База знаний студента. Реферат, курсовая, контрольная, диплом на заказ

Реферат

На тему: Українська республіка в часи Центральної Ради

Українська республіка в часи Центральної Ради

Перша світова війна значно загострила політичні, соціально-економічні суперечності в Росії, радикалізувала народні маси. Все це та ще й військові невдачі на фронті прискорили вибух революції у лютому 1917 року. Соціально-політичні обставини докорінно змінилися, самодержавний режим був знищений, влада в російській державі перейшла до Тимчасового уряду.

Питання державного самовизначення України з перших днів Лютневої революції привело до виникнення у березні 1917 р. загальноукраїнського громадсько-політичного центру Української партії.

Центральної Ради. До неї ввійшли представники всіх українських партій, а провідну роль у ній відігравали помірковані ліберали з Товариства українських прогресистів та соціал-демократи. Президентом Центральної Ради було обрано Михайла Грушевського добре відомого та авторитетного діяча, котрий повернувся із заслання. В умовах загальнонаціонального піднесення і безпорадності Тимчасового уряду 23 червня Центральна Рада видала Перший Універсал, в якому проголосила закладення основ автономного ладу в Україні та необхідність вироблення владних законів. Незабаром був утворений Генеральний Секретаріат - перший уряд автономної України на чолі з Володимиром Винниченком. Генеральний Секретаріат складався з восьми міністрів: генеральним писарем став П. Христюк, секретарем військових справ С. Петлюра, міжнаціональних справ С. Єфремов, фінансових справ Х. Барановський, земельних справ Б. Мартос, судових справ В. Садовський, харчових справ М. Стасюк, освітніх справ І. Стешенко. Крім безпартійного Барановського, всі секретарі належали до соціалістичної орієнтації.

16 липня Центральна Рада проголосила Другий Універсал, який сповістив, що питання автономії України мають у подальшому вирішити Всеросійські установчі збори. Тимчасовий уряд погоджувався визнати найвищим органом виконавчої влади України Генеральний Секретаріат, влада якого поширювалася на п'ять із дев'яти губерній краю - Київську, Полтавську, Волинську, Подільську та Чернігівську. Уряд мав, як передбачалося, з одного боку звітувати перед Центральною Радою, а з другого затверджуватися Тимчасовим урядом. Таким чином, йдеться поки лише про досить примарну автономію, але аж ніяк про державний суверенітет.

Проте навіть таке несміливе просування до самостійності було "підкоректоване" відхиленням Тимчасовим урядом документу "Основи найвищого управління Україною" та виданням Петроградом "Тимчасової інструкції Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні" від 17 серпня 1917 року. Вже сама назва підкреслює, а подальші статті стверджують, що Генеральний Секретаріат є органом Тимчасового уряду, а не Центральної Ради - вищого органу народного представництва в Україні. Остання фактично перетворювалася на якийсь дорадчий орган при Генеральному Секретаріатові, позбавлений законодавчих прав.

Як видно, російський уряд на чолі з О. Керенським не мав на думці дійсну автономію України, а, швидше, звичне царське генерал-губернаторство, адже параграфи Інструкції майже скасовували автономію. Проте незважаючи на такий дискримінаційний характер цього документа, Центральна Рада все ж ухвалює, за словами Винниченка, "першу дійсну і дієву Конституцію України".

Досягши угоди з Тимчасовим урядом Центральна Рада могла тепер братися за управління країною. Однак дуже швидко виявилося, що українському уряду гостро бракує волі, уміння управляти державою. Замість швидкого вирішення нагальних проблем, таких як відновлення правопорядку, забезпечення міст продуктами, організація роботи залізниць, ефективного розв'язання земельного питання, київські урядовці гаяли час у безкінечних суперечках про межі своєї влади.

