курсовые,контрольные,дипломы,рефераты
Якщо багато лінгвістичних дисциплін мають давню історію свого існування й розвитку, то лінгвістика тексту формувалася буквально в нас на очах. Після бурхливих дискусій про тім чи потрібна взагалі ця дисципліна - наука про тексти - і що саме є безпосередньою областю її аналізу, дослідження текстів у самих різних відносинах й аспектах зайняли помітне місце не тільки в потоці робіт з лінгвістики, але й у практиці викладання рідної й іноземної мов.
Тим більше дивно, що розглянута нами дисципліна не має загальноприйнятого визначення головного свого об'єкта - тексту й майже кожне дослідження в даній області починається з міркувань про те, що ж таке текст й які ознаки або властивості характеризують те, що позначається даним терміном.
Не можна не погодитися з Л.Г. Бабенко і її співавторами, які в спеціальній роботі про лінгвістичний аналіз художнього тексту (Бабенко й ін., 2000) визнають, що загальновизнаного визначення тексту дотепер не існує й що, відповідаючи на це питання, різні автори вказують на різні сторони цього явища: Д.Н. Лихачов - на існування його творця, що реалізує в тексті якийсь задум; О.Л. Каменська - на основну роль тексту як засобу вербальної комунікації; А.А. Леонтьев - на функціональну завершеність цього мовного добутку й т.д. На закінчення ними приводиться визначення І.Р. Гальперина, дане в 1981 р. як "ємко розкриває природу тексту й найбільше що часто цитується в літературі по питанню".
Відповідно до цього визначення, "текст - це добуток мовотворчого процесу, що володіє завершеністю, у вигляді письмового документа добуток, що складається з назви (заголовка) і ряду особливих одиниць (сверхфразових єдностей), об'єднаних різними типами лексичного, граматичної, логічної, стилістичної зв'язку, що має певну цілеспрямованість і прагматичну установку".
Нітрохи не применшуючи достоїнств піонерської книги І.Р. Гальперина про текст як об'єкті лінгвістичного дослідження, хотілося б разом з тим відзначити, що всі виділені тут критерії ознак тексту (крім останніх) можуть бути поставлені під сумнів й оскаржені. Про цілий ряд текстів ми можемо сказати, що вони так і не були завершені авторами й залишилися незакінченими; нерідко текст окремого вірша завершується три крапками, що припускає, мабуть, що закінчення вірша варто додумати.
Поряд з письмовими текстами можна, як видно, виділити й тексти усних виступів (про них часто говорять "текст доповіді/повідомлення/мови й т.п. так і не був опублікований"), а також тексти, записані на звукозаписній апаратурі і призначені для прослуховування. Далеко не у всіх текстів є заголовки (окремі вірші, рекламні тексти, оголошення, анонси).
Нарешті, не всі тексти можуть бути представлені у вигляді послідовності сверхфразових єдностей - у всякому разі, якщо визнавати, що й напису типу "Вхід заборонений" або "Рвати квіти категорично забороняється" теж виявляють собою особливі тексти.
Тим часом текст ставиться до найбільш очевидних реальностей мови, а способи його інтуїтивного виділення не менш укорінені у свідомості сучасної людини, чим способи обмеження й виділення слова, і засновані вони на розумному припущенні про те, що будь-яке завершене й записане вербальне повідомлення може ідентифікуватися як текст, якщо, звичайно, і сама завершеність тексту підказана нам тим або іншому формальному способу.
Одночасно не може не вразити та розмаїтість і різноманіття самих мовних добутків, стосовно яких ми легко використаємо позначення "текст", і не випадково лексикографи задовольняються вказівкою на те, що текстом є "усяка записана мова", і перераховують як приклади документи, твори, літературні твори й т.п.
Труднощі визначення поняття тексту, таким чином, цілком зрозуміла: відомість усього безлічі текстів у єдину систему так само складно, як виявлення за всією цією безліччю того набору достатніх і необхідних рис, що був би обов'язковим для визнання тексту утворюючу категорію класичного, Аристотелевого типу.
