курсовые,контрольные,дипломы,рефераты
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
Запорізький юридичний інститут
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з курсу
Соціологія
Розвиток суспільства України і світу
Зміст
Вступ
Сучасні тенденції суспільного розвитку
Транзитивне суспільство як виклик сучасності
Проблеми модернізації суспільства України
Висновок
Використана література
Вступ
Існує великий обсяг літератури з різних аспектів соціології розвитку. Провідні позиції у соціології розвитку займає теорія модернізації, сутністю якої виступає ідея соціального прогресу та соціального розвитку. Відповідно до неї усі суспільства незалежно від того, у який період часу вони існують, у якій частині світу формуються, включені у єдиний всезагальний процес суспільного прогресу – від позасуспільних форм об’єднання до цивілізації. Призначення процесу модернізації полягає у вдосконаленні основних сфер життєдіяльності суспільства від менш досконалих до більш досконалих.
Існує значна кількість варіантів цієї теорії та підходів до вивчення процесу модернізації. Науковці розглядають модернізацію у глобальному або регіональному, в часовому або у просторовому аспектах. Альтернативні варіанти даної теорії визначають як європейську, азіатську чи африканську модернізації. Проте, у більшості із зазначених теорій майже не приділялося уваги соціально-культурному аспекту модернізації, який на сучасному етапі суспільного розвитку стає важливим фактором суспільного прогресу. Саме тому моє дослідження зосереджене на вивченні соціально-культурних аспектів модернізації. Враховуючи особливості предмету мого дослідження, я намагатимусь уточнити поняття «модернізація», а також обґрунтувати суміжні з ним поняття, за допомогою яких аналізуються соціально-культурні процеси, що відбуваються в сучасному українському суспільстві.
CУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ
Останні роки другого тисячоліття ознаменувалися активною переоцінкою цінностей і теорій, коло яких стрімко розширюється. Кінець XX віку постав як фінал класичної, стихійної, чи спонтанної, історії.
Очевидно, кульмінаційним і водночас синтетичним пунктом цього руху є інтелектуальна, духовно-просвітницька революція, яка готує прихід нового суспільного ладу, а в ширшому розумінні — нової світової цивілізації.
Поняття «світова цивілізація» нині увійшло до соціально-політичного вжитку головним чином у значенні світового співтовариства як певного цілого. Коли ще зовсім недавно під цивілізацією розуміли рівень та результати технологічного освоєння дійсності, матеріальне та духовне багатство, то тепер щораз частіше вдаються до цього терміна, щоб позначити способи та форми реалізації людської сутності з погляду двох критеріїв загальнолюдського буття: гармонізації відносин у системі «суспільство — людина — природа» та зміцнення серед-планетарної єдності, консолідації людства як спільноти в умовах екологічної загрози. Саме в такому контексті осмислюються «криза цивілізації» та шляхи її подолання.
Машинна цивілізація надала розвитку людства вкрай однобокого і збиткового характеру: з одного боку — грандіозні наукові й технічні досягнення, які дозволили радикально оновити предметне середовище життєдіяльності людини та задовольнити її різноманітні потреби, з другого — руйнування природного середовища, збідніння і омертвіння духовного життя, погіршення здоров'я багатьох поколінь людей. Тому дедалі очевидніше постає необхідність системи противаг, меж усім колишнім механізмам розвитку в «стихійній парадигмі»: ринку, приватній власності, егоцентричному індивідуалізму, всій ліберально-атомарній моделі суспільства «загального благоденства», в якому оспівується «свобода людини без меж», де «соціум», «економіка» обертаються навколо «людини-підприємця», яка максималізує свою особисту вигоду.
Зміна соціальних порядків — це зміна геополітичних епох в розвитку людства. Новий порядок розвитку за своєю суттю — заперечення багатьох цінностей та істин машинної цивілізації; йому властиві, на думку сучасних дослідників, такі риси, закономірності, які не є простим продовженням старих (класичних) і багато чим відрізняються від них.
Провідною тенденцією стає некласичність майбутнього існування людства. Виникнувши як символ революції в основах фізики, передусім — у зв'язку з принципом доповняльності Н.Бора, а потім — у зв'язку з космологічними антропними принципами, категорія некласичності дедалі більше набуває характеру ідеї революційного оновлення основ цивілізаційного розвитку.
Центральною ланкою в такій тотальній системі є новий людиноцентризм буття, коли людина бере на себе відповідальність за динаміку соціоприродної гармонії та керування нею. «Керованість», як імператив, стає домінуючою характеристикою некласичності, яка протистоїть теперішній стихійній формі буття.
Відтак долається типова для нашої доби тенденція протиставлення культури та цивілізації, культурний прогрес стає синонімом прогресу цивілізаційного.
В рамках некласичної соціології, яка дістала теоретичне обґрунтування у працях А. Субето, важливого значення набувають поняття багатовимірність та багатоваріантність.
Багатовимірність — це не відносини між суспільною системою та її окремими сферами, рівнями, підсистемами і не між структурами, одна з яких визначається як базова, первинна, фундаментальна. Це відносини, які розкриваються на глибшому рівні: між такими структурами, кожна з яких є рівноцінним індивідуальним виміром того суспільного цілого, до якого вона входить.
Поняття багатоваріантності розвитку має декілька значень:
— вибір одного варіанта з потенційно наявних у певний історичний період;
— реалізація неоднакових варіантів розвитку одного й того самого типу суспільства за різних умов;
— наявність у потоці розвитку якісно неоднорідних шарів, які рухаються паралельно чи в різних напрямках.
На думку багатьох вчених, у сучасному світовому розвитку на перший план починають виходити закони системно-циклічної динаміки, тобто загальні закони становлення багатовимірного світу, які одночасно визначають його ритм та його поступальність. У них має вияв певна конфігурація нових відносин, які складаються між різними сторонами суспільного цілого.
Завданням українського суспільства на сучасному етапі є соціальна модернізація, тобто цілеспрямований еволюційний рух до сучасних цивілізованих структур та станів. Підстави для цього містяться в структурах свідомості та ціннісних орієнтаціях — цих найвищих регуляторах людської діяльності, вивчення яких може бути здійснено з соціально-філософських, соціологічних та психологічних позицій.
Нині в суспільній та індивідуальній свідомості відбувається руйнування традиційних ціннісних норм, витіснення їх новими. Регулярні опитування населення дають уявлення про угруповання соціальних суб'єктів за основними цінностями, які пов'язані з духовним надбанням, політичною діяльністю чи виробництвом.
Знання переважних цінностей та суб'єктивних закономірностей на тому чи іншому етапі соціального розвитку дає змогу проводити якнайсприятливіший для суспільства державний курс. Водночас важливо враховувати не тільки головні панівні тенденції, але й численні їх різновиди у межах провідних суспільних цінностей. Вони формуються виходячи з тих цілей та завдань, які стоять перед суспільством в певний історичний період та відображають фундаментальні суспільні потреби. Згідно з даними численних соціологічних досліджень, до основної групи таких цінностей входять: здоров'я, матеріальне благополуччя, безпека, освіта, справедливість, рівність, мирне співіснування з іншими державами, народами й національностями.
Їх задоволення можливе в умовах соціально орієнтованої правової демократичної держави при науковій організації державного управління.
Як відомо, характерні ознаки всіх типів демократії — визнання народу джерелом влади.
Народ здійснює свою владу безпосередньо, а також через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Однак способи апеляції до цього джерела різні.
Ліберальна демократія опирається на професійні знання та інститути уряду, які не дозволяють їй перетворитись в охлократію і забезпечують можливість компетентного виконання своїх функцій. Водночас ліберальна демократія може перетворитись у меритократію — владу «кращих», так би мовити, духовних аристократів, які беруть на себе сміливість виражати інтереси народу.
На відміну від цього плебісцитарна демократія звертається до емоційного начала людини, організуючи плебісцити та референдуми. Переступивши певну грань, вона перетворюється на охлократію.
Авторитарна демократія подається як перехідна форма — від тоталітарних до ліберально-демократичних режимів. Вона грунтується на пріоритеті вольового аспекту політичної діяльності. При таких оцінках потрібно враховувати тривалість періоду формування в населення демократичної культури, або культури демократії, становлення громадянського суспільства. Вочевидь, у цей проміжок часу найефективнішими будуть також і адекватні технології соціальної дії.
Суспільство може перебувати в стійкому стані у двох випадках:
— якщо воно здатне утримувати соціальні відносини і культуру у відносно незмінному стані;
— якщо воно має здатність у процесі інтенсивного відтворення так змінювати і вдосконалювати життєво важливі параметри, що вони підвищують організованість, ефективність відтворювання, здатність протидіяти ентропійним процесам.
Прототип першого виду — традиційне суспільство, де панує статичне відтворення, основане на певному постійному моральному ідеалі. В основі другого варіанта лежить ліберально-демократичне суспільство, де найвищою цінністю є неухильний розвиток, підвищення ефективності відтворення та прогрес.
Між цими моделями — безліч станів проміжного характеру, які таять різного роду протиріччя (наприклад, між збільшуваним прагненням до споживання та відставанням у відповідному виробництві, руйнуванням старих параметрів та неспроможністю створювати нові і т. ін.) і можливість розколу суспільства. Проте перехід від першого типу залежності до другого є неодмінною умовою розвитку.
Аналіз найважливіших показників суспільства дозволяє зробити висновок, що воно зазнає коливальних рухів. У багатьох випадках можна говорити про циклічну динаміку суспільства, яка склалась історично на основі природних циклів (зміна часу доби, фази місяця, пори року і т. ін.).
Ускладнення розвитку суспільства, нові масштаби приводять до того, що в ньому розгортаються всеохопні цикли вже на власному базисі, — до того ж не тільки економічні, політичні, але й цикли культурні.
