База знаний студента. Реферат, курсовая, контрольная, диплом на заказ

Зміст

1.    Розкриття теми №21: «Правовий режим надзвичайних екологічних ситуацій»

1.1 Поняття надзвичайної екологічної ситуації

1.2 Законодавство України про надзвичайні екологічні ситуації

1.3 Державне регулювання відносин, що виникають у зв'язку з надзвичайною екологічною ситуацією

1.4 Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації

1.5 Список використаних джерел

2. Рішення задачі № 24

1.      Розкриття теми №21: «Правовий режим надзвичайних екологічних ситуацій»

1.1 Поняття надзвичайної екологічної ситуації

Фахівці зазначають, що збитки від надзвичайних ситуацій мають тенденцію до зростання. У минулому вони складали 5% валового національного продукту, зараз збитки зросли до 9% у середньому у світі.

В Україні, наприклад, зараз витрачається 1,5-1,6 млрд. гривень щорічно на ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про зону надзвичайних екологічних ситуацій»: надзвичайна екологічна ситуація (далі НЕС) – надзвичайна ситуація, при якій на окремій місцевості сталися негативні зміни в навколишньому природному середовищі, що потребують застосування надзвичайних заходів з боку держави. До таких змін належать втрата, виснаження чи знищення окремих природних комплексів та ресурсів внаслідок надмірного забруднення довкілля, руйнівного впливу стихійних сил природи та інших факторів, що обмежують або виключають можливість життєдіяльності людини та проведення господарської діяльності в цих умовах.

Зона надзвичайної екологічної ситуації — окрема місцевість України, на якій виникла надзвичайна екологічна ситуація. Правовий режим зазначеної зони – це особливий правовий режим, який може тимчасово запроваджуватися в окремих місцевостях у разі виникнення надзвичайних екологічних ситуацій і спрямовується на попередження людських і матеріальних втрат, відвернення загрози життю і здоров'ю громадян, а також усунення негативних наслідків надзвичайної екологічної ситуації.

Відповідно до Порядку класифікації надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 березня 2004 р.1, залежно від обсягів заподіяних наслідків, технічних і матеріальних ресурсів, необхідних для їх ліквідації, визначаються чотири рівні надзвичайних ситуацій - державний, регіональний, місцевий або об'єктовий.

Для визначення конкретного рівня надзвичайної ситуації встановлюються такі критерії:

1) територіальне поширення й обсяги технічних і матеріальних ресурсів, що необхідні для ліквідації наслідків надзвичайної ситуації;

2) кількість людей, які постраждали або умови життєдіяльності яких було порушено внаслідок надзвичайної ситуації;

3) розмір заподіяних (очікуваних) збитків.

Надзвичайною ситуацією державного рівня визнається ситуація:

1) яка поширилась або може поширитися на територію інших держав;

2) яка поширилась на територію двох чи більше регіонів України (Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя), а для її ліквідації необхідні матеріальні та технічні ресурси в обсягах, що перевищують можливості цих регіонів, але не менш як один відсоток від обсягу видатків відповідних місцевих бюджетів (надзвичайна ситуація державного рівня за територіальним поширенням);

3) яка призвела до загибелі понад 10 осіб або внаслідок якої постраждало понад 300 осіб (постраждалі - особи, життю або здоров'ю яких було заподіяно шкоду внаслідок надзвичайної ситуації), чи було порушено нормальні умови життєдіяльності понад 50 тис. осіб на тривалий час (більш як на 3 доби);

4) унаслідок якої загинуло понад 5 осіб або постраждало понад 100 осіб, чи було порушено нор­мальні умови життєдіяльності понад 10 тис. осіб на тривалий час (більш як на 3 доби), а збитки (оцінені в установленому законодавством порядку), спричинені надзвичайною ситуацією, перевищили 25 тис. мінімальних розмірів (на час виникнення надзвичайної ситуації) заробітної плати;

5) збитки від якої перевищили 150 тис. мінімальних розмірів заробітної плати;

6) яка в інших випадках, передбачених актами законодавства, за своїми ознаками визнається як надзвичайна ситуація державного рівня.

Надзвичайною ситуацією регіонального рівня визнається ситуація:

1) яка поширилась на територію двох чи більше районів (міст обласного значення) Автономної Республіки Крим, областей, а для її ліквідації необхідні матеріальні та технічні ресурси в обсягах, що перевищують можливості цих районів, але не менш як один відсоток обсягу видатків відповідних місцевих бюджетів (надзвичайна ситуація регіонального рівня за територіальним поширенням);

2) яка призвела до загибелі від 3 до 5 осіб або внаслідок якої постраждало від 50 до 100 осіб, чи було порушено нормальні умови життєдіяльності від 1 тис. до 10 тис. осіб на тривалий час (більш як на 3 доби), а збитки перевищили 5 тис. мінімальних розмірів заробітної плати;

3) збитки від якої перевищили 15 тис. мінімальних розмірів заробітної плати.

Місцевого рівня визнається надзвичайна ситуація:

1) яка вийшла за межі територій потенційно небезпечного об'єкта, • загрожує довкіллю, сусіднім населеним пунктам, інженерним спорудам, а для її ліквідації необхідні матеріальні та технічні ресурси в обсягах, що перевищують власні можливості потенційно небезпечного об'єкта;

2) унаслідок якої загинуло 1-2 особи або постраждало від 20 до 50 осіб, чи було порушено нормальні умови життєдіяльності від 100 до 1000 осіб на тривалий час (більш як на 3 доби), а збитки перевищили 0,5 тис. мінімальних розмірів заробітної плати;

3) збитки від якої перевищили 2 тис. мінімальних розмірів заробітної плати.

Об'єктового рівня визнається надзвичайна ситуація, яка не підпадає під названі вище визначення.

Відповідно до Закону України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру» за характером походження, масштабами поширення та наслідками визначаються: аварії, катастрофи.

Аварія – небезпечна подія техногенного характеру, що спричинила загибель людей або створює на об'єкті чи окремій території загрозу життю та здоров'ю людей і призводить до руйнування будівель, споруд, обладнання і транспортних засобів, порушення виробничого або транспортного процесу чи завдає шкоди довкіллю.

Катастрофа – велика за масштабами аварія чи інша подія, що призводить до тяжких наслідків. На відміну від аварії, катастрофа може бути техногенного, природного або іншого характеру.

Зони НЕС – офіційно оголошені території, на яких вони склалися. У рішенні компетентного державного органу про оголошення відповідної зони екологічно небезпечною має бути зазначено ступінь небезпеки й показаний вид зони.

Класифікація цих зон, їх статус і правові наслідки, що випливають із факту віднесення територій до встановлених категорій, у тому числі стосовно компенсацій і пільг громадянам, що мешкають або перебувають тимчасово в їх межах, визначається законодавством України. Така класифікація проводиться за різноманітними ознаками: джерелами виникнення, наслідками, масштабами, ступенем небезпеки, залежно від причин виникнення тощо. До класифікаційних ознак надзвичайних ситуацій законодавець відносить: опис ознаки (короткий опис ситуації, випадку, події, пригоди, аварії, явища); одиницю виміру показника ознаки; порогове значення показника ознаки тощо.

Залежно від місцезнаходження джерела виникнення НЕС можна поділити на внутрішні і зовнішні. Внутрішні НЕС – джерело безпосередньо розташоване на території України, зовнішні – за її межами.

Залежно від причин виникнення можна виділити чотири групи НЕС: техногенного, природного, соціально-політичного й військового характеру.

Для забезпечення організації взаємодії центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій у процесі вирішення питань, пов'язаних з НЕС та ліквідацією їх наслідків, законодавством здійснюється класифікація за їх рівнями: державного, регіонального, місцевого або об'єктового рівня. Для визначення рівня НЕС встановлюються такі критерії: територіальне поширення та обсяги технічних і матеріальних ресурсів, що необхідні для ліквідації наслідків надзвичайної ситуації; кількість людей, які постраждали або умови життєдіяльності яких було порушено внаслідок надзвичайної ситуації; розмір заподіяних (очікуваних) збитків.

Залежно від ступеня небезпеки, складності екологічного стану, наслідків НЕС у науковій літературі іноді виділяються: критичні, гострокритичні, кризові й катастрофічні ситуації.

За наслідками НЕС можна класифікувати на незворотні, тривалі, тимчасові й суттєві. Масштаби наслідків НЕС визначаються на основі експертної оцінки, прогнозу або результатів модельних експериментів, проведених кваліфікованими експертами.