Захоплені власною революційною риторикою, молоді та недосвідчені українські політики намагалися відмежуватися від старого ладу. Особливо промовистим у цьому відношенні було їх ставлення до військових та чиновників. Ідеологи Центральної Ради, відкинувши готовність прекрасно дисциплінованих і споряджених військових формувань заприсягти на вірність Центральній Раді, доводили, що революція усувала необхідність регулярної армії. Аналогічним було їхнє ставлення до державних службовців, які були для них уособленням старої гнобительської буржуазної держави, а голова уряду Винниченко назвав їх "найгіршими і найшкідливішими людьми". Проте вже незабаром стало зрозумілим, що управляти країною без армії та чиновників неможливо. По Україні ширилась анархія й безладдя.

Більшовицьке збройне повстання в Петрограді змінило еволюційний хід реформ на кардинально революційний, призвело до швидкого розмежування сил в Україні. Більшовики зосередилися, в основному, в східних промислових районах (Донбас, Харків). Жовтневий переворот привів до влади більшовицьку партію на чолі з Володимиром Леніним, яка ставила собі за мету перебудову соціально-економічного життя країни на комуністичних засадах. Утвердження радянської влади в Україні почалося відразу після перевороту в Петрограді. У великих містах Донбасу та на короткий час ще майже в десяти містах України більшовики взяли владу без збройної боротьби. В інших регіонах країни соціальна база більшовиків була слабкою, авторитет незначним.

Позбавлена всяких зобов'язань та рятуючи край від анархії, 22 листопада Центральна Рада проголосила Третій Універсал, яким оголошувалося створення Української Народної Республіки (УНР) як автономної державної одиниці, але в складі Російської республіки, яка має стати федерацією вільних і рівних народів.

Юрисдикція УНР поширювалася на дев'ять українських губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Катеринославську, Херсонську, Таврійську (без Криму), а долю Курщини, Холмщини, Вороніжчини й інших територій з українською більшістю мала вирішити організована воля самого народу.

Третій Універсал став насправді першим самостійним державно-правовим документом України у новітній історії, для якого характерна конституційна спрямованість. Він відзначався демократичними засадами, прагненням розв'язати національне питання. Водночас у ньому не йдеться про відокремлення від Російської республіки, а навпаки стверджується потреба у збереженні єдності, прагнення стати "федерацією рівних і вільних народів". Сама Центральна Рада хоча й проголошує себе вищим органом державної влади в Україні, все ж таки вважається тимчасовим органом - до скликання Установчих Зборів України.

Отже, державність України у той період виникла не як безпосередній наслідок широкого національного руху, а як природна реакція на розпад централізованої влади Російської імперії, як засіб запобігти внутрішньому занепаду. У цьому суть і драматизм того історичного моменту, що багато в чому визначило подальший перебіг подій та їх трагічних фінал.

Сподіваючись, що Центральна рада стане стабілізуючим чинником в анархії, що поширювалась, владу українського уряду визнали і неукраїнські партії, більшість рад і навіть більшовики (хоча для останніх це був вимушений і тимчасовий крок). На той час Центральна Рада ще користувалася підтримкою значної частини населення, що довели результати виборів до Всеросійських Установчих зборів, на яких українські партії одержали понад 70 відсотків голосів, тоді як більшовики лише десять. Ще відчутнішою була поразка останніх на Всеукраїнському з'їзді Рад, який вони самі скликали в грудні 1917 р. Оскільки більшість делегатів представляли українське село, то більшовицьким представникам довелося покинути з'їзд та виїхати до Харкова. Там вони кваліфікували Центральну Раду як "ворога народу" і проголосили створення Радянської Української Республіки як федеративної частини Російської радянської республіки.

Одночасно на Україну з Росії почався наступ більшовицьких військ. Подальший перебіг подій, зокрема загроза окупації та необхідність самостійницького статусу на мирних переговорах у Бресті, зумовили прийняття радикальнішого у незалежницькому спрямуванні документу.

З перспективи часу можна сказати, що Центральна Рада своєю впертою політикою федерації з Москвою втратила дорогоцінних вісім місяців та велике піднесення народу творити свою власну державу. З цих причин Третій Універсал не справив на людей більшого враження, як два попередні, хоч з політичного боку він давав багато більше. Нарешті він проголошував націоналізацію землі, що лише поглибило анархію та невдоволення селян, землевласників та духовенства. Генеральний Секретаріат був перетворений на Раду Міністрів.