Значення циклів полягає в тому, що на них суспільство немовби промацує крайні варіанти можливостей свого існування, випробовуючи на міцність найважливіші параметри власної відтворювальної діяльності. Дякуючи їм воно звільняється від безперспективних нововведень та елементів, а також від застарілих структур. Складність розуміння циклів полягає в тому, що вони виникають як органічні, які виростають із самої основи соціокультурного розвитку суспільства, однак у певний момент можуть набути неорганічного, навіть патологічного характеру.
Незмінні цикли здатні почати руйнувати суспільство, в якому з'явились нові життєво важливі параметри, джерела прогресивних форм розвитку. Це відбувається тоді, коли суспільство з тих чи інших причин не в змозі привести історично складені цикли у відповідність з іншими змінами, чи навпаки. Небезпеки можна уникнути лише в тому разі, якщо творчі можливості суспільства набудуть здатності долати історичну інерцію. В різних культурах по-різному, але, однак, завжди визріває здатність перетворювати ці цикли на предмет пізнання.
На думку більшості вчених, у даний час відбувається глобальна зміна соціальних порядків, типів культур, або суперсистем (визначення П. Сорокіна), сенс якої, насамперед, у переоцінці цінностей, у заміні провідної цінності нинішнього часу цінністю грядущого. За такої тенденції шляхи суспільного розвитку передбачають їх багатоваріантність, яка базується на багатовимірності сучасного світу. Відтак з'являються нові підходи до розуміння соціальної реальності та можливих перспектив.
Можна вирізнити три моделі соціальної реальності: статичну, динамічну та соціально-технологічну.
Статична модель — це бачення соціальних явищ як нерухомих, завжди рівних самим собі, які не мають здатності до самозміни. Суспільне життя сприймається тут як механічна сукупність явищ, які підлягають довільному комбінуванню відповідно до мети та ідеалів суб'єкта (держави, групи, особистості). Водночас нема об'єктивних обмежень на можливі комбінації, а наявні (суб'єктивні) зумовлені намірами суб'єкта та його ресурсами.
Динамічна модель пов'язана з баченням соціальних явищ як таких, що змінюються, так і взаємопов'язаних. Це прояв загальнішого погляду на світ, який передається не стільки в твердженнях «усе тече, все змінюється», скільки в розрізненні соціальних процесів, їхніх джерел і форм, результатів і наслідків. Будь-яка спрямована дія сприймається тут не сама по собі, а як елемент або ланка в ланцюгу внутрішніх і зовнішніх імпульсів соціального процесу. Вона оцінюється з погляду не декларованого, а ймовірного і досягнутого результату.
Ця модель може бути пов'язана з різними ціннісними орієнтаціями і поведінковими стратегіями людини. Відкриваючи безперервну мінливість соціального середовища, одна знаходить надію на досягнення поставлених цілей, друга починає турбуватися, а третя вдається в тугу. У різних людей вигляд прірви здатен викликати думки і про втечу, і про необхідність спорудження мосту.
Бачити і знати — ще не означає вміти.
Соціально-технологічна модель — це бачення соціальних процесів з погляду можливих напрямів, форм і способів їх оптимізації, оцінки передбачуваних результатів і наслідків, прийняття рішень і мінімалізації ймовірних помилок.
Вона продовжує і доповнює динамічну модель, яка завдяки цьому набуває конструктивної спрямованості.
Огляд моделей соціальної реальності наводить на думку про соціально-технологічну культуру як окремої особистості, так і суспільства в цілому. Нам потрібно навчитися грамотно, цивілізовано жити, будувати відповідним чином свої стосунки з іншими людьми, навколишнім світом. Соціально-технологічна культура включає в себе, передусім, вміння аналізувати соціальні системи, знати їхні структуру, логіку і потенціал розвитку.
Транзитивне[1] суспільство як виклик сучасності
Процеси, які відбуваються в сучасному українському суспільстві, можна описати в термінах теорії модернізації. Як відомо, ця теорія виникла для опису явищ змін у соціально-економічних відносинах традиційних суспільств колишніх колоніальних країн, що одержали після війни політичну незалежність та прагнули мати риси сучасних розвинутих суспільств. У працях Е.Етціоні, П.Бергера, Ш.Айзенштадта й ін. авторів розкриваються закономірності процесу модернізації й узагальнюється досвід модернізації в різних країнах і регіонах. Модернізація є рисою транзитивного суспільства.
Модернізація розглядається як процес міжнародної соціалізації. Подібно тому, як дитина засвоює в процесі соціалізації основні норми і цінності суспільства, так країни з традиційним укладом життя прагнули у своєму розвитку засвоїти взірці західної цивілізації. І хоча такі прагнення зустрічали критику навіть у західних країнах, зокрема в концепціях “негритюда”, все-таки процеси міжнародної соціалізації в багатьох країнах розглядалися як програма розвитку.
Колишні соціалістичні держави, звичайно, не були традиційними, подібно деяким африканським й азіатським країнам, але і перед ними вставали і продовжують стояти проблеми засвоєння норм і цінностей західних країн. Тому й у відношенні колишніх соціалістичних країн також стали застосовувати концепції модернізації в її інтерпретації як міжнародної соціалізації.
У зв’язку з цим варто зробити деякі додаткові зауваження. Ми поділяємо точку зору, згідно з якою в закритих суспільствах потреби суспільства виникають у міру створення можливостей для їх задоволення. Це процеси економічного і соціального гомеостазу, що забезпечують стабільність і рівновагу в суспільстві. Доки СРСР було країною з закритим суспільством, проблеми розриву між виникаючими потребами і можливостями економіки і промисловості були не дуже гострі. Люди були бідні, але багато хто про це не знав. Значною частиною населення наша країна сприймалася кращою у світі, і люди відчували гордість за це. Після розриву залізної завіси не тільки в інформаційному, але й в економічному і політичному змісті, процеси гомеостазу були порушені. Приклади більш розвинутих країн породили проблему значного випередження росту потреб у порівнянні з можливостями економіки. Це у свою чергу викликало соціальну напруженість і масову незадоволеність країною, урядом, владою в цілому. Виник ефект “утрати майбутнього”, коли люди стали побоюватися за свою долю, за своє майбутнє. Утрата “культури самодостатності” викликала психологічну напругу, невдоволення і соціальну кризу. Перед країною встала проблема модернізації. Мова йде не просто про зростання економічних показників і обсягів виробництва товарів, а саме про засвоєння і задоволення політичних, споживчих і інших стандартів розвинутих європейських країн, тобто про проблеми міжнародної соціалізації.
Але процес модернізації потребує певного часу. Цей період можна назвати транзитивним, тобто періодом переходу, трансформації одного типу суспільства в інший. Стан межовості має властивість в один той же час набувати рис того стану, від якого процес відходить, й риси того стану, до якого процес переходить. Тобто транзитивне суспільство має змішану, не однорідну структуру.
Транзитивний характер елементам політичної системи і політичного режиму надає наявність у ньому різноманітних рис. Так, можна виділити п’ять рис політичного режиму України: 1) демократія (наявність парламенту, загальних виборів і т.п.); 2) олігархія (певна кількість особливо заможних людей, які контролюють деякі сектори влади, засоби масової інформації, які забезпечують лобі у парламенті і т.д.); 3) авторитарність, яка особливо виявляється на місцевому рівні, у деяких діях виконавчої влади; 4) мафіозно-кримінальні риси (наявність корупції, злочинності в структурах влади і т.п.); 5) номенклатурно-бюрократичний характер влади, який є частково спадщиною тоталітарного режиму, частково – придбаний вже в нових умовах. Добре відоме постійне зростання державно-адміністративного апарату, поширення сфери його впливу.
Транзитивними політичні явища сприймаються ще і тому, що суспільство живе одночасно згідно з різних парадигм. Тому кожна політична сила знаходить свої аргументи для свого бачення реальності. Кожна парадигма намагається переструктурувати ситуацію, нейтралізувати, знецінити, анулювати правомочність парадигм, що конкурують. Якщо подібна конкуренція відбувається між силами приблизно рівними, оцінка реальності в суспільстві набуває транзитивного характеру. Надаючи реальності різну сутність політичні сили позбавляють цю реальність усякої сутності. Визначення ситуації рівними силами, що конкурують, нейтралізує таке визначення, від цього явище позбавляється аутентичності. Виникає ситуація суспільної невизначеності, неусвідомленості стану. Люди перестають розуміти, в якому суспільстві вони живуть і що треба робити для виходу з кризи. І де той третейський суддя, який у змозі знайти істину, додати явищу справжній, усталений характер?
Цим суддею може виступити час. Але й історія нашої країні має властивості транзитивності: у ній також аутентичність розмита протилежними оцінками. Будь-яка характеристика як нашого часу, так і минулого викликає миттєву реакцію: а ти хто, чиї інтереси представляєш? Якби в суспільстві була домінуюча політична сила, то судження більшості (в умовах демократії) або тиранічної влади (в умовах тоталітаризму) мало би статус істинного. У стані же рівноваги умовно правих і умовно лівих істини бути не може. Люди розмовляють різними мовами і не чують один одного. В цих умовах політика залежить від випадкових ситуацій.
Сучасність вимагає сучасних методів її дослідження. Деякі суспільствознавці пропонують новий етап розвитку суспільства характеризувати як “постмодернізація”, або іншими близькими за значенням термінами. Чи притаманна Україні постмодернізація? Економічні та соціальні труднощі не вилучають нашу країну з кола сучасних країн. У соціокультурному значенні деякі риси постмодернізму мають прояв і в Україні. Сучасною нашу країну роблять люди, які створюють соціальний світ. Він багато в чому, з точки зору традиційного мислення, виглядає абсурдним, незрозумілим. Створення іншої парадигми суспільствознавства допоможе більш адекватно сприймати сучасність.