За ступенем гостроти виділяють реальні та потенційні НЕС, за швидкістю розвитку – на ситуації, що протікають стрімко, швидко або слабко.

 

1.2 Законодавство України про надзвичайні екологічні ситуації

Характерною рисою законодавства, що регулює дії щодо надзвичайних екологічних ситуацій є його поширення на всі органи державної влади, місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, громадян, що мають забезпечувати організацію і реалізацію заходів щодо реагування на надзвичайні ситуації із небезпечними для довкілля та здоров'я населення наслідками. Таке правове регулювання забезпечується, зокрема, Конституцією України (статті 85, 106), законами України “Про міліцію”, “Про Збройні Сили України”, “Про Службу безпеки України”, “Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України”, “Про ветеринарну медицину”, “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим”, “Про Раду національної безпеки і оборони України”, “Про війська Цивільної оборони України”, “Про місцеві державні адміністрації”, “Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону”; постанови Кабінету Міністрів України про затвердження Положення про єдину систему запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру від 3 серпня 1998 р. Положення про Державний координаційний центр реагування на надзвичайні ситуації на водних об'єктах від 18 серпня 1999 р. та ін.

Специфікою цього правового інституту є те, що його норми передбачають спеціальні заходи щодо запобігання та ліквідації надзвичайних екологічних ситуацій: інформаційного, фінансового, матеріально-технічного, аварійно-рятувального та іншого характеру. Вони містяться в законах України: “Про телебачення і радіомовлення”, “Про державну таємницю”, “Про зв'язок”, “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”, “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”, “Про затвердження завдань Національної програми інформатизації на 1998-2000 роки”, “Про внесення змін до Закону України “Про державну таємницю”, “Про радіочастотний ресурс України” тощо. А також зазначені норми містяться в законах України: “Про державний матеріальний резерв”, “Про гуманітарну допомогу”, “Про формування, порядок надходження і використання коштів Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення”, “Про аварійно-рятувальні служби” та ін.

Значна кількість норм з питань надзвичайних екологічних ситуацій міститься в екологічному законодавстві, а саме в законах України “Про охорону навколишнього природного середовища”, “Про зону надзвичайної екологічної ситуації”, природоресурсних кодексах та законах (з питань охорони і використання землі, надр, вод, лісу, атмосферного повітря, тваринного світу), в інших нормативно-правових актах екологічної спрямованості.

Питання запобігання епідеміям та епізоотіям, надання медичної допомоги у випадках надзвичайних екологічних ситуацій урегульовані законодавством України про охорону здоров'я: Основами законодавства України про охорону здоров'я, законами України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”, “Про ветеринарну медицину”, “Про карантин рослин” тощо.

Після Чорнобильської катастрофи набуло розвитку як самостійний блок законодавство про ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС. Три основні закони, присвячені відповідним проблемам. “Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи”, “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, “Про загальні засади подальшої експлуатації і зняття з експлуатації Чорнобильської АЕС та перетворення зруйнованого четвертого енергоблоку цієї АЕС на екологічну безпечну систему”, що неодноразово змінювалися і доповнювалися, є основою цієї галузі законодавства. Важливу роль у запобіганні надзвичайним ситуаціям в ядерній галузі відіграють також закони України “Про поводження з радіоактивними відходами” та “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”.

Серед міжнародних багатосторонніх договорів у відповідній сфері важливе значення мають Конвенція про транскордонний вплив промислових аварій (1992 p.), Конвенція про ядерну безпеку (1994 p.), Конвенція про оперативне оповіщення про ядерну аварію (1986 p.), Конвенція про допомогу у випадку ядерної аварії чи радіаційної аварійної ситуації (1986 p.), Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу (1980 p.), Конвенція про запобігання забрудненню моря скидами відходів та інших матеріалів з внесеними до неї поправками (1994 p.), Об'єднана конвенція про безпеку поводження з відпрацьованим паливом та про безпеку поводження з радіоактивними відходами (1997 р.)

Міжнародними документами рекомендаційного характеру у відповідній сфері регулювання є також ряд актів МАГАТЕ, зокрема Міжнародні основні норми безпеки для захисту від іонізуючих випромінювань та безпечного поводження з джерелами випромінювання (1996 p.), Принципи поводження з радіоактивними відходами (1995 р.) тощо.

Питання співробітництва у зазначеній сфері знайшли відображення й у ряді двосторонніх угод України з іншими державами. До них належать, зокрема, Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Угорської Республіки про співробітництво та надання взаємної допомоги в галузі попередження надзвичайних ситуацій та ліквідації їхніх наслідків від 27 жовтня 1998 р.

 

1.3 Державне регулювання відносин, що виникають у зв'язку з надзвичайною екологічною ситуацією

 

Забезпечення екологічної безпеки, захист населення від надзвичайних екологічних ситуацій є конституційним обов’язком держави (стаття 16 Основного Закону України). Здійснення цього обов’язку покладається на органи державної влади й органи місцевого самоврядування, повноваження яких у даній сфері визначені законодавством. Такими органами є: Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, місцеві ради та їх виконавчі комітети. У своїй сукупності ці органи пов’язані між собою функціональною спрямованістю у вирішенні проблем попередження надзвичайних екологічних ситуацій і ліквідації їх наслідків та утворюють певну організаційну систему. У ній, як і в інших соціальних системах, кожний структурний елемент має певне призначення, несе властиве йому навантаження, забезпечується певна узгодженість і скоординованість між окремими елементами.

Зазначимо, що для більшості органів, що входять до організаційної системи регулювання суспільних відносин у даній сфері й управління ними, функція забезпечення захисту населення від надзвичайних екологічних ситуацій є компонентом більш широкої діяльності. Але серед них є й такі, для яких здійснення зазначеної функції складає головне призначення. Щоб найбільш повно розглянути особливості завдань і компетенцію різних органів у даній сфері, доцільно їх класифікувати залежно від функціональних повноважень і територіальних масштабів діяльності.

Засади визначення відповідної класифікації містяться в Законі України “Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру”, а детально, за всіма параметрами, вона висвітлюється в Постанові Кабінету Міністрів України № 1198 від 3 серпня 1998 року “Про єдину державну систему запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного і природного характеру”. Згідно з зазначеними нормативно-правовими актами єдину державну систему запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного і природного характеру складають центральні та місцеві органи виконавчої влади, виконавчі органи рад, державні підприємства, установи й організації з відповідними силами та засобами, які здійснюють нагляд за забезпеченням техногенної та природної безпеки. Вони організують роботу із запобігання надзвичайним ситуаціям техногенного та природного походження і реагування в разі їх виникнення з метою захисту населення і довкілля, зменшення матеріальних втрат.

Завданнями єдиної державної системи є: розроблення нормативно-правових актів, а також норм, правил і стандартів з питань запобігання надзвичайним ситуаціям та забезпечення захисту населення і територій від їх наслідків; забезпечення готовності центральних і місцевих органів виконавчої влади, виконавчих органів рад, підпорядкованих їм сил і засобів до дій, спрямованих на запобігання надзвичайним ситуаціям та реагування на них; забезпечення реалізації заходів щодо запобігання виникненню надзвичайних ситуацій; навчання населення поведінці та дій у разі виникнення надзвичайної ситуації; виконання цільових і науково-технічних програм, спрямованих на запобігання надзвичайним ситуаціям, забезпечення сталого функціонування підприємств, установ та організацій, зменшення можливих матеріальних втрат; збирання й аналітичне опрацювання інформації про надзвичайні ситуації, видання інформаційних матеріалів з питань захисту населення і територій від наслідків надзвичайних ситуацій; прогнозування й оцінка соціально-економічних наслідків надзвичайних ситуацій, визначення на основі прогнозу потреби в силах, засобах, матеріальних і фінансових ресурсах; створення, збереження і використання резерву матеріальних і фінансових ресурсів, необхідних для запобігання надзвичайним ситуаціям та реагування на них; проведення державної експертизи, забезпечення нагляду за дотриманням вимог щодо захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій (у межах повноважень центральних і місцевих органів виконавчої влади); оповіщення населення про загрозу та виникнення надзвичайних ситуацій, своєчасне та достовірне його інформування про фактичну обстановку і вжиті заходи; захист населення в разі виникнення надзвичайних ситуацій; проведення рятувальних та інших невідкладних робіт щодо ліквідації надзвичайних ситуацій, організація життєзабезпечення постраждалого населення; пом’якшення можливих наслідків надзвичайних ситуацій у разі їх виникнення; здійснення заходів щодо соціального захисту постраждалого населення, проведення гуманітарних акцій; реалізація визначених законодавством прав у сфері захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій, у тому числі осіб (чи їх сімей), що брали безпосередню участь у ліквідації цих ситуацій; участь у міжнародному співробітництві у сфері цивільного захисту населення; організація роботи, пов’язаної з постійним спостереженням за потенційно екологічно і техногенно небезпечними об’єктами та їх експлуатацією або виведенням з технологічного обороту.

