База знаний студента. Реферат, курсовая, контрольная, диплом на заказ

Міністерство освіти і науки України

Чорноморський державний університет ім. Петра Могили

Факультет політичних наук

Кафедра всесвітньої історії

КУРСОВА РОБОТА

За спеціальністю 6.020302

Виникнення і становлення філософської думки у Стародавній Греції

Студент-виконавець: I курс, 134 група

Лакутіна Ірина Олександрівна

Науковий керівник: к. і. н., доцент

Пронь Тетяна Михайлівна

Миколаїв – 2010

 

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Виникнення філософських ідей у Стародавній Греції

1.1  Передумови виникнення грецької філософії

1.2  Космологічний натуралізм мілетської філософської школи давньої Еллади

1.3  Зародження архаїчної грецької філософії

РОЗДІЛ 2. Основні філософські школи та ідеї у Стародавній Греції.

2.1 Мілетська школа: життя та характер філософствування

2.2 Атомістичне та ідеалістичне трактування буття в Філософських концепціях Левкіппа і Демокріта. Філософія Геракліта Темного з Ефесу

2.3 Філософські вчення Сократа Платона та його учня Аристотеля

РОЗДІЛ 3. Занепад історико-філософської думки Стародавньої Греції

3.1 Епікурейство як один з основних напрямків філософських ідей

3.2 Стоїцизм та скептицизм як матеріалістичний напрям грецької філософії

3.3 Криза грецької філософії

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

 

Актуальність. Антична Греція завжди викликала цікавість у різних науковців. На думку Бертрана Рассела, «у всій історії немає нічого більш дивного і нічого більш важкого для пояснення, ніж раптове виникнення цивілізації в Греції». І справа не стільки в тому, що цивілізація виникла, скільки в тому, що вона виникла саме в Греції – елементи цивілізації існували і раніше – на Сході, протягом тисячоліть (Єгипет, Месопотамія). Але саме греки відкривають ті відсутні елементи, без яких був би неможливий феномен цивілізації. Саме цей факт і спричинив неабияку зосередженість навколо теми виникнення філософії в Греції. І досі тривають суперечки щодо феномену виникнення грецької філософії, що дійсно дуже привертає увагу науковців і спонукає знову і знову досліджувати цю тему.

Філософія, що розвивалася в античній Греції, відбивала своєрідність суспільної системи, в якій вона виникла. Розумовий рух від VII до IV ст. до н.е. може бути охарактеризований як розвиток чи як шлях від міфології і від релігії до матеріалістично мислячої науки.

Одним з найважливіших явищ і результатів історичного розвитку Стародавньої Греції стала давньогрецька філософія, що виникла в кінці VII – початку VІ ст. до н.е. Вона до кінця свого розвитку залишалася характерним, своєрідним і значним явищем культурного життя античного суспільства. Грецькі філософи належали в більшості до різноманітних прошарків «вільних», тобто переважно рабовласницького класу. Тим не менше у розробці навіть цих питань, а особливо в розробці основ філософського світогляду, стародавні греки створили вчення, які високо піднімаються над тісним історичним горизонтом рабовласницького суспільства.

Давньогрецька філософія виникла не як область спеціальних філософських досліджень, а в нерозривному зв'язку із зачатками наукових знань – математичних і природничих, а також у зв'язку з міфологією та мистецтвом. Тільки в епоху так званого еллінізму, починаючи з III ст. до н.е., Окремі науки, перш за все математика і медицина, виокремлюються в спеціальні області дослідження. Однак і після цього давньогрецька філософія продовжує розвиватися як світогляд укладає відповіді на запитання наук: математичних, природничих та суспільних. Відновлення спадщини та утримання навчань давньогрецької філософії представляє виняткові труднощі внаслідок втрати більшої частини майже всіх творів давньогрецької філософії і науки, яка сталася ще до кінця античного світу, у тому числі майже всіх творів матеріалістичних шкіл.

Предметом даного дослідження виступає виникнення і становлення грецької філософської думки.

Об’єктом курсової роботи є філософи Стародавньої Греції та їх вчення.

Мета дослідити особливості грецької філософії, яка дала початок світовій філософській думці. Мета дослідження визначає такі завдання:

-  з’ясувати передумови формування філософії Стародавньої Греції;

-  розглянути основні періоди становлення грецької філософської думки;

-  встановити причини занепаду стародавньої грецької філософії;

-  визначити вплив грецької філософії на філософію сучасності;

Територіальні рамки охоплюють усю територію античної Греції. Зокрема це територія сучасної Греції, південь Італії, північне узбережжя сучасної Лівії, північне узбережжя сучасної Туреччини, а також узбережжя Північного Причорномор’я.

Хронологічні межі охоплюють період VI ст. до н. е. – к. I ст. до н. е.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої в роботі мети використані загальнонаукові методи: аналізу, синтезу, узагальнення, метод періодизації.

Стан розробки теми дослідження. Дану тематику досліджували українські та зарубіжні вчені. Було створено багато словників, енциклопедій та монографій, присвячених грецькій філософії, адже вона суттєво вплинула на розвиток світової філософської думки.

Філософії Стародавньої Греції присвячені праці таких вітчизняних та зарубіжних дослідників: В.Ф. Асмус [3], А. Боннар [5], П.С. Таранов [28], А.Е. Назіров, М.А. Колесников, В.Г. Коуров [18], А.Ф. Лосєв [15], Ф.Х. Кессіді [10], Г.Г. Кириленко, Е.В. Шевцов [11], А.І. Альошин, В.І. Аршинов [2].

Також було використано першоджерела: зібрання текстів Демокріта, Геракліта та Епікура [17], зібрання творів Платона [22].

З даної тематики видано багато філософських словників: І.П. Ільїн [7], короткий філософський словник під ред. М. Розенталя та П. Юдіна [12], П. Алексєєв [13], В.Н. Мірошниченко, Л.В. Остапенко, Е.В. Шахова [30] та інші.

Структура роботи відбиває поставлені перед дослідженням цілі та завдання. Загальний обсяг її становить 36 сторінок. Курсова робота складається зі вступу, трьох основних розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (36 найменувань).

РОЗДІЛ 1. ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ ФІЛОСОФСЬКИХ ІДЕЙ У СТАРОДАНІЙ ГРЕЦІЇ

 

1.1 Передумови виникнення грецької філософії

Біля джерел формування наївно-стихійної філософії у Стародавній Греції стояла Мілетська школа, засновником якої був Фалес (640-562 pp. до н.е.) [12, c. 318]. Вперше про нього як філософа згадує Арістотель, доходячи висновку, що Фалес є одним із перших, хто, зайнявшись філософією, вважав началом усіх речей конкретно-чуттєве, безпосередньо дане. Цим началом у нього є вода. З одного боку, Фалес, розуміючи воду як начало, наївно примушує плавати на ній Землю, а з іншого боку, це не просто вода, а вода розумна, божа.

Bода Фалеса не з ряду фізико-хімічних елементів, не та, що ми п’ємо (це лише один з її станів). Це першооснова – рідка сутність, з якої витікає все суще і у яку все повертається, але яка сама залишається незмінною попри всі перетворення. Фалесова вода співставлялась з божественним началом. «Найстарше з усіх речей, – говорив філософ, – Бог, бо він не народжений». Саме тому він – основа всього. Коли Фалес стверджував, що «все сповнене богів», він, можливо, підкреслював, що все насичене першопочатком [28, c. 329].

Незважаючи на величезне значення, яке він має, про нього мало відомо.

