База знаний студента. Реферат, курсовая, контрольная, диплом на заказ

2-й семестр.

1. Міжнародний рух капіталу.

2. Міжнародна міграція робочої сили.

3. Міжнародні валютно-кредитні відносини.

4. Міжнародна економічна інтеграція.

5. Міжнародні науково-технічні відносини.

6. Інфраструктура сучасних МЕВ.

2 контрольні роботи.

Література.

1. МЕВ. Під ред. Жукова.

2. МЕВ. Під ред. Рибалкіна.

3. Красагина. Международные валютно-финансовые отношения.

4. М.Пебро. Международные валютно-финансовые отношения.

5. Линдерт. Экономика мирохозяйственных связей.

6. Кругман. Международная экономика.

7. Міжнародні валютно-кредитні відносини. Під ред. Філіпенка.

Міжнародний рух капіталу.

План

1. Форми вивозу капіталу.

2. Економічні ефекти прямих іноземних інвестицій.

3. Роль ТНК у міжнародному русі капіталу.

4. Динаміка міжнародного руху капіталу після другої світової війни.

• Для четвертого питання знайти “World Investment Report” (United Nations).

Міжнародна торгівля не є єдиним видом зовнішньоекономічної діяльності. Іншою формою міжнародних економічних відносин є міжнародний рух факторів виробництва (МРФВ). При цьому між МРФВ і МТ існують певні залежності:

1) Міжнародний рух факторів виробництва заміщає міжнародну торгівлю товарами у тому випадку коли її причиною є різниця в забезпеченості країн факторами виробництва. Припустимо, що капіталонасичена країна експортує капіталомісткий товар. При цьому вона вивозить і капітал, який розташовується в країнах, де процентна ставка вища, ніж в даній країна. Збільшення виробництва товару на експорт веде до збільшення попиту на капітал, а це в свою чергу призводить до зростання ціни капіталу. Якщо зросла ціна на капітал, то власники капіталу зменшують експорт капіталу, тому що ціна на капітал (процентна ставка) на внутрішньому ринку має тенденцію до зближення зі світовою ціною на капітал. Отже, можна зробити висновок, що експорт товарів заважає експорту капіталу.

2) Міжнародний рух факторів виробництва доповнює міжнародну торгівлю товарами в тому випадку, коли в основі МТ знаходяться інші причини, ніж відмінність у забезпеченні факторами виробництва. Якщо забезпеченість країн факторами виробництва і їх ціна однакові, то збільшення виробництва капіталомісткого (експортного) товару веде до зростання попиту на капітал, а це в свою чергу веде до збільшення його ціни. Якщо внутрішня ціна капіталу встановлюється вище світового рівня, то дана країна здійснюватиме імпорт капіталу. Таким чином, МТ веде до зміни ціни на фактори виробництва, а це в свою чергу веде до руху капіталу між країнами. Вданому випадку експорт товару стимулює імпорт капіталу.

3) Міжнародний рух капіталу заміщує міжгалузеву торгівлю та доповнює внутрішньогалузеву торгівлю в умовах великих відмінностей у забезпеченості країн факторами виробництва.

Коли рівень забезпеченості факторами між країнами дуже відрізняється, то кожна країна спеціалізується на виробництві певного товару, і міжнародний рух факторів виробництва відсутній. Між країнами можлива лише міжгалузева торгівля.

Коли ж розпочинається рух факторів виробництва, то обидві країни починають виробляти схожі товари, і між ними виникає внутрішньогалузева торгівля

Треба сказати, що коли має місце рух капіталів, то обсяг світового виробництва зростає значно швидше ніж за умов існування лише МТ.

Яка ж відмінність між МТ і МРФВ? При МТ країни обмінюються лише кінцевими товарами. При МРФВ має місце міжнародний рух тих факторів, які використовується для виробництва кінцевих товарів.

Треба сказати, що міжнародний рух капіталу контролюється урядом більш жорстко, ніж МТ.

1. Форми міжнародного руху капіталу.

Існує декілька форм МРК.

1) За джерелами походження капіталу на світовому ринку виділяють офіційний та приватний капітал.

Офіційний (державний) капітал – це кошти з державного бюджету, що переміщуються за кордон, або ті, що приймаються в країну за рішенням уряду, чи міжурядових організацій. До офіційного капіталу відносять всі державні позики, гранти, міждержавна допомога на основі міжурядових угод. До офіційного капіталу відноситься і капітал міжнародних організацій: МВФ, СБ, ООН тощо. Джерелами офіційного капіталу є кошти державного бюджету.

Приватний капітал – це кошти приватних фірм, банків, недержавних організацій та установ, що переміщуються за кордон, або приймаються з-за кордону за рішенням керівних органів підприємств. До цієї категорії капіталу відносять: інвестиції за кордон приватними фірмами, надання торгових кредитів та міжбанківське кредитування. Джерелом приватного капіталу є власні чи запозичені кошти приватних фірм.

2) За характером використання капітал поділяється на підприємницький та позичковий.

Підприємницький капітал – це кошти, що прямо чи опосередковано вкладаються у виробництво з метою отримання прибутку. До підприємницького капіталу найчастіше можна віднести приватний капітал.

Позичковий капітал – це кошти, що позичаються з метою отримання відсотків.

3) За строком вкладення капітал буває коротко-, середньо- та довгостроковий.

Короткостроковий капітал – це кошти, вкладені на термін до 1 року. В основному це – позичковий капітал.

Середньостроковий капітал – це кошти, вкладені на термін від 1 до 7 років.

Довгостроковий капітал – це кошти, вкладені на термін понад 7 років.

Середньостроковий та довгостроковий – це в основному підприємницький капітал

4) За метою вкладення капітал буває у вигляді прямих та портфельних інвестицій.

Прямі закордонні інвестиції – це кладення капіталу з метою придбання довгострокового економічного інтересу в країні-імпортері капіталу. Цей довгостроковий інтерес забезпечує контроль над об’єктом розміщення капіталу. До прямих закордонних інвестицій відноситься в основному приватний капітал.

Портфельні інвестиції – це вкладення капіталу в іноземні цінні папери, що не дають інвестору право реального контролю над об’єктом розміщення капіталу.

• Інвестиційна позиція країни – це співвідношення активів, котрі знаходяться у розпорядженні країни за кордоном і активі, які перебувають у власності іноземців в країні.

Країни-експортери мають більше активів, котрі знаходяться у розпорядженні країни за кордоном ніж активи, які перебувають у власності іноземців в країні.

Країни-імпортери мають менше активів, котрі знаходяться у розпорядженні країни за кордоном ніж активи, які перебувають у власності іноземців в країні.

Іноземні інвестиції отримали розвиток в період переходу від світового ринку до світового господарства (19 - початок 20 століття)

ООН та МВФ відносять до міжнародних інвестицій:

1) вкладання власного приватного капіталу компаній за кордон – капітал філій, які відкриваються за кордоном, а також доля акцій в дочірніх та асоційованих компаніях

2) реінвестування прибутку за кордоном;

3) внутрішньокорпораційні переводи капіталу.

До підприємства з іноземними інвестиціями можна віднести акціонерні чи неакціонерні підприємства, в якому іноземному інвестору належить більше, ніж 10% капіталу.

Підприємство з іноземними інвестиціями може мати 3 форми:

Дочірня компанія – компанія, в якому іноземному інвестору належить більше, ніж 50% капіталу.

Асоційована компанія – компанія, в якому іноземному інвестору належить менше, ніж 50% капіталу.

Філіал – компанія, в якому іноземному інвестору належить 100% капіталу.

Як показує практика, найпоширенішими формами підприємств з іноземними інвестиціями є дочірня компанія та філія.

Прямий інвестор – це державна чи приватна організація, фізична чи юридична особа, що володіє підприємством з іноземними інвестиціями.

Серед прямих інвесторів в особливу групу виділяють банки, які можуть бути як посередниками, так і безпосередньо займатися інвестуванням власних фондів.

Причини іноземного інвестування.

Головна причина здійснення прямих іноземних інвестицій – це прагнення розмістити свій капітал в тій країні і тій галузі, де він буде приносити максимальний прибуток.

ООН провела дослідження стосовно причин експорту та імпорту іноземних інвестицій.

Причини експорту інвестицій.

Серед причин експорту інвестицій на першому місці знаходиться технологічне лідерство, причому існує така залежність: чим вища доля витрат на НДІКР¹ в об’ємі продаж корпорацій, тим більший об’єм її експорту прямих інвестицій за кордон; і навпаки. Це можна пояснити тим, що коли корпорація здійснює інвестиції за кордон, то завжди прагне утримати технологічне лідерство, тобто мати контроль над технологією, які використовуються в її філіях, і таким чином отримати конкурентні переваги.

На друге місце вийшли переваги в вартості робочої сили: чим вищий рівень оплати працівника корпорації, тим більший об’єм експорту прямих інвестицій; і навпаки. Тобто корпорації намагаються отримати більш дешеву робочу силу.

Третя причина – переваги в рекламі. Чим вища питома вага витрат на рекламу в продажах корпорації, тим вищий об’єм експорту прямих закордонних інвестицій, і навпаки.

Четверта причина – економіка масштабу. Чим вищий розмір виробництва корпорації на внутрішньому ринку, тим більший обсяг експорту прямих інвестицій, і навпаки. Це пояснюється тим, що тільки після заповнення внутрішнього ринку, корпорації починають експансію на зовнішні ринки.

П’ята причина – розмір корпорації. Чим більший розмір корпорації, тим більший обсяг експорту прямих інвестицій, і навпаки.

Шоста причина – ступінь концентрації виробництва. Чим вищий рівень концентрації виробництва певного товару в межах корпорації, тим більше обсяг експорту прямих інвестицій, і навпаки.

Сьома причина – забезпечення доступу до природних ресурсів. Чим вище потреба корпорації в певному ресурсі, тим більший об’єм її експорту прямих інвестицій в ту країну, де багато цього ресурсу, і навпаки.

Іншими причинами можуть бути:

• скорочення транспортних видатків;

• подолання митних обмежень (квот, ліцензій) та митних платежів.

Причини імпорту капіталу.

Перша причина – технологічне лідерство. Чим вища доля витрат на НДІКР в об’ємі продаж корпорацій, тим більший об’єм її імпорту прямих інвестицій з-за кордону; і навпаки.

На друге місце вийшли переваги в кваліфікації робочої сили: чим вищий рівень освіти працівника корпорації, тим більший об’єм імпорту прямих інвестицій; і навпаки. Це стосується високотехнологічних галузей.

Третя причина – переваги в рекламі. Чим вища питома вага витрат на рекламу в продажах корпорації, тим вищий об’єм імпорту прямих закордонних інвестицій, і навпаки.