Єдина державна система складається з постійно діючих функціональних і територіальних підсистем і має чотири рівні – загальнодержавний, регіональний, місцевий та об’єктовий.

Функціональні підсистеми створюються міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади для організації роботи, пов’язаної з запобіганням надзвичайним ситуаціям і захистом населення й територій від їх наслідків. У надзвичайних ситуаціях сили та засоби функціональних підсистем регіонального, місцевого та об’єктового рівня підпорядковуються в межах, що не суперечать законодавству, органам управління відповідних територіальних підсистем єдиної державної системи.

Організаційна структура та порядок діяльності функціональних підсистем єдиної державної системи і підпорядкованих їм сил і засобів визначаються в положеннях про них, які затверджуються відповідними міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади за погодженням з Міністерством з питань надзвичайних ситуацій та в справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

Територіальні підсистеми єдиної державної системи, що розглядається, створюються в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі для запобігання надзвичайним ситуаціям і реагування на них у межах відповідних регіонів.

Структура та порядок діяльності територіальних підсистем єдиної державної системи та підпорядкованих їм сил і засобів визначаються в положеннях про них, які затверджуються Головою Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, головами обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Згідно з вимогами законодавства кожний рівень єдиної державної системи має координуючі та постійні органи управління щодо розв’язання завдань у сфері запобігання надзвичайним ситуаціям, захисту населення і територій від їх наслідків, систему повсякденного управління, сили та засоби, резерви матеріальних і фінансових ресурсів, системи зв’язку та інформаційного забезпечення.

Відповідно до Закону України “Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру” (стаття 27) органами управління у даній сфері суспільних відносин є: Кабінет Міністрів України; спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади, до компетенції якого віднесено питання захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; інші спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади; місцеві органи виконавчої влади та місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом.

Координацію діяльності органів виконавчої влади у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру здійснюють: Рада національної безпеки та оборони України в межах, передбачених Законом України “Про Раду національної безпеки і оборони України” від 5 березня 1998 року, Кабінет Міністрів України. Для координації діяльності державних органів виконавчої влади з питань техногенно-екологічної безпеки, надзвичайних ситуацій та безпечної життєдіяльності населення Кабінет Міністрів України утворює відповідні комісії (ради). У разі необхідності для ліквідації наслідків надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру Кабінет Міністрів України утворює спеціальні комісії загальнодержавного, регіонального, місцевого та об’єктового рівнів (стаття 28 Закону України “Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру”).

Рада національної безпеки і оборони України, відповідно до закону про неї: розробляє та розглядає на своїх засіданнях питання, які належать до сфери національної безпеки та оборони, і подає пропозиції Президентові України щодо визначення стратегічних національних інтересів України, концептуальних підходів і напрямів забезпечення національної безпеки та оборони, у тому числі в екологічній сфері; проектів державних програм, доктрин, законів України, указів Президента України, міжнародних договорів, інших нормативних актів і документів з питань національної безпеки та оборони, а також питань оголошення в разі потреби окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації; здійснює поточний контроль за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної, у тому числі екологічної, безпеки, подає Президентові України відповідні висновки та пропозиції;

До повноважень Кабінету Міністрів України у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру Закон України “Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру” (стаття 29) відносить: забезпечення реалізації політики держави у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, запобігання цим ситуаціям та реагування на них, ліквідацію їх наслідків; здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності й національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю в умовах виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; забезпечення виконання заходів, спрямованих на попередження надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру та ліквідацію їх наслідків; установлення критеріїв класифікації надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; збирання інформації та здійснення обміну нею у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; розроблення і здійснення загальнодержавних програм у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; здійснення інших повноважень, визначених Конституцією та законами України, актами Президента України.

Повноваження у відповідній сфері Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та в справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, що сьогодні є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, визначено Законом України “Про захист населення від надзвичайних ситуацій техногенного природного характеру” (стаття 30), а також Положенням про це міністерство. Згідно з цими нормативно-правовими актами до його компетенції віднесено: забезпечення реалізації політики держави у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, запобігання цим ситуаціям та реагування на них, ліквідацію їх наслідків і наслідків Чорнобильської катастрофи; керівництво діяльністю підпорядкованих йому органів управління з питань надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, спеціальних і спеціалізованих формувань; здійснення контролю за проведенням аварійно-рятувальних та інших невідкладних робіт у разі виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; координацію діяльності центральних органів виконавчої влади у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; здійснення оповіщення населення про загрозу виникнення або виникнення надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру, забезпечення належного функціонування галузевих територіальних і локальних систем оповіщення; здійснення державного нагляду та контролю за розробленням і реалізацією заходів у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; затвердження планів локалізації та ліквідації аварій (катастроф); проведення науково-дослідних робіт у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; здійснення інших повноважень, визначених законами України, актами Президента України.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади, до компетенції якого віднесено питання захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, створює разом з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями відповідні територіальні органи подвійного підпорядкування. Керівники цих органів призначаються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, до компетенції якого віднесено питання захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, за погодженням з відповідною державною адміністрацією.

Інші спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади згідно з Законом “Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру” (стаття 31) у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру розробляють і здійснюють організаційні та інженерно-технічні заходи у своїй галузі; забезпечують здійснення підприємствами, установами й організаціями, що відносяться до сфери їх управління, заходів щодо запобігання виникненню надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру і проведення аварійно-рятувальних та інших невідкладних робіт у разі виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру відповідно до аварійних планів; розробляють і затверджують галузеві норми та правила безпеки виробництва, технологічних процесів, продукції; забезпечують розроблення та реалізацію заходів щодо забезпечення хімічної, медико-біологічної, вибухової, пожежної, екологічної безпеки, а також норм і правил проектування, будівництва й експлуатації об’єктів виробничого та соціального призначення в зонах можливого впливу небезпечних техногенних процесів і природних явищ; організовують і здійснюють проведення науково-дослідних, дослідно-конструкторських, випробних і проектних робіт з питань забезпечення безпеки виробленої продукції, підвищення безпеки виробництва на підприємствах, в установах та організаціях, що відносяться до сфери їх управління; здійснюють методичне керівництво захистом працівників підприємств, установ та організацій, що відносяться до сфери їх управління, від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; здійснюють інші повноваження, визначені законами України, актами Президента України.

Більш детально повноваження інших спеціально уповноважених органів виконавчої влади у даній сфері викладено в Постанові Кабінету Міністрів України № 1198 від 3 серпня 1998 р. “Про єдину державну систему запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру” (зі змінами, внесеними згідно з Постановами Кабінету Міністрів №1376 від 29 липня 1999 р. і №1006 від 9 серпня 2001 р.). Такими органами, зокрема, визначено Міністерство екології та природних ресурсів України, Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України, Міністерство транспорту України, Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України, Державний комітет України по водному господарству та інші.

Основні заходи, що реалізуються єдиною державною системою:

1) у режимі повсякденної діяльності:

ведення спостереження та здійснення контролю за станом довкілля, обстановкою на потенційно небезпечних об’єктах і прилеглій до них території;

розроблення та виконання цільових і науково-технічних програм і заходів щодо запобігання надзвичайним ситуаціям, забезпечення безпеки та захисту населення, зменшення можливих матеріальних втрат, забезпечення сталого функціонування об’єктів економіки та збереження національної культурної спадщини в разі виникнення надзвичайної ситуації;

удосконалення процесу підготовки персоналу уповноважених органів з питань надзвичайних ситуацій і цивільного захисту населення, підпорядкованих їм сил;

організація навчання населення методів і користування засобами захисту, правильних дій у цих ситуаціях;

створення і поновлення резервів матеріальних і фінансових ресурсів для ліквідації надзвичайних ситуацій;

здійснення цільових видів страхування;

оцінка загрози виникнення надзвичайної ситуації та можливих її наслідків;

створення галузевих реєстрів об’єктів і виробництв, розроблення інтегральних показників ступеня ризику експлуатації (Підпункт 1 пункту 21 доповнено абзацом згідно з Постановою Кабінету Міністрів України № 1376 від 29 липня 1999 р.);

