База знаний студента. Реферат, курсовая, контрольная, диплом на заказ

Міністерство освіти та науки України

Національний університет водного господарства та природокористування

Кафедра автомобілів та автомобільного господарства

Реферат

На тему:

«Тенденції змін соціокласової структури в Україні»

Виконав:

Студент 3-го курсу МЕФ

Групи ПТМ-34

Лукащук І.Л.

Перевірила:

Сталоверова А.В.

Рівне – 2009

Задовго до XIX століття учені замислювалися над природою відносин між людьми, над важкою долею більшості людей, над проблемою пригноблюваних і пригноблює, над справедливістю або несправедливістю нерівності.

Ще стародавній філософ Платон роздумував над розшаруванням людей на багатих і бідних. Він вважав, що держава представляє з себе як би дві держави. Одне складають бідні, інше - багаті, і всі вони живуть разом, будуючи один одному усілякі підступи. Платон був “першим політичним ідеологом, що мислив в термінах класів”, - вважає Карл Поппер. В такому суспільстві людей переслідує страх і невпевненість. Здорове суспільство повинне бути іншим.

В своїй праці “Державу” Платон затверджував, що правильну державу можна науково обгрунтовувати, а не шукати навпомацки, страшившися, вірячи і імпровізуючи.

Платон припускав, що це нове, науково спроектоване суспільство не тільки здійснюватиме принципи справедливості, але і забезпечуватиме соціальну стабільність і внутрішню дисципліну. Саме таким він представляв суспільство, кероване правителями (охоронцями).

Арістотель в “Політиці” також розглянув питання про соціальну нерівність. Він писав, що нині у всіх державах є три елементи : один клас - дуже багатий ; інший - дуже бідний; третій же - середній. Цей третій - якнайкращий, оскільки його члени за умов життя найбільш готові слідувати раціональному принципу. Саме з бідняків і багачів одні зростають злодіями, а інші шахраями.

Реалістично роздумуючи про стабільність держави, Арістотель відзначав, що необхідно думати про бідні, бо у держави, де безліч бідняків виключена з управління, буде неминучі багато ворогів. Адже бідність породжує бунт і злочини там, де немає середнього класу і бідних величезне більшість, виникають ускладнення, і держава приречена на загибель. Арістотель виступав як проти влади бідняків, позбавлених власності, так і проти егоїстичного правління багатої плутократії. Краще суспільство формується з середнього класу, і держава, де цей клас численніше і сильніше, ніж обидва інших, разом узятих, управляється краще всього, бо забезпечена суспільна рівновага.

На думку соціологів всіх ідейних напрямів, ніхто в історії суспільної думки так безумовно як К. Маркс не підкреслював, що джерелом соціального розвитку виступає боротьба між суспільними класами антагоністів. По Марксу, класи виникають і протиборствуватимуть на основі різного положення і різних ролей, виконуваних індивідами у виробничій структурі суспільства.

Але сам К. Маркс справедливо відзначав, що йому не належить заслуга відкриття існування класів і їх боротьби між собою. І дійсно з часів Платона, але, звичайно, особливо з тих пір, як буржуазія владно вступила в XVIII столітті на сцену історії, багато економістів, філософи, історики міцно вводять в суспільствознавство Європи поняття соціального класу ( Адам Сміт, Етьен Кондільяк, Клод Сіна - Симон, Франсуа Гизо,Огюст Мінье і ін.).

Проте ніхто до Маркса не давав такого глибокого обгрунтовування класової структури суспільства, виводячи її з фундаментального аналізу всієї системи економічних відносин. Ніхто до нього не давав такого всестороннього розкриття класових відносин, механізму експлуатації в тому капіталістичному суспільстві, яке існувало в його час. Тому в більшості сучасних робіт по проблемах соціальної нерівності, стратифікації і класової диференціації в рівній мірі і у прихильників марксизму, і у авторів, далеких від позицій До. Маркса, дається розбір його теорії класів.       

