База знаний студента. Реферат, курсовая, контрольная, диплом на заказ

План

Розділ 1. Виникнення феномену політичних партій

1.1 Механізм походження політичних партій

1.2 Виникнення партійних рухів у різних державах.

Розділ 2. Розвиток політичних партій.

2.1 Поетапність виникнення та розвитку політичних партій

2.2 Фактори, що впливають на розвиток політичних партій.

2.3 Зародження і розвиток багатопартійної системи в Україні  

Розділ 3. Основні політичні партійні рухи

3.1 Основні політичні партії

3.2 Типологія політичних партій

3.3 Безпартійні, однопартійні, двопартійні і багатопартійні уряди

Висновки

Список використаних джерел

Розділ 1. Виникнення феномену політичних партій

На всіх щаблях політичної цивілізації, від орди до республіки цивілізованої нації, громадська думка відіграє спільно вирішальну роль. Деспоти й тирани також пов'язані поглядами та звичаями народу, що виявляються в проявах громадського духу. Навіть в орді бувають відмінності в поглядах на цілі й засоби громадських дій. При подібному слабкому соціальному зв'язку індивідууми можуть відокремитися від громади чи вождя і заснувати нову орду або примкнути до іншої орді. Це є найпростіший рід політичного рішення. Воно триває ще почасти і в цивілізованих державах, коли незадоволені виселяються і засновують колонії. Всюди, де осілого та організованого народу належить спільне вирішальне право керування і законодавства, виникають протилежності і боротьба, які настійно вимагають рішення в межах самої громади. Утворюються політичні партії, у принципах і програмах яких змінилися економічні та духовні потреби і інтереси соціальних груп досягають свого суспільного вираження. Виразніше і найуспішніше виступають політичні партії в республіканських державах, де народ шляхом зборів і подачі голосів безпосередньо бере участь у законодавстві, управлінні та судочинстві. У державах із представницько-конституційним управлінням партії є в тому сенсі більш-менш вирішальним фактором, що одна з них завжди буває правлячою партією, на яку представник династії, президент або міністерство повинні спиратися під час урядово діяльності. В основі політичних партій лежать спочатку завжди расові протилежності, пізніше - економічні, на які, однак, расові контрасти, як це вказує природна історія держави, продовжують більш-менш сильно впливати в прихованому стані. Партійна боротьба полягає або мирно, за допомогою переконання, агітації, обговорень і голосувань, або - коли протилежності взяли непримиренний характер - шляхом військових дій, у формі громадянських воєн і революцій. Тоді державне суспільство розпадається, і виникає стан первісної ворожнечі роз'єднаних груп, і політичну єдність може бути відновлено тільки шляхом перемог однієї партії і поразки іншої, або за допомогою компромісу. Боротьба за політичну владу всередині державного існування породжує спершу аристократичні і демократичні партії, відповідно становому розчленування. Тільки в політичній історії європейської цивілізації-свідомо зробила поняття політичного прогресу мотивом громадських дій - відбулися принципові протилежності партій «руху» і «спокою», які виникли спочатку з протилежності демократичних і аристократичних груп, але аж ніяк не завжди мають бути з ними ідентичні. Бо бувають консервативно налаштовані демократії. І нерідко поштовх до внутрішньополітичного прогресу виходив з аристократичних станів. У освіченому суспільстві, де громадська думка і партії виконують контролюючі та законодавчі функції, утворюється політична ідеологія, яка відповідно прогресу моральної свідомості намагається впливати на державні установи. Звідси відбувається те, що програмні заяви партій - хоча останні відбулися спочатку з расових і класових протилежностей - направляються здебільшого на благо і інтерес цілого суспільства. Проте остання обставина представляє тільки ілюзію і самообман. Політична ідеологія може шляхом агітації та навіювання грати велику роль, але в законодавчих рішеннях все ж завжди впливає центр ваги групових інтересів, і це становить історичний факт, що політичні партії набагато частіше вдаються до макіавеллівськими політиці, ніж політичні уряди.

