База знаний студента. Реферат, курсовая, контрольная, диплом на заказ

Міністерство освіти і науки України

Державний вищий навчальний заклад

«Київський енергетичний коледж»

Курсова робота

З дисципліни Політична економія

на тему:

Закономірності формування перехідної економічної системи та її особливості в Україні

Керівник Т.М. Коваленко

Розробила студентка групи 2БО-1

Кулєшова К.О.

2009

Вступ

Основна частина даної курсової роботи складається з 2-х розділів. Перший розділ має назву «Закономірності і особливості розвитку перехідних економік» і складається з 3-х підрозділів. В ньому розкриваються проблеми ринку, причини його переходу до наступного етапу, покращення його умов і т.д. Другий розділ, який складається з 2-х підрозділів, називається «Розвиток перехідних економік в Україні». В ньому показаний шлях переходу економічної системи до її нового етапу саме в Україні, дається пояснення терміну «державний суверенітет»…

В роботі висвітлюються такі поняття як перехідна економіка, її типи (локальна, глобальна, природно-еволюційна, реформаторсько-еволюційна), етапи (стабілізація, становлення ринку, реструктуризація), лібералізація економіки і т.п. Також не зайвою є тема про суверенітет України, адже економіка країни має безпосередній зв‘язок зі станом держави.

У висновках економістів є багато розбіжностей щодо даного етапу переходу. Наприклад, сутність перехідної економіки. Одні автори її змістом називають перетворення усієї системи соціально-економічних відносин, другі — формування реальних ринкових відносин, треті — побудову основ постіндустріального суспільства, четверті - перехід від однієї системи координації господарського життя суспільства до іншого тощо. А Сен-Симон, який першим показав необхідність виокремлення перехідного періоду, взагалі вважав перехід економічної системи є критичною епохою.

Перехід від нижчої стадії капіталізму до вищої тривав майже чотири десятиліття (розпочався в останній третині XIX ст. і закінчився на початку XX ст.). За цей величезний проміжок часу стався ряд важливих для світової і, зокрема, української економіки. Перехідний період залежить від характеру економічних реформ. Так як він є тривалим економічним явищем, економісти виокремлюють нову науку - транзитологію, що вивчає переходи від однієї суспільно-економічної формації до іншої.

Ця тема актуальна і зараз. Економічні системи є досить нестабільними, тому кожний раз, коли порушується їхня рівновага, економісти знову повертаються її до перехідного періоду.

Для написання курсової роботи було використана декілька посібників та економічних видань, зокрема підручник за редакцією К. Т. Кривенка, також навчальний посібник з регіональної економіки, виданий А.О Єпіфановим та І.В. Салом, та ін.

Розділ 1. Закономірності і особливості розвитку перехідних економік

 

1.1  Поняття, сутність та основні етапи еволюційного переходу економічної системи до її наступного типу

 

Сутність перехідної економіки. У з’ясуванні сутності перехідної економіки слід виходити з того, що проблема перехідних періодів не є новою для економічної науки. Спочатку вона виникає у зв’язку з переходом від аграрного суспільства до індустріального. Згодом до зазначеної проблеми звертаються представники марксизму у зв’язку обґрунтуванням теорії переходу від капіталізму до соціалізму.

Одним з перших, хто показав на необхідність виокремлення перехідного стану суспільства був французький економіст Сен-Симон. Він розрізняв два типи епох: органічну (нормально функціонуючу систему) і критичну (перехідну).

За сучасних умов перехідні процеси в суспільстві розглядаються у контексті трьох основних аспектів:

— перехідні процеси у розвинутих капіталістичних країнах;

— перехідні процеси у країнах, що розвиваються;

— перехідні процеси у постсоціалістичних країнах.

Головний зміст перехідного періоду — це зміни в економіці.

Економіка, таким чином, набуває за умов перехідного періоду особливої якості, вона характеризує своєрідний «проміжний» стан суспільства. Звідси випливає і особливий характер перехідної економіки, який відрізняє її від «звичайних» економік.

Економічні системи змінюють одна одну не раптово, стрибкоподібно, а поступово.

Перехід до ринку є складним процесом, який потребує методологічного і теоретичного обґрунтування, певної системи і логіки мислення, послідовності та цілеспрямованості дій, розуміння поставленої мети і пошуку засобів її досягнення.

Сутність та основні ознаки перехідних економічних систем.

У з’ясуванні сутності перехідної економіки слід виходити з того, що проблема перехідних періодів не є новою для економічної науки. Спочатку вона виникає у зв’язку з переходом від аграрного суспільства до індустріального. Згодом до зазначеної проблеми звертаються представники марксизму у зв‘язку з обґрунтуванням теорії переходу від капіталізму до соціалізму.

Одним з перших, хто показав на необхідність виокремлення перехідного стану суспільства був французький економіст Сен-Симон. Він розрізняв два типи епох: органічну (нормально функціонуючу систему) і критичну (перехідну).

Процеси переходу від менш розвинутої економічної системи до розвинутішої мають різну тривалість, зумовлену передусім сутністю попередньої та наступної економічних систем. Перехідний період від однієї суспільно-економічної формації до іншої, які є однотипними за соціально-економічним змістом, здебільшого еволюційний, менш тривалий і руйнівний. Так, зокрема, відбувався перехід від рабовласницького до феодального, а потім від феодального до капіталістичного економічного способу виробництва. Водночас окремі складові економічної системи можуть по-різному трансформуватися у відповідні підсистеми розвинутішого економічного способу виробництва.

Значна відмінність може існувати і в процесі трансформації одного економічного укладу в інший. Наприклад, перетворення дрібнотоварного виробництва на капіталістичне відбувається шляхом відокремлення безпосередніх працівників від засобів виробництва здебільшого насильницьким методом з боку держави, як це мало місце у Великобританії під час переходу від феодалізму до капіталізму.

Перехідний період спостерігається і в межах однієї економічної системи, зокрема у процесі еволюції від менш розвинутої стадії або ступеня до розвинутіших. Так, перехід від нижчої стадії капіталізму до вищої тривав майже чотири десятиліття (розпочався в останній третині XIX ст. і закінчився на початку XX ст.). Упродовж цього періоду відбувались не істотні (докорінні), а інші якісні зміни в економічній системі, тобто якісні зміни у межах єдиної сутності. Процес трансформації постсоціалістичних країн в інші економічні системи супроводжується істотними змінами.

Економісти по-різному трактують сутність перехідної економіки. Одні автори її змістом називають перетворення усієї системи соціально-економічних відносин, другі — формування реальних ринкових відносин, треті — побудову основ постіндустріального суспільства, четверті - перехід від однієї системи координації господарського життя суспільства до іншого тощо. Неоднаково вчені тлумачать також ту економічну систему, від якої Україні потрібно переходити до наступної. Більшість дослідників називає її командно-адміністративною, окремі — планово-економічною або соціалістичним устроєм. Проте такі визначення неадекватно відображають сутність перехідної системи, оскільки в них не охоплюється цілісна економічна система.

Перехідна економіка — економічна система однієї або кількох країн у процесі їх трансформації в сутнісно новий стан шляхом проведення радикальних суспільних реформ.

Найважливішими є реформи в економіці і політиці, що зумовлено нерозривною взаємодією цих підсистем суспільних відносин. Так, основною проблемою при проведенні економічних реформ є трансформація відносин економічної власності, а при здійсненні політичних — радикальні зміни влади. У свою чергу, власність переходить у владу і навпаки. Органічну єдність економіки і політики засвідчує зміст категорії «економічна політика».

Перехід від однієї економічної системи до іншої відбувається в різних країнах, їх найдоцільніше розмежувати за ознаками формаційного підходу:

— перехід більшості слаборозвинутих країн, де переважає багатоукладна економіка, до економічної системи капіталізму.

— перехід великої групи постсоціалістичних країн залежно від характеру проведених економічних реформ або до капіталізму взірця XIX ст., або до сучасної соціально орієнтованої чи змішаної економіки;

— перехід розвинутих країн до розвинутішої економічної системи, який відбувається нині у процесі соціалізації економіки. Найяскравішим виявом цього є активне формування шведської моделі соціалізму.