Напередодні вирішальних боїв за Київ у січні 1918 року Центральна Рада ухвалила свій Четвертий Універсал, яким проголошувалося, що УНР "стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу..." Джерелом влади за IV Універсалом є народ України (принцип народного суверенітету), вищим виконавчим органом - Рада Народних Міністрів. До виборів Українських Установчих зборів найвищим представницьким органом залишається Українська Центральна Рада. Також передбачалося переобрання волосних, повітових та міських дум, а до того часу уряд мав співробітничати з органами місцевого самоврядування, "вибраних із місцевої людності". Замість постійної армії передбачалося створення народної міліції. Важливим моментом цього документу є прагнення авторів якнайшвидшого прийняття Конституції УНР.

Ухвалення Четвертого Універсалу ознаменувало собою відновлення державності України. Були прийняті державні символи, закон про українське громадянство та про адміністративний поділ краю на землі, яких мало бути тридцять, схвалений закон про грошову систему, за яким вводилася національна валюта - гривня, була проведена календарна реформа, впроваджувався західноєвропейський час.

До важливих державотворчих і правових документів Центральної Ради слід віднести й схвалений 28 квітня 1918 року проект Конституції УНР, який, однак, не набрав правової чинності, залишившись лише історико-правовим документом доби Української держави 1917-1918 років. Його поява стала закономірним підсумком розвитку політичного процесу в Україні, започаткованого в березні 1917 р. Конституція юридичне оформила відродження державності України і створила політико-правові основи становлення демократичного суспільства. Загалом це, безперечно, прогресивний документ і не лише свого часу.

Четвертий Універсал і Конституція УНР були останніми державно-правовими актами Центральної Ради. Підсумовуючи, можна зазначити, що протягом року Центральна Рада виступала основним політичним чинником в Україні, досягши значних успіхів, але й зазнавши трагічних помилок. До найважливіших причин поразок можна віднести відсутність двох основних опор державності - боєздатної армії та апарату державного управління. Не маючи останнього, Центральна Рада не могла утримувати зв'язки з губерніями та сільською місцевістю, де зосереджувалося найбільше її прихильників. Не меншої шкоди завдала й відсутність згоди щодо спрямування державного будівництва, яка з усією драматичністю виявилась у гострій ворожнечі двох провідних міністрів уряду Винниченка і Петлюри Якщо останній вважав, що слід приділяти основну увагу утвердженню державних інститутів, то перший наполягав на проведенні радикальних соціальних перетворень з метою виправдання сподівань мас.

Однак, на наш погляд, головну причину поразки Центральної Ради слід шукати у нерозвиненості українського національного руху. Центральна Рада змушена була розпочинати будівництво держави ще до завершення процесу формування нації. Більш як двохсотлітнє панування царського режиму в Україні відклало тяжкий відбиток на ментальності народу, а особливо - його верхівці, яка втратила державницький дух. Тому, коли прийшов час творити власну державу, відчувався гострий брак компетентних фахівців для організації державного життя в Україні. Наявні ж політики були молодими й недосвідченими, а для деяких з них партійні інтереси подекуди переважали державні. Це дало підстави згодом Винниченку зауважити: "Воістину, ми за тих часів були богами, які бралися з нічого творити цілий новий світ".

В Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою тоді ще Української РСР, 16 липня 1990 року сказано, що: Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголосила державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

24 серпня 1998р. в Україні широко відзначалася знаменна дата: сьома річниця з дня проголошення її незалежності. П'ять прожитих років для країни - строк невеликий. Проте, він не тільки дозволяє, але й примушує нас підвести деякі підсумки. Вже назріла необхідність осягнути уявним поглядом шлях, який ми пройшли за цей час, тверезо оцінити досягненні результати і зробити певні висновки на майбутнє [6.22] [1].

Цей ювілей - добрий привід для того, щоб всім нам (українському суспільству) замислитись: а чи у потрібному напрямку ми рухаємося, чи тим шляхом йдемо, де саме зараз знаходимося, як ми тут опинились і що ж нам робити далі?