Четверта причина – економіка масштабу. Чим вищий розмір виробництва корпорації на внутрішньому ринку, тим менше обсяг імпорту прямих інвестицій, і навпаки.

П’ята причина – розмір корпорації. Чим більший розмір корпорації, тим більший обсяг імпорту прямих інвестицій, і навпаки.

Шоста причина – ступінь концентрації виробництва. Чим вищий рівень концентрації виробництва певного товару в межах корпорації, тим менше обсяг її імпорту прямих інвестицій, і навпаки.

Сьома причина – потреба в капіталі. Чим більша потреба корпорації в капіталі, тим більший обсяг її імпорту прямих іноземних інвестицій.

Восьма причина – кількість національних філіалів. Чим більше філіалів має корпорація в межах країни, тим більший обсяг прямих закордонних інвестиції вона імпортує.

Дев’ята причина – рівень захисту національного ринку. Чим вищий рівень захисту національного ринку за допомогою торговельних бар’єрів – тим вищий рівень імпорту прямих закордонних інвестицій.

Десята причина – розмір ринку. Чим більший розмір внутрішнього ринку, тим більший обсяг інвестицій.

2. Економічні ефекти прямих іноземних інвестицій.

Маємо дві країни. Вважаємо, що єдина причина для руху капіталі – різна прибутковість. Обсяг капіталу, яким володіє перша країна – AK. Обсяг капіталу, яким володіє друга країна – AK’. Криві S₁ та S₂ показують зростання вартісного обсягу виробництва в залежності від обсягу використання капіталу. Якщо не існує міжнародний рух капіталу, то перша країна інвестує весь свій капітал у власну економіку. Тоді процентна ставка (ціна капіталу) встановлюється на рівні C (LC). В другій країні, якщо вона інвестує весь свій капітал у власну економіку, процентна ставка дорівнює L’D.

Якщо наявний капітал в обох країнах використовується повністю, то обсяг виробництва в першій країні буде a+b+c+d+e+f, з них прибуток власників капіталу буде a+f, а b+c+d+e – прибуток власників інших факторів виробництва. Обсяг виробництва в другій країні буде дорівнювати k+i+j, з них k+j – прибуток власників капіталу, а i – прибуток власників інших засобів виробництва.

З графіку ми бачимо, що в другій країні процентна ставка більша, ніж в першій (прибутковість капіталу вища).

Припустимо, що країни зняли обмеження на міжнародний рух капіталу. Виходячи з того, що в країнах встановлена різна прибутковість капіталу, частина капіталу (в обсязі AB) переміститься з першої країни до другої. Прибутковість капіталу в обох країнах буде однаковою.

Внаслідок того, що частина капіталу з першої країни переміститься в другу, то обсяги виробництва також зміняться: в першій країні обсяг національного (!) виробництва зросте і буде дорівнювати: a+b+c+d+e+f+h, причому за рахунок національного капіталу, що залишився всередині країни виробляється a+b+c+d продукції (валовий внутрішній продукт), а за рахунок іноземних інвестицій – e+f+h.

В другій країні обсяг внутрішнього (не національного) виробництва також збільшився, і тепер дорівнює k+j+i+g+h+e+f (валовий внутрішній продукт), але за рахунок власного капіталу першої країни виробляється продукції k+j+i (це і становить прибуток першої країни і її валовий національний продукт), а за рахунок імпортованого капіталу – e+f+h (що і входить в національний продукт другої країни).

Наслідками руху капіталу є:

1) збільшується рівень виробництва в кожній країні, а значить і загальносвітовий рівень виробництва;

2) зменшується доход власників капіталу в першій країні внаслідок зниження процентної ставки.

3. Роль ТНК в міжнародному русі капіталів.

• Міжнародна корпорація – це форма структурної організації великої корпорації, яка здійснює прямі інвестиції в різні країни світу.

Як видно із цього визначення, головною ознакою міжнародної корпорації є здійснення нею прямих міжнародних інвестицій з країни базування в сприймаючі держави.

Країна базування – це країна, в якій розташовується головний підрозділ міжнародної корпорації.

Приймаюча країна (країна-реципієнт) – це країна, в якій міжнародна корпорація має філіал, дочірню чи асоційовану компанію, що створені на основі прямих інвестицій.

Економіст Вернер визначає міжнародну корпорацію через призму декількох критеріїв:

1) величина обороту – якщо обсяг продаж корпорації перевищує 100 млн. доларів в рік, то вона відноситься до міжнародних корпорацій;

2) її присутність на ринках у мінімальній кількості країн – корпорація є міжнародною, якщо вона здійснює свою діяльність як мінімум у 7 країнах¹;

3) природа закордонного філіалу – якщо ціль закордонного філіалу – це продаж товару, який виробляється в країні базування, то така корпорація не є міжнародною (оскільки філіал відіграє роль закордонного дистриб’ютора товарів). Така корпорація, яка має лише виробничу діяльність в інших країнах, може вважатися міжнародною корпорацією;

4) величина відсотку закордонних продаж корпорації².

Міжнародні корпорації бувають двох видів:

1) транснаціональні компанії – головна компанія належить капіталу однієї країни, а її філіали розташовані на території різних країн світу;

2) багатонаціональні компанії – головна компанія належить до капіталу 2-х або більше країн, а філіали розташовані на території багатьох країн світу.

Більша частина сучасних міжнародних корпорацій має форму ТНК.

Характерними рисами ТНК є:

1) створення системи міжнародного виробництва, яке розповсюджене серед багатьох країн світу, але контролюється з єдиного центру;

2) висока інтенсивність внутрішньокорпоративної торгівлі між філіалами, які розташовані в різних країнах;

3) відносна незалежність у прийнятті операційних рішень як від країни базування, так і від приймаючої країни;

4) глобальна структура зайнятості і мобільність персоналу між країнами;

5) розробка, передача і використання передової технології в межах замкненої корпоративної структури.

ТНК можуть мати організаційно-господарську структуру трьох типів:

1) горизонтально інтегрована компанія – таку структуру мають компанії-виробники технологічно складної та наукомісткої продукції. Ці компанії оперують в галузях, де за допомогою патентів, ліцензійних договорів мають монопольні переваги перед іншими компаніями;

2) вертикально інтегрована компанія – до цього типу відносяться компанії, що займаються видобутком та переробкою сировинних ресурсів. Перевагою такої структури є можливість контролювати за всіма етапами технологічного процесу і мінімізувати всі ризики;

3) диверсифіковані компанії – принцип їх функціонування полягає у проведенні операцій на різних, відносно ізольованих ринках. Це дає можливість компанії мінімізувати втрати внаслідок зміни кон’юнктури національних ринків в одній із країн. Крім того, компанії виграють за рахунок диверсифікації виробничо-комерційної діяльності.

Існують теорії, що пояснюють діяльність міжнародних корпорацій. Перші з них з’явилися в 50-х роках і грунтувалися на теорії економіки масштабу. Розглянемо їх на прикладі.

Розглянемо мексиканську автомобільну галузь. В Мексиці виробляються всі види автомобілів, і автомобільні компанії є в основному філіалами чи дочірніми фірмами американських корпорацій. Тут слід розглянути декілька питань:

1) Чому один і той же товар виробляється в декількох країнах?

Відповідь на це питання дає теорія розміщення: розміщення виробництва в тій чи іншій країні залежить від наявності ресурсів, тобто цей чи інший товар виробляється в тій країні, де є необхідні країни. В нашому прикладі, автомобілі виробляються в Мексиці тому, що в Мексиці видобувається алюміній. Переробка алюмінію потребує дешевої електроенергії.

Окрім цього, на розміщення виробництва будуть впливати транспортні видатки, перешкоди, які існують на шляху торгівлі товари.

2) Інше питання, чому виробництво цього товару в декількох країнах здійснюється однією і тією ж ТНК? Відповідь на це питання дає теорія інтерналізації.

Вперше теорію інтерналізації розробив Коуз, тому її іноді називають “правилом Коуза”. Справа в тому що діяльність ТНК в різних країнах взаємопов’язана: продукція одного філіалу використовується у виробничому процесі філіалу в іншій країні. Крім того, управління філіалами може здійснюватись головною компанією з єдиного центру. Виробничі зв’язки і зв’язки управління формують каркас корпоративної структури, а діяльність ТНК направлена на те, щоб полегшити зв’язки між філіалами, дочірніми компаніями та асоційованими компаніями. ТНК існують завдяки тому, що такі зв’язки вигідніше встановлювати в рамках однієї фірми (тобто формується т.зв. внутрішньокорпоративний ринок³).

Еклектична⁴ парадигма Дайнінга (1981 рік). Ця теорія пояснює, на чому грунтується успішна діяльність ТНК. На думку Дайнінга, успішна діяльність ТНК грунтується на 3 передумовах:

1) ТНК повинна мати безперечні переваги над своїми конкурентами, і ці переваги протягом певного моменту часу повинні бути недоступними для конкурентів. До таких переваг можна віднести:

а) науково-технічні розробки, технології, які створюються в межах ТНК і які є власністю цієї ТНК,

б) досвід організаційно-управлінської та маркетингової діяльності,

в) індивідуалізація продуктів, тобто наявність фабричної марки чи торгівельного знаку,

г) великі масштаби виробничо-комерційної діяльності, що сприяє зниженню собівартості товару (ефект масштабу);

д) необхідність значних капіталовкладень для створення виробництва в інших країнах.

2) переваги інтерналізації:

а) великі витрати, що пов’язані з підготовкою та реалізацією проектів;

б) відсутність інформації у покупця стосовно вартості технології, яка продається;

в) необхідність контролю за використанням чи перепродажем товару;

г) можливість ефективного застосування методу цінової дискримінації або перехресного субсидування (це робиться за допомогою трансфертних цін);

3) наявність сприятливих економічних факторів в країні, де планується організація виробничого процесу:

а) наявність природних ресурсів;

б) низька ціна робочої сили але наявність висококваліфікованих спеціалістів;

в) наявні обмеження імпорту.

Механізм, за допомогою якого ТНК конкурують на національних ринках з національними підприємствами називається «механізм трансфертних цін».

• Трансфертні ціни – це ціни, що використовуються в рамках однієї ТНК.

Справа в тому, що не існує законодавства, яке забороняло б ТНК передавати товари між підрозділами за трансфертними цінами (обмежуються лише зловживання цим механізмом).

Трансфертні ціни мають два аспекти – внутрішній та зовнішній.

1) Внутрішній аспект полягає в тому, що трансфертні ціни виконують роль координатора комерційно-виробничої діяльності в межах ТНК.