Період перехідної економіки (який залежить від характеру економічних реформ) є тривалим і важливим економічним явищем, тому сучасні українські і закордонні економісти, а також представники інших суспільних наук виокремлюють нову науку — транзитологію.

Транзитологію (лат. transitus— перехід) — суспільна наука, яка вивчає сутність, основні етапи та форми трансформаційних процесів при переході від однієї суспільно-економічної формації до іншої.

У межах цієї науки виокремлюють економічну транзитологію, предметом вивчення якої є сутність, основні етапи та форми трансформаційних процесів при переході від однієї економічної системи до іншої. Процес трансформації економічних систем необхідно доповнювати змінами у відносинах юридичної власності (передусім у володінні, розпоряджанні і користуванні власністю), а отже, у власності загалом. Такі зміни мають удосконалювати соціальну структуру суспільства і формувати середній клас, а також змінювати ідеологію, мораль, звичаї та інші інституційні перетворення.

Риси перехідної економіки. Своєрідність перехідної економіки більш повно проявляється в її рисах, до яких відносять:

1) особливий характер неврівноваженості перехідної економіки;

2) альтернативний характер перехідної економіки;

3) особливий характер суперечностей у перехідній економіці;

4) наявність у перехідній економіці особливих — перехідних економічних форм;

5) історичність перехідної економіки.

Зміст перехідної економіки вирішальним чином зумовлений її чинниками. Вони можуть бути представлені трьома групами: природно-кліматичні, виробничо-економічні соціокультурні.

Типи перехідної економіки. Історії відомі різні типи перехідної економіки. Якщо в основу їх градації покласти такі критерії, як масштаби і характер перехідних процесів, то можна виділити відповідно такі типи перехідної економіки: за масштабами перехідних процесів —локальний і глобальний; за характером перехідних процесів — природно-еволюційний та реформаторсько-еволюційний.

Локальна перехідна економіка дає уявлення про характер перехідних процесів на обмеженому (локалізованому) територіальному просторі — в окремій країні чи певному регіоні. Тому за умови класифікації типів перехідної економіки згідно з її масштабами локальна перехідна економіка с вихідним типом перехідної економіки.

Глобальна перехідна економіка характеризує єдиний процес змін у масштабах всього світового господарства чи у межах певної цивілізації. Відносно до локальної перехідної економіки глобальна є визначальною, оскільки характеризує і визначає глобальні перспективи першої.

Природно-еволюційний тип перехідної економіки відображає природну холу еволюції економічних систем під впливом зазначених вище факторів. Цей тип лежить в основі переходу від одного економічного стану до іншого. Тому даний тип перехідної економіки с основним. Більшою мірою він прийнятний для глобальних перехідних процесів, хоча і локальні перехідні економіки результатом свого розвитку здебільшого зобов'язані природно-еволюційним процесам.

На відміну від природно-еволюційного типу перехідної економіки, який передбачає об'єктивний (незалежний від волі і свідомості) «самоплив» перехідних процесів, реформаторсько-еволюційний тип характеризується певним свідомим регулюванням перехідних процесів з боку суспільства, у даному разі мова йде лише про свідоме використання об'єктивних факторів економічного прогресу. Тому за цього типу перехідної економіки об'єктивну еволюцію можна прискорити. Зазначений тип характерний для локальною типу перехідної економіки.

Основні етапи переходу до ринку. Згідно з теорією національної макроекономіки перехід від регламентовано-планової до ринкової економіки передбачає три етапи: стабілізація, становлення ринку, реструктуризація.

1. Стабілізація. Уряд спрямовує свої зусилля на подолання інфляції та інших негативних наслідків розпаду соціалістичної системи. Це найтяжчий період, оскільки, як правило, супроводжується спадом виробництва національного продукту, зростанням цін, поляризацією суспільства.

Отже, у період стабілізації першочерговим завданням є розв'язання проблеми стабілізації фінансів загалом, тобто відносин з приводу руху грошей і товарів. Ознаки нестабільних фінансів — інфляція чи навіть гіперінфляція, яка загрожує обернутися катастрофою для всього народного господарства. Тому стабілізаційні заходи мають бути рішучими і спрямовуватися на подолання фінансової кризи, передусім інфляції, через зменшення, а відтак і ліквідацію бюджетного дефіциту. Необхідно скасувати контроль за цінами і таким чином вирішити питання нестачі товарів першої необхідності.

Однак період стабілізації ще не розв'язує економічних і соціальних проблем у країні. Стабільний стан на ринку товарів і послуг, що характеризується відносною сталістю, появою товарів, відносною платоспроможністю споживачів є лише першим кроком до створення механізму ринкової економіки.

2. Становлення ринку. Передбачає створення основних інституцій ринкової економіки, роздержавлення і приватизацію національного капіталу, трансформацію ринкової інфраструктури і механізму функціонування виробництва та обміну відповідно до правил ринкової економіки. Формування ринкового механізму можливе на основі надійної економічної стабілізації, яка повинна супроводжуватися зростанням виробництва національного продукту, платоспроможністю споживачів, зниженням внутрішньої і зовнішньої заборгованості тощо.

Ринкова економіка спирається на три фундаментальні принципи: економічну свободу, економічні контрактні відносини і приватну власність.

Економічна свобода — широта економічної поведінки суб'єктів господарювання при виборі форм власності та сфери докладання своїх зусиль, здібностей, знань, професії, способів розподілу доходів, споживання матеріальних благ.

Економічні контрактові відносини — відносини з приводу взаємних юридичних зобов'язань щодо здійснення економічних операцій (купівлі-продажу товару, передання іншій особі права власності, створення товариства чи спільного підприємства).

Принцип приватної власності — принцип, згідно з яким людина має невід'ємне право володіти, управляти та розпоряджатися своєю власністю незалежно від того, особиста це власність (наприклад, будинок) чи економічна структура (компанія).

Переведення економіки на ринкову основу передбачав реалізацію названих трьох принципів (економічної свободи, економічних контрактових відносин і приватної власності). У цьому процесі виділяють дві стадії — нижчу і вищу. На нижчій стадії усуваються перепони па шляху до економічної свободи та конкуренції, успадковані від планової системи; на вищій — створюється нова система, що базується па приватній власності та законах ринку.

Утвердження головних економічних свобод можливе за наявності таких ключових умов:

1) скасування контролю за цінами з тим, щоб приватні особи та організації мали змогу реалізовувати товари на договірній основі. Державне регулювання цін заперечує існування головної економічної свободи — свободи обміну й торгівлі. Із його скасуванням відбувається розвиток таких ринкових структур, як валютні, фондові та товарні біржі;

2) відмова від державного регулювання економіки - вказівок держави як, що, яким чином і в якій кількості виробляти. Галузеві міністерства можуть бути розформовані, оскільки управління виробництвом перейде до самих підприємств;

3) усунення бар'єрів у міжнародній торгівлі.

Період становлення ринку започатковується створенням правових інституцій. Цей процес потребує значно більшого часу, ніж скасування контролю за цінами.

При створенні правових основ ринкової економіки важливо враховувати юридичні нюанси. Наприклад, комерційне право у країнах з ринковою економікою містить закон про іпотечний кредит, згідно з яким будь-яка фізична чи юридична особа може позичити гроші під заставу своєї нерухомості, у разі неповернення позички кредитор набуває права володіння заставним майном. Цю систему дуже складно втілити в життя, оскільки вона потребує розроблення, зокрема, механізму засвідчення дійсного власника майна, однак вона надзвичайно важлива для ефективного функціонування економіки.

3. Реструктуризація. Означає зміну характеру і структури виробництва та зайнятості під впливом ринкових сил. Цей етап є підсумковим. Національна економіка повинна набути всіх ознак ринкової щодо співвідношення приватної і неприватної власності на користь приватної, створення корпорацій і контрактної системи їх функціонування на ринках капіталів, товарів, кредитів, розвитку конкуренції, зростання обсягів національного продукту, доходів населення і рівня його життя.

Це період реалізації національно-економічного мислення уряду країни і нації загалом щодо реорганізації економічної системи, який має завершитися оновленням основного капіталу, продукту, зміною пропорцій продуктивних сил і товарів на споживчому ринку.

