курсовые,контрольные,дипломы,рефераты
Суть і значення конфліктів в політиці
План
Вступ
Розділ 1. Значення конфліктів в політиці
1.1 Місце і роль конфліктів в політиці
1.2 Джерела політичних конфліктів
Розділ 2. Типологія політичних конфліктів
Розділ 3. Управління політичними конфліктами
3.1 Спільне і особливе в технологіях врегулювання конфліктів
3.2 Етап виникнення конфлікту
3.3 Етап закінчення конфлікту
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Сьогодні суспільні науки під конфліктом розуміють зіткнення інтересів, дій, поглядів, позицій як окремих осіб, що володіють достатньою значущістю у сфері політики, так і цілих соціальних груп.
Завдання вивчення значущості конфлікту для суспільного розвитку, соціального управління, гармонізації суспільних стосунків створили передумови для виникнення самостійної галузі знання на стику соціології, політології і політичної психології, званою "конфліктологія''. Один з найважливіших її розділів орієнтований на дізнання закономірностей виникнення і запобігання розвитку і вирішенню політичних конфліктів щоб уникнути розколів, конфронтації і безвиході, ведучих до озлоблення, нетерпимості і насильства. Найважливіша проблема сучасної конфліктології полягає в прогнозуванні неминучості конфлікту і в пошуку шляхів зниження їх негативних наслідків, якщо вони виникли як наслідок боротьби протилежностей у фазі її крайнього об'єктивного загострення.
Сучасна соціологічна і політична конфліктологія істотно доповнює концепцію демократичного суспільства теорією і політичною технологією запобігання конфлікту, а також його використання на користь розвитку і вдосконалення політичних і суспільних стосунків. Конфліктом визнається, таким чином, не лише руйнівною силою (антагоністичний конфлікт), але і творчою, оновлюючою (агоністичний, примирений конфлікт). Така теорія є модифікацією теорії класового конфлікту і служить розробці політичних механізмів соціально-політичною, економічною, ідеологічною і ін. стабілізації речовини.
Впродовж 80-х рр. в теорії і демократичній практиці намітилася лінія пріоритету діалогу в конфліктних ситуаціях, особливо чреватих небезпечними наслідками бреши переростанні в конфлікт. Світ прийшов до усвідомлення неможливості ескалації політичних конфліктів.
Як тільки державний устрій перестає бути гнучким і послідовним в керівництві суспільством, а суспільству не дістає суспільного розуму і свідомості, заснованої на практичному досвіді, щоб компромісно вирішити виниклі проблеми, виникають політичні конфлікти, гальмівні розвиток і руйнівні минулі досягнення.
На сьогоднішній день можна тільки жалкувати, що нинішньому народові залишилося шляхом проб і помилок, жертв і позбавлень шукати новий розум, за допомогою якого коли-небудь будуть відновлені гарантії суспільного спокою. І сподіватимемося - на вищому і якіснішому рівні. Слава богу і цьому приклад в нашій країні є.
Опинившись в нерозв'язній кризовій ситуації в 1917-1918 роках, Російська держава вщент руйнувала грізними революційними потрясіннями. Монархія була позбавлена влади відразу, буржуазія була знищена як клас в декілька років. Країна довго кидалася в агонії анархії і громадянської війни, не піддававшись ніякій владі. Все ж більшовики зуміли повернути її до життя грунтуючись на самоврядуванні суспільства. Так або інакше, а нововведене самоврядування відновило втрачені зв'язки між суспільством і державним устроєм. Суспільство отримало надійну опору в особі держави, а державні структури - настільки необхідний авторитет влади. Залишається лише досадувати на те, що незахищене нічим від деструктивних реновацій новий державний пристрій був швидко і непомітно деформовано. Демократична самоврядність стала фіктивною і була підмінена диктаторською владою одного, що по деяких міркуваннях можливо і сьогодні.
Політичний конфлікт – різновид (і результат) конкурентної взаємодії два і більш за сторони (груп, держав, індивідів), що оспорюють один в одного розподіл владних повноважень або ресурсів. Конфлікт є одним з можливих варіантів взаємодії політичних суб'єктів. Проте із-за неоднорідності суспільства, що безперервно породжує незадоволення людей своїм положенням, відмінності в поглядах і інші форми неспівпадання позицій, саме конфлікт лежить в основі поведінки груп і індивідів, трансформації владних структур, розвитку політичних процесів. Поважно також і те, що конфлікти, означаючи суперництво тих або інших суб'єктів (інститутів) з одними силами, як правило, виражають їх співпрацю з іншими, стимулюючи формування політичних коаліцій, союзів, угод. Тим самим політичні конфлікти передбачають чітке формулювання позицій сил, що беруть участь в політичній грі, що сприятливо впливає на раціоналізацію і структуризацію всього політичного процесу.
