курсовые,контрольные,дипломы,рефераты
Курсова робота на тему:
Україна в сучасній системі міжнародних відносин
План
Вступ
Розділ І. Україна, Росія, Євроатлантика: деякі аспекти взаємовідносин
Розділ ІІ. Україна – Прибалтика: вектори співпраці
2.1 Геополітичний вибір країн Балтії
2.2 Інтеграція в європейські структури економічної співпраці — надмета країн Балтійського регіону
2.3 Сьогодення взаємин України та країн Балтії
Висновки
Література
Вступ
Міжнародні відносини є об’єктом зовнішньої політики, міжнародної політики в цілому. Втім, звичний для нас термін «міжнародні відносини» не зовсім точний, оскільки відповідні відносини ніколи не складаються безпосередньо між народами. Як демократія не буває безпосередньо владою народу, так і міжнародні відносини не бувають відносинами безпосередньо між народами. Вони опосередковуються державами — через охорону кордонів, митний контроль, візові режими, закордонні паспорти, монополію на здійснення зовнішньої політики тощо. Франкомовний еквівалент терміна «міжнародні відносини» — relations іnternationales, що дослівно означає «міжнаціональні відносини», чи відповідний англомовний термін дещо точніші, оскільки в західноєвропейській традиції нація ототожнюється з державою. Визначення «народу» як головного суб'єкта міжнародних відносин передбачає саме державні народи-нації, а по суті — держави.
Звичайно міжнародні відносини визначаються як система політичних, економічних, соціальних, культурних, воєнних, правових та інших зв'язків між державами й народами.
Вивчаються вони різними науками. Так, історія аналізує проблеми виникнення й розвитку зовнішньої політики та дипломатії. Економічна наука досліджує міжнародні економічні зв'язки. Наука міжнародного права зосереджується на вивченні норм і принципів, які регулюють систему міжнародних відносин, а також взаємовідносини в межах окремих груп країн або на двосторонній основі. Політологія відіграє особливо велику роль у дослідженні міжнародних відносин. Вже хоча б тому, що найважливішим об'єктом її вивчення є держава, яка виступає головним суб'єктом міжнародних відносин. Політологія зосереджується на дослідженні саме політичних зв'язків між державами, розглядаючи їх як суб'єкт зовнішньої політики.
Міжнародні відносини виступають специфічним видом суспільних відносин. Як і суспільні відносини в цілому, вони є відносинами між людьми; в них чітко вирізняються економічний, соціальний, політичний і духовно-культурний аспекти. Водночас міжнародні відносини характеризуються низкою особливостей. Це, по-перше, їх невладний характер. Влада є одним із основних регуляторів суспільного життя всередині держави, де існують відносини панування і підкорення, керівництва й підпорядкування. У відносинах між державами владні відносини як відносини панування і підкорення є не правилом, а відхиленням від нього. Тут має бути рівність партнерів під кутом зору міжнародного права. Це відносини конкуренції, суперництва або співробітництва і лише як виняток — панування й підкорення.
Оскільки міжнародні відносини не мають владного характеру, то постає проблема виокремлення їх політичного аспекту. Цей аспект не може бути визначений через владу, як це робиться стосовно політики всередині держави. Він може бути виокремлений на основі суб'єктів відносин, якими є політичні інститути та особи, що їх представляють. Іншими словами, міжнародні політичні відносини — це відносини між державами, політичними партіями, громадсько-політичними організаціями і рухами, міжнародними організаціями та іншими суб'єктами політики на міжнародній арені. За такого розуміння міжнародних політичних відносин навіть суто економічні відносини між державами як політичними інститутами набувають політичного характеру. Політичний аспект, політичні відносини складають основний зміст міжнародних відносин.
По-друге, система міжнародних відносин має децентралізований характер. Якщо всередині держави є загальнодержавний центр прийняття рішень, яким виступає система владних органів, то в міжнародних відносинах таких керівних центрів, діяльність яких ґрунтувалася б на пануванні й підкоренні, немає.
По-третє, основним засобом розв'язання суперечностей в міжнародних відносинах є консенсус — прийняття рішення на міжнародних конференціях, нарадах та в міжнародних організаціях на основі спільної згоди учасників без проведення формального голосування, якщо проти нього не виступає жоден з учасників. Консенсус застосовується також як засіб забезпечення єдності позицій держав до проведення голосування з обговорюваних питань, яке в такому разі відкладається на час процесу узгодження. Консенсус має важливе значення в досягненні домовленості між державами, оскільки відкриває можливості для відшукання взаємоприйнятних рішень для всіх учасників переговорів. Він передбачає прийняття рішень усіма державами на основі добровільних компромісів, поваги суверенітету одна одної, рівності і взаємного визнання інтересів сторін, виключає диктат, тиск або прийняття рішення механічною більшістю голосів на міжнародній конференції чи в міжнародній організації.
По-четверте, в міжнародних відносинах більшу, ніж у внутрішніх, роль відіграє суб'єктивний чинник, особливо діяльність керівників держав і міжнародних організацій, у розв'язанні наявних суперечностей.
Метою курсової роботи є визначення поняття «міжнародні відносини» і розгляд їх на прикладі держави Україна. При цьому особливого значення набуває висвітлення особливостей міжнародних відосин держави і спроможність її уникати конфліктних ситуацій у відносинах з іншими державами.
Об’єктом дослідження є міжнародні відносини країн сучасного світу.
Предметом курсової роботи є зовнішня політика України і її міжнародні відносини.
Методологічною основою курсового дослідження є принципи історизму та об’єктивності, проблемно-хронологічний, історико-порівняльний методи та метод аналізу.
Матеріали періодичної преси відображають реалії сьогодення, основні чинники українсько-російських, українсько-балтійських відносин на сучасному етапі. Автори статей зазначають поглиблення позитивної тенденції в розвитку відносин України з сусідніми країнами. Сжора І.4, Віднянський С.5, Гончаренко О.6, Железов Б.7, Шредер Х.8 висловлюють думку про необхідність розвитку і поширення розвитку українського співробітництва з іншими державами для покращення економічного, політичного, культурного стану держави, яка в 1993 році потрапила в економічну кризу. Тому пріоритетним напрямком на той час держава обирає західний вектор і підписання угод із прикордонними країнами: Білорусія, Румунія, Угорщина, Польща тощо9.
Забезпечення державою своєї безпеки із підписанням угоди з Польщею про кордони і яка ж співпрацює з НАТО, забезпечили Україні, на думку Гаджиєва К.1, Кононенко Л.2, Симен Е.3, Симоненко Р.4, Шпорлюка Р.5, певну захищеність від російської імперської політики. Відстороненість від Росії у пострадянський період, вимагає від української влади розробки нової постбіполярної стратегії зовнішньоекономічного і політичного напрямку, що на думку Грищенко Т.6, Видріна Д.7, Кононенко С.8 призводить до поглиблення і розвитку відносин із західними прикордонними країнами.
Проблемами співпраці із ЄС, за статтями Будкіна В.6, Гайдукова Л.7, Деркач А.8, Кашпіра Р.10, можуть стати монетарна політика ЄС та встановлення нових кордонів, що для України невигідно через можливість становлення її як держави „буфера” між Росією і Заходом. Практичне значення роботи полягає у можливості використання матеріалів курсового дослідження у підготовці до семінарських занять, для написання рефератів і творчих робіт.
Структура дипломної роботи складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.
Розділ І. Україна, Росія, Євроатлантика: деякі аспекти взаємовідносин
На рубежі тисячоліть особливо гострою стає потреба звертатися до сакраментальних проблем людського буття, до долі країни і світу в цілому, прагнення вписатися в цей історичний інтер’єр. Значення подій і явищ кінця минулого століття полягає в тому, що в них відобразилися кардинальні зміни у геополітичній ситуації в світі: розпався Радянський Союз, змінився суспільно-політичний устрій в колишніх соціалістичних державах Центральної та Східної Європи, об'єдналась Німеччина, почав активно розширюватися Північноатлантичний альянс, економічно і політично посилюється Європейський Союз.
На міжнародній арені з'явився цілий ряд нових держав, які в свій час входили в зону сухопутної могутності, серед них — незалежна держава — Україна.
Як новостворена держава, Україна прагне усвідомити себе в геополітичному контексті і в контексті розвитку світової цивілізації, визначити, в чому полягають її пріоритети, реальні національні інтереси і виробити стратегію і тактику реалізації останніх.
Політична історія переконливо свідчить: спілкування українського народу з іншими народами було більш інтенсивним у період повної або неповної державності. Також і світ більше знав про Україну і виявляв до неї інтерес в період державності, а в періоди бездержавності Україна опинялась на периферії міжнародних контактів.