Класичність суспільствознавчого мислення за аналогією з природознавством В.Ільїн пропонує характеризувати такими ознаками як: монізм, фундаменталізм, редукціонізм, елементаризм, лінійність, динамічність . Слідом за точними науками і під впливом їх у суспільних науках затвердилася нетрадиційна розумова культура.
Посткласичні альтернативи, на думку В.Ільїна, включають: інтегратизм, холізм, поліфундаментальність, доповненість, нестаціонарність, синергізм. Посткласичне може розглядатися як модерністське. Відомо, що останнім часом формується постмодерністська методологія.
Постмодерністське суспільствознавство підживлюється природнознавчими парадигмами некласичного мислення, а також запозичає в естетиці принципи постмодерністської художньої свідомості. Той же синергізм, як риса модерністської методології, припускає єдність стилю мислення в природничих, суспільних науках і в естетиці. Сьогоднішнє громадське життя для свого пояснення вже не може задовольнитися традиційними уявленнями, класичним стилем мислення. Абсурд, божевілля – от характеристики суспільства . І якщо підійти до цих понять із мірками традиційних уявлень, то слідством буде розпач, безсилля, відмова від майбутнього. Безплідні спроби повернутися до звичної упорядкованості, через неможливість досягти цього, стимулюють прагнення до авторитарного насильства. Повернути цілковите самовладання і бажання до подальшого розвитку суспільства для забезпечення “життя майбутнього століття” можна шляхом зміни стилю мислення, надання статусу “виправданого, закономірного” і нарешті “нормального” усьому тому, що сприймається як абсурд, божевілля. У цьому можна вважати виправданість зусиль з формування постмодерніського суспільствознавства.
З цієї позиції більшість негативних явищ можуть бути охарактеризовані як функціональні. Наприклад, можна стверджувати, що корупція дозволяє перебороти саботаж державних чиновників у реалізації ринкових відносин. Деякі державні службовці негативно ставляться до нових економічних структур і саботують їхню діяльність. Тільки гроші можуть служити для них аргументом для вирішення проблем. Без корупції взагалі нічого б не було: вона дозволяє залишатися суспільству “на плаву”. Більшість явищ, що ми називаємо негативними, не можна оцінювати в поняттях “добрі-погані”, а краще застосовувати інші терміни: “функціональні або нефункціональні”, тобто визначити чи дозволяють ці явища суспільству вирішувати проблеми або ні. Так, протез – це не добре і не погано, а дозволяє жити, це необхідність для інваліда. Таким протезом у нашому суспільстві-інваліді є корупція .
Загальні риси постмодернізму стосовно попередніх парадигм полягають в сполученні класичних і модерних принципів.
Для класичних теорій властиві пошуки інваріантів, універсальних законів. На противагу цьому модернізм приділяє увагу унікальності, одиничним явищам. Постмодернізму властивий плюралізм основ, множинність ключових причинних зв’язків, детермінант. Суспільствознавчі теорії не просто різноманітні. Кожна з них стверджує свій тип універсальності. Постмодернізм не прагне спростовувати одну теорію на користь інший, а готовий розглядати різні підстави як рівнозначні. Художній принцип постмодернізму – полістилізм – у соціальних науках виявляє себе в множинності основ соціального мислення. Звідси соціалізм і капіталізм однаковою мірою розглядаються як підстави суспільного буття, що виявляється в моделі китайського ринкового соціалізму, у російських і українських реаліях, яким немає назви. Тоді як для класичної соціології капіталізм і соціалізм були альтернативами, а в посткласичному суспільствознавстві розглядалися унікальні моделі радянського соціалізму, арабського, африканського, що мало були схожі одна на одну.
Для класичного принципу фундаменталізму є модерністська паралель – холізм, цілісність. Якщо для класичних уявлень частина і ціле співвідносяться в рамках здорового глузду, то фізика мікросвіту змусила по іншому розглядати ці співвідношення: ціле і частина в посткласичному мисленні стали розглядатися якрівноправні. Холізм, як риса модерністської методології, розмивається в постмодерністській методології. Він немов би є і його немов би немає. Так, соціологічний підхід вбирає в себе інші дисциплінарні підходи. Ідея клонування, голографічного відображення, коли в кожній частині цілого міститься це ціле, співвідношення цілого та частки також набуває постмодерністського значення. У рамках сучасного постмодерністського мислення ідея віртуальної реальності знаходить висвітлення в спростуванні самої проблеми цілого і частини: частина претендує на статус цілого, а ціле є частиною. Цілісність соціального світу, яка втілена, наприклад, в ідеї “єдиного радянського народу”, замінена рівнозначними українською і російською ідеями. При тому рештки цілісності зберігаються, співіснують із частками як віртуальні. Співвідношення соціального цілого і частини приймає невизначений характер: ціле немов би є і немов би його нема. Це стосується і феномену СНД, і Європейської спілки, і більшості інших важливих проявів цілісного. Віртуальність цілого і частини вирішується ситуативно.
У гносеологічному аспекті ця властивість виявляється в тому, що соціальні факти розглядаються не просто з різних позицій: філософської, феноменологічної, антропологічної у певному симбіозі, що не є окремі точки зору, а в тому, що немає назви, одночасно і філософському, антропологічному, і соціологічному і т.п. аспектах.
Постмодерністські феномени не мають назви. Віртуальна природа цих феноменів невловима для “найменування”, тому що останнє вимагає визначеності, фіксації. Якщо ж назви з’являються, вони мають екзотичні номінації типу “габітуса” .
У літературі пропонується відносити до постмодерністських таку якість, як “когерентність”, що означає “наявність синхронізованості різноманітних здавалося б, не пов’язаних одна з одною подій, які, накладаючись одна на одну, посилюють або послаблюють розмірність соціальних процесів”. Порушення просторово-часової структури викликає її саморуйнування. Поняття “політичного простору” досить поширене в сучасній політології і також опиняється в постмодерністській гносеології під впливом фізичного мислення.
Постмодернізм не просто більш витончена новітня методологія соціального пізнання, але й об’єктивна характеристика соціальної реальності. Постмодерністське розуміння порядку конституюється з хаосу. Це не просто упорядкований хаос, а певне ставлення до хаосу, як до своєрідного різновиду порядку. Таке розуміння дозволяє зберегти почуття стабільності в умовах здавалося б дефіциту упорядкованості.
Розвиток суспільства здійснюється у вигляді трансформації, яка розуміється у рамках постмодернізму як сполучення здавалося б несумісного: консерватизму і лібералізму, соціалізму і капіталізму, модернізації і традиціоналізму, прогресу і регресу.
В нашому суспільстві вирішуються завдання відразу декількох історичних періодів, включаючи модернізацію і постмодернізацію. Відбувається немов би наповзання одного етапу на другий, здійснюється “збігання” розвитку основних тенденцій .
Не розв’язавши всіх проблем модернізації, країна проте у визначених аспектах перейшла до вирішення завдань постмодернізації.
Відоме положення про одночасність змін у взаємопов’язаних сферах, наприклад, економічній свідомості й економічній поведінці, в умовах нашого суспільства порушується у вигляді нерівномірності і наявності дифузійних процесів. Засоби масової інформації, сучасна освіта, різноманітні форми допомоги розвинутих держав в галузі інформації та ін. створюють умови для випереджаючого розвитку соціокультурної сфери, у деяких її проявах, в порівнянні з економікою і політикою. Процесі, які поєднують модернізацію та постмодернізацію, а також явища консервативного відступу, можна позначити інтегральним терміном “трансформація”.
Історичні обставини такі, що завдання модернізації і постмодернізації вирішуються частково, тобто несприятливим для суспільства шляхом, хоча в цілому трансформація суспільства дозволяє нашій країні розвиватися у фарватері західної цивілізації.
Як правило, в літературі розрізняють явище постмодернізму в мистецтві і постмодернізм як стадію розвитку сучасного суспільства. Але згідно соціології культури в самому понятті “культура” відбувається синтез соціального і символічної культури (мистецтва). Постмодернізм у рамках соціології культури може бути розглянутий паралельно й однопорядково як характеристика і суспільства, і мистецтва. Саме мистецтво має культурно-історичний, соціальний вимір. Тому виникає спокуса знайти точки дотику, загальне в соціологічному та естетичному тлумаченні постмодернізму.
Зіставимо характеристики постмодернізму в мистецтві, що наведені літературним критиком Іхабом Хасаном , і характеристики соціального постмодернізму.
1. Важливими рисами постмодернізму в мистецтві є невизначеність.
Подібні явища притаманні і сучасному суспільству. Для соціальної структури характерна невизначеність соціальних меж. Колишні критерії соціального поділу перестали бути значимими. Соціальна структура визначається за критеріями стилю життя, які не є чіткими. Професії сучасного суспільства перестають бути спеціалізованими настільки ж чітко, як і в традиційному суспільстві. Економічні відносини теж не можуть характеризуватися чіткістю. Добре відома соціологічна характеристика постмодернізму – це криза ідентифікації, коли людина не може точно віднести себе до якоїсь соціальної спільноти. Існує багато невизначених законів. Можна тлумачити ці явища як недостатній рівень розвитку суспільства. Але варто врахувати, що діючі суб’єкти як ніколи освічені, мають більше можливостей спиратися на досвід минулого. Деякими соціологами нинішній соціальний стан оцінюється як хаос. Ми ж схильні стверджувати, що це внутрішня властивість постмодерного суспільства. Така оцінка може мати важливі політичні наслідки. Якщо невизначеність, неясність, характерні для суспільства, розцінювати як хаос, що потребує упорядкування, то для цього необхідне застосування “сильної руки” і диктатури. Якщо ж цю невизначеність тлумачити, згідно з нашою точкою зору, як природну і внутрішньо необхідну властивість суспільства, то політичний висновок буде не в наведенні порядку “твердою рукою”, а у виробленні культурних зразків поведінки, щоб навчитися жити в постмодерному суспільстві, вирішувати проблеми демократичним шляхом в умовах культурної невизначеності. Формується тип особистості, що саме своєю діяльністю створює цю невизначеність і сприймає її як природне середовище свого буття. Такою є нова генерація підприємців, бізнесменів, політиків.
