База знаний студента. Реферат, курсовая, контрольная, диплом на заказ

1.  Сучасні принципи державного управління, джерела їх виникнення та порядок формування

 

1.  Поняття принципу державного управління

 

Державне управління – це не тільки сума управлінських знань, а й процес їх створення. «Продукування таких знань здійснюється у певному соціальному середовищі, в сформованому науковому кліматі, що впливає на цілі дослідження державного управління, його практичну спрямованість. Особлива роль відводиться принципам організації наукового управлінського знання. Вони покликані акумулювати нові тенденції в розвитку державного управління, враховувати стан сучасного наукового пізнання, що підвищує його суспільне значення.

Термін «принципи» походить від латинського слова «principium», що означає основні, вихідні положення, засоби правила, що визначають природу і соціальну сутність явища, його спрямованість і найсуттєвіші властивості. Принципи державного управління – важлива категорія управлінської науки, будучи однією з її основ. Принципи як поняття теорії відображають сутність і реальність процесів державного управління, підпорядковуючись певним законам. Принципи – це специфічне поняття, змістом якого є не тільки сама закономірність, відносини, взаємозв’язок, скільки наше знання про них. Вони являють собою результат узагальнення людьми об’єктивно чинних законів і закономірностей, притаманних їм загальних рис, характерних фактів і ознак, які стають загальним началом їх діяльності. Можна сказати, що принципи управління характеризуються двома ознаками:

Ø Належність до пізнаних наукою і практикою позитивних закономірностей;

Ø За фіксованість у суспільній свідомості.

Принцип є результатом наукового пізнання, при цьому слід ураховувати, що не всі закономірності, відносини і взаємозв’язки державного управління сьогодні досліджені та сформульовані у вигляді принципів. Практична дія принципів не залежить від них самих, а повністю визначається ставленням до них людей. Лише знати принципи недостатньо, необхідно ще хотіти і могти застосувати їх в управлінський діяльності.

На практиці принципами управління керуються згідно з політичними, соціально економічними та культурними умовами. Що склалися в суспільному суспільстві. Принципи управління обґрунтовують, роз’яснюють зв’язки як між об’єктом так і суб’єктом управління, так і в середині кожного з них. Вони відображають властивості, притаманні управлінський системі в цілому, а також окремим її елементам, явищам процесам. Принципи відображають зміст і взаємозв’язки основних елементів системи управління. Принципи державного управління динамічні за змістом і формою, вони формуються людьми у зв’язку з конкретними політичними, соціально – економічними і культурними чинниками, відображаючи ступінь творчого використання закономірностей державного управління. Безпосередньо на практиці принципи управління набувають характеру норми, правила, якими керуються в управлінській діяльності. Гнучкість і динамізм принципів державного управління проявляється і в тому, що у кожній конкретній сфері діяльності формується свої конкретні принципи здійснення управлінських функцій.

В умовах пошуку оптимальної системи органів виконавчої влади проблема визначення принципів державного управління є надзвичайно актуальною. Наукове осмислення і теоретичне обґрунтування принципів державного управління виходить з аналізу суті самого явища.

Одним із перших дослідників, хто спробував систематизувати принципи управління, був французький інженер і науковець Анрі Файоль (1841 – 1925). В основі запровадженої ним системи управління лежала адміністративна доктрина. Виходячи з неї, у 20-х роках Фаойль визначив 14 принципів управління, які на його думку, придатні для всіх без винятку адміністративної діяльності:

Ø Поділ праці;

Ø Повноваження і відповідальність;

Ø Дисципліна;

Ø Єдиноначальність;

Ø Єдність керівництва;

Ø Підпорядкування особистих інтересів загальному;

Ø Винагорода;

Ø Централізація;

Ø Ієрархія;

Ø Порядок;

Ø Справедливість;

Ø Стабільність штату;

Ø Ініціатива;

Ø Корпоративний дух.

Ці принципи, доповнені функціями персоналу в організації, по суті, визначені спеціалізацією, ієрархією, рамки контролю і засади організаційної структури як основу, на який можна було б формувати організації та здійснювати управлінські функції.

