутів захисту прав людини. Стаття 55 Конституції встановлює, що кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Конституція України закріплює широкий спектр прав і свобод людини і громадянина. Так, до особистих прав людини Конституцією віднесені право на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23), невід'ємне право на життя (ст. 27), право на повагу до людської гідності (ст. 28), право на свободу й особисту недоторканність (ст. 29), недоторканність житла (ст. ЗО), право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32), право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33), право на свободу думки і слова (ст. 34), право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).

До політичних прав Конституція відносить право на об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на мирні збори і маніфестації (ст. 39), право на звернення до органів державної влади, місцевого самоврядування та посадових осіб цих органів (ст. 40).

Серед економічних, соціальних і культурних прав людини і громадянина Конституція передбачає право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41), право на підприємницьку діяльність (ст. 42), право на працю (ст. 43), право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 47), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здоров'я (ст. 49), право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50), право на захист материнства, батьківства, дитинства і сім'ї (статті 51, 52), право на освіту (ст. 53). [8, 238]

У Конституції встановлюються гарантії прав людини і громадянина. До них належить, зокрема, право на судовий захист громадянином своїх прав і свобод (ст. 55). Крім судового захисту, Конституція передбачає введення інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, що також слід розглядати як гарантію захисту і практичної реалізації прав і свобод людини і громадянина. Вже прийнято Закон про Уповноваженого, і ця інституція посідає чільне місце у правозахисному механізмі держави.

Захист прав людини у суді визначається й низкою інших конституційних норм. До них, зокрема, слід віднести положення ст. 63, в якій йдеться про права осіб на відмову давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, про права на захист у процесі слідства і судового розгляду справи, про статус засудженого.

Серед інших загальних засад Конституції велике значення мають ті, що стосуються мовної політики. Вони визначають, що державною мовою в Україні є українська, всебічний розвиток і функціонування якої забезпечується державою. Поряд з цим гарантується вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин. Держава зобов'язується сприяти вивченню мов міжнародного спілкування, що є однією із суттєвих ознак відкритості українського суспільства.

Конституція визначає й основні напрями розвитку культурної політики держави. У ній підкреслюється, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури.

Разом з розвитком української культури Конституція закріплює положення, спрямовані на розвиток етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності усіх корінних національних меншин України. [3, 116]

Важливим є конституційне положення, згідно з яким Україна піклується про задоволення національно-культурних потреб українців, які проживають за межами України.

До принципових і послідовно демократичних слід віднести положення Конституції, які визначають український народ як суб'єкта власності на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які перебувають у межах території України. Подібний правовий статус мають також природні ресурси континентального шельфу України, виключної (морської) економічної зони. Від імені народу право власності щодо зазначених об'єктів здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Конституція спеціально визначає правовий статус власності. Право користування об'єктами права власності має кожний громадянин.

Конституція визначає територіальний устрій України, який будується за принципами цілісності і єдності державної території, її недоторканності.

Конституція є політико-юридичним фундаментом подальшого реформування правової системи України. Основні завдання, принципи і напрями правової реформи мають спиратися передусім на Конституцію, відповідати її основним положенням.

Центральне місце у структурі реформи правової системи посідає розвиток законодавства. Лише за перший рік після прийняття Конституції було прийнято понад 190 законів Конституція є юридичною базою розвитку усіх галузей права. Усі закони, інші політико-правові акти мають відповідати Конституції як Основному Закону країни. Верховенство Конституції у правовій системі виявляється у тому, що жодний правовий акт не може бути поставлений в один ряд з нею.

Нині слід прийняти передусім базові фундаментальні закони і кодекси. Кодифікація законодавства є головним напрямом у діяльності законодавця.

Висновок

 

Таким чином, розбудова Української незалежної держави, створення її розгалуженої правової системи були складним і тривалим процесом, який вимагав напружених зусиль з боку як державних структур, так і громадськості. Вже багато зроблено. Зрушено з місця і розпочато здійснення економічних реформ. Чималими є здобутки утвердження демократії. Україна стала повноправним членом світового співтовариства. Найважливішим кроком у майбутнє є входження її до Ради Європи. Водночас у процесі державно-правового будівництва існує чимало проблем. Існують ускладнення у взаємовідносинах між законодавчою і виконавчою гілками влади. Не менш проблемним виявилось і питання про ефективність реалізації чинного законодавства, що істотно відбилося на темпах формування правової держави. Відчувалася нагальна потреба у посиленні контролю з боку судової влади за реалізацією чинного законодавства.

