База знаний студента. Реферат, курсовая, контрольная, диплом на заказ

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ЛИТВИ І ПОЛЬЩІ (СЕРЕДИНА XIV – ПЕРША ПОЛОВИНА XVII СТ.)

Ослаблені монголо-татарськими нападами, роздроблені на окремі князівства українські землі на початку XIV ст. стали об’єктом експансії сусідніх держав. Передусім Литви та Польщі. Пізніше – Московського князівства, Кримського ханства, Туреччини.

1.1 Приєднання українських земель до Литви

В процесі приєднання українських земель до Великого князівства Литовського історик О.Д.Бойко виокремлює кілька періодів. Кожний з яких мав певні особливості.

Перший етап (1340-1362 рр.) – проникнення литовців на українські землі. Для боротьби з Тевтонським орденом розрізнені язичницькі литовські племена в середині XIII ст. під керівництвом князя Міндовга об’єдналися у єдину державу – Велике князівство Литовське. За часів правління Міндовга (1230-1263 рр.) головним об’єктом литовської експансії стали західноруські (білоруські) землі.

У часи його наступника – Гедиміна (1316-1341 рр.) до складу Литовської держави почалося приєднання (у 30-ті роки ХІV ст.) українських земель: Берестейської, Турово-Пінської, Прип’ятьської та інших. У 1340 р. син Гедиміна Любарт стає галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовської боротьби за галицько-волинські землі Польща отримує Галичину, Литва – Волинь.

Пізніше, у 50-ті роки ХІV ст. скориставшись слабкістю Золотої Орди (у 1362 р. вона розподається на дві частини з кордоном на Волзі), литовці починають активно наступати на Придніпров’я. Цей наступ очолив брат Любарта – великий князь литовський Ольгерд (1345-1377 рр.), який проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям». У 1355-1356 рр. він завоював Чернігово-Сіверщину, а у 1362 р. захопив Київ і всю Київщину. Після того, як влітку 1362 р. військо Ольгерда на р.Сині Води (притока південного Бугу) розгромило татарські війська, – Київщина, Поділля і Переяславщина остаточно відійшли до Литви. Велике князівство Литовське стало найбільшою державою в Європі (столиця – Вільно). Майже 90% населення становили русини, тобто українці та білоруси.

Другий етап (1362-1385 рр.) – утвердження литовського правління. В історичній науці існують різні погляди щодо характеру литовської експансії, природи та сутності самої держави. Радянська історіографія розглядала литовську присутність на українських землях як «колоніальні загарбання», як поневолення українського народу. Частина українських істориків вважають литовців визволителями колишніх земель з-під Золотої Орди (щоправда, «визволителі» надовго залишилися на «визволених» землях).

Утвердження литовського правління на українських землях відбувалося практично без опору з боку місцевого населення. На думку історика Б.Лановика, майже до кінця ХІV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб’єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Тут збереглася стара система управління, в якій лише руська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів.

Ураховуючи те, що власне литовські землі становили лише приблизно 10% Великого князівства Литовського, а литовці перебували на значно нижчому рівні суспільно-політичного і культурного розвитку порівняно з людністю приєднуваних територій, литовські правителі проводили досить ліберальну політику. Діючи за принципом «старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Про це свідчать, зокрема наступні процеси:

– литовці за браком людей для управління своїми величезними завоюваннями дозволяли місцевій українській знаті займати адміністративні посади. При цьому українська знать, зберігаючи свої володіння й обіймаючи посади відчувала себе співгосподарями у державі. За угодами, що укладалися з великим князем, руські князі зобов’язувалися служити йому як васали, а той, у свою чергу, обіцяв послідовно дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях;

– руська (українська й білоруська) мова стала офіційною державною мовою литовської держави;

– руською мовою велося все діловодство, складалися офіційні документи і писалися літературні твори;

– в основі державної правової системи (Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр.) лежали звичаєві писані норми українського права, тобто «Руської правди» та ті норми, які побутували у традиціях українського народу ще за доби Київської Русі;

– зберігалися міцні позиції руського православ’я у Литовській державі. Зокрема, князь Ольгерд та майже всі (10 із 12) його сини були православними;

– литовці запозичили у русинів досвід військової організації, будування і укріплення фортець, налагодження податкової системи формування структури князівської адміністрації тощо.

Таку ситуацію О.Д.Бойко називає «ослов’янення» литовських правителів, що певною мірою нагадувала прихід варягів на Русь та їхню асиміляцію у слов’янському етносі (хоча він підкреслює, що цей процес не завершився). Однак, на нашу думку, подібне порівняння не зовсім доречне. На практиці самоуправління українських земель обмежувалося господарськими справами, судочинством, опікою над церквою та іншими дрібними місцевими питаннями і не підривало компетенції центральної влади. В той же час, Литва внесла суттєві зміни в устрій українських земель: вона відібрала владу українських князів і передала її своїм намісникам, а невдовзі, починаючи з правління Ягайла (1377-1392 рр.), у литовській державі дедалі більше набирають сили тенденції до централізації влади.

Третій етап (1385-1480 рр.) – посилення централізму у Литовській державі і ліквідація залишків автономії українських земель. Подією, яка докорінно змінила становище південно-західних руських земель, стала Кревська унія (1385 р.). Основними чинниками, які зближували інтереси правлячих кіл Литви та Польщі були як внутрішня нестабільність, так і зовнішня небезпека, зокрема загроза Тевтонського ордену, посилення московського князівства тощо. За цих умов Польща запропонувала Литві шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайло об’єднати сили двох держав.

14 серпня 1385 р. у м. Крево між Литвою і Польщею було укладено Кревську унію, за умовами якої литовський князь Ягайло, одружуючись з польською королевою Ядвігою, отримував титул короля Польщі, зобов’язувався перейти до католицької віри і окатоличити литовців та « навіки приєднати всі свої рідні землі, литовські та руські до корони Польської» (крім того він брав на себе зобов’язання сплатити колишньому нареченому Ядвіги Вільгельму Австрійському 200 тис. флоринів як компенсацію за порушення шлюбної угоди).Тобто, мова йшла про інкорпорацію (включення, приєднання) Великого князівства Литовського до складу Польщі. Литва певною мірою втрачала свій суверенітет, а Польща отримувала територію у 4 рази більшу за власну. Крім того, Кревська унія кардинально змінювала стратегічні інтереси Польщі, перемістивши їх із Заходу на Схід.

Ягайло активно взявся за втілення унії:

– остаточно оволодів Галичиною (1358 р.);

– відібрав землі галицьких бояр;

– ліквідував українське право і встановив польську владу та суди;

– впровадив латинську мову як офіційну;

– надав привілеї і права польській шляхті та населенню, що сповідує католицизм.

Активна пропольська політика Ягайла зустріла потужний опір з боку литовської, української та білоруської знаті. Опозицію очолив двоюрідний брат Ягайла – литовський князь Вітовт (1392-1430 рр.). По суті він уособлював прагнення частини литовсько-українсько-білоруської знаті до збереження політичної самостійності Великого князівства Литовського. У 1392 р. підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князівств, Вітовт був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність литовської держави він:

1. Посилює централізацію управління державою. З цією метою ліквідує південно-західні руські удільні князівства (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське). У цих землях починають управляти великокнязівські намісники, чим суттєво обмежується колишня самостійність й автономність українських земель.

2. В той же час боротьба Вітовта з татарами і поширення колонізації до Чорного моря співпала з інтересами України. Вітовт, виконуючи плани «великого княжіння на всій руській землі», розбудовує на півдні українських земель систему опорних укріплень (в Брацлаві, Черкасах та ін. містах), ставить фортеці у південних степах (Дністровський лиман), здійснює у 1397-1398 рр. два переможних походи проти Золотої Орди. Однак, поразка литовсько-руських військ на р. Ворсклі 1399 р. від переважаючих сил золотоординських ханів перекреслила мрії Вітовта про об’єднання в межах литовської державності всієї Русі.

3. Втім, незважаючи на військові невдачі Литва зберегла свій економічний і військовий потенціал. Зростанню авторитета Вітовта і зміцненню політичних позицій Литви сприяла перемога об’єднаних слов’янських і литовських сил над Тевтонським орденом у Грюнвальдській битві 15 липня 1410 р.

4. Перемога над Тевтонським орденом, з одного боку поклала край його збройній експансії на слов’янські землі, з іншого – сприяла посиленню впливу у цьому регіоні Литви. Наслідком цього стало укладення у Городлі Городельської унії (1413 р.), яка, фактично заперечуючи положення Кревської унії, підтверджувала існування Великого князівства литовського як окремої незалежної держави.

Нова унія вела до зміцнення литовсько-польського союзу і зростання дискримінації православного населення. Відповідно до цього документа :

– католики могли брати участь у великокняжій раді, однак участь православних у державному управлінні обмежувалася;

– розпоширенню сфери впливу католицизму сприяла роздача католицькій церкві українських земель, заснування католицьких єпископських кафедр у Кам’янці-Подільському та Луцьку.

У 1430 р. умирає Вітовт. Після його смерті литовські і руські князі обрали великим князем Литовським Свидригайла Ольгердовича (1430-1452 рр.), активного супротивника Польщі, який орієнтувався на руських православних феодалів. У тому ж 1430 р. поляки розпочали проти нього війну, захопили Волинь і Поділля. Незадоволені політикою Свидригайла литовські магнати у 1432 р. обрали великим князем литовським Сигізмунда (брата Вітовта), котрий поновив унію з Польщею. В той же час, намагаючись позбавити Свидригайла підтримки з боку православних феодалів, Сигізмунд 15 жовтня 1432 р. урівнює їхні права з литовськими феодалами-католиками. У вересні 1435 р. Сигізмунд остаточно розгромив Свидригайла і його прибічників. Свидригайло вимушений був відмовитися від боротьби за великокняжий престол, обмеживши своє княжіння Волинню.

У 1440 р. руські князі організували змову і убили Сигізмунда. Після цього на білоруських і українських землях почалися анти литовські повстання. Литовські магнати на чолі з новообраним великим князем Казимиром ІV (1440-1492 рр.) придушили повстання, однак були вимушені піти на поступки місцевим князям і боярам. Зокрема, були відновлені Київське і Волинське удільні князівства, їм була надана автономія. Київським князем став Олелько Володимирович, а на Волині князем залишався Свидригайло.

Однак, поступки православним феодалам Волині і Київщини були тимчасовими. Спираючись на підтримку польських магнатів, литовська влада вже на початку 50-х років почала остаточну ліквідацію залишків автономії українських земель. У 1452 р. після смерті Свидригайла Волинське князівство припиняє своє існування, а у 1471 р. після смерті князя Олельковича було ліквідоване Київське князівство і ці землі стали звичайними провінціями (воєводствами) Литви.

Четвертий етап (1480-1569 рр.) – посилення литовсько-російської боротьби за вплив на українські землі. Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Об’єднуючи навколо себе навколишні землі, воно перетворювалося протягом другої половини ХV ст. в єдину централізовану державу. З поваленням у 1480 р. татаро-монгольського іга Москва все активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі».

За цих умов на початку ХVI ст. московсько-литовське протистояння загострюється. Війни та збройні сутички тривали майже безперервно: у 1500-1503 рр., 1507-1508 рр., 1512-1522 рр. За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення в українських землях помітно поширюються проросійські настрої. Скасування автономного статусу українських земель викликало невдоволення та опір серед місцевої еліти. Під владу Москви добровільно перейшли князі зі своїми володіннями (Чернігово-Сіверські князі, Воротинські, Бєлєвські та ін.); у 1481 р. деякі князі (Олелькович, Бельський та ін.) організували змову з метою вбивства короля Казимира; у 1507 р. на Київщині та Поліссі відбувалося анти литовське повстання князя Глинського; почалася втеча та переселення селян до російської держави та ін.

Ополячення та окатоличення змушували українське населення активно боротися за свої права. У 1490-1492 рр. Молдавію, Буковину, Галичину охопило селянське повстання під керівництвом Мухи і Борулі. Повстанці захопили не тільки села і невеличкі містечка, а й укріплені міста: Коломию, Галич та ін. Польська шляхта для боротьби з селянами вимушена була просити допомоги у польського короля. Незважаючи на те, що повстанців було доволі багато (більше 10 тис. чол.), але їх неорганізованість, недосвідчене керівництво, брак зброї зумовили поразку цього виступу українського народу за свої національні і соціальні права. У 1492 р. при переправі через Дністер шляхта розгромила повстанців, а Борулю захопили в полон. Муха намагався продовжити боротьбу. Але його захопили і він помер в тюрмі. Це повстання було першим серед серії тривалих повстань українського народу за свої права.

1.2. Політичне і соціально-економічне становище українських земель у складі Великого князівства Литовського

Структура управління. Найвищу щабель державного управління Великого князівства Литовського займали великий князь, великокнязівська Рада та сейм. Вони виконували загальнодержавні, законодавчі та судові функції. На першому етапі розвитку держави в структурі управління значне місце належало удільним князям.

Великий князь був управителем усієї держави: утримував у своїх руках законодавчу, виконавчу та судову владу; керував збройними силами; проголошував війну та мир; здійснював зовнішню політику; призначав і звільняв державних урядовців тощо.

Виконавча влада зосереджувалася в руках центрального уряду (канцлер – начальник канцелярії і міністр закордонних справ, підскарбій – міністр фінансів, гетьман – міністр військових справ) та місцевої адміністрації (воєводи, старости, возні тощо).

Важливою ланкою центральної влади була Великокнязівська Рада, в якій брали участь Гедиміновичі, князі, бояри, магнати, урядовці та міщани. Спочатку це був дорадчий орган, з думкою якого великий князь не був зобов’язаний рахуватися. А вже за привілеями 1492 та 1506 рр. вона отримала право разом з Великим князем проводити дипломатичну роботу, в час його відсутності здійснювати суди і проголошувати мобілізацію. Великий князь не міг без згоди Ради змінювати чи скасовувати її постанови щодо внутрішньої політики, мав радитись з нею, знімаючи чи караючи урядовців, витрачаючи чи вивозячи кошти за кордон. Тобто Рада обмежила владу Великого князя на користь аристократії.

