База знаний студента. Реферат, курсовая, контрольная, диплом на заказ

курсовые,контрольные,дипломы,рефераты

Мова як символ соціальної солідарності — Иностранный язык


Реферат на тему

Мова як символ соціальної солідарності


ПЛАН

1.         Поняття соціальної солідарності.

2.         Мовна стратифікація суспільства

3.         Сім’я – перший осередок соціальної єдності.

4.         Соціально-групова мовна консолідація.

5.         Використана література


1. Поняття соціальної солідарності.

 

Соціальна солідарність — поняття, яке служить для позначення соціальної згуртованості. Уперше його застосував французький філософ і соціолог Огюст Конт (1798—1857). Використовувалось воно далі головним чином у французькій соціології. Особливу увагу приді­лив дослідженню соціальної солідарності засновник французької соціологічної школи Еміль Дюркгейм (1858—1917). У його концепції — це одне з централь­них понять, якому була присвячена, по суті, вся його наукова творчість. Для Дюркгейма соціальна солідар­ність рівнозначна суспільному стану, а її відсутність — соціальній патології. Термін соціальна солідарність має синоніми соціальна згуртованість і соціаль­на згода (див.: [Современная западная социология 1990: 314]).

Соціальний символізм визначається як один із ви­явів взаємозв'язку між соціальною структурою суспіль­ства і його культурою, як регуляція соціальних стосун­ків за допомогою культурних засобів [Васин, Краснов 1971: 167]. Розрізняють невербальний і вербальний символізм. Прикладами невербального символізму мо­жуть служити одяг (військова і шкільна форми, одяг священиків і монахів, одяг льотчиків, залізничників; кітель-сталінка, який носили в сталінську епоху ті, хто демонстрував своє захоплення «вождем усіх часів і на­родів» та його політикою; будьоннівка як символ рево­люційності в часи громадянської війни), а також різні види колекціонування, комплектація певних книг, му­зичних записів, спосіб проведення відпустки тощо. Вербальний символізм — це мовний словесний симво­лізм. Певні слова, звороти, особливості вимови можуть набувати властивостей символу належності мовця до певної соціальної групи. Це пов'язано з одним із моти­вів, яким керується мовець у своїй внутрішньогрупо-вій поведінці: показати своїм мовленням, що він на­лежить до цієї групи, що він «свій» [Беликов, Крысин 2001: 252]. Як переконливо показав американський со-ціолінгвіст В. Лабов, люди, які не оволоділи символами належності до групи, не можуть претендувати на місце в цій групі, стають ізгоями [Labov 1972].

Вступаючи в спілкування, комуніканти творять у своїй уяві образ співбесідника і шукають у його пове­дінці символічні елементи для підтвердження або спростування своїх припущень, демонструють симво­ли свого соціального статусу [Тарасов, Школьник 1977: 174—191]. При першому спілкуванні незнайом­ці хочуть дізнатися, хто їх співбесідник за соціаль­ним рівнем, для того щоб виявити, що є спільного і відмінного в них — мова, соціальний жаргон, профе­сійний жаргон, життєвий досвід, рольовий репертуар (національність, професія, стать, сімейне становище тощо). Знання соціальних ролей співбесідника дає можливість змоделювати подальшу мовленнєву по­ведінку.

Питання соціального символізму в мовленнєвій по­ведінці є частиною проблеми управління поведінкою людини. Взагалі мова як засіб свідомої регуляції лю­диною поведінки інших людей може виконувати дві функції — інструментальну і символічну. У першому випадку поведінка регулюється за допомогою мовних знаків (експліцитно) у вигляді інструкцій, наказів, за­конів, заборонних написів тощо. У другому випадку в мовних знаках нема прямих вказівок, вони осмислю­ються символічно (наприклад, звернення на ти чи Ви, вокативи Ваше преосвященство, пане, товаришу, друже тощо).

2. Мовна стратифікація суспільства.