Вирішальне значення для складання сучасних уявлень про єство, форми і функції соціальної нерівності, разом з Марксом, мав Макс Вебер (1864 - 1920 рр.) - класик світової соціологічної теорії. Ідейна основа поглядів Вебера полягає в тому, що індивід є суб'єктом соціальної дії.

На противагу Марксу Вебер окрім економічного аспекту стратифікації враховував такі аспекти, як влада і престиж. Вебер розглядав власність, владу і престиж як три окремих, взаємодіючих чинника, лежачих в основі ієрархій в будь-якому суспільстві. Відмінності у власності породжують економічні класи; відмінності, що мають відношення до влади, породжують політичні партії, а престижні відмінності дають статусні угрупування, або страти. Звідси він сформулював своє уявлення про “три автономні вимірювання стратифікації”. Він підкреслював, що “класи”, “статусні групи” і “партії” - явища, що відносяться до сфери розподілу влади усередині співтовариства.

Основна суперечність Вебера з Марксом полягає в тому, що по Веберу клас не може бути суб'єктом дії, оскільки він не є общиною. У відмінність то Маркса Вебер зв'язував поняття класа лише з капіталістичним суспільством, де важливим регулятором відносин виступає ринок. За допомогою нього люди задовольняють свої потреби в матеріальних благах і послугах.

Проте на ринку люди займають різні позиції або знаходяться в різній “класовій ситуації”. Тут всі продають і купують. Одні продають товари, послуги; інші - робочу силу. Відмінність тут в тому, що одні володіють власністю, а у інших вона відсутня.

У Вебера немає чіткої класової структури капіталістичного суспільства, тому різні інтерпретатори його робіт дають неспівпадаючі переліки класів.

Враховуючи його методологічні принципи і узагальнюючи його історичні, економічні і соціологічні роботи, можна таким чином реконструювати веберовську типологію класів при капіталізмі:

1. Робочий клас, позбавлений власності. Він пропонує на ринку свої послуги і диференціюється по рівню кваліфікації.

2. Дрібна буржуазія - клас дрібних бізнесменів і торговців.

3. Позбавлені власності “білі комірці”: технічні фахівці і інтелігенція.

4. Адміністратори і менеджери.

5. Власники, які так само прагнуть через освіту до тих переваг, якими володіють інтелектуали.

5.1 Клас власників, тобто ті, хто одержує ренту від володіння землею, шахтами т.п.

5.2 “Комерційний клас”, тобто підприємці.

Вебер затверджував, що власники - це “позитивно привілегійований клас”. На іншому полюсі - “негативно привілегійований клас”, сюди він включав тих, хто не має ні власності, ні кваліфікації, яку можна запропонувати на ринку.

Існує безліч стратіфикаційних критеріїв, по яких можна ділити будь-яке суспільство. З кожним з них пов'язані особливі способи детерміації і відтворювання соціальної нерівності. Характер соціального розшарування і спосіб його твердження в своїй єдності утворюють те, що ми називаємо стратифікаційною системою.

Коли заходить мова про основні типи стратифікаційних систем, звичайно дається опис кастової, рабовласницької, станової і класової диференціації. При цьому прийнято ототожнювати їх з історичними типами суспільного пристрою, спостережуваними в сучасному світі або вже безповоротно тими, що пішли в минуле. Ми ж дотримуємося дещо іншого підходу, вважаючи, що будь-яке конкретне суспільство складається з комбінацій різних стратифікаційних систем і безлічі їх перехідних форм.

Тому ми вважаємо за краще говорити про “ідеальні типи навіть тоді, коли використовуємо елементи традиційної термінології.