Здійснення структурних перетворень — одне із найневідкладніших і найскладніших завдань перехідного періоду. Здійснення перетворень на кожному етапі потребує неоднакового часу. Наприклад, стабілізаційний період може тривати від року до трьох, залежно від глибини кризи та ефективності дій уряду; процес становлення ринку - приблизно п'ять років за умови, що політична ситуація є досить стабільною, а уряд дотримується курсу економічних реформ; структурне коригування — впродовж життя одного покоління, оскільки командно-адміністративна система мала згубні економічні наслідки.

 

1.2   Лібералізація та демонополізація економіки

 

Важливими закономірностями перехідної економіки є лібералізація та демонополізація економічної діяльності.

Сутність лібералізації економіки та її основні напрями. Найпоширенішим визначенням лібералізації в сучасній економічній літературі с таке: розширення свободи економічної діяльності господарюючих суб'єктів, зняття обмежень на таку діяльність, а отже, забезпечення свободи підприємництва.

Лібералізація економіки — перехід до приватної капіталістичної власності та основаного на ній ринкового механізму саморегулювання як основної підсистеми господарського механізму.

Основними напрямами лібералізації економіки є свобода підприємницької діяльності, лібералізація цін, а також лібералізація зовнішньоекономічної діяльності.

Свобода підприємницької діяльності здебільшого забезпечується відокремленістю товаровиробників, свободою встановлювати господарські зв'язки з іншими господарюючими суб'єктами тощо.

Лібералізація цін передбачає перехід від державного ціноутворення до ринкового, тобто встановлення ціп на вільному ринку залежно від співвідношення попиту і пропозиції. Проте така лібералізація цін означає повернення до вільної ринкової економіки взірця XVI—XIX ст., якої натепер не існує у жодній розвинутій країні. Там домінують монополії (у тому числі олігополії), яким належить вирішальний вплив на механізм ціноутворення в умовах переважання монополістичної конкуренції. Державне ціноутворення та лібералізація цін базуються відповідно на державній та приватній власності, кожна з яких окремо (тобто без їх оптимального поєднання) гальмує розвиток продуктивних сил. Щоб уникнути крайнощів між лібералізацією цін і ціноутворенням, слід проводити раціональну цінову політику, що передбачає державне регулювання цін. Доцільною лібералізація цін може бути за умов здійснення й лише щодо свободи визначення цін виробниками і споживачами при дотриманні законів вартості, грошового обігу, а також і закону попиту та пропозиції. Внаслідок використання моделі «шокової терапії» у перехідній економіці України відбулась і шокова лібералізація цін. Так, лише за 1991 —1995 рр. ціни зросли більше ніж у сто тисяч разів, що стало вагомим чинником тотального зубожіння населення.

Отже, необхідне пряме і опосередковане регулювання ціп державними органами з урахуванням досвіду розвинутих країн.

Соціальна політика у перехідній економіці. Відсутність фінансової стабільності та збалансованості економіки, структурна криза й інші негаразди вимагають проведення науково обґрунтованої соціальної політики. Найважливішим її завданням в цей період є недопущення зниження життєвого рівня населення.

Після проголошення незалежності України основою економічної і соціальної політики стала неокласична концепція (монетаризм). Відповідно до її постулатів найкращий соціальний захист населення забезпечує сам ринок. Тому впродовж перехідного періоду значно посилилось майнове розшарування, з'явився великий прошарок надлишкової робочої сили з вищою або середньою спеціальною освітою, катастрофічно зросли масштаби бідності тощо.

Щоб забезпечити соціальний захист, держава має у законодавчому порядку встановити основні соціальні гарантії, забезпечити механізм їх реалізації та функції надання соціальної підтримки.

Найчисленнішою групою, яка потребує захисту проголошеного в Конституції права на працю, є працездатне населення. Воно має бути забезпечене робочими місцями відповідно до набутих професій (спеціальностей), захищене від безробіття. Тому держава повинна активно здійснювати регулювання ринку робочої сили шляхом створення робочих місць, стимулювання підприємництва. Вирішальним чинником розв'язання цієї проблеми є збільшення державних інвестицій. Проте частка чистих інвестицій в Україні за 1999-2000 рр. скоротилась з 16,3% до 2,9%, що поряд з іншими чинниками призвело до зменшення зайнятості з 25,4 до 18,8 млн. осіб (за офіційними даними).

Насправді рівень безробіття, за підрахунками західних експертів, досягав у ці роки до 35% працездатного населення, при цьому не враховувались особи, що перебували у вимушених відпустках, тимчасово зайняті та ін. Внаслідок пожвавлення економіки у наступні роки рівень безробіття значно скоротився. Проблема безробіття в країні значною мірою вирішується шляхом вимушеної міграції майже 7 млн. осіб, які щороку переказують на батьківщину приблизно 7 млрд. дол.

Соціального захисту вимагають безробітні. Хоча у 2000—2003 рр. середній рівень допомоги по безробіттю підвищився і становив 118 грн. па місяць, проте він був у З рази менший від прожиткового мінімуму.

Певних соціальних гарантій в Україні потребує і частина зайнятого населення, яка одержує низьку заробітну плату. На початку 2004 р. майже половина з них отримувала заробітну плату, нижчу від прожиткового рівня.

Одним з елементів соціального захисту населення є правове регулювання найманої праці, яке здійснюється шляхом законодавчого встановлення мінімального рівня заробітної плати, пенсій. В Україні наприкінці 1996 р. мінімальний розмір заробітної плати був 15 грн. на місяць, у 2003 р. — 185 грн. на місяць, що становить майже 60% прожиткового мінімуму, у 200-1 р. до листопада — 205 грн., а відтак — 262 грн.

У 2004 р. в Україні почала втілюватися нова пенсійна реформа, сутність якої полягає у впровадженні замість одного рівня пенсійного забезпечення з централізованого пенсійного фонду трирівневої системи:

— солідарної, що забезпечує мінімальний фізичний рівень виживання;

— накопичувальної, яка формується за рахунок обов'язкових страхових внесків від фонду заробітної плати. Ці внески є власністю платника і можуть бути передані в спадщину, проте для отримання пенсій з цього фонду необхідно чекати 15—20 років;

— добровільної, розрахованої на людей похилого віку, які, отримуючи високі доходи, можуть робити додаткові внески па свої індивідуальні рахунки. Однак уряд для розрахунку пенсій маніпуляційно зменшив середньомісячну зарплату за 2002 р. з 376 грн. до 306,5 грн., чим істотно занизив найнижчі пенсії. Тому пізніше урядом було прийнято рішення збільшити пенсії на 16—20 грн., а відтак довести до 284 грн. Проте диференціація мінімальних і .максимальних пенсій становить 1:30, а найбільші пенсії перевищують 10 тис. грн., що свідчить про дискримінаційний характер пенсійної реформи. Крім того, приблизно 80% пенсіонерів до 2005 р. отримували однакову пенсію незалежно від трудового стажу та ін.

В Україні населення недостатньо забезпечене житлом: у 1986—1990 рр. щороку вводилося майже 20 млн. житлової площі, але ця проблема так і не була вирішена.

У 2003 р. в експлуатацію було здано 6,4 млн. м житла, в тому числі 3,9 млн. за кошти населення; на черзі перебувало 1,5 млн. сімей.

Отже, у перехідній економіці в Україні залишається низка невирішених гострих соціально-економічних проблем.

Такі проблеми існують і на мікрорівні — рівні підприємств.

Економічні закони — внутрішньо необхідні, стійкі, сутнісні зв'язки між економічними явищами, процесами, елементами економічних системи.

Економічні закони, як і закони природи, є об'єктивними. Однак вони відмінні від них тим, що виникають, розвиваються і функціонують лише в процесі економічної діяльності людей, їхня дія не вічна. Економічні закони не є абсолютними, окремі люди і групи людей можуть у своїй економічній поведінці відхилятися від вимог, які вони диктують.