2) Зовнішній аспект. Трансфертні ціни – це той інструмент, за допомогою якого ТНК намагається компенсувати негативний вплив зовнішнього середовища.

Отже, трансфертні ціни використовуються для:

1) зменшення суми надходжень, що оподатковується. Це можливо тоді, коли країна базування приймає рішення, що прибутки та інші форми доходів закордонних філіалів не оподатковуються до тих пір, поки ці прибутки не переведено на рахунок материнської компанії. Якщо ставка податку за кордоном нижча, ніж в країні базування, то тоді материнська компанія зацікавлена в переводі частини своїх доходів в філіали. Таким чином материнська компанія знижує ціни на експорт товарів та послуг, що йдуть до закордонного філіалу.

2) зменшення сум сплачуваних податків, що встановлюються за експорт чи імпорт. Досягти цього можна шляхом заниження цін на комплектуючі частини, які постачаються через кордон між філіалами та головною компанією.

3) подолання обмежень на репатріацію прибутків, що впроваджуються приймаючою країною з метою скорочення дефіциту платіжного балансу. В цьому випадку товари постачаються за вищою ціною до філіалу-споживача в країні, що застосувала валютні обмеження.

4) коли національна валюта країни, куди здійснюються прямі іноземні інвестиції, схильна до знецінення.

В 1971 році Херст запропонував модель, що описує ситуацію, коли материнська компанія експортує товари в країну, де знаходиться її філіал.

Прибуток материнської компанії до оподаткування: E_P=S_P+AX+C_P

де S_P – внутрішні продажі,

AX – експорт до філіалу, помножений на трансфертні ціни (A – трансфертна ціна, X – обсяг експорту),

C_P – внутрішні витрати.

Прибуток закордонного філіалу: E_H=S_H-AX-C_H

де S_H – внутрішні продажі,

AX – сума імпорту, що надходить від материнської компанії.

C_H – внутрішні витрати.

Якщо в цю модель ми введемо державу базування материнської компанії, яка вводить податок на доход (T_P), а також приймаючу країну, яка також вводить податок на доход (1 T_H) та митний тариф (t), то отримаємо:

• прибуток материнської компанії: E_P=(1-T_P)(S_P+AX+C_P)

• прибуток закордонного філіалу: E_H=(1 - T_H) (S_H - (1+t)AX - C_H)

Якщо ми приплюсуємо ці два рівняння, то отримаємо загальний прибуток корпорації.

Спробуймо дослідити взаємозалежність між трансфертними цінами та рівнем податків. Для цього виявимо взаємозв’язок між податком на доход та митом:

Ліва частина в цьому виразі – це відносний диференційний податок. Якщо відносний диференційних податок більший, ніж ставка мита, то тоді будуть використовуватись високі трансфертні ціни на експорт із країни базування в країну філіалу, тому що економія по сплаті податків в країні філіалу перевищує виплати по митам.

І навпаки, якщо відносний диференційний податок менший, ніж рівень митного податку, то тоді будуть використовуватись низькі трансфертні ціни тому, що економія по сплаті митного тарифу перевищує виплати по податкам на доход в країні філіалу.

В обох цих випадках ТНК буде зловживати трансфертними цінами.

• Зловживання трансфертними цінами – це встановлення цін на рівні, що не відповідає ринковим цінам.

Практика показує, що чим нижчий рівень розвитку країни, тим частіше корпорації зловживають трансфертними цінами через існування великої кількості обмежень на репатріацію прибутків, нестабільність валюти. Проте існує таке зловживання і в розвинених країнах. Так, збитки США від зловживання трансфертними цінами оцінюється в 25 млрд. в рік.

Розглянемо позитивні і негативні наслідки для країн базування та реціпієнту більш детально.

Нехай ТНК вирішує відкрити філіал в іншій країні. Назвемо країни так: країна А – країна базування, а країна Б – країна-реципієнт.

Позитивні наслідки для країни А:

1) збільшення експортних надходжень в країні А в результаті поставок в країну Б обладнання, комплектуючих, сировини, товарів.

2) скорочення імпорту в країну А різноманітних ресурсів, які використовувалися раніше для виробництва цих товарів;

3) збільшення фінансових надходжень до країни А в результаті переказу на рахунок материнської компанії частини прибутків закордонного філіалу, а також оплати філіалом ліцензій та патентів.

Негативні наслідки для платіжного балансу країна А:

1) відплив капіталу до країни Б для фінансування створення та діяльності філіалу в країні Б;

2) скорочення експорту країни А до інших країн, оскільки цей товар виробляється в країні Б;

3) можливе зростання імпорту за рахунок ввозу в країну А того товару, що виробляється в країні Б.

Розглядаючи вплив ТНК на платіжний баланс при відкритті філіалу в країні Б, слід зауважити, що у короткостроковому плані позитивний вплив на платіжний баланс має країна Б, а в довготерміновому платі позитивний вплив має країна А.

Закордонні інвестиції можуть мати негативний вплив на країну А, коли вони ведуть до зменшення виробництва в країні А, а значить і до збільшення безробіття.

Слід зауважити, що негативні впливи на країну А існуватимуть лише в тому випадку, якщо ринок країни А не насичений тим товаром, що виробляє ТНК.

Позитивні наслідки для країни Б:

1) завдяки отриманим капіталам та технологіям в країні Б створюється оптимальна комбінація факторів виробництва;

2) підвищення рівня кваліфікації робочої сили;

3) збільшення експорту із країни Б.

Негативний вплив на країну Б:

1) збільшення імпорту за рахунок комплектуючих виробів та сировини;

2) перехоплення висококваліфікованої робочої сили від національних підприємств до ТНК;

3) гальмування розвитку національних підприємств внаслідок невпевненості в успіху конкуренції з іноземними компаніями;

4) погіршення платіжного балансу внаслідок переводу прибутків іноземному інвестору.

Переваги ТНК:

1) можуть відмовившись від капіталовкладень, що веде до негативних наслідків фяк в економічному, так і соціальному плані;

2) сприяють економічному розвитку приймаючих країн;

3) ТНК завжди можуть розраховувати на підтримку своїх національних урядів (урядів країни базування);

4) позиції ТНК у відносинах з приймаючою країною можуть посилюватися, якщо певні дії уряду відштовхують інших інвесторів.

Правила міжнародного інвестування.

Кожна країна самостійно регулює діяльність транснаціональний корпорацій. В рамках ООН в 70-х роках був створений центр по ТНК, який вивчав цей феномен, і займався розробкою кодексу поведінки ТНК. В цілому цей кодекс не був прийнятий, але результатом роботи цього центру було створення 4-х головних правил інвестування.

Головна ідея цих правил – максимально забезпечити свободу міжнародної міграції капіталу та лібералізацію національних ринків.

Перше правило – правило входу. Якщо ТНК дотримаються певних правил, то їм дозволяється створювати філіали та інші компанії та території інших незалежних держав, і для цього їм не повинні чинити перешкод (у вигляді дозволів тощо). Але в більшості випадків, уряд може регламентувати сфери, де іноземному капіталу забороняється відкривати філіали, або встановлювати обмеження діяльності іноземного капіталу.

Друге правило – справедливий та недискримінаційний режим. Це правило передбачає надання іноземним інвестором правового режиму не менш сприятливого, аніж національним інвесторам. Це також означає свободу репатріації прибутків, заробітних плат та інших платежів.

Третє правило – правило припинення контракту. Це правило визначає право приймаючої країни в односторонньому порядку націоналізувати філіал ТНК за умови дотримання діючого законодавства і виплатити іноземному інвестору нормальну компенсацію⁵.

Четверте правило – врегулювання суперечок. Для врегулювання суперечок ТНК і представники приймаючої країни мають сісти за стіл переговорів і вирішити суперечливі питання. При необхідності може бути застосоване право країни базування або міжнародний арбітраж.

За останні роки спостерігається швидке зростання прямих закордонних інвестицій. Наприклад, в 1998 році зростання обсягів прямих закордонних інвестицій у світі становило 38,8% порівняно з 1997 роком. Лише за 2 роки (1997-1998) обсяг експорту прямих закордонних інвестицій збільшився з 380 млрд. доларів (1996 рік) до 649 млрд. доларів (1998 рік). Причому слід врахувати, що цей високий рівень був досягнутий незважаючи на існуючі кризові явища:

1) рецесія в Азії (уповільнення темпів економічного розвитку);

2) нестабільність на фінансових ринках в Азії;

3) зменшення росту світової торгівлі і відповідно падіння світових цін на товари (особливо це стосується нафти).

В результаті темпи зростання світової економіки знизилися з 3,4% в 1997 році до 2 % в 1998 році. Парадокс росту прямих закордонних інвестицій на фоні кризових явищ можна пояснити так:

1) у 1998 році зростання обсягів прямих закордонних інвестицій був сконцентрований у промислово-розвинутих країнах.

У цих країнах темпи економічного росту у 1998 році залишалися більш-менш стабільними (2.5% у 1996 році, 2.7% у 1997 році, 2.3% у 1998 році). Ефекти рецесії в економіці Японії компенсувалися ростом промислового виробництва у США та країн ЄС. Експорт прямих інвестицій із промислово-розвинутих країн склав у 1998 році 595 млрд. доларів. Це на 46% більше, ніж у 1997 році. Імпорт прямих закордонних інвестицій в промислово-розвинутих країнах в 1998 році становив 460 млрд. доларів, що на 68% більше, ніж у 1997 році.

2) економічна ситуація в країнах, що розвиваються.

Темпи економічного росту цих країн знаходилися на рівні 1.5%, але основна частина цього росту припадає на Китай. Вперше за 10 років темпи економічного росту в країнах, що розвиваються, були нижчі за темпи економічного росту в промислово-розвинутих країнах. Падіння темпів зростання в країнах, що розвиваються, впливало на обсяг закордонних інвестицій.

В країнах, що розвиваються, в 1998 році обсяг прямих закордонних інвестицій становив 166 млрд. доларів, що на 4% менше в 1997 році (173 млрд. доларів).

Фактори, що впливали на зменшення інвестицій в країнах, що розвиваються:

а) девальвація валют країн, що розвиваються;

б) фінансова криза в Південній Азії.

3) На 48 найменш розвинених країн припадає менше ніж 3 млрд. доларів прямих закордонних інвестицій (1,8% від всього обсягу експорту прямих закордонних інвестицій в країни, що розвиваються).

4) Рекордний рівень процесів міжфірмового злиття та поглинання (mergers and exposition). На процеси міжфірмового злиття і поглинання було витрачено 544 млрд. доларів, що на 200 млрд. більше, ніж в попередньому році. Одним із найяскравіших прикладів є придбання компанією British Petroleum компанії Amoco (55 млрд.) та компанією Mercedes акцій компанії Crysler (44 млрд. доларів).