Із залученням до державних справ дрібної шляхти зменшується вплив ради і зростає значення шляхетських зібрань-сеймів. Вже у 1440 р. шляхетський загал вперше бере участь в обрані князя, що надалі стає традицією. Перший дійсний сейм відбувається 1507 р., перший Литовський Статут (1529 р.) вже визнав сейм як державну установу.

У наступні роки сейми відігравали важливу роль у розвитку державного устрою. Вони прийняли нову редакцію Статуту (1566 р.); здійснили судову реформу, поділивши Литву і руські землі на 30 судових повітів з виборними суддями з-поміж шляхти; повели адміністративну реформу; державу поділили на 13 воєводств, а кожне воєводство – на повіти. На українських землях було утворено 5 воєводств: Берестейське, Підляське, Київське, Волинське й Брацлавське. Воєвод призначав Великий князь, а старост обирала шляхта, князь затверджував цей вибір.

Литовські статути. Становленню якісно нового рівня правових відносин у Великому князівстві Литовському сприяло створення на початку ХVII ст. писаного кодексу законів під назвою «Литовський Статут». Варто зауважити, що вчені звертають увагу на тісний зв’язок литовського Статуту з основними положеннями давньоруського права, наявними у «Руській Правді».

Прагнення шляхти мати свої писані права та закони прискорило законодавчий процес у литовській державі. Після тривалого обговорення перший литовський Статут був ухвалений на сеймі 1529 р. Він надавав шляхті право: публічного суду; володіння землею; апеляції до великого князя; виїзду за кордон; звільняв її підданих від усіляких податків і повинностей на користь князя й адміністрації. Захищаючи інтереси шляхти, Статут обмежував права інших станів, поглиблював соціальну нерівність (мисливський собака оцінювався вдвічі дорожче за «мужика тяглого»).

Посилення ролі шляхти у суспільстві та бажання закріпити свої права законодавчо зумовило прийняття другого Литовського Статуту (1566 р.), в якому було значно розширено розділ про шляхетські права і карні злочини. Зокрема, покарання за вбитого шляхтича було набагато суровішим, ніж за простолюдина. В новому Статуті вже майже відсутній термін «боярин», натомість повсюдно вживається «шляхтич».

Литовський Статут (1588 р.) був діючим правом на землях великого князівства Литовського та в українських провінціях, що увійшли до складу Речі Посполитої. Він визначав права привілейованої верстви – шляхти та поспільства (селянства), а також служив нормою для суто народного, так званого «копного» суду, який був своєрідним продовженням старого вічового зібрання. Копа (збори всіх правоздатних членів округи) проводила судовий процес, виносила вирок і виконувала його. До цього суду могли звертатися всі стани суспільства.

Соціально-економічне становище українських земель. Основу економіки українських земель у XIV-XVI ст. складали землеробство, торгівля, традиційні промисли, ремісництво.

Сільське господарство. Аграрний сектор до ХVІ ст. був зорієнтований на вироблення продуктів для феодального господарства, забезпечував всім необхідним селян та потреби жителів міст. Феодальне господарство засновувалось на експлуатації селянства, об’єдного в громади (общини), котрі складалися з кількох дворищ, кожне з яких у свою чергу, об’єднувало кілька індивідуальних господарств. По відношенню до феодала дворище виступало як сукупна податкова одиниця. Сільська громада розкладала поміж дворищами всі податки і побори на користь феодала і держави.

Найбільш поширеними культурами були: овес, жито, ячмінь, пшениця, горох, просо, які вирощувалися для власних потреб. Частина виробленого віддавалася феодалам (як натуральний податок), або продавалась у містах (адже феодали стягували податок і грошима). Починаючи з середини ХV ст., майже всі податки стягувалися грішми.

У ХVІ ст. в Західній Європі зріс попит на продукти харчування (там відбулася своєрідна «революція цін», коли внаслідок припливу дешевого золота й срібла з Америки підійнялись ціни на всі товари). Як зазначає О.Субтельний, ціни зросли у 4-5, а подекуди навіть у 8-10 разів. Зростання цін і попиту на зерно зумовило втягнення українських земель (особливо тих, що знаходилися поблизу притоків Вісли: Західного Бугу, Сяну в міжнародну хлібну торгівлю. Вони стають районами товарного зернового господарства. Вирощене зерно вивозили шляхами до Гданська. А далі – в країни Західної Європи. Вказані процеси, з одного боку, пришвидшили зміни в техніці та технології господарювання (розширення асортименту сільськогосподарських культур, поява водяних та вітряних млинів тощо), з іншого – гостро поставили питання про земельну власність, робочі руки та форми організації праці.

Розширення торгівлі хлібом та іншими сільсько-господарськими продуктами спонукало до появи і розвитку фільваркового господарства. При цьому розширення панських господарств відбувалося за рахунок селянської землі та зростання панщини.

Юридичною підставою для захоплення феодалами общинних земель стала аграрна реформа 1557 р. у Литовському князівстві, яка відбулася на основі закону „Устав на волоки” (волоки – поля). Цим законом передбачалося для здійснення оподаткування відповідно до доходності ґрунту, землі селян і вільні землі вимірювати і ділити на однакові ділянки в трьох полях – волоки, що дорівнювали приблизно від 17 до 22 га, залежно від місцевості. Кращі орні землі забиралися під державне володіння та передавалися магнатам під фільварки. А гроші – поділялися між селянськими господарствами по одній волоці на дворище.

В результаті реформи було: зруйновано общину, яка ще за часів Київської Русі відігравала роль організаційного ядра у житті сільського населення; передані шляхті, виведені із обігу общини значні площі родючих ґрунтів; удвічі збільшилися феодальні повинності селян; всі категорії селян були позбавлені права переходу. Джерелами зростання феодальних володінь були також великокняжі дарування, купівля маєтків та освоєння нових земель.

Свої земельні володіння феодали перетворювали на фільварки: багатогалузеві господарські комплекси, що базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян і були зорієнтовані на ринок, зберігаючи при цьому значні риси натурального господарства. Впровадження фільваркової системи сприяло розвиткові товарно-грошових відносин та посиленню експлуатації сільськогосподарських виробників.

Торгівля. Важливим сектором економіки виступала торгівля. Внутрішня відбувалася на торгах (торжищах) переважно продуктами рослинництва та ремісничими виробами. Міжнародного характеру набули ярмарки Львова, Луцька, Києва та інших великих міст. Ярмарки відбувалися безперервно протягом року.

Значних змін зазнала зовнішня торгівля:

– різноманітнішає експорт, провідними статтями якого стають зерно, худоба, дерево, відтісняючи на другий план шкіру, мед, віск;

– збільшилися обсяги та асортимент товарів, що імпортувалися: дорогі сукна, вина та багато іншого;

– змінилися великі торговельні шляхи. З середини ХV ст. із занепадом Дніпровського шляху втрачає своє значення чорноморська торгівля. Купецькі каравани, що забезпечували торгівлю Північно-Східної Русі зі Сходом, тепер прямують до Константинополя – Стамбулу суходолом: через Молдавію та Волощину. Економічні інтереси Європи із Сходом зв’язували території Галичини, Волині та Поділля. Уже в ХV ст. в Україні приживаються елементи нової торговельної культури: продаж товарів у кредит або під заставу; укладання торговельних контрактів; започатковується іпотечна система землекористування (земля здавалася під заставу).

Розвиток суспільства. Під впливом змін в економіці в українських землях формується станова організація суспільства, яка базується на підставі юридично визнаних прав, привілеїв та обов’язків.

Шляхта. Верхній щабель в соціальній ієрархії займала шляхта, що включала на етапі становлення (ХІV-XV ст.) декілька груп панівного класу, які несли військову службу у князя і могли утримувати себе під час походів (представники княжих родів литовської та давньоруської династій, члени великокнязівської ради, найзаможніші феодали і дрібна шляхта. Питома вага шляхти серед українського населення Литви становила майже 5%.

Духовенство – окрема верства українського суспільства. Протягом XIV-XVII ст. його становище, роль і місце були неоднаковими. У литовську добу духовний стан перебував під опікою держави, мав значні права і привілеї, і становив майже 10% населення. Духовенство було біле – світські священика, і чорне – чернецтво. Джерелами існування духовенства, окрім прибутку, що надходив в результаті церковної діяльності, були: десятина, дрібна данина натурою. Деякі великі церкви та монастирі володіли земельними угіддями, селами.

Прагнучи до самостійної «церковної організації» в межах своєї держави, зусиллями литовських князів у 1458 р. була відновлена київська митрополія. Вона управляла діяльністю 10 єпископів та підпорядковувалася безпосередньо константинопольському патріархові. Однак, в XVI ст. у церкві сталося багато подій, які принижували авторитет православної церкви, свідчили про її кризи. На соборах православної церкви (зокрема, віленський – 1508-1509 рр., Берестейській – 1596 р. та ін.) було засуджено: купівлю парафій замість соборного обрання; єпископів та священників-двоєжонців; розглядалися питання про позбавлення сану порушників, занепад церкви та ін.

З XVI ст. активно розгорнули свою діяльність засновані при церквах братства: вони рішуче виступали проти патронату литовських та українських панів над церквою (їхня благодійна діяльність по сутті перетворилася на патронат, який з XV ст. набуває форми звичайного володіння церквою або монастирем); проти польсько-католицької пропаганди національних і релігійних обмежень українців, проти аморальності серед духовенства. Братства боронили інтереси православної церкви в судах і перед королем. Опікувалися її матеріальними проблемами, контролювали діяльність єпископів та митрополита, засновували і утримували школи, допомагали знедоленим.

Міщанство. Протягом XIV-XV ст., в процесі перетворення міст в самостійні організації, їх населення формується в окрему спільність – міщанство. Однією з причин усамостійнення міст був ріст населення, що займалося виключно ремеслом і торгівлею. Представники окремих професій об’єднувалися у цехи будівельників, шевців тощо. Перша цехова організація в українських землях виникла у 1386 р. у шевців Перемишля. У XV ст. цехи поширилися на всю Україну. Вони стали самоуправною, досить замкненою громадою із власним статутом, судом і виборним «цехмайстром» на чолі. Подібна організація сприяла підвищенню якості продукції, вводила контроль над нею тощо.

Міщанство поділялося: на декілька головних прошарків: патриціат (найбагатші та найвпливовіші городяни й промисловці); бюргери (цехові майстри та торговці середнього рівня залежності) та плебс (ремісники, дрібні торговці та селяни).

Магдебурзьке право. Деякі великі українські міста одержали право місцевого самоврядування (Магдебурзьке право). У 1356 р. таке право одержав Львів, у 1374 р. – Кам’янець-Подільський, у 1432 р. – Луцьк, у 1497 р. – Київ. Протягом XV-XVII ст. Магдебурзьке право стало основою життя більшості українських міст. Його суть полягала у звільнені міста від управління й суду великих земельних власників і дарування йому права на створення органу місцевого самоуправління – магістрати. До складу якого входили обрані громадою рада на чолі з бургомістром, радники – «райци» (члени міської ради), колегія присяжних (судові засідателі), писар.

Однак Магдебурзьке право розповсюджувалося лише на католиків, православні міщани не мали права на участь в управлінні містом. Тобто, панування у містах, які мали Магдебурзьке право, переходило до рук переселенців-поляків та німців. Православні українці повинні були навіть селитися в ізольованих кварталах, їм заборонялося проводити релігійні процесії і навіть дзвонити на похоронах. Все це створювало умови для іноземної колонізації та вело до загострення національно-релігійних відносин.

На Правобережній і Лівобережній Україні самоуправління містами враховувало регіональні особливості та норми звичаєвого права. Зокрема, у менших містах, які називалися ратушними, козацька старшина відала справами козаків, а виборна міська влада – справами міщан.

Селянство. Найбільшою соціальною групою за кількісним складом (майже 80 % населення України) і, водночас, найнижчим станом в суспільній ієрархії було українське селянство. Його соціально-економічне та правове становище від середини XIV ст. усе більше ускладнюється. Колишні категорії селян Київської Русі із зміною політичного статусу українських земель поступово трансформуються і набувають характеру, що відповідав економічним інтересам литовсько-польської влади.

Селянство було неоднорідним. Залежало від форм феодальної експлуатації та характеру повинностей. Його поділяють на три групи: чиншове, тяглове, службове.

Чиншові селяни або данники, які сплачували феодалам натуральну і грошову ренту (чинш). Данники – це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники, які були спадкоємцями господарсько-правових ознак смердів часів Київської Русі. У ході формування фільваркової системи ця категорія селянства поступово зникає.

Тяглові селяни (включали різні групи раніше безземельних селян), які вели господарство на безземельних ділянках, що належали феодалам. Основними формами експлуатації цієї категорії селянства була відробіткова рента (панщина), державні податки (серебщина), державні повинності (будування мостів, прокладання доріг, ремонт замків).

Службові селяни – це ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала. Окрім основної роботи, вони залучалися до відбування панщини та сплачували данину.

У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи відбувається зближення між різними категоріями селянства та відчуження його від власності на землю. З кінця XV ст. – протягом першої половини XVI ст. право на землеволодіння еволюціонує. Литовські статути (1529,1566 рр.) обмежили право власності селян на землю та прискорили процес її захоплення феодалами. На відібраних землях шляхта влаштувала свої фільварки, вважаючи ці землі за свою власність.

Проте, ані постійне збільшення усіх видів ренти, ані остаточне захоплення селянських земель не задовольняли зростаючих потреб держави та феодалів, які прагнули повного контролю над селянами. Поступово залежність селян від феодалів юридично оформилася як залежність кріпосна. Суть кріпацтва полягала у позбавленні селян права на землю та прикріплення їх до землі феодала, у запровадженні обов’язкових селянських робіт на пана (панщина), у остаточному обмежені громадянських прав та свобод селянства.