Будучи купцем, він використовував торгові поїздки з метою розширення наукових відомостей і знання, які він придбав у Фінікії та Єгипті - переніс до Греції

Він був гідроінженером, прославилися своїми роботами, різностороннім ученим і мислителем, винахідником астрономічних приладів. Як учений він широко прославився в Греції, зробивши вдалий прогноз сонячного затемнення, що спостерігалося в Греції в 585 р. до н.е. [15, c. 116] Для цього пророкування Фалес використовував почерпнуті ним у Єгипті астрономічні відомості, висхідні до спостережень та узагальнень вавилонської науки.

Для Фалеса світ повний Богів. І ці Боги є душі тіл у вигляді джерел їхнього саморозвитку. Вирішення проблеми пізнання Фалес також ґрунтує на принципі єдиного начала, яким він вважає воду. Всі знання він зводить до єдиної основи. І цією основою є мудрий пошук і добрий вибір [15, c. 99].

Фалес також входив до числа знаменитих семи мудреців, чиї вислови дійшли до наших днів. Йому приписують такі:

Старший за всіх речей – Бог, бо він не народжений.

Прекрасніше за все – космос, бо він – творіння Бога.

Найбільше – простір, бо він вміщає всіх.

Мудріше за все – час, бо він виявляє все.

Швидше за все – думка, бо вона біжить без зупинки.

Найсильніше – необхідність, бо вона долає всіх [17, c. 115].

Фалес вважав, що Космос – один (єдиний). Вода і все, що з неї відбулося, не є мертвими, а одушевлений; Космос одушевлений і повний божественних сил. Душа, як активна сила і носій розумності, причетна божественному (строю речей). Природа, як жива, так і нежива, має рушійним началом (душею).

Твори Фалеса не збереглися; свідчень його сучасників також не існує, тобто невідомо, чи писав він щось взагалі. Можливо, Фалес не писав нічого, і все відоме про вчення Фалеса відбувається з вторинних джерел (у першу чергу з робіт Аристотеля, Діоген Лаертський). Якщо допустити, що Фалес писав, то вже Арістотель не мав списків його робіт.

Найбільш послідовно традиція приписує Фалеса два твори. Перший, («Про поворотах сонця і рівнодення», свід. Діоген Лаертський); його зміст відомо тільки в передачі більш пізніх авторів, причому часто без вказівки джерела. Друге, «Судоводна (морська) астрономія»; авторство Фалеса у написанні цієї книги ставилося під сумнів самими древніми греками. (Можливо, це лише данина традиції, за якою вважається, що Фалес перший в античному світі став займатися астрономією на справді науковій основі.) Взагалі за традицією, повне зібрання його творів становило всього 200 віршів (написаних, як властиво того часу, гекзаметром) [9, c. 332].

Важливо, що зустрічається у різних коментаторів: Фалес представляє душу у вигляді тонкої ефірної речовини. За зауваженням Плутарха: «Після нього Анахарсіс зауважив: Чудово вважає Фалес, що в усіх найважливіших і найбільших частинах космосу є душа, а тому і не варто дивуватися тому, що промислом бога здійснюються прекрасні справи».

1.2 Космологічний натуралізм мілетської філософської школи давньої Еллади

Антична філософія в цілому – це грандіозна спроба побудувати раціоналізовану картину світу, з позиції розуму вирішити світоглядні питання. В різноманітних формах давньогрецької філософії існують у зародку всі більш пізні типи світоглядів.

Сила давньогрецьких філософів полягає в тому, що вони плідно сприймали наукові дані афро-азійських надбань та активно переробляли їх на дедуктивну науку. На цій основі й стало можливим виникнення античної філософії як раціоналізованого світогляду, який шукає субстанційну основу світо створення.

Для античних мислителів світ є важливим, гармонійно впорядкованим, предметно-речовим цілим – Космосом (у пер. з грец. – спочатку «порядок», а потім (світо порядок). Проблема виникнення Космосу тлумачиться як проблема архе – вихідна, стійка, сутнісна, автономна першооснова, з якої породжується предметна багатоманітність [1, с. 256].

Філософія, яка виникла в Елладі як світогляд промислово-торговельного класу, тобто людей, у яких з’являється вільний час для розмислу, формується і розвивається на фоні виникнення товарно-грошових, речових відносин, міської культури, переходу від авторитарних аристократичних до тиранічних, а через них і до демократичних форм державного устрою, пробудження особистості й особистої ініціативи.

Специфічною рисою античної філософії є відповідність філософського способу мислення філософському способові життя. Тим більше, що своєрідність тієї чи іншої системи пов’язується з особистістю творця. У жодній іншій науці цей персоналістський момент не грає такої ролі: філософія у цьому відношенні схожа на мистецтво.

Становлення філософії Стародавньої Греції відбувалося в VI-V ст. до н. е. [8, c. 184]. Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд.

Таким чином можна сказати що, філософія в Елладі виникає як світогляд промислово-торговельної частини населення, що почала боротися за владу, відбираючи її в аристократів-землевласників. Зв'язок з виробництвом, бурхливий розвиток якого був пов'язаний насамперед із застосуванням заліза, розвиток товарно-грошових відносин, зростання культури, соціальне протистояння і перехід від авторитарних аристократичних форм державного управління до тиранічних, а через них до демократичних — все це сприяло становленню і розвитку особливої філософії [4, c. 214].

1.3 Зародження архаїчної грецької філософії

В архаїчний період народжується ще одна риса грецької культурної унікальності: особливий погляд на світ, цілком відмінний від міфологізованого світогляду, притаманного східним культурам, та навіть раннім етапам грецької культури. Виникає специфічна антична (архаїчна) філософія з раціоналістичним баченням світу, тобто зародком науки. З настійливих спроб пізнати таємниці Всесвіту, розв'язати загадку його світобудови народжується новий тил мислення, для якого навколишній світ стає розумово збагненним, логіко-теоретично впорядкованим і математично доказовим. На відміну від східної філософії як релігійної мудрості, це нова галузь позарелігійного мислення, де буття космосу пояснюється суто раціональними, відмінними від релігійних, причинами. І якщо спеціальні знання Вавилону, Стародавнього Єгипту чи Китаю можуть кваліфікуватися лише як переднаука, це — намагання створити систему позитивних знань про Всесвіт з ідеєю космічного порядку не від Бога, а на підставі закону [19, c. 25].

Безперечно, грецька філософська та наукова традиція формувалися, використовуючи досягнення інших народів. Греки багато запозичили з культурних надбань вавилонян, єгиптян, фінікійців. Але заслуга греків — у творчій переробці та привнесенні того нового, що дає підстави говорити про виникнення власне науки й філософії саме у стародавній Греції.

Архаїчний період був періодом перших кроків грецького духу в цьому напрямку. Тому у філософських шуканнях цієї пори ще досить релігійно-містичних вірувань, пророцтва, морально-етичних напучувань. Релігійно-містичний ухил ранньої грецької філософії представляють секти орфіків та піфагорійців. Раціоналістичні засади мислення були здобут­ком іонійської філософії (Фалес із Мілета, Анаксимандр, Анаксимен) і Геракліта Ефеського (VI ст. до н. е.) [17, c. 112]. Саме грецькі натурфілософи, які добре розуміли та відповідно оцінювали значення досвіду, емпіричних досліджень як основи будь-яких знань, заклали основи грецької та європейської науки.

Таким чином, філософія в Греції виникає як принципово новий спосіб духовного самовираження і світоглядної самоідентифікації людини, який імпліцитно містить у собі всі протофілософські форми знання – перебуваючи в контексті філософії, дані форми змінюють свою структуру, набуваючи суворо логічну форму.

Перш за все, до такого роду передумовам можна віднести поеми Гомера і творчість гномічних поетів VII-VI ст. до н.е. (Від «гнома» – вислів, грецька – віршований афоризм), що створювали віршовані афоризми [29, с. 218].