Система економічних законів охоплює їх різні групи і типи. Виділяють такі основні групи законів:

1. Закони, що діють протягом різних історичних періодів:

— всезагальні економічні закони (властиві всім суспільним способам виробництва);

— загальні економічні закони (діють у декількох економічних формаціях);

— специфічні економічні закони (діють у межах одного суспільного способу виробництва);

— стадійні закони (характерні для однієї зі стадій виробництва).

2. Закони сфер суспільного відтворення — виробництва, розподілу, обміну, споживання.

3. Закони розвитку і функціонування окремих економічних підсистем.

Економічною наукою пізнано чимало законів розвитку виробництва в цілому і національних економік зокрема.

Їхня специфіка в тому, що вони функціонують в усі періоди розвитку виробництва, в усіх країнах з різним державним ладом і виявляють свою дію через однакові явища і параметри.

За характером вияву ці економічні закони класифікують на:

—- закон господарської (економічної) збалансованості;

— закон товарообміну;

— закон товаровиробництва.

Закон господарської (економічної) збалансованості. Однією з вимог цього закону є приведення до стабільного стану на ринку національної пропозиції (В = Qц, де Q — фізична кількість товарів і послуг; ц — ціна одиниці товару і послуги) і національного попиту (ƲГм, де Гм, — грошова маса на руках у покупців; Ʋ — коефіцієнт оборотності грошової маси).

Закон господарської (економічної) збалансованості — закон, який виражає відповідність національно-економічного мислення вимогам дії об'єктивних економічних законів, співвідношення головних ринкових пропорцій (попиту і пропозиції) та їх динаміку.

Перехід до ринку неможливий без забезпечення рівності між попитом і пропозицією:

Qц= ƲГм.

За спаду виробництва і незмінності розміру грошових доходів населення рівність між попитом і пропозицією порушується, тобто вони не є збалансованими. Однак закон господарської збалансованості вимагає, щоб основні компоненти ринку — національна пропозиція Q↓ц і національний попит ƲГм, — були урівноважені, збалансовані.

Закон товарообміну. Дії цього закону підпорядковані всі суб'єкти ринку: приватні особи, підприємства, уряд, місцева адміністрація, тобто продавці і покупці.

Закон товарообміну — закон, який виражає узгодження ціни купівлі-продажу товарів між продавцем і покупцем, відповідність якісних і споживчих характеристик товару якісним (споживчим потребам покупця).

Основні категорії, через які виявляється вплив закону товарообміну — попит ƲГм і пропозиція Qц.

Попит — платоспроможна потреба, яку споживачі можуть задовольнити, придбавши певну кількість товарів і послуг.

Попит об'єднує покупців товарів. Він визначається кількістю споживачів, згодних купити товари і послуги за відповідними цінами, і виражається у грошовій формі.

Елементами попиту є:

— потреби (бажання придбати певний товар чи послугу);

— кошти для їх придбання.

Пропозиція — кількість товарів і послуг, представлених на ринку в кожний конкретний момент часу, і середня ціна за реалізацію одиниці товару чи послуги.

Вона об'єднує всіх виробників (продавців).

Елементами пропозиції є:

— готовність до відчуження певного виду товару чи послуги;

— умови, за яких виробник готовий їх продати (ціна).

Головний ринковий індикатор для виробника, тобто джерело інформації, — ціна. її аміни дають йому змогу прогнозувати свої шанси на ринку і можливі доходи від відповідної реакції на ці зміни.

Якщо ціна товару зростає, підвищується і попит на нього. Зниження ціни на товар або послугу є сигналом про зниження попиту, в такому разі виробники змушені скорочувати виробництво товарів і послуг.

Для покупця ціна також є індикатором щодо використання їх грошових доходів. Виробник намагається продати якнайбільше товару за якнайвищу ціну, а покупець — купити якнайбільше товару за якнайнижчу ціну. Узгоджена між ними ціна є підставою купівлі-продажу товару.

Товар Q переходить до покупця, а гроші Гм — до продавця:

Q=Ʋ

Закон товаровиробництва — закон, який виражає співвідношення вартості затрат праці, капіталу та вартості створеного продукту і частки в ньому валового (чистого) продукту.

Основними категоріями, за допомогою яких простежується дія цього закону, є: валовий випуск В, матеріальні витрати (проміжне споживання) О, кількість живої праці Т, валовий прибуток ВП. Суть товаровиробництва полягає в тому, щоб створити максимальну частку валового прибутку: чим більший ВП, тим вищий показник праці Т і нижчий показник матеріальних витрат О. Величина Т+ВП є валовим внутрішнім продуктом (ВВП), створеним протягом року.

Прагнення до створення ВВП перетворюється на самоціль і є явищем настільки позитивним, наскільки воно необхідне і неминуче. Адже ВВП — реально створене багатство нації, матеріальні цінності і послуги, які є основою відтворення життя і діяльності людей. Чим більший розмір новоствореного продукту Т+ВП, тим ефективніша національна економіка, тим багатше суспільство, тим більша ймовірність розв'язання суспільних проблем.

У постійній необхідності збільшення обсягу новоствореного продукту Т+ВП і полягає дія закону товаровиробництва. Зростання обсягів виробництва за дієвого механізму зменшення матеріальних витрат на виготовлення продукції забезпечує збільшення прибутків виробників і національного доходу суспільства.

Отже, закон товаровиробництва висуває до національної економіки загалом і виробників зокрема такі вимоги:

— остаточні результати виробництва продукції мають бути більші за загальні витрати;

— зменшення матеріальних витрат на виробництво продукції (якщо вони й зростають, то це зростання повинно відбуватися нижчими темпами, ніж зростання обсягу виробництва продукції);

— збільшення витрат та відшкодування втіленої праці за зростання обсягів новоствореної вартості, зокрема тієї її частини, що є додатковою вартістю;

— обсяг новоствореної вартості має задовольняти матеріальні потреби не лише працівників матеріальної сфери, а й тих, хто не працює (школярі, студенти, пенсіонери, інваліди), і зайнятих у сфері послуг.

Економічні закони є об'єктивними за своїм змістом, можуть виявлятися і діяти стихійно або через цілеспрямовану діяльність людей. Стихійність у дії законів пояснюється не лише незнанням їх вимог, а й тим, що за ідеологічної розрізненості людям бракує організованості, єдиної програми, яка б відповідала вимогам цих законів і, отже, уможливлювала послаблення чи нейтралізацію руйнівної сили певних законів або використання їхніх переваг.

 

1.3  Основні напрями формування нової економічної системи у постсоціалістичних країнах. Економічні закони

Основні моделі перехідної економіки в постсоціалістичних країнах.

У другій половині 80-х і початку 90-х років формувались кілька основних моделей трансформації економічних систем інших постсоціалістичних країн, зокрема неокласична, градуалістська, інституціональна.

Неокласична модель. Її розробили Д. Сакс, Я. Корнаї, Ф. Фрідмен, Дж. Стінглер та ін. Модель передбачає орієнтацію на абсолютне переважання приватної власності, механізму вільного ринкового саморегулювання економіки, опору на іноземні інвестиції, швидку лібералізацію цін та зовнішньої торгівлі (без раціонального поєднання з політикою протекціонізму), скорочення соціальних витрат держави, значну соціальну диференціацію суспільства, наголошує на досягненні фінансової стабілізації.

Неокласична модель пропонує комплекс загальних рекомендацій усім країнам, які перебувають на етапі перехідної економіки, незалежно від рівня їх соціально-економічного розвитку.

Ортодоксальний варіант моделі передбачає, що сутністю перехідного періоду є жорстка кредитно-грошова політика, мінімізація дефіциту державного бюджету та стабілізація валютного курсу. Прихильники іншого варіанта до цих заходів пропонують долучити проведення політики доходів.

Наголошується, що невиконання будь-якої з названих умов деформує процес трансформації, а з метою зменшення ризиків від поступових реформ необхідна «шокова терапія». За таким сценарієм здійснюються реформи в деяких латиноамериканських країнах, Україні, Росії. Цю модель розробляли спеціалісти МВФ та Світового банку.