2) у режимі підвищеної готовності – здійснення заходів, визначених для режиму повсякденної діяльності, і додатково:

формування оперативних груп для виявлення причин погіршення обстановки безпосередньо в районі можливого виникнення надзвичайної ситуації, підготування пропозицій щодо її нормалізації;

посилення роботи, пов’язаної з веденням спостереження та здійсненням контролю за станом довкілля, обстановкою на потенційно небезпечних об’єктах і прилеглій до них території, прогнозуванням можливості виникнення надзвичайної ситуації та її масштабів;

розроблення комплексних заходів щодо захисту населення і територій, забезпечення стійкого функціонування об’єктів економіки;

приведення в стан підвищеної готовності наявних сил і засобів та залучення додаткових сил, уточнення планів їх дій і переміщення в разі необхідності в район можливого виникнення надзвичайної ситуації;

проведення заходів щодо запобігання виникненню надзвичайної ситуації;

запровадження цілодобового чергування членів Державної, регіональної, місцевої чи об’єктової комісії (залежно від рівня надзвичайної ситуації);

3) у режимі діяльності в надзвичайній ситуації:

здійснення відповідною комісією в межах її повноважень безпосереднього керівництва функціонуванням підсистем і структурних підрозділів єдиної державної системи;

організація захисту населення і територій;

переміщення оперативних груп у район виникнення надзвичайної ситуації;

організація роботи, пов’язаної з локалізацією або ліквідацією надзвичайної ситуації, із залученням необхідних сил і засобів;

визначення меж території, на якій виникла надзвичайна ситуація;

організація робіт, спрямованих на забезпечення сталого функціонування об’єктів економіки та об’єктів першочергового життєзабезпечення постраждалого населення;

здійснення постійного контролю за станом довкілля на території, що зазнала впливу наслідків надзвичайної ситуації, обстановкою на аварійних об’єктах і прилеглій до них території;

інформування вищих органів управління про рівень надзвичайної ситуації та вжиті заходи, пов’язані з реагуванням на цю ситуацію, оповіщення населення та надання йому необхідних рекомендацій щодо поведінки в умовах, які склалися;

4) у режимі діяльності в надзвичайному стані:

здійснення заходів, передбачених Законом України “Про надзвичайний стан”.

З метою запобігання надзвичайним ситуаціям, своєчасного і ефективного реагування на них організується взаємодія органів управління та підпорядкованих їм сил, а саме:

визначаються центральні й територіальні органи управління, які взаємодіють у кризових ситуаціях, склад і кількість сил і засобів реагування на надзвичайну ситуацію;

погоджується порядок спільних дій сил реагування на надзвичайну ситуацію з визначенням основних завдань, місця, часу і способів їх виконання;

вирішуються питання всебічного забезпечення спільних заходів, що здійснюватимуться органами управління з питань надзвичайних ситуацій і підпорядкованими їм силами, у тому числі взаємного надання допомоги транспортними, інженерними, матеріальними, технічними та іншими засобами;

установлюється порядок приведення в готовність і організації управління спільними діями органів управління з питань надзвичайних ситуацій і підпорядкованих їм сил у процесі виконання завдань.

Залежно від обставин, масштабу, характеру та можливого розвитку надзвичайної ситуації взаємодія організується:

на загальнодержавному рівні – безпосередньо між органами управління в надзвичайних ситуаціях і силами (функціональними підсистемами) міністерств та інших центральних органів виконавчої влади під загальним керівництвом Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій;

на регіональному та місцевому (районному) рівні – між територіальними і місцевими структурами управління інших центральних органів виконавчої влади та їх силами під керівництвом регіональної або місцевої комісії.

Взаємодія у подоланні надзвичайних ситуацій організується через спеціально визначені оперативні групи, представників відповідних центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування.

Усе вищезазначене свідчить про наявність в Україні розгалуженої системи органів, які на всіх рівнях територіальної організації країни відповідно до своїх представницьких, функціональних повноважень забезпечують організацію здійснення заходів щодо запобігання надзвичайним ситуаціям з небезпечними для життя та здоров’я людини екологічними наслідками і реагування на них.

 

1.4 Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації

Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації передбачає умови для оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації і спрямований на запобігання людським і матеріальним втратам, відвернення загрози життю і здоров'ю громадян, a також усунення негативних наслідків надзвичайної екологічної ситуації (ст. 8 Закону України “Про зону надзвичайної екологічної ситуації”).

Основними принципами регулювання правового режиму в зоні надзвичайної екологічної ситуації є:

пріоритет захисту життя та здоров'я людей;

непорушність конституційних прав і свобод людини і громадянина;

комплексність заходів, спрямованих на нормалізацію екологічного стану;

забезпечення населення достовірною інформацією про стан довкілля, можливу загрозу для життя і здоров'я людей та про виконання заходів, спрямованих на нормалізацію екологічного стану;

невідворотність відповідальності осіб, винних у виникненні надзвичайної екологічної ситуації або її ускладненні.

Запровадження правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації передбачає обов'язкове виділення коштів з: а) державного чи б) місцевого бюджетів, в) резервного фонду Кабінету Міністрів України чи г) інших джерел, не заборонених Законом України “Про зону надзвичайної екологічної ситуації”. За недостатністю цих коштів Кабінет Міністрів України подає Президенту України законопроект про зміни до Державного бюджету України, який подається до Верховної Ради України для позачергового розгляду як невідкладний.

У випадку запровадження в межах зони надзвичайної екологічної ситуації правового режиму надзвичайного стану відповідно до Закону України “Про правовий режим надзвичайного стану” можуть запроваджуватися, зокрема, такі заходи:

встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду;

обмеження руху транспортних засобів та проведення їх огляду з метою необхідної їх обробки, тимчасової затримки в разі виявлення можливого небезпечного їх впливу на життя і здоров'я людей або загрози погіршення екологічної ситуації;

посилення охорони громадського порядку та об'єктів, що забезпечують життєдіяльність населення;

встановлення обмежень чи заборони на проведення масових заходів, у тому числі у разі загострення епідеміологічної обстановки, крім заходів, заборона та проведення яких встановлюється судом;

відселення людей з місць, небезпечних для їх проживання, з обов'язковим наданням їм жилих приміщень для постійного або тимчасового проживання;

встановлення тимчасової заборони на будівництво нових і розширення діючих підприємств та інших об'єктів, діяльність яких не пов'язана з ліквідацією надзвичайної екологічної ситуації або із забезпеченням життєдіяльності населення;

встановлення карантину та здійснення інших обов'язкових санітарно-протиепідемічних заходів;

запровадження особливого порядку розподілення продуктів харчування і предметів першої необхідності серед населення;

проведення (зосередження, залучення) мобілізація ресурсів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, зміна режиму їх роботи та профілю виробничої діяльності в межах, необхідних для проведення аварійно-рятувальних та відновлювальних робіт;

проведення необхідних робіт з надання допомоги тваринам у разі їх захворювання, загрози їх загибелі;

примусове відчуження об'єктів права приватної власності з обов'язковим наступним повним відшкодуванням їх вартості;

виконання комплексу робіт щодо нормалізації екологічного стану на території зони надзвичайної екологічної ситуації. За наявності достатніх підстав у межах зони надзвичайної екологічної ситуації може бути введено правовий режим надзвичайного стану в порядку, встановленому Законом “Про правовий режим надзвичайного стану”.

Отже, відповідно до зазначеного правового режиму можуть вживатися заходи щодо: встановлення особливого режиму виїзду і в'їзду; посилення охорони громадського порядку та об'єктів, що забезпечують життєдіяльність населення; запровадження особливого порядку розподілення продуктів харчування і предметів першої необхідності серед населення; відселення людей із місць, небезпечних для їх проживання, з обов'язковим наданням їм жилих приміщень для постійного або тимчасового проживання; проведення мобілізації ресурсів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, зміна режиму їх роботи та профілю виробничої діяльності в межах, необхідних для проведення аварійно-рятувальних та відновлювальних робіт, тощо. У разі виникнення потреби в терміновому виконанні в зоні надзвичайної екологічної ситуації великих обсягів аварійно-рятувальних та відновлювальних робіт Президент України може прийняти рішення про залучення та виконання таких робіт військовими частинами Збройних Сил України та іншими утвореними відповідно до закону України військовими формуваннями.