Так, Б. Рассел поділяє точку зору, згідно якої Гомер – збірне ім'я цілого ряду поетів. Однак, безперечно «Іліада» та «Одіссея» за своїм впливом на еллінську культуру порівняти із впливом Біблії на єврейську культуру. Так відомо, що афінська молодь заучувала Гомера напам'ять, що й було найбільш важливою частиною освіти, так само як поеми Гесіода (VIII-VII ст. до н.е.) [24, c. 520]. У «Теогонія», Гесіод, синтезуючи всі попередні філософські інтуїції, створює підґрунтя для подальшої філософської космології, пояснюючи виникнення універсуму і космічних феноменів як трансформацію початкового хаосу.

 

РОЗДІЛ 2. ОСНОВНІ ФІЛОСОФСЬКІ ШКОЛИ ТА ІДЕЇ У СТАРОДАВНІЙ ГРЕЦІЇ

 

2.1 Мілетська школа: життя та характер філософствування

Античні філософи прагнули відшукати причину всіх явищ, що привертали до себе увагу. Поступово серед них формується уявлення про співвідношення великого світу природи (макрокосмосу) і малого людського світу (мікрокосмосу).

Представники однієї з перших у Стародавній Греції філософських шкіл, що виникла наприкінці VII ст. до н. є. на західному узбережжі Малої Азії в місті Мілеті, – Фалес (бл. 625-547 до н. е.), Анаксімандр (бл. 610-546 до н. е.) і Анаксімен (бл. 585-525 до н. е.) уявляли першоречовину буття в конкретно-речовій формі води (Фалес), повітря (Анаксімен), «апейрона», що в перекладі з давньогрецької мови означає «невизначене», «безмежне» (Анаксімандр) [23, с. 202].

Учнем і послідовником Фалеса був Анаксімандр (611-546 pp. до н.е.). Він першим серед старогрецьких філософів створив прозову філософську працю «Про природу» [36, c. 311]. Саме назви цієї та інших праць свідчать, що перші старогрецькі філософи, на відміну від староіндійських і старокитайських, були передусім натурфілософами. Анаксімандр першим дійшов до категоріального визначення начала, тобто того, що лежить в основі існування речей. Таке начало Анаксімандр назвав «апейроном». «Апейрон», за Анаксимандром, — це щось безконечне, всеохоплююче і безмежне, незнищуване і таке, що перебуває у вічній активності і русі [31, с. 176].

Анаксимандр першим серед філософів висуває ідею еволюційного походження людини. Він вважає, що людина зароджується і розвивається до дорослого стану у череві величезної риби. Народившись дорослою, бо дитиною вона не змогла б самостійно вижити, людина виходить на суходіл і починає новий період свого існування.

Небесні світила Анаксимандр вважав не окремими тілами, а «віконцями» в непрозорих оболонках, які приховують вогонь. Земля має вигляд частини колони - циліндра, діаметр основи якого у три рази перевищує висоту: «з двох (плоских) поверхонь по одній ходимо ми, а інша їй протилежна».

Земля ширяє у центрі світу, ні на що не спираючись. Землю оточують велетенські трубчасті кільця-тори, наповнені вогнем. У самому близькому кільці, де вогню трохи, є невеликі отвори - зірки. У другому кільці з більш сильним вогнем знаходиться один великий отвір - Місяць. Воно може частково або повністю перекриватися (так Анаксимандр пояснює зміну місячних фаз і місячні затемнення). У третьому, далекому кільці є саме великий отвір, розміром із Землю, крізь нього сяє самий сильний вогонь - Сонце. Всесвіт Анаксимандра замикає небесний вогонь [9, с. 263].

Учень і послідовник Анаксимандра Анаксимен (585-524 pp. до н.е.) бачив першоосновою всього сущого повітря, яке він вважав найбільш безликим із чотирьох стихій. Анаксимен називає повітря безмежним, тобто «апейрон» [13, c. 205]. Таким чином, апейрон перетворюється із субстанції в її властивість. Апейрон, за Анаксименом, — властивість повітря.

Повітря, за Анаксименом, всюди сутнє і перебуває в стані вічного руху. Всі речі, за Анаксименом, утворюються з повітря завдяки його згущенню і розрідженню. Анаксимен уперше розрізнив планети і зірки та зробив спробу дати природничо-наукове пояснення затемнення Сонця і Місяця, а також явища випадання снігу і граду.

Найцікавішим у філософії Анаксимена є розуміння ним душі. Загальновідомо, що Фалес і Анаксимандр мало говорили про душу і свідомість. А от Анаксимен бачив у безмежному повітрі начало і тіла, і душі. Душа є повітряне явище, і, маючи властивості повітря, вона здатна до творіння, творчості.

 

2.2 Атомістичне та ідеалістичне трактування буття в філософських концепціях Левкіппа і Демокріта. Філософія Геракліта Темного з Ефесу

Значним етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчення. Антична атомістична філософія виникає на терені проблематики елеатів, але це самостійне вчення, в центрі якого: 1) уявлення про світобудову, 2) трактування людини і людського суспільства. Започаткували атомістичну філософію в античності Левкіпп (бл. 500-440 pp. до н.е.) і Демокріт (бл. 460-370 pp. до н.е.) [17, с. 135].

Атомістична теорія - це подальша раціоналізація на шляху звільнення філософського і наукового мислення від міфологічних уявлень.

Треба вважати, що атомістична математика Демокріта являє собою «грубу» конструкцію реально існуючих фізичних речей, і в цій атомістичній математиці не виконувалися всі вимоги класичної математики, де не було розроблене поняття граничного переходу, знаходження межі функції і інші положення. Мислителі того часу інтуїтивно підходили до цих положень, вдаючись до крайнощів і вивчаючи проблеми дискретної і континуальної математики окремо, а там, де вони перетиналися в своїх дослідженнях, виходили різного роду проблеми, казуси.

Над проблемами неправильних ліній працював Архіт Тарентський (428-365 до н.е.), його учень Евдокс Кнідський (408-355 до н.е.) розробив теорію пропорцій і метод вичерпання, в якому відрізки розглядаються як величини, що безперервно змінюються. Проблемами ірраціональних величин займався Теетет Афінський (410-368 до н.е.), наочним прикладом є математичні побудови і дослідження Архімеда [15, с. 110]. Його методи безпосередньо випливають з атомістичних методів Демокріта. У Архімеда методи Демокріта досягли більшої досконалості. Демокріт сам зазначав, що є два методи пізнання: один «істинний», інший – «темний». Під «істинним» він розумів умоглядні побудови це конструкції розуму; під «темним» - пізнання за допомогою відчуттів. Але, враховуючи, що наші органи почуттів не в змозі глибоко пізнати суть речей, на зміну «темному» методу повинен прийти умоглядний метод. Користуючись методом Демокріта, Евдокса, суворими доказами Евкліда, Архімед досяг видатних успіхів у галузі математики круглих тіл [26, c. 218].

Але атомістична математика Демокріта не отримала свого визнання в античні часи, класична математика Евкліда, побудована на класичних принципах Платона-Аристотеля, отримала визнання. Важко знайти однозначні причини невизнання натурфілософських матеріалістичних ідей Демокріта. Умами їх сучасників оволоділи згодом ідеї Платона і Аристотеля. Це невизнання ідей Демокріта було трагедією для його найбагатшої наукової спадщини, вся його наукова спадщина загинула, залишилися окремі фрагменти. Але збереглися майже повністю праці Платона і Аристотеля, хоч математичний атомізм Платона безпосередньо випливає з фізичного атомізму Демокріта [22, c. 127].