Зараз Україні дуже потрібні серйозний, неупереджений і критичний аналіз ситуації, що склалася, чесне викриття причин помилок і невдач, визначення насущних потреб суспільства, справжніх цілей і завдань соціального розвитку, а також вибір найкращих засобів і методів для їх здійснення.

Державний суверенітет - це основа сили держави, його спроможності ефективно здійснювати свої функції. У той же час суверенітет не може бути основою для антиправових дій, для сваволі. Наприклад, для того щоб привласнить собі "право війни", для одностороннього довільного припинення існуючих правових відношень, у яких бере участь держава.

Можна також сказати, що Державний суверенітет - це "незалежність державної влади від всякої іншої влади усередині країни і поза її, виражена в її винятковому, монопольному праві самостійно і вільно вирішувати усі свої справи".

Ця робота - одна з перших спроб з позицій системного підходу розглянути питання про цілісність України як нової соціальної системи, що виникла у результаті розпаду Союзу РCР у 1991 р. Системний підхід, як методологічний напрямок у науці, виходить із того, що весь оточуючий нас світ, матеріальний та ідеальний, і будь-який з існуючих у ньому об'єктів (процесів) являє собою цілісне утворення - систему. Під системою звичайно розуміється відносно відокремлена множина взаємопов'язаних і взаємодіючих тим або іншим чином компонентів (елементів і частин).

Звертання до цієї проблеми далеко не випадкове. Стимулом до цього послужив очевидний факт: після восьми років свого незалежного існування, Україна опинилася на піку затяжної, дуже тяжкої і глибокої загальносистемної кризи, що охопила практично всі сторони життя нашого суспільства. По своїх масштабах і глибині вона вже об'єктивно наближається до національної катастрофи.

Проблема законності є однією з центральних у загальній теорії держави та права. Важливість вказаної проблеми обумовлена тим, що поняття законності нерозривно пов'язане з такими інститутами й сторонами державно-правового життя суспільства як функції держави, правотворчість, форми реалізації права, демократія, права, свободи та обов'язки особистості. З наукової точки зору важливість вивчення проблематики законності полягає в тому, що вона належить до фундаментальних категорій української юридичної науки та посідає центральне місце в її понятійному апараті, слугує своєрідним інструментом наукового аналізу, забезпечує органічну єдність загальнотеоретичних і галузевих наук, втілення їх результатів в практичне життя. Особливого значення законність набуває в умовах побудови правової держави та громадянського суспільства, де забезпечується її відповідність не лише загальнолюдським ідеалам, але і вимогам справедливості.

Становлення ідеї законності та її взаємозв'язку із справедливістю починається з утвердженням державності та права, хоча уявлення про необхідність додержання конкретних правил існувало навіть в релігійно-міфологічних пам'ятках античних часів. Згодом, система римського права стала юридичною базою законності в сфері регулювання суспільних відносин, яка з часом відіграла основоутворююче значення для подальшого розвитку правових систем, в яких всі учасники суспільних відносин визнавалися рівними перед законом, що регламентувалось, охоронялось та реалізовувалось за допомогою державно-правових інституцій. Політико-правові погляди філософів на феномен справедливості та законності в епоху відродження, просвітництва і нового часу визначили багатовекторність розуміння сутності вказаних категорій, що на сьогодні стало причиною відсутності єдиного концептуального підходу до проблематики їх взаємозв'язку.

Окрім того, в період розвитку радянської юридичної науки під законністю переважно розумілося суворе та неухильне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма суб'єктами радянського права, а саме, державними органами, громадськими організаціями, посадовими особами та громадянами. Зазначене визначення законності було домінуючим в юридичній літературі і окремі спроби по-новому підійти до розкриття змісту категорії законності не знаходили підтримки. На нашу думку, вказане розуміння законності як суворого і неухильного виконання законів не в повній мірі характеризує сутнісні та значеннєві аспекти законності, а також не дозволяє встановити комплексне уявлення про законність, на підставі якого виробити та обґрунтувати концептуальні засади підвищення рівня законності, її забезпечення та гарантування. Вказане обґрунтовує доцільність проведення комплексного дослідження інституту законності в органічній єдності із феноменом справедливості, що виступає в якості підґрунтя розвитку законності та її сутнісного наповнення.