Показово, що ще до поширення термінів когнітивного підходу до явищ мови вчені говорили про "розмитість" системних, онтологічних і функціональних властивостей тексту, що, властиво, і змушує помістити сьогодні категорію тексту в число "природних" і побудованих за принципом "фамільної подібності" або ж по прототиповому зразку. Запропонувати ж опис категорії з розмитими границями, звичайно, завдання досить нелегка: тверде її визначення, як видно, і неможливо.
Дійсне повідомлення тому - це міркування про те, як можна підійти до такого опису з когнітивної точки зору, тобто з огляду на, з одного боку, роль текстів у пізнавальних процесах (що явно в межах одного короткого повідомлення попросту неможливо), але, з іншого боку, застосовуючи для дефініції тексту ті методики й процедури аналізу, які вже зложилися в когнітивній лінгвістиці.
Такий підхід змушує задуматися насамперед про те, у якому діапазоні характеристик звичайно досліджуються різні тексти й чому в практичній діяльності людей - публіцистичної, видавничої, при написанні наукових праць і т.п. - відсутність твердого визначення категорії тексту ніяк не заважає здійсненню цієї діяльності, точно так само, як відсутність дефініції тексту не дуже заважало розвитку лінгвістики й граматики тексту або ж проведенню лінгвістичного аналізу текстів різного жанру, стилю, типу й різної функціонального призначення.
Із сучасної точки зору це, мабуть, можна пояснити тільки одним: якщо людям ясна загальна ідея, покладена в основу категорії й усвідомлена її прагматична доцільність, якщо категорія будується навколо певного концепту, а сам концепт укорінений у нашій свідомості, у розумінні такої природної категорії люди часто задовольняються досить гнучкими й рухливими границями, та й розширення границь такої категорії відбувається досить просто.
Що ж покладено в основу категорії тексту і який концепт утворить її ядро, або, якщо користуватися термінологією А.В. Бондарко, її інваріантний початок? Здається, що такою основою є розуміння тексту як інформаційне самодостатнього мовного повідомлення з ясно оформленим цілісним поляганням й орієнтованого по своєму задумі на свого адресата.
Таке визначення визнає, однак, тільки нижню границю тексту, тому що у відомих умовах самодостатнім виявляється й окремо взята пропозиція й навіть окреме висловлення (предикат, але не утримуюче його в явній формі). Такі, наприклад, тексти заголовків або назв добутків живопису. Такі різні "заборонні" написи на різного роду об'єктах типу "Руками торкати забороняєте або "Не ходите по газоні". Вони інформаційні, самодостатні для інтерпретації, мають свого адресата й переслідують цілком ясні цілі. І все-таки, хоча й можна погодитися з формулою, із якої Т => П (текст дорівнює пропозиції або ж "більше" пропозиції), такі мінімальні тексти - тільки крапка відліку для подальшого збагнення природи тексту, і, звичайно, не вони являють собою звичайні й і найбільше що часто зустрічаються мовні утворення як результати мово розумової діяльності.
Однак уже вони як намічають такий критерій тексту, як інформаційна самодостатність (тобто породжують враження його змістовності, значеннєвий завершеності й прагматичної цілісності) і адрес (орієнтації на певне коло людей).
Цікаво, що й критерій цілеспрямованості очевидний і для цього типу текстів, що наводить на думку про те, чому вся теорія мовних актів і вся їхня класифікація будується на матеріалі ізольованих пропозицій. Мене завжди дивувало, як можна встановити сутність мовного акту по окремо взятій пропозиції.
Але сьогодні, мабуть, це можна пояснити тим, що таке гранично стисле мовне (вербальне) повідомлення дозволяє вказати на одну з найважливіших властивостей тексту - його прагматичну орієнтацію, що втримується в ньому установку, що виходить від мовця. Уже це дозволяє визнати, що текст завжди повинен розглядатися як підсумок розумової діяльності його творця, що втілює особливий задум у його спрямованості на певного слухача/читача. Одне задає інтенційність тексту: він завжди створюється для реалізації якого-небудь задуму, інше - його інформативність: інформація вводиться в текст і фіксується в ньому не сама по собі, а для чогось, для досягнення певної мети, і з погляду відправника вона завжди істотна, релевантна, повинна змінити поводження сприймаючого й у відомому змісті розрахована на певний ефект і вплив на адресата.