На українських землях у складі Великого князівства Литовського закріпачення селян розпочалося з 1447 р. Кріпаками вважалися селяни які не мали власного господарства і жили у чужих дворах («підсусідки»), та збіднілі селяни, яким дозволялося освоювати цілинні землі за межами орних полів («загородники»). У 1543 р. було заборонено переходити від одного до іншого пана. «Устав на волоки» (1557 р.) встановив дводенну панщину, а останню крапку в законодавчому оформлені кріпосного права поставили «артикулі» польського короля Генріха Валуа (1573 р.) та третій Литовський Статут (1588 р.). Ці закони:

– позбавляли селян права розпоряджатися своїм майном;

– тривалість панщини визначалася волею пана;

– селянин, який прожив на землі феодала 10 років, ставав його кріпаком.

Таким чином, законодавство, впроваджене за литовсько-польської доби на українських землях, утворило правове поле для розвитку феодального землеволодіння, експлуатації покріпаченого селянства. За даними історика В. Кульчицького, вже до кінця XVI ст. в Україні було покріпачено до 20% селянства.

1.3 Польська експансія на українські землі

У квітні 1340 р. через боярську змову загинув галицько-волинський князь Юрій ІІ Болеслав. Смерть князя, на думку О.Бойко, стала своєрідним сигналом до нового вторгнення Польщі в українські землі. При цьому експансія здійснювалася під прикриттям гасла захисту католиків Галичини.

Загарбницькі плани підтримували три соціальні верстви Польщі: по-перше, магнати південно-східного регіону країни, які сподівалися поширити свої володіння на українські і білоруські землі; по-друге, католицька церква, яка прагнула здобути нових віруючих; по-третє, багаті міщани великих міст, зокрема Кракова, котрі воліли підпорядковувати собі важливі торгові шляхи в Галичині.

Наступний король – Казимир ІІІ вже 1340 р. продовжив експансію на землі Галичини. Однак, місцеве населення підняло повстання, на чолі якого став Дмитро Дедько. Казимир ІІІ був змушений визнати Дедька правителем Галичини. А той – формальне верховенство польського короля.

Смерть у 1344 р. Дедька стала приводом для активізації боротьби Польщі, Угорщини та Литви за спадщину Галицько-Волинського князівства. Домігшись нейтралітету Золотої Орди, Казимир ІІІ у 1349 р. розпочав другий широкомасштабний наступ на українські землі. Ідеологічною основою вторгнення стало поширення католицизму на Схід, захист католиків.

У 1366 р., після тривалої боротьби з Литвою та місцевим українським населенням Польща підпорядкувала собі Галичину і частину Волині (територія Польщі збільшилася майже у 1,5 рази, на підкорених землях проживало 200 тис. осіб).

Польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялося від литовського:

– польський уряд з самого початку утвердження в цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією;

– утверджувалося польське право та адміністративна система;

– витіснялося православ’я шляхом утвердження католицизму.

У 1370 р., після смерті Казимира, внаслідок династичної угоди Галичина переходить під владу Угорщини. Однак після Кревської унії (1385 р.) Польща у 1387 р. остаточно приєднує Галичину до своїх володінь. С цього часу на території Галичини:

– розпочинається активне ополячення та окатоличення;

– на галицьких землях утворюється Руське воєводство, яке згодом перетворилося на провінцію Польського королівства;

– латина стає офіційною мовою;

– всі привілеї та права надаються винятково польській шляхті та католицькому населенню (частина галицьких бояр прийняла католицизм, який давав змогу отримати рівний з поляками правовий статус).

Проте, Польща не задовольнилася Галичиною, вона претендувала й на інші землі Великого князівства Литовського. Кревська унія стала першою спробою Польщі поглинути литовську державу. Однак опозиційний рух на чолі з литовським князем Вітовтом зашкодив реалізувати цю мету. А після переможної битви під Грюнвальдом (1410 р.) Литва укріпила свої позиції. Згідно з Городельською унією (1413 р.) між польським королем Ягайлом і великим литовським князем Вітовтом Польща змушена була визнати право на існування самостійного Великого князівства Литовського. Проте Польща не відмовлялася від поглинання Литви. Однак вона змінила тактику: замість зовнішнього тиску розширити сферу впливу на литовські території вона намагалася вирішити цю проблему із середини – через литовську еліту. Саме тому, підкреслює О.Д.Бойко, однією з умов Городельської унії було зрівняння в правах шляхти католицького віросповідання Королівства Польського та Великого князівства Литовського (право повністю розпоряджуватися своїми землеволодіннями, обіймати державні посади тощо). Отже, унія спричинила два протистояння: між православними народними масами й окатоличеною знаттю Великого князівства Литовського. В свою чергу це спровокувало в українських землях глибокий розкол, посилився соціальний, національний та релігійний гніт.

Після смерті Вітовта (1430 р.), коли князем Литовським був Свидригайло, Ягайло у 1431 р. знову продовжив боротьбу за землі Волині, наслідком якої став перехід західного Поділля до Польщі. Завоювання супроводжувалося активною полонізацією: у Галичині було утворено три воєводства – Руське, Бєльзьке та Подільське. Тут запроваджувалося польське право, було нав’язано польський адміністративний апарат, створено шляхетське самоуправління. Відбувається процес зближення родової знаті з військово-службовим станом та їх об’єднання в одну панівну верству – шляхту (від давньонімецького slaht – порода, рід).

Посилилося гноблення селян Галичини: їм надавали малі ділянки землі в тимчасове користування, за які вони відробляли панщину, платили грошові податки й численні натуральні данини. До 1435 р. селянину дозволялося залишити свого поміщика тільки після різдвяних свят, а в 1505 р. було повністю заборонено будь-які переходи.

Варто підкреслити, що українці не мирилися із підневільним становищем. Першим збройним народним виступом проти Польщі було повстання під приводом Мухи у 1490-1492 рр. воно охопило Північну Буковину, Галичину, Західне Поділля. Загальна чисельність повстанців нараховувала до 10 тис. чол. Для боротьби з повсталими польський уряд навіть запросив на допомогу прусських лицарів. Після поразки селянський ватажок був ув’язнений у тюрмі в Кракові.

Люблінська унія. Захопивши західноукраїнські землі Польща продовжила наступ на українські землі, які були під владою Литви. Остання ж з початку XVI ст. опинилася перед наростаючою небезпекою ззовні, передусім з боку московського князівства (Московії) та Кримського ханства.

Московське князівство, практично скинувши у 1480 р. ординське іго, почало претендувати на землі колишньої Київської Русі (так виникла доктрина так званого третього Риму). У січні 1493 р. князь Іван ІІІ проголосив себе «государєм всієї Русі». Відповідно до цього діяли і наступні правителі Московської держави. Вже на початку XVI ст. Литва втратила сіверські землі (1507-1508 рр.), Чернігів і Стародуб (1522 р.).

Становище Литви ускладнювалося й появою Кримського ханства. В середині XIV ст. в Золотій Орді посилилися відцентрові тенденції, почався розпад цієї держави. У 1449 р. відокремилися від Орди кримські татари, які утворили своє державне об’єднання – Кримське ханство.

Новостворена державність була слабкою. У політичній сфері відбувалася постійна боротьба за владу, супротив місцевої знаті процесам централізації. Не сприяло зміцненню держави і становище в економічній сфері: навіть на початку XVI ст. кримські татари не знали осілого землеробства, вели кочовий спосіб життя. Основою господарства було кочове скотарство і примітивне землеробство, що не забезпечувало потреб ні держави, ні місцевого населення. Вирішували свої внутрішні проблеми кримські хани шляхом зовнішньої експансії. Маючи численну армію (на початку XVI ст. – майже 100 тис. озброєних вершників), Кримське ханство робило постійні набіги на сусідні землі.

Українські землі були одним з основних об’єктів татарських набігів. У 1448 р. татари вперше вторглися на Поділля. Незважаючи на те, що засновник Кримського ханства Хаджи-Гірей певний час був союзником Литви, це не заважало його суперникам у боротьбі за владу час від часу робити набіги на Галичину, Волинь та Поділля.

На початку 80-х років XV ст. татарська експансія розширюється і набуває рис систематичності. Вже у 1482 р. кримський хан спустошив та пограбував Київ. Татарська агресія принесла з собою величезні руйнації, пожежі, пограбування, вбивства, захоплення місцевого населення в полон з метою продажу в рабство. Оскільки вона здійснювалась цілеспрямовано і регулярно (від 1450 до 1556 року татари зробили 86 великих грабіжницьких походів на українські землі), виникла серйозна загроза не тільки суспільному життю, а й самому існуванню українського народу.

У середині XVI ст. наростаюча криза у Литовській державі сягнула критичної межі. У 1549 та 1552 рр. вона не змогла протистояти двом великим вторгненням татар. У 1558-1583 рр. Литва вела нову тривалу війну з Московією – так звану Лівонську війну. Виснажені величезними воєнними витратами й опинившись перед загрозою зовнішнього вторгнення, литовці звернулися до Польщі за допомогою. Поляки погодилися. Але поставили головною умовою об’єднання в одне ціле Польщі і Литви, яких до цих пір пов’язував лише спільний монарх.

Незважаючи на небажання великих литовських магнатів створювати єдину з Польщею державу, втрачаючи при цьому свої певні права і привілеї, ураховуючи невдачі Литви у Лівонській війни та у боротьбі з Московією литовські магнати змушені були піти на відновлення переговорів. 1 липня 1569 р. було затверджено, окремо польським і литовським сеймами Люблінську унію, яка передбачала:

– об’єднання Польщі і Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу Річ Посполиту;

– на чолі об’єднаної держави стояв монарх, який титулувався королем польським і великим князем литовським, обирався на спільному польсько-литовському сеймі;

– спільними для Польщі та Литви були сейм і сенат;

– запроваджувалася єдина грошова одиниця;

– Литва зберігала певну автономію, маючи окремі закони – Литовський статут, судову систему, військо, уряд і адміністрацію;

– до Польщі, у складі якої вже перебували Галичина, Холмщина та Західне Поділля, відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям: Підляшшя (сьогодні – територія Польщі), Волинь, Поділля, Брацлавщина та Київщина;

– українська шляхта зрівнювалася у правах із польською та литовською.

Вимоги української еліти на Люблінському сеймі були мінімальні: збереження станових привілеїв та руської мови в офіційному діловодстві, свобода віросповідання.

Люблінська унія – це подія надзвичайної політичної ваги. По-перше, завершився об’єднавчий процес між Литвою і Польщею, започаткований у 1385 р. у Крево; по-друге, нове державне утворення призвело до кардинальних геополітичних змін в регіоні та вплинуло на зовнішньополітичні орієнтації сусідніх держав; по-третє, Польща отримала можливість безпосередньо втручатися у справи тепер вже усіх українських територій.

Наслідки Люблінської унії. Люблінська унія створила потужну політико-правову базу для здійснення великомасштабної стратегії, спрямованої на згортання національного життя в українських землях, розширення та зміцнення на них панівного становища польської шляхти, посилення економічних та соціальних утисків місцевого населення, встановлення кріпосного права, пограбування природних багатств, ліквідацію духовних та культурних цінностей.

Наслідки втілення в життя цієї стратегії були для України фатальними.

По-перше, втрата значної території (Підляшшя, Волині, Брацлавщини та Київщини), де найдовше зберігалася політична та економічна відокремленість від державного організму Литви, на тривалий час загальмувала розвиток автономістських тенденцій в українському суспільстві.

По-друге, зміни в адміністративно-територіальному устрої. Впровадження чужих за своєю природою виконавчих та судових органів, засилля в них іноземців і відсторонення від влади українців – призвели до згасання національного життя, державних традицій.

По-третє, Люблінська унія прискорила процес поляризації в тогочасному суспільстві. Українські князі та шляхта не скористалися нагодою. Щоб заявити у сеймі право України бути, як Польща і Литва, третім рівноправним учасником федеративної Речі Посполитої.

По-четверте, унія відкрила польським магнатам та шляхті широкі можливості для захоплення українських земель. Причому, король роздавав землі на «вічність» шляхті не лише «порожні», а й залюднені селянами та козаками. Польські магнати (Потоцькі, Калиновські, Жолкєвські та багато інших) захоплювали велетенські володіння (особливо на Брацлавщині та Подніпров’ї), нещадно гнобили селянство та міщан, утискували козацтво (деякі шляхтичі навіть катували й вбивали селян та міщан, спалювали села).

По-п’яте, зміцнення та зростання феодальної власності на землю посилювало кріпацтво. «Артикули» Генріха Валуа (1573 р.) запроваджували необмежену панщину «з волі пана». Литовський статут 1588 р. встановлював норму, за якою селянин, що прожив на землі пана понад 10 років, ставав кріпаком; до 20 років було продовжено термін розшуку селян-втікачів та повернення їх до пана. Шляхтич регламентував повинності селян, розпоряджався їхнім майном та життям. Селянин знаходився в юрисдикції вотчинного суду.

По-шосте, на руйнування старого аграрного ладу був спрямований «Устав на волоки» (1577 р.), за яким господарство селянина підпорядковувалося інтересам фільварку: посилювалося майнове розшарування, збільшувалася панщина, зростала натуральна й грошова рента.

По-сьоме, магнати й шляхта безжалісно експлуатували природні багатства. Зокрема, з метою розширення орних земель вони вирубували старовинні пущі, випалювали ліси.

По-восьме, унія посилила дискримінацію українського населення в містах. Українцям перешкоджали при вступі до ремісничих цехів. Обмежували в праві на проживання у містах, обкладали непомірними податками. У містах господарювали євреї, німці, поляки, які займалися торгівлею, орендували фільварки і промисли.

По-дев’яте, після унії з боку польської влади та католицької церкви в українських землях активізується політика витіснення української мови, культури, православної церкви.

1.4 Формування українського козацтва

Термін «козак» вперше зустрічається у початковій монгольській хроніці (1240 р.). У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання». Пізніше, у ХIV ст. цей термін вміщено в словнику половецької мови (1303 р.) і трактувалось як «страж», «конвоїр». Щодо українських козаків то перше письмове повідомлення про них міститься у «Хроніці» М.Бєльського, який у 1489 р. повідомляв про козацьку допомогу польським військам наздогнати татарський загін на Брацлавщині.