Велику роль у розбудові Української правової держави відіграє Конституція 1996 р. Вона посідає одне з головних місць у новітній історії нашої держави, яка віднині міцно стоятиме на ґрунті демократії і парламентаризму. Отже, український народ будує суверенну і незалежну, демократичну, соціальну, правову державу, в якій людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.

Але саме життя вказало на необхідність подальшого удосконалення Основного Закону України.

У непростій ситуації Україні вдалося вийти на європейську модель поведінки у державно-політичному і суспільному житті. У її основі — толерантність і компроміс, політичний та ідеологічний плюралізм, свобода світогляду і віросповідання, слова та інформації, різноманітність у духовній сфері, які прийшли на зміну диктату, цензурі та монополії однієї партії.

Конституція - Основний Закон кожної держави. Сьогодні Конституція являє собою документ, на засадах якого визначається адміністративно- територіальний устрій держави, відбувається розподіл влади в державі, визначається структура та повноваження органів влад, встановлюється перелік, механізм і порядок дотримання та захисту основних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина.

Список використаної літератури

 

1. Бойко О. Д. Історія України. – К., 2002;

2. Боярська З. І. Історія держави та права України. – К., 2001;

3. Гончаренко В.Д. Хрестоматія з історія держави та права України. – К., 2000;

4. Дорошенко Д. Історія України. 1917 – 1923. Доба Центральної Ради. – Нью – Йорк. 1954;

5. Копиленко О.А., Копиленко М.Л. Держава і право України 1917 – 1920 рр. Центральна Рада. Гетьманство. Директорія. – К., 1997;

6. Потульницький В.А. Історія української політології. - К., 1992;

7. Рогожин А.Й. та ін. Історія держави та права України. – К., 2000;

8. Слюсаренко А., Томенко М. Історія української Конституції. – К., 1997;

9. Чайковський А.С., Батрименко В.І., Копиленко О.Л. Історія держави та права України. – К., 2001;

10. Шевченко О.О., Вовк О.Й., Капелюшний В.П. Історія українського права. – К., 2001;

11. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності. – К., 1999.

12. Гошуляк І.Л. Про причини поразки Центральної Ради. // Український історичний журнал. - 1994. - № 1;

13. Гошуляк І.Л. Центральна Рада: погляд із сьогодення. // Історія України. – 1998. - № 42;

14. Копиленко О. Уроки Центральної Ради. // Радянське право. – 1991. - № 11;

15. Кудлай О.Б. Переговори Центральної Ради і представників Тимчасового уряду. // Український історичний журнал. - 1999. - № 6;

16. Кульчицький С. Останній універсал Центральної Ради. // Історія України. – 1998. - № 5;

17. Кульчицький С. Нотатки про українські революції. // Історія України. – 2002. - № 6;

18. Яковлєв А. Основи конституції УНР. // Розбудова держави. – 1992. - № 5.

19. Яременко Т. Становлення інституту прав людини в історії українського державотворення (1917 – 1920 рр.). // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. – 2003. - № 3.

Історія української конституції План Вступ Розділ I: Історія конституційного розвитку України в період боротьбі за незалежність України початку XVIII століття. Конституція Пилипа Орлика Розділ II: Конституційні акти на У

 

• 14:21 05 Июля 2016
  Российско-китайский медуниверситет откроет магистерскую программу по TCM
• 01:21 05 Июля 2016
  На форуме МГУ Россия и Китай обсудят научно-образовательное сотрудничество
• 11:00 04 Июля 2016
  Реморенко: "ЕГЭ-туризм" в России сходит на нет
• 10:52 04 Июля 2016
  Летняя российско-австрийская школа откроется в Москве
• 15:31 01 Июля 2016
  В СПбГУ могут воссоздать географический факультет

Заказать уникальную работу