Розглядаючи такі міні-тексти, розумно порушити питання про те, що ж все-таки перетворює слово або коротку послідовність слів у текст і чи не може бути текст дорівнює окремо взятому слову. Чи можемо ми, наприклад, уважати, що напис типу "Вхід" або "Гастроном" - це теж текст? Здається, що визнання таких написів (однослівних, у всякому разі) текстом навряд чи доцільно. Текст, як правило, це структуроване утворення, що відрізняється від одиниці номінації тим, що повідомляє про що-небудь у вигляді комунікативно орієнтованого добутку, а воно характеризується такою базовою рисою як зв’язність.
Однак і із цього приводу думки лінгвістів можуть розходитися. До числа текстів-примітивів нерідко зараховують і вивіски, і заголовка книг, назви спектаклів і кінофільмів і т.п., а також предметні рубрики в традиційних предметних каталогах і предметних покажчиках. Якщо бачити й у цих одиницях підсумки акту комунікації, а також убачати в них змістовну закінченість і цілісність, як це роблять окремі вчені, то в критерії тексту варто включити його існування (потенційне) у вигляді представника особливого парадигматичного ряду, де самий стислий текст перебуває в одному ряді із синонімічними йому розгорнутими ("нормальними") текстами й де в початковому тексті-примітиві вже втримується якась згорнута до межі програма його подальшого можливого розгортання (Кубрякова).
Але, повторюю, все-таки не окремо взяті пропозиції можуть уважатися текстами й навіть, як правильно відзначає Т.М. Миколаєва питання про їхню віднесеність до категорії текстів залишається дискусійним, а в число критеріїв тексту включається його довжина. Адже й поняття зв’язності, що вважається головною ознакою тексту, указує на те, що в ньому щось повинне зв'язуватися, сплітатися й формувати тканина оповідання.
Якщо погодитися з тим, що для кожної природної категорії, як затверджують когнітологи, існує "кращий зразок класу", або прототип, доречно й стосовно розглянутої категорії задатися питанням про те, які ж тексти можна вважати прототиповими і які ті критерії, які характеризують ці тексти. Хочеться відзначити одночасно, що, всупереч поширеній думці про те, що всі природні категорії, побудовані на прототиповому принципі, рухливі й розмиті, саме поняття прототипу - при всій гнучкості категорії - уводить подання про якісь діапазони варіювання навколо прототипу як фокуса (або навіть фокусів) категорії, тобто про якісь межі для самого припустимого варіювання.
Іншими словами, прототип категорії можна розглядати як такий яскравий представник своєї категорії (зразок, еталон), що найбільше повно фокусує у собі її ознаки, концентрує найбільше число загальних для категорії рис й очевидніше всього характеризує те, як представлена (репрезентована) сама категорія у свідомості людини, з якою структурою знання й досвіду вона асоціюється. Прототип - осередок найбільшого числа найбільш репрезентативних ознак категорії в виді виступаючих у вигляді пучка ознак, співвіднесених між собою. Такий прототип є, безсумнівно, і в категорії тексту.
Якщо врахувати, що найбільш розмито ті границі категорії тексту, які пов'язані з верхньою границею, тобто з розміром, або об’ємом тексту, треба думати, що й виділення прототипових текстів обумовлюється насамперед критерієм матеріальної довжини текстів. Це змушує нас визнати, що прототиповими можна вважати тексти обмежені по своїй довжині, тексти не просто середньої величини (та й що могло б уважатися подібною середньою величиною?), а тексти малого обсягу, малі тексти.
Іноді висловлюється думка, що розмір тексту не входить до числа його сутнісних характеристик, і частка істини в цьому твердженні безсумнівно, є. Це не означає, однак, що всі тексти методологічно дорівнює зручні для аналізу. Уводячи поняття прототипового тексту, ми й хочемо вибрати для аналізу таку групу текстів, які найбільш показові і які наочно демонструють, яка архітектоніка й внутрішня організація тексту і які саме текстові категорії встановлюються тут досить просто.