Рішенням про встановлення правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації, з метою здійснення заходів для нормалізації екологічного стану, можуть встановлюватися обмеження на здійснення певних видів діяльності шляхом встановлення тимчасової заборони на: будівництво та функціонування об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку; застосування в господарській та іншій діяльності особливо небезпечних речовин (хімічних, радіоактивних, токсичних, вибухових тощо), засобів захисту рослин, сукупність властивостей яких і/або особливостей їх стану можуть погіршувати екологічну ситуацію в цій зоні, функціонування санаторно-курортних закладів; провадження будь-якої іншої діяльності, що становить підвищену екологічну небезпеку.

Правовий режим надзвичайних ситуацій, пов’язаних зі змінами в довкіллі, небезпечними для життя і здоров’я людини, функціонування тваринного і рослинного світу, диференціюється відповідно до підстав, визначених Законами України “Про правовий режим надзвичайного стану”, “Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру”, “Про зону надзвичайної екологічної ситуації”.

Згідно з законодавством надзвичайний стан – це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях у разі виникнення надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру (особливо тяжких – стихійного лиха, катастроф, особливо великих пожеж, застосування засобів ураження, пандемій, панзоотій тощо) не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров’ю значної кількості населення. В умовах надзвичайного стану допускаються тимчасові, обумовлені загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. Надзвичайний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводиться Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів з моменту звернення Президента України (статті 1, 2, 4, 5 Закону України “Про правовий режим надзвичайного стану”).

Якщо немає підстав для введення правового режиму надзвичайного стану, то встановлюється правовий режим надзвичайної ситуації техногенного та природного походження. Він має на меті забезпечення ліквідації наслідків надзвичайної ситуації, тобто проведення комплексу заходів, які включають аварійно-рятувальні та інші невідкладні роботи, що здійснюються в разі виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (порушення нормальних умов життя і діяльності людей на окремій території чи об’єкті на ній або на водному об’єкті, спричинене аварією, катастрофою, стихійним лихом або іншою небезпечною подією, у тому числі епідемією, епізоотією, епіфітотією, пожежею, яке призвело (може призвести) до неможливості проживання населення на території чи об’єкті, ведення там господарської діяльності, загибелі людей та/або значних матеріальних втрат); і спрямовуються на припинення дії небезпечних факторів, рятування життя та збереження здоров’я людей, а також на локалізацію зон надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. Залежно від обстановки, ступеня поширення прогнозованої або такої, що виникла, надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру рішення про встановлення режиму надзвичайної ситуації приймається Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями в межах конкретної території (статті 1, 3, 22 Закону України “Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру”).

Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації є різновидом правового режиму надзвичайної ситуації техногенного та природного походження, але пристосований для вирішення проблем надзвичайного характеру, що викликані негативними змінами в навколишньому природному середовищі (втрата, виснаження чи знищення окремих природних комплексів і ресурсів унаслідок надмірного забруднення навколишнього природного середовища, руйнівного впливу стихійних сил природи й інших факторів, що обмежують або виключають можливість життєдіяльності людини та провадження господарської діяльності в цих умовах).

Згідно зі статтею 8 Закону України “Про зону надзвичайної екологічної ситуації” правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації - це особливий правовий режим, який може тимчасово запроваджуватися в окремих місцевостях у разі виникнення надзвичайних екологічних ситуацій і спрямовується для попередження людських і матеріальних втрат, відвернення загрози життю і здоров’ю громадян, а також усунення негативних наслідків надзвичайної екологічної ситуації.

Запровадження відповідного правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації передбачає виділення державою та/або органами місцевого самоврядування додаткових фінансових та інших матеріальних ресурсів, достатніх для нормалізації екологічного стану та відшкодування заподіяних збитків, спеціальний режим поставок продукції для державних потреб, реалізацію комплексних і цільових програм громадських робіт.

Зазначеним Законом установлено спеціальну процедуру оголошення окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації. Згідно зі статтею 5 Закону підставами для оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації є:

значне перевищення гранично допустимих норм показників якості навколишнього природного середовища, визначених законодавством;

виникнення реальної загрози життю та здоров’ю великої кількості людей або заподіяння значної матеріальної шкоди юридичним, фізичним особам чи навколишньому природному середовищу внаслідок надмірного забруднення навколишнього природного середовища, руйнівного впливу стихійних сил природи чи інших факторів;

негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі на значній території, які неможливо усунути без застосування надзвичайних заходів з боку держави;

негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі, які суттєво обмежують або виключають можливість проживання населення і провадження господарської діяльності на відповідній території;

значне збільшення рівня захворюваності населення внаслідок негативних змін у навколишньому природному середовищі.

Ці підстави, безумовно, відбивають усі можливі обставини, виникнення яких дозволяє ставити питання про оголошення окремих місцевостей зоною надзвичайної екологічної ситуації. Проте визначені ці підстави недостатньо чітко, має місце неузгодженість з іншими законодавчими актами. Останнє, зокрема, виявляється в пункті 1 статті 5 даного Закону, у якій ідеться про “перевищення гранично допустимих норм показників якості навколишнього природного середовища”. Такі гранично допустимі норми чинним законодавством не передбачаються. Натомість критерії якості навколишнього природного середовища, його окремих елементів закріплено системою екологічних нормативів, застосування яких передбачено статтею 33 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”. Центральне місце серед зазначених екологічних нормативів займають нормативи екологічної безпеки щодо гранично допустимих: концентрації забруднюючих речовин у воді, повітрі, ґрунті; рівня акустичного, електромагнітного, радіаційного та іншого шкідливого фізичного впливу на навколишнє природне середовище; вмісту шкідливих речовин у продуктах харчування та тваринних кормах. Нормативи гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі та рівні шкідливих фізичних впливів на нього є єдиними для всієї території України. Саме про нормативи екологічної безпеки й мало б ітися в пункті 1 статті 5 Закону України “Про зону надзвичайної екологічної ситуації”.

Звертає на себе увагу й відсутність належної чіткості у визначенні підстав для оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації. Це пов’язане насамперед із застосуванням неконкретних критеріїв у визначенні відповідних підстав: “значне перевищення гранично допустимих норм”, “заподіяння значної матеріальної шкоди”, “негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі на значній території”, “суттєво обмежують або виключають можливість проживання населення”, “значне збільшення рівня захворюваності”. У наведених прикладах виникають, зокрема, такі запитання: яке перевищення гранично допустимих норм може визнаватися значним (у десять, п’ятдесят, сто разів?); яка площа місцевості чи адміністративно-територіальна ланка (село, місто, район, область) має свідчити про значну територію, на якій сталися негативні зміни в навколишньому природному середовищі; який зміст вкладається у вираз “суттєво обмежують або обмежують проживання населення” (не можна споживати місцеві продукти, воду?); яка динаміка захворюваності населення має свідчити про її (захворюваності) значне збільшення?

Очевидною є певна неузгодженість між окремим підставами оголошення місцевості зоною надзвичайною екологічною ситуацією. Так, однією з таких підстав є “виникнення реальної загрози життю та здоров’ю великої кількості людей”. Зазначена загроза має місце в усіх випадках, коли перевищуються нормативи гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин на певній території. Тож у запропонованій редакції пункту 1 статті 5 розглядуваного Закону посилання на значне перевищення гранично допустимих норм показників якості навколишнього природного середовища є зайвим, оскільки іманентно ця обставина присутня у “виникненні реальної загрози життю та здоров’ю”. Інакше кажучи, будь-яке перевищення нормативів екологічної безпеки створює загрозу для життя і здоров’я людини, а тому спричиняє застосування до винних осіб санкцій адміністративного, кримінального, матеріального, дисциплінарного характеру в порядку, установленому законодавством.

Викликає зауваження і така підстава, як “заподіяння значної матеріальної шкоди юридичним, фізичним особам”. Зазначена підстава не завжди може свідчити про виникнення саме надзвичайної екологічної ситуації. Наприклад, після землетрусу, у якому постраждало місто, лишаються тільки зруйновані будинки, інші споруди, об’єкти інженерної та соціальної інфраструктури. Негативні ж природні прояви в цьому випадку можуть тривати незначний час (декілька годин протягом однієї чи декількох діб), а потім зникають. З огляду на зазначене не можна розглядати матеріальну шкоду юридичним і фізичним особам як самостійну підставу для оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації. Вона може бути лише додатковою ознакою, що характеризує руйнівний вплив стихійних сил природи, техногенних чи інших факторів на стан навколишнього природного середовища відповідної місцевості.