2. Другою рисою постмодернізму є фрагментарність і принцип монтажу. Іншими словами, художнє полотно створюється за рахунок змішування різних за вихідною логікою та тематикою фрагментів буття. Немає ідеї, що підпорядковується зовнішній логіці, нитки повідомлення. Ціле зберігається за рахунок внутрішньої логіки мотиву, а фрагменти немов би зібрані навколо невизначеного ядра.
Для сучасного суспільства також притаманна мозаїчність його структури, про що пише, наприклад, А.Тоффлер. У сучасній соціології достатньо поширеним є ситуативний підхід до вивчення соціальної структури і суспільства в цілому. Відповідно з таким підходом для кожної ситуації існує своя соціальна структура. Кожна проблема формує свій набір груп інтересів. Для сучасного суспільства масовою є мозаїчність і фрагментарність його способу життя і структури соціальних ролей. Для успішно діючих суб’єктів характерна хаотичність життя. Сучаснаюдина повноту буття відчуває в нестабільності. Це позначається на відносинах між людьми, особливо в родині.
З погляду класичної, традиційної ментальності, постмодернізм – це мерзотний час, що руйнує особистість і позбавляє суспільство внутрішнього ядра , а людину – стабільності.
3. Третьою рисою постмодернізму І.Хасан називає “деканонізацію”, боротьбу з традиційними ціннісними центрами: сакральне в культурі, людина, етнос, логос, авторський пріоритет.
Літературний критик, аналізуючи сучасний художній твір, виявляє постмодерністські риси зображеного в ньому суспільства. Аналізуючи постмодерністський художній твір критик неминуче аналізує відображене в цьому творі постмодерністське суспільство. У цьому значенні абсурдними видаються ствердження деяких соціологів про те, що наше суспільство не може називатися сучасним, оскільки воно ще не вирішило завдання модернізації, і тим більше не готове вирішувати задачі постмодернізму. У вітчизняній літературі і мистецтві постмодернізм міцно утвердився, як один із домінуючих напрямків. Неможливо уявляти існування постмодерністського мистецтва в непостмодерністському суспільстві. Інша справа, що постмодернізм сам по собі не однорідний, він має різні форми.
4. У постмодерністських творах мистецтва усе відбувається на поверхні, у них відсутні символічні і психологічні глибини.
Для соціальної теорії періоду модернізації, особливо на початку століття, характерними були пошуки прихованого змісту подій, що відбуваються, активне богошукання. Збірник “ Віхи” – яскраве свідчення напруженого пошуку глибинної сутності історії. Символізм у мистецтві супроводжувався спробами прояснення сутності реальності. Зараз спроби знайти сакральний зміст викликають скептичну реакцію і є безрезультатними. Повсякденність є центр буття. Психологи відзначають відсутність глибини у відносинах між людьми. Відносини мають переважно поверхневий характер, вони не торкаються особистісних глибин душі. Психологічні комплекси замінюють істинну складність особистості сурогатом. Бути серйозним не модно. Іронія замінює серйозну реакцію на життєву ситуацію. Навіть проблема смерті іронічно травестується.
Характерною рисою постмодернізму є сприйняття реальності як віртуальної. Теперішню пострадянську економіку іменують віртуальною, тому що більшість найважливіших економічних показників мають удаваний характер. Удавану економіку супроводжує віртуальна політика. У цілому формується віртуальний соціальний світ. Поняття віртуальності має різний зміст, але спільне в ньому те, що можна сформувати як феномен “неповноти існування”.
Кліфорд Геді і Баррі Айкс у статті “Реалії віртуальної економіки Росії”, пишуть, що “Віртуальна економіка спирається на оманне уявлення про важливі економічні параметри, оскільки не оперує реальними грошима і реальними цінами” . Проте таке становище в економіці може існувати, тільки при наявності певних політичних умов. Такі умови самі повинні мати віртуальний характер. Таким чином, віртуальна економіка спирається на віртуальну політику. Варто звернути увагу на комунікаційну природу віртуальності. Віртуальними є не стільки самі явища, скільки природа комунікації між ними і ставлення до них. Це цілий клас явищ, що забезпечує наявність віртуальної економіки.
У трансформаційному суспільстві можливий парадокс, при якому зміни можуть не супроводжуватися змінами. Неупорядковані зміни, з протилежним змістом, що взаємно одна одну гасять, викликають нединамічний процес. Такого роду зміни можуть описуватися в рамках теорії хаосу. Проте, якщо хаос і абсурд розглядаються як закономірні явища – це вже не хаос. Вірніше, хаос іншої якості. Його нема необхідності переборювати, а необхідно вчитися жити в умовах хаосу. У процесі адаптації і навчання формується новий клас людей. Трансформація відбувається на особистісному рівні і трансформаційна особистість спроможна жити в умовах хаосу й абсурду, коли в суспільства нема прямування до визначеної цілі і воно приречено постійно трансмутуватися. Ці зміни відбуваються не ззовні, а зсередини, детерміновано новою ментальністю людини-мутанта з віртуальною свідомістю. Людина виявляє здатність оперувати з мнимою реальністю як із справжньою. Ментальність сучасної людини обумовлена тим, що для трансформаційного суспільства характерний нормативний плюралізм. Це стан, при якому відбувається модифікація соціальних і культурних норм на основі постійно – динамічно і ситуативно – мінливих моделей раціональності. Норми – різноманітні в різних ситуаціях, у різних співсуспільствах і при реалізації різноманітних практик.
Трагічна сутність нашого часу в тотальній невідповідності об’єктивних умов життєдіяльності і ментальності значної частини суспільства.
Для одних – це трагедія, що викликає відчуття життєвого краху, для інших – це природний стан у звичному середовищі, що відповідає потребам і інтересам. Криза стає перманентною характеристикою суспільства й особистості. Але це не безвихідь, а спосіб пристосування до умов існування, що змінюються.
Транзитивний стан – це неминуча стадія у процесі модернізації. Можна сприймати цей час як історичний виклик, як таку проблему, вирішення якої піднімає суспільство на новий рівень якості. Від того, як сприймається та долається цей виклик, залежить історична судьба цивілізації українського народу. У циклічних теоріях суспільства, наприклад, А.Тойнбі, а ще яскравіше – у А.Шпенглера, подолання виклику часу сприймається фаталістично, як прояв “прасимволу” долі нації. Десять років триває виклик історії для українського народу. Нарешті з’являються перші ознаки того, що Україна долає стан транзитивності і набуває перших усталених рис і перших паростків надії.
політичний український суспільство еліта
Проблеми модернізації суспільства України
Суспільно-політичний розвиток кінця ХХ століття засвідчує, що надзвичайно важливим є розуміння багатоманітности й особливостей проявів модернізаційних процесів, їх місця і ролі не лише у всесвітньо-історичному масштабі, а й в історії кожної окремо взятої країни, серед яких Україна не може бути винятком.
Термін «модернізація» вживається у науці з 50-х років ХХ століття. Етимологічно він пов’язаний з французькими словами moderne – сучасний, новітній та modernisation – оновлення, а також з англійськими термінами modern, modernitу, modernization – модерний, модерність, модернізація або взагалі українізований варіант: сучасний, сучасність, осучаснення.
Прибічники політологічного тлумачення модернізації розглядають її як частину загального процесу модернізації, коли перетворення відбуваються в усіх основних компонентах соціяльної системи (економічній, правовій, політичній сферах, у соціяльних відносинах, культурі, системі освіти та ин.).
Послідовно здійснювана політична модернізація виступає як чинник і гарант забезпечення послідовности модернізації в усіх сферах суспільного життя.
Процес модернізації включає, насамперед, вдосконалення політичних структур і механізмів соціяльно-політичного розвитку.
Найважливішими проблемами модернізації сучасного українського суспільства є:
– упорядкування геополітичного простору з державами-сусідами;
– упорядкування владних відносин;
– запровадження реформ у життя;
– збереження стабільности і внутрішньої консолідації в суспільстві;
– залучення широких мас населення до участи в політичному процесі та утвердження демократії, громадянського суспільства.
Пошук соціяльно-політичних механізмів та рушіїв модернізації через роль і функції держави, структур і взаємодії інститутів, діяльності соціяльних суб’єктів оновлення модернізаторської еліти, зацікавлених соціяльних груп, політичних лідерів, а також політичну соціалізацію особи, спрямовану на розширення її політичної участи та ин.
Відтоді (50-і роки ХХ ст.) і до сьогодні теорія модернізації набула різнобічного осмислення, а сам процес модернізації у світовому контексті пройшов три етапи:
I етап. 50–60 рр. – зародження і становлення теорії модернізації, вироблення на її основі моделей розвитку суспільств.
II етап. 70–80 рр. – переоцінка ідей першого етапу, аналіз прорахунків, осмислене визнання відносної незалежности економічного розвитку «від жорстко визначених форм ідеології й політичної організації західного типу», усвідомлення необхідности збереження національних традицій, які «допомагають зняти загрозу соціяльної дезорганізації» й забезпечити мирні шляхи політичного розвитку країни.
III етап – кінець 80-х рр. і до сьогодні. Цей етап поставив перед західними вченими потребу враховувати поряд з економічними та індустріально-технологічними чинниками розвитку вагомі людські й природні ресурси, нагромадження чи наявність капіталу, розвинені технології, геополітичні, соціяльні, психічні, культурні та инші фактори.