Градуалістська модель. Автори градуалістської (від англ. gradual — поступовий) концепції трансформації провідну роль відводять стабілізації виробництва (Дж. Гелбрейт, В. Леонтьєв та ін.). Ці економісти усвідомлюють, що, зважаючи на тривалість перехідного етапу, ймовірність забезпечення народного господарства внутрішніми інвестиціями, зміни структури сукупної пропозиції та попиту і створення умов для соціальної адаптації населення можливі лише за умови стабільного випуску економічних благ. Градуалісти наполягають, що низький рівень рентабельності доречніший, ніж падіння обсягів виробництва.

Концепція не передбачає тотальної приватизації і необачної лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, скорочення соціальних витрат, акцентує на перевазі колективних цінностей. «Градуалістів» поділяють на «еволюційних» (вважають доцільною еволюцію наявних структур) та «помірних» (схильні до державного втручання в економіку). Найпослідовніше градуалістська концепція реалізується в Китаї.

Інституціалістська модель. Інституціалісти наголошують на необхідності інституціональних змін у суспільстві, які передбачають еволюційні трансформаційні процеси не тільки у сфері базисних відносин (до яких вони відносять зміни прав власності), а й у законодавстві, діяльності держави та громадських організацій, звичаях тощо. Окремі теоретики неоінституціоналізму (Д. Норт) основою інституціональних змін вважають приватизацію.

Антигуманною була «шокова терапія» за неокласичною моделлю. її реалізація в латиноамериканських країнах призвела до стрімкого зубожіння більшості населення, поляризації суспільства, посилення сировинної орієнтації країн у зовнішньоекономічній діяльності. У Чилі, яку вважають еталоном неокласичного варіанта реформ, відбулися значні скорочення соціальних витрат, масове зубожіння населення. Яскравим прикладом запровадження цієї моделі є Росія, Україна.

У Конституції незалежної України в ст. 1 проголошувалось, що «Україна с суверенна і незалежна демократична, соціальна, правова держава», тобто підкреслювалась соціальна спрямованість розвитку країни. Пізніше у багатьох документах органів влади йшлося про необхідність побудови ринкової, соціально орієнтованої та змішаної економіки, що означало неузгодженість у формулюванні цілей. На практиці була втілена модель ринкової економіки взірця XIX ст. з мінімальним соціальним захистом населення. Окремі елементи такого захисту були вперше впроваджені ще в Німеччині урядом О. Бісмарка наприкінці XIX ст. Отже, продекларовані різноспрямовані цілі не мали нічого спільного з реаліями. Основними причинами цього були такі напрями трансформації економічної системи, як надмірна (шокова) лібералізація цін і зовнішньоекономічної діяльності, поспішна приватизація тощо, які призвели до тотального зубожіння населення.

Розділ 2. Розвиток перехідних економік в Україні

 

2.1  Національно-ментальні засади України. Суверенітет України та шляхи його досягнення

 

Національно-ментальні засади ринку в Україні.

Формування ринку в Україні потребує передусім національних системних перетворень, пов'язаних зі зміною національного мислення, ставлення до державності, до праці, до ще існуючих стереотипів так званого соціалістичного господарювання. Теорія і практика довели, що успішне функціонування ринків забезпечується дотриманням двох важливих особливостей, що випливають з рівняння ринку:

Qц= ƲГм

економічний перехід закон постсоціалістичний

де Q — фізична кількість товарів, робіт і послуг; ц — ціна одиниці товару, робіт і послуг; Гм — грошова маса; Ʋ — коефіцієнт оборотності грошової маси. Першою особливістю є те, що це рівняння відображає рівновагу ринку: Qц — пропозиція, ƲГм — попит. Знак рівності між ними означає, що пропозиція і попит врівноважені. Друга особливість полягає в тому, що воно характеризує збалансованість економічної системи, за якої спостерігається не лише рівновага на ринку, а й встановлення оптимальних пропорцій між працею і капіталом, між обсягом виробництва і обсягом споживання, між доходами і витратами, між сферою виробництва товарів і сферою соціальних послуг тощо.

На сучасному етапі переходу до ринку економіка України відносно врівноважена, що свідчить про певну економічну стабільність. Однак ця рівновага і стабільність настільки неміцні, що найменші невиважені дії в управлінні й регулюванні призведуть до їх порушення, яке матиме наслідком зростання цін, зниження реальних доходів і рівня життя населення.

Отже, завдання полягає в приведенні економічної системи України до збалансованого стану, за якого негативні тенденції, зокрема інфляція, зниження реальних доходів тощо практично будуть неможливі. Це досягається розв'язанням двоєдиного завдання:

1) конкурентоспроможності виробників, які виробляють таку кількість товарів і послуг Q , якої потребують споживачі;

2) платоспроможності споживачів, які отримують доходів Гм, стільки, щоб придбати потрібну кількість товарів і послуг у потрібний час за ціною ц.

Збалансована економічна система не є явищем постійним. Вона може змінювати свої параметри в той чи інший бік. Економічна система така ж динамічна, як і будь-яке суспільне явище. Отже, важливо утримувати її у збалансованому стані. Теорія збалансованої економіки стверджує, що між динамікою обсягу виробництва IQ, обсягу грошових доходів Iг, і цін Iц мають зберігатися певні співвідношення темпів їх зростання:

IQ > Iг > Iц.

Нерівність показує, що за збалансованої економічної системи обсяг виробництва зростає вищими темпами, ніж обсяг грошових доходів, а ціна — нижчими темпами, ніж грошові доходи. Якщо обсяги і структура національного продукту задовольняють потреби споживачів, а грошові доходи забезпечують споживачам платоспроможність, то ціна не перевищує рівня, за якого ринок врівноважений, а економічна система збалансована.

Досягнення такого рівня збалансованості й стабільності має стати предметом створення української моделі ринкової економіки. Її сутність полягає в тому, щоб забезпечити збалансування параметрів національної виробничої функції, досягти необхідного рівня продуктивності та ефективності праці і капіталу. Національний капітал НК — це сумарна вартість праці Т, основного капіталу К і оборотного капіталу О:

НК = О + Т + К.

Національна виробнича функція описується рівнянням:

ОƲ = aF (Т.К).

Де Ʋ — коефіцієнт оборотності оборотного капіталу; а — параметр, який виражає стан технологій у конкретний час, є величиною постійною.

Сутність економічного суверенітету.

Суверенітет країни є складною і багатоаспектною категорією, найважливішими складовими якої є політичний і економічний суверенітети.

Державний суверенітет, суб'єктом якого є держава, містить дві найважливіші складові. Зміст першої розкривається у верховенстві держави па своїй території. Це означає, що влада держави є вищою верховною владою, правомочна встановлювати в суспільстві єдиний правопорядок, рішення влади обов'язкові для виконання всіма її органами, посадовими особами, організаціями та населенням (у тому числі іноземцями), а в руках держави зосереджуються всі засоби владного примусу (суд, армія, міліція тощо).

Зміст другої складової державного суверенітету розкривається в незалежності держави у сфері міжнародного спілкування, .можливості формувати і здійснювати зовнішню політику, бути суб'єктом міжнародних відносин, у непідкоренні держави владі інших держав.

Водночас у сфері зовнішніх відносин кожна держава повинна зважати на суверенітет інших держав. Тому міжнародне спілкування здійснюється у формі взаємних угод, узгоджених правил. З моменту укладання таких угод вони стають обов'язковими для цих держав і є нормами міжнародного права.

Народний суверенітет, суб'єктом якого є народ, означає повновладдя народу на своїй території.

Національний суверенітет, суб'єктом якого є нація, означає повновладдя нації на власній території, право і реальні можливості вирішувати свою долю. У разі проживання багатьох націй і народностей на території суверенної держави національний суверенітет передбачає їх право вирішувати свою долю разом з корінною нацією. Незважаючи на глибокі та всебічні процеси у межах світового господарства, вони не повинні заперечувати або обмежувати національну культуру, .мову, духовні традиції.

Водночас поняття «суверенітет» і «суверенний», як і похідні від них категорії «державний суверенітет» тощо, не слід розглядати як абсолютно незмінні. Це суперечило б законам діалектики. Вони постійно наповнюються елементами нового змісту. Внаслідок тривалого період інтернаціоналізації продуктивних сил, суспільного характеру виробництва, соціальних, правових, політичних, культурних відносин тощо відбувається боротьба двох суперечливих тенденцій, з одного боку, це утворення моноетнічних держав, які не бажають поступатися своїм суверенітетом (найбільше це стосується такої складової державного суверенітету). З іншого — це тенденція переростання світовими інтеграційними процесами меж державних, народних і національних суверенітетів. Переважає у межах світового господарства друга тенденція, що не суперечить домінуванню першої в певній країні.