Атомістичні ідеї Демокріта розвивалися в атомістичних уявленнях Епікура-Лукреція. У період Відродження атомістичні ідеї Демокріта і механіко-математичні методи Архімеда набули подальшого розвитку у працях Джордано Бруно, Галілео Галілея, в математичних побудовах Банавентура Кавальєрі. У Новий час ці ідеї отримали завершення в диференціальних та інтегральних обчисленнях Ісаака Ньютона і Готфріда Лейбніца. В епоху Відродження і Новий час сталася реставрація і реконструкція ідей Левкіппа-Демокріта в математиці і природничих теоріях фізики, хімії, космології та космогонії, ідеї древніх атомістів набули різного роду реконструкції та подальшого розвитку [26, c. 346].

Отже, як бачимо з вищесказаного, багато філософських шкіл брали свої початки у міфологічному ґрунті, що так чи інакше пояснювали природні та інші аспекти життя людини. З часом міфологічні впливи на філософію значно зменшуються і на сьогоднішній день практично не відбиваються на сучасній філософській думці. Однак у часи зародження філософії – міфологія була одним із наріжних каменів філософів того часу.

Філософія Геракліта Темного з Ефесу

Гераклітові належить філософський прозовий твір «Про природу» (не плутати з однойменною працею Анаксимандра). На жаль, виклад думок у цьому творі затемнений стилістично, якоюсь загадковістю, тому думки його невидимі, темні (недарма Геракліта називали «темним»). Але його мова, на відміну від Анаксимена, проста й невимушена, багата метафорами і порівняннями. Це міфологізована мова. У Геракліта міфології більше, ніж у мілетських філософів [17, c. 138].

Проте у вченні Геракліта основою наук вважається логос. Саме Геракліт вперше вводить у філософську мову термін «логос», який у нього означає загальний закон буття, основу світу. Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом, який є вічним, загальним і необхідним, вища мета пізнання — це пізнання логосу, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягнення вищої мудрості, бо ознака мудрості — це здатність погодитися із твердженням логосу, що все єдине. При цьому Геракліт вказує, що пізнання логосу, мудрості дається не всім, хоча всі люди від природи розумні.» Розуміння логосу як об'єктивного закону світобудови, як принципу порядку і міри приводить Геракліта до відкриття субстанційно-генетичного начала всього існуючого у вогні. Вогонь у Геракліта є не тільки те, що лежить в основі всього існуючого, а й те, з чого все виникає. Все існуюче, вказує Геракліт, завжди було, є і буде вічно живим вогнем, який з часом то спалахує яскравіше, сильніше, то згасає [20, с. 61].

Геракліт — один із перших філософів, хто помітив, що одне й те саме є водночас відмінне і навіть протилежне. Він вказував, що суттєва зміна — це зміна в свою протилежність, що одна протилежність виявляє цінність іншої, а суперечливість зближує протилежності. Гераклітівський вогнелогос притаманний не тільки всій світобудові, а й людині, її душі. Душа має при цьому два аспекти: речово-натуральний і психічно-розумовий. Завдяки тому, що душа вогняна, вона має самозростаючий логос. У соціальній філософії Геракліта закладаються основи демократії. Він підкреслює, що народ у державі вище за все і має ставити закон, він має боротися за нього, як за свій власний дім. Це необхідно робити тому, що всі людські закони живляться від єдиного божественного закону — логосу [23, с. 276].

Логос у Геракліта — це закон Всесвіту. У відповідності з цим законом все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, все минуще і одноразове — «все тече» [30, с. 371]. Геракліт є одним із перших філософів, хто помітив, що одне і те саме є водночас відмінне і навіть протилежне. Він вказував, що суттєва зміна — це зміна в свою протилежність, що одна протилежність виявляє цінність іншої, суперечливість зближує протилежності [30, с. 375].

У соціальній філософії Геракліта закладаються основи демократії. Він підкреслює, що народ у державі вище за все має ставити закон, він має боротися за нього, як за свій власний дім. А це необхідно робити тому, що всі людські закони живляться від єдиного Божественного Закону – Логосу [28, с 254].

2.3 Філософські вчення Сократа, Платона та Аристотеля

Величезний вплив на античну і світову філософію справив Сократ (469-399 рр. до н.е.). Сократ – перший афінський (за народженням) філософ, сучасник Демокріта. Сократ цікавий не тільки своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало втіленням його вчення [8, c. 274].

У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: «Пізнай самого себе» і «Я знаю, що я нічого не знаю» [11, c. 356]. Перший девіз був написаний над входом у храм Аполлона у Дельфах. другий приписується Сократу.

При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав майевтикою. Ціль майевтики – всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення (дефініція) поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття, то немає і знання.

Метод Сократа переслідував досягнення понятійного знання. Це досягнення відбувалось за допомогою індукції (наведення), сходження від одиничного до загального. Головне для Сократа – процес пошуку понять [32, c. 636].

Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Сократ різко полемізував із софістами, хоча серйозних змістовних підстав для цього в нього не було. Більше того, Сократ фактично продовжив справу софістів, принаймні в утвердженні проблеми людини як головної теми філософських міркувань. Незгоди з софістами мали своїм джерелом в основному позафілософські причини. Наприклад, однією з них було упереджене ставлення до софістів як до людей, що заробляли собі на життя своїм фахом. За свідченням Ксенофонта, Сократ у відповідь на питання, чому він не бере гроші за свої бесіди, відповів так: «З краси і. знань можна рівною мірою робити як благородне, так і мерзотне застосування. Так, красу, якщо хтось за гроші продає кому завгодно, того називають розпусником... Так само, хто продає свої знання за гроші кому завгодно, тих називають софістами» [34, c. 148].

Сократ, будучи первісно софістом, був націлений не тільки на риторику, але й на обґрунтування політики. Як зазначає інший його учень, Ксенофонт (опис якого частіше піддається критиці, ніж платонівська «Апологія», та який сильно відходить від Платона, а там, де ні — вважається, що свідчення переписані із праць Платона), Сократ увесь час був зайнятий проблемою, як привести фахівців до влади. Для цього він займався етичною освітою громадян. Проте Сократ навчав тільки багатих людей — як він зазначає в Платонівській «Апології», вони менш зайняті та мають час вислухати його вчення. Більше того, в (напів-) аристократичному суспільстві такі люди мають більше впливу.

Отже, Сократ став першим публічним грецьким філософом: свої заняття він проводив на вулицях міста, заповнених найрізноманітнішим людом: торговцями, солдатами, ремісниками, аристократами та бездомними. Він швидко здобув популярність серед афінян, хоча ексцентричність філософа ставала й предметом глузувань, навіть серед освічених громадян.

Філософські вчення Платона та Аристотеля

Платон (427-347до н.е.), учень Сократа, виклав свої погляди на державу, демократію, політичні режими і форми правління у своїй відомій роботі «Держава» [35, c. 486].

У своїх поглядах на державу Платон виходив з того, що існує ідеальна держава, ідеальний зразок і його багаторазові повторення-перекручування в реальному світі речей.

На думку Платона, висловлену ним у трактаті «Держава», головною основою ідеальної держави є справедливість. Вона полягає в тому, щоб кожному громадянину було відведено особливе заняття, найбільш відповідну його натурі роботу, тобто справедливість є відповідність реальної речі своїй ідеї, адже держава тоді є ідеальним, коли кожен громадянин діє в згоді зі своєю власною сутністю. А оскільки між людьми існують індивідуальні розходження, Платон пропонує розподіл суспільства на стани: філософів – правителів, воїнів-стражів і ремісників-виробників.

Ці стани Платон ототожнює з трьома початками в людській душі, а саме: розумним, лютим і надихаючим. У підкріплення свого аристократичного ідеалу Платон пропонував вселяти громадянам міфи про те, як бог домісив у душі людей частки металів: у душі тих з них, що здатні правити і тому найбільш коштовні, він домісив золота, у душі їхніх помічників – срібла,а в душі хліборобів і ремісників – заліза і міді [28, c. 304].