1.1 Механізм походження політичних партій

Освіта і становлення політичних партій - це складний процес, який залежить від соціального і культурного контексту, наявного в конкретному суспільстві. У найбільш загальному випадку партія формується з прихильників того чи іншого політичного курсу в досить локальних і кон'юнктурних умовах, які потім змінюються, що змушує змінюватися і партію. Деякі дослідники (зокрема, Моріс Дюверже ) вважають, що важливою характеристикою генезису партії і її вихідного соціального базису є прив'язка партій до владних структур або до опозиційних (або невизнаним) групам. Іншими словами, з кого саме формується основне ядро активістів партії в момент її утворення - з людей, вже причетних влади і наділених владними функціями, або з опозиціонерів, про існування яких політики можуть поки навіть не здогадуватися? Таке питання важливий при визначенні генезису будь-якої партії. Приклад партії, що сформувалася всередині структури влади, але не тотожною їй - британські торі, в XVII столітті грали роль партії короля. Значний час вони могли розраховувати на підтримку представників традиційної влади, включаючи духовенство і великих землевласників. Однак в XIX столітті партія була змушена піти на суттєві зміни, прагнучи заручитися підтримкою все більш впливових груп інтересів, а саме промислової буржуазії. У результаті такого процесу (який також передбачав поляризацію позицій всередині самої партії) сформувалася Консервативна партія, що апелює до набагато більш широким верствам населення і вже не обмежена роялістськими симпатіями або прагненням заблокувати представництво інших партій у парламенті. Розроблена Максом Вебером історична схема генезису політичних партій (аристократичні угруповання, клуби, масові організації) по праву вважається класичною і підтверджується багатьма прикладами (так, всі три етапи були пройдені британськими консервативної і ліберальної партіями). Слід, однак, відзначити, що в багатьох країнах формування політичних партій в своєму розвитку минуло першу і другу стадії. Крім того, процес становлення партій не обов'язково носить прямолінійний характер: поряд з поетапним сходженням до більш розвинених політико-організаційних форм можуть мати місце періоди стагнації, занепаду і навіть повної деградації інституту політичних партій. Як ми вже бачили, спочатку виникнення партій пов'язане головним чином з діяльністю парламентських об'єднань та виборчих комітетів. Сутність цього електорально-парламентського шляху Моріс Дюверже описував наступним чином: спочатку - парламентське об'єднання, потім - виборчі комітети, нарешті між цими двома рівнями утворюється постійний зв'язок. Групи в парламенті з'являються, як правило, раніше, ніж виборчі комітети, оскільки політичні асамблеї (парламенти) зазвичай починають діяти до появи виборчої системи. Слід зазначити, що існує значна різниця між групою і сформованим парламентським об'єднанням, однак друге зазвичай виникає в процесі еволюції першого. При цьому боротьба між різного роду об'єднаннями характерна як для виборних, так і для авторитарних політичних зборів. Партія може формуватися як знизу, так і зверху. У першому випадку ми маємо справу з електоральним формуванням партії, коли окремі виборщики поступово починають домовлятися про висунення спільних кандидатів і узгодженні своїх політичних програм. У другому - партія формується з ініціативи організованої групи парламентаріїв. Існують також такі варіанти формування партій, коли в цьому процесі не беруть участі парламентські групи та виборчі комітети. Ці варіанти зовнішнього шляху виникнення політичних партій дуже різноманітні і різнорідні. Найбільш відомий з них - профспілковий. Багато соціалістичні партії були або безпосередньо створені профспілками, або знаходили в них свою масову опору. Створення політичних партій згори відбувалося в тих випадках, коли активного існування організації передував тривалий період «партбудівництва» з використанням вже накопичених на позапартійній основі ресурсів. В якості останніх виступали, перш за все, політичний потенціал і організаційні можливості засновників партії, а питання про розподіл владних повноважень у створюваної організації вирішувалося за попередньою домовленістю між потенційними лідерами. Природно, що подібний шлях утворення партії на практиці опинявся реальним лише за наявності можливості у стислі терміни створити організаційну інфраструктуру партії і розробити політичну платформу і створюваної організації. Таким чином, процес утворення партії зверху в дійсності означав лише формалізацію фактично вже сталих відносин між представниками певного сегменту політичної еліти, згуртованої загальними корпоративними інтересами. У російській політичній практиці ініціаторами такого створення партій виявлялися або вищі керівники федеральних і регіональних органів виконавчої влади, або представники депутатського корпусу. У першому випадку при створенні партії в тій чи іншій мірі використовувалися можливості очолюваних засновниками державних органів. У другому - політичні партії створювалися на основі вже сформованих парламентських фракцій і депутатських груп, самоорганізуватися в процесі парламентської боротьби. У реальному політичному житті, як правило, така освіта супроводжувалося організаційним злиттям парламентської фракції зі своїми групами підтримки. На відміну від протопартій, створюваних на базі передвиборчих блоків, ініціатива зі створення партії виходила згори, від вже активно функціонуючої парламентської фракції з усталеною політичною репутацією. Ще одним організаційним джерелом створення партій з'явився процес дроблення вже існуючих партій і рухів. Частина з них утворилася в результаті внутріпартійних розколів в тільки що створених політичних партіях. Незважаючи на значний елемент самоорганізації, політичні партії подібного походження у вирішальній мірі спираються на вже наявні політичні зв'язки, а також на збережені і реально діючі фрагменти організаційної інфраструктури. Ще один варіант утворення партій - це так званий унітарний шлях, тобто об'єднання кількох політичних партій в одну організацію.

1.2 Виникнення партійних рухів у різних державах

Латинське слово «партія» (partia) походить від pars, що означає «частина чогось». У Стародавньому Римі цим терміном найчастіше позначали групу політиків, які об'єдналися навколо деякої харизматичної фігури (партія Цезаря, партія Сулли і так далі). Члени такої партії не поділяли ніякої специфічної ідеології, завдання такого об'єднання зазвичай складалася виключно у підтримці свого лідера. Зародження політичних партій можна бачити в боротьбі аристократичних угруповань за владу в рабовласницькому і феодальному суспільстві (наприклад, у війнах Червоної і Білої Троянди). Історія політичних партій в сучасних європейських державах найтіснішим чином пов'язана з розвитком парламентського управління і парламентів. Розвиток цих правових установ, в яких здійснився громадський дух, раніше всього і найвиразніше в історичному відношенні відбулося в Англії. Розвиток парламенту в Англії зробило свій вплив на політичний розвиток у Франції, Німеччині, Італії, Іспанії та інших державах; і як політичні установи, так і політичні програми та теорії політичних партій Англії впливали на континентальні народи дуже значно. Становлення перших політичних протопартій і партій збігається за часом з виникненням ідеї національної держави, тобто держави, в якому носієм влади є нація як сукупність громадян. Тому партії розглядаються як основний політичний інструмент національної держави. У сукупності зазначені чинники різко посилили політичну конкуренцію і сприяли підвищенню значимості ідеологічного фактора в політичному процесі, що стало стимулом до створення політичних об'єднань клубного типу як організаційно стійких об'єднань з чітко вираженою ідеологічною доктриною (Чарльтон клаб і Реформ клаб у Великобританії). Основою консолідації політичних сил стає спільність політичних поглядів, уявлень. З цих пір бути політичними союзниками вже означає, перш за все, розділяти певну ідеологію. Вважається, що ідею примату національного інтересу вперше сформулював Нікколо Макіавеллі. Як працює політичної моделі ця ідея була застосована Францією у ході Тридцятилітньої війни, під час якої вона виступила на стороні протестантів. Франція була католицькою країною, але національний інтерес змушував її протидіяти зростаючому впливу Священної Римської Імперії. Принцип національного інтересу незабаром став основним принципом європейської політики і залишався ним протягом декількох століть. Прагнення деякої політичного угруповання, представленої в політичній асамблеї, відстоювати те, що вона вважає національними інтересами, означає, що це угруповання розглядає себе як представляє інтереси всього суспільства (або його більшості) і, таким чином, має ознаки класичної політичної партії. Національні інтереси - сукупність духовно-моральних, політичних, соціально-економічних умов життя народу, що мають пріоритетне значення для його існування, відтворення та розвитку. До найважливіших національним інтересам відносяться захист суверенітету і територіальної цілісності держави, захист обумовленого традицією національного укладу. Одна з найбільш стабільних сучасних партійних систем - британська - складалася всередині структури влади. Виникнення термінів «віги» і «торі» відноситься до часу війни Трьох королівств і Громадянської війни в Англії в 1640-1650-х роках. Спочатку торі - це найменування ірландських партизан. Термін «віги» стався від зневажливого прізвиська «погоничі худоби», їм називали прихильників однієї з шотландських угруповань у ході війни. В англійській політичному жаргоні ці терміни закріпилися в ході кризи 1678-1681 років, коли віги виступили за позбавлення прав успадкування престолу майбутнього короля Якова II. Торі, навпаки, підтримували спадкоємця престолу. Значну роль тут зіграв, безумовно, і релігійний фактор, оскільки Яків II був католиком. У кінцевому підсумку Яків став королем Англії, але був скинутий у ході революції 1688 року. Подальший розвиток англійських політичних угруповань протягом XVIII століття призвело до того, що віги і торі перестали розглядати себе як виразників прагнень певних суспільних верств; вони були змушені шукати додаткові ресурси - апелювати, зокрема, до проблем національного устрою королівства, залучати додаткових політичних гравців. Механізм подання «іншого» курсу, що суперечить офіційному, був розвинений буржуазією, вимушеної боротися зі своїми традиційними опонентами - наприклад лендлордами (землевласниками). До цього часу виникає поняття національного інтересу, і далі поділ в англійському парламенті проходить саме за ознакою різного уявлення про те, в чому полягає цей інтерес для країни в цілому. У Франції виникнення політичних партій було пов'язано з революцією 1789 року. За появою парламенту (конвенту) відбулося активне формування парламентських об'єднань, які відразу ж стали шукати опору в масах. Ідеологія французьких партій вироблялася в процесі публічних дискусій у політичних клубах (найбільш відомі з них - це клуби якобінців, кордельеров і фельянів). Така організаційна форма була вкрай поширена в Європі - навколо політичних клубів згодом формувалися низові партійні організації [28]. Політичні партії США виникають в ході війни за незалежність і формування конституції. У кінці XVIII століття утворюються перші нестійкі угруповання, що конкурують між собою на виборах. До середини 20-х років XIX століття з'являються постійні виборчі комітети на місцях, а в 1830-ті роки починають проходити національні з'їзди по висуненню партійних кандидатів.