Теорії походження козацтва. До сьогодні проблема виникнення українського козацтва є дискусійною. Історик О.Д.Бойко виокремлює більше десяти версій походження козацтва. Серед них можна назвати наступні:

1. Хозарська – ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами» або «хозарами»;

2. Черкаська – вважає виникнення козацтва одним із наслідків процесу міграції в Подніпров’я черкесів (черкасів), які до того проживали в Тмутаракані;

3. Татарська – виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині ще за часів Володимира Ольгердовича (князь київський, копильський, слуцький, приблизно 1362-1389 рр.) та Вітовта (великий князь литовський, 1382-1392 рр.), де шляхом злиття татарського населення з місцевими жителями утворилася якісно нова верства – козацтво;

4. Автохтонна – доводить, що ніби то козацтво є прямим спадкоємцем вічових громад Київської Русі. Які за литовської доби не зникали, а лише трансформувалися у військово-службові формування, підпорядковані великому князю литовському;

5. Болохівська – пов’язує козаччину з існуванням в давньоруських автономних громад так званих болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди;

6. Бродницька – висвітлює генетичний зв’язок козацтва зі слов’янським степовим населенням періоду Київської Русі – «бродниками», які жили у пониззі Дунаю;

7. Уходницька – пов’язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували за рибою, бобрами, сілью, дикими кіньми та іншою здобиччю;

8. Захисна – пояснює появу козацтва необхідністю дати організований відсіч наростаючій татарській загрозі;

9. Соціальна – виникнення козацтва пояснює посиленням економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових місцях проживання.

Існують й інші теорії. Однак жодна з них не може пояснити виникнення козацтва, оскільки базується на якомусь одному чиннику, хоча більшість з них містить раціональні зерна.

Причини виникнення і джерела козацтва. Відомо, що те чи інше історичне явище зумовлено, як правило, низкою чинників. На думку О.Д.Бойко, чинниками, що створювали можливість появи козацтва були:

– існування великого масиву вільної землі із сприятливими для життєдіяльності умовами;

– досвід освоєння південних територій уходниками, добичниками, бродниками та ін.;

– природне прагнення людей до міграції в пошуках кращого, до самозбереження, самоствердження і самореалізації.

Однак можливість і реальність це різні речі. Можливість не завжди може трансформуватися в реальність. Процес зародження козацтва був зумовлений реаліями життя, реальними причинами. Серед них можна виокремити:

– економічні: захоплення польськими, литовськими та українськими феодалами земель; нестача у селян власної землі; трансформація феодальних землеволодінь у великі товарні господарства; господарське освоєння та заселення вільних земель Подніпров’я та за дніпровськими порогами, так зване Дике Поле;

– соціальні: посилення феодальної експлуатації українських селян та міщан з боку феодалів; збільшення повинностей і податків; запровадження кріпосної залежності селян;

– політичні: витіснення польською владою з політичного життя українців, обмеження їх прав і свобод; прагнення польської влади перетворити козацтво на стражів південних рубежів Речі Посполитої від турецько-татарських нападників; бажання установити контроль над втекачами за Дніпрові пороги;

– національні: політика ополячення українського населення; утиски і обмеження української культури та мови; наступ католицької церкви на права православного населення;

– військові: зростання зовнішньої загрози, пов’язаної з боку Кримського ханства, пізніше – Турції; прагнення козаків захистити себе і свою землю від спустошливих набігів татарських орд.

Саме поєднання економічних, соціальних та інших чинників і викликало появу козацтва. Незаселені південні території відзначалися великими багатствами. Саме сюди кожної весни направлялися ватаги чоловіків на «уходи» – полювати на диких звірів, ловити, в’ялити та солити рибу, збирати мед диких пчіл тощо. На зиму більшість уходників поверталися додому. Але були й такі, що не бажали коритися польській владі залишатися в степу постійно, закладаючи там свої зимівки (засіки) та хутори.

Спочатку цим промислом займалися в основному мешканці Придніпров’я. Однак в процесі посилення економічного, національного, релігійного гніту до них почали приєднуватися втікачі з інших українських земель – Галичини, Західної Волині, Західного Поділля.

Соціальний склад козацтва був досить різноманітним: кріпосні селяни, міщани, а також усі незадоволені феодально-кріпосницькими порядками та національно-релігійним гнобленням. В цілому ж соціальну природу козацтва визначили джерела його формування, які під впливом соціально-економічних факторів складалися в різні періоди його існування. Проблеми, які довелося розв’язувати литовській владі і порубіжному українському суспільству в другій половині ХV – на початку XVI ст. спричинили, з одного боку, масове покозачення всього населення прикордонних міст і сіл. На боротьбу з татарами виступали бояри, службові люди, міщани, осілі козаки, що володіли нерухомим майном, як мінімум – власним будинком та селяни навколишніх сіл.

З іншого боку, економічні мотиви прискорювали зростання верств добитчиків та уходників-промисловців, що поповнювалися на цьому етапі за рахунок ремісників, торгових людей, неосілих козаків, безземельних селян або ж власників незначних земельних ділянок – городники, халупники, комірники, підсусідки – тісно не пов’язаних із землеробством і готових займатися допоміжними промислами, в тому числі й козакуванням.

В українському козацтві існувала і аристократична, рицарська течія, яскравими представниками якої були Д.Вишневецький, відомі шляхтичі С. Копицький, І. Свирговський, Л. Чорницький, Я. Шах та інші, хто з патріотичних мотивів відмовлявся від своїх багатств, цивільної служби і цілком віддавався козакуванню.

Еволюція козацтва. Перші згадки про козацтво датуються ХІІІ ст, проте як окрема соціальна верства, зі своїми окремим устроєм, звичаями, організацією, козаччина почала формуватися водночас з шляхтою протягом ХVI-XVII ст. Майже до кінця ХVI ст. термін «козацтво» фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, род занять, і лише на порозі XVI та XVII ст. козаччина приймає певні вироблені форми.

В процесі формування козацтва можна виокремити три періоди (в науковій літературі існують й інші варіанти періодизації):

Перший період – кінець ХV ст. – до середини XVI ст. протягом століття козацтво було переважно суспільно-побутовим явищем, не маючи сталої структури й організації. На ранньому етапі свого розвитку в козацтві поруч із захисними функціями уживалися елементи руйнівного характеру. За прикладом татар з південноукраїнських сіл та замків виходили в степ ватаги шукачів легкої здобичі.

Однак, походи на татарські улуси становили тільки одну із сторін діяльності низових козаків. Величезні простори необроблених і незаселених земель сприяли розвитку уходництва. Дрібна шляхта, міщани та селяни навесні відправлялися в південні степи на промисли, де вони займалися мисливством, рибальством, бортництвом, добували сіль. З огляду на постійну небезпеку збройних сутичок з татарами, уходники об’єднувалися у невеликі ватаги або громади і відповідно озброювалися. Для зберігання та переробки продукції з промислів та захисту від ординців споруджувалися тимчасові стоянки-засіки (січі) або ж «городці». З розширенням колонізаційної діяльності створюється ціла система українських осередків, розташованих на південь р. Самари аж до татарського прикордоння.

Покозачення населення посилилося і в результаті змін у землеволодінні та зародження товарно-грошових відносин у Великому князівстві Литовському. Виключення селян із розряду землевласників, збільшення відробіткової ренти та зростання позаекономічного примусу викликали у них негативну реакцію і спричинили їх втечі на вільні землі.

Другий період – з середини XVI ст. наступає новий етап в історії українського козацтва. У цей же час козацтво зростає чисельно, виникає два його різновиди: низове і городове, формуються організаційні структури (Запорозька Січ, козачі реєстрові загони). Цей етап супроводжувався перенесенням виробленого в степах козацького ладу на волості, створюючи тим самим передумови становлення нового соціального стану. В цей час відбувається послаблення української присутності в середовищі панівних верств Литви. В ході проведеної владою ревізії прав на шляхетство значна частина українського боярства не довівши своє право на землеволодіння жалуваними грамотами, була переведена до розряду державних селян.

Південноукраїнське боярство було змушене відстоювати свій статус військовою службою у складі реєстрового козацтва. Саме з цієї категорії виросли визначні козацькі вожді П.Сагайдачний, М.Дорошенко, Б.Хмельницький та ін. Отже, бояри та слуги стали ще одним важливим джерелом поповнення козацтва.

У формуванні козацького стану взяли участь тисячі безпомісних і дрібних шляхтичів з Волині та Галичини, отримавши за конституцією варшавського сейму 1590 р. земельні володіння у Подніпров’ї та Лівобережжі. Серед прибулих було немало й таких, хто головним своїм заняттям вважав військове ремесло.

Втім, у цей період (друга половина XVI – на початку XVII ст.) козацтво формувалося переважно за рахунок селянства і міської бідноти, верств, що найбільше потерпали від шляхти.

Третій період – перша половина XVII ст. У цей період козацтво перетворюється на провідника, оборонця і захисника інтересів українського суспільства, православ’я. Запоріжська Січ – основа українського козацтва стає помітною військово-політичною силою у Речі Посполитій і в Східній Європі, з нею починають рахуватися монархи Туреччини, Московії та інших держав.

Реєстрове козацьке військо. Зростання козацтва викликало занепокоєння серед правлячих кіл Польщі й Литви. Для приборкання непокірної козацької вольності було вирішено взяти частину козаків на державну службу та надати їм певні привілеї. Тим самим передбачалося, з одного боку, зміцнити свої збройні сили на південних кордонах де посилювалася татарська загроза, а з іншого – розколоти козацький рух, протиставити офіційно визнану державну частину решті козацтва.

Перші спроби перетворити козацтво на державне військо були в 1541 р, коли Сигізмунд І наказав укласти реєстр (список) їх в Київському, Канівському та Черкаському округах. Але лише у другій половині XVI ст. козацтво здобуває правове визнання польської влади. У 1572 р. король Сигізмунд ІІ Август видав універсал про утримання найманого козацького формування. 300 козаків було прийнято на державну службу, записано в реєстр (список) і отримало правовий статус регулярного війська. Внесені до «реєстру» козаки вилучалися з підпорядкування місцевих властей і переходили під владу гетьмана. Отримання реєстровими козаками особливих прав та привілеїв стало початком козацького імунітету для всього козацтва, підставою формування його як козацької верстви. Всупереч бажанням уряду козацтво зробило власні висновки з цієї реформи: хто козакував, той вважав себе вільним від будь-якої місцевої влади, окрім свого старшого. Розпочалося масове покозачення українського населення і «реєстр» на деякий час припинив своє існування. Утворений Сигізмундом ІІ загін козаків був розформований.

Перші офіційні державні реєстри козаків датуються кінцем 70-х років XVI ст. Після поразки у Лівонській війні та активізацією низового козацтва уряд Речі Посполитої повернувся до ідеї відновлення реєстрових формувань. Король Стефан Баторій у 1578 р. вписав до реєстру 500 козаків, які за свою службу звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового володіння та платню (15 флоринів на рік), зберігали військово-адміністративну незалежність та судовий імунітет. Командиром призначався черкаський староста Д. Вишневецький. З кінця XVI ст. козацьке реєстрове військо стало називатися Запорозьким. Реєстровці отримали резиденцію-містечко Трахтемирів (неподалік від Канева) та військові регалії: малинову корогву, військову печатку, бунчук, бубни і труби. У місті повинен був розміститися арсенал, а у міському монастирі – козацький шпиталь. Крім того, король надавав право православним привілегію постачати козакам шаблі.

Так було покладено початок реєстровому козацькому війську. Основним завданням якого була охорона кордонів та контроль за нереєстровим козацтвом, що фактично опинилося поза законом.

У подальшому чисельність реєстрових козаків збільшувалася: у 1590 р. – 1000, 1625 р. – 6000, у 1630 р. – 8000 осіб. Удосконалювалася їхня організаційна структура. Реформування реєстрового козацтва розпочав П. Сагайдачний, який був гетьманом війська Запорозького у 1610-1622 рр. Він вперше створив дисципліновану козацьку армію, яка стала дійсно боєздатним військовим формуванням.

Важливим кроком у становленні козацтва став його адміністративний поділ. У 1625 р. організаційно реєстрове козацтво мало 6 полків: Білоцерківський, Канівський, Черкаський, Корсунський, Переяславський і Чигиринський. Полки поступово набували статусу військово-територіальних одиниць. Їх назва походила від назви міст, де перебувало управління полком і проживала полкова старшина на чолі з полковником.

Однак, після козацько-селянських повстань 1620-1630-х років привілеї та права козацтва були значно обмежені. У 1638 р. польським сеймом, після придушення повстання на чолі з полковником реєстрових козаків П.Павлюком (Бутом), була прийнята «Ординація війська Запорозького реєстрового», яка зменшила реєстр до 6 тис. і обмежила привілеї й права козаків. Було ліквідовано виборність старшин і скасовано козацьке судочинство. На військові посади призначалися представники польської або полонізованої шляхти. Два полки реєстровців повинні були постійно перебувати на Січі. На початку визвольної війни у травні 1648 р. всі реєстрові полки приєдналися до повсталих козаків, склавши основу армії. Таким чином, протягом XVI ст. склалося три чітко не розмежовані категорії козацького стану:

– реєстрові козаки – кількісно обмежене формування, яке перебувало на королівській службі;

– нереєстрові козаки – основна частина козацтва, що мешкала у прикордонних територіях, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно-визнанного статусу;

– запорозькі (низові) козаки – проживали поза межами Речі Посполитої, за порогами Дніпра, де створили військово-політичну організацію Запорозьку Січ.