Нижче пропонується дев'ять типів стратифікаційних систем, які на нашу думку, можуть бути використані для опису будь-якого соціального організму, а саме:

- фізико-генетична;

- рабовласницька;

- кастова;

- станова;

- ектаратическая;

- соціально-професійна;

- класова;

- культурно-символічна;

- культурно - нормативна;

Еліта не є категорією тільки політики. В сучасному суспільстві існує безліч еліт - політичні, військові, економічні, професійні. Десь ці еліти переплітаються, десь змагаються один з одним. Можна сказати, що існує стільки еліт, скільки є областей соціального життя. Але яку б сферу ми не узяли, еліта суть меншина, що протистоїть решті частини суспільства. його середнім і нижнім шарам як якійсь “масі”. При цьому положення еліти як вищого стану або касти може закріплюватися формальним законом або релігійним укладенням, а може досягатися абсолютно неформальним чином.

Елітарістські теорії виникли і формувалися значною мірою, як реакція на радикальні і соціалістичні навчання і були направлені проти різного перебігу соціалізму: марксиста, анархо - синдикалістського. Тому марксисти, насправді, дуже скептично відносилися до цієї теоріям, не бажали їх визнавати і застосовувати їх на матеріалі західних суспільств. Бо це означало б, в - перших, визнання того, що нижні шари є слабкими або зовсім не організованою масою, якій необхідно управляти, масою, не здібною до самоорганізації і революційної дії, а в - других, визнання в певній мірі неминучості і “природності” такої різкої нерівності. В результаті довелося б переглядати корінним чином погляди на роль і характер класової боротьби.

Але ілітаристський підхід прямує проти демократичного парламентаризму. Він взагалі за природою своєї антидемократичний. Демократія і аксесуари припускає правління більшості і загальну рівність людей як самостійних громадян, достатньо організованих для реалізації власних цілей і інтересів. І через це поборники демократизму до будь-яких спроб елітарного правління відносяться досить холодно.

Численні підходи до поняття можна умовно розділити на дві основні групи- владні і меритократичні. Відповідно до перших, елітою є ті, хто володіють в даному суспільстві вирішальною владою, а відповідно до других - ті, хто володіють якимись особливими достоїнствами і особистими якостями, незалежно від того, чи распологают вони владою чи ні.

В останньому випадку еліта виділяється по талантах і заслугах . Іноді владні і меритократичні підходи умовно позначають як “лінію Лассуела” і “лінію Парето”. ( Хоча перший підхід може бути з не меншим успіхом названий “лінією Моська” або “лінією Міллса”.)

Однією групою дослідників еліта розуміється як сфери, що володіють вищими владними позиціями або вищою формальною владою в організаціях і інститутах. Інша група відносить до еліти харизматичних осіб, боговохнавленних, здібних до лідерства, представників творчої меншини.

У свою чергу, владні підходи підрозділяються на структутні і функціональні. Вибираючі більш простою з емпіричної точки зору структурний підхід вважають елітою коло, займаючих вищі посадові позиції в даних інститутах осіб ( міністри, директори, воєначальники )

Ті ж, хто зупиняються на функціональному підході, задають собі більш важку задачу: виділити групи, що володіють реальною владою в ухваленні суспільно важливих рішень (багато представників цих груп, зрозуміло, можуть не позичати скільки - або видних суспільних постів, залишатися в “тіні”).

Висновок

З викладеного випливає, що в соціально-класовій структурі України продовжуються процеси соціальної диференціації та поляризації суспільства, зокрема диференціації доходів населення. Відбувається поступовий, складний, суперечливий процес становлення нового типу соціально-класової структури на основі демонтажу існуючої соціальної структури і формування різноманітних елементів нової — класів, соціальних верств, груп, прошарків тощо. Поступово складаються контури трьох основних рівнів, верств соціальної ієрархії: вищого, середнього і нижчого класів. Однак зазначені рівні соціальної ієрархії не становлять цілісного утворення і багато в чому є невизначеною, напіврозмитою структурою. Особливість розвитку соціально-класової ієрархії українського суспільства полягає в повільному збільшенні середнього класу за швидкого збільшення вищого та нижчого класів і поглиблення на цій основі соціальної поляризації.