Якщо ж в останніх народиться дитина з домішкою шляхетних металів, то його переклад у вищі розряди можливий тільки з ініціативи правителів. Для Платона ідеальна будова та, де кожен громадянин тотожний у своїх інтересах суспільному цілому, не являє собою ще особистості, що претендує на індивідуальному самоцінність і повну автономію у вчинках. У нього держава і цивільне суспільство представлені в єдиному, цілісному, нерозчленованому понятті [21, c. 113].

Ідеї Платона (як і атоми Демокріта) були наслідком розвитку принципу індивідуальності, типової для античності, бо ця індивідуальність не містила в собі нічого особистісного. Звідси гуманістична тенденція платонізму, успадкована ним від софістів і Сократа, має вкрай об'єктивістсько-космічний характер. Водночас гуманістичний «заряд» платонізму зберігається в численних його модифікаціях протягом усього середньовіччя, проходячи через Відродження і Новий час аж до наших днів.

У 367р. до н.е. слухачем «Академії» Платона стає сімнадцятирічний Аристотель – один із найвидатніших старогрецьких філософів. (384-322 рр. до н.е.). Він прожив стадне і цікаве життя. Двадцять років пробув в «Академії» Платона. Вважаючи себе учнем Платона, Аристотель був самостійно мислячим філософом, саме йому належать відомі слова: «Платон мені друг, але істина дорожча». Аристотель залишив після себе величезну творчу спадщину, яку можна розділити на вісім груп: праці з логіки, загальнофілософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтвознавчі роботи [23, c. 32].

Дітищем Аристотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим у ряді його творів, які об'єднані під спільною назвою «Органон» («Знаряддя»). Головною ж його філософською працею є «Метафізика». При цьому слід пам'ятати, що в часи Аристотеля слова «метафізика» ще не було. Це поняття, як уже зазначалося, вводить систематизатор творів Аристотеля – Андронік Родоський, який, опрацювавши рукописи Аристотеля, почергово укладає після творів із фізики твори з філософії. Звідси «те, що після фізики», тобто «метафізика» [18, c. 61].

Філософія у Аристотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Він розрізняє «першу» і «другу» філософії. Фізика для Аристотеля все ще філософія, але «друга». Предметом «першої» філософії є не природа, а те, що існує за нею. «Перша філософія, за Аристотелем, – наука «найбільш Божа» у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є «божественні предмети». Тому Аристотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога.

Однак Бог – це тільки «одне з начал». Тому філософія Аристотеля все-таки ширше теології. Вона вивчає взагалі «начала і причини всього існуючого, оскільки воно береться як існуюче». Філософія Аристотеля – спроба розібратися в існуючому, розкрити його структуру, знайти в ньому головне, визначити його по відношенню до неіснуючого. В цілому ж Аристотель – пан логіст [26, c. 246].

У Аристотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У «Метафізиці» Аристотель дає визначення основного закону буття, подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить, що одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні [29, c. 84].

Отже, філософія Аристотеля не завершує ні старогрецької, ні, тим більше, античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалась ще в античний період, відігравала визначальну роль в епоху середньовіччя, без неї неможливо уявити європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру.

РОЗДІЛ 3. ЗАНЕПАД ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ В СТАРОДАВНІЙ ГРЕЦІЇ

 

3.1 Епікурейство як один з основних напрямків філософських ідей

Епікурейство – школа античної філософії, заснована Епікуром в Афінах. Епікур опирався на головні положення філософії Демокрита (вчителем Епікура був послідовник Демокрiта Навсіфан). Водночас Епікур створює зовсім нову атомістичну теорію. Відмінність полягає в тому, що у Демокрита рух атомів здійснюється у порожнечі винятково за законом падіння тіл під власною вагою, у Епікура – поряд з дією закону падіння з'являється ще один чинник – атом виявляє властивість «самочинного відхилення» від «лінії необхідності» [29, c. 277].

Ідея Епікура про самочинне відхилення атомів є специфічнім відображенням факту появи в людей нових якостей — індивідуальної свободи, певного мінімуму соціальної автономії особи. Людина — цей «соціальний атом» - набуває в собі (а не в космічному світопорядку, котрий розчиняє індивіда, його неповторність) автономного, самодостатнього ґрунту свого волевиявлення. В цілому, головна увага Демокрита звернена на закони існування об'єктів (людина теж лише об'єкт), у Епікура — до суб'єкта. Епікура хвилює не саме по собі вчення про Космос як сукупність атомів, а проблема можливості відхилень, випадків, суб'єктивного водіння [27, c. 96].

Сенс своєї ідеї про самочинне відхилення атома від лінії необхідності Епікур вбачає в основному правилі мудрості — вміти відхилятися від незадоволення, страждань. Тут слід звернути увагу, що йдеться саме про «відхилення» від страждань, а не про гонитву за задоволенням бажань. Гонитва за бажаннями завжди приносить свою протилежність — невдоволеність.

Епікур вбачає в теорії світу ідей Платона, вченні про «перший двигун» Аристотеля дію надприродних сил, які не залишають місця випадкові, свободі волі людини. Якщо боги існують, то вони живуть у просторах між світами і не втручаються у земні справи.

Послідовно дотримуючись атомістичної теорії, Епікур робить висновок, що душа людини — тілесна. Смерть тіла є смерть душі, бо сутність душі—рух атомів у тілі. Відповідно до такого розуміння людини, й суб'єктивних властивостей він розробляє послідовно сенсуалістське вчення про пізнання. Світ пізнається за допомогою мислення та чуттів, між якими немає великої різниці, бо і чуття, і мислення спричинені рухом атомів. Критеріями істини визнаються чуттєві сприйняття (витікання образів, викидів з речей), поняття (або загальні уявлення, тотожні спогадам) [19, 85].

Отже, Епікур створює життєстверджуючу етику, яка за своїм спрямуванням оптимістична і утилітарна. Моральне життя потребує дотримання міри в усьому. Ідеал — у задоволенні природних, а не надуманих бажань. Справедливість у тому, щоб не шкодити іншому і не зазнавати шкоди від іншого. В основі взаємозв'язків людей лежить особиста вигода, що розповсюджується і на безкорисливу дружбу. Мудрість (філософія) не тільки дає знання, а й духовну насолоду. Мудрець — не безтурботний пустельник, що відійшов від життя, а знавець життя, який піднявся над буденністю, здатний виявляти свою волю [17, c. 134].

Епікуреїзм досить широко впливав на свідомість мислителів наступних етапів еллінської епохи, зокрема Риму.

3.2 Стоїцизм та скептицизм як матеріалістичний напрям грецької філософії

 

Батьківщиною стоїцизму є Греція, тут почав вчити і заснував свою школу Зенон (бл. 300 р. до н. Е..). З творів Зенона до нашого часу не дійшло жодного. Дослідники античної філософії викладають і аналізують вчення стоїків раннього періоду «в цілому», і сказати, що саме з цього вчення належить Зенону, а що послідовникам, в більшості випадків неможливо. Зенон першим ввів поділ філософського вчення на три частини: фізику, етику і логіку. При цьому сам він на відміну від деяких своїх послідовників логіку ставив на перше місце, фізику на друге, етику на третє [7, c. 243].

Вчення ранніх грецьких стоїків ставило своїм завданням відповісти на запитання про сенс і мету життя, і складалася як цілісна політична система (у боротьбі з ворожим епікуреїзмом), в рамках якої відповідь на будь-яке конкретне питання можливе тільки в тому разі якщо він добре обґрунтоване.

Зенон, наприклад, вчив, що мета людини жити «згідно з природою». Жити згідно з природою, продовжує Зенон, це те ж саме, що жити згідно з доброчесністю: сама природа веде нас до доброчесності. «І навпаки, жити добродійно - це значить те ж, що жити з досвіду всього, що відбувається в природі, тому що наша природа є лише частина цілого.