Розділ 2. Розвиток політичних партій

2.1 Поетапність виникнення та розвитку політичних партій

Коли з'явилися партії як соціальний феномен? Чи можна хронологічно визначити такий момент? Це питання досить складний в силу того, що завжди можна знайти історичних попередників сучасних партій, якісь «протопартій», до числа яких можна віднести, наприклад, конкуруючі клани, групи фаворитів при дворах європейських монархів, аристократичні і олігархічні угруповання і так далі. Але вивчення подібних «протопартій» не може прояснити питання про походження партійності як феномену, багато в чому визначив структуру сучасного суспільства. Тому можна стверджувати, що партії не існують в примітивних (або «первісних») спільнотах, як не існували вони і в класичних деспотіях, що ґрунтувалися на підпорядкуванні примітивних (сільських, територіальних) спільнот військової, бюрократичної і владної машини. Перші протопартійних утворення виникли ще в Стародавній Греції, проте як організаційно оформлені суб'єкти публічної політики партії сформувалися значно пізніше. Політична партія в сучасному розумінні - це продукт ліберальної політичної теорії Нового часу, яка стверджувала, по-перше, автономію політичного суб'єкта за відношенню до влади монарха, по-друге, здатність людей активно змінювати політичний устрій суспільства у відповідності зі своїми уявленнями про справедливість і чесноти. Класичні партії як дійсна соціальна сила з'являються тільки в період буржуазних революцій, то є партія - це продукт модерну, епохи, апофеозом якої стала Велика французька революція. Модерн - «сучасність», історична епоха, початок якої умовно датується Великими географічними відкриттями. Характеризується прискореним розвитком засобів виробництва, глобальної уніфікацією культурних і політичних форм, витісненням міфологічної свідомості і розвитком науки.

Німецький соціолог Макс Вебер виділяв в історії політичних партій три етапи: партії як аристократичні угруповання, партії як політичні клуби та сучасні масові партії. Вебер Макс (1864-1920) - німецький соціолог, історик, економіст і юрист. Професор в Берліні, Фрейбурзі, Гейдельберзі, Мюнхені. Творець оригінальної теорії походження «сучасного західноєвропейського капіталізму». На основі порівняльного аналізу в ряді робіт («Протестантська етика і дух капіталізму», 1904, та інших) «господарської етики» різних релігій (протестантизму, конфуціанства, буддизму та інших) Вебер стверджував, що капіталізм міг виникнути вперше лише на Заході внаслідок поширення тут протестантизму і особливо кальвінізму, «Господарська етика» якого, за Вебером, найбільш відповідала «духу капіталізму».

2.2 Фактори, що впливають на розвиток політичних партій

У цілому виникнення та подальший розвиток політичних партій обумовлено наявністю цілого комплексу суспільно-політичних інститутів і процесів, кожен з яких, у свою чергу, може розглядатися в якості окремого чинника. Система факторів інституціональних процесів має складний і багаторівневий характер, що дозволяє виокремити як соціально-культурні, так і інституційні чинники. Найбільш важливий вплив на характер розвитку багатопартійності мають такі фактори, як форма правління (тобто система організації вищих органів державної влади), форма державного устрою, політичний режим і виборча система. «Інституціональна інфраструктура» багато в чому визначає стійкість партій і політичних рухів, задає об'єктивні параметри їх розвитку, позначаючи межі організаційного зростання і можливості політичного маневрування. Значення ж соціально-культурних факторів полягає в тому, що останні багато в чому визначають, якою мірою цей політичний інститут адекватний склався укладу суспільного життя і наскільки його становлення викликано внутрішніми закономірностями соціального розвитку [27]. Крім соціальної організації суспільства, на розвиток політичних партій впливає політична культура, тобто пов'язаний з політикою комплекс елементів загальної культури соціуму (політичних ідей, цінностей, установок, стереотипів, традицій, правил поведінки), які безпосередньо впливають на політичний процес, формуючи стиль політичної поведінки. Політико-культурне середовище суспільства багато в чому визначає характер і ступінь участі населення в політичному процесі. Крім того, вона впливає на становлення партій шляхом впливу системи світоглядних позицій на формування партійної ідеології. Особливості політичної культури визначають як ступінь готовності суспільства сприйняти ідею багатопартійності, так і особливості її втілення в суспільно-політичній практиці. Умовою виникнення політичної партії є наявність загальної політичної доктрини, яка поділяється усіма її членами. Класичне визначення партії, дане французьким лібералом початку XIX століття Бенжаменом Констаном, звучить так: «Партія є спільність осіб, публічно сповідують одну й ту ж політичну доктрину». Констан де Ребекка, Анрі-Бенжамен (1767-1830), французький політичний діяч і письменник, відомий під ім'ям Бенжамена Констана. У 1814 році Констан став союзником Наполеона, написав для нього проект конституції. У 1830-му був призначений головою Державної ради. У своїх політичних творах розвивав ідеї буржуазного лібералізму; ідеалом державного устрою вважав конституційну монархію по англійському зразку. Однак на практиці істотними факторами при виникненні партії можуть опинитися й інші, наприклад, географічне походження або бажання захистити професійні інтереси. Класичний приклад-історія виникнення парламентської групи якобінців під час Великої французької революції (організатори групи були депутатами від Бретані). У цілому для створення та подальшого політико-організаційного становлення партії потрібна не тільки наявність відповідних об'єктивних передумов, але й збіг низки суб'єктивних обставин. Першим необхідною умовою стає поява суб'єктивного політичного інтересу, що викликає необхідність у створенні партії. Таким може служити прагнення підвищити свою політичну вагу, бажання консолідувати певну частину політично активного шару, необхідність створення організації, що захищає корпоративні інтереси і так далі. Друга необхідна умова - наявність кадрового ядра партії, ініціативної групи, яка взяла б на себе виконання необхідних дій організаційного і політичного плану зі створення нового політичного об'єднання. В якості третьої умови виступає потреба в розробці політичної стратегії партії, її ідейно-теоретичної платформи інтелектуальних інновацій в соціально-політичній сфері. Четвертою умовою виступає встановлення всередині кадрового ядра партії умов, об'єктивно працюють на згуртування партії. Такою обставиною може служити спільність інтересів, подібність ідейних цінностей і поглядів, необхідність консолідації внаслідок тиску зовнішніх обставин. Від довготривалості обставин, що працюють на внутрішню згуртованість партії, неабиякою мірою залежить і її політична майбуття.