Соціальний символізм у мовленні виявляється в різ­них за обсягом соціальних групах: від сім'ї до цілого етносу. Кожна така група характеризується притаман­ним їй особливим варіантом мови — соціолектом.

Хоч у мовознавстві про соціальну диференціацію мови йдеться давно, однак це питання трактується по­верхово: на практиці воно зводиться до відмінності «манер» вираження (арго, змішані мови тощо); подібні різновиди мови інтерпретуються як проміжні, нестійкі, «забавні» стани, як якісь екзотичні причуди її соціаль­ного побутування. Насправді, проблема значно серйоз­ніша. Розшарування мов — всеохопне явище, яке тор­кається самих основ економічного ладу, культури, побуту, навіть історії. Хоч надто прямолінійним, спро­щеним було б твердження, що основні відмінності між економічно неоднорідними соціальними групами ма­ють пряме відображення в системі соціальних мовних різновидів, бо насправді мовна стратифікація є відобра­женням радше систем соціальних цінностей, ніж сис­тем соціального існування [Bierwisch 1976: 420; Бели­ков, Крысин 2001: 114]. Однак не зважати на цей фа­ктор й інтерпретувати соціальне розшарування мов лише як наслідок людського прагнення, почасти соці­ального, почасти психологічного, до піднесення себе в чиїхось очах, до самозвеличення не можна. Тим біль­ше не можна це явище розглядати як моду [Варт 1989: 525—527]. Ідеться про соціальне й психологіч­не розшарування суспільства. Недаремно саме таке потрактування отримав цей феномен у художній літе­ратурі задовго до того, як привернув увагу соціологів, в тому числі й українській, зокрема у творах І. Котля­ревського, Т. ІПевченка, А. Свидницького, М. Стариць-кого, С. Руданського, У. Самчука, В. Винниченка, Г. Ко­синки, О. Гаврилюка, І. Багряного та ін.

Соціальний поділ мов, на думку Р. Варта, з якою не можна не погодитися, має місце не на рівні мовної системи, яка зрозуміла всім, а на рівні дискурсу та його різновидів; іншими словами, нестикування соціо-лектів має, власне, не інформативний, а інтерлокутив-ний характер — мови нецікаві, байдужі одна до одної; в нашому суспільстві ми обходимось мовою собі подіб­них, не маючи життєвої потреби в мові іншого — для кожного самодостатньою є його мова. Ми тримаємося у межах мови своєї соціальної і професійної зони, і таке самообмеження дозволяє нам якось пристосовуватися до роздрібленості нашого суспільства [Варт 1989: 524]. Своїм носіям соціолект є вигідним перш за все тим, що «надає їм захист; мовна огорожа, як і будь-яка інша, укріплює, зміцнює і підбадьорює тих, хто всередині неї, відкидає і принижує тих, хто ззовні» [Варт 1989: 531].

Зазначене вище простежується уже на рівні най­меншого соціального об'єднання — сім'ї, на що свого часу звернув увагу Л. Толстой у повісті «Юність»: «Для полегшення [...] однакового розуміння між людьми од­ного кола або родини встановлюється своя мова, свої звороти мови, навіть слова, що визначають ті відтінки понять, які для інших не існують».

3. Сім’я перший осередок соціальної єдності.