Сумарний обсяг прямих закордонних інвестицій після другої світової війни складає 4,1 трлн. доларів США, в той час як обсяг інвестицій взагалі становить 15 трлн. доларів.

Географічний розподіл прямих закордонних інвестицій.

Промислово-розвинені країни.

В 1998 році імпорт прямих закордонних інвестицій в ці країні склав 460 млрд. доларів (72% від загальносвітового обсягу), експорт – 595 млрд. доларів (92% від загальносвітового обсягу).

Причини росту прямих закордонних інвестицій:

1) стабільний ріст економіки США та країн ЄС;

2) збільшення кількості угод про міжфірмове злиття, особливо між ТНК США та країн Західної Європи;

3) економічні та фінансові кризи у країнах, що розвиваються, зменшили фінансову можливість фірм цих країн експортувати прямі закордонні інвестиції; в той же час інвестиції і країни, що розвиваються, стали менш привабливими;

В 1998 році на країни так званої “тріади” (США, Японія, ЄС) приходилось 91% експорту та 93% імпорту прямих закордонних інвестицій.

В 1998 році імпорт прямих закордонних інвестицій США склав 193 млрд. доларів. Основні країни, які експортують прямі закордонні інвестиції до США – це країни ЄС (155 млрд. доларів) та Японія (9 млрд. доларів).

З країн ЄС основними експортерами інвестицій до США є Німеччина та Великобританія. На ці країни припадає 60% експорту інвестицій країн ЄС до США.

Обсяг інвестицій із Японії внаслідок кризових явищ зменшився і склав 9 млрд. доларів.

Експорт прямих іноземних інвестицій з США до інших країн склад 133 млрд. доларів. Зростання експорту відбувалося на фоні економічного буму. Основними реципієнтами американських прямих іноземних інвестицій залишаються країни ЄС (54%).

Промислово-розвинуті країн за показником експорту інвестицій розподіляються наступним чином:

1) США 133 млрд країн.

2) Великобританія 114 млрд.

3) Німеччина 87 млрд.

4) Франція 41 млрд.

5) Голландія 38 млрд.

За імпортом:

1) США – 193 млрд. доларів.

2) Великобританія – 63 млрд. доларів,

3) Голландія – 32 млрд. доларів,

4) Франція – 28 млрд. доларів,

5) Німеччина – 18 млрд. доларів.

Країни ЄС.

Доля країн ЄС у світовому імпорті прямих закордонних інвестицій у 1998 році становила 36%, в експорті – 62%. Імпорт ПЗІ країн, що входять до ЄС більше, ніж імпорт ПЗІ країн, що не входять до ЄС (Данія, Греція і Швеція).

Країни, що розвиваються.

1998 рік був першим роком, коли зменшилися обсяги прямих закордонних інвестицій в країни, що розвиваються. В основному це сталося за рахунок зменшення інвестицій до Азії (головним чином в Індонезію, Тайвань та Гонконг). Зменшилася доля країн Азії в імпорті ПЗІ з 55% у 197 році до 51% у 1998 році.

На долю країн Латинської Америки припадає 43% обсягу ПЗІ країн, що розвиваються. Тільки Бразилія отримує 40% ПЗІ, які йдуть в цей регіон.

На долю Африки приходиться 5% від обсягу ПЗІ країн, що розвиваються (8,9 млрд. доларів).

Країни Центральної та Східної Європи.

У 1998 році обсяг ПЗІ до цих країн склав 19 млрд. доларів. Це на 4% менше, ніж у 1997 році. Це сталося тільки за рахунок зменшення ПЗІ, які йшли до Росії. У 1998 році Росія зменшила імпорт ПЗІ на 60%. Решта країн мали збільшення ПЗІ на 26%. Цікавим є те, що навіть країни, які мають економічні зв’язки з Росією, не спостерігали зменшення ПЗІ в свою економіку.

Основна частина (74%) імпорту ПЗІ припадає на 5 країн: Польща, Чехія, Угорщина, Румунія та Росія.

Цікаво, що обсяг ПЗІ в регіон Центральної та Східної Європи збільшується значно швидше, ніж в інші регіони. З 1993 року по 1997 рік приріст ПЗІ у країнах Центральної та Східної Європи складав 28,5% щорічно, тоді як в країнах, що розвиваються, цей показник склав 23%, а у промислово-розвинених країнах – 16%.

ПЗІ до України в 1998 році склав (відповідно до статистики ООН) 700 млрд. доларів.

В 1998 році в світі нараховувалося 60 000 ТНК. Вони мали 508 тис. закордонних підприємств.

Найбільшими корпораціями в світі у 1998 році були:

General Electric – загальні активи становили 304 млрд. доларів, із них 97,4 млрд. доларів.

Ford Motors – 275 млрд. доларів, закордонні активи 72,5 млрд. доларів.

Royal Dutch Shell – сумарні активи 115 млрд. доларів, закордонні активи – 70 млрд.

Серед цієї сотні лише 2 належать країнам, що розвиваються: Daewoo та Petroleo de Venezuela.

Міжнародна міграція робочої сили.

1. Поняття міграції робочої сили.

2. Економічний ефект міграції робочої сили.

3. Основні напрямки міграції робочої сили.

Поняття міграції робочої сили.

• Міграція робочої сили – це виїзд або в’їзд робочої сили з однієї країни в іншу строком понад 1 рік¹.

Міграція робочої сили розділяється на 3 види:

Імміграція – це в’їзд працездатного населення в країну.

Еміграція – це виїзд працездатного населення до інших країн.

Рееміграція – повернення іммігрантів до місця постійного проживання.

За останні роки кількість населення, що перебували за межами країни становила 20 млн. чоловік в рік. Кількість іноземних робітників у США досягає 7 млн. чоловік, в Західній Європі – 6,5 млн.

У Франції 25% будівельників та 1/3 робітників машинобудівної галузі – іноземці, у Швеції 40% будівельників також є іноземцями.

Мотиви міграції:

1) політичні;

2) релігійні;

3) економічна причина (на думку економістів ця причина є головною);

4) природні катаклізми чи війни.

Економічний ефект міграції.

Візьмемо 2 країни. Лінії S₁ та S₂ показують нам вартісний обсяг витрат на зарплату за умов повної зайнятості.

Припустимо, що міграція робочої сили між країнами заборонена. Кількість праці, які має в своєму розпорядженні країна 1 дорівнює LA, а другої країни L’A.

Вартість продукції, яка виробляється в країні 1 до початку міграції дорівнює a+b+c+d+e+f, в тому числі доход власників праці дорівнює a+f, а власників інших факторів виробництва – b+c+d+e. Заробітна плата в першій країні дорівнює LC.

Вартість продукції, яка виробляється в країні 2 до початку міграції дорівнює i+j+k, в тому числі доход власників праці дорівнює j+k, доход власників інших факторів виробництва – i. Заробітна плата в другій країні до міграції робочої сили дорівнює L’F.

Різниця у зарплаті між країнами сприяє розвиткові міграції між країнами. Якщо всі перепони на шляху руху робочої сили із країни в країну будуть зняті, то частина робітників (в кількості AB) із першої країни поїдуть до країни 2.

Після міграції вартісний обсяг національного (!) виробництва країни 1 становить a+b+c+d+e+f+h, в тому числі доход власників виробництва становить a+b+d+e+h+f. Доходи власників інших факторів виробництва зменшились і дорівнюють c+g. Заробітна плата збільшилась і складає LD.

Вартісний обсяг внутрішнього (!) виробництва другої країни, який виробляється за допомогою власних робітників та іммігрантів дорівнює i+j+k+g+h+e+f. Заробітна плата знизилась до рівня L’E. Зменшився доход власників робочої сили (як резидентів, так і імігрантів) і становить k+h+e+f, в той час, як збільшився доход власників інших факторів виробництва (як резидентів, так і нерезидентів) до рівня i+j+g.

В першій країні власники надлишкового фактору виграють від міграції робочої сили, а власники дефіцитних факторів виробництва терплять збитки. В другій країні все відбувається навпаки: власники надлишкових факторів програють від міграції робочої сили, а власники дефіцитного фактору виробництва (робоча сила) виграють.

Ефекти міграції можна поділити на 3 групи:

1) стандартні, відносно статичні ефекти на ринок праці як країни імміграції, так і країни еміграції;

2) наслідки для державних фінансів;

3) побічні ефекти (соціальні та інші проблеми, ми їх розглядати не будемо).

Візьмемо для прикладу США та Мексику.

1. Стандартний ефект міграції.

На даному графіку:

S_US – крива пропозиції праці в США до міграції;

S_US+r – крива пропозиції праці в США після міграції (плюс імміграція).

D_US – крива попиту на працю в США.

S_M – крива пропозиції праці в Мексиці до міграції;

S_M+r – крива пропозиції праці в Мексиці після міграції (плюс еміграція).

D_М – крива попиту на працю в Мексиці.

До міграції, зарплата в США становила 4,5 доларів за годину, а після міграції (попит не змінився, а пропозиція зросла) знизилася до 4 доларів за годину.

До міграції, зарплата в Мексиці становила 1,25 доларів за годину, а після міграції (попит не змінився, а пропозиція зменшилась) зросла до 1,6 доларів.

Наслідки для США:

1) збільшується доход підприємців, які виграють від збільшення пропозиції робочої сили тому, що зменшується заробітна плата (a+b);

2) місцеві робітники програють область а тому, що зменшується зарплата з 4,5 доларів до 4 доларів.

В цілому, США виграють від імміграції (a+b-a = b) тому, що виграш підприємців більше, ніж збитки американських робітників.

Наслідки для Мексики (без врахуванні зміни стану емігрантів):

1) підприємці програють від еміграції робітників до США тому, що збільшилась зарплата для тих робітників, які залишились у Мексиці (c+d):

2) місцеві робітники, що залишились, виграють від еміграції, оскільки зарплата зросла (c).

Країна ж в цілому внаслідок еміграції програє, тому що збитки підприємців більший, ніж прибутки робітників (c-c-d=-d).

2. Наслідки для державних фінансів.

Для Мексики:

1) зменшення податкових надходжень (робітники за кордоном не платять податки в країні проживання);

2) зменшення державних витрат на емігрантів у вигляді державних благ та послуг;

3) грошові перекази з країни імміграції до країни еміграції².

Для США:

1) збільшення податкових надходжень (за рахунок податків, утриманих із іммірантів);

2) збільшення соціальних дотацій;

3) отримання висококваліфікованих спеціалістів.