Основу вищого класу, що базується на легітимних формах організації суспільного життя, позитивній, конструктивній логіці соціального розвитку, становлять підприємці, комерсанти, банкіри, певна категорія управлінців, представники творчої інтелігенції та ін. Проте особливість соціального розвитку українського суспільства, як уже зазначалося, полягає в тому, що вагоме місце серед вищого класу займають несистемні елементи структури, які швидко розбагатіли, стали таким класом на основі нелегітимних засобів здебільшого у сфері торгівлі та посередницьких операцій. До таких елементів в Україні належать кримінальні, мафіозні структури, корумповані управлінці, чиновництво, керівники державних господарських підприємств, які зловживають своїм службовим становищем, використовуючи суспільне багатство для власного збагачення, а також групи "нових" українців з високими нелегітимними доходами та інші "несистемні" елементи сучасної соціальної структури, які живлять соціальну систему спотвореної саморегуляції, що заглиблюється в собі. Представники цієї соціальної групи стабільно підтримують і зміцнюють власне матеріальне становище, багатіють значною мірою за рахунок більшості знедоленого населення, відтворюючи свій соціально-економічний потенціал перманентною суспільною кризою, безладдям, хаосом, соціальною неструктурованістю суспільства, глибокими розривами його соціального організму.

Водночас суперечливо функціонує, бореться за виживання інший соціальний організм, що слабо розвивається і саморегулюється, становить основу легітимної організації суспільного буття і належить до нижчого класу. Структурні елементи цього класу дуже слабкі, хоча мають у майбутньому стати основними системними чинниками саморегуляції як ринкових перетворень, так і соціального організму, становлення середнього класу, який здійснюватиме свою трудову діяльність на основі легітимної продукуючої праці, реалізації власних соціальних інтересів. Основу соціальної структури сучасного українського суспільства становить населення, яке пов'язане чи було пов'язане насамперед з державною формою власності. Основна його частина перебуває на межі бідності, ставлячи за мету лише фізіологічне виживання. Багато цих людей перебувають у стані глибокої соціальної деградації, соціальної маргінальності й не сподіваються на краще. Тривожність такого становища полягає в тому, що саме з цих верств, категорій населення, більшість з яких перебувають на межі малозабезпеченості, бідності, і має формуватися середній клас. Значна частина таких елементів соціальної структури, які є потенційною основою середнього класу, мають вагомий професійно-кваліфікаційний і освітній потенціал, досвід продуктивної діяльності. Однак у сучасних умовах часто-густо він не здатний сприяти включенню індивіда в систему суспільного виробництва, забезпечити відповідний цьому потенціалу особистості рівень доходів. А отже, пов'язані з цим соціально-економічні сподівання здебільшого не справдилися.

Утворення у структурі соціальної ієрархії суспільства зазначених двох верств, категорій населення призвело до деструктивних змін у ній, до спотворень, викривлень, гострих соціальних суперечностей у багатьох сферах суспільного життя. Вони поглиблюють системну кризу, пришвидшують інфляцію, деформують особисте споживання основної частини населення з низькою платоспроможністю, посилюють соціальну нестабільність суспільства.

Особливо яскраво зазначені деформації, суперечності простежуються на прикладі поділу споживчого ринку на два типи (рівні, сектори), ціни в яких істотно різняться. Один — для першої категорії населення з практично необмеженою платоспроможністю, які відвідують "свої", дорогі магазини, заклади культури та обслуговування, мають особистий транспорт, на яких працює розгалужена інфраструктура, засобом платежу яких є переважно вільно конвертована валюта. Другий — для переважної більшості населення з невисоким рівнем достатку, низькою купівельною спроможністю, яке змушене обмежуватися лише товарами найпершої необхідності. Викликає занепокоєння, що такий поділ соціальної структури українського суспільства поглиблюється. Він охоплює не лише сферу споживчого ринку, а й усі основні напрямки суспільної життєдіяльності, зокрема систему ціннісно-нормативних регуляторів діяльності й поведінки зазначених двох верств, категорій населення.