Що ж до політичної специфіки модернізації, то вона передбачає переорієнтацію суспільних відносин через поширення інтегральних цінностей (соціяльна держава, гуманізм, право, свобода особистости), вивчення цивілізаційної культури окремих соціумів загалом, неможливість механічного перенесення західних моделей розвитку на инші регіони світу при одночасному врахуванні їхнього досвіду.
Процес модернізації, на думку відомого західного політолога С. Блека, проходить кілька стадій: а) усвідомлення мети; б) консолідація зорієнтованої на модернізацію еліти; в) період трансформації; г) інтеграція суспільства на новій основі. Мета модернізації у загальносвітовому масштабі тісно пов’язана з ціннісно-культурним механізмом її збагачення. Йдеться про забезпечення демократії, соціяльного достатку та політичної стабільности, добробуту та всебічного розвитку творчого потенціалу особистости. Гармонійний розвиток і вдосконалення ціннісно-культурного механізму дозволяє позбутися бідности, нерівности (надмірної поляризації суспільства та зрівнялівки), репресій і насилля, залежности суспільства від владно-бюрократичних структур та ин.
Основною силою, яка осмислює і втілює ідеї модернізації, є вибрана верства інтелектуалів – національна еліта.
Слово еліта має начебто подвійне походження – від лат. eliqere і фран. elite – ліпше, відібране, вибране, меншість суспільства, що становить достатньо самостійну, вищу, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, національними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов’язаних з функціями управління, розвитку науки і культури (тобто творчі функції).
У сучасній західній політології не існує однозначного тлумачення поняття «еліта». Цим терміном, як правило, означаються люди, що мають найбільшу кількість певних позитивних якостей, цінностей і пріоритетів (влада, багатство, культура, професіоналізм, компетентність, сила волі тощо) і займають найбільш впливові позиції у суспільній ієрархії.
Дещо про теорію еліт. Попередниками теорії еліт були ідеї, обґрунтовані у працях Конфуція, Платона, Макіавелі, Карлейля, Ніцше. Як цілісна система світогляду теорії еліт були сформульовані на початку ХХ ст. Вільфредо Парето, Ґаетано Моска, Максом Вебером, Робертом Міхельсом, Карлом Маносельмоном, Хосе Ортеґою-і-Ґассетом, Арнольдом Тойнбі, Райтом Міллсом та ін.
До прикладу, визначення еліти за В. Парето: це люди, що отримали найвищий індекс у галузі їхньої діяльности. Ґ. Моска визначає еліту як найбільш активних з політичного погляду людей, зорієнтованих на владу, організовану меншість суспільства, правлячий клас. Ортеґа-і-Ґассет елітою вважає людей, що мають інтелектуальні чи моральні переваги над масою, найвище почуття відповідальности. А. Тойнбі твердить, що еліта – це творча меншість суспільства на противагу нетворчій більшості.
Прибічники технологічного детермінізму елітою називають найбільш кваліфікованих спеціалістів, менеджерів і високих службовців у системі бюрократичного управління. Є й инші визначення. Кожне з них відображає певний аспект функціонування цієї групи людей у суспільстві, наголошує її специфічну роль.
Роль еліти у суспільстві багатогранна. За своїми функціями еліта розподіляється на певні класи та типи. Подібно до визначень існують численні класифікації еліт. Наприклад, К. Мангайм виділяє такі головні типи еліт: політичні, організаторські, інтелектуальні, художні, моральні та релігійні. Д. Ласуел і А. Каплан запропонували свою класифікацію типів еліт – за її роллю у суспільстві: 1) ті, хто реалізує офіційну владу; 2) шляхетні; 3) «справедливі»; 4) «популісти»; 5) «мужні»; 6) багаті; 7) спеціалісти; 8) ідеологи.
Слід зауважити, що перераховані та неперераховані класифікації еліт західні соціологи, політологи сформулювали для стабільних суспільств.
Для перехідних суспільств, зокрема і для України, такі визначення не зовсім придатні, бо ці країни перебувають у стані трансформації від тоталітарного через демократизацію до громадянського суспільства. Тут є своя специфіка і певна відмінність, пов’язана з багатьма чинниками: ментальністю, історичними традиціями, економічною політикою, станом розвитку демократії тощо.
У постсовєтських країнах процес трансформації та модернізації суспільства є досить складним. Наприклад, в Україні виникає чимало проблем у здійсненні модернізаційних процесів, що пов’язане з втратою державности у минулому, браком традицій державотворення та психологією бездержавного народу, яка культивувала меншовартість та нерішучість у самостійних державотворчих процесах.
На складність і проблемність груп, які належать до еліти у перехідних суспільствах, звертають увагу й зарубіжні дослідники. Німецький вчений У. Гофман-Лянґе твердить, що «навряд чи має сенс надмірне розширення поняття еліти, використання його для характеристики індивідів або груп … Лідери рухів протесту, що виступали за скасування авторитарного режиму, не можуть бути віднесені до членів національної еліти, поки вони не досягнуть успіхів в інституціалізації свого політичного впливу, створивши стійкі організації, тобто політичні партії або групи тиску».[2]
Суттєвим внеском до теорії еліт є обґрунтування еліти відповідно до потреб національного державотворення, зроблене у свій час українським політологом В. Липинським. Його концепція «національної аристократії» полягає у тому, що ні етнографічна (етнічна) маса людей як така, ні мова, ні окрема територія автоматично не творять нації. Це здійснюється активною групою цієї нації, на ґрунті культурних, моральних і політичних цінностей якої й формується нація.
Наявність еліти як духовно-органічної частини народу, що упредметнює засобами культури його духовні основи, формує концепцію національної самоідентичности, є невід’ємним фактором повноцінного життя нації. Через еліту нація усвідомлює себе як така. Але не тільки через еліту вона себе пізнає, організовує, настановляє, вчить, захищає, керує. Через еліту вона пізнає закони навколишнього світу, виробляє орієнтири у ньому, вивчає різні цивілізації, форми їх існування та суть, переваги і недоліки, знаходить у них своє місце.
Нація за допомогою еліти стає дієвою, виробляє свою концепцію світу, власне світобачення та світосприйняття. Ще в середині ХХ століття геніальний М. Бердяєв відчував прийдешнє і писав: «Усе змінилося навколо в світі і потрібні вже нові реакції живого духу на все, що відбувається. Ці нові реакції необхідні і для духу, вірного своїй вірі, своїй ідеї»[3].. Нині, коли відпали колишні ідеологічні табу та різноманітні політичні ярлики, коли не лише реабілітовано окремі постаті минулого, а й переосмислено історичні події, маємо нагоду об’єктивно оцінити своє єство, замислитися над тим, як ми слугуємо своєму народові, який цього вкрай потребує.
Правдиве усвідомлення себе і свого місця у світі, усвідомлення людської долі, устремління до правди як людського наближення до істини є умовою виведення України як держави у світ українською елітою. Щоб правильно орієнтуватися у світі, українцям треба знати правду про світ і про себе (через повернення народові історичної пам’яти). Інтелектуальна, політична еліта робить це у всіх країнах, таке завдання стоїть і перед українською елітою.
Як держава Україна все починає творити з нуля. Вона відкриває і себе світові, і світ для себе. Такою є наша доля сьогодні, в процесі державотворення.
Історія України – це історія жорстокого знищування і нищення національної еліти через голодомори, ГУЛАГи, психлікарні та инші форми. «Еліта», що припала нашому народові з совєтських часів, не є повноцінною, не було відповідних умов для її творення. Не є вона і проукраїнською, зважаючи на мету, яку ставила совєтська влада на той час в Україні, та й сьогодні деякі представники певних кіл еліти слабо інтелектуальні, бездуховні, без справжнього патріотизму, про що від західних елітарних кіл та експертів ми чуємо як докір. Наприклад, в Україні реформи не спрацювали, бо бракує державотворчого досвіду, професіоналізму в системі управління, бракує справжньої, власної управлінської еліти, коштів, бракує патріотизму (на останньому чиннику наголошують західні експерти). Усвідомлюючи це, мусимо долати свої вади і творити себе як еліту самі, власними силами творити українську демократичну державу. На це піде чимало часу, але в цьому майбутнє наших дітей та онуків.
Формування української національної еліти – одна з найболючіших проблем сьогодення. Ідеологічну трансформацію суспільства в Україні має провадити верства, яка б поєднувала у собі інтелект, духовність, патріотизм, могла бути взірцем для загалу й повести його за собою.
До инших ознак еліти західні учені додають багатство, яке допомагає отримати високі посади. Так діється у всьому світі, і ми сьогодні повинні підлягати таким же суспільним законам.
Інтелектуальна, духовна людина завжди відчуває потребу звертатись «нагору», до авторитету чи принципу, якому добровільно служить. З цього випливає, що важливою рисою еліти має бути вимогливість до себе і невичерпне бажання вдосконалюватись, це допомагає еліті (меншості) стати взірцем для суспільства, для «людини-маси».
А чи маємо в цьому плані якість напрацювання? Так, гідний внесок у визначення ознак еліти зробили наші співвітчизники, зокрема В. Липинський та Д. Донцов. В. Липинський називає еліту «національною аристократією», «групою найкращих у даний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний момент являються організаторами, правителями і керманичами нації»[4].
На думку Липинського, еліта має володіти «матеріальною силою» та «моральним авторитетом у своєї нації». З цього приводу у «Листах до братів-хліборобів» Липинський наголошував: «Без матеріальної сили: без володіння засобами виробництва (землею і фабриками), без володіння засобами війни (державою, армією) і без морального авторитету не може бути національної аристократії» .