Основні центри міграції робочої сили.

Основним центром імміграції є США, Канада та Австралія. До цих країн емігрують з країн Латинської Америки, Карибського басейну, Індії, СНД, з країн Західної Європи. Кожен рік кількість іммігрантів до цих країн зростає на 900 тис. чоловік (із них 700 тис. легально).

Другим центром міграції робочої сили є країни Західної Європи. Сюди в основному їдуть робітники з країн Південної Європи та країн Африки. В 1996 році кількість іммігрантів, що в’їхали до цих країн, становила 186 тис. чоловік.

Третім центром є Близький Схід, а точніше країни, що видобувають нафту. В цьому регіоні переважає внутрішньорегіональна міграція із сусідніх країн).

Четвертим центром є нові індустріальні країни. Сюди іммігрують робітники із сусідніх країн та Мексики.

Міжнародна міграція робочої сили.

1. Поняття міграції робочої сили.

2. Економічний ефект міграції робочої сили.

3. Основні напрямки міграції робочої сили.

Міграція робочої сили – це виїзд або в’їзд робочої сили з однієї країни в іншу строком понад 1 рік¹.

Міграція робочої сили розділяється на 3 види.

Імміграція – це в’їзд працездатного населення в країну.

Еміграція – це виїзд працездатного населення до інших країн.

Рееміграція – повернення іммігрантів до місця постійного проживання.

За останні роки кількість населення, що перебували за межами країни становила 20 млн. чоловік в рік. Кількість іноземних робітників у США досягає 7 млн. чоловік, в Західній Європі – 6,5 млн.

У Франції 25% будівельників та 1/3 робітників машинобудівної галузі – іноземці, у Швеції 40% будівельників також є іноземцями.

Мотиви міграції:

1) політичні;

2) релігійні;

3) економічна причина (на думку економістів ця причина є головною);

4) природні катаклізми чи війни.

Наслідки міграції.

(1)

Візьмемо 2 країни. Лінії S1 та S2 показують нам вартісний обсяг витрат на зарплату за умов повної зайнятості.

Припустимо, що міграція робочої сили між країнами заборонена. Кількість праці, які має в своєму розпорядженні країна 1 дорівнює LA, а другої країни L1A.

Вартість продукції, яка виробляється в країні 1 до початку міграції дорівнює a+b+c+d+e+f, в тому числі доход власників праці дорівнює a+f, а власників інших факторів виробництва – b+c+d+e. Заробітна плата в першій країні дорівнює LC.

Вартість продукції, яка виробляється в країні 2 до початку міграції дорівнює i+j+k, в тому числі доход власників праці дорівнює j+k, доход власників інших факторів виробництва – i. Заробітна плата в другій країні до міграції робочої сили дорівнює L1F

Різниця у зарплаті між країнами сприяє розвиткові міграції між країнами. Якщо всі перепони на шляху руху робочої сили із країни в країну будуть зняті, то частина робітників (в кількості AB) із першої країни поїдуть до країни 2.

Після міграції вартісний обсяг виробництва країни 1 становить a+b+c+d+e+f+h, в тому числі доход власників виробництва становить a+b+d+e+h. Доходи власників інших факторів виробництва зменшились і дорівнюють c. Заробітна плата збільшилась і складає LD.

Вартісний обсяг виробництва другої країни, який виробляється за допомогою власних робітників та іммігрантів дорівнює i+j+k+g+h+e+f. Заробітна плата знизилась до рівня L1E. Зменшився доход власників робочої сили і становить k+h, в той час, як збільшився доход власників інших факторів виробництва до рівня i+j+g.

В першій країні власники надлишкового фактору виграють від міграції робочої сили, а власники дефіцитних факторів виробництва терплять збитки. В другій країні все відбувається навпаки: власники надлишкових факторів програють від міграції робочої сили, а власники дефіцитного фактору виробництва (робоча сила) виграють.

Ефекти міграції можна поділити на 3 групи:

1) стандартні, відносно статичні ефекти на ринок праці як країни імміграції, так і країни еміграції;

2) наслідки для державних фінансів;

3) побічні ефекти (соціальні та інші проблеми).

Стандартний ефект.

Візьмемо для прикладу США та Мексику.

S_US – крива пропозиції праці в США до міграції;

S_US+r – крива пропозиції праці в США після міграції (плюс імміграція).

D_US – крива попиту на працю в США.

S_M – крива пропозиції праці в Мексиці до міграції;

S_M+r – крива пропозиції праці в Мексиці після міграції (плюс еміграція).

D_М – крива попиту на працю в Мексиці.

До міграції, зарплата в США становила 4,5 доларів за годину, а після міграції (попит не змінився, а пропозиція зросла) знизилася до 4 доларів за годину.

До міграції, зарплата в Мексиці становила 1,25 доларів за годину, а після міграції (попит не змінився, а пропозиція зменшилась) зросла до 1,6 доларів.

Наслідки для США:

1) збільшується доход підприємців, які виграють від збільшення пропозиції робочої сили тому, що зменшується заробітна плата (a+b);

2) місцеві робітники програють область а тому, що зменшується зарплата з 4,5 доларів до 4 доларів.

В цілому, США виграють від імміграції (a+b-a = b) тому, що виграш підприємців більше, ніж збитки американських робітників.

Наслідки для Мексики (без врахуванні зміни стану емігрантів):

1) підприємці програють від еміграції робітників до США тому, що збільшилась зарплата для тих робітників, які залишились у Мексиці (c+d):

2) місцеві робітники, що залишились, виграють від еміграції, оскільки зарплата зросла (c).

Країна ж в цілому внаслідок еміграції програє, тому що збитки підприємців більший, ніж прибутки робітників (c-c-d=-d).

Наслідки для державних фінансів.

Для Мексики:

1) зменшення податкових надходжень (робітники за кордоном не платять податки в країні проживання);

2) зменшення державних витрат на емігрантів у вигляді державних благ та послуг;

3) грошові перекази з країни імміграції до країни еміграції².

Для США:

1) збільшення податкових надходжень (за рахунок податків, утриманих із іммірантів);

2) збільшення соціальних дотацій;

3) отримання висококваліфікованих спеціалістів.

Основні центри міграції робочої сили.

Основним центром імміграції є США, Канада та Австралія. До цих країн емігрують з країн Латинської Америки, Карибського басейну, Індії, СНД, з країн Західної Європи. Кожен рік кількість іммігрантів до цих країн зростає на 900 тис. чоловік (із них 700 тис. легально).

Другим центром міграції робочої сили є країни Західної Європи. Сюди в основному їдуть робітники з країн Південної Європи та країн Африки. В 1996 році кількість іммігрантів, що в’їхали до цих країн, становила 186 тис. чоловік.

Третім центром є Близький Схід, а точніше країни, що видобувають нафту. В цьому регіоні переважає внутрішньорегіональна міграція із сусідніх країн).

Четвертим центром є нові індустріальні країни. Сюди іммігрують робітники із сусідніх країн та Мексики.

Міжнародна економічна інтеграція.

1. Основні концепції регіональної економічної інтеграції.

2. Передумови, цілі та типи інтеграційних угрупувань.

3. Статичний та динамічний ефекти МЕІ.

4. Розвиток інтеграційних процесів на сучасному етапі (для самостійної роботи): інтеграція в Західній Європі, Африці, Північній Америці, Південній та Центральній Азії, інших регіонах світу.

Литература.

1. Шишков. Теории экономической интеграции. М.: 1978.

2. Зуева. Новые концепции экономической интеграции. МЭиМО 1995, №11, стр. 94-107.

3. Шишков. НАФТА: истоки, надежды, перспективы. МЭиМО 1994, №11, стр. 123-136.

4. Мальцева, Семенов. Экономическая интеграция в Азиатско-Тихоокеанском регионе. МЭиМО 1995, №9.

5. Евро: две стороны одной монеты.

6. Мишель Пибро. Медждународные экономические и валютно-финансовые отношения.

• Економічна інтеграція – це процес економічної взаємодії країн, який приводить до зближення господарських механізмів. Це процес, який приймає форму міждержавних угод і регульований міждержавними органами.

Концепції регіональної економії інтеграції з’явилися в 50-х роках, коли процеси РЕІ набули значного розвитку.

1) Концепція ринкової школи інтеграції.

Ця концепція базується на принципі свободи торгівлі та невтручання держави в економіку. Ця концепція використовує принцип того, що ринок – це найкращий регулятор економіки. Для представників цієї концепції ідеали інтеграції – це вільна конкуренція та вільні дії ринкових сил.

Повна інтеграція за даною концпцією – це однакові умови руху товарів та факторів виробництва.

У 1953 році французький економіст Арон писав, що дві національні економіки вважаються найбільш інтегрованими якщо угода між резидентами двох країн ідентична угоді між резидентами однієї країни.

На думку представників цієї концепції, втручання держави в економіку веде до дезінтеграції країн. Повна інтеграція досягається шляхом відміни втручання держави в економіку. Однією із головних ознак такої інтеграції – це наявність золотого стандарту та повна конвертованість валют, що забезпечує єдність ринку, ціни та розрахунків між резидентами як однієї країни, так і двох та більше країн.

2) Ринкова інституціональна школа інтеграції.

Представники цієї школи – це відомий економіст Велаз (?), та Даніель Джон.

Ця концепції вперше започаткувала подвійний підхід до визначення РЕІ. Її вони розглядають з одного боку, як процес, а з іншого – як відношення. Як процес, економічна інтеграція включає заходи, метою яких є ліквідація дискримінації між господарськими одиницями. Інтеграцію як відношення можна подати у вигляді відсутності тієї чи іншої форми дискримінації іноземних партнерів.

Сутність економічної інтеграції з точки зору цієї концепції полягає у встановленні міжнаціональних правил економічної діяльності, які ведуть до розвитку економічних зв’язків між країнами. Таким чином можна сказати, що ця концепція стоїть посередині між класичним підходом про саморегуляцію ринку та кейнсіанськими поглядами про абсолютну необхідність його регулювання з боку держави.

3) Структурна концепція РЕІ.

З’явилася в 60-х роках, коли розвивалася західноєвропейська економічна інтеграція.

На думку її представників вільний рух товарів та факторів виробництва веде до нерівномірності економічного розвитку окремих регіонів країн. Основний представник – Альфред Маршал (“Основи політичної економії”). Він писав, що інтеграція в розумінні як відсутність дискримінації у міжнародній торгівлі та руху факторів виробництва – це ще не інтеграція; справжня інтеграція – це інтеграція національних економік, а не лише тільки ринків.