Неприйнятним є й положення пункту 2 статті 5 розглядуваного Закону, який визначає підставою для оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації значну матеріальну шкоду, що заподіяна навколишньому природному середовищу. Очевидно, що в даному випадку наголос слід було б робити не на матеріальній (точніше, економічній), а на екологічній шкоді. Майнова шкода, як відомо, посягає на майнові інтереси природокористувача. Її безпосередній об’єкт заподіяння – право власності держави, територіальних громад, громадян, юридичних осіб на товарно-матеріальні цінності, майнові блага, прибутки, що отримуються від експлуатації природних ресурсів.

Ця шкода проявляється в заподіянні майнової шкоди у вигляді загибелі, знищення, пошкодження майна і збитків, що викликані неотриманням прибутків від використання природного об’єкта в господарських цілях, які природокористувач мав би за нормальних умов виробництва, а також невиробничі витрати на ліквідацію наслідків заподіяної шкоди та відновлення порушеного матеріального стану. Відшкодовується матеріальна шкода за нормами цивільного й екологічного законодавства (див. статтю 69 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”).

Екологічна шкода, на відміну від матеріальної, безпосереднім об’єктом свого посягання має природне середовище, її природні процеси обміну і, отже, екологічні інтереси суспільства в чистому, продуктивному, генетично різноманітному природному середовищі перебування. Проявляється ця шкода в різноманітних формах: забруднення довкілля, виснаження екологічних ресурсів природи, порушення обмінних зв’язків між окремими елементами природного середовища, руйнування екологічних систем природи тощо.

Головна особливість екологічної шкоди полягає в наявності таких втрат у навколишньому природному середовищі, які є невідновними, чи відносно відновними чи важко відновними втратами, відтворення яких потребує тривалого часу.

Саме наявність екологічної шкоди дає підстави для прийняття рішення про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації. Ця обставина і має знайти належне відображення в законодавстві про надзвичайні екологічні ситуації.

Слід акцентувати увагу на порядку оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації.

Законодавством (стаття 6 Закону України “Про зону надзвичайної екологічної ситуації”) передбачено, що окрема місцевість України оголошується зоною надзвичайної екологічної ситуації Президентом України за пропозицією Ради національної безпеки та оборони України або за поданням Кабінету Міністрів України.

Указ Президента України про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації затверджується Верховною Радою України протягом двох днів із дня звернення Президента України.

Кабінет Міністрів України вносить подання про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації на підставі пропозицій центрального органу виконавчої влади, який відає питаннями екологічної безпеки, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування або з власної ініціативи.

У статті 6 Закону України "Про зону надзвичайної екологічної ситуації" визначено також положення, що мають міститися в Указі Президента України про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації. До них відносяться:

обставини, що стали причиною оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації;

обґрунтування необхідності оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації;

межі території, яка оголошується зоною надзвичайної екологічної ситуації;

заходи щодо організаційного, фінансового та матеріально-технічного забезпечення життєдіяльності населення в зоні надзвичайної екологічної ситуації;

основні заходи, що запроваджуються для подолання наслідків надзвичайної екологічної ситуації;

обмеження на певні види діяльності в зоні надзвичайної екологічної ситуації;

час, з якого окрема місцевість оголошується зоною надзвичайної екологічної ситуації, і строк, на який ця територія оголошується такою зоною.

Указ Президента України про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації має, відповідно до законодавства, негайно доводитися до відома населення через засоби масової інформації та систему оповіщення цивільної оборони.

Згідно зі статтею 9 Закону України “Про зону надзвичайної екологічної ситуації” дія правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації може бути достроково припинена Президентом України на пропозицію Ради національної безпеки та оборони України або за поданням Кабінету Міністрів України в разі усунення обставин, що стали причиною оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації, виконання заходів, які необхідно було здійснити для нормалізації екологічного стану на території зони надзвичайної екологічної ситуації.

Припинення дії правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації на території Автономної Республіки Крим або в окремих її місцевостях може ініціювати Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Подання Кабінету Міністрів України про дострокове припинення дії правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації має готуватися з урахуванням пропозицій органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади.

Згідно з законодавством дострокове припинення дії правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації призводить до того, що така територія не вважається зоною надзвичайної екологічної ситуації.

Установлено також, що межі території, яка оголошується зоною надзвичайної екологічної ситуації, можуть бути змінені з дотриманням вимог, закріплених статтею 6 Закону України “Про зону надзвичайної екологічної ситуації”.

Застосування зазначених законодавчих положень можна проілюструвати на прикладі Указу Президента України "Про оголошення окремих районів та міст Вінницької, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Хмельницької та Черкаської областей зоною надзвичайної екологічної ситуації" (Указ затверджено Законом № 2146-III від 14 грудня 2000 р.). Відповідно до нього окремі райони та міста Вінницької, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Хмельницької та Черкаської областей оголошувалися зоною надзвичайної екологічної ситуації з огляду на катастрофічні масштаби руйнування та пошкодження систем електро- та теплозабезпечення, транспортних мереж, систем зв’язку, що призвело до істотного погіршення умов життєдіяльності населення, ускладнення господарської діяльності, знищення частини лісових та інших природних комплексів, сільськогосподарських угідь і насаджень, заподіяння іншої шкоди в окремих районах і містах Вінницької, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Хмельницької та Черкаської областей унаслідок руйнівного впливу стихійних сил природи наприкінці листопада – на початку грудня 2000 року.

В Указі містяться доручення Кабінету Міністрів України щодо виділення додаткових фінансових та інших матеріальних ресурсів, достатніх для проведення першочергових заходів, пов’язаних з нормалізацією умов проживання населення та господарської діяльності, відшкодуванням заподіяних збитків та повним завершенням аварійних і відновлювальних робіт у зоні надзвичайної екологічної ситуації; установлення жорсткого контролю за цільовим використанням фінансових та інших матеріальних ресурсів, які виділяються для виконання робіт щодо нормалізації ситуації у зоні надзвичайної екологічної ситуації; вирішення в установленому порядку питання щодо відстрочення платежів відповідних підприємств, установ, організацій і громадян до державного бюджету у зв’язку з особливими обставинами, що склалися; ужиття невідкладних заходів щодо забезпечення оперативної поставки продукції електростанцій з автономним режимом роботи та інших механізмів, створення, у разі потреби, необхідних виробництв для повного матеріально-технічного забезпечення аварійних і відновлювальних робіт у зоні надзвичайної екологічної ситуації.

Також Кабінету Міністрів України разом з Вінницькою, Кіровоградською, Миколаївською, Одеською, Хмельницькою та Черкаською обласними державними адміністраціями доручено: організувати проведення заходів із забезпечення населення продуктами харчування, предметами першої необхідності, паливом, відновлення режиму роботи систем енерго-, газо- та водопостачання, транспортного обслуговування населення, інших систем житлово-комунального господарства, телефонного зв’язку, створення сприятливих умов для відновлення у найстисліші строки порушених природних комплексів і сільськогосподарських угідь на постраждалих територіях; організувати проведення ефективних медичних і санітарно-протиепідемічних заходів у зоні надзвичайної екологічної ситуації; здійснити невідкладні заходи щодо забезпечення відновлення навчально-виховного процесу в навчальних закладах відповідних областей; забезпечити створення належних умов для проживання та роботи працівників, залучених для виконання аварійно-відновлювальних робіт у зоні надзвичайної екологічної ситуації, та відповідну оплату їх праці; забезпечити оперативне й достовірне інформування населення про хід відновлювальних робіт та заходи, що вживаються.

Крім того, в Указі містяться доручення Національному банку України, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській і Севастопольській міським державним адміністраціям щодо надання допомоги Вінницькій, Кіровоградській, Миколаївській, Одеській, Хмельницькій та Черкаській областям, які постраждали внаслідок стихійного лиха, щодо задоволення потреб у будівельних матеріалах, паливі, продуктах харчування, інших матеріально-технічних ресурсах, а також Міністерству внутрішніх справ України – щодо забезпечення охорони громадського порядку на відповідних територіях, Міністерству закордонних справ України – щодо звернення до міжнародних організацій з проханням надати можливу матеріальну та фінансову допомогу для ліквідації наслідків стихійного лиха в зоні надзвичайної екологічної ситуації, Комісії з питань гуманітарної допомоги при Кабінеті Міністрів України, Державній митній службі України, Державному комітету в справах охорони державного кордону України, обласним державним адміністраціям – щодо забезпечення оперативного оформлення й адресної передачі гуманітарної допомоги та інших матеріально-технічних ресурсів, які надходитимуть для потреб ліквідації наслідків стихійного лиха в зоні надзвичайної екологічної ситуації.