1.5 Запорозька Січ

Створення Січі. Важливу роль у консолідації козацтва, формуванні його організаційної і військової структури відіграла Запорозька Січ. Про час і місце її виникнення існують різні твердження. Це зумовлено тим, що козаки стихійно прибуваючи на Запоріжжя будували свої засіки («січі») в різних місцях. Проте такі населені пункти були слабо укріпленими, і під натиском ворога швидко припиняли своє існування, не лишаючи після себе відомостей в історичних джерелах. Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з’явилася у 1551 р. у польського історика М. Бєльського, який у своїй «Всесвітній хроніці» повідомляв, що у першій половині ХVI ст. на о. Хортиця збиралися козаки для нагляду за переправами, занять промислами та для боротьби з татарами.

Заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов’язують з ім’ям Дмитра Вишневецького (Байди). Це один із перших відомих в історії українського козацтва гетьман. Нащадок литовського князя Ольгерда. У 1551 р. – черкаський і канівський староста, організатор боротьби з татарами. З 1560 р. – на службі у московського царя І.Грозного, у 1561 р. повертається в Україну. У 1563 р. здійснив похід до Молдавії. Через зраду військо зазнало поразки, а сам гетьман потрапив в полон. Був відправлений до Стамбула і там страчений.

Під керівництвом Д.Вишневецького протягом 1552-1556 рр. на о.Мала Хортиця було побудовано фортецю. Оборонні укріплення не лише захищали козаків. А й стали осередком згуртування запорозького козацтва.

У різні часи Січ розташовувалася у різних, але завжди добре захищених місцях. Після татарського погрому на Хортиці у 1557 р. Січ по черзі знаходилася на о. Томаківці (1560-1593), р. Базавлук (1593-1638), Микитиному Розі (1638-1652), р. Чортомлик (1652-1709), р. Кам’янці (1709-1711), в Олешках (1711-1734), на р. Підпільній (1734-1775). Загалом Січ змінювала своє місце розташування 8 разів. Кожна Січ мала добре укріплення: оточені ровами, високі (до 10 м) вали, зверху яких ішов дерев’яний частокіл із загострених паль, а також сторожові башти. Усередині Січі стояли курені – великі приміщення для козаків. У центрі знаходилася церква та майдан, де відбувалися загальні ради. У передмісті Січі жили тисячі ремісників, торговців.

Адміністративно-політичний устрій. Історики (В.Щербак та ін.) вважають, що ідея створення міцного укріплення на південних кордонах виникла ще у 20-30-х роках XVI ст. у зв’язку із спробами литовського уряду прийняти козаків на службу. За задумом влади, зведення Хортицького замку мало подвійну мету: створення форпосту боротьби проти татарської агресії і здійснення контролю над діями козацтва.

Однак Запорозька Січ в історії українського народу відіграла більш значну роль. Вона стала тим місцем, де козацтво продовжило державницькі традиції України. Козацтво витворило власну військово-політичну і господарську організацію, поступово перетворюючи її у своєрідну державу зі значними підконтрольними територіями, багатотисячною армією, адміністративним апаратом, скарбницею, звичаєвим правом та власною символікою.

Створення Запорозької Січі стало потужним імпульсом для консолідації козацтва, формування його самосвідомості. З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яка стала прообразом справжньої держави. На Січі була створена збалансована структура управління, яка включала законодавчу, виконавчу і судову гілки влади (за формою правління це була демократична республіка). Демократичний характер влади на Січі був зумовлений дією таких принципів, як:

– заперечення феодально-кріпосницької залежності та станової нерівності;

– рівність у праві на участь в органах управління та володінні землями і угіддям;

– вільний вступ до лав запорожців, незалежно від соціальної, національної чи релігійної приналежності тощо.

Однією із головних ознак держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади. Вищим законодавчим органом влади на Січі була рада. Право участі в якій мали всі без винятку козаки. Інколи ради були представницькі – за участю депутатів від куренів або ж виключно старшинські. За традицією козацькі ради збиралися 1 січня, на Великдень та на Покрову. До компетенції загальної ради входили найважливіші справи життя козацького товариства: переобрання кошового отамана і старшини, встановлення військового устрою, вирішення питань війни і миру, ведення переговорів з представниками інших країн, про поділ землі і угідь, про покарання важливих злочинців.

Виконавча влада належала Кошу в особі кошового отамана та козацької старшини. Гетьман або кошовий отаман мав вищу військово-адміністративну владу, очолював дипломатичні переговори, затверджував судові вироки. Тобто в його руках концентрувалася військова, адміністративна, судова й духовна влада. Але він не був необмеженим володарем Січі, він був лише старшим серед рівних. Його владу обмежували три умови: звіт, термін і рада. Кожний отаман щорічно, під час наступних виборів звітував товариству про свої дії та вчинки.

До уряду Січі – генеральної старшини – крім кошового отамана, входили також: писар (очолював канцелярію, складав і підписував документацію); військовий суддя (виконував обов’язки отамана за його відсутністю, вершив вищий суд); осавул (організовував охорону Січі, підтримував дисципліну й порядок у війську); обозний, пушкар (очолювали артилерію, керували побудовою табору в поході, займалися обліком і комплектуванням війська). До козацької старшини входили також військові служителі: хорунжий, бунчужний, канцеляристи та ін. У різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою (іноді становила понад 150 осіб).

Важливою ознакою держави є також наявність права, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою. Судова система Січі будувалася на козацькому праві, в основі якого лежав звичай і здоровий глузд. Козацьке право фіксувало ті відносини, що сформувалися у Січі: закріплювало військову та адміністративно-територіальну організацію Січі, регламентувало діяльність адміністративних і судових органів, порядок укладення договорів на землекористування, визначало види злочинів та покарань. Козацьке право було глибоко гуманістичним, оскільки воно забезпечувало захист особи і майна на Січі.

Серед головних ознак держави можна назвати також наявність певної території, на яку поширюється юрисдикція даної держави. Запорозька Січ мала свою територію, яка називалася «землями Війська Запорозького». Землі Січі розташовувалися на території сучасних Дніпропетровської, Запорізької, частково Херсонської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та Харківської областей. Варто зауважити, що територія Січі постійно змінювалася, а кордони відповідно переносилися.

В адміністративно-територіальному відношенні Січ поділялась на територіальні паланки (округи) і військові курені. Курінь – це і своєрідна казарма, в якій постійно проживали козаки, і адміністративна одиниця у самій Січі, і водночас завжди готовий до дії бойовий підрозділ. Кількість куренів зростала відповідно до збільшення козаків і досягла у другій половині ХVI ст. 38 одиниць. Сам курінь-казарма вміщував 150-200 чол., хоча загальна кількість приписаних до того чи іншого куреня могла досягти до 600 козаків. Більшість з них тільки числилися за ними, проживаючи постійно разом із сім’ями при своїх господарствах на території, що підпорядковувалася Запорозькій Січі – у паланках (їх нараховувалося від 5 до 8). Ці козаки повинні були з’являтися на Січі за першим наказом курінного отамана. До служби козак мав прибути із власною зброєю, обладунками, одягом і харчами. Загалом у період розвитку Запорозька Січ нараховувала в середньому 10-12 тис. війська, а разом з мешканцями зимівників і слобод – близько 100 тис. чол..

Символами державності, влади військової старшини були прапор, булава (символ влади гетьмана), печатка, бунчук, литаври, тобто військові відзнаки та символи влади. До прапора козаки ставилися як до святині. Козацький стяг був червоного (малинового) кольору, на одному боці якого було зображено Святого Архангела Михаїла (білим кольором), на іншому-хрест. Символом влади була печатка з гербом Січі – козак з рушницею на плечі, із шаблею та списом, устромленим у землю.

Умови прийому до Січі передбачали вірність православ’ю, уміння володіти зброєю, дотримання традицій товариства, відсутності родини. Жінок у Січ не допускали. Одружені козаки жили в прикордонних із Січчю районах – зимівниках.

1.6. Боротьба козаків проти татар і турків

Як зазначалося раніше, однією з головних причин зародження козацтва була турецько – татарська експансія. Кримське ханство як держава існувало протягом 1449-1783 рр. Ще в XIII ст. землі Кримського півострова були захоплені монголо – татарами і відійшли до складу Золотої Орди. У середині XV ст. ханові Хаджі – Гірею вдалося вийти з-під ординського правління і створити власну державу зі столицею у м. Бахчисараї. Державною релігією був іслам.

Незважаючи на існування Кримського ханства, претензії на північне узбережжя Чорного моря заявила Туреччина. Вже у 1475 р. вона встановила своє панування в південній частині Кримського півострова. У північному Причорномор’ї почала споруджувати в стратегічно важливих місцях фортеці (у гирлах рік: Дністра – Акерман, Дунаю – Ізмаїл, Дону – Азов та ін.). Фактично Кримське ханство було відмежоване від Чорного моря. У 1478 р, зваживши на могутність Туреччини, воно визнало васальну залежність від неї.

Ставши васалом, Кримське ханство продовжувало й активізувало грабіжницьку політику щодо українських земель. Татари майже щороку, а інколи й по кілька разів на рік нападали на Україну, вбиваючи та захоплюючи в неволю місцеве населення. Протягом XV – першої половини XVII ст., за підрахунками істориків, внаслідок татарсько – турецьких набігів Україна втратила близько 2-2,5 млн. чол.

Важливу роль у захисті місцевого населення відіграло козацтво. Більш того, зміцнівши козацтво не тільки відбиває татарсько – турецькі напади на Україну, а й саме розгортає наступ на Туреччину і Кримське ханство. Спершу відбувалися сухопутні походи, перші відомості про які датуються 80-ми роками XV ст. У 1489 р. козаки брали участь у поході польського війська проти татар. На початку 90-х років XV ст. козацькі загони, очолювані отаманами Богданом, Голубцем і Жилою, билися з татарами біля Таванської переправи на Дністрі.

У кінці XV – на початку XVI ст. козацькі походи на татар досягли достатньо значних масштабів і ставали регулярними. У 90-х роках XV ст. козаки завдали татарам ряд поразок на Дніпрі. У 1512 р. козацькі загони під проводом П. Лянцкоронського та О. Дашкевича відбили грабіжницький напад кримських татар на південноукраїнські землі. У 1516 р. та 1528 р. козаки на чолі з П. Лянцкоронським розбили татарські орди під Очаковим, у 1531 р. – на чолі з О. Дашкевичем відбили напад ординців на м. Черкаси.

Для захисту від козаків татари навіть змушені були побудувати в гирлі Дніпра і на Перекопі систему оборонних укріплень, однак це їм не допомогло. У 1575 р. козаки на чолі з гетьманом Богданом Рушинським завдали нищівного удару Кримському ханству. Вони прорвалися за Переком, розгромили м. Кафу, де містився один із найбільших невільничих ринків. З Кримським ханством у XVII ст. активно боровся кошовий Запорозької Січі Іван Сірко, який провів проти татар близько 60 успішних боїв і декілька разів розорював татарські улуси.

На початку XVII ст. козаки здійснили ряд успішних морських походів проти турків і татар, величезну роль в яких зіграв гетьман Петро Сагайдачний.

У 1606 р. під керівництвом П. Сагайдачного запорожці з моря взяли турецьку фортецю Варну, перед цим оточивши і знищивши флот з десяти галер. У 1608 р. Сагайдачний пройшов уздовж узбережжя Криму, розгромивши турецький флот і зруйнувавши татарське місто Ахтіяр (нині Севастополь). У 1614 р. козацький флот перетнув Чорне море і захопив турецькі міста Синоп і Трапезунд.

У 1616 р. козаки напали на турецьку столицю Константинополь, спалили кораблі, які знаходилися у гавані, та, взявши велику здобич, повернулися на Січ. У цьому ж році козаки захопили Кафу(Феодосія), звільнили тисячі полонених, а саме місце спалили.

Ряд успішних морських і сухопутних походів козаків на Туреччину і Крим було здійснено також протягом 1620-1621 рр. У значній мірі козацкі успіхи були зумовлені талановитим керівництвом П. Сагайдачного, який, за підрахунками істориків, провів 60 боїв на суші і на морі й жодного не програв.

Петро Сагайдачний. Петро Конашевич-Сагайдачний (близько 1570-1622 рр.) народився на Львівщині у родині дрібного українського шляхтича, навчався в Острозькій академії.

З 1605р. до 1622 р. із перервами він обирався гетьманом Війська Запорозького. У політичній діяльності П.Сагайдачний виходив з реалій тодішніх українсько-польських відносин і діяв насамперед дипломатичними способами, уникаючи відкритого протистояння з Польщею, але в той же час постійно працюючи над закладанням фундаменту майбутньої української державності. Мирне співіснування з Польщею було засновано на взаємній вигоді: для польського уряду козаки були безкоштовним військом, яке захищало кордони, а уряд, в свою чергу, гарантував їхні привілеї. Фактично саме П.Сагайдачному вперше удалося організувати розрізнені козацькі ватаги в єдине велике (до 40-50 тис. осіб) військо з міцною дисципліною і високою боєздатністю.

Головною заслугою П.Сагайдачного було те, що він зумів поєднати інтереси трьох найбільш активних частин українського суспільства – козацтва, культурно-освітньої верстви та духовенства. Гетьман зміг домогтися фактично визнання прав козаків як польським королем, так і місцевими воєводами і старостами.

П.Сагайдачний був першим гетьманом, який відкрито виступив на підтримку православ’я. У 1620 р. він разом з усім Військом Запорозьким вступив до Київського братства, взявши під протекторат культурний і духовний центр України та його школу, що згодом розвинулась у Києво – Могилянську академію. У 1620 р. на його запрошення під охороною козаків у Київ таємно прибув єрусалимський патріарх Феофан, який відновив православну церковну ієрархію в Україні.

Одним з основних напрямків зовнішньої політики П.Сагайдачного було створення могутньої антитурецької коаліції. З цією метою він установив і підтримував дипломатичні зв’язки з Росією, Грузією, Іраном. У 1617 р. за його підтримки Військо Запорозьке стало членом Європейської ліги боротьби з Портою (турецькою Османською імперією).

У 1618 р. П.Сагайдачний на чолі 20-ти тисячного козацького війська вирушив в похід на Москву, щоб допомогти польському королевичу Владиславу. Цей похід успіху не приніс, поляки ж, замість подяки, скоротили козацький реєстр. Це призвело до скинення (1622 р.) Сагайдачного з гетьманства.