Словосполучення "помаранчева революція" з’явилося в ході президентських виборів 2004 року. До нього звикли, але далеко не всі визнають за цими подіями революційний характер. Тому доцільно розпочати із співставлення двох протилежних за змістом суджень. Як правило, зіставлення допомагає народженню нового знання.

В останньому числі часопису "Критика" за 2004 р. було надруковано матеріали "круглого столу" на тему "Пора українського вибору: між революцією і реформою". Цей міждисциплінарний семінар із запрошенням постійних авторів "Критики" мав місце 8 грудня, тобто в розпал подій. Публіцист Микола Рябчук назвав політичну кризу революцією, яка повинна кардинально змінити систему влади в країні - ту систему, що народилася в 1917 р. Поточні події він назвав спробою завершити революцію 1991 р., оскільки тоді відбувся не злам, а модифікація радянської системи. За 1991-2004 рр. в суспільстві сталися радикальні зміни. По - перше, громадянське суспільство дістало економічну базу у вигляді дрібного, середнього та великого бізнесу. По-друге, суспільство стало більш відкритим завдяки новим технічним характеристикам ЗМІ і поїздкам багатьох мільйонів людей за кордон. По-третє, зникло останнє покоління сталінської доби і виросло покоління людей, яке вже не пам’ятає часів Л. Брежнєва. Отже, М. Рябчук розгортає цілу концепцію - на рівні гіпотези.

2 березня ц. р. Леонід Кравчук в інтерв’ю газеті "День" заявив: "Це була не революція. У 1991 році була революція, змінилася система: замість соціалізму - плюралізм, вибори, ринкові відносини між країнами та всередині". На запитання "А що ж це таке?" Леонід Макарович переконано відповів: "Це зміна команди. Революція - це коли змінюються основи життя. У цьому ж разі змінилися персоналії. Які, до речі, були при владі до цього".

Співставляючи обидва судження, погоджуюсь з першим. У безумовно щирій відповіді Л. Кравчука відчуваються стереотипи радянської людини: 23 серпня 1991 р. - це один лад (перевага надається звичній термінології - соціалізм), а 25 серпня - уже інший (тут досвідчений політик уникає терміну, який проситься на язик - капіталізм). Справді, всіх нас вчили, що до 7 листопада 1917 р. у колишній імперії Романових панував капіталізм, а з 8 листопада почалося будівництво соціалізму. Один день - 7 листопада відводився на Велику Жовтневу соціалістичну революцію. Та чи все змінилося у нас 24 серпня 1991 р.? Який плюралізм, які вибори, які ринкові відносини?

Відповісти на ці питання повинен історик. Щоб зрозуміти суть помаранчевої революції, треба вивчити визрівання цих подій і визначити їхнє місце в ряду інших. Зупинімося передусім на питаннях типології.

Серед соціальних конфліктів, які мали характер катаклізмів, історики розрізняють громадянські війни (соціальні, релігійні, міжнаціональні) та революції. Не кожна громадянська війна є революцією, але майже кожна революція супроводжувалася громадянською війною.

Коли революція уникала крові, вдячні сучасники називали її "оксамитовою". На відміну від війн, які розв’язували соціальні конфлікти, але мало впливали на відносини в суспільстві, революції змінювали суспільний лад. Для цього інколи виявлялася потрібною не одна революція. Наприклад, у Франції після 1789 р. відбулися дві коригуючі революції - в 1830 та 1848 рр.

Суспільний лад змінюється за допомогою революцій і/або реформ. Магістральний шлях розвитку людства один - від традиційного до демократичного суспільства. Долаючи його, піддані монарха стають громадянами, а населення - народом. Головною ознакою традиційного суспільства є суверенність монарха, а демократичного суспільства - суверенність народу, який формує склад керівників держави на вільних виборах. Але горе народам, які у процесі переходу від традиційного до демократичного суспільства добровільно обрали чи були заштовхнуті силою на невірний шлях.