Сім'ї, як і будь-якому іншому малому соціальному об'єднанню, можуть бути властиві й особливі риси по­ведінки та мовлення, які мають для її членів спільну символічну функцію: вказують на належність мовців до однієї соціальної групи, маніфестують відношення «ми — свої». Цю функцію виконують певні мовні засо­би, а саме мовні одиниці, характерні для членів певної родини, а також манера спілкування, інтонація тощо. У ролі сімейних слів і виразів можуть виступати емо-тиви (пасочка, ягідка, вишенька, котик, лапа, масюся, свинтусячка, хрюндель), іншомовні слова, нерідко де­формовані (сенька з англ. thank you, пардон, чао, аріве-дерче), загальновідомі слова в незвичному (сімейному) значенні (крокодил «виріб із крокодилячої шкіри», на­ука «працівник сфери науки»), різні модифіковані фор­ми загальновживаних слів унаслідок метатези звуків (дуркувати «друкувати», фаршик «шарфик», рос. лопо-тенце «полотенце»), субституції звуків (пумадор «помі­дор», мюню «меню», прювіт «привіт»), а також ужи­вання усічених (буля «бабуля», б у ся «бабуся») і конта-мінованих (накладання основ)4 форм (мучень «учень», рос. списателъ «писатель» тощо) [Кузнецова 1999]. На­решті, можна говорити й про сімейну фразеологію. Джерелом сімейної (камерної) фразеології є телепере­дачі, кіно, твори художньої літератури, а також певні соціально-побутові ситуації: трясти животом «сміяти­ся», слухати подушку «спати», душити диван «довго спати», все пучком «гарні справи, все гаразд», точнісінь­ко як у нашому садку (про ситуацію, коли багато бігани­ни, метушні й галасу), щас спою «не витримаю, не стри­маюся», привет от мартышки (вживається в ситуації, коли хтось зрозумів буквально те, що було сказано в пе­реносному значенні), индейская национальная изба фиг-вам называется (жартівлива форма відмови), а в по­пугаях я больше «про щось, що в малих одиницях виміру здається більшим» та ін. Конкретна ситуація, представ­лена в соціально-побутовій сфері, в якомусь фільмі, ре­кламному ролику, шоу, узагальнюється, абстрагується від джерела й пізніше включається до образно-номіна­тивної системи камерного мовлення, що складає своєрід­ний соціолект родинного кола [Смерчко 1997]. На особливу увагу заслуговує дослідження білінг-вальних сімей в аспекті родинної солідарності. Прик­лади з художньої літератури (Мася в романі А. Свид-ницького «Люборацькі», Проня Прокопівна в комедії М. Старицького «За двома зайцями» та ін.), а також спостереження за сім'ями, де батьки розмовляють од­нією мовою, а діти іншою, засвідчують, що в таких ро­динах сімейна солідарність втрачається (діти нерідко соромились батьків, які розмовляли українською мо­вою, а інколи їх за це навіть зневажали). Подібні си­туації стимулюють послаблення взаєморозуміння між членами родини, призводять, як справедливо зазначив О. Потебня, «до послаблення зв'язку підростаючих по­колінь з дорослими, який замінюється лише слабким зв'язком із чужими» [Потебня 1976: 23]. Цю думку видатного українського філолога прекрасно ілюструє такий епізод із роману А. Свидницького «Любораць­кі». Давній знайомий запитує ополячену Масю, чи не жаль їй за померлим батьком.

—Мпіе? — озвалась Мася. — Nie miala bym za kim ubolewac!1

—To ж ваш отець.

—Та coz z tego?2

—Та й не жаль?

—A nie3.

«Як таки можна, — подумав богослов, — щоб дочці та не жаль було за татом!»

і.  K3,JK0.

—То, може, хоч коли жаль було?

—Nigdy4.

[...] Далі, завваживши, що Мася й не заікнеться на рідну мову, каже:

—Чи ви смієтесь з мене, чи що, що тоді он як бала­кали, а тепер ось як?

—Bylam glupia5,— відказала Мася.

Значно інтенсивніше, ніж у мовленні сім'ї, соціаль­но-символічний характер виявляється в мовленні со­ціальних груп, об'єднаних на основі майнових, стано­вих, професійних, культурних ознак. Прагнення таких груп сформувати своє мовлення продиктоване бажан­ням створити додаткову ідентифікуючу ознаку, яка б виконувала роль соціального символу і на основі якої можна було б здійснювати поділ на «своїх» (хто воло­діє певним сленгом) і «чужих» (чиє мовлення різнить­ся від мовлення тієї чи іншої групи). Нерідко ця при­чина супроводжується іншою причиною — психологі­єю протесту (бажанням розірвати зв'язки з традицією й таким чином виразити своє відмінне світосприйнят­тя за допомогою мовних засобів).