Участь козацтва в Хотинській війні. Становище Польщі після поразки її війська від турок влітку 1620 р. під Цецорою (Молдавія), різко ускладнилося. Вона виявилася практично беззахисною перед загрозою турецько-татарського вторгнення. За цих умов польський уряд звернувся за допомогою до козаків, обіцяючи розширення їхніх прав і привілеїв.

На початку липня 1621 р. на спільній раді реєстрові і нереєстрові козаки вирішили виступити на боці поляків, оскільки вторгнення турків загрожувало також і українським землям. Козаки поставили перед польським урядом ряд вимог: розширення реєстру, визнання прав козацтва, рівноправність православної церкви з католицькою, визнання відновленої православної церковної ієрархії. На чолі посольства, відрядженого козаками з цими вимогами до короля, був поставлений П.Сагайдачний, якого знову обрали гетьманом.

Центральним пунктом бойових дій стала фортеця м.Хотина (Чернівецька область). На початку вересня 1621 р. козацьке військо прибуло під Хотин. Воєнні дії козаків очолив П.Сагайдачний, який на той час повернувся із Варшави. Під його керівництвом козаки відбили дев’ять турецько-татарських штурмів фортеці, здійснили ряд успішних нічних атак. На козаків припав по суті основний тягар війни, оскільки поляки обмежувалися обороною фортеці.

Майже цілий вересень велися бої поблизу Хотина, але турки не змогли взяти фортеці. 9 жовтня 1621 р. між Польщою і Туреччиною була укладена Хотинська мирна угода. Згідно з нею: кордон Польщі і Туреччини встановлювався по Дністру; турки і татари зобов’язувалися не чинити грабіжницькі походи на територію Речі Посполитої; польський уряд погодився заборонити козацькі експедиції проти Криму і Туреччини. Загалом це був вигідний для Польщі мир: ослаблена турецька імперія надовго відмовилася від планів завоювання європейських країн.

В той же час Польща не виконала навіть скромних козацьких вимог щодо виплати сталої платні, забезпечення воєнних інвалідів, виведення польського війська з Київського воєводства тощо, не кажучи вже про заборону козакам виходити в Чорне море. Підступність польського уряду, а також отримане на початку війни поранення прискорили смерть П.Сагайдачного, який помер 10 квітня 1622 р., заповівши перед цим усе своє майно українським братствам Києва і Львова.

1.7 Козацько–селянські повстання кінця XVI – початку XVII ст.

Остаточне юридичне оформлення в 70-80-х рр. XVI ст. кріпосного права та захоплення польською шляхтою українських земель, репресивні заходи проти козацтва та інші антинародні дії польської влади до краю загострили соціально – політичну ситуацію в Україні, спричинивши декілька хвиль активного протесту проти існуючих порядків.

Перше значне козацьке повстання відбулося у 1591-1593 рр. під проводом К.Косинського. Розпочавшись на Київщині здобуттям Білої Церкви, Трипілля, Переяслава, з часом воно охопило Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства. На підконтрольних територіях відбувалося масове покозачення і запровадження козацького ладу. Налякана успіхами повстанців влада кинула проти них значні сили. Зазнавши поразки від урядових військ під П’яткою (Волинь), козаки не склали зброї. У травні 1593 р. вони розпочали новий наступ. Але, залишившись без свого лідера – Косинського, якого було підступно вбито під час облоги Черкас, козаки зазнали поразки.

У 1594-1596 рр. українські землі стали ареною ще більш потужного козацького повстання під керівництвом С.Наливайка, М.Шаули та Г.Лободи. Уже навесні 1595 р. у лавах повстанців налічувалось понад 12 тис. осіб. Наприкінці 1595 – на початку 1596 рр. селянсько-козацькі виступи охопили Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля та білоруське Полісся. Селяни і міщани оголошували себе вільними і встановлювали козацький устрій. С.Наливайко у своєму листі до Сигізмунда III висунув власний проект улаштування козацтва, що передбачав передачу йому земель між Бугом і Дністром південніше Брацлава, при цьому під єдиною козацькою юрисдикцією опинялася територія від Дніпра до Дністра.

Для ліквідації загрози, що нависла над шляхетською Польщею, влада кинула проти повстанців коронне військо С. Жолкевського, яке змусило відступити козацько-селянські загони на Лівобережжя. В урочищі Солониця біля м. Лубен козацьке військо потрапило в оточення і зазнало поразки. Наливайка та шістьох соратників було відправлено до Варшави і у квітні 1579 р. після тривалих і жорстоких тортур страчено.

На початку 20-х років XVII ст. стосунки козацтва з польською владою знову загострюються. Відігравши вирішальну роль у Хотинській війні, козацтво сподівалося, що уряд визнає його як стан та збереже органи його управління на місцях, зрівняє православну церкву в правах з католицькою. Але Сигізмунд III відмовився задовольнити ці вимоги. Крім того, уряд не виплатив зароблених козаками грошей, скоротив до 5 тис. реєстр та взявся суворо контролювати умови миру з турками (1621 р.) в частині утримання козаків від походів на татарські і турецькі володіння та заборони козацького судноплавства по Дніпру і Чорному морю.

У відповідь козаки активізують втручання у турецько – татарські справи. Учасники Хотинської війни відмовляються від виконання феодальних повинностей, міщани розгортають боротьбу проти утискувачів православної віри. Намагаючись взяти під контроль перебіг подій, король зажадав скоротити до 4-х тис. реєстр та припинити походи в Крим і на Туреччину. Але ультиматум запорожці відкинули і, обравши гетьманом М. Жмайла, почали збирати сили.

Для придушення козацько-селянського руху на Київщину рушило, спустошуючи села, міста і містечка, 20-тисячне військо С. Конецпольського. 14 жовтня 1659 р. поляки зупинилися недалеко від козацького табору. 19 жовтня біля Куруковського озера (напроти сучасного Кременчука) відбулася битва в ході якої сторони зазнали великих втрат. Штурм поляками козацького табору вранці наступного дня захлинувся і коронний гетьман змушений був розпочати переговори з повстанцями. На жаль, в козацькому стані знову загострилися суперечності. Прихильники поміркованої течії, усунувши від влади М. Жмайла та передавши булаву М.Дорошенку, уклали з поляками компромісну мирну угоду. Відповідно до Куруківської угоди реєстр зростав від 3 до 6 тис., всіх повстанців амністовано, 1 тис. козаків мала дислокуватися на Запоріжжі, не допускаючи туди втікачів з панських маєтків. Козаки зобов’язувались не втручатися в релігійні справи та припинити морські походи.

Куруківська угода не відповідала інтересам більшості повсталих, які мусили повертатися в кріпацтво, спричинила нову хвилю народно-визвольного руху. Селяни та міщани, оголошуючи себе козаками, йшли на Запорожжя, де з 1628 р. організаційно оформлюється нереєстрове козацтво, незалежне від уряду Речі Посполитої. Першими його гетьманами були Іван Сулима та Левко Іванович.

На початку 1630 р. значну частину Лівобережного Подніпров’я охопило повстання очолене Тарасом Федоровичем (Трясилом). На приборкання повстанців кинуто військо Конецпольського. Польські підрозділи жорстоко розправлялися з мирним населенням сіл і міст Подніпров’я. Центральною подією тритижневого кровопролитного протистояння під Переяславом стала «Тарасова ніч», коли невеликий козацький загін проник у табір коронного гетьмана Конецпольського і винищив його особисту охорону – «золоту роту», котра складалася із 150 шляхтичів із найзначніших родів. Зазнавши значних втрат, змушені піти на переговори, поляки уклали з поміркованим керівництвом повстанців (усунений від влади Федорович повернувся на Запорожжя) компромісну угоду, яка зберігала основні вимоги Куруківської та збільшувала реєстр до 8 тис. осіб.

Успіхи козацтва у протидії польській владі, його кількісне зростання призводили до поступового усвідомлення себе окремою соціальною верствою, яка не тільки боронить власні права, а й виступає захистником загальнонаціональних інтересів. Впродовж 30-х рр. XVII ст. поруч із збройними козацтво вдається і до політичних форм боротьби. Саме протягом цього десятиліття козацтво виходить на новий рівень розуміння своєї стратегічної мети та шляхів її досягнення. Так, вже в 1631 р. у зв’язку з новим розквартируванням на Київщині польських загонів знову мало не дійшло до повстання. У 1632 р. на Корсунській раді козаки вперше висунули ідею про відстоювання своїх інтересів на Лівобережній Україні. По суті йшлося про наміри утворення козацької республіки. В серпні 1635 р. запорозькі козаки з гетьманом Іваном Сулимою захопили та зруйнували Кодацьку фортецю. І лише через зраду старшини реєстровців ця подія не переросла у нове повстання.

Справу Сулими продовжив Павло Бут (Павлюк). З обранням його на козацькій раді гетьманом (1637) розпочалося нове козацьке повстання, гаслом якого стали: боротьба з «ляхами», захист православної віри та знищення зрадників старшин-реєстровців. Враховуючи недоліки попередніх виступів, він звернувся з універсалами до жителів міст і сіл із закликом виступити проти утискувачів православ’я, подбав про озброєння новоприбулих на Січ, налагодив агітацію серед реєстровців, намагався заручитися підтримкою донських козаків. Проведені козацьким військом влітку 1637 р. рейди на Лівобережжя, Подніпров’я, здобуття Черкас та багатьох інших міст стимулювали повстанський рух.

Основна битва між ворогуючими сторонами відбулася 6 грудня 1637 р. поблизу с.Кумейки. Перевага польського війська в озброєнні, а особливо в кінноті та деякі прорахунки П. Бута вирішили долю бою під Кумейками на користь поляків. Під час переговорів керівника повстання було схоплено й відправлено до Варшави на страту. Акт капітуляції від імені повстанців під Боровицею підписав писар Війська Запорозького Б. Хмельницький.

Навесні 1638 р. повстання відновилося. Новий козацький гетьман Я.Острянин вирушив із Січі на Лівобережжя, щоб, розгромивши польські загони, унеможливити їх об’єднання. Після кількох перемог на Полтавщині, козакам самим довелося відступити до с. Жовнин, де вони більше місяця тримали оборону, очікуючи на допомогу козацьких загонів з Правобережжя. Втративши надію, повстанці змушені були капітулювати. Ухвалена сеймом «Ординація Запорозького реєстрового війська» ліквідовувала козацьке самоврядування і судочинство, скорочувала до 6 тис. реєстр, обмежувала розселення козаків Черкаським, Чигиринським та Корсунським староствами, змінювала посаду гетьмана на комісара, який обирався сеймом, зобов’язувала нереєстрових козаків повернутися до складу посполитих.

Козацькі повстання кінця XVI – перш. пол. XVII ст. відіграли важливу роль в історії українського народу. Відстоювання станових інтересів переростало в збройну боротьбу з Польщею під прапором православ’я. Прагнення позбутися кріпацтва та релігійних утисків спричиняло розширення соціальної бази: до лав повстанців залучалися селяни, міщани, представники православного духовенства. Виступи козацтва суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, сприяли накопиченню досвіду політичної боротьби та удосконаленню військового мистецтва, піднімали його до ролі провідника національно-визвольного руху.

1.8. Становище православної церкви у середині XIV – середині XVII ст.

В житті середньовічної України велику роль відігравала церква. Православна церква була основою розвитку культури українського народу.

Після татаро-монгольського нашестя резиденція митрополитів київських формально залишилася в Київі. Однак, фактично з кінця XIII вона перебралася спочатку до Володимира (на Клязьмі), а з 1325 р. в Москву. Але офіційно Київ залишався центром митрополії, а за митрополитами зберігався титул «Київський і всієї Русі». В Галицько-Волинському князівстві у 1303 р. була сформована власна Галицька митрополія, яка проіснувала з перервами протягом XIV ст. Наприкінці XIV ст. вона була ліквідована і Київська митрополія знов стала єдиною.

Таким чином, єпархія (церковна провінція) яка підпорядковувалася Київському митрополиту, опинилася розділеною між двома князівствами – Московським і Литовським. Кожна митрополія намагалася мати свого прибічника в митрополитах. Боротьба між двома державами за панування в церковній сфері привела до розколу Київської митрополії. У грудні 1448 р. собор єпископів в Москві вибрав без згоди Константинополя митрополита Іону. З цього часу православна церква в Московському князівстві стала автокефальною (незалежною від Константинополя), а наступники Іони одержували титул митрополита Московського і всія Русі. Православна ж церква в Україні залишалась під управлінням Константинопольського патріарха, який у 1458 р. освятив Київським митрополитом Григорія Болгарина. Москва не визнала його. В той же час великий князь Литовський і король Польський Казимир IV визнав повноваження Г.Болгарина. Таким чином, єдина нещодавно Київська митрополія розділилася на Київську і Московську.

Після падіння Візантійської імперії (1453 р.) значення Константинопольського патріархата, а разом з ним і православної церковної організації похитнулося. Католицька церква, використовуючи турецьку загрозу Візантії, домоглася від візантійського імператора згоди на церковну унію з Римом. Унія була оформлена рішенням Флорентійського собору 1439 р. Православні Московського князівства і Литви її не сприйняли.

Католицька церква використовувала унію для захоплення нових територій. Після захоплення Польщею Галичини і західної Волині католицькі єпископські кафедри були створені у Львові, Луцьку, Києві та інших містах. Католицька церква при підтримці держави витісняла православну церкву. З утворенням Речі Посполитої Польща проводить активну політику нейтралізації православ’я в українських землях та заміни його католицькою вірою.

На процес окатоличення українського народу впливали кілька чинників:

– окатоличення українського народу мало сприяти консолідації Речі Посполитої;

– Ватикан, розширюючи сферу впливу на сході, значно посилював свої позиції у боротьбі с протестантизмом;

– успіху католицької експансії сприяло й пануюче в житті православної церкви безладдя, яке віддзеркалювало кризові явища суспільства;

– серйозної шкоди православ’ю завдавало окатоличення й ополячення «української» еліти, що значно звужувало можливості матеріальної підтримки православ’я.