2.3 Зародження і розвиток багатопартійної системи в Україні

Багатопартійна система перебуває в нашій країні на стадії становлення. Її створення - найважливіший елемент побудови громадянського суспільства і правової держави, сучасної політичної системи. Сучасному політичного плюралізму на території Україні півтора десятка років. Перші політичні угруповання виникають в середині 1988р. На першому етапі створення багатопартійної системи в України цілком закономірно виникає двоколірна типологія з поділом політичних сил на "правих-партократів" і "лівих-демократів". У середині 1988 р. У західних регіонах України були створені перші політичні організації: Демократичний союз (ДС) та Українська Гельсінська спілка (УГС). Це були угруповання відверто антикомуністичного спрямування, лідери яких провели чимало років у концтаборах за політичні погляди. УГС була першою організацією в країні, яка заявила про необхідність побудови самостійної української держави. Першою формально зареєстрованою політичною партією стала Українська національна партія (УНП) (жовтень 1989 р., Львів). Процес виникнення політичних об'єднань в Україні, як і в Росії та інших пострадянських республіках, не був пов'язаний зі структуризацією суспільства на певні соціальні групи. Закономірний наслідок - формування на першому етапі широких демократичних коаліцій. В Україні таким об'єднанням став Народний Рух України за перебудову - перше масове політичне об'єднання, яке зібрало під свої знамена людей з різними політичними поглядами - від комуністів до членів УГС. Це був час консолідації цивільно-політичних об'єднань та угруповань на основі боротьби за національне, духовне, економічне і політичне відродження України. Навесні 1990 р. під час виборів до Верховної Ради УРСР і до місцевих органів влади почався активний процес розмежування політичних сил. Виникає необхідність створення партій з чіткими політичними орієнтирами і статутною дисципліною. У республіці в цей час функціонувало понад 20 партій і об'єднань. Невдала спроба державного перевороту в серпні 1991 р. привела до кардинальної зміни політичної ситуації. Розпад державності СРСР, проголошенням Верховною Радою України Акта про незалежність, заборона в вересні 1991 р. Комуністичної партії України створили якісно нові умови для розвитку політичних об'єднань в країні. За минулі роки в Україні сформувалася багатопартійна система. Але при цьому процес створення нових партій не припиняється. Так, якщо під час виборів до Верховної Ради в березні 1998 р. у України було 52 політичні партії, на початку 2001 р - 110, а за рік до парламентських виборів 2006 (тобто в березні 2005 р.) їх було зареєстровано 126. Відбуваються типові для багатопартійності міжпартійна і внутрішньопартійна боротьба, розколи в партіях, об'єднання партій, створення міжпартійних блоків. Особливо ці процеси активізувалися в 2005 р. У зв'язку з підготовкою виборів до Верховної Ради у березні 2006 р. Багатопартійність в Україні відображає весь ідейно-політичний спектр партій, який існує в світі. Так, відповідно до ідеологічними напрямками в Україні діють комуністичні (КПУ, КПРС та ін), соціал-демократичні (СДПУ (о), СДПУ та ін), ліберально-демократичні (ЛДПУ, ПРП та ін), консервативні (УКРП , УНКП і ін), християнські (ХДПУ, РХП та ін), націоналістичні (КУН, УНА та ін) партії. Залежно від обставин та інтересів політичної боротьби діяльність деяких партій не повною мірою відповідає ідейно-політичної суті, зафіксованої в їхніх назвах і програмних документах. Трапляються розбіжності між проголошеними суспільно-політичними цілями партії та конкретними поточними інтересами її лідерів. Багатопартійність в Україні стала реальністю і виводить її на шлях сучасного демократичного цивілізованого розвитку. Сучасна українська багатопартійність є передумовою створення партійної системи, яка сприятиме становленню сильної, стабільної, демократичної системи влади в країні. Очевидно, партії як невід'ємний елемент сучасного цивілізованого суспільства мають майбутнє.

Розділ 3. Основні політичні партійні рухи

3.1 Основні політичні партії

На початку XIX століття в США, як і сьогодні, існували дві основні політичні партії. Одна з них, відома як Демократична республіканська партія, або партія Джефферсона, була прямою попередницею сучасної Демократичний партії. Другий партією, засновником якої був Олександр Гамільтон, була Федералістська партія. Саме між цими двома партіями йшла основна політична боротьба аж до війни 1812 року (Війни за незалежність). У 1814 році британські війська взяли Вашингтон, але зазнали поразки під Новим Орлеаном, що призвело до краху федералістів, які в той же час виступили за угоду з Британією. Останній кандидат від федералістів брав участь у президентських виборах 1816 року. Це підвело риску під першою партійною системою США. Друга партійна система виникла в 1824 році, вона відзначена суперництвом Демократичної партії і американської партії вігів. Сучасна Республіканська партія США з'явилася в 1854 році, саме в цей час складається третя партійна система, яка існує до цих пір.