Конфлікти, сигналізуючи суспільству і властям про існуючі розбіжності, суперечності, неспівпадання позицій громадян, стимулюють дії, здатні поставити ситуацію під контроль, здолати виниклі збудження в політичному процесі. Тому дестабілізація влади і дезинтеграція суспільства виникають не тому, що виникають конфлікти, а із-за невміння врегулювати політичні суперечності, а то і просто елементарного ігнорування цих колізій. Як справедливо вважає німецький учений Р. Дарендорф, людська свобода і свобода політичного вибору зокрема «існує лише в світі регульованого конфликта». Тому тільки безперервне виявлення і врегулювання конфліктів може вважатися за умову стабільного і поступального розвитку суспільства. (Конфліктологи помітили: якщо енергія людей розпорошена на вирішення безлічі владно значущих завдань, а не концентрується на якому-небудь одному конфлікті, такі соціальні і політичні системи, як правило, зберігають більше можливостей підтримувати стабільність свого розвитку. Л. Козер вважав: неоднорідні внутрішні конфлікти, накладаючись один на одного, здатні запобігти глобальному розколу суспільства, чреватому для останнього повною втратою життєстійкості.)
Таким чином, можна стверджувати, що тільки окремі різновиди політичних конфліктів носять дійсно руйнівний для суспільства характер. В основному ж (і перш за все в країнах з гнучкою, розвиненою системою соціального представництва) виявлення і врегулювання конфліктів дає можливість ефективно підтримувати цілісність політичної системи, зберігати пріоритет доцентрових тенденцій над відцентровими.
Джерела політичних конфліктів вчені, як правило, бачать у дії або несоціальних, або соціальних чинників. Найчастіше до несоціальних чинників відносяться багаточисельні — у дусі К. Лоренца — інтерпретації різних видів політичної напруженості, схожість внутрішньовидової ворожості тварин і агресивності людини, що базується на визнанні. Проте дані сучасної науки не підтвердили, що люди володіють підвищеною схильністю саме до конфліктів, а не до, покладемо, альтруїзму або солідарності з собі подібними.
Достовірніше пояснює природу політичних конфліктів визнання провідної ролі соціальних чинників. Серед даного роду детерминант, як правило, виділяють три основні причини, котрі лежать в основі політичної конфронтації. Перш за все — це різноманітні форми і аспекти суспільних стосунків, що визначають неспівпадання статусів суб'єктів політики, їх ролевих призначень і функцій, інтересів і потреб у владі, недолік ресурсів і так далі Ці, умовно кажучи, об'єктивні джерела політичних конфліктів найчастіше детермінують суперечності між правлячою і контрелітою, різними групами тиску, що представляють інтереси певних сил і ведучими боротьбу за частки державного бюджету, а рівно і між всіма іншими політичними суб'єктами системи влади. Зовнішню напруженість такого роду конфліктів, як правило, удається погасити достатньо легко. Проте викоренити джерела конфліктної диспозиції сторін, різним чином включених в політичну гру, можна тільки шляхом перетворень, що або міняють саму організацію влади в суспільстві, або реформуючих соціально-економічні підстави політичної діяльності конкуруючих суб'єктів.
До другого основного джерела політичних конфліктів відносяться розбіжності людей (їх груп і об'єднань) в базових цінностях і політичних ідеалах, в оцінках історичних і актуальних подій, а також в інших суб'єктивно значущих уявленнях про політичні явища. Такі конфлікти найчастіше виникають в тих країнах, де стикаються якісно різні думки про шляхи реформування державності, закладаються основи нового політичного устрою суспільства, шукаються шляхи виходу з соціальної кризи. У вирішенні таких конфліктів знайти компроміс деколи вельми важко.