Сучасна система організації виконавчої влади і, відповідно, державне управління ґрунтуються на порівняно нових принципах. Однак при цьому не слід відкидати й кращі надбання адміністративної науки радянського періоду, бо цілком логічно, що такі принципи, як колегіальність та єдиноначальність, плановість, добір і розстановка кадрів, є актуальним для сучасного державного управління.

Принципи державного управління  - це фундаментальні істини, позитивні закономірності, керівні ідеї, основні положення, норми поведінки, що відображають закони розвитку відносин управління, сформульовані у вигляді певного наукового положення, закріпленого переважно у правовій формі, на основі якого будується і функціонує апарат державного управління.

Таким чином. Принципи державного управління повинні:

-                     ґрунтуватися на законах розвитку суспільства, його соціальних та економічних законах і законах державного управління;

-                     відповідати цілям управління, відображати основні якості, зв’язки і відносини управління;

-                     враховувати часові та територіальні аспекти процесів державного управління;

-                     мати правове оформлення, тобто бути закріпленими в нормативних документах, оскільки кожен принцип управління є цілеспрямованим – його застосовують для вирішення конкретних організаційно – політичних і соціально – економічних завдань.

2.  Систематизація принципів

 

Поряд з існуванням у науковій літературі великої кількості різноманітних принципів управління, є також багато підходів щодо їх класифікації. Водночас не існує загально прийнятих правил такої систематизації. Тому наведемо найбільш розповсюджені підходи з даної проблематики.

Загальні - принципи системності, об’єктивності, саморегулювання, зворотного зв’язку, оптимальності, інформаційної достатності, демократизму, гласності, змагальності, стимулювання;

Часткові - принципи, що застосовуються у різних підсистемах чи суспільних сферах, і принципи, що застосовуються при аналізі різних суспільних явищ, організацій, інститутів;

Організаційно технологічні – єдиноначальності, поєднання державного. Регіонального і місцевого управління, конкретності, поділу праці, скалярний принцип, принцип ієрархії, єдності розпорядництва, єдино начал, делегування повноважень, діапазону повноважень.

3.  Види принципів

 

Н. Нижник визначає такі групи принципів:

1.   Суспільно – політичні, що відображають та розкривають соціальну природу державного управління, його де терміновість і обумовленість суспільством. Систему цих принципів характеризують: демократизм, законність, об’єктивність, гласність.

2.   Культури управління, що синтезовані на основі дослідження функціональної та організаційної структур державного управління, до яких віднесено: функціональність; диференціація та фіксування функцій шляхом видання правових норм; сумісність функцій; концентрація функцій; необхідність; комбінування функцій; відповідність функцій потребам і запитам управлінських об’єктів.

Г. Атаманчук виділяє принципи об’єктивності, демократизму, правової впорядкованості, законності, федералізму, поділу влади, публічності.

Виділення і характеристика принципів державного управління вимагають глибоких і цілеспрямованих досліджень. Запропоновані принципи базуються на об’єктивних закономірностях державного управління та отримали практичне застосування в управлінській діяльності. Серед загальних принципів можна виділити такі: законність, демократизм, публічність, єдиноначальність і колегіальність, централізація і децентралізація, плановість, ефективність.

Група структурних принципів. Структурно цільові принципи пов’язані з цілями державного управління і включають у себе такі принципи:

1)  Принцип єдності цілей управління

2)  Принцип обмеження цілей

3)  Принцип вибірковості цілей, за Ч. Бернардом

4)  Принцип послідовності у реалізації цілей

5)  Принцип розподілу цілей

Принципи побудови організаційних структур спрямовані на побудову раціональної організаційної структури апарату державного управління, яка забезпечує ефективне функціонування всієї системи. Серед цих принципів можна виділити такі:

1)  Єдність мети;

2)  Первинність функцій і вторинність структури;

3)  Функціональна замкнутість підрозділів апарату управління;

4)  Простота організаційної структури;

5)  Єдність керівництва;

6)  Оптимальність норми керованості;

7)  Оптимальність централізованих і децентралізованих форм управління;

8)  Принцип зворотного зв’язку.