Сформувалися дві системи соціального світогляду, які перебувають у стані конфлікту, що поглиблюється. Це призводить до звуження сфери соціокомунікації, спілкування зазначених категорій населення, які реалізують свій життєвий потенціал і соціальний вектор у двох діаметрально протилежних соціальних просторах і вимірах. І хоча, на думку вчених, таке відокремлення життєвих вдач і сфер життя, відсутність безпосередніх контактів, безумовно, сприяють послабленню соціального напруження і є деякою "хитрістю" соціуму, нібито інстинктом самозбереження, що запобігає концентрації руйнівної соціальної енергії, таке становище довго існувати не може. У ньому закладена соціальна небезпека великої потенційної вибухової сили.

Особливо небезпечними для посилення негативної логіки соціальної динаміки суспільства є поглиблення тенденції поляризації доходів і розшарування населення. Збільшується кількість людей, які із середньо і порівняно забезпечених переходять у розряд незаможних, а відтак потребують соціального захисту. Серед них значна частина мають низькі доходи й досягли межі абсолютної бідності, що передбачає задоволення лише фізіологічних потреб. Зниження рівня життя широких верств населення суттєво знижує їх соціальну безпеку. Посилюється диференціація доходів зазначених двох категорій населення, нижня і верхня межі яких стають дедалі помітнішими. Доходи 10 % найзаможніших верств населення України перевищують доходи такої ж кількості найбідніших приблизно в 12-15 разів. Поступово склалося ніби дві України — заможних і знедолених, багатих і бідних, процвітаючих і злиденних. І хоч офіційна статистика, як зазначають окремі вчені, можливо, перебільшує рівень фактичного зубожіння в Україні (немає даних про особисті доходи, отримані від діяльності у тіньовій економіці), загалом соціальне становище великої частини населення держави надзвичайно тяжке. Але поки глибока соціальна диференціація суспільства, поділ його на дві верстви, категорії, які містять потужний конфронтаційний потенціал, не набрали необоротного, абсолютно несистемного характеру і не закріпилися становою прірвою, суспільство має шанс вийти на шлях цивілізованого соціального розвитку і прогресивної позитивної соціальної динаміки.

Основою соціодинаміки розвитку суспільства, його соціальної стабільності, функціонування його соціально-класової структури є середній клас. Середній клас — це основа самодостатності розвитку соціально-класових відносин, важливий чинник, що саморегулює розв'язання суперечностей між двома протилежностями (полюсами соціальної ієрархії, що є результатом відтворення та організації соціальної нерівності), не спричинює значного загострення соціального напруження між верхніми й нижчими верствами вертикального зрізу соціальної піраміди. Середній клас — це соціальний стабілізатор, упорядковуючий фактор розвитку багатовимірних процесів соціальної нерівності, регулятор її припустимих меж, функціонування соціальної ієрархії загалом. Потужний середній клас у соціальній ієрархії — чинник економічної, політичної стабільності громадянського суспільства, його позитивної соціодинаміки, що забезпечує свободу і незалежність особистості. Такий середній клас в Україні лише формується. А тому створення умов для формування та динамічного розвитку середнього класу, який у перспективі охоплюватиме 55-60 % населення, є особливо важливим завданням соціальної політики, регулювання соціально-класових відносин. Чинниками, що сприяють становленню середнього класу, є послідовність у здійсненні ринкових перетворень, зокрема у формуванні ринкових відносин, утворення різноманітних форм власності, які сприятимуть збагаченню економічної основи суспільства, розширенню і поглибленню його соціального поля, виникненню нових соціальних спільностей, соціальних груп, верств.