До групи прототипових текстів можна, по всій видимості, віднести листи й невеликі інструкції до артефактів, статті в енциклопедіях, публіцистичні статті в газетах і журналах, інтерв'ю, рецепти й т.п. Семантичний простір таких текстів невелика, та й анафоричні зв'язки (як, втім, і інші сигнали зв’язності тексту) тут установлюються легко.
Хотілося б у той же час підкреслити, що й у цих текстах починають простежуватися ті риси складної структурованості, при якій, як правильно відзначає Е.И. Диброва, семантичний простір тексту повинен бути охарактеризоване як такий, який включає й предтекст, і підтекст, і надтекст і т.п.
З яких причин ми вибираємо в якості прототипових тексти малого обсягу? Являючи собою безпосередню матеріальну даність, ці тексти доступні для огляду й спостережувані в самих дрібних їхніх деталях. Вони мають чітко виражені межі: початком, кінцем і тим, що міститься між ними. Вони демонструють тим самим такі важливі характеристики тексту, як його окремість, формальна й семантична самодостатність, тематична визначеність і завершеність.
Тут неважко описати всі зв'язки як між окремими фрагментами тексту - пропозиціями, так і між частинами цих фрагментів. Нарешті в подібного тексту ясна його інформативність, його когнітивне підґрунтя - зміст його створення, загальний його задум і реалізований в особливій язиковій формі підсумок створення у вигляді особливого семантичного простору.
Немає й не може бути таких текстів, які не фіксували б який-небудь фрагмент людського досвіду і його осмислення. Це робить текст можливим об'єктом концептуального й когнітивного аналізу, тобто дозволяє встановити, з яким баченням миру ми зштовхнулися в даному тексті, що й з якої причини привернуло увагу людини, які саме фрагменти знання й оцінок у ньому закріплені й т.д.
Але немає таких текстів, які не з'явилися б також кінцевим підсумком дискурсивної, тобто соціально орієнтованої й соціально обумовленої комунікативної діяльності. Як би анонімним не здавався текст, у нього є автор або автори, а виходить, текст відбиває їх мово розумовий акт. Із сказаного випливає, між іншим, що, хоча поняття тексту й дискурсу й варто розрізняти, поняття ці аж ніяк не протипоставлені один одному, тобто не є взаємовиключними.
Подібне протиставлення здається мені позбавленим підстави, а оскільки до понять тексту й дискурсу ми вже неодноразово поверталися (Кубрякова, Александрова, 1999), тут мені представляється необхідним обґрунтувати свою точку зору ще раз.
З когнітивної і язикової точок зору поняття дискурсу й тексту зв'язані, крім іншого, причинно-наслідковою зв'язком: текст створюється в дискурсі і є його дітищем. Різний, однак, ракурс їхнього розгляду, тому що дискурс, будучи, за словами Н.Д. Арутюнової, діяльністю, зануреної в життя, вимагає при підході до нього обов'язкового обліку всіх соціальних параметрів що відбуває, всіх прагматичних факторів його здійснення.
Не можна вивчати дискурсивну діяльність поза культурологічними й соціально-історичними даними, поза відомостями про те, хто проводив дискурсивну діяльність, для чого, при яких умовах, з яких позицій і т.д. Але текст можна аналізувати й абстрагуючись від багато чого із зазначеного переліку, тобто задовольняючись тим, що можна витягти з тексту як такого й вивчаючи його як завершений язиковий добуток.
Не випадково в момент становлення лінгвістики тексту дискурсивний і текстовий аналіз розумілися як синонімічні терміни. Нагадаю, що виникненню терміна ми зобов'язані 3. Харрису (Harris, 1952) і що, відповідно до його думки, у сферу дискурсивного аналізу входила одна лише розбивка його на складовий текст частини (ядерні пропозиції), що й здійснювалося за допомогою дистрибутивної методики.