До структурно процесуальних принципів, що регулюють здійснення управлінської діяльності, належать такі принципи:

1)  Відповідність елементів управлінської діяльності функціям органів виконавчої влади;

2)  Конкретизації управлінської діяльності і особистої відповідальності за її результати;

3)  Стимулювання раціональної і ефективної управлінської діяльності.

Такі основні принципи державного управління. За їх посередництвом втілюються об’єктивні закономірності управління. Вказані принципи виражають вимоги до всіх елементів системи виконавчої влади, а тому їх комплексне дотримання гарантує впорядкування управлінської системи, її цілеспрямоване ефективне функціонування і розвиток. Чим адекватнішою є відповідність компонентів суб’єкта державного управління принципам управління, тим ефективнішою буде його діяльність та соціально ефективнішою буде його діяльність та соціально ефективнішими управлінські результати.

2.  Поняття та зміст звернення громадян та вимоги, що висуваються до них.

1. Звернення громадян та їх розгляд органами державної влади.

Сьогодні важко уявити такий орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому б не доводилося вирішувати скарги чи заяви громадян. Людина звертається до органу влади або посадової особи письмово чи усно, сподіваючись що її почують, прислухаються до її поради, пропозиції, критичних зауважень стосовно їхньої діяльності та будуть вжити відповідні заходи для поліпшення роботи, вирішенні питання, що порушуються у зверненні.

Прийняття Конституції  України поставило на порядок денний питання практичної реалізації наданого громадянам права  (ст. 40) надсилати індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування  та посадових чи службових осіб цих органів, які зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законами строк.

З метою законодавчого врегулювання цієї конституційної норми 2 жовтня 1996 року був прийнятий Закон України «Про звернення громадян». Крім того, законодавство про звернення громадян включає й інші законодавчі акти, що видаються відповідно до Конституції цього закону.

Він регулює питання практичної реалізації конституційного права:

Ø Вносити в орган державної влади, обрання громадян пропозиції щодо поліпшення їхньої діяльності;

Ø Викривати недоліки у роботі;

Ø Оскаржувати недоліки посадових осіб, державних  і громадських органів.

Закон надає і забезпечує можливість: для подальшої демократизації управління і громадськими справами; для впливу громадян на поліпшення роботи органів державної влади, установ, організацій, підприємств незалежно від форм власності; для захисту своїх прав та законних інтересів.

2. Поняття «звернення громадян».

 

Поняття «звернення» іноді тлумачиться надто вільно і широко. Однак не на всі звернення поширюється дія Закону. Законодавець під зверненням (ст.. 2) розуміє будь-які викладені в письмовій або усній формі пропозиції, заяви і скарги.

Пропозиція – це звернення громадян, де висловлюється порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування, депутатів всіх рівнів, посадових осіб. Тобто, такі пропозиції, що мають громадський інтерес і значення, а їх реалізація дає змогу вдосконалити суспільні відносини, впливати на них.

Заява – це як правило, письмове звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки у діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Заява, що подається на ім’я офіційної особи, установи чи організації, оформлюється за певними правилами.

Клопотання – письмове звернення з проханням про визнання за собою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

Скарга – звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів, порушених діями, рішеннями державних органів і органів місцевого самоврядування, установ, організацій, об’єднань громадян, підприємств, посадових осіб

Якщо питання, щодо яких може бути подана пропозиція чи заява, законодавцем чітко не окреслені, то рішення, дії чи бездіяльність, на які громадянином може бути подана скарга, регламентовані статтею 4 Закону. Вона дає вичерпний перелік рішень, дій чи бездіяльності, які можуть бути оскаржені у випадку, якщо:

Ø Порушено права і законні інтереси чи свободи громадянина.

Ø Створено перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних інтересів чи свобод;

Ø Незаконно покладено на громадянина обов’язки або його незаконно притягнуто до відповідальності.

Звернення повинно відповідати вимогам, передбаченим Законам. Стаття 5 передбачає вимоги, які є обов’язковими для звернення, і їх дотримання тягне за собою правові наслідки, а саме : повернення звернення заявникові з відповідними роз’ясненнями протягом 10 днів з дня надходження. Для уникнення такої ситуації заявникові необхідно:

1)   Адресувати звернення тим органам, установам, підприємствам, організаціям чи посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у звернені питань;

2)  Вказати у звернені своє прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання;

3)  Викласти у зверненні суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання або вимоги;

4)  Підписати письмове звернення особисто із зазначенням дати.