Консервативні партії.

Походження консервативних партій у Німеччині відноситься до середньовічного феодального стану, але їх дія почалася тільки з народним рухом 1848. Коли віднятий був у власників лицарських маєтків привілей, яким вони користувалися, щоб не платити земельних податків, то земельне дворянство утворило «союз для захисту власності», з якого вийшла консервативна партія. Маса її прихильників складається з кіл дворянських спадкових і правовірних земельних власників. До них примикають групи ремесел і великої індустрії, які також в цих областях промислового життя домагаються більш-менш різко вираженою феодально-патріархальної організації. Крім того, офіцерський корпус і вищі чиновники сильно схиляються до їх програмі. Основне погляд консервативної програми полягає у зверненні до історичних результатами вже існуючих і встановлених раніше умов, які, на їхню думку, мають тому права. Вони протиставляють більшості голосів і цензу - силу переданого авторитету. Словом, вони-прихильники збереження існуючого і успадкованого. Загальний відмітний ознака всіх консервативних прагнень представляє вимога станового і корпоративного поділу народу. Згідно консервативному погляду, народ складається з природних груп, які повинні бути збережені у своїй самостійності і своєрідності. На противагу безмежної свободи ліберальної теорії консерватори вимагають у промисловій житті і в житті суспільства «впорядкованої господарської свободи» і міцних порядків для сільського населення та дрібного промислу, оскільки вони переконані, що просте зняття кайданів з індивідуальних сил не може вести до здорового господарському розвитку, і що державі не слід відхиляти від себе завдання захисту приватної промислової роботи проти переважання спекуляції та акціонерної аморальності шляхом дійсного акціонерного законодавства, що забезпечує і сприяє моральному та економічному становищу найманих робітників, так само як і мирному взаємодії роботодавців і робітників. Біржові справи повинні бути поставлені під державний нагляд. Для ремесел потрібні введення надання доказів вміння виробляти їх, посилення цехів і цехових спілок, підстава та сприяння товариським асоціаціям.

Ліберальні партії.

Розвиток ліберальних партій виникло з боротьби третього стану проти дворянства, цехового ладу і абсолютистського держави. Їх прагнення вже рано отримали програмне та наукове вираження у зв'язку з ідеями духовного та економічного індивідуалізму, які стають помітними з кінця середніх століть. Девіз «дайте робити», який означав індивідуалістичну свободу в економічному житті, в торгівлі і промислах, був вжитий вперше маркізом Д'аржансом, попередником фізіократичної школи. Він виставив тезу, що власна користь і приватна діяльність піклуються найкраще і про загальне благо всіх. Вирази «дайте робити», «дайте йти» стали девізом фізіократичної школи, главами якої були Гурне і Лене. Тим часом як Кене вчив, що джерело національного багатства полягає тільки в грунті та землеробстві, Гурне висунув іншу доктрину, що і фабрикація, і ремесло також продуктивні. Гурне вимагав загальної свободи торгівлі і вільної, які не соромляться конкуренції, тому що, на його думку, у вільній торгівлі окремі інтереси пов'язані зі спільними інтересами. Крім того, він вимагав від держави, щоб воно полегшило кожному окремому індивідууму придбання засобів до існування, щоб, таким чином, воно відмінило всі перепони до стосунків і перешкоди до придбання, усунуло і намагався б зменшити всякі монополії, привілеї, довільний розподіл податків, такс і тому подібне.

Ліберальний принцип своє наукове обгрунтування знайшов у першому значному національно-економічному творі, який було створено буржуазією, - у книзі А. Сміта: «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776), в якій автор доводив, що принцип егоїзму та особистого інтересу, поділу праці та господарської свободи - найвигідніший в національно-економічному відношенні. Державі не слід втручатися у вільну конкуренцію економічних сил, але воно має усунути всі перешкоди і перепони. Сміт бачив в буржуазному суспільстві мінове суспільство, де кожен є «до певної міри купцем», з чого логічно випливало, що пізніші захисники вільної торгівлі просто повинні були заперечувати існування особливого робочого стану і вважали неможливим, щоб інтереси останніх могли відрізнятися від інтересів інших класів. Згідно Сміту, наш обід залежить не від прихильності м'ясника, кухаря або булочника, але від їх дбайливості про власні інтереси, і ми не звертаємося до їх гуманності, але до їх егоїзму; ми ніколи не говоримо їм про наші потреби, але про їх вигоди. Кожна людина стурбований завжди тим, щоб знайти можливо більш прибуткове застосування будь-якого капіталу, яким він може розпоряджатися. Він має в дійсності на увазі тільки свою власну вигоду, але природним чином, або, скоріше, необхідним чином, дбайливість про свою власну вигоду приводить його до того, що він вважає за краще то вживання капіталу, яке є в той же час і найкориснішим для суспільства . Д. Рікардо назвав у своїх «Основних законах народного господарства і обкладення податей» (1817) основні положення А. Сміта освіченої і добродійною системою. Також і він вимагає, щоб, подібно до всіх інших договорів, робоча плата була надана багатому і вільному змаганню ринку і ніколи б не піддавалася втручанню законодавства. Він вимагає скасування турбот про бідних і, навпаки, намагається відобразити слово «незалежність» у серці бідних; треба вчити їх покладатися не на організовану і випадкову благодійність, а на власні зусилля, і з розумом і передбачливістю піклуватися про своє прогодування. При існуванні системи досконалої свободи торгівлі кожна країна присвячує природно свій капітал і свою працю тим занять, які для неї найбільш прибуткові. Це переслідування власної вигоди знаходиться в дивовижній взаємної зв'язку з загальним благом цілого. За допомогою пожвавлення промислів і працьовитості, винагороди талантів і дійсного використання природних сил свобода торгівлі розподіляє працю найбільш успішним і господарським чином, між тим як за допомогою множення маси благ вона розширює в той же час і загальне споживання, а за допомогою загальних уз вигоди і зносин підтримує загальне товариство народів по всій землі. Це той основний закон, який вимагає, щоб у Франції і Португалії виготовлялося вино, в Америці і Польщі - хліб, а в Англії - залізні, сталеві та інші вироби. Рікардо встановив цим принцип необмеженого поділу праці і конкуренції між індивідуумами і народами як природний закон розвитку держав. Політична теорія лібералізму має своїм джерелом вчення про природні права і політичну філософію XVIII століття. Конституція становить, згідно з цією доктриною, договір, подібно всім іншим договорами, який може бути змінений, якщо обставини того зажадають. Публічна влада виходить з суверенітету народу, який може розпоряджатися нею на свій розсуд і інтересам. Ліберальна теорія бачить у державі тільки необхідне зло. Держава не має ніякої іншої задачі, як захищати особистість, власність і договори окремих осіб. Всі економічні та духовні форми розвитку повинні бути надані вільної діяльності індивідуальних сил. Під ім'ям «теорії нічного сторожа» Лассаль висміював це вчення, що приписують державі тільки функцію захисту від грабежу і нападу. Фізичне відмінність між сильними і слабкими, економічне відмінність між бідними і багатими, духовне відмінність між розумними і дурними, моральне відмінність між енергійними і безвольними - словом, природна протилежність між панами і слугами постійно перетворює в ілюзію громадянську рівність і забезпеченість перед законом.