Указом Президента України “Про зміну меж території у Вінницькій області, яку оголошено зоною надзвичайної екологічної ситуації” (Указ затверджено Законом № 2186-III від 21 грудня 2000 р.) додатково ще ряд районів Вінницької області оголошено зоною надзвичайної екологічної ситуації.

Аналіз правового регулювання прийняття рішень про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації свідчить про необхідність його подальшого вдосконалення.

Насамперед слід звернути увагу на те, що існують невиправдані розбіжності між екологічним законодавством і законодавством про надзвичайні ситуації та цивільну оборону в регламентації порядку прийняття рішень щодо визначення режиму захисту населення й територій від наслідків надзвичайних екологічних ситуацій. Зокрема, у статті 21 Закону України “Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру”, яка встановлює порядок визначення Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями режиму захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій, не враховано особливості прийняття рішень про оголошення окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації (згідно зі статтею 6 Закону України “Про зону надзвичайної екологічної ситуації” окрема місцевість України оголошується зоною надзвичайної екологічної ситуації Президентом України на пропозицію Ради національної безпеки та оборони України або за поданням Кабінету Міністрів України. Указ Президента України про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації затверджується Верховною Радою України протягом двох днів із дня звернення Президента України). Цю неузгодженість слід ліквідувати шляхом внесення відповідних змін до вищезазначеної статті Закону України “Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру”.

Удосконалення потребує й порядок прийняття рішення про оголошення окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації, яке приймається Президентом України і має бути затверджено Верховною Радою України протягом двох днів з моменту звернення Президента України (пункт 31 статті 85, пункт 21 статті 106 Конституції України). Аналіз законодавства з цього питання, практики його застосування свідчать як про наявність у даній сфері певної правової неупорядкованості, яка об’єктивно не може не призвести до порушень конституційних приписів щодо процедури прийняття рішення з зазначеного питання, так і про невідповідність практики юридичного оформлення такого рішення принципам законотворення. Наприклад, у ситуації, коли указ Президента про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації надійшов до Верховної Ради України у п’ятницю, його затвердження в конституційно визначений строк (два дні) неможливе, оскільки за Регламентом Верховної Ради України (стаття 2.1.4.) у сесійний період щотижнева робота Верховної Ради та її комісій закінчується у п’ятницю о 14 годині, а починається у вівторок о 10 годині, і винятку для розгляду зазначеного питання не передбачено. Тому, наприклад, Указ Президента України “Про оголошення територій у межах населених пунктів Болеславчик, Мічуріне, Підгір’я, Чаусове-1, Чаусове-2 Первомайського району Миколаївської області зоною надзвичайної екологічної ситуації” надійшов до Верховної Ради України 1 вересня 2000 р., а був затверджений парламентом 5 вересня 2000 року (Закон за № 1931-III). З огляду на зазначене доцільно було б у Регламенті Верховної Ради України визначити з урахуванням відповідних конституційних приписів особливості розгляду питання про зони надзвичайної екологічної ситуації.

Свого вирішення потребує й питання про встановлення виду правового акта, яким Верховна Рада України має затверджувати Укази Президента України про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації. Цього не зроблено ні в Конституції України при визначенні відповідних повноважень парламенту (пункт 31 статті 85), ні в Законі України “Про зону надзвичайної екологічної ситуації”, який мав би конкретизувати відповідні конституційні приписи. Практика ж із цього питання не є однаковою. Так, Указ Президента України № 1223/98 від 7 листопада 1998 року “Про заходи щодо ліквідації наслідків стихійного лиха у Закарпатській області” був затверджений Постановою Верховної Ради України № 242-XIVвід 10 листопада 1998 року [103], а Укази Президента “Про оголошення територій у межах населених пунктів Болеславчик, Мічуріне, Підгір’я, Чаусове-1, Чаусове-2 Первомайського району Миколаївської області зоною надзвичайної екологічної ситуації” від 1 вересня 2000 р., “Про оголошення окремих районів та міст Вінницької, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Хмельницької та Черкаської областей зоною надзвичайною екологічної ситуації” від 11 грудня 2000 року були затверджені законами України, прийнятими Верховною Радою України відповідно 5 вересня 2000 р. та 14 грудня 2000 року.

Послідовність прийняття останніх двох законів свідчить про те, що усталюється тенденція в практиці затвердження відповідних указів Президента України, з якою не можна погодитися за такими підставами. Закон є нормативним актом вищої юридичної сили, який регулює найважливіші суспільні відносини, має загальний характер, установлює загальнообов’язкові правила поведінки, має відповідну структуру (преамбулу, правові приписи та наслідки їх невиконання тощо), приймається в особливому процесуальному порядку). Усі ці ознаки відсутні в законах, якими затверджуються укази Президента України про оголошення окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації. Ці закони виконують лише одну функцію, яка їм не властива, не передбачена Конституцією України та іншими законодавчими актами: вони санкціонують застосування відповідних указів Президента. З огляду на зазначене вважаємо, що слід повернутися до практики санкціонування Верховною Радою України указів Президента України про оголошення окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації шляхом прийняття постанов про затвердження цих указів. Ця практика з метою надання їй стабільності має бути закріплена на законодавчому рівні.

Зазначені пропозиції, пов’язані з упорядкуванням застосування чинних конституційних приписів і прийнятих відповідно до них законів. В майбутньому ж порядок прийняття рішень щодо оголошення окремих територій України зонами надзвичайної екологічної ситуації потребує суттєвого коригування. Він має бути спрощеним, узгодженим із правовим регулюванням даного роду питань в інших сферах суспільного життя.

Сьогодні надзвичайні ситуації мають різне походження, викликаються дією різних факторів. Наприклад, до таких ситуацій можуть призвести масове ураження сільськогосподарських рослин хворобами чи шкідниками, значна поширеність інфекційних хвороб людей і сільськогосподарських тварин тощо. Як свідчить практика правового регулювання відносин, пов’язаних з ліквідацією даного роду надзвичайних ситуацій, процедура прийняття рішень з цього питання має максимально спрощений, оперативний характер у порівнянні з тією, що прийнята для підготування та затвердження рішень з питань створення зон надзвичайних екологічних ситуацій. Для ілюстрації зазначеного наведемо такі приклади.

З метою захисту населення України від інфекційних захворювань за поданням головного державного санітарного лікаря України для санітарної охорони території України Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення карантину на певній території. У цьому рішенні зазначаються обставини, що призвели до цього, визначаються межі території карантину, затверджуються необхідні профілактичні, протиепідемічні та інші заходи, їх виконавці й терміни проведення, установлюються тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов’язки, що покладаються на них. Карантин діє протягом періоду, необхідного для ліквідації епідемії чи спалаху особливо небезпечної інфекційної хвороби. На цей період можуть змінюватися режими роботи підприємств, установ, організацій, вноситися інші необхідні зміни щодо умов їх виробничої та іншої діяльності (стаття 29 Закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб” від 6 квітня 2000 року).

За рішенням Уряду Автономної Республіки Крим, державної адміністрації області, міст Києва та Севастополя, району, міста на відповідних територіях, у господарствах і дворах за поданням відповідного державного органу ветеринарної медицини, а в межах однієї або кількох областей – рішенням Кабінету Міністрів України за поданням Державного департаменту ветеринарної медицини в разі виникнення в цих місцях карантинних захворювань може встановлюватися карантин тварин. У рішенні про встановлення карантину вказуються обставини, що сприяли виникненню карантинного захворювання, визначаються межі карантинної та загрозливої зони, спеціальні ветеринарно-санітарні заходи, спрямовані на локалізацію і ліквідацію осередків небезпечних інфекційних захворювань тварин, а також тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та покладаються на них додаткові обов’язки і затверджується план локалізації, ліквідації та профілактики захворювання (стаття 36 Закону України “Про ветеринарну медицину”).

З метою захисту території України від шкідників, збудників хвороб рослин чи бур’яну, який відсутній або обмежено поширений на території України, але який може завдати значної шкоди рослинам або рослинній продукції на певних територіях (у межах населеного пункту, району, декількох районів, області), може бути введено особливий карантинний режим, який допускає тимчасове встановлення обмежень у здійсненні прав громадян, покладання додаткових обов’язків на підприємства, організації та установи. Рішення про це на підставі подання Головного державного інспектора з карантину рослин України, державного інспектора з карантину рослин приймається органом місцевого самоврядування, місцевим органом державної виконавчої влади, а в межах декількох областей – Кабінетом Міністрів України (статті 7, 8, 9 Закону України “Про карантин рослин”).