Досліджуючи мову двох груп «металістів» (львівсь­кої і київської), студентів-менеджерів Національного аграрного університету і студентів-філологів українсь­кого відділення Київського національного університе­ту імені Тараса Шевченка, Н. О. Шовгун виявила, що в тих групах інтенсивно як соціальний символ виступає номінація і реномінація [Шовгун 2000]. Так, зокрема, у групах металістів широко використовуються лексич­ні запозичення як без змін, тобто з характерним для мови — джерела запозичення звучанням (У нас сього­дні party; цікавий question), так і в транслітерованому, іноді навіть в українізованому оформленні (окейно «добре», хаєр «довге волосся», драйв «енергія»), власні новотвори (карнати «розмовляти», карни «розмови», бер-ляти «їсти», хаватися «подобатися»), вживання відо­мих слів у специфічному значенні (пасажир «поку­пець музичних інструментів», лажа «музична фальш», лапша «брехня» і «торочки на одязі», завалити «за­йти», увалити «голосно заграти», косити (під кого) «удавати з себе»). У досліджуваних групах символами соціальної солідарності виступають також кліше і штампи, компресія у фразеології (чого ти від мене, як чорт від ладану; нема касети, як корова язиком; діс­тавати <— діставати до живих печінок; підставити <— підставити під удар; лапшати <— вішати лапшу на вуха).

 

4. Соціально-групова мовна консолідація.

У соціальних групах за соціально-майновими, поса­довими, віковими характеристиками чи не найвиразні­шими засобами символічного означення більшої чи мен­шої близькості комунікантів, а значить, більшої чи мен­шої спільності інтересів у психологічному плані в усіх мовах виступають іменні й займенникові вокативи. Во­ни відображають певний ступінь солідарності й готов­ності до співпраці й взаєморозуміння або, навпаки, від­чуженості й ворожості. Вибір вокативів регулюється залежно від усвідомлення стосунків рівності / нерівнос­ті між комунікантами, при цьому на першому місці є посада, а не вік [Пименов 1977: 250—251]. Якщо ж підлеглий у своєму мовленні не дотримується правил соціальних рангів, то його ставлять на місце. Р. Броун і М. Форд з цього приводу наводять такий приклад: наступного дня після спільної гулянки молодий клерк голосно звертається до начальника «Morning, Jack!» й отримує у відповідь холодне: «Good morning, Mr Jones» [Brown, Ford 1961: 382].

Член групи вищого посадового рангу має можли­вість завдяки більшій свободі вибору вокативів довіль­но встановлювати психологічний тон спілкування з підлеглим, виражаючи свої позитивні чи негативні по­чуття до нього символічно. У той самий час члени гру­пи підлеглих позбавлені можливості виражати своє ставлення таким чином.

Вокативи дуже чітко виражають опозицію «свій — чужий». Нерідко вокатив, звичайний для однієї соціа­льної групи, в іншій (протилежній) групі використову­ється в образливому чи іронічному значеннях. Пор. використання вокативів пан і товариш (часто в росій­ській орфоепічній формі таваріщ) представниками рі­зних фракцій Верховної Ради України і ЗМІ різного політичного спрямування. Вибір мовцями вокативів символічно виражає відношення, які існують між представниками різних соціальних класів з неідентич­ними соціальними нормами поведінки, що ґрунтують­ся на спільності інтересів, життєвих цілей та ідеалів. Як бачимо, мовні варіанти на рівні дискурсу здатні як встановлювати соціальні зв'язки, так і створювати пе­решкоди між людьми, підкреслювати внутрішню єд­ність групи, виключаючи в той же час не-членів групи [Блакар 1987: 87—126].