Соціалістичні партії.

Соціалістичну теорію економічного і політичного життя не можна так легко викласти і дослідити, як теорію консервативної та ліберальної партій, бо, по-перше, погляди цієї партії знаходяться більш, ніж погляди інших партій, в стані внутрішнього розвитку, а по-друге, ці погляди до такої міри спрямовані в сторону ідеалу майбутнього, що критичне мірило доводиться докладати не стільки до фактів і дій, скільки до простих абстрактним, часто суперечливим гіпотезам. Вихідний пункт новітніх соціалістичних теорій полягає в критиці капіталістичного, економічного ладу і його теоретичних захисників. На першому плані соціалістичні письменники аналізують поняття конкуренції та додаткової вартості. Лассаль, як і Маркс, заперечує, що економічна конкуренція є змагання особистих здібностей. Національне багатство, про який говорить ліберальна теорія, є багатством буржуазії і зубожінням мас; хвалена буржуазна свобода є свобода капіталу, а рівність існує тільки між рівноправними власниками товарів. Називати економічну конкуренцію «природною умовою» - неправильно. «Природа, - пише Маркс, - не робить на одній стороні грошових і товарних власників, а на іншій - власників тільки своїх власних робочих сил. Це ставлення не є природно-історичне, і також мало його можна назвати таким суспільним відношенням, яке було б загальним всім історичним періодам. Воно, очевидно, саме є результат попереднього історичного розвитку, продукт багатьох економічних перетворень, загибелі цілого ряду більш старих формацій суспільного виробництва ». Теорія Сміта і Бастіа вчить, що суспільне становище є наслідок індивідуальної конкуренції та відбору особистих здібностей. І той, і інший забули, що накопичення і успадкування власності і що випливають звідси переваги, якщо не зовсім перешкоджають, то у всякому разі значно вже заздалегідь обмежують індивідуальну конкуренцію. Вони забули, що тільки всередині груп і класів має місце відбір за індивідуальним здібностям, що капіталістичне виробництво в своєму історичному розвитку також з іманентною необхідністю веде до соціальних обмежень і привілеїв. Політичну перевагу панівних класів соціалістична теорія зводить до присвоєння додаткової цінності. Плата, що сплачується робітнику, покриває, відповідно до цього погляду, як витрати виробництва самого робітника і відповідає тій сумі життєвих засобів, або їх грошової вартості, яка необхідна в середньому, щоб підтримувати працездатних і при вибутті їх внаслідок старості, хвороби або смерті замінювати новими робочими, щоб таким чином розмножувати робітничий клас в необхідній мірі. Ця додаткова цінність полягає в земельній ренті, підприємницькому баришем та відсотках з капіталу. В епоху поміщицької залежності вона полягала в десятині і в панщинних роботах, в епоху рабства - в особистому володінні робочою силою людини.

Рівність, якого вимагає соціалістична теорія, полягає в рівності соціальних умов розвитку, - вимога, поставлене самим Дарвіном та іншими дарвіністськими соціологами, як, наприклад, Кідд. Самодіяльність і відповідальність для соціалістичного переконання складають логічно випливає вимога, про який, як каже Лассаль, вже не сперечаються більше, але сюди має приєднатися ще солідарність інтересів, спільність і взаємність у розвитку, і таким чином в його теорії соціалізм є як би душоприказником лібералізму. Всебічний розвиток індивідуумів, яке Маркс ставить за мету суспільного розвитку, і невичерпного, і розмаїття талантів, про що мріє Бебель, пов'язані з двома гіпотезами, про які соціалісти по теперішній час ще не досить серйозно роздумували і в обговоренні яких вони виявляють себе досконалими утопістами. Боротьба проти шкідливих впливів капіталізму не становить вже нині відмітної ознаки соціал-демократії. Накопичення великих станів відкрило нове велике поле діяльності техніці та економічної організації, які посилюють економічний виробництво до вищого ступеня, але при цьому злочинну недбалість і безсовісно експлуатуються кращі сили раси, і соціальна сила зосереджується в руках небагатьох сімей, які не можуть або не бажають усвідомити свою велику соціальну відповідальність. На вершині свого розвитку капіталістичний спосіб виробництва стає перешкодою для соціального відбору природних обдарувань; він стає анті селекційним. Ми тому переконані, що майбутнє принесе з собою великі економічні перевороти, які будуть носити конституційний і колективістський характер. Але така організація буде означати тільки технічне-економічне перетворення і аж ніяк не включати необхідним чином незалежні інституції. Свобода не є справа установ, але вона є результатом боротьби і випробування сил. Наскільки робочий клас спроможний буде, шляхом самостійних економічних організацій, прийняти участь у технічному процесі перетворення суспільства, настільки він і придбає політичну владу і законодавче вплив. З цієї точки зору ми і вважаємо сучасну класову боротьбу необхідною і доброчинної спонукальною силою в культурному розвитку народів.

3.2 Типологія політичних партій

Тип партії - це поняття, яке включає в себе найбільш суттєві ознаки групи політичних партій. Типологія партій може будуватися за різними критеріями: За організаційною структурою:

1.  Кадрові

2.  Масові

За методам і способам діяльності:

1.  Авангардні

2.  Парламентські

За місцем у системі влади :

1.  Правлячі

2.  Опозиційні

За місцем у політичному спектрі:

1.  Праві

2.  Ліві

3.  Центристські

Загальновизнаною та найбільш поширеною є типологія партій, представлена французьким політологом М. Дюверже у праці «Політичні партії» (1951 р.). Відповідно до характеру внутрішньої організації партій він класифікував їх як кадрові та масові. Кадрові партії зазвичай невеликі за своїм чисельним складом, але в них існує жорстка дисципліна і чітко виражена організаційна структура. Типові риси кадрової партії: невелика чисельність членів партії; олігархічний характер партії, тобто до неї входять, в основному, депутати, міністри, сенатори, керівники різного рангу - люди, що професійно займаються політикою; наявність апарату, що обслуговує вищі керівні органи партії; відсутність сильних організацій на місцях; відсутність механізму офіційного прийому в партію та інституту обов'язкових членських внесків; електоральний характер, тобто партія оживляє свою діяльність головним чином під час виборів. Типовий приклад кадрових партій - партії демократів і республіканців у США. До цього типу належать більшість європейських партій консервативної орієнтації.