І, нарешті, третім джерелом політичних конфліктів в політичній науці розглядуються процеси ідентифікації громадян, усвідомлення ними своїй приналежності до соціальних, етнічних, релігійних і іншим об'єднанням, що визначає розуміння ними свого місця в соціальній і політичній системі. Такого роду конфлікти характерні перш за все для нестабільних суспільств, де людям доводиться усвідомлювати себе громадянами нової держави, звикати до нетрадиційних для себе норм взаємин з владою (як це, наприклад, відбувається в сучасній Україні після розпаду Радянського Союзу). Такого ж характеру суперечності виникають і в тих країнах, де напруженість в стосунках з правлячими структурами викликає захист людьми культурної цілісності своєю національною, релігійною і тому подібне групи.
Характер змін політичних процесів, темпи і спрямованість еволюції системи правління безпосереднім чином залежать від типу домінуючих політичних конфліктів. У найзагальнішому вигляді в політичній науці прийнято класифікувати конфлікти по наступних підставах:
— з погляду зон і областей їх прояву. Тут перш за все виділяються зовнішньо- і внутрішньополітичні конфлікти, які, у свою чергу, підрозділяються на цілий спектр різноманітних криз і суперечностей. Внутрішньополітичні конфлікти також підрозділяються на кризи і суперечності, що розкривають взаємодію між різними суб'єктами власті (правлячою і опозиційною елітами, конкуруючими партіями і групами інтересів, центральною і місцевою владою і так далі), що відображають характер політичних процесів, по яких розгорається суперечка груп і індивідів (у сфері державного управління або масової участі громадян в політиці) і т.д.;
— за ступенем і характером їх нормативної регуляції.
— по їх якісних характеристиках, що відображають різний ступінь залучання людей у вирішення суперечки, інтенсивність криз і суперечностей, їх значення для динаміки політичних процесів і т.д. Серед конфліктів даного типу можна виділити:
a) «глибоко» і «неглибоко вкорінені» (у свідомості людей) конфлікти (Дж. Бертон);
b) конфлікти «з нульовою сумою» (де позиції сторін протилежні, і тому перемога однієї з них обертається ураженням інший) і «не з нульовою сумою» (у яких існує хоч би один спосіб знаходження взаємної згоди — П. Шаран);
c) антагоністичні і неантагоністичні конфлікти (До. Маркс), дозвіл яких зв'язується із знищенням однієї з протиборчих сторін або — відповідно — збереженням протиборчих суб'єктів і т.д.;
— з погляду публічності конкуренції сторін. Тут має сенс говорити про відкриті (виражених в явних формах взаємодії конфліктуючих суб'єктів, що зовні фіксуються) і закриті (латентних) конфлікти, де домінують тіньові способи заперечування суб'єктами своїх владних повноважень. Якщо перший тип подібних конфліктів добре помітний в різноманітних формах масової участі громадян в політичному житті, то другою характерніший для прихованих від очей обивателя процесів ухвалення рішень;
— взаємодії сторін — довготривалі і короткочасні конфлікти. Так, виникнення і по тимчасових (темпоральним) характеристиках конкурентної вирішення окремих конфліктів в політичному житті може завершитися протягом граничного короткого часу (наприклад відставка міністра у зв'язку з публікацією відомостей про його негожі дії), але може бути співвіднесено з життям цілих поколінь (протиборство дисидентів з комуністичними режимами в країнах Східної Європи і колишньому СРСР, військово-політичні конфлікти між Ізраїлем і низкою арабських держав і так далі);
— у співвідношенні з будовою і організацією режиму правління. В даному випадку, як правило, виділяють конфлікти вертикальні (взаємини суб'єктів, що належать до різних рівнів влади: між центральними і місцевими елітами, органами федеральної і місцевої самоврядності і так далі) і горизонтальні (розкривають зв'язки одно-порядкових суб'єктів і носіїв влади: усередині правлячої еліти, між неправлячими партіями, членами однієї політичної асоціації і так далі).
Кожен тип конфлікту, володіючи тими або іншими властивостями і характеристиками, здатний грати різноманітні ролі в конкретних політичних процесах, стимулюючи стосунки змагань і співпраці, протидії і узгодження, примирення і непримиренності.