За своїми геополітичними складовими (територією, населенням, природними ресурсами) Україна сьогодні є помітним державним утворенням у світовій розстановці сил[1]. В Україні розташований географічний центр Європи. Площа нашої держави в її сучасних кордонах складає 603,7 тис.кв.км. За цим показником Україна посідає друге місце в Європі, поступаючись лише Росії. В Україні проживає близько 50 млн.чол., це — шосте місце в Європі (після Росії, Німеччини, Італії, Великобританії та Франції). Україна виступає у світовій ієрархії країн як середня за величиною і рівнем розвитку держава, якій однаково далеко як до найбагатших та найпотужніших країн, так і до тих із них, що є найбіднішими на планеті.
У термінах класичної геополітики українську геостратегію сьогодні визначають дві головні парадигми: Євразійська та Євроатлантична, хоча останнім часом все більш актуальною стає Чорноморська[2]. Специфіка геополітичних координат України полягає в її належності одночасно до двох регіонів — Європи та Євразії, причому в обох регіонах Україна займає периферійне положення.
Визначаючи роль і місце України в сучасному геополітичному просторі, з одного боку, слід враховувати тяжіння України до Росії — великої держави, з якою її об'єднує історичне минуле, багато в чому спільні стратегічні інтереси, насамперед, в економічній сфері, але насторожує непередбачуваність дій сучасних російських політиків, їхні постійні імперські амбіції, з іншого, — існує потяг до цивілізованої Європи з її традиціями парламентаризму, економічної стабільності і традиційною байдужістю до нашої держави.
Що стосується Чорноморської парадигми, то це, насамперед, регіональна і геополітична політика України в Криму. Тут Україні необхідно «навчитися жити і цивілізовано працювати з ісламом — рівноправною релігією в своїй країні, з кримськими татарами — корінним народом у своїй країні, з Туреччиною — сильним цивілізованим сусідом»[3]. Маємо уникати як косовського, так і чеченського сценаріїв, пам'ятаючи, що «на багнети можна спертися, але на них не можна сісти».
Українсько-російські взаємовідносини. Прогнозуючи взаємовідносини України і Росії, слід виходити з того, що їх успішний розвиток залежить від переводу цих взаємовідносин в русло стабільної системи міжнародного співробітництва, у відповідності з міжнародно-правовими актами. Останнім часом цей процес відбувається повільно, суперечливо.
Передусім, в економічній сфері. Україна ще тривалий час буде відчувати гостру нестачу енергоресурсів, потребу в ринках збуту власної продукції. Проте, все ще не спрацьовує належним чином Програма економічного розвитку України і Російської Федерації на 1998-2007 роки, численні угоди з економічних питань, хоча останнім часом намітились конструктивні підходи урядів обох країн до вирішення цих непростих проблем.
У політичній сфері взаємовідносини України і Росії мають визначатися встановленням дружніх, партнерських стосунків двох рівноправних суверенних держав, дотриманням положень Договору про дружбу, співробітництво і партнерство України і Росії, який, за словами міністра закордонних справ Російської Федерації Ігоря Іванова, «не тільки віддзеркалює об'єктивні реалії, але й спрямований в майбутнє, націлений на розвиток добросусідського, взаємного співробітництва в ХХІ сторіччі»[4]. Суттєвий вплив на українсько-російські відносини справляє внутрішньополітична ситуація в самій Росії. Росія після відставки Бориса Єльцина, обрання нової Державної Думи і обрання Володимира Путіна Президентом Російської Федерації вступила у якісно новий етап внутрішнього і геополітичного розвитку. Особливість його полягає в тому, що у ньому можна простежити як елементи прозахідної орієнтації, так і деякі тенденції до самоізоляції країни. Можна прогнозувати більш визначений, більш прагматичний і більш жорсткий підхід російського керівництва у відносинах з Україною. Загострення відбуватиметься головним чином через економічні питання, зокрема щодо вирішення проблеми заборгованості. Відвертіше звучатиме тема передачі Росії за борги частини державної власності України.
Як відомо, Росія і Білорусь, як найбільш тісно поєднані одна з одною в рамках СНД країни, стали на шлях створення Союзної держави. До такого об'єднання Росія схиляє й Україну. Україна ж віддає перевагу поглибленню співробітництва в економічній сфері, а не в політичній. Конструювання відносин Росії з Україною і Білоруссю є одним з найбільш серйозних випробувань російського суспільства на демократизм і спроможність органічно увійти в світове співтовариство на основі дотримання загальноприйнятих норм міжнародних відносин.
При цьому треба виходити з того, що поєднання, гармонізація відносин з Росією і Заходом є жорстким імперативом для України як сьогодні, так і на перспективу.
Україна, Європа і Євроатлантика. Визначаючи взаємовідносини з європейськими і євроатлантичними структурами, Україна прагне інтегруватись у Європейський Союз. 14 червня 1994 року в Люксембурзі була підписана, а 1 березня 1998 року після ратифікації усіма державами-членами ЄС набула сили Угода про партнерство і співробітницт во Європейського Союзу з Україною. У грудні 1999 року Європейська Рада (найвищий орган ЄС) затвердила спільну стра- тегію Європейського Союзу щодо України. Комплекс заходів розраховий на чотири роки і є унікальним спеціальним документом, що закладає засади співпраці з державою, яка не є безпосереднім претендентом на вступ до Союзу. Цей програмний документ, зокрема, передбачає підтримку процесу демократичних і економічних перетворень в Україні, її внутрішньої та зовнішньої політики, правових основ. Реалізація Україною всіх намічених реформ може стати «трампліном для майбутнього членства України в ЄС», для надання їй перед цим статусу асоційованого члена Європейського Союзу, до чого наша держава активно прагне в останні роки. Україні важливо відновити репутацію у Раді Європи, повноправним членом якої наша держава стала 9 листопада 1995 року, підписавши Європейську конвенцію з прав людини та Статут Ради Європи.
Відносини України з НАТО хоча і визначені її участю в Програмі «Партнерство заради миру» і Хартією про особливе партнерство, підписаною 9 липня 1997 року в Мадриді, проте до останнього часу розглядалися крізь призму наслідків балканської війни. Те, як НАТО повела себе в умовах югославської кризи, наочно продемонструвало, що Європа «поступилась» правовими та етичними нормами на користь застосування сили[5].
Владні структури України, політичні сили всіх підрозділів одностайно засудили військові бомбардування Югославії, хоча виявили різні підходи до взаємовідносин з Альянсом у майбутньому.
На сучасному етапі відносини України з НАТО повертаються в колишнє русло, про що свідчить офіційний візит до Києва Генерального Секретаря НАТО Джорджа Робертсона, який відбувся в лютому ц.р., та його заява про те, що Україна є стрижнем системи безпеки в Європі. Україна прагне взяти безпосередню участь у реалізації Пакту стабільності на Балканах, концепції передбачення і розв'язання конфліктних ситуацій і Проекті про європейські сили швидкого реагування.
Україна послідовно підтримує цивілізовані відносини із США як могутньою наддержавою, статус якої визначається економічною і військовою могутністю, впливом на міжнародні фінансові організації, лідерством у розробці і впровадженні новітніх технологій. Об'єктивно Сполучені Штати Америки зацікавлені, і це відповідає їхнім стратегічним інтересам, в тому, щоб Україна розвивалась як демократична країна, увійшла до європейських структур як держава-партнер, зберігала незалежність[6]. Головним чином тому, що без України Росія втрачає статус імперії. Що стосується економічних взаємовідносин, то український ринок цікавить США настільки, наскільки американський капітал знаходить його привабливим. США займають перше місце за рівнем інвестицій в економіку України, хоча цей рівень є незначним порівняно з американськими капіталовкладеннями в Польщу і Угорщину (США інвестували в Україну 500 млн. доларів, тоді як у Польщу — 6 млрд). Саме США відіграли провідну роль в істотному обмежені зовнішнього фінансування України, перед тим призвичаївши її як наркомана до фінансових ін'єкцій. Надзвичайно потрібні Україні на той час в умовах гострої фінансової кризи кредити були отримані з великим запізненням[7]. Палко схвалили США вихід України з «ядерного клубу»: одним розчерком пера Україну, після деякого її опору, викреслили з числа ядерних держав світу, в якому, як свідчить досвід, в тому числі і досвід останнього часу, сила, на жаль, все ще є остаточним аргументом.
З самого початку незалежного існування Україна орієнтувалась на тісне співробітництво із західноєвропейськими державами, передусім з Німеччиною, яка на той час вирішувала складне завдання — намагалась «прив'язати» до Європи Росію. І відносини з Україною (також як і з США) розглядала крізь призму вза-ємовідносин з Росією. І лише з кінця 1992 року відносини з Україною розглядаються як окремий і самостійний напрям німецької зовнішньої політики, про що свідчить ставлення уряду Герхарда Шрьодера до України, його готовність сприяти вирішенню проблем нашої держави[8]. Зокрема, нещодавно група економічних консультантів завершила програму «Україна: економічні реформи за 1000 днів». Цей проект схвалений урядом та економічними експертами України[9]. Німеччина має намір виділити кошти для компенсації оплати праці тих, хто в свій час примусово працював у Німеччині.
Останнім часом, після тривалого періоду байдужості, позитивні зрушення відбуваються у взаєминах України із державами Центральної і Східної Європи, зокрема з тими, які мають з Україною спільні кордони.