З огляду на зазначене можна констатувати, що оголошення окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації має на меті вирішення, по суті, тих самих завдань, що постають при введенні карантину на певних територіях (захист життя та здоров’я людей, усунення факторів, які негативно впливають на життєдіяльність населення), а також передбачає запровадження на цих місцевостях режиму, подібного до того, що встановлюється для територій з карантинним режимом. А це у свою чергу свідчить про те, що для прийняття рішень про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації доцільно запровадити такий самий порядок, як і для процедури прийняття рішень щодо інших надзвичайних ситуацій.

Одночасно з запропонованими змінами необхідно буде внести й інші корективи до законодавства про зони надзвичайної екологічної ситуації. Так, ураховуючи, що надзвичайні екологічні ситуації можуть мати різний масштаб поширення (одне підприємство, один чи два населені пункти, райони, одна чи дві області), у Законі України “Про зону надзвичайної екологічної ситуації” треба було б визначити повноваження органів місцевого самоврядування та районних і обласних державних адміністрацій щодо прийняття рішень про ліквідацію наслідків аварій, катастроф, стихійного лиха, які мають небезпечні для людини і довкілля екологічні наслідки.

Список використаних джерел

 

1. Конституція України. Відомості Верховної Ради України, – 1996, № 30.

2. Закон України “Про зону надзвичайної екологічної ситуації”. Відомості Верховної Ради України, – 2000, № 42.

3. Закон України “Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру”. Відомості Верховної Ради України, – 2000, № 40.

4. Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища”. Відомості Верховної Ради України, – 1991, № 41.

5. Закони України “Про цивільну оборону України”. Відомості Верховної Ради України, – 1993, № 14.

6. Закон України “Про аварійно-рятувальні служби”. Відомості Вер ховної Ради України. – 2000, № 4.

7. Положення про класифікацію надзвичайних ситуацій, затверджено постановою Кабінету Міністрів України № 1099 від 15.07.1998 р. “Про порядок класифікації надзвичайних ситуацій”. Офіційний вісник України. – 1998, № 28 від 30.07.1998 р.

8. Положення про єдину державну систему запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 1198 від 3.08.1998 р. зі змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України № 1376 від 29.07.99. Офіційний вісник України. – 1999, № 31 від 20.08.1999 р.

9. Постанова Кабінету Міністрів України “Про порядок фінансування робіт із запобігання і ліквідації надзвичайних ситуацій та їх наслідків” № 140 від 4.02. 1999 р. Офіційний вісник України. – 1999, № 5 від 19.02. 1999 р.

10. Андрейцев В. Право громадян на екологічну безпеку: проблеми конституційно-правового забезпечення. Право України. – 2001, № 4.

11. Андрейцев В. Право екологічної безпеки: проблеми формування об’єктного складу. Право України. – 2001, № 10.

12. Краснова М., Позняк Є. Правове забезпечення екологічної безпеки: роль наукового фактора //Право України. – 2000. – № 5. – С. 49-51.

13. Матеріали до проекту Закону України “Про затвердження Указу Президента України № 170” від 9 березня 2001 року “Про оголошення окремих районів Закарпатської області зоною надзвичайної екологічної ситуації”.

14. Матеріали до проекту Закону України “Про затвердження Указу Президента України” № 1324 від 11.12.2000 р. “Про оголошення окремих районів та міст Вінницької області, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Хмельницької та Черкаської областей зоною надзвичайної екологічної ситуації”.

15. Кузніченко С. Надзвичайні спеціальні адміністративно-правові режими у законодавстві України. Право України. – 2000, № 12.

16. Баб'як О. С, Біленчук П. Д., Чирва Ю. О. Екологічне право України: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2000.

17. Балюк Г.І. Екологічне право України. Конспект лекції у схемах (Загальна і Особлива частина): Навч. Посібник. К.: Хрінком Інтер, 2006.

18. Екологічне право України: Підручник за ред. А. П. Гетьмана, М. В. Шульги. - X., 2005.

19. Екологічне право України За редакцією професорів В. К. Попова і А. П. Гетьмани. Харків, “Право” – 2001.

20. Екологічне право України. Академічний курс: Підручник за заг. ред. Ю. С. Шемшученка. К.: ТОВ “Видавництво “Юридична думка”, 2005.

Задача 24

У зв'язку з запровадженням зборів за забруднення навколишнього природного середовища всі підприємства міста були попереджені державним управлінням екологічної безпеки області про необхідність отримання дозволів на здійснення викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря та відповідних лімітів. Керівництво ТОВ «Еластик» проігнорувало дану вимогу, вважаючи, що викиди забруднюючих речовин, які воно здійснює, не перевищують встановлені по місту нормативи гранично допустимих концентрацій (ГДК).

Державне управління екологічної безпеки області стало вимагати від них у місячний строк внести підвищений збір як за понадлімітні викиди забруднюючих речовин. ТОВ у свою чергу відмовилось провести такі відрахування, пославшись на відсутність у їхніх діях ознак екологічного правопорушення. Державне управління екологічної безпеки області звернулось з позовом до суду про примусове стягнення в 10-ти кратному розмірі сум, які підлягають, на їх думку, до оплати за забруднення навколишнього природного середовища та додатково пені в розмірі 1% від суми, що підлягає сплаті, за кожний день прострочення платежу з перерахуванням належних сум на їх розрахунковий рахунок у Житлосоцбанку.

Рішення:

У цьому випадку виникають правовідносини між юридичною особою ТОВ «Еластик» та державою.

Отже, ТОВ «Еластик» порушило вимоги ч. 5 ст. 11 Закону України «Про охорону атмосферного повітря», а саме здійснювало викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря без отримання дозволу від спеціально уповноважених на те державних органів, та відповідно до ст. 33 зазначеного закону повинно нести відповідальність згідно з чинним законодавством, а саме за ст. 78 Кодексу України про адміністративні правопорушення, де визначено, що викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря без дозволу спеціально уповноважених на те державних органів або недотримання вимог, передбачених наданим дозволом, інші порушення порядку здійснення викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря або перевищення граничних нормативів утворення забруднюючих речовин під час експлуатації технологічного устаткування, споруд i об’єктів тягнуть за собою накладення штрафу на посадових осіб від п’яти до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Крім того, ТОВ «Еластик» проігнорувало вимогу державного управління екологічної безпеки області про необхідність отримання дозволів на здійснення викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря та відповідних лімітів, за що передбачено відповідальність відповідно до ст. 188-5 Кодексу України про адміністративні правопорушення, зокрема «невиконання законних розпоряджень чи приписів, інших законних вимог посадових осіб органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища…, що тягне за собою накладення штрафу на громадян від дев'яти до п'ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб - від п'ятнадцяти до сорока п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян».

Одночасно, ТОВ «Еластик» повинно нарахувати i сплатити до бюджету збір за забруднення навколишнього природного середовища виходячи з фактичних обсягів викидів, нормативів збору та коригувальних коефіцієнтів, визначених Порядком встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища i стягнення цього збору № 303 від 1 березня 1999 р. А також сплати штраф за прострочення сплати збору за забруднення навколишнього природного середовища, у розмірі від 10 до 20 % погашеної суми податкового боргу, що передбачено п. 17.1.7 ст. 17 Закону України від 21.12.2000 р. № 2181-III «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», окрім цього, згідно з п. 16.4.1. ст. 16 цього Закону підприємство повинно сплатити пеню у розмірі 0,3 % облікової ставки Національного банку України, діючої на день виникнення такого податкового боргу або на день його (його частини) погашення, залежно від того, яка з величин таких ставок є більшою, за кожний календарний день прострочення у його сплаті за кожен день прострочення платежу, починаючи з дня закінчення місячного терміну, встановленого державним управлінням екологічної безпеки області для погашення зобов’язань щодо сплати збору.

Зміст 1. Розкриття теми №21: «Правовий режим надзвичайних екологічних ситуацій» 1.1 Поняття надзвичайної екологічної ситуації 1.2 Законодавство України про надзвичайні екологічні ситуації 1.3 Державне регулювання відносин, що

 

• 14:21 05 Июля 2016
  Российско-китайский медуниверситет откроет магистерскую программу по TCM
• 01:21 05 Июля 2016
  На форуме МГУ Россия и Китай обсудят научно-образовательное сотрудничество
• 11:00 04 Июля 2016
  Реморенко: "ЕГЭ-туризм" в России сходит на нет
• 10:52 04 Июля 2016
  Летняя российско-австрийская школа откроется в Москве
• 15:31 01 Июля 2016
  В СПбГУ могут воссоздать географический факультет

Заказать уникальную работу