Масові партії - це великі організації, які мають складну внутрішню структуру. Свою соціальну базу вони формують, в основному, з нижчих верств населення. Як правило, це партії комуністичної, соціалістичної та соціал-демократичної орієнтації. Типові риси масової партії: висока чисельність; формалізована партійна структура, побудована на основі виборів знизу доверху; упорядкована діяльність широкої мережі низових організацій; тісний і постійний взаємозв'язок між членами партії; чітка дисципліна, члени партії не тільки платять внески, а й активно беруть участь у справах партії; крім електоральної діяльності велике значення надається масово-політичної й ідейно-виховної роботи; упор робиться на рекрутуванні нових членів, організацію кампаній у зв'язку з різними політичними подіями, проведення дискусій по різних теоретичним і практичним проблемам і т.д.

3.3 Безпартійні, однопартійні, двопартійні і багатопартійні уряди

партія рух уряд

У безпартійної системі або не існує офіційно зареєстрованих політичних партій, або закон забороняє поява останніх. У безпартійних виборах кожен кандидат виступає за себе і, таким чином, є яскравим і самостійним політиком. Історичний приклад такої системи - адміністрація Джорджа Вашингтона і найперші скликання конгресу США. На сьогодні існує кілька «безпартійних» держав. Це, як правило, за формою правління абсолютні монархії: Оман, Об'єднані Арабські Емірати, Йорданія, Бутан (до 2008 р.). У цих країнах існує або пряма заборона на політичні партії (Гана, Йорданія), або відсутні відповідні передумови для їх створення (Бутан, Оман, Кувейт). Схожою може бути ситуація при впливовому главі держави, коли дозволені партії мають невелику роль (Лівія на рубежі XX-XXI ст.). У однопартійній системі офіційно дозволена тільки одна політична партія, її влада закріплена законодавчо і є незаперечним. Існує варіація цієї системи, коли існують також дрібні партії, від яких законодавчо потрібно визнавати лідерство основної партії. Нерідко при подібному розкладі становище всередині партії може бути важливіше положення в державному апараті. Класичний приклад країни з однопартійною системою - СРСР (проте, в СРСР офіційної заборони на інші партії ніколи не було). У системах з правлячою партією діяльність партій дозволені, регулярно проводяться вибори, суспільство має демократичні традиції. Незважаючи на присутність опозиції правляча партія перемагає на виборах, постійно оновлюючи свій кадровий потенціал, програму, випереджаючи опозицію у розробленні нових ідей. Приклад з новітньої історії - Японія в особі Ліберально-Демократичної Партії, а також Росія на початку XXI століття. Двопартійна система характерна для таких держав, як США і Ямайка. При цьому є дві домінуючі (рідше їх також називають правлячими) партії, а також склалися такі умови, при яких одна партія практично не має можливості отримати необхідну перевагу над іншою. Можливим варіантом може бути також одна сильна ліва і одна сильна права партії. Відносини у двопартійній системі були вперше детально описані Морісом Дюверже і носять назву закону Дюверже. У багатопартійних системах є кілька партій, які мають реальні шанси на широку підтримку населення. У державах, подібних Канаді і Великобританії, можуть бути дві сильні партії і третя, що досягає достатніх успіхів на виборах, щоб скласти реальну конкуренцію першим двом. Вона нерідко займає друге місце, але практично ніколи офіційно не очолювала уряд. Підтримка цієї партії може в деяких випадках переважити чашу терезів на гострому питанні в ту або іншу сторону (таким чином, третя партія також має політичним впливом). У рідкісних випадках (приклад: Фінляндія) в країні можуть бути три однаково успішні партії, кожна з яких має шанс сформувати самостійне уряд. Для значного числа сучасних європейських демократій характерний відносно низький "загороджувальний бар'єр" на виборах, що дозволяє найбільш репрезентативно відобразити в парламенті поточні політичні уподобання. Як результат, до парламенту проходить безліч партій, жодна з яких не володіє більшістю. У результаті переговорів між партіями складається парламентська коаліція, що володіє більшістю і приймаюча на себе управління державою. Класичним прикладом є політичні системи таких європейських країн, як Нідерланди, Бельгія, Данія, Швеція, Чехія, Німеччина, Італія Ірландія, Сербія, Латвія, Естонія, Ізраїль. Витратами подібної політичної системи може бути перманентна коаліційна нестабільність, що призводить до частих розпуску законодавчого органу і призначенням позачергових виборів. Так, за 62-річну історію Ізраїлю в ньому змінилося 18 складів парламенту, тобто обраний Кнесет працює в середньому трохи більше 3 років (при номінальній 5-річної каденції).