З огляду на це слід зауважити, що абсолютного суверенітету нині не має жодна країна світу. Вступаючи у міжнародні організації, навіть США повинні делегувати їм частину своїх суверенних прав. Тому метафізичною є теза деяких науковців про те, що «суверенітет або є, або його немає». Таке «чорно-біле» бачення проблеми відповідає не реаліям сьогодення, а періоду становлення національних держав, відсутності інтеграційних процесів.

Сутність категорії «економічний суверенітет», в економічній літературі найважливішою ознакою категорії «економічній суверенітет» називали самостійне управління економікою; намагання визначити її через інтереси окремих країн тощо. Однак ці ознаки є другорядними або похідними від наявності у руках суверенної держави, нації або народу (залежно від існування відповідних форм суверенітету) власності на все національне багатство. При цьому економічний суверенітет органічно пов'язується з такою ознакою державного суверенітету, як верховенство держави на своїй території.

Економічний суверенітет — власність народу на своє національне багатство, на основі якої уповноважені ним органи влади самостійно здійснюють регулювання економіки та зовнішньоекономічної діяльності в інтересах переважної більшості населення.

Національне багатство, як відомо, — це сукупність створених і нагромаджених у державі працею всього суспільства матеріальних і нематеріальних (зокрема, духовних) благ, рівень освіти, виробничий досвід людей, майстерність й обдарування населення, а також природні ресурси. Тому при встановленні власності українського народу на національне багатство уповноважені ним органи влади повинні регулювати розвиток усієї системи продуктивних сил: засобів праці, робочої сили, науки, використовуваних людьми сил природи, інформації та ін. Крім того, виходячи зі змісту категорії «власність», зокрема враховуючи економічний аспект цієї категорії, вони повинні регулювати й відносини економічної власності між людьми з приводу привласнення названих елементів системи продуктивних сил в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні).

Наведене визначення найбільш глибинної сутності економічного суверенітету України може бути конкретизоване при з'ясуванні основних його (суверенітету) цілей, структури та значення для майбутньої долі українського народу. Вирішальну роль у такій конкретизації відіграє аналіз структури економічного суверенітету.

Структура економічного суверенітету України і шляхи його досягнення.

З'ясування структури економічного суверенітету необхідно органічно пов'язувати зі структурою економічної системи (формується з системи продуктивних сил; системи техніко-економічних відносин; системи організаційно-економічних відносин; системи виробничих відносин, або відносин економічної власності; господарського механізму) і всього суспільного способу виробництва.

Незалежність у формуванні та розвитку технологічного способу виробництва. Перші два елементи в їх діалектичній єдності та взаємодії формують технологічний спосіб виробництва.

Структура суверенітету України також залежить від структури суспільно-економічної формації. Оскільки вона охоплює як зазначені складові базисних відносин, так і найважливіші складові надбудовних відносин (соціальні, правові, політичні, національні, культурні, ідеологічні), то перед Україною стоїть завдання домогтися суверенітету у кожній з підсистем і надбудовних відносин. Відсутність хоча б однієї складової суверенітету в усій суспільно-економічній формації залишає Україну залежною від інших країн та міжнародних економічних організацій.

Найважливіша складова економічного суверенітету України — незалежність у формуванні та розвитку технологічного способу виробництва, відносин економічної власності і господарського механізму. Матеріально-речовою основою економічного суверенітету є незалежність країни у створенні власного сучасного технологічного способу виробництва.

Незалежність при формуванні та розвитку технологічного способу виробництва передбачає суверенітет України у створенні сучасного рівня розвитку системи продуктивних сил і техніко-економічних відносин (тобто відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, його концентрації та ін.). Оскільки основними складовими системи продуктивних сил є працівники, засоби праці, предмети праці, наука, інформація, використовувані людьми сили природи (найважливіше значення у наш час мас ядерна та термоядерна енергія), форми й методи організації виробництва, то економічний суверенітет України у цій сфері передбачає можливість самостійного формування та розвитку кожного з цих елементів.

Як суб'єкт СРСР з притаманною йому командно-адміністративною системою, всебічною залежністю від диктату центру Україна не мала змоги здійснювати власну політику щодо регулювання розвитку жодного елемента системи продуктивних сил. Наприклад, для формування працівника (як основної продуктивної сили) уряд України не міг самостійно розвивати освіту, охорону здоров'я, реалізувати відповідну соціальну політику та інші види соціально-економічної діяльності, які б сприяли гармонійному формуванню особи, її творчих здібностей, виробничого досвіду та майстерності як основної складової національного багатства українського народу. За таких умов Україна відставала у цій сфері від загальних союзних показників. Так, якщо зіставити інтелектуальний потенціал за таким показником, як підготовка докторів і кандидатів наук на 10 тис. населення, то наприкінці 80-х років в Україні він становив відповідно 1,3 і 14, а в СРСР — 1,8 і 18, у Російській Федерації - 2,3 і 21. Крім того, з України до центру забирали чимало видатних науковців, розподіляли підготовлені кадри по інших республіках колишнього Радянського Союзу. Відставання у підготовці працівників сучасного типу є однією з основних причин відставання розвитку економіки України від передових країн Заходу, найскладнішою перешкодою для встановлення економічного суверенітету.

Після проголошення державного суверенітету України серйозною загрозою у цій сфері є відплив талановитих учених за кордон, перехід у комерційні структури, поглиблення кризи у сфері науки й освіти та ін.

Формування відданого інтересам народу нового працівника є найскладнішою проблемою для досягнення економічного суверенітету України.

За цих умов та при порушених господарських зв'язках у країнах колишнього СРСР на передній план виходить такий аспект економічного суверенітету, що формується у межах технологічного способу виробництва, як незалежність у створенні сучасних предметів праці, тобто розв'язання сировинної проблеми (видобутку нафти, природного газу, коксівного вугілля). Крім того, Україна значною мірою залежить від імпорту лісоматеріалів, хімічної продукції та бавовни. Важливо також, що, згідно з оцінкою міжнародних експертів, імпорт понад 20% джерела енергії з однієї країни загрожує економічній безпеці країни-імпортера. Деякі країни Заходу, Японія ще більше сировинно залежні. Так, Японія менше як на 1% забезпечена власними сировинними ресурсами. Проте ці країни мають сталі господарські зв'язки з іноземними партнерами в умовах політичної стабільності; більша частина їх продукції конкурентоспроможна на світовому ринку; їх економіка значно інтегрована у світове господарство. Усі ці фактори відсутні в Україні, тому типова для багатьох країн Заходу проблема для неї обертається гальмом на шляху становлення економічного суверенітету.

Суверенітет України у формуванні техніко-економічних відносин передбачає незалежність при встановленні раціональної структури господарських зв'язків між підприємствами (об'єднаннями) різних країн (поставок з кооперації та ін.). міжгалузевої структури тощо. Такі зв'язки диктувалися центром в адміністративному порядку, нерідко при цьому ігнорувалися критерії раціональності та рентабельності, щоб штучно прив'язати економіку України до господарства інших республік. Тому такі зв'язки потрібно відновлювати або налагоджувати на принципово новій основі.

Для обґрунтованої оцінки названих факторів слід враховувати дію двох суперечливих тенденцій (до утворення моноетнічних та полі етнічних держав, з одного боку, і переростання світовими інтеграційними процесами меж державних суверенітетів — з іншого) та адекватних їм економічних процесів, що зумовлюють кожну з них. крім того, треба спиратися на досвід більшості країн Заходу. З економічного боку перша тенденція супроводжується формуванням здебільшого закритих національних держав, а друга - зростаючою їх відкритістю, дедалі більшим втягуванням у міжнародний поділ праці, у світову економіку.