Д. Донцов у праці «Дух нашої давнини» визначальним проголошував дух цієї верстви, який живить її, змушує діяти, допомагає «бути твердою і невблаганною щодо себе самої, не піддаватися матеріальним спокусам вигідництва чи оспалості, ставлячи понад усе поняття чести й обов’язку, безоглядно вірити у свою справу й у своє право провадити загалом».[5]
До високої сили духу мислитель додає відчуття инакшости та вищости. Иншою рисою провідної верстви має бути мудрість, яка формує та організовує, тобто є дієвою. Завдяки їй «правляча каста» повинна «…розуміти мету, …охопити усе суспільство одною організовуючою ідеєю».
Якщо кинути погляд на історію, то великий Ганді саме чинником чести, високої духовности, гуманізму згуртував народи Індії навколо ідеї незалежности і досяг мети.
Еліта суспільства – це група людей, яка займає високі сходинки у владі і тому здатна створювати зразки суспільних потреб і поведінки. Це призначення елітних верств сучасні дослідники еліт відносять до розряду однієї з найбільш характерних сутнісних рис еліт як особливої верстви суспільства. Суспільство, в якому деформовані принципи моралі й гуманізму, духовности, правової культури, коли еліта не завжди є взірцем для народу, вона не має у нього поваги, народ не довіряє їй, не вважає її своїм проводарем.
Серед функцій еліти можна виділити найважливіші, виходячи із концепцій окремих авторів. Наприклад:
– бути «аристократією духу», служити взірцем у суспільстві, на який повинні рівнятись (за Ортеґою);
– мати спроможність зорганізувати суспільство та повести його за собою. Мірилом вартости кожної справжньої аристократії є її здатність творити нові цінності, будувати, організовувати життя (за Липинським);
– піклуватись про суспільні інтереси понад усе, а лише потім про потреби свого прошарку та особисті (за Донцовим) та ин.
Виходячи з потреб сьогодення, наука й освіта повинні виробити основні критерії функціональної ролі сучасної еліти, бо саме вона є формотворчим ядром політичної нації в Україні. Що ж ми маємо на сьогодні?
В українському суспільстві на нинішньому етапі його розвитку діє така модель структури і розвитку еліти, в якій слабо відображені її суттєві характеристики як особливої верстви суспільства. Спостерігаються негативні прояви.
Досить цікавим є такий факт: кого відносять до еліти?
Результати соціологічних досліджень Інституту соціології НАН України спільно із службою «Соціс-Геллап» свідчать, що 44% респондентів вважають елітою найбагатших людей, 42% – тих, хто обіймає високі посади. Ось і бачимо, що наші громадяни еліту розуміють як правлячу верхівку, а не як інтелектуальну, найвихованішу, найгуманнішу, високодуховну частину суспільства, як це є у наукових канонах.
Більш конкретні відповіді дали респонденти, коли їм було запропоновано 15 соціяльних категорій людей з проханням відзначити, з якою з них у першу чергу асоціюється слово «еліта». Найперші місця зайняли: Президент – 41%; міністри – 31%; народні депутати – 32%; бізнесмени – 32%; керівники банків – 21%; злочинні угруповання – 14%; науковці – 12%; керівники політичних партій – 7,5%; актори – 7%; письменники – 5%; військове керівництво – 2,5%.[6] .
Ось і все сказано: про нашу сьогоднішню еліту, про світогляд, про інтелект, про наше суспільство, про мірило «суспільного олімпу», коли злочинні угруповання мають вищий статус за науковців.
Однак віриться, що стан справ у суспільстві зміниться, а позитивні якісні риси, якими повинна володіти українська еліта, теж посядуть належне місце у процесі державотворення в Україні.
Світовий досвід переконливо доводить: життєвий рівень усіх прошарків населення, соціяльно-економічна ситуація в країні визначаються рівнем освічености суспільства і його ставленням до інтелектуальних цінностей. Лише інтелектуально багате суспільство є гарантією високого рівня життя народу, навіть за відсутности енергоносіїв, корисних копалин та инших природних багатств – прикладом слугує нам Японія.
Прагматичний інтелект, доповнений мораллю і патріотизмом, дорожчий за нафту і газ, золото і всі инші корисні копалини.
Інтелектуальний капітал – це те, що в сучасних умовах наджорсткої конкурентної боротьби дозволяє створювати цінності та забезпечує конкурентоспроможність підприємствам та суспільству в цілому.
Людський інтелект стає безпосередньою і головною продуктивною силою постінформаційної технологічної ери, якій історія відвела час з перших днів ХХI століття.
Велика увага буде приділятися інтелектові, полювання на інтелект у найближчому майбутньому перетвориться у самостійний і один з найприбутковіших видів бізнесу у світі. У нову еру інтелектуалізації і соціалізації розвитку вступають США, ФРН, Японія, Китай та ін.
Наприкінці 1998 року проведено опитування серед соціологів провідних країн світу, щоб з’ясувати, які галузі людської діяльности будуть інвестуватися в ХХI столітті. З десяти пріоритетів перше місце посіла така сфера діяльности, як пошук принципово нових систем освіти і виховання. Отже, найбагатшою країною в майбутньому буде та, яка робить серйозні інвестиційні вклади в освіту. В Японії ставиться питання про загальну вищу освіту. У США витрачається на освіту 12% ВВП (що дорівнює 30 бюджетам України).
Еліта тільки тоді забезпечить рух суспільства шляхом модернізації, коли забезпечить здоров’я, соціяльні блага та інтелект нації.
Інтелектуальний потенціал України величезний. Це безперечно. Як безперечно й те, що він упродовж останніх років стрімко руйнується. Деінтелектуалізація суспільства – головна небезпека для історичних перспектив незалежної України. З кого ж буде формуватися еліта? Як свідчить світовий досвід, при наявності інтелектуального потенціалу народу, а також патріотизму і дієздатности керівництва, економічну кризу можна швидко подолати, але відновити інтелектуальний потенціал дуже непросто, інтелект нації формується десятками, а то й більше років.
Бюджетні видатки на одного науковця в Україні в 40–50 разів менші, ніж у країнах Евросоюзу. За період 1991 – перше півріччя 1999 р. з України виїхало близько 6,5 тисячі учених найвищої кваліфікації (академіків, професорів, кандидатів наук). Що тривожить в Україні? Саме те, що понад 40 тисяч українських науковців перейшли у режим фізичного виживання: пішли в торгівлю, бізнес, сферу послуг і навіть у кримінальні структури. До речі, однією з об’єктивних причин складности подолання організованої економічної злочинности є те, що фінансові афери мають могутнє інтелектуальне забезпечення. Ці люди повинні повернутися в лоно порядности й бути рушійною силою прогресу українського суспільства. Ось над чим повинна думати наша правляча еліта, щоб оздоровити себе і суспільство в цілому.
Правлячій еліті належить серйозно задуматися над психічним і фізичним здоров’ям нації. За станом здоров’я ми на 110-му місці, а щодо психічного здоров’я, то понад 10% населення України потребує психіатричної допомоги, до 60% – психотерапевтичної.
Яка ж цінність нашої еліти в очах українських громадян?
На запитання: «Наскільки Ваше життя залежить від тих, хто становить реальну правлячу еліту?» – респонденти дали такі відповіді: дуже залежить – 36%; достатньою мірою залежить – 37%; мало залежить – 9%; майже не залежить – 8,5%; важко відповісти – 8%.
Дані засвідчують, що народ усвідомлює свою залежність від еліти і важливість для нього правлячої еліти, адже якщо додати 36% і 37%, то 73% є вагомим показником. Цікаво, проте, чи еліта усвідомлює відповідно свої обов’язки перед народом? Виходячи з даних громадської думки, рівень довіри до сьогоднішньої управлінської еліти низький.
На запитання: «До кого ви сьогодні більше прислухаєтесь, коли намагаєтесь зрозуміти, де правда, а де неправда в нашому суспільстві?» – респонденти відповіли таким чином. Тих, що прислухаються до правлячої еліти, виявилось 1,9%, а 54% заявили, що до еліти в цьому плані відчувають байдужість. То чи потрібна народові така еліта? Є над чим думати нам усім.
На запитання: «У чому ж причина зневіри людей до правлячої еліти?» – відповідь однозначна: «Ті, хто здобув владу, перестають піклуватися про людей, дбаючи лише про себе» – відзначили 68% респондентів [7].
Факти тривожні. Приводять вони до висновку, що справжня еліта в Україні ще не сформувалася. Наразі правлячій еліті не протистоїть серйозна реформістська опозиція, як у демократичних країнах.
Українську еліту частково можна назвати квазіелітою, оскільки їй, як бачимо, не вдалося здійснити рішучих і комплексних соціяльних перетворень, витримати випробування на моральну зрілість.
Суперечлива ситуація склалася навколо політичної еліти в Україні. З одного боку, в совєтський час Україна не мала повноцінно сформованої еліти, бо значна частина підготовлених до політично-владної діяльности людей переміщувалася до Москви. Дійсно, в Україні питома вага потенційної політичної еліти менша, ніж в инших постсоціалістичних країнах (Польща, Чехія, Словаччина).
Правляча еліта в Україні виявилася поки не спроможною до швидких трансформаційних перемін. Політичні аналітики бачать причини у тому, що:
1) еліта склалася здебільшого з вихідців кланових груп, які бояться втратити владу;
2) вона не відзначається високою активністю, сучасною управлінською та професіональною компетентністю;
3) розлад механізмів соціяльного контролю, який зараз панує в Україні, призвів до поглиблення моральної деградації частини її представників, які «припливли» до корупції.
Що ж сприяє процвітанню корупції? С.Д. Дубенко дає таку відповідь: «Це відсутність чіткого розмежування компетенції різних органів і структур всіх гілок влади, і дезорганізація правозастосовчої практики, і невідповідність форм і методів правоохоронних органів завданням не лише попередження фактів корупції, але також їх вияву і розслідуванню. Досі не створено ефективних форм державного контролю за діяльністю державного апарату, недосконалим є прокурорський нагляд, недостатньою координація взаємодії державних органів, які ведуть боротьбу з корупцією». Цікаво, що і серед інтелігенції та політиків України лунають тверезі оцінки якісного стану національної еліти. «Офіційно-елітарні» ніші заповнені «заслуженими діячами», «академіками», «лауреатами», а основні елітарні функції в цих нішах не реалізуються. Досить подивитися, що діється з освітою, мовою, духовністю, охороною здоров’я, виробництвом. Багато складностей у модернізаційних процесах, особливо щодо проведення адміністративної реформи.