Динамізмом, інтенсивністю регулярних контактів позначені українсько-польські взаємовідносини, які, за прогнозами, стануть фундаментом стабільності у цьому регіоні. Наші народи вважають за краще вдивлятись не в минуле, в якому ці взаємовідносини характеризувалися переважно ворожістю і взаємною недовірою, а в майбутнє, знаходячи саме там шлях для цивілізованого співробітництва. Саме на це спрямована Декларація про українсько-польське «примирення», підписана президентами двох країн. Заслуговує на увагу заява Президента Польщі Олександра Кваснєвського: «Глибоко людська формула «вибачаємо і просимо вибачити» має смисл навіть тоді, коли над будь-ким не тяжіє безпосередня відповідальність за те, що відбувалось в минулому»[10]. Загалом кажучи, стратегічні інтереси України і Польщі збігаються: обидві держави прагнуть інтегруватися в Європу і зберегти при цьому добросусідські взаємовідносини з Росією. Хоча останнім часом стосунки Варшави і Москви помітно загострилися.
Чи не найскладнішими є українсько-румунські відносини. Все ж спільне прагнення двох держав до їх нормалізації, а також наміри Румунії до інтеграції в європейські і євроатлантичні структури сприяли підписанню базового Договору про дружбу і співробітництво України і Румунії[11].
Успішно розвивається співробітництво з Болгарією, Угорщиною, Словаччиною. Українсько-болгарські відносини не затьмарюють ні територіальні претензії, ні історичні спогади. Але політична криза, яка періодично охоплює Болгарію, і особливо тривалий економічний спад, який ця країна не може подолати, викликають аналогії із нашим повсякденним життям[12].
Взаємини України з Угорщиною розвиваються стабільно по висхідній. Саме з Угорщиною (першою з усіх сусідніх держав) в травні 1993 року було підписано і ратифіковано Договір про основи добросусідства і співробітництва. Угорщина активно сприяла вступу України до Ради Європи.
Між Україною і Словаччиною склалося економічне і культурне співробітництво, яке має всі підстави для динамічного розвитку. Два народи близькі способом життя, менталітетом, фольклором, що створює надійні підвалини для обопільного партнерства і добросусідства. У 1993 році було підписано Договір про добросусідство, дружбу і співробітництво між Словацькою Республікою та Україною[13]. Україні відводиться важливе місце у зовнішній політиці Словаччини. Для неї Україна стала серйозним партнером у центральноєвропейському регіоні. Політична взаємозацікавленість двох держав підкріплюється спільними економічними інтересами.
Як добросусідські і дружні можна оцінити відносини України із Чехією, хоча Чехія і не має спільних кордонів з нашою країною. В Україні уважно спостерігають за процесом політичних та економічних перетворень, визначенням стратегічного курсу цієї держави[14]. Україна підтримала прагнення Чехії увійти до НАТО (проте виступила проти розміщення на території цієї та сусідніх центральноєвропейських країн, яких прийнято до НАТО, ядерної зброї).
Таким чином, як бачимо, Україна прагне, але ще не виступає активним суб'єктом, що формує геополітичний простір навколо себе, і залишається здебільшого пасивним об'єктом масштабних процесів, що розгортаються у новій Європі. Існує реальна небезпека, що Україна може стати заручником чи то Сходу, чи то Заходу, а ще гірше — розмінною монетою в геополітичних іграх інших держав. Тому Україна покликана чітко визначити і наполегливо впроваджувати в життя цілісну зовнішньополітичну стратегію. Виходячи з цього, треба мати на увазі:
Перше. Перспективи становлення України як активного дієздатного суб'єкта міжнародних відносин визначені її зацікавленістю і прагненням брати активну участь у житті як євразійського, так і європейського регіонів і сприяти гармонізації відносин між ними. Без успішного здійснення політичних реформ, помітних ознак економічного піднесення і підвищення життєвого рівня населення не буде можливою ні повноцінна і довготривала нормалізація відносин України з Росією, ні інтеграція її в європейські і євроатлантичні структури, ні регіональне самоутвердження нашої держави в Центрально-Східній Європі.
Перед політичною елітою України постало нагальне завдання визначити і реалізувати державну стратегію розвитку країни[15]. Вченими запропонована в політичній сфері модель соціально-правової держави, в економічній — модель формування ринкової економіки у вигляді науково-технічної доктрини, що базується на інтелектуальному потенціалі, на розвитку науки та технології і відповідає світовим цивілізаційним тенденціям, які торують шлях на рубежі ХХІ сторіччя. Україна має один із найпотужніших в Європі науковий потенціал. Україна — одна із країн- просвітниць, де у вузах може навчатися значна частина іноземних студентів та аспірантів. Цілком можлива геополітична місія України як країни — університету.
Друге. У стратегічному плані Україна прагне інтегруватися до західноєвропейських структур, що знайшло політико-юридичне обгрунтування в ряді законодавчих актів, затверджених Верховною Радою України. Проте, хоча Україна і є європейською державою, до такого входження необхідно ретельно підготуватись. Україну ніхто до такої інтеграції активно не запрошує, оскільки політично і соціально нестабільна Україна не може бути привабливим партнером для європейських держав. Водночас Україна має багаті надра, найплодючіші землі в Європі, могутній виробничий, науковий, кадровий потенціал. Однак в сучасному інформатизованому світі національне багатство пов'язане не з якістю чорноземів, хай і найродючіших у світі, а з засобами організації суспільств, ефективним використанням його інтелектуального потенціалу.
Підкреслимо: вибір стратегії внутрішньої і зовнішньої політики України має доповнюватись гнучкою тактикою і сильною політичною волею щодо реалізації стратегічної мети. Будь-яка стратегія, будь-який план не можуть здійснитись самі собою. Тільки цілеспрямовані, рішучі дії владних структур приведуть до їх реалізації на практиці.
І, нарешті, останнє. У складній геополітичній ситуації незалежна Україна, яка перебуває на перехресті стратегічних інтересів великих держав, повинна керуватись концепцією «динамічної рівноваги сил», яка орієнтує на встановлення дружніх взаємин як з Росією і з державами, які виникли на території СРСР, так і з європейськими державами, іншими країнами світу. При цьому, Україні необхідно вибудовувати свою, орієнтовану тільки на власні інтереси, зовнішню політику (прикладом для України можуть бути Швеція, Фінляндія), що сприятиме тому, що Україна зможе стати впливовим фактором створення механізму оптимальної моделі безпеки Європи ХХI сторіччя, від чого залежить перспектива геополітичного, а значить і міжнародного становища держави.
Розділ ІІ. Україна – Прибалтика: вектори співпраці
2.1 Геополітичний вибір країн Балтії
На вiдмiну вiд України, яка протягом останнього десятирiччя дотримувалась доктрини «багатовекторної» зовнiшньої полiтики та статусу «самопроголошеного нейтралiтету та позаблоковостi», країни Балтiї, взявши на озброєння захiдноєвропейську модель соцiально-економiчного розвитку, визначившись з перших днiв незалежностi iз зовнiшнiми прiоритетами, розпочали iнтеграцiйний рух в трансатлантичнi структури безпеки та загальноєвропейськi структури економічного спiвробiтництва. Протягом другої половини 90-х рокiв Латвiя, Литва i Естонiя декiлька разiв відкидали пропозицiї Росiйської Федерацiї підписати Угоду з проблем безпеки у Балтiйському регiонi і подали офiцiйнi заяви на вступ до НАТО. З 1994 р. країни Балтiї є асоцiйованими членами ЗЄС. Усi країни Балтiйського регiону є активними учасницями програми «Партнерство заради миру».
Проте ні Латвії, ні Литві, ні Естонії не вдалось увiйти до першої групи кандидатів для вступу в Альянс (1997-1999 рр.). У сiчнi 1998 року мiж країнами Балтiї — єдиними з пострадянських країн — i США, як прибiчником iнтеграцiї цих держав в трансатлантичні структури, було пiдписано Хартiю про партнерство, в якiй Вашингтон взяв на себе зобов'язання допомогти Латвії, Литві та Естонії пiдготуватись до вступу у Пiвнiчно-Атлантичний Союз. Офiцiйнi Вiльнюс, Рига i Таллiнн, хоч i наголосили на тому, що розглядають підписання цього документу як додаткову можливість стати повноправними членами Альянсу, у той же час підкреслили, що Хартія не замінить їм членства у трансатлантичній структурі безпеки.
Водночас із підписанням зазначеної Хартії про партнерство між США та Латвією, Литвою й Естонією керівництво Альянсу, через розбіжності у пiдходах до перспектив НАТО серед його членiв, відкидає варіант, що передбачав одночасний вступ в НАТО трьох держав Балтiї (так звана інтеграційна модель «3+1»). Крiм того, важлива роль у блокуванні згаданої моделi належить i Росії, яка виступає категорично проти включення до НАТО країн Балтійського регiону. Так, у травнi 1998 року пролунала публiчна заява тодiшнього Генерального секретаря НАТО Хав'єра Салани про те, що Альянс має брати до уваги позицiю Росiї, яка негативно ставиться до включення країн Балтійського регiону в сферу дiяльностi НАТО.