У сучасній політичній науці первинна увага приділяється пошуку форм і способів контролю за протіканням конфліктів, виробленню
ефективних технологій управління ними. До контролю за конфліктом прагнуть навіть ті сили, які зацікавлені не у врегулюванні, а в перманентному його загостренні, консервації, що, по їх розрахунках, могло б породити ситуацію, яку можна використовувати ефективніше, ніж противники. В цьому випадку опозиційні сили можуть постійно оспорювати пропоновані властями правила гри, ставлячи їх перед необхідністю посилювати свої вимоги, що дає привід звинуватити їх в недемократії. У свою чергу і правлячі еліти нерідко висувають неприйнятні умови для співпраці з опозицією, сподіваючись на виснаження її сил або на компрометацію в очах громадської думки (як не прагнучою до суспільної згоди).
Проте в більшості випадків політичні сили прагнуть до контролю за конфліктами саме з метою їх врегулювання. При цьому як суб'єкт управління конфліктом можуть виступати як одна з його сторін, так і, умовно кажучи, третя сила, що не бере участь в нім, але зацікавлена в його врегулюванні (наприклад ООН у вирішенні арабо-ізраїльського конфлікту). Особливим значенням для політичного життя володіють ті випадки, коли прагнення управляти розвитком конфлікту виходить з боку правлячих структур, центральних властей держави.
Але хто б не виступав суб'єктом управління конфліктом, пошук технологій регулювання конкурентних взаємин неминуче спирається на вирішення лави універсальних завдань:
— перешкодити виникненню конфлікту або його розростанню і переходу в таку фазу і такий стан, які значно збільшують соціальну ціну за його врегулювання;
— вивести всі тіньові, латентні, неявні конфлікти у відкриту форму з тим, щоб зменшити неконтрольовані процеси і наслідки даної взаємодії, уникнути раптових, обвальних потрясінь, на які неможливо буде правильно і оперативно відреагувати;
— мінімізувати ступінь соціального збудження, політичного конфлікту, що викликається течією, в суміжних сферах політичного (суспільною) життя, щоб не з детонувати ширші, додаткові потрясіння, на регулювання яких буде необхідно витрачати додаткові ресурси і енергію.
Ці універсальні цілі, неминуче конкретизуються відповідно до основної установки — або на врегулювання, або на дозвіл спірних ситуацій. Врегулювання, зокрема, передбачає зняття гостроти протиборства сторін, а також прагнення суб'єкта управління уникнути найбільш негативних наслідків конфлікту (для себе, держави, суспільства в цілому). Воно може бути повним або частковим. Проте компроміс, що у будь-якому випадку досягається між сторонами, не може усунути причин конфлікту, зберігаючи тим самим певну вірогідність нового загострення вже врегульованих відносин. Вирішення ж конфлікту передбачає вичерпання самого предмету суперечки або така зміна ситуації і обставин, яка породила б безконфліктні стосунки сторін, стосунки партнерства, виключила небезпеку рецидиву розбіжностей.
Для управління конфліктами політичний суб'єкт повинен враховувати найбільш принципові зовнішні і внутрішні чинники їх формування і протікання. До характеристик, котрі впливають на форми і методи діяльності суб'єкта управління, можна віднести ступінь відвертості політичної системи (що відображає, наприклад, наявність або відсутність в ній «запобіжних клапанів», здатних захистити правлячі структури від найбільш агресивних форм політичного протесту); рівень згуртованості конфліктуючих груп і інтенсивність внутрішніх взаємин їх членів; характер залучення широких соціальних верств в спірні взаємини; емоційну насиченість політичної поведінки груп і громадян і їх здібність до самообмеження своїх владних домагань і так далі
Для вироблення технологій контролю за конфліктом особливо важливий облік суб'єктом управління не спільних (умовно кажучи — макрополітичних) чинників його протікання, а специфіки цілей, вибираних відповідно до особливостей етапу його формування і розвитку. Як правило, в науці виділяються етапи виникнення, розвитку і закінчення політичних конфліктів. В той же час особливості поведінки суб'єкта управління конфліктом можуть як визначатися постановкою комплексних завдань, що зважають на специфіку кожного етапу в цілому, так і залежати від вужчих, спеціалізованих цілей, які він ставить перед собою на кожному етапі окремо. Тому в науці можуть розроблятися технологічні моделі поведінки лідерів, урядів, держав і інших суб'єктів управління конфліктами не лише стосовно всіх (або окремим) етапів їх протікання (наприклад «трьохперіодна модель» М. Брегера діяльності урядів в умовах міжнародної кризи), але також і що стосуються окремих сторін або аспектів їх діяльності усередині кожного з етапів (зокрема тактика переговорного процесу).