Загалом формування національної еліти й лідерів сучасного парламентського типу в Україні тільки розпочалося. Цей процес вимагає часу, знань, практики, правового поля і духовних засад.
Тут спостерігаються певні закономірності. У перехідні періоди розвитку суспільств еліта формується із різних соціяльних прошарків та груп суспільства. Циркуляція еліти має дві основні форми: зміна однієї еліти іншою і просування нееліти в еліту.
Деформований соціяльний процес негативно позначається на психології та індивідуальній життєвій долі людей. Декларування переходу до демократичної моделі суспільного устрою на підставі ринкових відносин спонукає різні прошарки суспільства, зокрема й осіб з низьким рівнем культури та моральности, «добиватися» верхніх щаблів, яким вони не відповідають. До чого це приводить? У сфері економіки це живить тіньову економіку, у політиці – викликає зростання номенклатурности, бюрократизму, політичного нігілізму. Причому у соціяльних, управлінських переміщеннях «знизу-догори» велику роль починають відігравати не особисті чесноти й заслуги, а инші чинники (гроші, корпоративні, родинні та инші зв’язки).
Еліту як соціяльне явище у державі можна розділити на дві групи: центральну і регіональну.
Після проголошення незалежности України повноваження регіонів значно розширилися. Спроби регіональних еліт України підвищити свою роль у державі знайшли відображення у процесі підготовки Конституції України. Це великий плюс. Вони продемонстрували свій інтелект, позицію, заявили, на що претендують.
Особливістю регіональних еліт, що приходять до влади в Києві, є чітка орієнтація на «своїх» за критерієм регіональної приналежности. Зайнявши ключові позиції у Києві, представники відповідної регіональної еліти енергійно витісняють з високих державних посад «чужинців».
У процесі становлення регіональних еліт простежуються етапи:
Перший: 1992 – перша половина 1994 року – етап суперництва ідей унітаризму і федералізму. Популяризуються ідеї розширення повноважень регіону, обговорюється можливість запровадження федеративного устрою. Ці позиції знаходили підтримку певного кола депутатів Верховної Ради.
Другий: час, коли обстоювалася ідея запровадження унітарної форми правління, опосередковано підтримувалася центральна влада та стримувалося зростання ролі місцевої еліти у житті держави і суспільства.
Регіональні еліти такі ж строкаті, як і центральні, переповнені протиріччями. Знесилення центральної влади через міжкланові і внутрікланові «розбірки» зміцнює позиції регіональних лідерів, які мають свої оцінки і вплив на певних високопосадових осіб.
Проблеми регіональної еліти сьогодні – нове бачення нею адміністративної реформи та місцевого самоврядування. Еліта країн Балтії ще вісім років тому почала опановувати досвід, сконцентрований у різних оонівських підручниках з політичного менеджменту місцевого самоврядування та инших проблем державотворення.
Українську еліту ці проблеми захопили зненацька, зокрема коли йдеться про місцеве самоврядування. Це прикро, адже історія залишила нам досвід місцевої демократії в Україні (наприклад, козацькі ради).
Уміти бачити проблеми та знаходити шляхи їх розв’язання, спираючись на громадськість, живе спілкування з людьми, пресою – ось основні шляхи, які покликана використовувати регіональна еліта, модернізуючи суспільство через уміле реформування та управління.
Світ навколо нас динамічно змінюється, і питання стоїть так: або наша країна дасть нарешті адекватну відповідь на виклик часу, модернізує своє суспільство, або перетвориться у третьосортну державу.
В Україні місцева еліта утверджує свої позиції лише на регіональному рівні і, головним чином, в економічному плані. Політично вона ще малозначуща. Як говорять самі її представники – «в політиці погоди не робимо». Центральна влада не хоче з нею ділитися своїми повноваженнями. Тут існує суперечність між так званими регіонами-донорами і регіонами-споживачами. Так цю проблему пояснюють соціологи і політологи.
В Україні спостерігається кланове регіональне протистояння. Негативом є те, що в регіонах або зовсім немає механізму контролю над правлячою елітою, або він неефективний. Усе це призводить до втрати елітою довіри, до розчарувань широких верств населення у демократичних гаслах, які вона пропонує суспільству як генератор ідей.
В Україні культивуються думки про так звану «елітаристську ідею» виховання та управління (особливо тих, хто до неї не входить). У житті буває і так, і не так. Але все-таки центральна влада повинна міняти моделі своєї поведінки з регіональною елітою, якщо не хоче конфліктів та зневаги. Їй необхідно враховувати ідеї циркуляції еліти, щоб досягти успіхів у системі управління та ефективного утвердження адміністративної реформи.
У суспільстві, що трансформується, необхідною умовою зміцнення демократії й становлення громадянського суспільства має бути вільна конкуренція елітарних груп.
Відчуження владних структур від мас, відсутність діалогу між владною елітою і народом загрожує утвердженням у державі авторитаризму і тоталітаризму. Модернізаційні процеси такого не терплять. Щоб цього не сталося, потрібно створити умови для динамічної циркуляції елітарних груп. Вони мають бути відкритими як для представників різних верств населення, так і для представників різних регіонів. Цікавими з цього погляду є думки соціологічного опитування. Так, на запитання: «Чи змогли б ви в майбутньому опинитися в числі правлячої еліти?» – 44,3% респондентів заявили, що такої мети не ставлять; 44,0% – що «туди пускають тільки своїх», а ще 55,2% «впевнені, що такого ніколи не трапиться» [8].
Чому все-таки потрібно, щоб відбувалася циркуляція еліт? Щоб не було застою та корупції. Саме циркуляція перешкоджає узурпації влади. В Україні ж середній відсоток оновлення уряду впродовж семи років незалежности становив – 46%. Але тут є проблема, яку слід мати на увазі: циркуляція також повинна мати міру, бо постійні кадрові переміщення вищого ешелону, невпевненість у стабільності, відсутність досвіду управління у вищій ланці – не менш негативні явища. Тому має бути мудрість при переміщенні та доборі кадрів, особливо при проведенні адміністративної реформи.
Клановість еліти теж є характерною для українського ешелону влади. У контексті українського суспільства кланом називають тіньове, закрите угруповання, яке не має легітимного оформлення й утворилося на ґрунті спільних інтересів його учасників. Основою клановости є економічний, матеріальний інтерес. У політиці клани називають «п’ятою владою». Ґрунтом, на якому виростає клановість, є тіньова економіка. Сенс клану полягає не тільки у протиставленні власних інтересів суспільним, державним, а й у протистоянні иншим кланам. Боротьба кланів точиться поза правовим полем держави, нелегітимними методами. Головними засобами, які при цьому використовуються, є підкуп, шантаж, війна компроматів у ЗМІ, змова тощо, аж до терористичних актів, убивств на замовлення.
Сприятливим середовищем для розвитку кланів є така ситуація у суспільстві, коли ще не викристалізувалися соціяльні сили, які є соціяльною базою влади, коли державна влада слабка, а кризові явища в економіці, політиці, соціяльній сфері набувають велетенських розмірів. Саме тоді настає час кланів. Чим більшої сили набуває клан, тим активніше він проникає у політику, пристосовується до правил поведінки у політичній сфері, випроваджуючи до неї своїх висуванців, підкуповуючи політиків.
Науковці виділяють і таку характеристику, як «нова еліта в Україні». Це відносно строката за складом соціяльна група. До неї входять частково нові люди, які за старого режиму не мали ніякого стосунку до влади, а також здебільшого ті, хто і за совєтської влади був при владі. До «нової еліти» входять лише ті представники старої номенклатури, що якісно оновилися, хто політично, ідеологічно, психологічно та етично пристосувався до умов і вимог нової системи.
На думку політологів-дослідників, в Україні після розпаду СССР відбувся політичний бартер: партійно-совєтська номенклатура рекрутувала до своїх лав більшість конформістських лідерів контреліти (Полохало В. Украина: лидерство, элита, власть // «Независимость», 9 сентября 1994 года).
До слова, найбільший прошарок нової владної еліти сьогодні в Україні становлять другий та третій ешелони номенклатури Компартії України – колишні працівники периферійних міськкомів, райкомів партії, парткомів великих підприємств, комсомольські працівники.
Аналізуючи еліту, що функціонує сьогодні в Україні, соціологи, політологи ще називають її «посттоталітарною», а не демократичною, бо вона має певну ментальність та стереотип поведінки, звички того просторово-часового режиму, що був при СССР. Щоб позбутися цього, потрібен час і зміна покоління.
Щодо організаційно-управлінських методів, стилю роботи, публічної поведінки, організації приватного життя, посадових привілеїв, то нова еліта перейняла їх від старої, а в дечому її перевершила. Вона більше привілейована, ніж колишня компартійна, причому безконтрольна, не підзвітна.
Однак і змін не можна не помічати. Процес модернізації українського суспільства тільки розпочався, тому можливі лише деякі прогнози. Але можна твердити, що в результаті змін, які відбулися у суспільстві, виграла певна частина номенклатури, особливо регіональної, що, як зазначають політологи, обміняла свої бюрократичні привілеї на власність у формі нерухомости, солідної частини підприємств, отриманих у процесі номенклатурної приватизації.