Російська революція 1917 р. віддала країну політичній силі, яка піднялася з народу, але знищила або підпорядкувала собі всі інші наявні в суспільстві сили і структури. Коли більшовики прийшли до влади, вони встановили тоталітарну диктатуру і з весни 1918 р. розпочали свою власну революцію - комуністичну. Здійснювана впродовж двох десятиліть методами насаджуваних силою реформ, ця революція призвела до появи "держави-комуни" - своєрідної цивілізації, яка була цілком відмінною від навколишнього світу. В поневоленому суспільстві не могли розвинутися альтернативні структури, спроможні кинути виклик комуністичному режиму, ладу і способу життя. Нездатний на еволюцію, радянський комунізм приречений був існувати в незмінному вигляді аж доти, доки породжувані ним проблеми не набули критичної маси. В Україні він проіснував впродовж трьох поколінь.

Революція 1989-1991 рр. зруйнувала зовнішню (країни Центрально-Східної Європи) і внутрішню (союзні республіки СРСР) радянську імперію. На зламі 80-90-х рр. мало хто розглядав розпад КПРС, яка скріплювала своєю диктатурою цю імперію, як повноцінну революцію. У циклі статей в "Українському історичному журналі", присвяченому 10-річчю проголошення незалежності України, я зробив спробу визначити причини, специфіку та рушійні сили Третьої української революції 1989-1991 рр. (2002, № 2, 3,4). Наша революція, на мою думку, нічим не відрізнялася від антикомуністичних революцій у майже трьох десятках країн, що виникли на руїнах радянської імперії. Проте вона дуже відрізнялася від усіх попередніх революцій - буржуазних або буржуазно-демократичних. Антикомуністичні революції відбувалися як розпад штучного ладу, створеного насильницьким шляхом за лекалами комуністичної доктрини. Саморозпад системи мав вигляд революції, однаково несподіваної для компартійної номенклатури і радянського народу.

Революції 1989-1991 рр. у країнах Центрально-Східної Європи і союзних республіках СРСР мали багато спільних рис, зумовлених характером комуністичного ладу, його якісними, на цивілізаційному рівні відмінностями від демократичного ладу. Проте тривалість перебування в "радянському таборі" поділила посткомуністичні країни на дві групи. У деяких із них, включаючи колишні прибалтійські республіки Радянського Союзу, тоталітарний режим не встиг до кінця перетравити структури громадянського суспільства, що існували до їх поглинення радянською імперією. Їм вистачило однієї антикомуністичної революції, після чого вони увійшли в коло країн євроатлантичної цивілізації. Рештки комунізму в повсякденному житті, свідомості громадян і в економіці вичавлювалися еволюційним шляхом. У більшості пострадянських країн були повністю знищені слабкі елементи громадянського суспільства, які встигли народитися до 1917 року або в перші місяці після падіння самодержавства. Розвиток демократичних структур у цих країнах міг розпочатися тільки після 1991 року. Не дивно, що вони від початку вагітні новими революціями коригуючого характеру. Зокрема Україна довгий час вичавлювала з себе комунізм як засобами реформ (приклад - прийняття Конституції 1996 р), так і революційним шляхом, що призвів до зміни управлінської команди в 2004 році.

Із сказаного вище випливають два важливі висновки. Сформулюємо їх спочатку в постановочній формі, а далі будемо доказувати на конкретному матеріалі. Доказовий матеріал надає в наше розпорядження саме життя. Як і раніше, пострадянські країни перебувають на марші. Процеси, що відбуваються в них, ще далеко не завершені.

Висновок перший. Гостре протистояння в Україні, яке спостерігалося наприкінці минулого року, було наслідком злої волі деяких технологів і безвідповідальних політиків. Вибори закінчилися, і протистояння зникає, хоча й не відразу. Залишаються відмінності між людьми і територіями, які існували завжди. Україна об’єктивно поділена за багатьма параметрами, але нічого загрозливого в цілому немає. Сила будь - якого згуртованого суспільства - у відмінностях, а не в одноманітності.