3. Порядок, терміни подання і розгляду звернень, права громадянина і обов’язки органів державної влади, їх керівників.

 

Законом встановлено порядок розгляду кожного з видів звернень-пропозицій, заяв, скарг. Ті з них, авторами яких є Герої Радянського Союзу, Герої Соціалістичної Праці, Герої України, інваліди Великої Вітчизняної Війни. повинні розглядатись особисто першими керівниками державних органів.

Посадові і службові органи зобов’язані об’єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства, забезпечувати їх виконання і обов’язково повідомляти громадян про наслідки розгляду звернень. Письмова відповідь дається за підписом керівника або особи, яка виконує його обов’язки.

Закон встановлює права громадянина при розгляді заяви чи скарги та обов’язки органів, посадових й службових осіб  щодо розгляду заяв чи скарг. Так, автор звернення має право:

Ø Особисто викласти аргументи особі, що перевіряла заяву чи скаргу, а також брати участь у її перевірці;

Ø Знайомитися з матеріалом перевірки;

Ø Подавати додаткові матеріали або наполягати на їх запиті органом, який розглядав заяву чи скаргу;

Ø Буди присутнім при розгляді заяви чи скарги;

Ø Користуватися послугами адвоката або представника трудового колективу, організації, яка здійснює правозахисну функцію, оформивши це повноваження у встановленому законом порядку;

Ø Одержати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги;

Ø Висловити усно або письмово вимогу щодо дотримання таємниці розгляду;

Ø Вимагати відшкодування збитків, якщо вони стали результатом порушень встановленого порядку розгляду звернень.

Знання громадянами своїх прав і вміле їх використання мають велике значення, оскільки це сприяє підвищенню ефективності розгляду звернень, запобіганню повторним зверненням, а також є засобом профілактики бездіяльності та порушень, які породжують звернення.

Органи державної вади, посадові й службові особи у межах своїх повноважень зобов’язані:

Ø Об’єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги;

Ø На прохання громадянина запрошувати його на засідання органу, що розглядає заяву чи скаргу;

Ø Скасовувати або змінювати оскаржувані рішення у випадках, якщо вони не відповідають законам та іншим нормативним актам;

Ø Невідкладно вживати заходи до припинення неправомірних дій;

Ø Виявити, усувати причини та умови, які сприяли порушенням;

Ø Забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання рішень, що прийняті за заявою чи скаргою;

Ø Письмово повідомляти громадянина про результати перевірки і суть прийнятого рішення;

Ø Вживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадяни внаслідок  матеріальних збитків, якщо було  завдано громадянові внаслідок ущемлення його прав та законних інтересів;

Ø Вирішувати питання про відповідність осіб, з вини яких було допущено порушення;

Ø На прохання громадянина не пізніше як у місячний термін довести прийняте рішення до відома органу місцевого самоврядування, трудового колективу чи об’єднання громадян за місцем проживання автора звернення;

Ø При визнанні заяви чи скарги необґрунтованою роз’яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення;

Ø Не допускати безпідставної передачі заяв чи скарг іншим органам;

Ø Особисто організувати та перевіряти стан розгляду звернень, вживати заходів щодо усунення причин, що їх породжують, систематично аналізувати та інформувати населення про хід цієї роботи.

Указом запроваджується з 2003 року періодичне особисте звітування керівників центральних органів виконавчої влади, голів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій перед президентом України, голів районних державних адміністрацій перед головами обласних держадміністрацій з питань роботи зі зверненнями громадян. Запроваджується особистий прийом громадян Главою Адміністрації Президента України та його заступниками з питань, що мають особливе суспільне значення.

3. Основні напрямки державної регіональної політики на сучасному етапі.

1. Регіональна економічна політика

Регіональна економічна політика – це така система заходів, яка спрямована на реалізацію інтересів держави стосовно всіх регіонів і внутрішніх інтересів кожного з них.