Особливо важливим пріоритетом соціальної політики є створення умов для прискорення процесів соціально-класової структурованості та стратифікованості суспільства, усвідомлення суб'єктами соціально-класових відносин соціально-групової спорідненості, соціальної самоідентифікації на основі формування соціальних інтересів. Реальністю сучасного пострадянського суспільства, зокрема й України, є процеси деструктуризації та дестратифікації соціально-класової структури, втрата соціальної, зокрема верствової, самоідентифікації, що зумовлено відсутністю чітких соціальних інтересів.

Одним із чинників, який сприятиме утвердженню соціально-класової структурованості, соціально-групової спорідненості суспільства, є формування нової системи соціальних цінностей. Сучасне українське суспільство характеризується невизначеністю і несформо-ваністю соціальних цінностей. Саме несформованість привабливих соціальних (як і моральних, духовних) цінностей, коли старі (утвердження соціальної однорідності та рівності, колективізму) вже відкинуті й "не працюють", а нові (свобода, соціальна справедливість, здоровий індивідуалізм, багатоманітність вибору та ін.) ще не сформовані у свідомості людей, значною мірою гальмує соціальну консолідацію українського суспільства. У соціальному аспекті в українському суспільстві є прихильники ринкових відносин і державного соціалізму, демократії та адміністративних методів управління, централізації і децентралізації державної благодійності в соціальному захисті й здійсненні самозахисту. Формування системи соціальних нормативних цінностей поряд з іншими чинниками становлення позитивної логіки соціодинаміки є чи не основною її складовою, детермінантою цивілізованої стратифікації суспільства, його соціальної стабільності, консолідації, міжгрупової солідарності, що має бути відображена у зваженій соціальній політиці.

Список використаної літератури:

1. Міщенко Т. Право малозабезпеченої сім'ї на державну підтримку // Соц. захист.— 2001.—№8.

2. Надточій Б. Пенсійне страхування в Україні: історичний аспект // Соц. захист. — 2000. — № 3.

3. Напрями та механізми подолання бідності в Україні: Матер, нац. семінару, 2000 p. / Мін-во праці та соц. політики, УАДУ, Інститут світового банку. — К, 2000.

4. Неспорова А. Занятость и политика на рынке труда в некоторых странах с переходной экономикой. — М., 2000.

5. Новіков В. Подолання бідності — нагальна проблема соціальної політики // Україна: аспекти праці. — 2001. — № 1.

6. Павловська Н. Необхідність та шляхи забезпечення випереджаючого зростання заробітної плати // Україна: аспекти праці. — 2001. — № 2.

7. Палій О. М. Економічна і соціальна вартість пільгових пенсій // Актуальні проблеми реформування державного управління: Матер, щоріч. наук.-практ. конф. наук.-пед. персоналу, слухачів, аспірантів, докторантів Академії, 29 травня 1997. — К., 1997.

8. Парсонс Т. Система современных обществ. — М., 1997.

9. Петюх В. М. Ринок праці: Навч. посіб. — К., 1999.

10. Погорілий О. І. Соціологічна думка XX століття: Навч. посіб. — К., 1996.

11. Покрищук В., Ковальський. Реформування економіки і актуальні проблеми використання робочої сили // Україна: аспекти праці. — 2002. № 1.

12. Прибиткова І. М. Основи демографії. — К., 1995.

Міністерство освіти та науки України Національний університет водного господарства та природокористування Кафедра автомобілів та автомобільного господарства Реферат На тему: «Тенденції змін соціокласової стр

 

• 14:21 05 Июля 2016
  Российско-китайский медуниверситет откроет магистерскую программу по TCM
• 01:21 05 Июля 2016
  На форуме МГУ Россия и Китай обсудят научно-образовательное сотрудничество
• 11:00 04 Июля 2016
  Реморенко: "ЕГЭ-туризм" в России сходит на нет
• 10:52 04 Июля 2016
  Летняя российско-австрийская школа откроется в Москве
• 15:31 01 Июля 2016
  В СПбГУ могут воссоздать географический факультет

Заказать уникальную работу