Відкинувши модель одночасного вступу до НАТО всіх країн Балтії, певні політичні кола на Заході починають розробляти варіант можливого включення до другої хвилі розширення Альянсу однієї з країн регіону. Керiвництво Альянсу неодноразово пiдкреслювало, що переваги щодо якнайшвидшого членства в НАТО вiддаються Литвi. В якостi аргументів на користь Литовської Республіки лобісти її інтересів в Альянсі (США, Данiя, Норвегія) використовували оцiнки Пентагону, за якими саме литовська армiя визнана найкраще пiдготовленою до членства в НАТО.
Але невизначеність у питаннi подальшого розширення Альянсу ще рельєфнiше проявилася на Вашингтонському самiті НАТО (квiтень 1999 р.), що проходив одночасно з вiйськовою операцією Альянсу на Балканах. Крiм ухвалення нової стратегiчної концепцiї Альянсу, вiд самiту очiкували оголошення основних претендентiв до вступу у другу хвилю розширення НАТО. Попри численнi прогнози, жодна з країн не отримала запрошення на вступ до Альянсу. Офiцiйнi Вільнюс, Рига та Таллінн були змушенi публiчно висловити задоволення тим, що у заключному комюнiке самiту 2002 рiк згадується як термiн прийняття до Альянсу чергової низки претендентiв. У той же час, незапрошення на Вашингтонському самiтi НАТО чергової групи претендентiв на вступ до Альянсу обумовило серед певних полiтичних кiл країн Балтiї розчарування i навiть побоювання щодо перспектив можливого використання Латвiї, Литви та Естонiї у великiй європейськiй грi та залишеннi цього регiону у сферi геополiтичних iнтересiв Росiї. Прибiчники такої позицiї посилалися на запропонований країнам Балтiї керiвництвом НАТО план дiй по пiдготовцi країн до вступу в Альянс (Membership Action Plan), що, на їх думку, складається з великого обсягу вимог до країни-кандидата, виконання яких ще не гарантує їм вступу в Альянс.
Проте на початку 2000 року, зазначають аналiтики, НАТО, емоцiйно та фiнансово вiдiйшовши вiд вiйни на Балканах та переживши першу антинатовську хвилю у пострадянській Росії, відновило планомірну та широкомасштабну кампанію з розширення свого впливу на Сході. Напрямками для завдання «головних ударiв» було обрано Пiвдень (Україну) та Пiвнiч (країни Балтiї), якi офiцiйна Москва розглядає «останнiми плацдармами перед наступаючим Альянсом». Про активiзацiю НАТО на балтiйському напрямi свiдчать такi факти. Так, наприкiнцi сiчня 2000 р. заступник держсекретаря США Строуб Телботт публiчно висловився за вступ до НАТО Латвiї, Литви та Естонiї. На початку 2000 р. мiж Вашингтоном та Таллiнном було ухвалено рiшення про вiдкриття аерокосмiчного центру. За неофіційною інформацією, НАТО проводить заходи з приведення латвiйських, литовських та естонських військ у відповідність до стандартiв Альянсу у сферах управлiння, розвiдки, зв'язку та тилового забезпечення. Фактично, країни Балтiї вже отримали доступ до натовської розвiдувальної iнформацiї, можливостей Альянсу по модернiзацiї вiйськової технiки та переквалiфiкацiї особового складу.
У той же час активiзацiю Альянсу у Балтiйському регiонi експерти не схильнi пов'язувати iз прагненням пiвнiчноатлантичного блоку захистити незалежнiсть країн регіону шляхом їх включення у структури НАТО. Хоча вони і не заперечують того факту, що саме сьогодні Пiвнiчно-Атлантичний Альянс розробляє нову модель взаємин з Балтiйськими країнами, специфiка якої визначається наступними факторами. По-перше, переважна бiльшiсть аналiтикiв попереджає, що другої хвилi розширення НАТО протягом найближчих десяти рокiв може й не бути. Передусім, з економiчних обставин, оскiльки саме такий час потрiбен Заходу для адаптацiї нових членiв Альянсу (Польщi, Угорщини та Чехiї). По-друге, для НАТО, зазначають аналiтики, розширення присутностi Альянсу у балтiйському регiонi без iнституалiзацiї взаємин Альянсу з Латвiєю, Литвою та Естонiєю — найбiльш дешевий шлях розширення свого впливу на Сходi i, водночас, демонстрацiя Росiї наслiдкiв поглиблення її конфронтацiї iз Альянсом. Крім того, тактика, яку запроваджує НАТО протягом останнього часу щодо країн Балтiї, надає в умовах iснуючого геополiтичного порядку певнi гарантiї безпеки самому Альянсу. Оскiльки полiтичний клас Росiйської Федерацiї, яка ухвалила нову зовнiшньополiтичну i вiйськову доктрини, що передбачають використання Росією в односторонньому порядку (в разi загрози її нацiональнiй безпеці) тактичної ядерної зброї, розглядає швидке(!) розширення НАТО за рахунок країн Балтiї як нарощування прямої вiйськової загрози Росiї.
Таким чином, i країни Балтiї, що взяли курс на вступ до НАТО, i Україна, яка протягом останніх десяти років дотримувалась доктрини «багатовекторної» зовнiшньої полiтики, перебувають сьогоднi в зонi «надзвичайних iнтересiв» двох, за класифікацією З.Бжезинського, «геостратегічно діючих» об'єктів геополітики — США та Росiйської Федерацiї. Через це геополiтчне майбутнє як України, так і Латвії, Литви та Естонії залежатиме від того, яку модель подальшого розвитку європейського регiону буде обрано основними об'єктами свiтового полiтичного процесу. У разi реалiзацiї оптимiстичного для України та Балтiйських країн сценарiю (дуже спрощено: з одного боку — керiвництво Альянсу прагне передусім недопущення подальшої конфронтацiї з Москвою, з iншого — у РФ бере гору прагнення рухатись до Європи i прагматично будувати цивiлiзованi взаємини з НАТО), що не передбачає нового розподілу Європи на зони впливу, саме країни Балтiї та Україна будуть виконувати мiсiю поступового «введення» Росiї до Європи та трансатлантичних структур безпеки.
У разi реалiзацiї песимiстичного сценарiю (дуже спрощено: поглиблення конфронтацiї мiж Росiєю та НАТО, розподiл Схiдної Європи на зони впливу мiж РФ i Заходом i т.п.), Росiя, поставлена перед вибором мiж Балтiйським регiоном i Україною, зробить вибiр на користь останньої. Адже без України Росія остаточно втрачає статус євразійської імперії. «Навіть без Прибалтійських республік і Польщі, — вважає Збігнев Бжезинський, — Росія, зберігаючи котроль над Україною, мала б змогу не втратити своє місце лідера... в євразійській імперії, в межах якої Москва мала б підкорити собі неслов'янські народи північного та північно-східного регіонів колишнього Радянського Союзу».
Розвиток взаємовiдносин України з державами Балтiї вiдповiдає принципам основних складникiв захiдного вектора, який в iнаугурацiйнiй промовi Президента України Л. Кучми 31 листопада 1999 р. було визнано пріоритетним напрямком вiтчизняної зовнiшньої полiтики. Для країн Балтії, які проводять відверто прозахідну зовнішню політику і намагаються отримати гарантії безпеки від НАТО, багатовекторна Україна, враховуючи її геополітичне положення, тим не менш є важливим чинником їх зовнішньополітичних концепцій. Оскільки офіційні Вільнюс, Рига і Таллінн чудово розуміють, що від того, яке місце в новому геополітичному порядку займатиме Україна, залежить не лише нове обличчя Росії (імперське чи демократичне, європейське чи євразійське), а й, відповідно, політична доля країн Балтійського регіону. Виходячи з того, що Росія не може бути в Європі без України, в той час як Україна цілком здатна стати складовою частиною Європи і без РФ, країни Балтії роблять багато для того, щоб, розвиваючи регіональну співпрацю з Україною, наближати останню до Європи. В цьому контексті варто згадати намагання Литви, Польщі та України поглибити спiвробiтництво в межах трикутника «Вільнюс — Варшава — Київ». Президенти Латвiї, Литви та Естонiї взяли участь у мiжнароднiй конференцiї «Балто-чорноморське співробiтництво: у ХХ столiття без розподiльних лiнiй в Європi», яка вiдбулась в Українi у вереснi 1999 року за iнiцiативою українського Президента. Країни Балтії неодоразово наголошували на зацiкавленості у наданнi Українi статусу «постiйного спостерiгача» в Радi держав Балтійського моря, що значно спростило б політичний діалог України з країнами Скандинавiї та Пiвнiчної Європи.