Отже кінцева мета визначається як життя, в якій ми утримуємося від усього, що заборонено законом загальним, а закон цей вірний розум, всепроникний, тотожний з Зевсом, направником і розпорядником всього сущого. Це є чеснота, рівно поточна життя щасливої людини, в якій все відбувається згідно з божеством кожного і служить волі загального розпорядника» [35, с. 568].

Скептицизм

Як і всяке значне явище філософського життя і думки, скептицизм виник не на порожньому місці: він склався на основі ідей, які були вироблені попереднім йому розвитком філософії. Вже наївна діалектика перших ранніх шкіл грецьких фізиків і матеріалістів виявила постійну плинність всіх речей і явищ, виявила ряд протиріч між чуттєвими враженнями та поняттями. Були відкриті не тільки відносність всіх явищ, які сприймаються за допомогою почуттів, але також і відсутність підстав, які зробили б виправданим вибір між двома такими, що суперечать один одному твердженнями, оскільки вони спираються на свідчення і дані почуттів і чуттєвих сприйнять. Елейська школа встановила протиріччя між осяжним за допомогою почуттів зміною, рухом і що доводиться розумом незмінністю буття [5, с. 276].

Засновником скептицизму був Піррон родом з Еліди на Пелопоннесі. Умовно обчислюваний грецькими хронографами «розквіт» діяльності Піррона, тобто сорокарічний вік його, доводиться або на самий кінець VІ, або на перше десятиліття ІІІ ст. до н. е.; дати його життя, згідно Діогеном Лаертський, 365-275 рр. до н. е. [8, с, 498]. Еліда, з якої походив Піррон, була ареною діяльності так званих «елідскіх діалектиків». На філософський розвиток Піррона крім них мали вплив мегарські діалектики, але особливо вчення Демокріта, засвоєне Пірроном як з першоджерела, так і від послідовника Демокріта – Анаксарха. Збереглися відомості про участь Піррона в азійському поході Олександра Македонського і про знайомство його з індійськими аскетами і сектантами, спосіб життя яких, можливо, сприяв певною мірою оформлення характерного для Піррона етичного ідеалу нічим не збурюються безтурботності («атараксія»). Учительська діяльність Піррона проходила в Еліді. Він не був письменником заснованої ним школи, обмежився усним викладом свого вчення і не залишив після себе ніяких творів .

Склад ідей, що утворюють зміст пірронізма, не легко встановити, так як подальша традиція скептицизму приписала Піррону ряд положень, приналежність яких йому викликає сумніву і не може бути – за відсутністю творів самого філософа – перевірена. Назва течії походить від грецького дієслова skeptomai, який в первинному і прямому сенсi означає «озиратися» або «оглядатися», а у похідному - «зважувати», «бути в нерішучості» [2, c. 352]. Останнє значення і лягло в основу найменування школи, так як для античного скептицизму характерно не пряме догматичне заперечення можливості пізнання, а лише утримання від рішучих висловлювань, від рішучої переваги однієї з двох суперечать одне одному, але, з точки зору скептиків, рівнозначних суджень. Історичні причини, що породили античний скептицизм і сприяли його подальшому відновленню через сто років після його виникнення, визначаються тим же соціально-політичним і культурним занепадом Греції, який був характерний для VІ – IІІ ст. до н. е. [5 c. 179].

Античний скептицизм постійно закликає слідувати тому, до чого нас ваблять відчуття та почуття: їсти, коли відчуваєш голод, дотримуватись законів та звичаїв країни, де живеш, займатися певною діяльністю, якщо вона приносить тобі користь. Скептицизм констатує підкорення, «розчинення» індивіда як тілесної істоти в суспільно-історичному світопорядку тією мірою, в якій людина залишається природною істотою і тому мусить їсти, спати, вмирати… Разом з тим є внутрішній світ особистості, в якому людина (хай і обмежено) виявляє свою непідвладність зовнішнім обставинам. Звідси і позиція можливості «відгородитися» від світу зовнішньої необхідності і «втечі» від нього у внутрішній, духовний світ — «атараксія» [1, c. 385].

Тож, пізній скептицизм залишає позицію врівноваженої недовіри відчуттям та мисленню, надає перевагу чуттєвому пізнанню, бо спирається на практичний досвід. Давньогрецькі скептики розробляють поняття про умови, що підвищують вірогідність корисних знань, які є наслідком спостереження і експерименту. В цілому скептицизм був спрямований проти догматичного трактування формальних законів мислення, розвивав уявлення про відносність людського пізнання.

3.3 Криза грецької філософії

 

Суспільно-політична криза грецьких полісів, утворення великих військово-монархічних держав викликали в кінці VІ – IІІ ст. до н. е. глибокі зміни у розумовому житті давньогрецького суспільства. Якщо початково активна участь у політичному житті визнавалася як обов'язок громадянина, то в цей період це усвідомлення витіснялося думкою про те, що окрема особистість не може протистояти загальній потребі світового порядку, що включає і політичну діяльність людини [36, c. 373]. Завдання філософії — визначення таких принципів особистої поведінки, які могли б надати мислителю найвище доступне йому благо. На перше місце висувалися питання етики, що спирається на вчення про природу і вчення про знання. У вченні про знання криза давньогрецької філософії цього періоду призвела до поширення філософського скептицизму.

З філософських шкіл, що виникли у VІ – IІІ ст. переважний вплив отримали стоїцизм (засновник Зенон з Кітіона), школа Епікура і скептицизм [4, c. 397]. У центрі вчення стоїків (в систематичній формі викладене Хрісіппом, IІІ ст. до н. е.) — етичний принцип покори світовому закону. Єдину світову силу, якою є бог, але за своїм внутрішнім законом перетворюється на світ, стоїки слідом за Гераклітом шукають у вогні. Вогонь є і першоречовина, і світова душа, всерухаючий і всеутворюючий розум. Людина включена у розумну єдність природи, і її чеснота полягає в підпорядкуванні своєї волі пізнати закони природи. Поведінка людини має визначатися благом світового цілого, але піднятися до його пізнання можна лише за умови стриманості і самовладання. Вчення Епікура також характеризується переважно увагою до проблем етики. Розвиваючи матеріалістичний атомізм Демокріта, Епікур висунув гіпотезу про мимовільне відхилення атомів від прямої траєкторії та використовував її не тільки у космології і фізиці, але і в етиці, розглядаючи це відхилення як мінімум свободи в рамках причинного зв'язку явищ природи. На цій основі Епікур побудував вчення про людину, про душу, а також етику, ідеалом якої є незворушність мудреця, який слідує тільки необхідним і природним потребам. Найбільш значним із послідовників Епікура був римський філософ Лукрецій Кар [35, c. 605].

Для давньогрецького скептицизму (Аркесілай, Карнеад, ІІІ – ІІ ст. до н.е., пізніше Енесідем і Секст Емпірик характерні ідеї:

1) достовірності відчуттів,

2) однакової доказовості протилежних думок, з чого випливає

3) утримання від всяких суджень. У період римського панування в Греції відроджувались стародавні філософські вчення, набуваючи релігійного і містичного забарвлення. Містицизм характерний для гностицизму неопіфагорійців. Філософія неопіфагорейства приймає дуалізм Бога і матерії. Спробами подолати такий дуалізм шляхом введення посередніх початків були вчення Філона Александрійського (І ст. до н. е. – І ст. н. е.), а також філософія останньої школи давньогрецької філософії – неоплатонізму (IІІ – VІ ст. н. е. – Плотін, Порфирій, Ямвліх, Прокл) [12, c. 518]. Система Плотіна – діалектика сходження від першоєдиного невимовного божества через посередні ланки: Розум, Світову душу, душі окремих людей – до небуття, або матерії, і зворотного руху людської душі, що з'єднується з богом в екстазі, що досягається шляхом вправ і аскези.