Лише значно пізніше закордонними вченими стали ставитися питання про те, чому ж природно складний текст настільки різко відрізняється від набору ядерних пропозицій, у яких представлене головний зміст тексту, і чому мовець вибирає для здійснення свого задуму ті або інші язикові форми з їх власним синтаксичним пристроєм і референційним навантаженням.
Хоча текст по суті справи виявляє собою зразок утворення, що виникає по ходу здійснення певного процесу, він вивчається саме у своїй завершеній формі, тобто як щось кінцеве. Це й відрізняє його від дискурсу, вивчення якого як би природно треба процесу його виникнення. Дискурс - це явище, досліджуване on-line, у поточному режимі й поточному часах, у міру своєї появи й розвитку. У всякому разі, дискурсивний аналіз вимагає відновлення цього процесу, якщо навіть вивчається його результат (порівн., наприклад, роботи П. Серіо, присвячені дискурсивним особливостям мови політики в радянський час).
Текст же в сформованому остаточно виді створює, як ми говорили вище, особливу матеріальну довжину, послідовність зв'язаних між собою пропозицій і сверхфразових одиниць, що утворять семантичне, а точніше - семіотичний простір.
Фізично такий простір обкреслений досить точно, але семантично й семіотичне - немає закінчення: якщо в будь-якого знака є своя інтерпретанта а текст може бути охарактеризований як складний або навіть надскладний знак, у нього теж повинна бути своя інтерпретанта - свій, що роз'ясняє даний текст новий текст.
Вихід за межі язикових форм, що втримуються в самому тексті, таким чином, обов'язковий.
Хоча при текстовому аналізі семантичний простір можна замкнути їм самим, обмежуючи спостереження внутрітекстовими зв'язками й працюючи усередині безпосередньої даності тексту, сьогодні віддається перевага дискурсивному аналізу, при якому той же семантичний простір розглядається як зв'язане тисячею ниток з умовами його створення, цілями й завданнями даного тексту у зв'язуванні з аналогічними для нього текстами й т.п. що. властиво, і відбивається в понятті інтертекстуальності.
Не можу не укласти свої міркування про критерії тексту ще одним зауваженням. Текст, що містить інформацію, розрахований на розуміння, а виходить, на витяг цієї інформації. Із цього погляду текст повинен бути розглянутий як такий добуток, що по всій своїй архітектоніці й організації, по всім використаним у ньому язиковим засобам повинен забезпечити в адресата формування його ментальної моделі.
У цьому змісті він повинен також забезпечити адресатові вихід за межі безпосередньо даного в самому тексті й послужити джерелом подальших можливих інтерпретацій тексту. Раніше часто ставилося питання про те, які саме ментальні моделі будує мовець в опорі на той або інший текст. Але треба повернути це питання й по-іншому, підкресливши, що текст як правильно організована форма комунікації, як повідомлення, уже містить у собі самому якоїсь одиниці, засобу, сигнали й т.п., достатні й необхідні для побудови на його основі правильної й осмисленої моделі.
Наша здатність будувати резюме тексту, писати на нього анотацію, становити конспект тексту, створювати лібрето опер й нарешті, писати твори на основі текстів і по їхньому приводу - це доказ не тільки того, що в тексті головне - його зміст, інформація, структура досвіду й знань і т.п., але і явне свідчення того, що процес витягу знань - процес, що вимагає особливих прийомів обробки язикового матеріалу в тексті (Sprachverarbeitung). У цьому процесі - по суті своєї когнітивному - виявляються задіяними й знання мови, і знання миру, і, нарешті, знання в прийняті в мові співвіднесеннях язикових структур з когнітивними. До того ж цей процес не слід уважати таким, який є винятково на раціональному рівні, тому що в когніції все не поривно пов'язані з емоціями, оцінками, а отже, з розумінням того, як саме представлена інформація в тексті і як вона в ньому розподілена.
При першому знайомстві з текстом з метою успішного орієнтування в ньому реципієнт використає різні опори. Сприймаючи текст на незнайомому йому іноземному або навіть штучній мові, вона відразу ж намагається побачити в ньому якісь значимі частини, орієнтуючись по пробілах між словами, розділовим знакам, що повторюються елементам висловлення або елементам окремих слів. При цьому особливу роль грають структурні опори. Їхня функціональна значимість формується в реципієнта в міру нагромадження їм мовного досвіду.