Найважливішим кількісним показником такої замкнутості або відкритості національної економіки є передусім частка певної країни у світовому виробництві, з одного боку, і світовому товарному експорті — з іншого. За цим критерієм колишній СРСР, а отже, й Україна, були досить замкнутою економічною системою. Так, наприкінці 80-х років на СРСР припадало майже 14% чистого світового матеріального продукту (або національного доходу без сфери послуг), але лише 4% світового експорту (частка слаборозвинутих країн у виробництві чистого матеріального продукту тоді становила 14,3%, проте їхня частка у світовій торгівлі перевищувала 20%). Наведені дані свідчать про значно більшу відкритість економік країн «третього світу» порівняно з економікою країн колишнього Радянського Союзу.

Оскільки державний, народний та національний суверенітети належать до сфери надбудовних відносин, які розвиваються за своїми внутрішніми законами і залежать від базисних відносин .лише в остаточному підсумку, то було б помилкою ставити у пряму залежність тенденцію до утворення моноетнічних та полі етнічних держав і формування замкнутих національних економік, з одного боку, та переростання світовими інтеграційними процесами міждержавних суверенітетів і зростання відкритості економіки — з іншого. Такий зв'язок має опосередкований характер і визначається історичними умовами розвитку національної економіки, рівнем розвитку продуктивних сил, обсягом внутрішнього ринку, ступенем забезпеченості країни природними ресурсами, розвитком сфери послуг та іншими факторами. Однак заперечення існування цього взаємозв'язку означало б ствердження повної ізоляції базису від надбудови у межах суспільно-економічної формації, що суперечить практиці розвитку світової цивілізації.

У межах зазначеної взаємозалежності (між переростанням світовими інтеграційними процесами меж державних суверенітетів і зростанням відкритості національних економік) діє суто економічна закономірність - ступінь відкритості економіки перебуває у прямо пропорційній залежності від рівня розвитку продуктивних сил і економічного потенціалу країни.

При обчисленні ступеня відкритості економіки слід враховувати не лише експортну квоту щодо матеріального продукту або ВНП тощо, а й структуру самого експорту, зокрема співвідношення частки сировини та машин і устаткування. У країнах колишнього СРСР цей показник був такий, як у слаборозвинутих країнах, оскільки майже 60% експорту становили товари сировинно-енергетичної групи, а, скажімо, в експорті Японії на машини й устаткування припадає до 80%. В Україні у 1989 р. у структурі експортних поставок машини й устаткування становили 22% , сировина, матеріали та товари народного споживання — 72%. Із загальної суми вивозу продукції майже 47 млрд. крб. (у поточних цінах) в 1988 р. понад 40 млрд. припадало на міжреспубліканський обмін. При цьому з колишніми республіками Україна мала активне торгове сальдо в сумі 3,6 млрд. крб., а її зовнішньоекономічна діяльність характеризувалася пасивним сальдо в сумі 6,.5 млрд. крб. Це свідчить, насамперед, про надзвичайно низьку конкурентоспроможність промисловості України, високу замкнутість й економіки щодо економік країн, які не входили до складу СРСР, низький рівень розвитку продуктивних сил, міжнародного поділу праці тощо.

Оскільки на сучасному етапі домінуючою тенденцією у світовому господарстві є процес переростання продуктивними силами меж національних держав, то один із важливих факторів досягнення економічного суверенітету України — подолання зазначених вище негативних явищ (низька конкурентоспроможність промисловості та сільського господарства України тощо), зростання ступеня відкритості економіки. Для цього необхідно здійснити комплекс заходів стратегічного плану, зокрема, треба домагатися поступової переорієнтації економіки України на ринки науковоємної продукції країн — не членів СНД, для чого, згідно з оцінками західних експертів, потрібно щонайменше два десятки років (адже за нинішніх темпів розвитку Україна досягне рівня 1990 р. лише у 2015 р., а розвинуті країни за цей час значно поглиблять свій відрив від її економічного потенціалу). Це, у свою чергу, передбачає інтенсивну стриктурну перебудову економіки, активне стимулювання зовнішньоекономічної діяльності підприємств, створення спільних підприємств тощо. Тому Україні доцільно розвивати взаємовигідні економічні зв'язки з країнами колишнього СРСР (зокрема, Білоруссю та Росією), що сприятиме подоланню кризових явищ в економіці, а також прискоренню розвитку продуктивних сил і швидшому створенню матеріальних передумов для входження в ЄС.

 

2.2  Економічна безпека України

 

Матеріальною основою економічної безпеки є власність народу на національне багатство (сукупність створених і нагромаджених в Україні працею всього суспільства матеріальних і духовних благ, інтелектуального потенціалу суспільства, природних ресурсів тощо). Відповідно до структури економічної системи основними напрямами досягнення економічної безпеки є незалежність у формуванні й розвитку кожного елемента економічної системи.

Економічна безпека — стан незалежності держави у формуванні (І розвитку власної економічної системи та комплекс заходів щодо, а забезпечення.

Кожний з основних напрямів економічної незалежності, а отже, безпеки має кілька конкретніших форм, напрямів розвитку. Оскільки сучасна система продуктивних сил формується із засобів праці, предметів праці, людини, науки, використовуваних людьми сил природи, інформації, форм і методів організації виробництва, то в її межах конкретними формами економічної безпеки держави є:

— технічна та технологічна незалежність (техніка розглядається як синонім засобів праці);

— сировинна незалежність;

— кадрова незалежність;

— наукова незалежність;

— незалежність в освоєнні й використанні ядерної, сонячної та інших видів енергії (які є силами природи), або енергетична незалежність;

— інформаційна незалежність;

— незалежність у впровадженні власних форм і методів організації виробництва (організаційно-виробнича незалежність). Кожна з цих форм мас низку практичних параметрів та вимірів. Найпростішим для розв'язання названих проблем є досягнення організаційно-виробничої незалежності, найскладнішим — кадрової.

Техніко-технологічна безпека є необхідною умовою розвитку народного господарства. Людство знало три технологічні способи виробництва (заснований па ручній праці, на машинній, на автоматизованій). Якщо розвинуті країни досягли вищого ступеня технологічного способу виробництва, що ґрунтується на машинній праці, й розбудовують його на основі автоматизованої праці, то в Україні панівним є технологічний спосіб виробництва, що ґрунтується на ручній та машинній праці. У народному господарстві країни понад 40% працездатного населення зайняті ручною працею, в більшості галузей використовується техніка, яка на 70% фізично зношена та на 95% морально застаріла. Уже це загрожує Україні втратою економічної незалежності.

Основні параметри кадрової незалежності зумовлені сутністю людини, яка визначається, насамперед, єдністю її біологічної та соціальної складових. Як біологічна (природна) істота людина наділена природними силами (нервами, м'язами, органами чуттів та ін.) Тому для здійснення праці необхідне відтворення індивіда як біологічного явища (його фізичного, психічного та емоційного здоров'я). В Україні в останні 14 років генофонду нації загрожує не безпека: смертність удвоє перевищує народжуваність; на шість-сім років скоротилася середня тривалість життя, лише третина школярів здорові, половина юнаків призивного віку вражені тяжкими недугами, від різних хвороб потерпають майже всі вагітні жінки, рівень загальної захворюваності в Україні — один із найвищих у країнах СНД; Україна посідає перше місце за кількістю психічних розладів, злоякісних новоутворень та ін. Зокрема, значного поширення набув СНІД (за даними вчених, нині налічується майже 1 млн. інфікованих), епідемія туберкульозу.

Внаслідок усього цього знижується економічна безпека держави.

Як істота соціальна, людина є сукупністю суспільних відносин, зокрема економічних, соціальних, правових, духовних, національних, культурних тощо. У с(})ері економічних відносин йдеться, насамперед, про формування, з одного боку, працівника нового типу, з іншого — людини власника.

Найважливішими рисами працівника нового типу в умовах НТР є розвиток його творчих здібностей, професійних навичок; економічне мислення; рівень підготовки до організаційної й управлінської діяльності (знання найновіших методів, форм організації праці, вміння ефективно організувати працю трудового колективу тощо).