Конфліктні стосунки зароджуються, коли складається атмосфера напруженості між опозиційними сторонами, що виражає наявність певного предмету суперечки і конкуренції, неспівпадання позицій політичних суб'єктів. На цьому етапі пружина конфліктної взаємодії ще стисла і контури майбутнього розвитку суперечності можуть тільки вгадуватися.
Таким чином, головним завданням суб'єкта, прагнучого контролювати перебіг цього конфлікту, є розкриття його справжніх причин, а отже, і дійсних цілей, що переслідуються його учасниками. Складність такого аналізу в значній мірі посилюється частим прагненням сторін приховати, замаскувати справжні причини суперечності зі своїм опонентом (нерідко це викликається бажанням використовувати не цілком законні методи для реалізації своїх інтересів або ж побоюванням, що обнародування причин суперечки викличе негативну реакцію громадськості).
Відшукуючи справжні причини конфліктних стосунків, суб'єкт управління повинен уміти відрізняти їх від приводу, поштовху для початку подій (наприклад незадоволеність соціально-економічним курсом властей з боку опозиції і початок проведення нею акцій протесту у відповідь на конкретні дії уряди, сприйняті як загроза своєму існуванню). Правильний аналіз дозволить не лише виявити джерело політичної напруги, але і запобігти можливому «відриву» конфлікту від своїх первинних причин і перемиканню активності сторін на нові політичні цілі, що консервують колишні приводи для конкуренції і, тим самим, переводять протистояння в закриту форму існування, чревату раптовими соціальними потрясіннями. Так, наприклад, тривале небажання властей бачити у ряді районів СРСР національну підоснову деяких економічних, культурних і інших суперечностей в значній мірі спровокувало там серйозну кризу міжнаціональних стосунків і позбавило державні органи багатьох засобів і можливостей ефективно впливати на розвиток подій.
Таким чином, чим строго визначений предмет суперечки, тим у суб'єкта управління більше шансів локалізувати його розвиток, направити конкуренцію сторін у вигідне для себе русло. Якщо ж як суб'єкт управління конфліктом виступають правлячі структури, то пошук ними причин напруженості і виробітку технології її врегулювання повинні неминуче доповнюватися визначенням своєї відповідальності за можливий розвиток подій. У цьому сенсі, як підкреслював французький конфліктолог Же. Фаве, власті можуть вибрати одну з трьох моделей поведінки: ігнорувати виникнення конфлікту, даючи йому можливість тліти, самозбуджуватися і переміщатися в інші сфери владних стосунків; уникати чіткої публічної оцінки його природи, прагнучи таким чином «сподобатися» різноманітним верствам населення, що висловлюють різні точки зору щодо даної проблеми (спроби узяти під контроль розвиток ситуації будуть у такому разі вельми боязкими і непослідовними); активно брати участь у врегулюванні або вирішенні конфлікту.
В останньому випадку прагнення управляти розвитком конфлікту повинне спиратися на точний аналіз «соціально-політичної конфігурації», що склалася в цілому, в суспільстві, що передбачає оцінку сталого співвідношення сил, напруження протистояння сторін, прогнозування їх можливих дій. Властям необхідно пропрацювати різні сценарії розвитку конфлікту і своїх власних дій, визначити можливі у відповідь ходи на акції противників, обкреслити проблематику потенційних переговорів і круг явно неприйнятних дій в будь-яких ситуаціях.
Від первинних оцінок ситуації безпосередньо залежатиме, чи почнуть владі прагнути зберегти паритет конфліктуючих сторін або підтримають одну з них, сприятимуть зменшенню або підвищенню напруженості стосунків і так далі Проте при будь-якому варіанті влади зобов'язані встановити певні норми і правила взаємодії конфліктуючих сторін, що повинне сприяти інституціалізації конфлікту із самого початку, введенню його в рамки, що дозволяють контролювати його хід і розвиток. Інституалізація конфлікту не лише збільшує захищеність суспільства і безпеку держави в цій ситуації, але нерідко переводить змагальність сторін в такі форми, які створюють передумови самозатухания конфлікту.
Невід'ємною стороною діяльності властей, прагнучих поставити конфлікт під свій контроль, є і т.з. конструювання соціального оточення даної суперечки. Ці заходи мають на увазі відповідну орієнтацію і мобілізацію громадської думки, що дозволяє створити в державі клімат засудження або заохочення однієї (або всіх) з конфліктуючих сторін, звужують поле для маневрів противників правлячого режиму, сприяючи підвищенню стабільності державної влади.