На думку представників цієї концепції, економічна інтеграція можлива тільки на стадії економічного союзу, коли відбувається взаємопроникнення національних економік. Маршал писав, що повне завершення інтеграції – це так званий простір солідарності, тобто так звана цілковита сітка економічних зв’язків між економіками, які раніше були відокремленими.

Представники цієї концепції розглядаються інтеграцію як глибокі структурні перетворення в економіці країн, в результаті яких має з’явитися якісний синергізм¹.

4) Дирижистська² школа інтеграції.

Представники цієї школи – це такі економісти як Купер, Джон Кіндер, Алекс Філіп. Цю концепцію можна віднести до неокейнсіанського підходу до МЕІ. Представники цієї школи недовіряють ринковому механізму в процесі розвитку інтеграційних процесів.

Ця концепція базується на державному регулюванні економічних процесів, їх гаслом є “керованій економіці немає альтернативи”. Ця школа розглядає інтеграцію як ліквідацію дискримінації між економічними агентами країн, і координацію спільної економічної політики досить широких масштабів, для забезпечення здійснення основних економічних напрямків розвитку країни.

Ця концепція вважає, що для повної інтеграції необхідний не тільки вільний рух товарів та факторів виробництва, а й координація макроекономічної політики держав, яка повинна пом’якшити нерівномірність економічного розвитку країн. Кожна країна-член інтеграційного об’єднання повинна відмовитись від самостійного проведення зовнішньоекономічної політики і передати ці функції наднаціональним інститутам.

2. Передумови, цілі та типи інтеграційних угрупувань.

Передумови економічної інтеграції:

1. Близькість рівнів економічного розвитку країн і близькість ступенів ринкової зрілості країн. Країни, які бажають створити інтеграційну організацію, повинні мати однаковий рівень економічного розвитку.

2. Географічна близькість країн, що інтегруються, наявність спільних кордонів та економічних зв’язків, що склалися історично.

3. Спільність економічних та інших проблем, які стоять перед країнами.

4. Демонстраційний ефект. В економіках країн, які входять до певного інтеграційного об’єднання, мають відбуватися позитивні зрушення, і якщо це так, то країни, що не входять до цього об’єднання, починають бачити вигоду від вступу в це об’єднання.

5. Ефект доміно. Коли декілька країн зробили інтеграційне групування, то економічні зв’язки цих країн з зовнішнім світом скорочуються, що створює імпульс для таких країн зовнішнього світу входити в це інтеграційне групування.

Цілі інтеграційного групування.

1. Інтеграція дає можливість країні в цілому і окремим суб’єктам господарської діяльності, отримати доступ до більшого ринку, ніж до інтеграції.

2. Використання переваг ефекту масштабу.

3. Створення сприятливого зовнішньоекономічного середовища.

4. Вирішення завдань торгівельної політики.

5. Сприяння структурній перебудові економіки.

Типи інтеграційних об’єднань.

Деякі економісти вважають, що існує 5 чи 6 типів інтеграційних об’єднань.

1. Преференційна торгова угода. Передбачає встановлення у взаємній торгівлі нижчих імпортних тарифів та інших бар’єрів, ніж у відносинах з третіми країнами. У цьому випадку кожна країна самостійно виробляє та проводить зовнішньоекономічну політику по відношенню до третіх країн, але відносини з партнерами з цього блоку базуються на преференційних засадах.

2. Зона вільної торгівлі. Цей тип економічного угрупування характеризується відсутністю різного роду бар’єрів на шляху взаємної торгівлі, але водночас кожна країна виробляє та проводить самостійну зовнішньоекономічну політику відносно третіх країн. (НАФТА, ЕАВТ (у 1995 році увійшла в склад ЄС), Балтійська зона вільної торгівлі, АСЕАН, Центральноєвропейська зона вільної торгівлі (з’явилася у 1990 році, в складі: Чехія, Угорщина, Польща та Словакія).

3. Митний союз. Члени усувають перешкоди на шляху вільної торгівлі між собою та проводять узгоджену митну політику по відношенню до інших країн. Митний союз існував в країнах Західної Європи (до 1986 року), Арабський спільний ринок.

4. Спільний ринок – це митний союз + вільний рух факторів виробництва.

5. Повний економічний союз – члени країни цього союзу повністю уніфікують свою економічну політику. Першим таким економічним союзом став союз між Бельгією та Люксембургом (створений у 1921 році).

6. Політичний союз – економічний союз + узгоджена політика на міжнародній арені.

• Д.З.: Наявність спільних органів (політичних та економічних) на різних етапах (видах) економічної інтеграції.

Статичні да динамічні ефекти економічної інтеграції.

Ці ефекти розглядаються теорією митного союзу, яка була розроблена канадським економістом Вайнером у 30-х – 40-х роках.

Згідно з цією теорією в процесі економічної інтеграції проявляються 2 типа ефектів: статичні та динамічні.

Статичні ефекти – це економічні наслідки, що проявляються раптово після створення митного союзу як його безпосередній результат.

Динамічні ефекти – це економічні наслідки, що проявляються на пізніх стадіях функціонування митного союзу (в довгостроковому плані).

До статичних ефектів належать: ефект створення торгівлі та ефект відхилення торгівлі.

Ефект створення торгівлі - це переорієнтація споживачів з менш ефективного внутрішнього джерела поставки товару на більш ефективне зовнішнє джерело, що стала можливою в результаті ліквідації імпортного мита в рамках митного союзу.

(1) t – ымпотне мито,

Dd (domestic demand) – внутрішній попит.

По горизонтальній осі ми відкладаємо кількість товару, по вертикальній – його ціну.

Розглянемо цей ефект на приладі умовної країни. Пипустимо, що країна не мала ніяких торговельних відносин з іншою країною, рівноважна ціна встановилася в точцы Е на рівні Pd. При цьому ціна на даний товар в іншій країні становить P1. Країна 2 вводить певні імпортні обмеження (мито), тому ціна її зростає до рівня прямої P2.

Лінія S1 – це пропозиція товару першої країни в другу країну без урахування імпортного мита. Лінія Sii – це пропозиція товару з країни 1 в країну 2 без урахування імпортного мита.

За умов існування тарифу в другій країні, внутрішнє виробництво в цій країні характеризується точкою Q2 і дорівнює OQ2. Ринкова рівновага в другій країні досягається в точці F, тобто товар споживається в обсязі OQ3. Як видно, це перевищує обсяг власного виробництва, тому нестача буде імпортуватися з країни 1.

За умов існування імпортного мита існують такі ефекти:

1) Ефект перерозподілу (сегмент а) – показує прибуток національних виробників в результаті збільшення національного виробництва з урахуванням митного тарифу.

2) Ефект захисту (трикутник b) – це негативний ефект митного тарифу тому, що споживачі споживають національний товар, виробництво якого менш ефективне, ніж виробництво цього товару в першій країні.

3) Ефект доходу (сегмент с) – прибуток держави від використання митного тарифу.

4) Ефект споживання (сегмент d) – негативний ефект, який показує збитки споживачів в другій країні, пов’язані з тим, що в результаті введення митного тарифу зменшується кількість імпорту і збільшується ціна імпортного товару.

Припустимо, що обидві країни вирішили створити митний союз і ліквідувати митні тарифи у взаємній торгівлі. Внутрішня ціна в першій країні буде дорівнювати внутрішній ціні в другій країні. Рівновага в другій країні характеризується точкою G, рівень внурішніх цін дорівнює P1.

Отже, внаслідок створення митного союзу, зменшується рівень внутрішнього виробництва в країні 2 (до рівня OQ1), споживання товару характеризується точкою G і дорівнює OQ4, імпорт дорівнює Q1Q4.

Таким чином, зменшилось виробництво, збільшилось споживання і імпорт товару.

Ефект перерозподілу носить нейтральний характер тому, що прибутки виробників товарів, що конкурують з імпортними, перерозподіляються споживачам.

В результаті створення митного союзу чистий статичний ефект – це сегменти b+d.

Сегмент b показує, що в результаті створення митного союзу імпортується товар, виробництво якого біль ефективно, ніж національного виробництва. Цей ефект має позитивне значення тому, що в результаті ліквідування імпортного мита: збільшився імпорт товару, виробництво якого більш ефективно, знизилась внутрішня ціна.

Ефект споживання (сегмент d) показує нам прибуток, який отримають споживачі другої країни в результаті створення митного союзу за рахунок зменшення ціни на товар і збільшення споживання.

Ефект відхилення торгівлі.

Припустимо, що друга країна вирішила створити митний союз з третьою країною. Після його створення, внутрішня ціна в другій країні зменшилась, але не настільки, як при створенні митного союзу лише з першою країною.

За нових умов рівновага досягається в точці L, обсяг внутрішнього виробництва становить 0Q2, імпорт з другої до третьої країни становить Q2Q5.

Ефект перерозподілу (а’) зникає, оскільки в результаті створення митного союзу зменшилося неефективне внутрішнє виробництво, що йде на користь національних споижвачів.

Ефект доходу (с’ і с) зникає тому, що держава не отримує гроші за існування тарифів. Сегмент с’ перерозподіляється на користь споживачів, а сегмент с – це прямі збитки країни від створення митного союзу з третьою країною. Причина цього збитку є переорієнтація в рамках митного союзу на відносно менш ефективні джерела постачання товару, ніж це могло б статися, якщо б перша країна встановила митний союз з другою країною.

Ефект збільшення торгівлі показує переорієнтацію місцевих споживачів на закупку товару з більш ефективного неінтеграційного джерела поставки товару на менш ефективні внутрішньоінтеграційні джерела, яка відбулася в результаті створення митного союзу.

Ефект збільшення торгівлі – це позитивний ефект, а ефект відхилення торгівлі – негативний. Якщо б’+д’ (ефект збільшення торгівлі) більший ніж ц (ефект відхилення торгівлі), то ми скажемо, що країна має позитивний ефект.

Д.З теорія другого кращого.

Міжнародні науково-технічні зв’язки.

1. Особливості міжнародної торгівлі науково-технічними знаннями на сучасному етапі.

2. Модель технічного прогресу Джона Хікса.

3. Механізм міжнародної передачі технологій.

Література.

1. Герчикова Международное коммерческое дело. М.: 1997.

2. Мировая экономика. Под ред. Булатова. М.: 2000.

3. Филипенко. МЕВ, т.2

4. Киреев. Международная экономика. Т. 1.

1. Особливості міжнародної торгівлі науково-технічними знаннями на сучасному етапі.

Обмін науково-технічними знаннями може відбуватися як на комерційній, так і і на некомерційній основі (виставки, семінари, конференції).