Проте геополiтчна спiвпраця нових пострадянських держав дещо ускладнюється як рiзницею в темпах соцiально-економiчних перетворень, так i баченням ними власного геополітичного майбутнього. Нагадаємо, що протягом минулих п'яти рокiв офiцiйний Київ дотримувався так званої багатовекторної зовнiшньопо-лiтичної доктрини. Завданням цієї статті не є аналiз причин, що обумовили саме таку парадигму вiтчизняної зовнiшної полiтики, та наслiдків для країни від її реалiзацiї. Зазначимо лише, що в геополiтичному розумiннi багато-векторнiсть — це не що iнше, як невизначенiсть нацiональних iнтересiв, внутрiшнiх та зовнiшнiх прiоритетiв держави, або невдала спроба приховати справжнi зовнiшньополiтичнi цiлi. На вiдмiну вiд України, орієнтація країни Балтії на Захід, як зазначила президент Латвії Вайре Вiке-Фрейберга, залишається твердою та незмінною. Більше того, зробивши свій геополітичний вибір, країни Балтії вже досягли певних успiхiв в економiчнiй та вiйськово-полiтичнiй iнтеграцiї з Заходом, що створює базу для переходу до етапу інституалізації взаємин із структурами трансатлантичної безпеки та європейської економічної співпраці.
2.2 Інтеграція в європейські структури економічної співпраці — надмета країн Балтійського регіону
У той час як країни Балтii активно шукають варiанти приєднання до Європейської спiльноти i працюють над скороченням перехiдного перiоду зближення з ЄС, Європа — пiд впливом цiлої низки факторiв — вже починає активно замислюватись над успiшнiстю європейського інтеграційного експерименту. На думку ряду європейських полiтикiв та науковцiв, протягом най- ближчих десяти рокiв Європа має визначитись з відповіддю на питання щодо сенсу iснування такої структури, як Європейський Союз, i створити умови для того, щоб найвпливовiшi його члени (наприклад, Нiмеччина) не вийшли з ЄС на початку ХХІ сторiччя. Базу для iснування побоювань такого роду створює економiчна структура самої Європи, а точнiше — десинхронiзацiя економiк країн-членiв ЄС, яка обумовлює глобальну рiзницю у геополiтичнiй поведiнцi членiв Союзу (Францiї, Великобританiї, Нiмеччини та iнших). Фактично новий етап реформування самого Європейського Союзу свiдчить, що керiвництво об'єднаної Європи шукає шляхи запобiгання виникненню iнтеграцiйної кризи. Так, у груднi 1999 року новий керiвник Комiсiї ЄС Романо Продi, який наполягає на проведеннi реформ, здатних «модернiзувати» Європейський Союз, запропонував, по-перше, ухвалювати найважливiшi європейськi рiшення простою бiльшiстю i, вiдповiдно, вiдмовитись вiд дiючого сьогодні принципу консенсусу при ухваленнi рiшень. По-друге, обмежити кiлькiсть комiсарiв ЄС (європейських мiнiстрiв) квотою у 20 одиниць. Враховуючи той факт, що пiсля розширення ЄС членiв Союзу буде 27, а мiнiстрiв 20, аналiтики констатують, що запропоновані Продi реформи «беруть курс на диктат найвпливовiших європейських країн-зубрiв, якi будуть примушувати прямувати за собою решту партнерiв».
Все бiльше питань викликає i майбутнє Європейського Монетарного Союзу (далi — ЄМС), до якого прагнуть приєднатись і країни Балтії. Пояснюючи складнощi, що виникли у ЄМС, економiсти посилаються на його природу, яка передбачає високий рiвень монетарної синхронiзацiї по вiдношенню до всiх економiк країн-членiв ЄС. Водночас, синхронiзацiя неоднозначно впливає на нацiональнi економiки країн-членiв Союзу, не кажучи вже про кандидатiв на вступ до ЄС та ЄМС, що перебувають на рiзних рiвнях економiчного розвитку.
Таким чином, основна проблема, яку має подолати Європа протягом найближчих десяти рокiв, якщо прагне пiдтвердити успiшнiсть iнтеграцiї, це десинхронiзація економiчного розвитку країн, що вже входять до ЄС. Цiлком зрозумiло, що процес розширення ЄС за рахунок постсоцiалiстичних країн Центральної та Схiдної Європи лише загострить основну проблему сучасної Європи — десинхронiзацiю економiчного розвитку членiв ЄС. Крiм того, сама процедура прийняття до ЄС країн ЦСЄ вже отримала на Заходi статус «надзвичайно коштовного проекту». Пiдраховано, що для надання фiнансової пiдтримки відносно слаборозвинутим, у порiвняннi з державами Захiдної Європи країнами ЦСЄ, бюджет ЄС потрiбно збiльшувати на 55-65$ млрд. Пiд впливом низки зазначених вище чинників ЄС у 1999 р. кардинально переглянув принципи власного розширення і фактично вiдмовився вiд зобов'язань прийняти в 2003 р. шiсть країн ЦСЄ до Союзу. Фактично, нове керiвництво ЄС заявило про те, що прийом до Євросоюзу вiдбуватиметься для кандидатiв як першого (Угорщина, Польща, Чехiя, Словенiя, Естонiя та Кiпр), так i другого ешелону (Болгарiя, Литва, Латвiя, Румунiя), не по черзi за списком, а у мiру виконання цими країнами прийнятих зобов'язань.
Щодо країн Балтії, то про своє бажання вступити до ЄС Латвія, Литва та Естонія заявили у 1993 році, коли на порядку денному ще не стояло питання докорінного реформування Союзу. У 1995 р. вони стали асоцiйованими членами ЄС. Найбiльших успiхiв на цьому шляху досягла Естонiя. 13 грудня 1997 р. на Люксембурзькому самiті ЄС було ухвалено рiшення про початок переговорiв щодо вступу до ЄС з 6 країнами-кандидатами, серед яких була і Естонiя. У вереснi 1998 р. Естонiя передала до Єврокомiсiї документ, що фіксував її позицiї на переговорах зі вступу до ЄС. Восени 1999 року офіційний Таллінн шокував Європу своїм наполегливим прагненням приєднатись до зони євро, не чекаючи на прийняття Естоніі до ЄС. Наприкiнцi 1999 року Європейська Комiсiя затвердила програму економiчного розвитку Естонiї на 2000-2003 рр., якою передбачається проведення урядом цiєї країни i надалi жорсткої монетарної полiтики та скорочення бюджетного дефiциту. На думку уповноваженого Єврокомiсiї з питань економiки та фiнансiв Педро Солбеса, якщо Естонiя виконає всі показники, зафiксованi ухваленою програмою, то вона не матиме проблем зі вступом до Євросоюзу.
У резолюцiї «Про єдину координацiю роботи з питань iнтеграцiї Литви у Європейський Союз», ухваленiй Сеймом Литви, зафiксовано, що iнтеграцiя до ЄС та iнших захiдних структур є найважливiшим напрямком зовнiшньої полiтики цiєї країни. В серединi 1998 року було проведене перше засiдання Комiтету з питань асоцiацiї Литва — ЄС. Але, на превеликий жаль для литовського полiтичного істеблішменту, сподiвання Вiльнюса на запрошення Литви до переговорiв щодо вступу в ЄС, не виправдались. Давши високу оцінку литовським політичним та економiчним реформам, експерти Євросоюзу визначили коло проблем, без вирiшення яких Литва не може розраховувати на членство в ЄС. Мова йде про встановлення повноцiнного прикордонного контролю; про прискорення темпiв приватизацiї; про ухвалення закону про банкрутство; про закриття Інгалiнської АЕС, де експлуатуються реактори чорнобильського типу (РБМК). На думку литовських аналiтикiв, невдоволення керiвництва ЄС (передусім, Нiмеччини, що вiдмовилась вiд активної пiдтримки iнтеграцiйних прагнень Вiльнюса) викликали дiї литовського уряду, який надав переваги американському капiталу (а не європейському!) при проведеннi приватизацiї стратегiчних об'єктiв литовської економiки. Мається на увазi пiдписання президентом Литви В.Адамкусом у жовтнi 1999 р. закону про умови надання 51% акцiй Мажейкяйського НПЗ та його ДП в управлiння американськiй компанiї Williams International Company. Не зважаючи на зазначені ускладнення, Литва продовжує пошук шляхiв прискорення свого вступу в Євросоюз. Так, зусиллями законодавцiв було впроваджено близько 400 правових актiв, якi вiдповiдають нормам ЄС, що за рiвнем гармонзацiї внутрiшнього законодавства із законодавством ЄС, вивело Литву на 5-6 мiсця серед iнших країнкандидатiв на вступ до цієї структури.
Латвiя, так само як i Литва, не отримала запрошення на проведення переговорiв щодо вступу до ЄС. За офiцiйною версiєю, серйозним бар'єром на шляху Латвiї до ЄС є складна ситуацiя iз статусом некорiнного населення республiки та ухваленням більш м'якого iммiграцiйного законодавства. Незважаючи на певнi труднощi на шляху європейської iнтеграцiї, Латвiя першою з країн Балтiї 14 жовтня 1998 року вступила до Свiтової органiзацiї торгiвлi.