У результаті осмислення тексту в індивіда повинна утворитися проекція цього тексту. Проекцію тексту визначають як "продукт процесу значеннєвого сприйняття тексту реципієнтом, тією чи іншою мірою, що наближається до авторського варіанта проекції тексту". Проекцію тексту становить система подань (змістів), що формується в реципієнта при взаємодії зі знаковою продукцією.
На думку Т.М. Дрідзе, реципієнт адекватно інтерпретує текст тільки в тому випадку, якщо основна ідея тексту витлумачена адекватно задуму автора, тобто проекції текстів автора й читача максимально наближений друг до друга. Якщо реципієнт чітко зрозумів, з якою метою породжений даний текст, що саме хотів сказати його автор за допомогою задіяних у тексті засобів, то можна зробити висновок, що він інтерпретував текст адекватно.
Проте загальновідомий той факт, що в інтерпретації того самого тексту різними реципієнтами часто спостерігаються значні розбіжності. Насамперед це ставиться до художніх текстів, тому що інші види текстів (наприклад, наукові тексти) будуються так, щоб бути однозначно понятими читачем. Художні ж тексти навіть припускають розходження в трактуванні їхнього змісту. Адже зміст художнього тексту найчастіше "настільки неоднозначно, що можна говорити про множинність змістів". Тому людина, що сприймає текст, може створити для себе його власну проекцію, що докорінно може відрізнятися як від проекцій текстів інших реципієнтів, так і від авторського задуму.
Звідси останнє: текст - це те, із чого люди, що володіють якимись усередненими відомостями про мову й про світ, роблять досить розумні умовиводи. Ніякі дослідження тексту й дискурсу неможливі тому без звертання до процесів інференції, вивідного знання. Будь-яка язикова форма, але текст насамперед, сигналізують не тільки про те, що в ній реально є присутнім, але й про те, що підлягає семантичному висновку - висновку по інферентному типу.
Текст існує як джерело випромінювання, як джерело порушення в нашій свідомості численних асоціацій і когнітивних структур (від простих фреймів до набагато більше складних ментальних просторів і можливих світів. Текст у силу цієї властивості показовий саме в тім, що з нього можна вивести, укласти, витягти.
Він виявляє собою тому зразок такої складної язикової форми, такого семіотичного утворення, що спонукує нас до творчого процесу його розуміння, його сприйняття, його інтерпретації, його переосмислення - до такого роду когнітивної діяльності, що має справу з осмисленням людського досвіду, відбитого в описах миру й засобів створенню нових щаблів пізнання цього миру.
1. Арутюнова Н.Д. Дискурс // ЛЭС. 1990.
2. Гальперин І.Р. Текст як об'єкт лінгвістичного дослідження. - К., 1981.
3. Миколаєва Т.М. Від звуку до тексту. - К., 2006.
4. Лурия А.Р. Речь и мышление. - М., 1975.
5. Сахарный Л.В. Введение в психолингвистику. - Л., 2003.
6. Сорокин Ю.А. Психолингвистические аспекты изучения текста. - М., 1985.
Текст як спосіб пізнання Якщо багато лінгвістичних дисциплін мають давню історію свого існування й розвитку, то лінгвістика тексту формувалася буквально в нас на очах. Після бурхливих дискусій про тім чи потрібна взагалі ця дисципліна - нау
Текстовий потенціал українських прийменників
Теоретические проблемы изучения коммуникативного поведения
Теоретические проблемы лингвокогнитивного анализа лексики
Теоретические проблемы описания категорий речевого общения
Теоретические проблемы семантики последних десятилетий
Теоретичні проблеми дослідження субстрату в європейському мовознавстві ХІХ–ХХ ст.
Техника применения вопросов в нашей речи
Течії сучасного мовознавства
Типология смыслов политического дискурса
Типологічна класифікація мов світу
Copyright (c) 2024 Stud-Baza.ru Рефераты, контрольные, курсовые, дипломные работы.