• Торгівля науково-технічними знаннями – це надання на комерційній основі іноземному контрагенту, результатів науково-технічної діяльності, які мають не тільки наукову, але і практичну цінність. На практиці такі операції отримали назву “міжнародний обмін технологіями”.

• Технологія – це наукові методи досягнення практичних цілей.

Виділяють три групи технологій:

• технологія товарів,

• технологія виробництва і

• технологія управління.

Носіями технологія являються:

1) товари – у випадку міжнародної торгівлі високотехнологічними товарами;

2) фактори виробництва:

• капітал є носієм технології у випадку міжнародної торгівлі високотехнологічними капіталомісткими товарами,

• робоча сила є носієм технології у випадку міграції висококваліфікованих спеціалістів,

• земля є носієм технології у випадку міжнародної торгівлі ресурсами, для розробки яких використовуються нові технологічні досягнення).

• Науково-технічні зв’язки (НТЗв) – це сукупність взаємовідносин науково-технічного, виробничого, валютно-фінансового та правового характеру. В основі цих взаємовідносин знаходиться обмін результатами наукових досліджень, технологічних розробок, найсучаснішого технологічного досвіду тощо.

Сучасним НТЗв характерні такі властивості:

1) Об’єктивний характер міжнародного обміну науково-технічними знаннями (НТЗ).

2) Їх розвиток основується на поглибленні міжнародного поділу праці. В умовах НТР¹ різні компанії все більше спеціалізуються на певних галузях науки і техніки. Крім того, НТР змушує корпорації об’єднувати свої зусилля для досягнення поставленої мети, оскільки великі витрати на НДДКР можуть собі дозволити лише великі корпорації. Частка витрат на НДДКР у загальному обсягу продаж становить 3-5%.

Лідером на ринку наукомісткої продукції є США (40% від загального об’єму даного сектору світового ринку).

3) Зростання внутрішньокорпоративного обміну технологіями. В основному цей процес відбувається на некомерційній основі. В світі більше 20% товарів виробляються з використанням технологій, переданих саме таким чином. Із всіх ліцензійних платежів в світі 60% приходиться на внутрішньокорпоративні розрахунки, а в США цей показник досягає 80%.

4) Активна участь у міжнародній передачі технології невеликих та середніх фірм (в основному це фірми в формі венчурних підприємств зі штатом до 1 тис. людей). Перевагою таких фірм є їх вузька спеціалізація, їх наукові розробки обмежені вузьким колом технічних проблем. В середини 90-х років в США існувало 1,% млн. венчурних підприємств і лише 1% із них займалися науковими розробками і дослідженнями.

Питома вага цих підприємств у загальних витратах на НДДКР в США становить 4%.

5) Зосередження міжнародного науково-технічного обміну у рамках промислово-розвинутих країн. На країни, що розвиваються припадає лише 10% цього обміну.

2. Модель технічного прогресу Джона Хікса.

Ця модель розглядає вплив технологічного прогресу на розвиток МТ. Основне припущення, яке використовується у моделі – постійність відносних цін на фактори виробництва.

Припускається, що товари виробляються за допомогою двох факторів: праці і капіталу. Розглядається три види технічного прогресу: нейтральний, працезберігаючий, капіталозберігаючий.

1) Нейтральний технічний прогрес – це прогрес, який базується на технології, яка забезпечує одночасно підвищення продуктивності обох факторів виробництва. В результаті нейтрального технічного прогресу кількість праці та капіталу, яка необхідна для виробництва одиниці товару, зменшується. В той же час відносна кількість капіталу і відносна кількість праці не змінюються.

В точках А₁ і А₂ абсолютна кількість капіталу та праці, необхідні для виробництва товару, зменшилися, а відносна кількість факторів виробництва, а значить і їх ціна, не змінюються.

2) Працезберігаючий технічний прогрес – це прогрес, який базується на технології, яка забезпечує підвищення продуктивності капіталу у меншій мірі, ніж продуктивності праці. В результаті цього прогресу відносна кількість капіталу, який необхідно витратити на виробництво одиниці товару, збільшується, а відносна кількість праці – зменшується. Все це відбувається за умови незмінності цін на фактори: . Капітал заміщує працю.

3) Капіталозберігаючий технічний прогрес – це прогрес, який базується на технології, що забезпечує підвищення продуктивності праці у відносно меншій мірі, ніж продуктивності капіталу. В результаті такого прогресу кількість праці, необхідна для виробництва товару, по відношенню до капіталу, збільшується, а відношення капіталу до праці – зменшується. Все це відбувається за умови незмінності цін на фактори виробництва . Праця замінює капітал.

Вплив НТП на міжнародну торгівлю залежить від того, як він впливає на виробництво (пропозицію) товару і на його споживання (попит).

Зростання виробництва на основі НТП може мати нейтральний, позитивний та негативний вплив на МТ.

Нейтральний вплив зростання виробництва на МТ має місце у випадку, коли МТ збільшується пропорційно з ростом виробництва.

Позитивний вплив – це більш швидке зростання МТ, ніж обсягів виробництва. Він має місце, коли при постійних відносних цінах виробництво експортних товарів росте швидше, ніж виробництво товарів, що конкурують з імпортом.

Негативний вплив – зростання МТ відстає від зростання обсягів виробництва. Має місце, коли при постійних цінах виробництво товарів, які заміщують імпорт росте швидше, ніж виробництво експортних товарів.

Вплив споживання на МТ можна також розділити на нейтральний, позитивний і негативний.

Нейтральний вплив має місце у випадку, коли МТ збільшується пропорційно з ростом споживання.

Позитивний вплив – це більш швидке зростання МТ, ніж обсягів споживання. Він має місце, коли споживання імпортних товарів росте швидше, ніж споживання експортних товарів.

Негативний вплив – зростання МТ відстає від зростання обсягів споживання. Має місце, коли споживання імпортних товарів відстає від споживання експортних товарів.

Якщо в результаті НТП збільшується і виробництво і споживання, то це спричиняє нейтральний, позитивний, або негативний вплив на МТ. Якщо і виробництво і споживання мають нейтральний вплив на МТ, то їх спільних вплив також буде нейтральним, і МТ збільшуватиметься пропорційно із збільшенням виробництва.

Якщо і виробництво і споживання мають позитивний вплив на МТ, то їх спільних вплив також буде позитивний, і МТ збільшуватиметься більш високими темпами, ніж збільшення виробництва.

Якщо і виробництво і споживання мають негативний вплив на МТ, то їх спільних вплив також буде негативним, і МТ збільшуватиметься менш високими темпами, ніж збільшення виробництва, або може навіть розпочати скорочуватись.

В інших випадках все залежить від того, в якій пропорції з’єднаються впливи різних типів виробництва та споживання.

3. Механізм міжнародної передачі технологій.

Розглянути самостійно:

1) Форми передачі технологій: патентні угоди, ліцензійні угоди, передача ноу-хау та інжиніринг.

2) Види ліцензій:

• патентна та безпатентна ліцензія;

• невиключна, виключна, повна ліцензія

3) Ліцензійні платежі:

• роялті;

• паушальні платежі;

• участь в прибутку;

• участь у власності компанії.

Лектор: Зоряна Орестівна, докторант кафедри МЕВ.

Розділ: Міжнародні валютно-фінансові і кредитні відносини.

Валютні відносини і валютні системи.

1. Основні риси валютних відносин і валютної системи.

2. Валютні курси. Їх значення у валютно-фінансовому механізмі. Котирування валют.

3. Вплив обмінних валютних курсів на сукупний попит і пропозицію.

4. Міжнародна торгівля золотом і ринки золота.

Основні елементи валютних відносин з’явилися в античному світі у вигляді вексельної і міняльної справи. Наступним кроком є середньовічні т.зв. “вексельні ярмарки” (в Леоні та Антверпені), де проводилися розрахунки з допомогою переказних векселів (тратта). Так було започатковано функціонування міжнародних валютних відносин

• Міжнародні валютні відносини – це сукупність валютно-грошових і розрахунково-кредитних зв’язків у світогосподарській сфері.

Валюта – це грошові знаки іноземних держав, а також кредитні і платіжні документи , що виражені в іноземній валюті і застосовуються в міжнародних розрахунках.

Міжнародні валютні відносини опосередковують міжнародні економічні відносини, які відносяться до сфери т.зв. матеріального виробництва, розподілу, обміну і споживання.

Учасниками валютних відносин є: держави, міжнародні організації, юридичні і фізичні особи.

Правовою основою для виникнення, зміни чи припинення валютних відносин є міждержавні, внутрідержавні та міжнародні угоди.

Розрізняють такі рівні валютної системи:

1) національна;

2) світова;

3) регіональна або міжнародна валютна система.

Національна валютна система – це органічна частина системи грошових відносин окремих держав. Її функціонування регулюється національним законодавством кожної країни, яке встановлює механізм взаємодії національних і “світових” грошей, спосіб їх конвертованості, котирування та регулювання валютних курсів, формування та використання міжнародної ліквідності, золотовалютного запасу, кредитних ресурсів та ін.

Світова валютна система – це функціональна форма організації валютних відносин на рівні міжнародних зв’язків. Розвиток їх регулюється відповідними міжнародними угодами. Використання забезпечується створеними на колективній основі міжнародними валютно-фінансовими банківськими установами та організаціями.

Регіональна (або міжнародна) валютна система – це договірно-правова форма організації валютних відносин між групою країн. Прикладом такої системи була створена ще в 1972 році ЄВС (ЕКЮ), з 1 листопада 1993 р. – ЄС (з 1999 року – євро), валютна система країн-членів РЕВ (Рада економічної взаємодопомоги – з 1963 по 1990 рік – переказний рубль).

• Самостійно – резервна валюта, переваги країни від того, що її валюта є резервною, вимоги до цієї держави.

Ступінь конвертованості валюти.

За конвертованістю валюти діляться на:

1) повністю і частково конвертовановаті;

2) зовнішні і внутрішні.

Повна конвертованість:

1) по поточних операціях:

• для резидентів;

• для нерезидентів;

2) пов’язана з рухом капіталів і кредитів

• для резидентів;

• для нерезидентів;

внутрішня

конвертованість

зовнішня конвертованість

Конвертованість внутрішня – це вільний обмін національної валюти на іноземну для резидентів, та вільні платежі її за кордоном.

Конвертованість зовнішня – вільне нагромадження даної валюти на рахунках нерезидентів, юридичних і фізичних осіб іншої країни, переказ її за кордон чи конвертація в іншу валюту.

Етапи розвитку світової валютної системи.

Світова валютна система пройшла 4 етапи.