Період управління номенклатурних чиновників характеризується тимчасовістю, невисоким професіоналізмом, инколи безпринципністю. Саме так втрачаються авторитет і довіра мас до них. За таких обставин еліта переходить до розряду чиновництва. Такий стан знижує авторитет державних службовців, що є проблемою кадрової політики у процесі адміністративного реформування.
Великою проблемою для української еліти є брак ідеології державотворення, чіткої політичної програми дій і почуття соціяльної відповідальности. Цим вона і відрізняється від еліт розвинених країн світу (США, ФРН, Франції, Данії та ин.).
Еліту поділяють ще на правлячу і контреліту, на еліту і антиеліту, на діючу і резервну, на панівну і опозиційну. Існує типологія еліти за фахом: політична, військова, освітянська, творча, управлінська тощо.
Поділ на еліту правлячу та контреліту має певний сенс у політичній сфері. Наукова, мистецька еліти виконують роль генераторів ідей, творців художніх творів. У межах цієї елітарної групи теж є протистояння, адже її статус у державі низький, тут іде «торг» за звання, що особливих привілеїв не дає.
Якщо характеризувати контреліту як тип, то це політична еліта, яка вже відлучена від влади, або ще тільки прагне дійти до неї.
У правлячій еліті постсовєтського періоду соціологи виділяють відкриту (прозору) і тіньову групи.
Відкрита правляча еліта – це публічні політики, які здобули певну позицію у державній владі (окремі депутати, члени уряду, державні службовці високого рангу тощо).
Тіньова правляча еліта – це ті, хто має сильний вплив на прийняття державних рішень завдяки своєму багатству, діють вони не публічно, а «у тіні». Тіньова правляча еліта є в усіх суспільствах, але її питома вага, вплив та можливості порівняно незначні. У країнах на стадії модернізації суспільства створюються сприятливі умови для зростання ролі тіньової еліти. Є вона і в українському суспільстві.
Важливою проблемою є моральність еліти в процесі модернізації суспільств. Сучасні реформатори, відмовившись від колишньої ідеології, по суті, взагалі ігнорують ідеологію, спираючись на спрощені уявлення про соціяльний розвиток, вважаючи, що реформування економіки автоматично приведе до прогресу духовности та моралі.
Але ж відомо, що саме світогляд як пріоритетна якість має відображатися у державотворчих та законотворчих процесах, бо саме він закладає морально-етичні підвалини майбутнього, без чого не можуть формуватися ні політична стратегія, ні управлінська діяльність, ні модернізація суспільства в цілому.
У нинішньому суспільстві утворився світоглядний, а до певної міри й ідеологічний вакуум. Образ суспільства має бути визначений через систему світоглядних істин, які, у свою чергу, стануть зрозумілими, якщо проаналізувати історичний досвід політичного життя та політичної діяльности світового співтовариства, що перебував на вищому етапі модернізації суспільств.
Людський досвід вчить, що всі найважливіші рішення приймає владна еліта. Але буває й так, що звичайний людський егоїзм переноситься на сферу політики, виявляючись, зокрема, у прагненні політиків непомірно розширювати свої права і повноваження для себе, здійснюючи владне панування над тими, хто їх обирав, забуваючи про честь і мораль. «Щоб збудувати і зберегти державу, – писав В. Липинський, – треба егоїстичні інстинкти обмежити … бо необмежений егоїзм правлячих веде до руйнуючого державу зловживання владою і силою».
Суперечливим є питання про співвідношення понять «еліта» і «номенклатура». Російські науковці не протиставляють їх. . Поняття «номенклатура» означає елітну групу, яка була характерна для совєтського суспільства та инших країн, що входили до соціалістичного табору. Нова еліта постсоціалістичних суспільств або безпосередньо походить від номенклатури, або щільно з нею зв’язана.
На даному етапі державотворення складно говорити про сучасну українську еліту як про усталену, особливо коли йдеться про правлячу політичну еліту й опозицію. Тому, як твердять соціологи (М. Шульга, О. Потехін, Н. Бойко, Т. Шульга) при аналізі складно застосовувати класичні визначення і використовують метафори, напівнаукові поняття, публіцистичні кліше.
Еліта – привілейована верства суспільства. Система привілеїв має конкретно-історичний характер і суттєво змінюється з модернізацією суспільних відносин, змінами соціяльних порядків та політики. Тут відчутно даються взнаки зразки та моделі, які склалися в українській культурі, традиціях, менталітеті народу. Досить складно з’ясувати, що вкладається в поняття «національна еліта в Україні». Тут ми не повинні мати на увазі проблему – з якого етносу складається еліта, а те, чи діє вона в інтересах української політичної нації. Думається, що не можна назвати національною еліту, яка, розуміючи тимчасовість свого перебування при владі, використовує цю обставину лише для власного збагачення, тримає свої капітали за кордоном. Це – підґрунтя конфліктности в системі становлення української політико-владної еліти.
Проблемою українського суспільства – у чіткому поділі між елітою і неелітою за величиною прибутків, регулярністю їх отримання, за рівнем життя, можливістю впливати на прийняття державних рішень тощо. Ця прірва досягла такого розміру, що утворилися немовби два соціальні світи в одному суспільстві, які існують паралельно і не пересікаються.
Передові країни спрямовані до постіндустріального стану, до інформаційного суспільства, тобто моделі суспільства, заснованого на знаннях. Це підвищує роль науки, різного типу технологій, засобів масової комунікації і пов’язане з гуманізацією відносин між людьми, зростанням духовности, опорою на культуру і мораль.
Варто зауважити й те, що елітотворчі процеси – довготривалі, як про це свідчить історія, адже інтелігентом високого ґатунку вважають особистість, що займається інтелектуальною працею не менш, ніж у третьому поколінні. Як доводить історія англо-американської політичної еліти, державі потрібна спеціальна система навчальних закладів, де б працювали за новими програмами найліпші викладачі, які були б фахівцями і вихователями. Державі потрібна власне національно забарвлена еліта, високоінтелектуальна, професійно відповідальна, глибоко патріотична, віддана власному народові, Україні.
Висновок
Проблемою українського суспільства – у чіткому поділі між елітою і неелітою за величиною прибутків, регулярністю їх отримання, за рівнем життя, можливістю впливати на прийняття державних рішень тощо. Ця прірва досягла такого розміру, що утворилися немовби два соціальні світи в одному суспільстві, які існують паралельно і не пересікаються.
Трагічна сутність нашого часу в тотальній невідповідності об’єктивних умов життєдіяльності і ментальності значної частини суспільства.
Для одних – це трагедія, що викликає відчуття життєвого краху, для інших – це природний стан у звичному середовищі, що відповідає потребам і інтересам. Криза стає перманентною характеристикою суспільства й особистості. Але це не безвихідь, а спосіб пристосування до умов існування, що змінюються.
Нам потрібно навчитися грамотно, цивілізовано жити, будувати відповідним чином свої стосунки з іншими людьми, навколишнім світом. Соціально-технологічна культура включає в себе, передусім, вміння аналізувати соціальні системи, знати їхні структуру, логіку і потенціал розвитку.
Використана література
1. Кресіна І. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси: (Етнополітологічний аналіз): [Монографія] – К.: Вища шк., 1998. – 392 с.
2. Шульга Н.А. Этническая самоидентификация личности. – К., 1996. – С. 102.
3. Гумилев Л.Н. Этносфера: История людей и история природы. – М., 1993. – С. 130.
4. Ткаченко В.М., Реєнт О.П. Україна: на межі цивілізації. – К., 1995. – С. 72-73.
5. Большой толковый социологический словарь. Том 1 (А–О): Пер с англ. – М.: Вече, АСТ, 1999.
6. Капітатов Є. А. “Социология ХХ века”. - М., 1998.
7. Розе Г. Прогресс без социальной революции. М.: Мысль. – 1981.
8. Вебер М. Избранное. Образ общества.: Пер. с нем. – М.: Юрист, 1994.
9. Ритцер Дж. Современные социологические теории. 5-е изд. – СПб.: Питер, 2002. – 668 с.
10. Погорілий О.І. Соціологічна думка ХX століття: Навч. посібник.– К.: Либідь, 1996.
11. Социологическая теория сегодня. Сборник статей американских и украинских теоретиков. Под редакцией В. Танчера.. – К.: Институт социологии НАН Украины, 1994.
12. Павловський М.А. Стратегія розвитку суспільства. – К., 2001.
13. Шульга М. Правляча еліта // Віче, 1997, № 8, с. 54.
[1] Транзитивний характер елементам політичної системи і політичного режиму надає наявність у ньому різноманітних рис.
[2] Хоффман-Ланге У. Элиты и демократизация: германский опыт // СОЦИС, 1996, № 4. с. 50–51
[3] Бердяев Н. А. Судьба России: Опыты по психологии войны и национальности. – М., 1990. с. 3
[4] Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – К.-Ф., 1995, с. 131
[5] Донцов Д. Дух нашої давнини. – Д., 1991, с. 16
[6] Шульга М., Потєхін О., Бойко Н., Порохонська О., Шульга Т. Правляча еліта сучасної України. Аналітична доповідь № 10. – К., 1998, с. 64.
[7] Шульга М. Правляча еліта // Віче, 1997, № 8, с. 54
[8] Шульга М. Правляча еліта // Віче, 1997, № 3. с.54.
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ Запорізький юридичний інститут Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ КОНТРОЛЬНА РОБОТА з курсу Соціологія Розвиток суспільства Укр
Развитие социологической мысли России и Украины
Демографические проблемы в России
Класс и страта как специфические социальные группы
Социально-демографическое положение России, и дальнейшие перспективы ее развития
Современные социологические концепции
Социология личности как специальная социологическая теория
Структурно-функциональное направление в изучении личности
Техніки ведення консультації
Системный кризис демографической ситуации в России
Гендерная дискриминация в политике России
Copyright (c) 2024 Stud-Baza.ru Рефераты, контрольные, курсовые, дипломные работы.