Визначаючи стратегічні і тактичні цілі регулювання конфлікту, власті повинні підготуватися «технічно»: переконатися в компетентності приваблюваних експертів і аналітиків, фахівців у відповідній сфері державного управління (тобто в специфічній сфері політики, де виник конфлікт, — соціальної або податкової політики, управління наукою і інш.); перевірити надійність комунікацій, центрів обробки інформації про поточні події, їх матеріальну забезпеченість; поліпшити взаємозв'язок між різними рівнями і ланками влади, залученими в регулювання конфлікту; пристосувати структуру інститутів влади для здійснення ефективного контролю подій; перевірити готовність механізмів влади для рішучого застосування сили. Вся сукупність цих мерів повинна адекватно відповідати ресурсам, що є у розпорядженні верхів, а також сприяти підтримці іміджу властей — формувати біля населення переконаність, що власті не бояться розвитку конфлікту і здатні тримати його під контролем.
Етап закінчення конфлікту – найбільш складна фаза, бо від результату закінчення спірних стосунків залежить баланс політичних сил, що наново складається.
Зазвичай в конфліктології розглядують два основні варіанти закінчення конфлікту — досягнення примирення сторін або їх непримиренність (тобто створення тупикової ситуації, нерозв'зності конфлікту). Між цими полюсами пролягає ціла лава варіантів еволюції конфлікту, що відображають його рутинізацію (збереження колишньої інтенсивності), зниження або, навпаки, наростання взаємоопозиційності сторін. Конфлікт може опинитися і нерозв'язним, тоді створюється положення, яке веде не до його закінчення, а як би до «кругового руху». Це вимагає від суб'єкта управління конфліктом перегляду і повторення своїх дій і операцій, відповідних двом першим етапам конфліктної взаємодії. Іншими словами, така ситуація передбачає вдосконалення або пошук нової стратегії і тактики контролю, управління конфліктом.
Примирення ж сторін, що беруть участь в конфлікті, як вже мовилося, може носити характер повного або часткового врегулювання (тобто зміни поведінки однієї або декількох сторін конфлікту без вичерпання предмету спірних стосунків) або вирішення конфлікту (що знищує сам привід для такої взаємодії сторін). При цьому не можна скидати з рахунків і те, що конфлікт може вирішитися сам по собі, без спроб його свідомого регулювання (наприклад із-за втрати актуальності предмету суперечки, втоми політичних суб'єктів, виснаження ресурсів і т.д.).
Для досягнення примирення суб'єктові управління конфліктом необхідно знайти кошти, здатні забезпечити такий розвиток подій. Вже згадуваний Ж. Фаве вважає, що добиватися примирення необхідно через угоду, компроміс, підпорядкування, поступку і розрив (з минулим). Серед принципів врегулювання, про які говорить Е. Нордлінжер, можна відзначити створення стабільної коаліції сил, дотримання пропорційності зусиль, забезпечення взаємного права вето. Р. Даль (виключаючи тупиковий шлях розвитку подій) вважає за краще говорити про примусові і мирні засоби примирення сторін.
Враховуючи найбільш типові засоби, можна виділити два найбільш спільних шляху примирення сторін:
1. Мирне врегулювання конфлікту в результаті: досягнення компромісу на основі збереження вихідних позицій; угоди, заснованої на взаємних поступках; виснаження ресурсів однієї або декількох сторін, що робить неможливим продовження суперництва; знайденого в ході суперечки взаємоповажає сторони, розуміння має рацію і інтересів суперника.
Найчастіше цей шлях примирення пов'язаний не з однобічним нав'язуванням волі, а з обопільною активністю конфліктуючих сторін. Так, в Раді Безпеки ООН принцип одноголосності передбачає облік позицій кожного з його членів;
2. Примирення на основі примусу або, іншими словами, використання «командного стилю» (П. Шаран) взаємин, що дозволяє одній із сторін ігнорувати аргументи суперника. У основі цього нав'язуваного однією із сторін (або третьою силою всім сторонам) характеру взаємодії може лежати:
— явна перевага (збережених, придбаних) сил і ресурсів з одного боку і їх дефіцит з іншою;
— ізоляція однієї сторони конфлікту, пониження її статусу, а також інші стани, що свідчать про ослаблення її позицій, про ураження, нанесене їй відповідно до правил гри;
— знищення, «тотальне винищування противника» (X. Шпейер), внаслідок чого світ встановлюється у відсутність ворога.