1) Перша світова валютна система стихійно сформувалася до кінця 19 століття на базі золотого монометалізму в формі золотомонетного стандарту. Юридично вона була оформлена міждержавною угодою на Паризькій конференції у 1867 році. Вона признала золото єдиною формою світових грошей.

Золотий стандарт поділявся на золотомонетний, золотозливковий та золотодевізний (золотовалютний). Країни, які дотримувалися золотого стандарту повинні були забезпечити жорстке співвідношення між наявним запасом золота і кількістю грошей в обігу, а також вільну міграцію золота (експорт-імпорт). Ця система мала істотні обмеження: була занадто жорсткою, не досить еластичною, дорогою, залежала від рівня видобутку золота. Найбільшою вадою було те, що умови функціонування золотого стандарту повністю виключали можливість проведення окремими державами власної валютно-грошової політики.

2) В 1922 році скликається Генуезька валютна конференція. Суть її зводиться до того, що паралельно із золотом функцію міжнародних платіжних засобів взяли на себе валюти провідних країн світу. Першими такими країнами були США та Англії (після Великої депресії).

До контрольної роботи

1. Міжнародна інтеграція (+питання для самост. опрацювання).

2. Міжнародні науково-технічні зв’язки.

3. Міжнародні валютно-кредитні відносини:

• міжнародна валютна система;

• елементи міжнародної валютної системи та їх характеристика;

• золотий стандарт, його основні принципи, регулювання;

• криза золотого стандарту;

• Бреттон-Вудська валютна система: принципи та характеристика;

• МВФ та його кредити;

• Ямайська валютна система;

• Європейська валютна система (з 1979 року): ЄВС (етапи, критерії конвергенції),
  2 травня 1998 року.

МВКВ Пебро, Філіпенко, Красавіна.

Бреттон-Вудська валютна система була запропонована США і прийнята на конференції у 1944 році (правове оформлення такої угоди завершилося лише в 50-х – 60-х роках). Значення цієї системи полягає в тому, що це була перша міжнародна валютна система, яка базувалася на міждержавній угоді. Були прийняті єдині правила і створена організація, яка мала функцію контролю над діяльністю цієї системи.

Бреттон-Вудська система базувалася на золотовалютному стандарті, але фактично це був золотодоларовий стандарт. Її суть полягає в тому, що деякі валюти (а саме долар США та фунт стерлінгів, щоправда останній майже не використовувався) в міжнародних розрахунках розглядаються як еквівалент золота.

Принципи Бреттон-Вудської системи:

1) валютні відносини повинні бути стабільними;

2) конвертованість валют, яка повинна була б забезпечити свободу та багатосторонність розрахунків за поточними операціями;

3) система базується на золотовалютному стандарті, який повинен відповідати існуючим економічним реаліям.

Розглянемо ці принципи більш детально.

Перший принцип. Для забезпечення стабільності валют були впроваджені фіксовані валютні курси. Кожна країна була зобов’язана встановити для своєї національної валюти фіксований паритет по відношенню до золота чи до іншої валюти. На практиці лише США встановили золотий паритет своєї національної валюти, інші країни встановили паритет по відношенню до долару, який встановлювався на основі вартості долара на 1944 рік 35 доларів за 1 троїсту унцію = 31,1 грам). Для забезпечення цього паритету кожна країна може гарантувати конвертованість національної валюти в золото на основі офіційної ціни на золото. Крім того, кожна країна повинна підтримувати курс у межах 1% від фіксованого паритету.

Другий принцип. Стаття 8 статуту МВФ забороняє країнам обмежувати платежі та розрахунки, які здійснюють резиденти країни у сфері поточних операцій (експорт-імпорт товарів та послуг); а також здійснення дискримінаційної практики по відношенню до інших членів МВФ.

Національні валюти, які використовувалися як при поточних, так і при капітальних розрахунках, вільно обмінювалися на приватних ринках в межах допустимих коливань. Державні органи здійснювали контроль за функціонуванням механізму міждержавних розрахунків, а також приватних валютних ринків.

Крім того, під регулювання потрапив ринок золота для того, щоб ринкова ціна не відхилялася від офіційної.

Країни Західної Європи признали другий принцип де-юре лише у 1958 році, а Японія зробила це у 1964 році.

Для того, щоб пом’якшити кризові явища у міжнародних валютних відносинах, Бреттон-Вудська передбачила механізми кредитування країн (централізованого та двостороннього), які мали труднощі із платіжним балансом.

Третій принцип. Бреттон-Вудська система базувалася на золотому стандарті, однак мала декілька розбужностей:

1) При золотому стандарті золото використовувалося як в межах країни, так і за її межами. При Бреттон-Вудській валютній системи золото використовувалося лише для розрахунків між державами.

2) Якщо при золотому стандарті резиденти могли обміняти національну валюту на золото, то Бреттон-Вудська система передбачала такий обмін лише на міждержавному рівні.

Для підтримки курсу своєї валюти країна, яка стикнулася з проблемами, могла:

1) використовувати свої золотовалютні запаси;

2) отримати кредит від МВФ;

3) отримати кредит від іншої держави;

4) якщо країна не могла втримати курс вона мала право девальвувати національну валюту: до 10% - самостійно, понад 10% - лише погоджено з МВФ.

В кінці 60-х роках межі коливань валюти (1%) були змінені на 2,25% (Вашингтонське рішення), однак суттєвого впливу це не мало.

Бреттон-Вудська система проіснувала до кінця 60-х років, коли декотрі країни ввели плаваючі валютні курси, рамки коливань постійно порушувалися, крім того постійно здійснювала ревальвацію Німеччина.

Ефективність цієї системи забезпечувалася високим ступенем довіри до долару США. Причиною цього був економічний потенціал США, які займали перше місце у світовому експорті товарів, а також виступали чистим світовим кредитором (40-ті – 60-ті роки). Крім того вони володіли 70% світового золотого запасу, який у 1949 році оцінювався у 24,6 млрд доларів, що в 3 рази перевищувало обсяги доларової маси за межами США.

Третьою причиною була бездефіцитність торгівельного балансу США.

Крім того, друга основна валюта – фунт стерлінгів, був досить слабким.

Дилема Тріффіна. Тріффін – англійський економіст, виявив дилему у 20-х роках, коли Великобританія з країни, яка була світовим кредитором, поступово перетворювалася на світового боржника.

На початку 70-х років в економічному становищі США проявилися негативні тенденції:

1) виник дефіцит платіжного балансу;

2) почали розвиватися інфляційні процеси;

3) різке скорочення золотого запасу США (якщо в 1949 році він оцінювався в 24,6 млрд. доларів, то в 1971 році – 11 млрд. доларів) в той же час загальна вартість доларової маси за межами США в 1960 році становила 2 млрд. доларів, в 1971 році – 540 млрд. Доларові авуари за межами США в 6 раз перевищували сумарну вартість золотого запасу США. Крім того, зросли суми доларів, які країни виставляли США для обміну.

В 1971 році США припинили конвертацію долару в золото. Це знаменувало крах Бреттон-Вудської валютної системи. Причинами цього можна назвати:

1) структурні кризи, в тому числі нафтові 1973-1974 рр.

2) нестабільність платіжних балансів країн: в кінці 60-х років США та Великобританія (чиї валюти вважалися головними) мали граничні показники дефіциту, а Німеччина та Японія мали профіцит.

3) невідповідність Бреттон-Вудської системи новому співвідношенню сил у МЕВ. Німеччина і Японія піднімали питання, чому їх валюти не можуть використовуватися в якості світових.

4) активізація діяльності ринку євродоларів.

5) американський долар не міг обслуговувати зачне зростання обсягів світової торгівлі.

МВФ був створений разом з Бреттон-Вудською системою для того, щоб всіляко сприяти стабільності валютних відносин між країнами шляхом надання кредитних ресурсів.

Існує 7 видів кредитів МВФ:

1) stand-by: видаються траншами в залежності від квоти країни в МВФ. Носять короткостроковий характер і надаються для фінансування дефіциту платіжного балансу. Процентна ставка – 3,25%. Термін погашення – до 5 років.

2) механізм розширенного фінансування (EFF). Надаються для фінансування середньострокових програм (3-4 роки), вирішення структурних проблем економіки. Процентна ставка – 4,5%.

3) кредит компансаційного та надзвичайного фінансування. Надаються у 2-х випадках – зменшення доходів від експорту країни чи збільшенні цін на імпорт зерна. Надається на 5 років. Процентна ставка – 3,25%.

4) кредити фінансування системних трансформацій. Надавався з 1993 по 1995 року для країн, які перейшли на світові ціни (Східної та центральної Європи).

5) механізм фінансування буферних запасів. Видаються міжнародним товарним угодам, які займаються регулюванням міжнародної торгівлі товарами і використовуються для формування запасів, які покликані

6) (для найвідсталіших країн) механізм фінансування структурної перебудови: надається на термін до 10 років і процентна ставка – 0,5%.

7) (для найвідсталіших країн) механізм розширеного фінансування структурних перебудов – надається строком на 3 роки під 0,5%.

Валюта СДР – створена в 1968 році. Основна мета – збільшення ліквідних засобів для обслуговування світової торгівлі. На сьогоднішній день до СДР прив’язані 5 валют. З 1971 року валютна корзина СДР базувалася на 16 валютах, з 1981 – лише на 5 валютах (долар, фунт, франк, марка, єна).

Остання валютна корзина СДР була прийнята у 1996 році – самостійно.

Ямайська валютна система – функціонує з 1978 року (угода від 1976 року).

Основні положення:

1) демонетизація золота – скасовано офіційну ціну на золото та золотий паритет валют. Золото перетворилося на звичайний товар.

2) СДР стали основним резервним активом та міжнародною розрахунковою одиницею;

3) введення плаваючих валютних курсів.

До долара США прив’язано 40 валют.

• Самостійно – Європейська валютна система, її механізм валютних курсів.

2-й семестр.1. Міжнародний рух капіталу. 2. Міжнародна міграція робочої сили. 3. Міжнародні валютно-кредитні відносини. 4. Міжнародна економічна інтеграція. 5. Міжнародні науково-технічні відносини. 6. Інфраструктура сучасних МЕВ.2 контрольні роботи.

 

• 14:21 05 Июля 2016
  Российско-китайский медуниверситет откроет магистерскую программу по TCM
• 01:21 05 Июля 2016
  На форуме МГУ Россия и Китай обсудят научно-образовательное сотрудничество
• 11:00 04 Июля 2016
  Реморенко: "ЕГЭ-туризм" в России сходит на нет
• 10:52 04 Июля 2016
  Летняя российско-австрийская школа откроется в Москве
• 15:31 01 Июля 2016
  В СПбГУ могут воссоздать географический факультет

Заказать уникальную работу