Отже, у VІ ст. н. е. давньогрецька філософія припинила свій самостійний розвиток, але її ідеї продовжували впливати на філософську думку всіх наступних періодів. Давньогрецька філософія постала вихідною основою всього подальшого розвитку західноєвропейської філософії, надавши визначальний вплив на становлення та формування середньовічної філософії (традиції платонізму та арістотелізму); надалі її ідеї засвоювалися і відтворювалися в різноманітних напрямках новоєвропейської філософії — як матеріалістичних, так і ідеалістичних напрямах.

 

ВИСНОВКИ

Згідно із поставленими завданнями, автор отримав такі результати:

1. Грецький духовий світ значно відрізняється від того Сходу, де він прийшов до духової дозрілості. Суто практичні стремління східних народів, релігійне забарвлення цілого мислення, що часто підлягає авторитетові і, шукаючи «доказів» та обґрунтування, задоволення «приблизними» результатами — все це не відповідало прагненням греків, як ми їх пізнаємо в VІІ-VІ ст. до н.е. Замість практичних потреб їх прагненням до пізнання керував суто теоретичний інтерес; замість підлягання авторитетові релігійному або традиційному, вони бажали будувати усе знання на логічних аргументах або й на досліді — все розуміти і, не задовольняючись приблизними результатами, хотіли досягти знання, теоретично досконалого до останнього ступня (порівняти, наприклад, грецьку геометрію або астрономію зі східною). Навіть у псевдонауковій сфері, наприклад, астрологія, греки перероблювали східні традиції в тому самому суворо науковому стилі. Подиву гідна також здібність греків перетворювати, перетоплювати елементи чужих культур у форми, властиві грецькому культурному стилеві: тому дуже важко, майже неможливо з'ясувати, що в печатках грецької культури є оригінальне, а що перейняте, запозичене з інших культурних сфер. Є лише непевні здогади про те, що греки в філософії запозичили від інших східних народів.

Греки ж приписували різні дотепні або й дійсні глибокі «сентенції», вислови, прислів'я різним «мудрецям» («сім мудреців»). І цей історичний цікавий матеріал залишається як не практична життєва «мудрість», а теоретичне думання.

Філософія руйнувала міфологічні уявлення про світ і людину. Її турбувало перш за все питання про походження Всесвіту або взагалі про природу речей; космологією обґрунтовувалися психологія та етика. Космологізм становив специфічну особливість давньогрецької філософії, що відрізняє її від середньовічної та новоєвропейської.

Давньогрецька філософія зробила визначальний вплив на всю історію західної і, навіть світової філософії аж до сьогоднішнього дня. Самим терміном «філософія» ми зобов'язані саме Античності. Розквіт старогрецької філософії припадає на V-IV ст. до н. е., а відгомони її завмирали ще протягом тисячоліття. У Візантії та країнах ісламу панівний вплив грецької філософії зберігався протягом усього наступного тисячоліття; потім, за часів Ренесансу і Гуманізму, і в Європі відбулося відродження грецької філософії, що призвело до творчих новоутворень, починаючи від платонізму і арістотелізму епохи Ренесансу і кінчаючи впливом грецької філософії на весь розвиток європейської філософської думки.

1.  Давньогрецька філософія – філософія, що виникла в Стародавній Греції в VI столітті до н. е. і що існувала до самого кінця античності. До давньогрецької філософії по ідеям, методам та термінології відноситься філософія грецької (еллінізованої) частини Римської імперії, і взагалі велика частина філософських текстів, створених в цей період давньогрецькою мовою.

Самі античні автори, переймалися питанням про історичне начало філософії, вказували як на її родоначальників на фігури семи мудреців. Один з них, Фалес Мілетський, з часу Аристотеля вважається першим філософом Греції. Він – представник іонійської школи натурфілософії, до якої також належали Анаксімандр, Анаксімен, Ферекід Сіросскій, Діоген Аполлонійскій та інші.

За нею йде Елейська школа, що займалися філософією буття (бл. 580-430 рр.. до н.е.). До неї належали Ксенофан, Парменід, Зенон Елейський, Мелісса. Одночасно з цією школою існувала школа Піфагора, яка займалася дослідженням гармонії, міри, числа, до якої разом з іншими належали Філолай (кін. V ст. до н.е.), лікар Алкмеон (бл. 520 до н.е.), Теоретик музики, філософ і математик Архіт Тарентський (бл. 400-365 до н.е.). Її прихильником був також скульптор Поліклет Старший (кін. V ст. до н.е.).

Великими одинаками є Геракліт, Емпедокл і Анаксагор. Демокріт, з його енциклопедично всеохоплюючим мисленням, разом зі своїм попередником напівлегендарним Левкіппом і демокрітівскою школою, є завершенням досократовскої космології. До них можна віднести і ранніх софістів (Протагор, Горгій, Гіппій, Продік).

Завдяки трьом найвидатнішим представникам грецької філософії – Сократу, Платону і Аристотелю – Афіни приблизно на 1000 років стали центром грецької філософії. Сократ вперше в історії ставить питання про особистості з її рішеннями, що диктуються совістю, і з її цінностями. Платон створює філософію як закінчену світоглядно-політичну та логіко-етичну систему; Аристотель – науку як дослідницько-теоретичне вивчення реального світу.

Прихильники Платона групуються в школу, відому під назвою Академії (стародавня Академія – 348-270 рр. до н.е., середня – 315-215 рр. до н.е., нова – 160 р. до н.е. – 529 р. н.е.); найважливіші представники середньої Академії – Аркесілай і Карнеад; нової – Цицерон і Марк Теренцій Варрон (116-28 рр. до н.е.); за Академією слідує так званий «середній» (на відміну від «нового») платонізм (куди разом з іншими входили Плутарх Херонейскій (бл. 45 – 120 рр. н.е.) і Фрасілл (коментатор Платона і придворний астролог Тиберія).

Прихильники Аристотеля, більшою мірою відомі вчені, які займалися питаннями конкретних наук, називалися перипатетиками; серед більш стародавніх перипатетиків поряд з іншими відомі ботанік і характеролог Теофраст, теоретик музики Арістоксен (бл. 350 р. до н.е.), історик і політик Дікеарх з Мессіни; серед більш пізніх перипатетиків – фізик Стратон, географ і астроном Аристарх Самоський (учень Стратона, бл. 250 р. до н. е.) і Клавдій Птолемей (бл. 150 р. н.е.), лікар Гален, коментатор Аристотеля Андронік Родоський (бл. 70 р. до н. е.).

3. Теоретична філософія в значній мірі була неоригінальна. Вже її форма, дуже часто коментарі до творів філософічних класиків Платона і Аристотеля, показує цю неоригінальність. Може, найвидатнішим філософом пізньої античності був Прокл (410-481 рр.), також видатний математик, новоплатонік. Часи були вже зовсім інші: Прокл навіть потерпів від переслідування з боку християн. Бо за цей час поганська філософія вже виступала проти християнства в обороні політеїзму кесаря Юліана Відступника, який здійснив свою спробу реставрації поганства з платонізмом.

Прокл розробив заново «діалектичну методу» Платона: кожна думка, ідея проходить три стадії: залишається при собі, виходить із себе, до себе повертається. Його діалектика є, з одного боку, метода дослідження (також і математичного), з другого — шлях, яким ідуть процеси в сфері ідеального буття: тут все породжене відходить від того, що його породило, та знову повертається до нього. Але цей шлях «донизу» вже не такий простий, як у Платона — в сфері душевного буття повстають численні божественні істоти, боги, демони та духи, що утворюють над природою складний світ духовних істот, що вміщуються в життя світу і дають можливість Проклу розвинути забобонні магічні погляди. Картина світу у Прокла в будь-якому випадку «ієрархічна» — і ще в більшій мірі, як у Платона. Дивним чином в той час, як Прокл хоче використати свою філософічну працю (він залишив здебільшого складні коментарі до творів Платона) як основу для відновлення античної культури, в першу чергу античної поганської релігійності, його ієрархічний погляд не залишився без впливів на християнську філософію.