Заважають успішній діяльності народного господарства України безініціативність, недостатній професіоналізм, відсутність належної самодисципліни, техніко-технологічної культури тощо частини його працівників. Більше того, за роки перебування при владі антинародних режимів негативні риси людини-працівника значно посилились, що поглиблює нестабільність економічної системи. Відставання України від багатьох розвинутих країн у цій сфері і навіть зростаючий розрив є важливим фактором зменшення її економічної безпеки.

Синтезуючим показником розвитку людини-працівника є рівень її освіти, економічної культури тощо. За своїм освітнім потенціалом Україна відстає від багатьох розвинутих країн. Так, якщо прийняти рівень освітнього потенціалу у США за 100% (за кількістю студентів на 100 тис. населення), то в Канаді цей показник становить 99,6%, у Південній Кореї — 69,3, в Ізраїлі — 53,7, у Західній Німеччині — 49,2, в Іспанії — 47,3, в Росії — 40,4, в Україні - 32,7%. Хоча в останні роки цей розрив значно зменшився, але відставання за якістю освіти ще залишається значним.

Формування людини-власника в Україні передбачає подолання тотального відчуження працівників від засобів виробництва і створеного продукту, від управління власністю та ін. Успішне розв'язання цієї проблеми сприяло б формуванню людини-працівника. У багатьох розвинутих країнах ці процеси відбуваються інтенсивно через створення народних підприємств, формування прошарку реальних (а не формальних) акціонерів. В Україні, однак, здійснювалася не народна, а кланово-номенклатурна приватизація, суто символічне перетворення працівників на власників, широкомасштабне розкрадання державної власності. Оскільки ці процеси відбувались на тлі численних обіцянок вищих керівників держави сформувати широкий прошарок реальних власників, то зростали апатія і безініціативність народу, його незадоволення, які спричинили наприкінці 2004 р. соціальний вибух.

У сфері соціальних відносин сутність людини розкривається в утворенні класів, соціальних верств, прошарків, у формуванні спільних економічних, політичних та інших інтересів тощо. На відміну від розвинутих країн, де триває процес утворення середнього к-часу (насамперед, класу власників), в Україні відбувалася поляризація суспільства на вузьке коло буржуазії та напівпролетаризовану більшість населення. Це гальмувало стимули до праці у більшості найманих працівників, було підґрунтям для соціальної революції.

У сфері правових відносин сутність людини означає можливість й ставлення до різних об'єктів власності як до своїх, владу над речами, право володіння, користування і розпоряджання ними, формування правової культури тощо. В Україні внаслідок зубожіння переважної частини суспільства створювалось правове поле нігілізму, вседозволеності, неповага до законів держави, а через тотальне відчуження працівників від власності зменшилася їх влада над речами, над різними об'єктами власності (засобами виробництва, інтелектуальною власністю та ін.). Це також загрожує суверенітету держави, призводить до зростання злочинності, насамперед економічної.

У сфері національних відносин слабо виявляється національна самосвідомість людей, має місце розбрат у релігійних общинах тощо.

Наукова незалежність держави полягає у здатності народу, насамперед інтелігенції, засвоювати нові знання, технічні новації, впроваджувати наукові винаходи у виробництво, в досягненні нею передових позицій хоча б у кількох пріоритетних галузях світової науки та здатності утримувати їх, у наявності висококваліфікованих учених та ін. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років за низкою кількісних показників (чисельності кандидатів і докторів наук, наукових установ, обсягу витрат на розвиток науки та ін.) Україна входила до першої десятки країн світу. За 1991—2004 рр. у країні втричі скоротилася мережа проектних і науково-дослідних організацій, більш ніж удвічі - чисельність наукових працівників, питома вага бюджетних асигнувань на науку скоротилася з 3% ВВП у 1990 р. до 1% у 2004 р. Відбувається катастрофічне руйнування наукового потенціалу держави. Все це теж ослаблює економічну безпеку країни, її економічну незалежність.

Інформаційна незалежність держави передбачає здатність на основі інформаційних технологій (інтелектуальних суперкомп'ютерів п'ятого і шостого поколінь, найновіших систем зв'язку, сучасних персональних комп'ютерів) забезпечити організаціям, кожній особі отримання будь-якої інформації, нагромадженої людством. Країна, яка значно відстає у створенні таких технологій, перетворюється на інформаційну колонію. Крім того, Україні загрожує поступова втрата інформаційного простору, надмірна комерціалізація радіо і телебачення.

Мало сприяють економічній безпеці України рекомендації та пропозиції МВФ й деяких інших організацій, особливо щодо надмірної приватизації, лібералізації цін на внутрішньому ринку, лібералізації цін на експорт товарів, відмови від валютного регулювання (вільного і нерегульованого обміну валют), тотальна приватизація та ін. Урядові структури ще не цілком усвідомили негативні наслідки цих процесів, зокрема те, що при втіленні рекомендацій в життя з метою одержання кредитів від МВФ економічні збитки для національної економіки набагато перевищать суму самих кредитів. Такі заходи ще більше перетворюють Україну на постачальника дешевої робочої сили, на периферію світового господарства.

Незалежність у (формуванні й розвитку господарського механізму означає право держави розвивати власну модель господарювання, насамперед поєднувати ринкові важелі управління економікою з державним регулюванням. Досвід розвинутих країн підтверджує, що ядром господарського механізму в сучасних умовах с державне регулювання економіки. Всупереч цьому урядові рішення орієнтовані переважно на ринкові важелі управління економікою і штучно послаблюють сферу державного регулювання.

Лише подолання цих негативних тенденцій у розвитку сучасних суспільно-економічних процесів дасть змогу українському народу відстояти свою незалежність.

Висновки

В даній курсовій роботі на тему «Закономірності формування перехідної економічної ситеми та її особливості в Україні» були висвітлені такі питання:

1.  Поняття, сутність і риси перехідної економіки.

2.  Типи перехідної економіки та основні етапи перехідної економіки.

3.  Сутність лібералізації економіки.

4.  Економічні закони. Групи економічних законів:

- закони, що діють протягом різних історичних періодів;

- закони сфер суспільного відтворення;

- закони розвитку і функціонування окремих економічних підсистем.

5. Основні моделі перехідної економіки в постсоціалістичних країнах:

1) неокласична модель;

2) градуалістська модель;

3) інституціалістська модель.

6. Суверенітет держави. Його види:

- державний суверенітет;

- народний суверенітет;

- національний суверенітет.

7. Структура економічного суверенітету України.

8. Економічна безпека держави. Її форми:

- технічна та технологічна незалежність;

- сировинна незалежність;

- кадрова незалежність;

- наукова незалежність;

- енергетична незалежність;

- інформаційна незалежність;

- організаційно-виробнича незалежність.

Список використаних джерел

1. Бажал Ю. Еволюційна парадигма економіки перехідного періоду // Економіка України. — 1993. — № 8.

2. Борисов Е. Ф. Экономическая теория: Учебник. — М., 1997.

3. Кривенко К.Т. Політична економія. - Київ, 2001

4. Луніна І. Державні гарантії у перехідній економіці: теоретичний аналіз і досвід України // Економіка України. — 1999. — № 12.

5. Мочерний С.В., Устинко О.А. Основи економічної теорії. – Київ, 2005

6. Овечкин Н., Паламарчук В. Про поєднання економічних інтересів у процесі переходу до ринкової економіки // Економіка України. — 1993. — №9.

7. Чухно А. А. Проблеми теорії перехідного періоду ринкової трансформації економіки України // Вісник «Економіка». — К.: Видав. центр «Київський університет», 1999. — Вип. 40.

Міністерство освіти і науки України Державний вищий навчальний заклад «Київський енергетичний коледж» Курсова робота З дисципліни Політична економія на тему: Закономірності формування перехідної ек

 

• 14:21 05 Июля 2016
  Российско-китайский медуниверситет откроет магистерскую программу по TCM
• 01:21 05 Июля 2016
  На форуме МГУ Россия и Китай обсудят научно-образовательное сотрудничество
• 11:00 04 Июля 2016
  Реморенко: "ЕГЭ-туризм" в России сходит на нет
• 10:52 04 Июля 2016
  Летняя российско-австрийская школа откроется в Москве
• 15:31 01 Июля 2016
  В СПбГУ могут воссоздать географический факультет

Заказать уникальную работу