Високі духовні помисли, що раніше визначали зміст патронату над релігійними установами, в нових умовах змінилися на прагматизм та економічні інтереси.

До XV ст. православна церква у Великому князівстві Литовському відігравала значну роль. Литовська знать була православними. Але у XV ст. під впливом Польщі Великий князь, а з ним і його оточення перейшли до католицизму. Православні вже не могли займати державні посади. Правителі втручалися в церковні справи, свавільно призначаючи митрополита, єпископів, інших ієрархів. Світська влада повністю контролювала духовенство. Ще гірше діялося в низах. Місцева шляхта поводилася із священиками, як з особистою власністю, призначали їх на свій розсуд, не питаючи дозволу митрополита чи єпископа. Панство присвоювало маєтки, власність православних монастирів та окремих священнослужителів.

У Польщі ж, як підкреслює Б.Д. Лановик, у XV-XVI ст. відбувалося культурно-релігійне піднесення. Молодь здобувала вищу освіту у Краківському університеті та за кордоном. Значний вплив мали реформаторський рух, епоха Відродження. Важливу роль відігравала діяльність єзуїтів, які, зосередивши у своїх лавах відданих, добре освічених і розумних членів та заснувавши по всій Речі Посполитій цілу мережу добре оснащених колегій, не лише виховували поляків у дусі войовничого католицизму, а й привертали до себе обдаровану протестантську й православну молодь. У той час, коли польські римо–католики підготували добре вишколених, високоосвічених богословів, українське православ’я ледве животіло. За цих умов українська знать була змушена постійно вибирати між відданістю власному народу й традиціям та пристосуванням, асимілюванням у панівне суспільство та його культуру. На жаль, все частіше вона віддавала перевагу останньому. Православ’я ж, а також українська мова та звичаї пов’язувалися передусім із нижчими верствами, з народними масами, передусім селянством.

Полонізація українських земель, католицька експансія викликали занепокоєння та опір патріотично налаштованої української шляхти, заможних кіл міщанства, православного духовенства, селянства, козацтва, а також окремих магнатів. Серед останніх найбільш відзначився князь Василь – Костянтин Острозький, якого називали «некоронованим королем України», один із найбагатших та наймогутніших магнатів Речі Посполитої. Близько 1576 р. він заснував у своєму маєтку на Волині славнозвісну Острозьку академію – першу українську школу вищого рівня навколо якої згуртувалися найкращі культурно – освітні сили України. При академії діяла друкарня, де у 1581 р. з’явилося перше повне видання Біблії слов’янською мовою – так звана Острозька Біблія. Князь Острозький також заснував школи у Турові, Володимирі, протегував різноманітним українським православним інституціям.

Братства. Найбільш яскравими проявами і водночас організаційними осередками загальнонародного руху проти польсько – католицької експансії стали братства – релігійні та культурно – просвітницькі організації, які виникали при церковних парафіях в XV-XVII ст. Спочатку вони були переважно організаціями міщан, але поступово набули всестанового значення. Братства існували на членські внески братчиків, добровільні пожертви православних шляхтичів, церковників, міщан. Зокрема, шляхтянка Гальшка Гулевичівна подарувала Київському братству свій маєток під школу й шпиталь.

На перших порах братства носили релігійно – благодійницький характер: опікувалися церквою, влаштовували братські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам, організовували шпиталі тощо. Згодом вони здобули собі провідне місце в релігійному житті, ставши ініціаторами церковних реформ, залучаючи до роботи талановитих проповідників, поширюючи духовну літературу. В XVI ст., із посиленням національного гніту на українських землях, братства набули значного громадсько – політичного і національно – культурного значення. Вони активніше виступають на захист прав українського населення: звертаються зі скаргами на дії польської адміністрації до судів, посилають посольства до короля тощо.

Одним із найдавніших було Львівське братство при Успенському соборі, яке було засноване близько 1453 р. Наприкінці XVI – на початку XVII ст. братства діяли у Києві, Луцьку, Острозі та інших містах України. Вони підтримували між собою тісний зв’язок і намагалися поширити ідеї на інші регіони, з цією метою обмінювалися статутами, запрошували кращих проповідників. За кількістю членів братства були невеликими і нараховували, як правило, до кількох десятків чоловік. Однак діяльність цих невеликих організацій була надзвичайно ефективною. У XVII ст. велику роль у національно – культурному житті українського народу відіграло Київське братство, засноване в 1615 р. при Богоявленському монастирі. Воно одразу стало головним консолідуючим центром для всієї України. До Київського братства крім київських міщан і української шляхти, вступило також і Запорозьке Військо на чолі з Петром Сагайдачним.

Історики вважають, що братства відіграли вирішальну роль у духовному житті українського суспільства. З кінця XVI ст. братства розгорнули активну культурно – освітню діяльність. Вони організовували навчальні заклади, в яких навчали грамоті дітей, причому рівень викладання був достатньо високий. Вже перша Львівська братська школа (відкрита у 1585 р.) мала елементи вищої освіти. В ній навчалися діти як заможних, так і бідних батьків, сироти. У 1615 р. на кошти вже згадуваної Гальшки Гулевичівни відкрилася братська школа у Києві. Архімандрит Києво – Печерської лаври Петро Могила після свого вступу до братства та відкриття школи при лаврі у 1632 р. об’єднав їх у Київську колегію – майбутню Києво–Могилянську академію. На початку XVII ст. братські школи існували по всій Україні.

Важливою сферою діяльності великих братств, зокрема Львівського братства, було книгодрукування. Коли до Львова приїхав І.Федоров – друкар, якого вигнали з Москви за спроби використати нову техніку книгодрукування, – братство допомогло йому заснувати друкарню. У 1574 р. з’являється його перша книга «Апостол». На початку 1580 років, коли кредитори стали погрожувати Федорову, що відберуть у нього друкарню, її викупило Львівське братство, перетворивши місто на центр православного друкування.

Своєю подвижницькою діяльністю братства сприяли культурно – національному відродженню України наприкінці XVI ст. Водночас братський рух мав і ряд проблем: по – перше, не було стабільних організаційних форм та узгоджених дій між окремими братствами; по – друге, постійно не вистачало коштів; по – третє, братства втручалися у внутрішні справи церкви, чому різко противилися православні ієрархи. Саме суперечки з вищим духовенством стали одним із чинників укладення Берестейської унії.

1.9 Берестейська унія і її вплив на українське суспільство

З моменту розколу християнства у 1054 р. на православну та католицьку церкви ідея об’єднання (унії) завжди знаходила своїх прихильників. Однак, якщо православні вважали, що унія можлива лише за відмови Римського Папи від ієрархічної першості в християнській церкві, то основною вимогою католиків було визнання православними зверхності Папи.

Спроби реалізувати ідею унії, підкреслює О.Бойко, робилися не один раз. Після церковного розколу слабша православна церква через критичні обставини все частіше звертається за допомогою до Заходу, до католицької церкви. Так сталося у 1274 р., коли в Ліоні була підписана між церковна унія спрямована проти монголо-татарської загрози, так було і у 1439 р. у Флоренції, коли Константинополь прагнув заручитися підтримкою західного світу в боротьбі з турками. Хоча ці унії не були тривалими, вони підтримували ідею об’єднання церков.

Після укладення Люблінської унії популярність ідеї уніатства в Речі Посполитій посилилася. На думку Б. Лановика, для цього склалися відповідні умови.

По-перше, кризовий стан православної церкви на Україні (занепад церковної дисципліни, непорозуміння між церковними братствами та ієрархією, зменшення матеріальної підтримки тощо), привів її керівників до переконання, що унія з авторитетною і організованою католицькою церквою забезпечить серед православних порядок та дисципліну, а отримання ними рівного з католицькими ієрархами статусу (в тому числі й місць в сенаті) сприятиме зростанню їхнього авторитету. При цьому варто звернути увагу на те, що втручання у релігійні справи братств, які створювалися при церквах, було зумовлено, передусім діями українських православних ієрархів. Активно протидіючи окатоличенню та ополяченню українців, братства спробували взяти під контроль церковне життя та діяльність православної ієрархії, яка займала непослідовну позицію. Ці дії братств підтримала Константинопольська патріархія, яка у 1586 р. надала Львівському Успенському братству права ставропігії (церковно – правовий імунітет від місцевої церковної ієрархії та безпосередня залежність від патріаршої влади) і доручила нагляд за єпископами та духовенством. Втручання у справи церкви світської влади, братств (спроби тлумачення Святого Письма, усунення священиків тощо) викликали невдоволення серед вищого православного духовенства. Поступово у частини ієрархів визріває думка про доцільність унії з католиками.

По-друге, прийняття унії, на думку деяких українських єпископів, мало вирішити проблему колонізації та окатоличення православних українців, тому що ставши частиною єдиної церкви, вони отримали б повну рівноправність у Речі Посполитій.

По-третє, унію активно підтримували польські можновладці, які сподівалися, що вона прискорить остаточну інтеграцію українських земель до складу Речі Посполитої.

По-четверте, унії також сприяло прагнення католицької церкви відновити втрати, завдані реформаційним рухом, за рахунок розширення своїх впливів та володінь на Сході.

Першим думку про необхідність укладення церковної унії з Римом висловив у 1590 р. львівський православний єпископ Гедеон Балабан. Він був невдоволений постійними суперечками з братством, а ще більше – втручанням константинопольського патріарха, що передав братчикам функцію контролю за православною церквою. З нею погодилися єпископи К.Терлецький з Луцька, Д.Збируйський з Холма, Л.Пелчицький з Турова, а згодом – М.Копистенський з Перемишля, І.Потій з Володимира і навіть сам митрополит М.Рогоза. Підготовку до реалізації своєї ідеї змовники проводили таємно з огляду на неприязнь до неї суспільства, передусім з боку братств. Узгодивши до 1595 р. з представниками польського короля та католицької церкви основні питання про збереження традиційної православної літургії та обрядів, право священиків брати шлюб тощо, вони погодилися на об’єднання православної церкви з католицькою. Наприкінці 1595 р. папа Клемент VIII проголосив офіційне визнання унії та гарантовані права і привілеї української церкви.

Коли стало відомо про наміри православних єпископів, українська громада вибухнула від обурення. Навіть князь В.Острозький, який досі, в принципі, не відкидав ідею об’єднання, був обурений тим, що єпископи самі, без участі духовенства і мирян та без узгодження з рештою православної церкви, пішли на унію з католиками. Розпочалася активна агітація проти унії. Єпископи Балабан та Копистенський від неї зреклися та оголосили про свою незгоду з тими хто домовився про унію.

Для остаточного вирішення проблеми у жовтні 1596 р. у м.Бересті був скликаний православний церковний собор. Однак єдиний собор так і не відбувся. Духовенство відразу поділилося на два окремі і ворожі собори: уніати зібралися окремо від православних. Православні тричі зверталися до уніатів з проханням прибути на об’єднаний собор, але відповіді не отримали. В свою чергу вони не приєдналися до католицької частини собору.

Розкол став реальністю. Представник Константинопольського патріарха Никифор позбавив сану київського митрополита М.Рогозу та п’ять православних владик, які приєдналися до Риму. У свою чергу уніатський собор публічно проголосив унію, піддав прокляттю владик, які до неї не пристали, і учасників Православного собору та затвердив акт про об’єднання церков і утворення греко – католицької церкви.

Основні умови Берестейської унії:

– прийняття католицької догматики про чистилище, походження Духа Святого від Бога – Отця та Бога – Сина;

– визнання зверхності Папи Римського як першоієрарха всієї християнської церкви;

– збереження православної візантійської обрядовості та старого (юліанського) календаря;

– проведення богослужінь церковнослов’янською мовою;

– виборне право на заміщення митрополичої та єпископської кафедр із наступним затвердженням обраних духовних осіб світською владою;

– збереження за нижчим духовенством права одружуватися, на відміну від обов’язкової безшлюбності латинського духовенства;

– підтвердження східних принципів організації чернечого життя;

– зрівняння у правах руського духовенства з латинським у Речі Посполитій: звільнення від сплати податків, право займати державні посади, надання єпископам прав сенаторів;

– навчання у школах і семінаріях на українських та білоруських землях повинно проводитися грецькою та слов’янською мовами;

– підпорядкування братств єпископам.

Наслідки унії: Берестейська унія глибоко розколола українське суспільство, посилила позиції католиків і послабила православний табір. Водночас становище самих греко – католиків було досить хитким. Православні вбачали в уніатах зрадників, а католики не вважали їх повноцінними громадянами. До того ж католики не виконали значної частини своїх обіцянок, які було зроблено уніатами на Берестійському соборі, вони розглядали греко-католицьку церкву як засіб поширення власного впливу, а не як самостійну церковну організацію.

Під приводом впровадження унії польська шляхта і католики розгорнули широкий наступ на православну церкву:

– тих, хто не хотів переходити в унію поляки переслідували, виявляли зверхнє ставлення до них, називали схизматиками (з точки зору католицької церкви результатом Великої схизми став розкол християнської держави у 1054р.);

– діяльність православної церкви в Речі Посполитій було заборонено;

– закривалися православні храми та парафіяльні школи, що діяли при них;

– православні монастирі та церкви передавалися католикам та уніатам;

– заборонялося будувати церкви і школи, здійснювати культові відправи;

– жорстоко придушувалося будь – які спроби спротиву з боку міщан і православного духовенства.

Тобто, фактично відбулося не рівноправне об’єднання церков, а підкорення православ’я католицькій церкві. За цих умов помітно активізували свою діяльність братства, їх представники та українські шляхтичі – патріоти. Проти церковної унії виступили народні маси, частина знаті на чолі з князем В.Острозьким (1527-1608 рр.), братства. Це змусило Польщу в 1632 р. знову дозволити легальне існування православної церкви.