Від Прокла залежні і твори впливової християнської містики т. зв. «Араопагіки». Про з'єднання платонізму з християнством можна говорити при ознайомленні з філософією середньовіччя.

Зовнішню межу знайшла антична філософія в закритті філософічних шкіл в Афінах імператором Юстиніаном (529 р.). Філософи помандрували на Схід, до Персії, пізніше повернулися назад. Але школи, що мали чимале значення і для освіти християнських шкіл, зникли назавжди.

4. Таким чином давньогрецька філософія зробила визначальний вплив на всю історію західної і частково навіть світової філософії аж до сьогоднішнього дня. Самим терміном «філософія» ми зобов'язані саме Античності. Розквіт старогрецької філософії припадає на V-IV ст. до н. е., а відгомони її завмирали ще протягом тисячоліття. У Візантії і країнах ісламу панівне вплив грецької філософії зберігалося протягом усього наступного тисячоліття; потім, за часів Ренесансу і гуманізму, і в Європі відбулося відродження грецької філософії, що призвело до творчих новоутворень, починаючи від платонізму і арістотелізму епохи Ренесансу і закінчуючи впливом грецької філософії на весь розвиток європейської філософської думки.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

 

1.  Алексеев П.В., Панин А.В. Хрестоматия по философии: Учебноепособие. – М.: «ТЕИС». – 1996 г. – 416 с.

2.  Алешин А.И., Аршинов В.И. Об особенностях методологическогоосмысления развития современного естественнонаучного знания / ВСборнике «Философия, естествознание, социальное развитие» /С.Б.Крымский, Ю.В.Сачков, Я.Б.Зельдович и др. – М.: «Наука». – 1989 г. – 567 с.

3.  Асмус В.Ф. Античная философия. – М.: «Наука». – 1989 г. – 478 с.

4.  Богомолов А.С. Античная философия. – М.: «Политиздат». – 1985 г. – 557 с.

5.  Боннар А. Греческая цивилизация. – Ростов-на-Дону: «Феникс». – 1994г. – 568 с.

6.  Грушевицкая Т.Г., Садохин А.П. Концепции современногоестествознания: Учебное пособие. – М.: «Высшая школа». – 1998 г. – 383 с.

7.  Ильин И.П. Постмодернизм: Словарь терминов. – М.: «ИНИОН РАН-INTRADA. – 2001 г. – 344 с.

8.  История философии в кратком изложении / пер. с чешского И.И .Богута. – М.: «Мысль». – 1991 г. – 590 с.

9.  История философии: Учебное пособие для вузов / А.Н. Волкова, В.С. Горнев и др.; под ред. В.М. Мапельман и Е.М. Пенькова. – М.:«Издательство ПРИОР». – 1997 г. – 464 с.

10.  Кессиди Ф.Х. Сократ. – М. – 1976 г. – 314 с.

11.  Кириленко Г.Г., Шевцов Е.В. Краткий философский словарь. – М.:«Слово, АСТ». – 2002 г. – 480 с.

12.  Краткий философский словарь / Под ред. Розенталя М.и Юдина П. – М.:«Государственное издательство политической литературы». – 1952 г. – 614 с.

13.  Краткий философский словарь / Ред. Алексеев А.П. — Б.М.: «Проспект». – 2006 г. – Изд. 2-е. – 492 с.

14.  Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима. – М.:«Высшая школа». – 1990 г. – 315 с.

15.  Лосев А.Ф. Античная философия / Серия «Из истории мировойкультуры». – М.: «Наука». – 1977 г. – 204 с.

16.  Любимов Л. Искусство Древнего Мира. – М.: «Просвещение». – 1971 г. – 320с.

17.  Материалисты Древней Греции. Собрание текстов Гераклита, Демокрита и Эпикура / Общ. ред. и вступ. ст. М.А. Дынника. – М.:«УчПедГИз». – 1955 г. – 240 с.

18.  Назиров А.Э., Колесников М.А., Коуров В.Г. Философские основыконцепции современного естествознания (Физика и космология). – СПб.: «ШГПИ». – 1997 г. – 312 с.

19.  Немировская Л.З. Философия: Курс лекций. – М. – 1996 г. – 93 с.

20.  Основы современной философии. Издание 2-е дополненное. Серия«Мир культуры, истории и философии». – СПб.: Издательство «Лань». – 1999 г. – 170 с.

21.  Павленков Ф. Сократ, Платон, Аристотель, Сенека / Жизньзамечательных людей, биографическая библиотека. – М.: «Республика». – 1995 г. – 326 с.

22.  Платон. – Собр. соч. – Т. 1. «Государство». – М. – 1971 г. – 415 с.

23.  Пролеев СВ. История античной философии. – М.: «Реф-бук», К.:«Ваклер». – 2001 г. – 376 с.

24.  Рассел Б. История западной философии. – Новосибирск. – 1994 г. – 815 с.

25.  Русская философия: Словарь / Под ред. М.А. Маслина. – М.:«Республика». – 1995 г. – 655 с.

26.  Смирнов И.Н., Титов В.Ф. Философия. – М.: «Аревазун». – 1996 г. – 457с.

27.  Соколов В.В. От философии античности к философии Нового Времени.

Субъект - объектная парадигма. – М.: «Эдиториал УРСС». – 1999 г. – 336 с.

28.  Таранов П.С. Звезды мировой философии. – М.: «Аст». – 2001г. – 477 с.

29.  Философия. Часть 1. История философии: учебное пособие для вузов /Под ред. В.И. Кириллова, СИ. Попова, А.Н. Чумакова. – М.: «Юристъ». – 1996 г. – 304 с.

30.  Философский словарь / Мирошниченко В.Н., Остапенко Л.В., ШаховаЭ.В. – М. – 2004 г. – 560 с.

31.  Философский энциклопедический словарь / Губский Е.Ф., Кораблева Г.В., Лутченко В.А. – М.: «Инфра-М». – 1997 г. – 576 с.

32.  Философский энциклопедический словарь / Гл. редакция: Л.Ф. Ильичёв, П.Н. Федосеев, С. М. Ковалёв, В.Г. Панов. – М.: «Сов. Энциклопедия». – 1983 г. – 840 с.

33.  Фрагменты ранних греческих философов. – М.: Наука. – 1989 г. – 585 с.

34.  Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. – М.: «Высшая школа». – 1991 г. – 208 с.

35.  Чанышев А.Н. Философия Древнего Мира: Учебник для вузов. – М.:«Высшая школа». – 2001г. – 703 с.

36.  Энциклопедический словарь юного историка: (Всеобщая история)/ Сост.Н.С. Елманова, Е.М. Савичева. – М.: «Педагогика-Пресс». – 1993 г. – 448 с.

Міністерство освіти і науки України Чорноморський державний університет ім. Петра Могили Факультет політичних наук Кафедра всесвітньої історії КУРСОВА РОБОТА За спеціальністю 6.020302 Виникнення і становлен

 

• 14:21 05 Июля 2016
  Российско-китайский медуниверситет откроет магистерскую программу по TCM
• 01:21 05 Июля 2016
  На форуме МГУ Россия и Китай обсудят научно-образовательное сотрудничество
• 11:00 04 Июля 2016
  Реморенко: "ЕГЭ-туризм" в России сходит на нет
• 10:52 04 Июля 2016
  Летняя российско-австрийская школа откроется в Москве
• 15:31 01 Июля 2016
  В СПбГУ могут воссоздать географический факультет

Заказать уникальную работу