Для порiвняння зазначимо, що розвиток економiчних стосункiв мiж ЄС та Україною визначається лише Угодою про Партнерство та Спiвробiтництво, яка була пiдписана у 1994р. i передбачала створення зони вiльної торгiвлi мiж ЄС та Україною, якщо остання продемонструє достатнiй прогрес у формуванні стабiльної економіки. Проте, на вiдмiну вiд угод про асоцiйоване членство, пiдписаних iз країнами Центральної Європи та Балтiї, угода з Україною не передбачала можливого вступу останньої в ЄС.
2.3 Сьогодення взаємин України та країн Балтії
Розпочавши на початку 1990-х рр. трансформацiйнi перетворення, Латвiя, Литва та Естонiя досягли на шляху реформування своїх суспільств певних успiхiв, що вже визнанi європейським спiвтовариством.
Наприклад, естонський досвiд доводить, що за умов iснування суспiльного консенсусу, взаємодiї мiж владними гiлками та полiтичної волi до здiйснення перетворень у керiвництва країни, вже на 4 рiк економiчних реформ (для Естонiї — 1996 рiк), навiть пiсля важкого перiоду «шокової терапiї» (1992-1995 рр.), може розпочатись етап економiчного зростання. Так, якщо у 1996 р. зростання ВВП складало 4%, то вже у 1997 роцi ВВП Естонiї збiльшився майже на 11%. Країна досягла найбiльшого серед пострадянських держав ВВП на душу населення, який у 1998 р. склав $3197. Припинено зростання iнфляцiї. Внаслiдок вдало проведеної грошової реформи Естонiя має стабiльну валюту — крону, прив'язану до нiмецької марки.
На вiдмiну вiд України, Естонiя вiдмовилась вiд практики запозичень у мiжнародних фiнансових iнституцiй. Брак вiтчизняних iнвестицiй, необхiдних для структурної перебудови економiки, країна долала шляхом створення лiберального податкового законодавства, що сприяло заохоченню прямих закордонних iнвестицiй в естонську економiку. Так, на перший квартал 1999 р., за даними естонського агентства з iнвестицiй, загальна сума iнвестицiй, що надiйшла до економiки країни з 1995 р., склала 2,24 млрд. крон. У 1997 р. в Естонiї розпочалась «велика приватизацiя» у таких галузях, як енергетика, зв'язок, транспорт, що стало додатковим фактором для залучення iнвес- торiв до естонської економiки. Найбiльшими iнвесторами естонської економiки є ТНК Фiнляндiї, Швецiї, США та Нiмеччини. На вiдмiну вiд України, Естонiї вдалося переорiєнтувати свiй експорт на ринки ЄС. У 1998 р. частка ЄС у експортi Естонiї складала 63,3%, в iмпортi — 56,3%.
Суттєвi змiни сталися протягом останнього десятирiччя i в економiцi Латвiї, в якiй економiчну реформу 1991-1995 рр. було здiйснено в 4 етапи. Перший (1991-1992 рр.) етап супроводжувався лiбералiзацiєю усiх галузей народного господарства. На другому етапi (1992-1994 рр.) було призупинено падiння ВВП. Протягом 1994-1995 рр. — третього етапу — спостерiгалось певне економiчне зростання. I, нарештi, з 1996 року (початок четвертого етапу, що триває i досьогоднi) на тлi стабiлiзацiї та економiчного зростання литовський уряд почав здiйснювати структурну перебудову. В результатi, приватний сектор, за пiдсумками 1998 року, давав 60% всього ВВП i забезпечував роботою 2/3 населення країни.
Сьогоднi для Латвiї є актуальними питання приватизацiї таких стратегiчних об'єктiв, як «Латвiя Газе» (державна компанiя-iмпортер газу), Морського пароплавства та «Латвенерго» (державний виробник та iмпортер енергiї). Зазначимо, що хоч Латвiя i випередила решту пострадянських країн за темпами та глибиною структурних перетворень, методи та атмосфера, в якiй вiдбувається приватизацiя латвiйських стратегiчних компанiй, є типовими для приватизацiйних процесiв бiльшостi пострадянських країн. Так, приватизацiя згаданих об'єктiв супроводжувалась гучним скандалом навколо так званої «справи педофiлiв», у зв'язку з якою були висунуті звинувачення проти зацiкавлених у приватизацiї згаданих об'єктiв західними компаніями прем'єр-мiнiстра Латвiї А.Шкеле, мiнiстра юстицiї В.Бiркавса та голови служби державних надходжень А.Сончика. Прем'єр Шкеле, у свою чергу, повiдомив про можливiсть оприлюднення картотеки КДБ СРСР, що зберiгається в литовському Бюро документацiї наслiдкiв тоталiтаризму. В результатi — приватизацiю не було припинено, але її продовження коштувало прем'єр-мiнiстру Шкеле вiдставки на початку квiтня 2000 року.
Найбiльших складнощiв на шляху до ринкової економiки серед країн регiону зазнала економiка Литви через згортання енерго- та ресурсозатратних металообробки та верстатобудування, що до 1989 року складали основу промислового виробництва цiєї республiки.
В цiлому, сутнiсть зовнішньоекономiчної стратегiї, що визначається політичною парадигмою Балтiї, полягає в максимальному обмеженні економiчної залежності вiд Росiї (через диверсифiкацiю iмпорту енергоносiїв) та «прив'язуванні» до себе захiдних країн, передусiм, членiв ЄС (шляхом переорiєнтацiї свого експорту на Європу та продажу членам ЄС у власнiсть стратегiчних об'єктiв). Зазначимо, що Балтiї вдалося частково реалiзувати поставленi завдання. Так, країни ЄС вже стали основними торговельними партнерами Латвiї, Литви та Естонiї. А росiйський капiтал практично не був допущений до участi у приватизацiї стратегiчних об'єктiв на територiї цих країн.
Що стосується реалiй економiчного сьогодення, то акцент при формуваннi ВВП країни Балтiї, пов'язанi ще з часiв СРСР iз Росiєю спецiалiзованою транспортною iнфраструктурою (порти, залiзницi, автомагiстралi, НПЗ тощо), вимушенi робити на використаннi можливостей власного транзитного потенцiалу, розрахованого на проходження 20 млн. тонн росiйської нафти на рiк. (Латвiйський порт Вентспiлс щорiчно може обробляти 14-15 млн. тонн сирої нафти. На росiйськiй нафтi працюють термiнали у Литвi — порти Клайпеда i Бутiнга (ще 4 млн. тонн). Приблизно 2 млн. тонн обробляється в естонському порту Мууга). Слiд зазначити, що країни Балтiї протягом 90-их рр. робили реальнi кроки для скорочення енергетичної залежностi вiд РФ (наприклад, надання 51% акцiй Мажейкяйського НПЗ у власнiсть американськiй компанiї «Вiльямс», яка гарантувала постачання на НПЗ кувейтської нафти), якi, на жаль, поки що не принесли принципових змiн в режим постачання енергоресурсiв в країни регiону. Таким чином, саме збіг економiчних iнтересів (з одного боку — РФ зацікавлена у Балтійському транзитному напрямі, з іншого — Балтійські країни зацікавлені у транзиті та переробці росiйської нафти), змушує країни Балтії шукати певних компромісів з Росію в зовнішній політиці. Саме цей фактор, який офiцiйною Москвою трактується як «реалiстична спiвпраця на базi економiчних iнтересiв», впливає на економiку Латвiї, Литви та Естонiї, та робить їх певною мiрою залежними вiд Росiї, а точнiше — вiд росiйських транснаціональних компаній.
Україна є третім — пiсля Росiї та Нiмеччини — зовнiшньоекономiчним партнером Литовської Республiки. Наша країна входить до першої десятки торговельних партнерiв Латвiї. Спiвпраця з Україною визнана прiоритетним напрямком зовнiшньоекономiчної полiтики Естонiї. Проте бiльш рiшуче, у порiвняннi з Україною, реформування країнами Балтiї економiки та досягнення певних успiхiв у створеннi ринкової iнфраструктури, накладає специфiчний вiдбиток на економiчнi вiдносини мiж Україною, з одного боку, та Латвiєю, Литвою i Естонiєю, з iншого. Наприклад, негативне — для України — сальдо торговельного балансу iз Литвою та Естонiєю є вже практично традицiйною рисою українсько-литовських та українсько-естонських взаємин. За останнє десятирiччя лише один раз Україна вийшла на позитивний торговельний баланс iз Латвiєю. Та й то у 1998 роцi, коли росiйська фiнансова криза пiдштовхнула українцiв у термiновому порядку шукати новi ринки збуту. Аналiз структури українського експорту до країн Балтiї свiдчить про зростання темпiв вивезення з України сировини та напiвфабрикатiв та скорочення експорту окремих видiв продукцiї технологiчно-кiнцевого циклу.
Наприклад, експорт кукурудзи в Латвiю у 1998 р. порiвняно iз 1997 р. збiльшився у 8,3 рази, паперу i картону — 2,8 рази, чорних металiв — на 65%, казеїну — на 47%, олiї — на 21%.