Орієнтація суб'єкта управління на ті або інші засоби примирення сторін повинна коректуватися і специфікою політичних процесів, в яких протікають конфлікти. Наприклад, обмеженість в часі і періодичність відновлення виборчих кампаній примушує багато партій, прагнучих використовувати вибори для реального проникнення в сферу ухвалення державних рішень, утворювати різні коаліції, йти на компроміси навіть зі своїми політичними опонентами. У цьому сенсі компроміс виступає переважною метою стратегії, ніж конфронтація.
В умовах же радикального перетворення суспільства, вибору якісно нових шляхів майбутнього розвитку орієнтація виключно на погоджувальні методи взаємодії зі своїми суперниками навряд чи приведе до усунення напруженості і примирення ідейних позицій. У цих випадках доцільно застосовувати витонченішу тактику поведінки, що включає методи як мирного, так і примусового примирення сторін.
Таким чином, вибирані суб'єктом управління засобу врегулювання конфліктів повинні неодмінно відповідати культурно-історичним, цивілізаційним особливостям політичного розвитку країни (регіону, суб'єкта), враховувати тимчасові обставини ведення суперечки, корелюватися з психічними рисами дійових осіб.
Найбільш поширеним засобом досягнення примирення сторін в технологіях управління конфліктом є переговори. В процесі переговорів (нерідко тривалому) сторони обмінюються думками, що неминуче знижує гостроту конфлікту, допомагає зрозуміти аргументи опонента і, отже, адекватніше оцінити дійсне співвідношення сил, умови примирення. Переговори дають можливість зрівняти поступки, спокійно розгледіти альтернативні ситуації, продемонструвати відвертість позицій, ослабити ефективність «нечесних трюків» суперника. Саме у цих умовах легко знайти т.з. серединну точку конфлікту, що позначає суть взаємних претензій.
Переговорний процес заснований на спеціальній технології «торгу», тобто використанні специфічних прийомів, що дозволяють зберегти вихідні позиції або досягти переваг, добитися взаєморозуміння опонентів або завести їх в тупикове русло, забезпечити однобічні переваги або взаємне задоволення сторін.
Американські фахівці М. Дейч і С. Шикман вважають, що ефективність переговорів, а рівне і взаємне задоволення сторін, підвищуються, якщо послідовно відокремлювати існуючі проблеми від суб'єктивної зацікавленості людей, що беруть участь в спорі; фокусувати увагу не на принципах, а на реальних суперечностях; виробляти декілька можливих варіантів рішень; враховувати по перевазі об'єктивні критерії співвідношення сил, а не партійні або ідеологічні позиции2. Обіцянка поступок, уважність до партнера значно збільшують шанси прийти до угоди. Погрози ж, тиск на опонента з позицій сили таку можливість знижують, нерідко переводячи переговорний процес в «заморожений» стан.
Після закінчення конфлікту поважно так представити результати переговорів (компромісів, угод, силового тиску), щоб маси сприйняли їх адекватно, не порахувавши, наприклад, це принизливим миром, програшем і т.д. Таким чином, будуть виключені реакції, які могли б поставити під питання вирішені.
У цьому сенсі особливу роль грає уміння суб'єкта управління конфліктом використовувати типові для суспільної свідомості політичні символи, стереотипи, стандарти мислення, що втілюють перемогу, ураження або інші оцінки, стимулюючі масову активність людей. (Наприклад, у військових діях невдачу найчастіше символізує падіння столиці або полонення лідера)
Тільки знайшовши потрібний образ, символ примирення і відповідну тональність діалогу із співгромадянами, можна забезпечити збереження результатів переговорів і перешкодити загостренню постконфліктних відносин.
З сказаного видно, що здатність властей, а рівно і всіх інших політичних суб'єктів, вирішувати насущні завдання на кожному з етапів протікання конфліктів дає їм додаткові можливості для ефективної реалізації своїх цілей і інтересів в політичному процесі.
Реальною середою, тканиною, в якій зароджуються і розвиваються конфлікти, є політичні процеси.