З огляду на це регіональна політика не повинна повторювати загальнодержавну, бути похідною від неї і не повинна бути первинною по відношенню до неї. Це має бути цілісна, самодостатня ланка політичної основи держави, без якої не може нормально існувати суспільство, кожна людина, природа.

Значення регіональної політики полягає в тому, що вона виконує роль зв’язуючою ланкою між макро- і мікроекономікою.

Регіональна політика охоплює частину території країни, але розв’язує широкий комплекс цілей, які мають забезпечити нормальні умови життя людей даного регіону. Цілі регіональної політики більш консервативні і сталі – це пояснюється тим, що регіон має функціонувати стабільно, незалежно від того, які зміни відбуваються “наверху”.

Регіональна політика виступає, як альтернатива до загальнодержавної, разом з тим доповнює, конкретизує її, з’єднує загальні і конкретні цілі, сприяє комплексному підходу до розв’язання соціально-економічних проблем. Регіональна політика на сучасному етапі набирає все більшого значення, тому що державі з центру стає важче розв”язувати різного роду локальних проблем, доходити до кожної людини. Тому в розвинутих країнах центр передає все більше повноважень на місця, сприяє розвитку самоврядування, самостійному розв’язанню економічних і соціальних проблем мікро рівня. Досвід цих країн засвідчує позитивні результати такого поділу влади, бо місцеві органи управління швидше розв’язують визначені цілі, повніше враховують особливості регіону, ефективніше використовують природні ресурси.

В Україні до цього часу немає виваженої регіональної політики. В одних областях скупчена промисловість(схід, південь), а в інших сільське господарство(захід, північ).В областях, де слабше розвинута промисловість, слід організувати виробництво кінцевої продукції.

 

2. Регіональне планування.

 

  Особливої уваги заслуговує еволюція регіонального планування. Починаючи з 70-х років, традиційною формою регіонального планування у вітчизняній практиці були комплексні плани економічного і соціального розвитку регіонів(областей, міст, сіл). За своїм змістом вони були системою показників економічного і соціального розвитку території з охопленням усіх суб’єктів господарювання, розміщених на ній, незалежно від підпорядкування.

   Сучасні індикативні плани областей(районів)теж є набором показників(прогнозних, директивних, розрахункових) розвитку галузей, підприємств, видів діяльності з охопленням усіх форм власності.

   Хаотичний характер інвестиційної діяльності в умовах розвитку різних форм власності вимагає впровадження бізнес-планування як на рівні підприємств, так і на рівні регіонів(стратегічного планування економічного розвитку регіонів).Якщо перший уже зароджується в практиці виробничого менеджменту, відпрацьовані рекомендації щодо складання бізнес-планів підприємств, то методологія і організація стратегічного планування економічного розвитку регіонів, незважаючи на їх актуальність, в Україні невідпрацьовані.

   Разом з тим стратегічне планування економічного розвитку регіонів, міст, широко застосовується в практиці регулювання розвитку і розміщення бізнесу в США і Канаді.

   Вперше в Україні така робота почалась в 1995році за ініціативою та методикою спеціалістів з економічного розвитку з США в трьох містах України: Львові, Тернополі, Дніпропетровську.

   Велика роль в аналізі і прогнозній оцінці економічного зростання відводиться аналізові робочої сили. Аналіз акцентується на таких аспектах: зайнятість, дисбаланс робочих місць, основні місця зайнятості і прогноз зайнятості у виробничій та невиробничій сферах, стан безробіття і його динаміка.

   Для вироблення стратегії економічного розвитку до уваги береться інформація про освоєння нових мікрорайонів, яке є складовою місцевої та регіональної економіки. При цьому враховується житлове будівництво і нежитлове будівництво і його темпи в різні роки досліджу вального періоду.

   Під час розробки стратегій економічного розвитку слід враховувати, що різні економічні умови породжують різні потреби. В зв’язку з цим місто поділяється на сектори і кожен з них аналізується за такими показниками: кількість членів сімей, середній доход сім’ї, процент безробітних, процент з середньою освітою, кількість сімей з доходом нижче прожиткового мінімуму, відсутність власного транспорту, питома вага інвалідів, відсутність домашнього телефону, кількість випускників середніх шкіл.