Таким чином, наведенi факти дозволяють визначити коло певних тенденцiй, що характеризують економiчнi взаємини мiж Україною та країнами Балтiї. По-перше, реальнi показники торговельно-економiчних балансiв мiж Україною та країнами Балтiї дозволяють зробити висновок, що український уряд та вiтчизнянi дiловi кола вважають балтiйський ринок вузьким та неперспективним. При цьому не враховується факт його тiсного зв'язку iз ринками Скандинавiї та Пiвнiчної Європи. У той час, як український капiтал з року в рiк втрачає для себе цей регiон, державнi та приватнi компанiї Бiлорусi, Чехiї, Угорщини та Польщi проводять активну маркетингову полiтику на балтiйському ринку. Як наслiдок, товарообiг, наприклад, Латвiї з Чехiєю та Польщею збiльшився протягом 1998 року на 35%.
По-друге, Латвiя, Литва i Естонiя, якi пiд час великої приватизацiї залучили в стратегiчнi галузi економiки європейський та американський капiтал, тепер розглядають Україну, враховуючи її геополiтичне положення, обсяги внутрiшнього ринку та транзитний потенцiал, як привабливий об'єкт для iнвестування власного капiталу. Так, Естонiя повiдомила про готовнiсть iнвестувати в українську економiку $300 млн. шляхом реалiзацiї низки iнвестицiйних проектiв, зокрема, в готельному та житловому будiвництвi, будiвництвi АЗС. Естонська сторона висловила готовнiсть взяти участь у фiнансуваннi завершення будiвництва одеського нафтотермiналу «Пiвденний». Приватизованi латвiйськi банки («Парексбанк», «Айзкрауклесбанк» та iншi) брали активну участь у фiнансуваннi нашої держави шляхом закупiвлi облiгацiй внутрiшньої державної позики на суму $70 млн.
По-третє, активна позицiя латвiйських, литовських та естонських дiлових кiл у пошуку ринкiв збуту для вироблених ними товарiв пояснюється як тривалiшим досвiдом роботи в умовах ринку, так i державною пiдтримкою експортерiв. В цьому контекстi слiд зазначити, що недосконалiсть вiтчизняного податкового законодавства та протекцiонiстської полiтики українського уряду щодо експортерiв готової продукцiї обумовлюють цiнову неконкурентоспроможнiсть українських виробникiв навiть на ринках Естонiї та Литви, де створенi рiвнi умови як для мiсцевих пiдприємцiв, так i для українських суб'єктiв зовнiшньоекономiчної дiяльностi. Що стосується ринку Латвiї, то вiн практично заблокований — через введення 75% ввiзного мита — для українських виробникiв с/г продукцiї: цукру, зерна та iн.
По-четверте, використання можливостей розширення взаємного торговельного обiгу мiж Україною та країнами Балтiї, залучення iнвестицiй в економiку України все бiльшою мiрою визначається напрямами та темпами економiчної трансформацiї та iнтеграцiї Латвiї, Литви та Естонiї до ЄС. Характерною рисою нинiшнього етапу iнтеграцiйної взаємодiї країн Балтiї та ЄС є те, що внаслiдок розширення торговельно-економiчних зв'язкiв з країнами ЄС та широкої участi захiдного капiталу в приватизацiйних процесах в цих країнах на пiдприємствах рiзних галузей активно ведеться узгодження внутрiшньої нормативно-технiчної та технологiчної документацiї з вимогами ЄС. Зазначена тенденцiя особливо посилюється в тих галузях, де пiдприємцi прагнуть одержати квоти для експорту їх продукцiї в країни ЄС. Це, в свою чергу, потребує виконання широкого комплексу вимог до сертифiкацiї продукцiї. Так, при виробництвi харчових продуктiв ставиться завдання сертифiкацiї за європейськими вимогами всiх їх компонентiв. Така тенденцiя може призвести до скорочення iмпорту по цих позиціях з України в разi невжиття конкретних заходiв щодо сертифiкацiї української продукцiї вiдповiдно до стандартiв ЄС.
І, нарештi, здiйснення планiв керiвництва росiйського ТЕКу щодо диверсифiкацiї шляхiв експорту росiйської нафти в Європу (заплановане на 2009 рiк закiнчення побудови росiянами власної Балтiйської трубопровідної системи та створення росiйського портового комплексу на Балтицi дозволить транспортувати нафту до кордону iз Захiдною Європою виключно по територiї РФ) та скорочення обсягів видобутку нафти росiйськими нафтовими компанiями, по-перше, обумовить значне скорочення обсягiв росiйського експорту нафти, що транспортуються до Європи з використанням iнфраструктури країн-транзитникiв (якими є i Україна, i країни Балтiї). По-друге, сприятиме загостренню конкурентної боротьби за транзит росiйської нафти в Європу мiж країнами-транзитниками (в т.ч. мiж Україною та державами Балтiї).
Висновки
Становлення України як незалежної демократичної держави відбувається в період кардинальних політичних і економічних зрушень в українському суспільстві і історичних змін в системі міжнародних відносин, які характеризуються виникненням нових незалежних держав, появою нових регіональних центрів сили в міжнародних відносинах, переходом від ери конфронтації до ери відкритості і співробітництва, зникненням військово-політичного та ідеологічного протистояння в Європі.
Процес державотворення і побудови вільного громадянського суспільства в Україні збігається з її поступовим входженням до світового співтовариства і пошуками нею свого місця в сучасному складному, різноманітному і суперечливому світі. З огляду на своє геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал Україна може і повинна стати впливовою світовою державою, здатною виконувати значну роль в забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі.
Неодмінною умовою успішної реалізації Україною своїх можливостей є її активне і повномасштабне входження до світового співтовариства. Долаючи кризові явища в суспільстві і торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на свої фундаментальні загальнонаціональні інтереси, відповідно до яких визначаються засади, напрями, пріоритети та функції її зовнішньої політики.
Базовою вимогою у здійсненні зовнішньої політики України є якнайповніше і якнайефективніше забезпечення національних інтересів країни. Розвиваючи принципові положення, визначені Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., а також іншими документами, ухваленими Верховною Радою України, базуючись на суворому дотриманні загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, Статуту ООН та інших документів НБСЄ, Українська держава реалізує зовнішню політику на засадах відкритості і співробітництва з усіма заінтересованими партнерами. Наша країна засуджує війну як знаряддя національної політики, додержується принципу незастосування сили та загрози силою і прагне до вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними засобами.
Розвиток двосторонніх міждержавних відносин, розширення участі в європейському регіональному співробітництві, співробітництво в рамках Співдружності незалежних держав, членство в ООН та інших універсальних міжнародних організаціях - це основні напрями міжнародних відносин України.
Пріоритетними стратегічними напрямами у сфері двосторонніх відносин є активний розвиток політичних, економічних, науково-технічних, культурних та інших стосунків з різними державами. Виходячи з цього визначальною рисою зовнішньої політики України є встановлення з ними відносин політичного і військового партнерства, взаємовигідного економічного співробітництва, широких культурних, наукових, гуманітарних зв'язків. Географічно близькі держави разом з деякими прикордонними країнами є своєрідним мостом між Україною і Європою. Україна прагнутиме до розвитку з ними повномасштабних дружніх відносин.
Співробітництво з державами світу, розвиток європейського регіонального співробітництва, участь України у всесвітніх міжнародних організаціях створює реальні можливості для взаємодії практично з усіма державами світу в рамках багатосторонньої дипломатії, розширюватиме смугу стабільності і миру навколо України, сприятиме її утвердженню як впливової європейської держави, торуватиме шляхи до широких політичних, економічних, культурних, наукових, гуманітарних стосунків.
Україна будує свої міжнародні відносини, базуючись на принципах миру, співробітництва, невтручання у внутрішні справи інших держав, додержання принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки, сумлінно виконує всі свої міжнародні зобов’язання, здійснює активну, гнучку і збалансовану зовнішню політику, що і дозволяє нашій державі обстоювати у своїй зовнішній політиці підхід «безпека для себе - через безпеку для всіх».
Література
1. Аналитическая записка Совета по внешней и оборонной политике России // Независимая газета. — 1999. — №177. — 23 сетября.
2. Бжезинский З. Україна в 2000 р. i далi: геополiтичнi прiоритети та сценарiї розвитку. — К., 1999. — С. 70;
3. Бжезинский З. Великая шахматная доска. — М., 1999. — С. 54-64.
4. Бодрук О. Цiлеспрямованiсть, рiшучiсть i послiдов-нiсть — характернi ознаки полiтики країн Балтiї // Стратегiчна панорама. — К., 1999. — №3 — С.26.
5. Врублевський В., Хорошковський В. Український шлях. Начерки: геополітичне становище України та її національні інтереси. — К., 1997. — С. 67.
6. Гуцал А. На пороге нового тысячелетия: куда дрейфует мир? // Зеркало недели. — 2000. — 15 января.