Конфлікти володіють динамікою. Вони виникають з конфліктних ситуацій, в ході яких відбувається усвідомлення потенційними учасниками протиборства виниклих суперечностей. Конфліктна ситуація необов'язково переростає в конфлікт, якщо суперечності усуваються сторонами. Конфліктні ситуації політичного характеру «задаються врегулюванню політичними ж засобами, за допомогою яких стає можливим уникнути соціальної напруженості, сприяючої конфронтації індивідів і груп, їх об'єднанню в конфліктні групи і подальшою антгонизации по відношенню до осіб, індивідів, що протистоять ним, і груп. Якщо конфліктна ситуація переростає в конфлікт, ні його розвиток йде по шляху наростання (ескалації) до пікових відміток, після чого зачинається спад, що завершується результатом. За результатом конфлікту часто слідує постконфліктний синдром, що характеризується «напруженістю в стосунках раніше конфліктуючих сторін, неспівпаданням оцінок і думок, що продовжується, щодо об'єкту конфронтації, що завершилася, безконфліктний синдром при загостренні відносин може виявитися початком повторного конфлікту навіть по інших причинах. Результати конфлікту можуть бути згруповані за ознакою завершеності їх дозволу - як повністю так і частково дозволені - і по характеру результату, досягнутого взаємодією сторін, у вигляді успіху, компромісу, виходу з конфлікту і ураження.
Демократичний процес контролю над конфліктними ситуаціями передбачає лаву процедур:
1. взаємний і оперативний обмін достовірною інформацією про інтереси, наміри сторін, що беруть участь в конфлікті;
2. свідоме взаємне утримується від застосування сили або загрози застосування сили, в некерованості конфліктної ситуації;
3. оголошення взаємного мораторію на дії, що загострюють конфлікт;
4. підключення арбітрів, неупереджений підхід яких до конфлікту гарантований, рекомендації беруться за основу компромісних дій.
5. використання тих, що існують або ухвалення нових правових норм, адміністративних! інших процедур, сприяючих зближенню позицій сторін, що втягнулися в конфлікт;
6. створення і підтримка атмосфери ділового партнерства, а потім і довірите стосунків як передумов вичерпання поточного конфлікту і запобігання аналогічним конфліктам в майбутньому.
Подібні процедури застосовуються не лише по відношенню до внутрішніх, але і до міжнародних конфліктів. Контроль за розвитком останніх передбачає конструктивну співпрацю представників держав - учасників конфліктів, міжнародних урядових неурядових організацій, держав-посередників на основі творчого застосування принципів і норм міжнародного права.
Новітня політична історія людства підтвердила можливість дозволу великомасштабних конфліктних ситуацій в міжнародних, в міжгромадських стосунках за допомогою політичних компромісів, створення систем взаємного контролю за виконанням взятих зобов'язань. Баланс страху і підозрілості в конфліктних ситуаціях витісняється балансом достатньої безпеки і появою довіри опонентів підкріплюваного позитивними політичними рішеннями і діями.
Список використаної літератури
1. Мальцев В.А. Основи політології: Підручник для вузів. – М.: ІТРК РСПП, 1997 р.
2. Політологія: Підручник для вузів / Під ред. М.А. Василіка. – М.: Юріст',1999 р.
3. Політологія: Навчальний посібник для вищих учбових заведений/ Під ред. доктори економічних наук, проф. Г.В. Напівшиною.- М.: «АКАЛІС», 1996 р.
4. А.С. Панарін. Політологія. Підручник.- М.: «Проспект», 1997 р.
5. Пугачев В.П., Соловйов А.І., Введення в політологію: Підручник для студентів высш. учбових закладів – 3-е видавництво, перероб. і доп. – М.: Аспект Прес, 1999 р.
Суть і значення конфліктів в політиці План Вступ Розділ 1. Значення конфліктів в політиці 1.1 Місце і роль конфліктів в політиці 1.2 Джерела політичних конфліктів Розділ 2. Типологія політичних конфліктів Розділ 3. Упр
Сучасна українська державність
Сучасні світові ідеології
Сучасні футурологічні концепції про соціально-політичні перспективи людства
Сущность и структура политической коммуникации
Сущность и характеристика политических режимов
Сущность политических конфликтов. Конфликты в России
Сущность политического манипулирования
Сущность понятия и классификация политических режимов
Сущность процесса легитимации власти
Сущность современной политической традиции
Copyright (c) 2024 Stud-Baza.ru Рефераты, контрольные, курсовые, дипломные работы.