Як свідчать наведені приклади, мовними засоба­ми соціального символізму переважно виступають лексико-фразеологічні одиниці. Тому на них акцен­тується увага в соціолінгвістичних дослідженнях. Зокрема питання вербальної соціальної символіки торкалися І. О. Бодуен де Куртене, А. Мейє, А. Сеше, ПІ. Баллі, Ж. Вандрієс, Є. Д. Поливанов, А. М. Селі-щев, В. М. Жирмунський, а в українському мовознав­стві — О. Горбач, Й. О. Дзендзелівський та ін. У ціло­му використання лексики в соціально-символічній функції зводиться до:

вживання різного роду лексичних і семантичних новотворів. Кожна соціальна група прагне сформувати своє слововживання, яке б виконувало роль соціально­го символу, а як відзначає Н. Еліас, важко уявити собі явище, яке могло б забезпечити такий же високий рі­вень соціальної диференціації, як той простий факт, що один і той самий об'єкт по-різному представлений сло­вами в різних суспільствах [Elias 1992: 17];

1) відбору стилістичних синонімів;

2) вживання іншомовних слів;

3) вживання грубих слів.

Крім лексики як найпотужнішого засобу виражен­ня соціального символізму, цю функцію здатні викону­вати одиниці всіх інших рівнів мови — фонетичного, граматичного. Так, за допомогою звукової характерис­тики можна виразити належність до певної вікової групи, суспільного класу, стать, рівень освіти, похо­дження, про що в свій час писав М. С. Трубецькой. Так, для радянської партноменклатури було характер­ним пом'якшення приголосних перед [є] (пролетарі­ат, література, бібліотека), м'який [з'] в суфіксі -ізм (комуні[з'м], Інтернаціоналі[з'м] тощо). Тверда вимо­ва приголосних перед [і], що походить із давнього [о] ([ніс] <— нога) і м'яка вимова перед [і] з етимологічних [є] та [ъ] ([н'іс] <— неслъ) притаманні мовленню людей старшого віку. У соціолекті моряків слово компас вимовляється з наголосом на другому складі [компас], тоді як нормативним є наголос на першому складі. У російському соціумі вимова [шы]ги, [жы]ра, бою[с] характерна для старшого покоління москвичів, вжи­вання форм [что], коне[чно] властиве мовленню пе­тербуржців, вимова напівм'яких [ж], [ш] в іншомов­них словах типу жюри, брошюра притаманна деяким представникам старої російської інтелігенції [Крысин 2000]. Нині почала формуватись особлива галузь у ви­вченні фонетики — соціофонетика (розділ під такою назвою знаходимо в підручнику М. В. Панова [Панов 1979]).

Символами належності мовця до певної соціальної групи в синтаксисі виступають ускладнені і складні речення (вони надають мові книжності і «вченості»). Серед інших символів соціальної солідарності — навмисне недотримання мовних норм. Наприклад, академік І. П. Бардін на засіданні Президії АН СРСР говорив  километр, а на Новотульському заводі —километр [Основы теории речевой деятельности 1974: 307].

Заслуговує уваги такий засіб соціальної солідарності, як вибір мови в білінгвальний ситуації. Це чи не най­яскравіша ознака, що засвідчує соціальну диференціацію суспільства. Так, російська панівна верхівка XVIII— XIX ст. користувалася французькою мовою (точніше, «смесью французского с нижегородским», як дотепно зауважив О.С.Грибоедов). Українська партійна номенк­латура радянського періоду переходила на «панську» російську мову, таким чином дистанціюючись від «колхозного языка», як і частина сполонізованої вер­хівки в роки польського панування на західноукраїн­ських землях перейшла на польську мову, знехтував­ши «хлопською мовою». В українській літературі, як класичній, так і сучасній, використання різних мов для соціально-політичної і моральної характеристики пер­сонажів стало вже традиційним. Це один із найбільш влучних прийомів експлікації опозиції «свій — чу­жий». Так, скажімо, поліцаї в повісті «Береза» О. Гав-рилюка, знущаючись над політичними в'язнями-укра-їнцями, вигукують польською мовою: «Збюрка-а! Вшис-ці падній! Чолгайсєн!» (Збірка! Всі лягайте! Повзай!). Енкаведисти в романі І. Багряного «Сад Гетсимансь-кий» віддають команди російською: «Заключонниє! Садітесь!»; «Грязнов, з вєщамі!». Сучасний письменник В. Шкляр у романі «Кров кажана», метафорично зма­льовуючи теперішнє життя-пекло в Україні, де правля­чим класом є колишня партноменклатура, також уда­ється до цього традиційного прийому:

—Ідьомтє, — сказав він [Пек]. Я должен вас где-то опрєдєліть. Пагаварім по дороге.