7. Гуцало М. Программа антитеррористических действий – диалог культур Інформаційно-аналітичний бюлетень «ПРОБЛЕМИ БЕЗПЕКИ: особистості, суспільства, держави» 4/05
8. Дацюк С., Грановский В. Что будет делать Украина в ХХІ веке? Способна ли отечественная элита сформулировать государственную стратегию? // День. — 1999. — 11 февраля.
9. Десять лет структурной трансформации. Авторский коллектив сотрудников Института экономических и политических исследований НАН России под ред. д.э.н. Р.Гринберга // Независимая газета. — 1999. — 22 декабря.
10. Дорожовец О. В Чехии левые и правые разделили власть // День. — 1998. — 15 июля.
11. Замятин В. Украинцу с румыном делить нечего // День. — 1997. — 3 июня.
12. Иванов И. Москва и Киев должны быть уверены друг в друге // Независимая газета. — 1999. — 28 января.
13. Катин В., Здитовецкий А. В Евросоюзе грядут перемены // Независимая газета. — 1999. — 1 декабря.
14. Клименко І. Уроки болгарської кризи, або Україна готується до іспиту // День. — 1998. — 24 січня
15. Ковтіха В. Формула антитерору. Як боротися з екстремізмом Газета «День», №92, 26 мая 2005 года
16. Корчинский А. Террористы тянут время, подогревая недовольство людей властью. - «Сегодня», 26 октября 2002
17. Кузнецова Л. Готовьтесь платить // Компаньон. — 1999. — 15-19 ноября — С. 16-17.
18. Ми стаємо свідками зародження диктатури міжнародного тероризму «Громадське Радіо», 2 сентября 2004 года (http://antiterunity.org/ru/massmedia/index.php)
19. Мировые дискуссии. — К., 2000. — 10-16 апреля. — №13(62); iнтернет-видання http://www.stratford.com.
20. Мовчан Ю. Наш сусід — Словаччина: п'ять років незалежності // Україна. Європа. Світ. — 1997. — 27 грудня.
21. Никипелова И. Сегодня терроризм – это серьезный и мощный бизнес Независимое Аналитическое Агентство «Главред», 6 сентября 2004 (http://antiterunity.org/ru/massmedia/glavred060904.php)
22. Парахонський Б. Місце та роль України в сучасному геополітичному просторі // Стратегічна панорама. — 1998. — № 1-2. — С. 36
23. Петухов С., Фомина Е. Добрососедская склока // Эксперт. — 2000. — №13. — 3 апреля. — С.68.
24. Пинчук С. Не нужен нам берег литовский, и Латвия нам не нужна // Независимая газета. — 2000. — 2 марта
25. Примара Європи (аналітична доповідь). — К., 1999. — С. 37-42.
26. Ростоцкий Я. Макроэкономическая нестабильность в посткоммунистических странах. — М., 1997. — С. 382-400.
27. Рубанец Н. Терроризм - чума XXI века Интервью с В.В.Крутовым. «Україна і світ сьогодні», №46, 2003 года. С. 2-3.
28. Семена М. Критичні орієнтири: «загроза» й загроза… // День. — 2000. — 12 січня
29. «Силовыми методами победить терроризм нельзя...» Интервью А.Дичека журналу «Express-Defence», май 2005 года
30. Сичев А. Международный терроризм как крайне опасная угроза современному мироустройству: характер, проблемы и пути международного противодействия
31. Стивен Пайфер. Наша главная задача — подтолкнуть Украину, чтобы она пошла вверх // День. — 1998. — 28 октября.
32. Тютин Б. Громадянське суспільство повинне вміти протидіяти тероризму Фінансово-економічний тижневик «Україна BUSINESS», жовтень 2002
33. Україна 2000 і далі: геополітичні пріоритети та сценарії розвитку. — К., 1999. — С. 72.
34. Хайкен Э. «Украина еще должна много сделать, чтобы «дозреть» до членства в Евросоюзе» // День. — 2000. — 19 января
35. Хайкен Э. Украина — один из важнейших партнеров Евросоюза // День. — 1999. — 14 января.
36. Шконда І. Україна і Польща: крок до злагоди та примирення // Україна. Європа. Світ. — 1997. — 24-30 травня.
4 Сжора І. Україна та міжнародне співробітництво // Політична думка. - 1993. - №1. - С.25.
5 Віднянський С. Зовнішня політика України // УІЖ. - 2001. - №4. - С.5.
6 Гончаренко О. Поширення НАТО і Україна // Економічний часопис. - 1994. - №14. - С12.
7 Железов Б. Захід і СНД // Міжнародна економіка. - 1993. - №3. - С.10-12.
8 Шредер Х. Європа і держави СНД // Міжнародна економіка. - 1993. - №12. - С.99-102.
9 Кудряченко А. Східна Європа на шляху змін. - К., 1990. - С.254; Кульчицький С. Утвердження незалежністі України // УІЖ. - 2001. - №2,3,4. - С.25-26.
1 Гаджиєв К. Од біполярності до нової конфігурації геополітичних сил // Міжнародна економіка. – 1993. - №7. – С.9.
2 Кононенко Л. Україна на порозі ХХІ століття // Історія України. – 1999. - №25-28. – С.5-9.
3 Симен Є. Идея Евроатлантического союза // Міжнародна економіка. – 1993. - №10. - С.78.
4 Симоненко Р.І. Про геополітичний фактор в історії України // УІЖ. – 2003. - №3. - С.20-24.
5 Шпорлюк Р. Російське питання // Політична думка. - 1996. - №4. – С.14-15.
6 Грищенко Т. Геостратегія пост біполярності // Політична думка. 1997. - №1. - С.22.
7 Видрін Д. Україна на порозі ХXI ст.—К., 1995. - С.126.
8 Кононенко С. Новітня великодержавність // Політична Думка. – 1997. - №1. - С.17.
6 Будкін В. Проблеми співпраці України з ЄС // Економіка України. – 2000. - №9. - С.82.
7 Гайдуков Л.Ф. Міжнародні відносини та зовнішня політика. – К., 1990 – 2000. – 226-300с.
8 Деркач А. Бесконечно длящееся настоящее.Украина: 4 года пути. - К., 1995. – 260с.
10 Кашпір Р. Фінансово-економічні передумови і проблеми монетарної інтеграції до ЄС // Економічний журнал. – 2004. - №1. - С.64-69.
[1] Врублевський В., Хорошковський В. Український шлях. Начерки: геополітичне становище України та її національні інтереси. — К., 1997. — С. 67
[2] Парахонський Б. Місце та роль України в сучасному геополітичному просторі // Стратегічна панорама. — 1998. — № 1-2. — С. 36
[3] Семена М. Критичні орієнтири: «загроза» й загроза… // День. — 2000. — 12 січня.
[4] Иванов И. Москва и Киев должны быть уверены друг в друге // Независимая газета. — 1999. — 28 января
[5] Гуцал А. На пороге нового тысячелетия: куда дрейфует мир? // Зеркало недели. — 2000. — 15 января.
[6] Стивен Пайфер. Наша главная задача — подтолкнуть Украину, чтобы она пошла вверх // День. — 1998. — 28 октября
[7] Україна 2000 і далі: геополітичні пріоритети та сценарії розвитку. — К., 1999. — С. 72
[8] Хайкен Э. Украина — один из важнейших партнеров Евросоюза // День. — 1999. — 14 января
[9] Хайкен Э. «Украина еще должна много сделать, чтобы «дозреть» до членства в Евросоюзе» // День. — 2000. — 19 января
[10] Шконда І. Україна і Польща: крок до злагоди та примирення // Україна. Європа. Світ. — 1997. — 24-30 травня
[11] Замятин В. Украинцу с румыном делить нечего // День. — 1997. — 3 июня
[12] Клименко І. Уроки болгарської кризи, або Україна готується до іспиту // День. — 1998. — 24 січня.
[13] Мовчан Ю. Наш сусід — Словаччина: п'ять років незалежності // Україна. Європа. Світ. — 1997. — 27 грудня
[14] Дорожовец О. В Чехии левые и правые разделили власть // День. — 1998. — 15 июля
[15] Дацюк С., Грановский В. Что будет делать Украина в ХХІ веке? Способна ли отечественная элита сформулировать государственную стратегию? // День. — 1999. — 11 февраля
Курсова робота на тему: Україна в сучасній системі міжнародних відносин План Вступ Розділ І. Україна, Росія, Євроатлантика: деякі аспекти взаємовідносин Розділ ІІ. Україна – Прибалтика: вектори співпраці 2.1 Геополітичн
Україна і СОТ
Україна та міжнародні економічні організації
Україна як суб’єкт міжнародних відносин
Україна, як одна із засновниць ООН
Україно-польські відносини
Экономика Мексики. Торговое сотрудничество с Российской Федерацией
Экономика Объединенных Арабских Эмиратов
Экономика США
Экономика Японии: проблемы и перспективы развития в мировом хозяйстве
Экономико-статистический анализ внешней торговли Австралии
Copyright (c) 2024 Stud-Baza.ru Рефераты, контрольные, курсовые, дипломные работы.