Висновок другий. Можна не сумніватися, що різнокольорові революції на кшталт трояндової у Грузії або помаранчевої в Україні спалахнуть і в інших країнах, що виникли після розпаду Радянського Союзу. Все залежатиме від ступеня зрілості громадян майже трьох десятках країн, що виникли на руїнах радянської імперії. Проте вона дуже відрізнялася від усіх попередніх революцій - буржуазних або буржуазно-демократичних. Антикомуністичні революції відбувалися як розпад штучного ладу, створеного насильницьким шляхом за лекалами комуністичної доктрини. Саморозпад системи мав вигляд революції, однаково несподіваної для компартійної номенклатури і радянського народу.

Революції 1989-1991 рр. у країнах Центрально-Східної Європи і союзних республіках СРСР мали багато спільних рис, зумовлених характером комуністичного ладу, його якісними, на цивілізаційному рівні відмінностями від демократичного ладу. Проте тривалість перебування в "радянському таборі" поділила посткомуністичні країни на дві групи. У деяких із них, включаючи колишні прибалтійські республіки Радянського Союзу, тоталітарний режим не встиг до кінця перетравити структури громадянського суспільства, що існували до їх поглинення радянською імперією. Їм вистачило однієї антикомуністичної революції, після чого вони увійшли в коло країн євроатлантичної цивілізації. Рештки комунізму в повсякденному житті, свідомості громадян і в економіці вичавлювалися еволюційним шляхом. У більшості пострадянських країн були повністю знищені слабкі елементи громадянського суспільства, які встигли народитися до 1917 року або в перші місяці після падіння самодержавства. Розвиток демократичних структур у цих країнах міг розпочатися тільки після 1991 року. Не дивно, що вони від початку вагітні новими революціями коригуючого характеру. Зокрема Україна довгий час вичавлювала з себе комунізм як засобами реформ (приклад - прийняття Конституції 1996 р), так і революційним шляхом, що призвів до зміни управлінської команди в 2004 році.

Із сказаного вище випливають два важливі висновки. Сформулюємо їх спочатку в постановочній формі, а далі будемо доказувати на конкретному матеріалі. Доказовий матеріал надає в наше розпорядження саме життя. Як і раніше, пострадянські країни перебувають на марші. Процеси, що відбуваються в них, ще далеко не завершені.

Висновок перший. Гостре протистояння в Україні, яке спостерігалося наприкінці минулого року, було наслідком злої волі деяких технологів і безвідповідальних політиків. Вибори закінчилися, і протистояння зникає, хоча й не відразу. Залишаються відмінності між людьми і територіями, які існували завжди. Україна об’єктивно поділена за багатьма параметрами, але нічого загрозливого в цілому немає. Сила будь - якого згуртованого суспільства - у відмінностях, а не в одноманітності.

Висновок другий. Можна не сумніватися, що різнокольорові революції на кшталт трояндової у Грузії або помаранчевої в Україні спалахнуть і в інших країнах, що виникли після розпаду Радянського Союзу. Все залежатиме від ступеня зрілості громадянського суспільства. Воно розвивається всюди, хоча різними й нерідко уповільненими темпами. Воно не може не розвиватися, тому що з розкладом КПРС зникла незнана в історії людства за глибиною проникнення в усі пори суспільства комуністична диктатура.

Реферат На тему: Українська республіка в часи Центральної Ради Українська республіка в часи Центральної Ради Перша світова війна значно загострила політичні, соціально-економічні суперечності в Росії, радикалізувала народні м

 

• 14:21 05 Июля 2016
  Российско-китайский медуниверситет откроет магистерскую программу по TCM
• 01:21 05 Июля 2016
  На форуме МГУ Россия и Китай обсудят научно-образовательное сотрудничество
• 11:00 04 Июля 2016
  Реморенко: "ЕГЭ-туризм" в России сходит на нет
• 10:52 04 Июля 2016
  Летняя российско-австрийская школа откроется в Москве
• 15:31 01 Июля 2016
  В СПбГУ могут воссоздать географический факультет

Заказать уникальную работу