—Ви поведете мене у вогонь?

Пек якось загадково посміхнувся і спитав:

—Ви со Львова?

—Ні, чому раптом?

—Ну... Разгаваріваєтє на мовє.

Як зауважив Е. Сепір, «надзвичайна важливість найменших мовних відмінностей для символізації та­ких психологічно реальних груп, протиставлених полі­тично й соціологічно офіційним групам, інстинктивно відчувається більшістю людей. «Він говорить як ми» рівнозначне твердженню «Він один із наших» [Сепир 1993: 232]. Щоб не виникло психологічних труднощів, щоб стати «своїм» (не відокремленим від певного соці-

ального страту), люди змушені пристосовуватись до йо­го мовних норм, а у разі належності до кількох соціа­льних груп «переключатися» з одного мовного субкоду на інший.

Мова завжди сприймається як найбільш очевидна і легко розпізнавана ознака етнічної належності. Так, за результатами етносоціологічних досліджень (1989 р.) серед росіян, 24 % москвичів назвали мову як етноін-тегральний чинник. У Таллінні таких було вже 39 %, у Ташкенті — 44 % [Арутюнян 1990: 44].

Як свідчать соціолінгвістичні дослідження мовної поведінки іммігрантів, навіть коли більшість із них не володіє рідною мовою, вони зберігають як символ гру­пової належності окремі слова, вирази, формули фатич-ної комунікації (привітання тощо), іменник (антропо-німікон) та інші релікти цієї мови [Арутюнов 1985: 40—41].

Правда, своєрідність мови може сприйматися по-різному залежно від характеру стосунків між спільно­тами — байдуже або акцентовано, з гордістю або як тавро. Якщо етнічна група усвідомлює свою мовну єд­ність та своєрідність і пов'язує з тим усвідомленням позитивні емоції, мова буде прищеплювати її носіям почуття патріотизму. Вона стає недоторканною сутніс­тю, що протиставляється іншим мовам, займає високе становище на шкалі цінностей. «У відповідь на загро­зливе мові зрушення це почуття вірності мові приво­дить у дію сили, спрямовані на збереження мови, яка опинилася під загрозою; [...] воно перетворює мову на символ віри і святиню» [Вайнрайх 1972: 57]. В анало­гічних випадках, але якщо своєрідність сприймається негативно, часто спостерігається явище «мовного нігі­лізму» — небажання оволодіти «рідною» мовою через її непрестижність.


Використана література

 

1.         Беликов В. И., Крысин Л. П. Социолингвистика. — М., 2001.

2.         Бондалетов В. Д. Социальная лингвистика. — М., 1987.

3.         Белл Р. Т. Социолингвистика: Цели, методы и проблемы. — М., 1980.

4.         Швейцер А. Д., Никольский Л. Б. Введение в социолингвистику. — М.,1978.

Реферат на тему Мова як символ соціальної солідарності ПЛАН 1. Поняття соціальної солідарності. 2. Мовна стратифікація суспільства 3. Сім’я – перший осередок соціальної єдності. 4.

 

 

 

Внимание! Представленный Реферат находится в открытом доступе в сети Интернет, и уже неоднократно сдавался, возможно, даже в твоем учебном заведении.
Советуем не рисковать. Узнай, сколько стоит абсолютно уникальный Реферат по твоей теме:

Новости образования и науки

Заказать уникальную работу

Свои сданные студенческие работы

присылайте нам на e-mail

Client@Stud-Baza.ru