3.10 Церковна реформа Петра Могили

У 1632 р. київським митрополитом став Петро Могила. Для відновлення авторитету православної церкви Петро Могила розпочав поступове проведення реформи церкви, першим кроком якої стало налагодження суворої дисципліни з – поміж ченців і духовенства. Для нагляду за церковним життям Петро Могила запровадив посади двох митрополичих намісників. Контроль за духовним життям повинні були здійснювати єпархіальні собори.

Перешкодою у реорганізації церкви було право магнатів втручатися у справи церкви в межах їхніх володінь. Крім того, із розвитком братств в Україні посилився вплив мирян на церковні справи, часто братства підпорядковували собі духовенство. Петро Могила вважав неприпустимим, щоб влада мирян перевершувала владу духовенства.

Зміни, що відбувалися в церковному житті, були закріплені в кількох книгах. Важливою подією стала поява твору «Православне сповідання віри», написаного настоятелем Києво-Печерського монастиря Ісайєю Трохимовичем за активної участі Петра Могили. Твір, у якому викладалися основи православної віри, було схвалено константинопольським патріархом та затверджено собором східних патріархів у Яссах. Перекладене багатьма мовами, «Православне сповідання віри» поширювалося не лише в православних країнах, а й серед католиків і протестантів. Сам Петро Могила був автором двох надзвичайно важливих церковних книжок – «Служебника» й «Требника».

«Служебник» собором 1629 р. був проголошений як обов’язковий для кожного священика. У ньому подавалися уточнені повні тексти Богослужб – уранішніх, обідніх (літургій), вечірніх.

«Требник» вийшов друком у Лаврській друкарні 1646 р. Він містив докладний опис і порядок здійснення найрізноманітніших Богослужб (треб), таких як вінчання, хрещення, похорон, освячення нової хати, молебні з приводу неврожаю, хвороб, подорожей, початку навчання тощо.

Петро Могила зібрав навколо себе освічене духовенство, яке взяло у свої руки церковні справи, усунувши становище, за якого освічені братчики вирішували різні релігійні питання. Свою роль у врятуванні православної церкви у найбільш скрутні для неї часи братства виконали. Нові часи вимагали консолідації церкви.

Значення діяльності Петра Могили, спрямованої на розбудову церковного й культурного життя України, важко переоцінити. Недарма час, протягом якого Могила був митрополитом, називають Могилянською добою. За визначні заслуги перед Українською православною церквою 12 грудня 1996 р. Петро Могила був канонізований – визнаний Святим.

1.11 Розвиток культури (друга половина XIV – перша половина XVII ст.)

Освіта. Іноземний гніт аж ніяк не сприяв розвитку культури в Україні. Після Кревської унії відбулася зміна політичної орієнтації частини правлячих кіл Литви, які пішли на зближення з католицькою Польщею. За цих умов почалося поступове витіснення польською культурою і католицькою церквою православної церкви і староруської культури з державної сфери і суспільного життя.

Разом з тим, на українських землях продовжувався розвиток освіти. Початкові школи існували у великих містах, при великих церквах та монастирях. А також у маєтках деяких магнатів. Відомо, що такі школи існували на Волині ще в ХІІІ ст., у Києві – у ХІV ст. Дітей в школі вчили читати й писати та церковному співу. Як підручники використовувалися «Часослов» і «Псалтир».

Багато української молоді навчалося у Київському університеті. Через Польщу прогресивні ідеї проникали в Україну. Зі свого боку українська культура збагачувала польську. Вихідці із України навчалися також в інших університетах Європи. Так, у списках Падуанського університету (Італія) XVII ст. було понад 2 тис. українців. Деякі залишалися там працювати. Зокрема, Юрій Котермак із Дрогобича (Юрій Дрогобич) закінчив Краківський і Болонський університети. Став доктором філософії. А згодом медицини. У 1481 р. він був обраний ректором Болонського університету. Створював наукові праці з астрономії. У 1483 р. в Римі вийшла друком його книга «Прогностик» – про розташування небесних тіл. У ній зокрема, висловлювалася думка про можливість передбачення погоди на основі спостережень за небесними світилами.

Першим вищим навчальним закладом в Україні була Острозька Академія, заснована близько 1576-1580 рр. У маєтку князя Костянтина-Василя Острозького на Волині. Першим ректором академії був український шляхтич з Поділля Герасим Смотрицький.

Працювали в академії випускники європейських університетів. Відомі культурні діячі Іван Федоров, Андрій Римша , Василь Суразький, Дем’ян Наливайко, Іван Вишенський, ієромонах Кіпріан. В Острозі викладалися «сім вільних наук»: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Провідне місце в програмі навчання посідало вивчення трьох мов: слов’янської, грецької та латини. Острозька академія, як і всі школи того часу, мали переважно гуманітарну спрямованість. З академією пов’язані імена багатьох політичних та релігійних діячів, серед яких були Петро Сагайдачний, Іов Борецький, Мітелій Смотрицький. Зі смертю К.Острозького (1608 р.) академія поступово почала занепадати.

Культурному піднесенню України наприкінці XVI-на початку XVII ст, зокрема розвитку освіти, сприяли братства.

За структурою братства нагадували міські ремісничі цехи, мали власні структури, у яких передбачалися регулярне проведення зборів, виборність старшини і прийняття присяги. Існували братства на членські внески братчиків і пожертвування. Братства організовували друкарні, де видавали церковні книги, засновували школи, у яких навчання велося українською мовою. Особливо відомими були Успенське братство у Львові (1585 р.), Київське Богоявленське братство (1615 р.), Луцьке Чеснохрестське братство (1617 р.).

На початку XVII ст. братські православні школи Львова, Києва, Луцька взяли на себе роль національно-культурних просвітницьких закладів. Перша братська школа була відкрита у Львові в 1585 р. У 1615 р. на кошти Гальшки Гулевичівни відкрилася братська школа у Києві, першим ректором якої був Іов Городецький. Викладання предметів у школах велося рідною мовою, а двері шкіл були відчинені для всіх бажаючих, незалежно від походження або соціального становища. На базі Київської братської школи Києво-Печерського монастиря виникла Києво-Могилянська академія.

Києво-Могилянська академія. У 1631 р. архімандрит Києво-Печерської Лаври Петро Могила заснував при лаврі школу вищого типу, яку через рік було об’єднано з Київською братською школою і названо Києво-Могилянською колегією (з 1701 р. – Київська академія). Ця школа, зберігаючи національні традиції, прийняла програму і методи західноєвропейських університетів. Викладання велося латинською мовою. Курс навчання тривав 12 років. В академії було вісім класів, а кількість предметів перевищувала 30. Основу навчання складали «сім вільних наук», які поділялися на «тривіум» (граматика, риторика, діалектика) і «квадріум» (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Усі вищі науки в Києво-Могилянській академії, як і скрізь у Західній Європі, викладалися латиною. Проте дбали тут і про належне знання української мови. Нею писалися літературні твори і наукові трактати, вірші, літописи тощо.

Києво-Могилянська академія довгий час була єдиним вищим всестановим навчальним закладом України і всього православного світу.

Книгодрукування. Значну роль у культурному житті України відіграло зародження наприкінці XV ст. друкарства. Перші богослужебні книги («Часослов», «Псалтир» та ін.), які були надруковані кирилицею східнослов’янською мовою, вийшли у 1491 р. в Краківській типографії майстра Швайпольта Філя. Це було початком друкування слов’янських книг кириличним шрифтом. Першодруки українських книг церковнослов’янською мовою поширювалися на українських землях.

У наступні роки друкарська справа стала розповсюджуватися на українських землях. Точна дата початку книгодрукування в Україні не відома. Першим друкованим твором вважається «Апостол», виданий 1574 р. у Львові Іваном Федоровим. Найновіші дослідження свідчать. Що перша українська друкарня ймовірно існувала у Львові ще за століття перед тим. Багатий львівський міщанин Степан Дропан 1460 р. подарував церкві Св. Онуфрія і монастиреві при ній свою власну друкарню, яку польський король Казимир IV підтвердив привілеєм 1469 р.

1574 р. у Львові у друкарні Федорова вийшов перший український друкований підручник «Буквар». Іван Федоров під час перебування в Острозі, куди його запросив князь Острозький, видав «Новий Завіт» (1580 р.) і справжній шедевр з-поміж стародруків Острозьку Біблію (1581 р.). Це було перше повне друковане видання Біблії слов’янською мовою.

З-поміж перших українських книжок були граматики (підручники для вивчення мов): «Адельфотес» (1591 р.) та «Граматика словенська» (1596 р.) «Адельфотес» – греко-слов’янська граматика, складена у львівській братській школі. «Граматику словенську» видав у Вільні український вчений Лаврентій Зизаній. Він був також автором «Лексиса» – першого українського друкованого словника, де церковнослов’янські слова перекладалися українською мовою. Чималий вплив на розвиток української науки й шкільництва мала «Граматика» Мілетія Смотрицького, що вийшла друком 1619 р. Протягом двох століть вона залишалася основним підручником граматики в школах України, Білорусії, Болгарії та Сербії.

Важливим осередком національної культури на Наддніпрянщині на початку XVII ст. стала Києво-Печерська лавра, її архімандрит Є. Плетенецький заснував друкарню і видав у 1616-1624 рр. кілька значних творів, до яких написав передмови. Головним друкарем у Лаврі був Памбо Беринда, який вніс значний вклад у розвиток науки і мистецтва. Він підготував перший друкований український словник. Став одним із зачинателів шкільної драми.

Література. У XIV-першій половині XVI ст. на українських землях зберігалася давня традиція літописання. Найвизначнішими тогочасними літописними творами були «короткий Київський літопис» XIV-XV ст. і так звані «західно руські» літописи. У цих літописах значне місце присвячено боротьбі українського народу проти турецької навали, описуються героїчні дії князя К.Острозького у цій боротьбі.

Серед церковно-літературних творів найбільш поширеними були: послання, «слова», житія святих тощо. Видатною літературною пам’яткою був «Києво-Печерський патерик». Поряд із житіями ченців і розповідями на релігійні теми в ньому міститься чимало фактів з тогочасного суспільного життя, побуту ченців тощо.

Поряд з церковною розвивається і світська література. У відомому збірнику «Ізмарагд» вміщено близько ста «слів» переважно на морально-побутові теми, про книжну мудрість, про повагу до вчителів, про доброчинність і гріхи, про багатих і бідних тощо.

Наприкінці XVI – першій половині XVII ст. набуває розвитку полемічна література, спрямована проти полонізації українського народу, насадження католицизму та унії. Одним з найвідоміших письменників-полемістів був ректор Острозької школи Герасим Смотрицький. Найбільш відомим його твором є трактат «Ключ царства небесного» (1587 р.), у якому лунало звернення до українського та білоруського народів стати на захист національних традицій. Значне місце в українській полемічній літературі кінця XVI ст. належить Стефану Зизанію, Мелетію Смотрицькому. Вершиною ж полемічної літератури стала творчість Івана Вишенського. У своїх посланнях з Афону в Україну («Послание до всех обще в Лядской земли живущих», «Обличение диавола-миродержца» та ін.) він різко виступав проти польсько-католицької реакції.

У 1621 р. митрополит Іов Борецький від імені «народу російського» склав трактат «Протестація», суть якого полягала в наступному: український та білоруський народи мають право на свою церкву та віру; не можна насильно насаджувати унію, переслідувати та пригнічувати православних у Речі Посполитій. «Протестація» є пам’ятником полемічної літератури і мала велике значення для визвольного руху українського народу.

До сьогодні збереглося близько 200 пам’яток полемічної літератури, які відтворюють заклик до збереження унікальної національної і культурної спадщини українства.

Архітектура і живопис кінця XIV-першої половини XVII ст. значною мірою продовжували традиції мистецтва попередньої епохи. Разом з тим запроваджуються й нові елементи. Виникають замки цілком побудовані з каменю або цегли, підсилені мурованими вежами, бійницями для обстрілу підступів до стін. Подібне оборонно-замкове будівництво було зумовлене неспокійним часом боротьби з Ордою. В образотворче мистецтво у цей період активно проникають народні мотиви. До кращих зразків тогочасного малярства відносяться сюжети композиції «Різдва-Христового» й «Успіння Богородиці», стінопису Кирилівської церкви в Києві (XIV ст.) та ін.

Найхарактернішою особливістю малярства XIV-XVI ст. був розпис іконостасів. Митці малювали переважно на липових дошках, дбаючи про виразність картин, їх простоту та ідейний зміст. Центрами живопису були Києво-Печерська лавра, а також міста Львів, Перемишль та інші.

Плідно працювали в Україні художники-графіки. Які майстерно оформляли книги графічними мініатюрами.

Розвиток народної творчості українців відбувався на основі давньоруських фольклорних традицій. Народною мовою творилися прислів’я приказки, казки тощо. Незважаючи на переслідуванні з боку церкви, зберігалися народні обряди: колядування, щедрування, свято Купала та ін.

У XV ст. зароджується епічна поезія українського народу – історичні пісні та думи. Виконували їх народні співці-кобзарі. Виникнення дум пов’язане із зародженням козацтва та етнічною давньоруською традицією. Одна з найважливіших і найстаріших – дума про козака Голоту. Кобзарі виконували думи у супроводі гри на кобзі-бандурі або лірі. Підносяться хорова музики і танцювальні жанри (гопак, козачок тощо).

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ЛИТВИ І ПОЛЬЩІ (СЕРЕДИНА XIV – ПЕРША ПОЛОВИНА XVII СТ.) Ослаблені монголо-татарськими нападами, роздроблені на окремі князівства українські землі на початку XIV ст. стали об’єктом експансії сусідніх держав. Пере

 

• 14:21 05 Июля 2016
  Российско-китайский медуниверситет откроет магистерскую программу по TCM
• 01:21 05 Июля 2016
  На форуме МГУ Россия и Китай обсудят научно-образовательное сотрудничество
• 11:00 04 Июля 2016
  Реморенко: "ЕГЭ-туризм" в России сходит на нет
• 10:52 04 Июля 2016
  Летняя российско-австрийская школа откроется в Москве
• 15:31 01 Июля 2016
  В СПбГУ могут воссоздать географический факультет

Заказать уникальную работу