   Прийняття стратегії економічного розвитку є загальним керівництвом у діяльності новообраних працівників адміністрації міста по забезпеченню постійної і скоординованої політики з питань економічного розвитку. Оскільки її реалізація вимагає значних фінансових ресурсів і адміністративних практичних дій від міських служб, було передбачено такі заходи, як створення фонду оборотного кредиту(за відсутності початкового капіталу).

  За роки перехідного періоду в Україні відбулась суттєва трансформація як в самому змісті, так і в принципах, логіці, і методології прогнозування і планування регіонів. Все це вимагає оволодівання працівниками апарату державного управління новими методами і прийомами розрахунків. Роботи в рамках суцільного використання комп’ютерної техніки, нового мислення щодо ролі і свого впливу на суб’єктів ринкових відносин.

3. Державне регулювання торгівельної політики.

 

  Ефективна діяльність підприємств торгівлі у регіоні може бути забезпечена перш за все за умов взаємодії всіх елементів регіонального споживчого ринку. Особливості розвитку окремих регіонів України створюють різні умови здійснення інвестування в торгівлі, зумовлюють різну ефективність вкладень капіталу у однотипні підприємства, розташовані на території різних регіонів.

  У системі основних напрямків державного регулювання споживчого ринку важлива роль належить розробці та здійсненню загальної і регіональної програм роздержавлення і приватизації.

  В умовах переходу до ринкової економіки одним з головних важелів, регулюючих економічні відносини торговельних підприємств з державою, стає податкова система. Реалізація фіскальної податкової системи, тобто забезпечення формування за допомогою такої системи доходної частини бюджету регіону, у достатньому розмірі залежить від двох основних факторів – рівня ставок податкових платежів та розподілу цих платежів між загальнодержавними та місцевими бюджетами.   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

План

 

1. Сучасні принципи державного управління, джерела їх виникнення та порядок формування.

Ø Поняття принципу державного управління;

Ø Систематизація принципів;

Ø Види принципів.

2.  Поняття та зміст звернення громадян та вимоги, що висуваються до них.

Ø Звернення громадян та їх розгляд органами державної влади;

Ø Поняття «звернення громадян»;

Ø Порядок, терміни подання і розгляду звернень, права громадянина і обов’язок органів державної влади, їх керівників.

3. Основні напрямки державної регіональної політики на сучасному етапі.

Ø Регіональна економічна політика;

Ø Регіональне планування;

Ø Державне регулювання торгівельної діяльності.

Список використаної літератури.

Список використаної літератури:

1.       Малиновский В. Я. Державне управління: Навчальний посібник. – Вид. 2-ге, доп. та перероб. – К.: Атіка.

2.         А. Ф. Мельник «Державне регулювання економіки перехідного періоду». – Тернопіль «Збруч» 1995.

3.         І. В. Буян, П.Д. Гуменюк «Економічна політика» Тернопіль ТАНГ 1997.

4.         А. А. Мазаракі «Сучасні проблеми регіонального розвитку торгівлі». – Київ 1994.

5.         Конституція України. – К., 1996.

Міжрегіональна Академія Управління Персоналом

 

Київське відділення

Індекс групи     Т5 – 04 – 03 Сз ОА ІІ (З,Оз)

Прізвище студента                     Кучмій В.В.

Домашня адреса   вул.. Волкова б.18 кв.179

Контрольна робота

 

             З дисципліни:  «Державне управління»

Прізвище та ініціали викладача:  __________

Київ 2004

1.  Сучасні принципи державного управління, джерела їх виникнення та порядок формування 1. Поняття принципу державного управління Державне управління – це не тільки сума управлінських знань, а й процес їх створення. «Продукування таки

 

• 14:21 05 Июля 2016
  Российско-китайский медуниверситет откроет магистерскую программу по TCM
• 01:21 05 Июля 2016
  На форуме МГУ Россия и Китай обсудят научно-образовательное сотрудничество
• 11:00 04 Июля 2016
  Реморенко: "ЕГЭ-туризм" в России сходит на нет
• 10:52 04 Июля 2016
  Летняя российско-австрийская школа откроется в Москве
• 15:31 01 Июля 2016
  В СПбГУ могут воссоздать географический факультет

Заказать уникальную работу