Висновки

Існує безліч пояснень виникнення феномену політичних партій. Одні дослідники пов'язують їх виникнення з природним людським бажанням змагатися в боротьбі за володіння владою, інші - в необхідності об'єднання ресурсів з метою колективного відстоювання та політичного представництва загальних групових інтересів, треті - в соціально-класовій структурі суспільства, що визначає боротьбу за влада в суспільстві. Партія як соціальна реальність з'являється в результаті руйнування традиційних форм влади, заснованих на сакральності і унікальності влади і володарює. Приклад класичних імперій (наприклад, Римської) показує, що тут сама зміна влади мислиться і реалізується як катастрофа, щось, що може бути виконано тільки шляхом перевороту (престолонаслідування є якраз не зміною влади, а її збереженням у рамках одного роду або «будинки» ). Історично становлення політичних партій пов'язане із зростанням політичного впливу парламентів і так званого третього стану, а також розпадом традиційних феодально-аристократичних систем політичної влади. Відомий російський дослідник політичних партій М. Я. Острогорський пов'язував появу політичних партій з розширенням можливостей політичної участі громадян у житті суспільства, в тому числі з появою загального виборчого права, посиленням їх політичної активності. Зростаюча складність суспільного життя зробила більше, ніж коли б то не було необхідним об'єднання індивідуальних зусиль. Розвиток політичного життя, закликаючи кожного громадянина до участі в управлінні, змушує його для виконання свого громадянського обов'язку входити в угоду зі своїми співгромадянами. Одним словом, здійснення кожним своїх власних цілей в суспільстві і державі передбачає кооперацію, яка неможлива без організації. Угруповання громадян в ім'я політичних цілей, які називають партіями, необхідні скрізь, де громадяни мають право і зобов'язані виражати свої думки і діяти [26]. Необхідна передумова створення політичної партії - наявність диференційованої соціальної структури суспільства і політично активних суб'єктів (класів, соціальних верств і груп) з усвідомленим груповим інтересом. Формуванню останніх сприяють об'єктивно існуючі суперечності між різними групами за рівнем доходів, ставлення до релігійної або етнічної приналежності. Так, в теорії марксизму основною причиною виникнення політичних партій є боротьба між класами - великими групами людей, які відрізняються за їх місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, способу розподілу матеріальних благ. Найважливіша передумова виникнення політичних партій - можливість публічного колективного відстоювання та політичного представництва інтересів. На думку німецького соціолога Роберта Міхельса, організація політичних партій - природний засіб для реалізації комплексу ідеальних цілей, формування спільної волі. Організація, вважав він, заснована, як це буває, на принципі найменшого зусилля, тобто на якомога більшій економії енергії, є зброєю слабких у боротьбі з сильними. На думку французького політолога і професора конституційного права Моріса Дюверже, виникнення і розвиток політичних партій пов'язане з розширенням демократії і прав представницьких установ. Існує пряма залежність між зростанням ролі політичних асамблей в тій чи іншій країні і виникненням у ній політичних партій. Чим сильніше стає парламент, чим більше у нього реальних повноважень, тим більш гостро його члени відчувають потребу в координації своєї діяльності, об'єднанні на деяких спільних для них підставах. Точно так же, чим більше число тих, хто має право голосу, тим більше необхідність в упорядкуванні їх електоральної активності, в організованому висунення кандидатів. Розвиток партій у всьому світі пов'язане з поширенням демократії, із збільшенням частки населення, що володіє виборчим правом, і розширенням прав парламентів.

Список використаних джерел

1. Коргунюк Ю. Г., Заславський РЄ. Російська багатопартійність: становлення, функціонування, розвиток. М.: Індем, 1996. - C. 16-18, 19-47.

2. Білоус А. Виборча законодавство та партійна система України в порівнянні з деяким країнамі ЄС та Східної ЄВРОПИ / / Нова політика. - 1999. - № 1.

3. Галкін А. Масова партія сьогодні / / Вільна думка - ХХІ. - 2000. - № 1.

4. Галкін О. Модель партії ХХІ ст. / / Вільна думка - ХХI - 2000. - № 6.

5. Гаджієв К.С. Політологія: Підручник для вищих навчальних закладів. - М.: Логос, 2007 .- c. 488.

6. Панарін А.С. Політологія. Підручник; видання 3-тє, перероблене і доповнене .- М.: «ПБОЮЛ С. М. Грачов», 2001, - с. 488.

7. Політологія: Навчальний посібник. / В.А. Барсамов та ін; під ред. Б.І. Кретова, 3-е изд-е, испр. і доп. - М.: Вищ. шк., 2002. - С. 304.

8. Політологія: Навчальний посібник. / Л.М. Гончаренко та ін; під заг. ред. Л. Н. Гончаренко, В.А. Лімонова - СПб: СПбГІЕУ, 2007. - С. 274.

9. Шмачкова Т.В. Світ політичних партій / / Поліс -1991. - № 1,2.

10. Грачов М.М. «Сучасна російська багатопартійність: організації та лідери» / За заг. ред. проф. Ірхіна Ю.В. - М.: МАКС Пресс, 2001. - С. 185-202.

11. Голосів Г.В., Ліхтенштейн А.В. «Партії влади» і російський інституціональний дизайн: теоретичний аналіз. / / Поліс.-2001 .- № 1

12. Устименко С.В., Іванов А.Ф. «Партія влади в сучасній Росії: ретроспектива і перспектива». / / Влада.-2003 .- № 8

13. Шаблінський І. Про еволюцію російської партійної системи з урахуванням підсумків федеральної виборчої кампанії 2003-2004 років. / / Порівняльне конституційне обозроеніе.-2004 .- № 3

14. Устименко С.В., Іванов А.Ф. Російська багатопартійність і місце «партії влади» в партійній системі. / / Влада.-2005 .- № 4

15. Іванова О.В., Федотов А.С. Партія влади як вираз «російської системи» в сучасних умовах. / / Влада.-2006 .- № 12

16. Миронов С.М. Російська багатопартійність: поки тільки початок. / / Росія і сучасний мір.-2006 .- № 1-2

17. Пєтухов В. Велике партійне майбутнє. / / Політичний журнал.-2006 .- № 22

18. Китаєв С.В. Феномен «партії влади» в російській соціально-політичній системі. / / Політика і суспільство.-2008 .- № 1

19. Толпигіна О.А., Меркулов Н.А. Умови формування партійної системи в сучасній Росії. / / Росія і сучасний мір.-2008 .- № 1

20. Усманов С.А. Поняття «партія влади» в російській політиці. / / Соціологія власті.-2008 .- № 3

21. Ситник А.Ю. Російський вимір багатопартійної системи. / / Соціум і влада.-2009 .- № 1

22. Рябов А. «Партія влади» в політичній системі сучасної Росії http://www.yavlinsky.ru/news/index.phtml?id=2416

23. http://ru.wikipedia.org/wiki

План Розділ 1. Виникнення феномену політичних партій 1.1 Механізм походження політичних партій 1.2 Виникнення партійних рухів у різних державах. Розділ 2. Розвиток політичних партій. 2.1 Поетапність виникнення та розвитку

 

• 14:21 05 Июля 2016
  Российско-китайский медуниверситет откроет магистерскую программу по TCM
• 01:21 05 Июля 2016
  На форуме МГУ Россия и Китай обсудят научно-образовательное сотрудничество
• 11:00 04 Июля 2016
  Реморенко: "ЕГЭ-туризм" в России сходит на нет
• 10:52 04 Июля 2016
  Летняя российско-австрийская школа откроется в Москве
• 15:31 01 Июля 2016
  В СПбГУ могут воссоздать географический факультет

Заказать уникальную работу