База знаний студента. Реферат, курсовая, контрольная, диплом на заказ

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ІНСТИТУТ ПІДПРИЄМНИЦТВА ТА ПРАВА

КУРСОВА РОБОТА

з навчальної дисципліни:

«Господарсько-процесуальне право України» на тему:

«ВИКОНАВЧЕ ПРОВАДЖЕННЯ – ЯК ЗАКЛЮЧНА СТАДІЯ ГОСПОДАРСЬКОГО СУДОВОГО ПРОЦЕСУ»

Виконала:

Студентка 5 курсу

Юридичного факультету

Заочного відділення

Савчук Олена Павлівна

Гр. Юз-105

Перевірила:

Доцент Степанова Т.В.

Одеса 2010

ПЛАН

Вступ

1.  Загальні умови виконання судових рішень.

2.  Наказ господарського суду.

3.  Учасники виконавчого провадження.

4.  Характеристика виконавчого провадження.

5.  Відстрочка або розстрочка виконання, зміна способу та порядку виконання рішення, ухвали, постанови.

6.  Поворот виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду.

7.  Оскарження дій органів Державної виконавчої служби.

Висновки

Література

Додатки

Вступ

 

Актуальність теми дослідження: Головним конституційним обов’язком України на шляху розбудови правової демократичної держави є утвердження та забезпечення прав і свобод людини та їх гарантії, що визначають зміст і спрямованість діяльності держави та захищаються судом.

Судові рішення, відповідно до статті 124 Конституції України, є обов’язковими до виконання на всій території України.

Примусове виконання рішень судів покладено на державну виконавчу службу, яка входить до системи Міністерства юстиції України, і після набрання чинності Законом України «Про державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР, реформована із судових виконавців в окрему службу державного виконання в системі органів виконавчої влади.

Завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених Законом України «Про державну виконавчу службу», адже невиконання будь-якого рішення підриває авторитет органів законодавчої, виконавчої і судової влади, що ускладнює виконання ними повноважень, встановлених Конституцією і законами України.

З введенням у дію з 1 липня 1999 року Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606-XIV державній виконавчій службі надаються широкі процесуальні повноваження. Цей закон визначає умови і порядок виконання рішень судів і інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх в добровільному порядку.

Таким чином, викладене вище зумовлю актуальність дослідження курсової роботи.

Об’єктом дослідження курсової роботи є чинне цивільно-процесуальне та господарсько-процесуальне законодавство України.

Предмет дослідження – процесуальні питання, пов’язані з виконанням рішень у господарських справах.

Методологічну і методичну основу дослідження становлять сучасні теорії господарського процесу. Означені проблеми відображено у публікаціях Грек Бориса, Костенко Лесі, Довженко С., Пащенко О.О. і ряду інших авторів.

Дослідження здійснене на основі системного підходу з використанням таких методів: структурного аналізу, методу прогнозування, порівняльного.

Для розв’язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, абстрагування, конкретизація, моделювання, спостереження.

Метою курсової роботи є дослідження процесуальних питань, пов’язаних з виконанням рішень у господарських справах.

Метою роботи зумовлене виконання таких завдань:

визначити теоретичні засади дослідження виконання рішень у господарських справах;

охарактеризувати особливості звернення судового рішення до примусового виконання;

дослідити повноваження органів державної виконавчої служби та суду, пов’язані з виконавчим провадженням по примусовому виконанню рішень.

1. Загальні умови виконання судових рішень

 

Метою господарського процесу є встановлення взаємовідносин сторін, винесення і виконання законного та обґрунтованого рішення з господарського спору. Тому господарське процесуальне провадження охоплює всі питання, пов’язані як з розглядом, вирішенням господарських спорів, так і з виконанням рішень господарського суду.

Вступивши в законну силу, рішення господарського суду набувають якості обов’язковості і «виконавчості», внаслідок чого сторони зобов’язані діяти згідно з приписом рішення.

Виконання рішення господарського суду є завершальною і важливою стадією господарського процесу.

Реальний захист відновлення порушених суб’єктивних прав юридичної особи, громадянина-підприємця можуть бути забезпечені лише тоді, коли боржник добровільно підкоряється рішенню господарського суду або буде примушений до цього компетентними органами, коли буде виконане рішення господарського суду. Кожне рішення господарського суду повинно бути виконане у встановленому законодавством порядку, тобто реалізоване для досягнення тієї мети, про яку дбала зацікавлена організація, коли зверталася до господарського суду. В іншому випадку звернення до цього органу виявилося б непотрібними витратами коштів, сил, часу сторін і господарського суду, оскільки захист прав є не що інше, як його реальне, в необхідних випадках — примусове здійснення. Тому в рамках господарського процесу регулюються і здійснюються не тільки правовідносини по розгляду й вирішенню господарських справ, але й по виконанню прийнятих рішень.

Примусове виконання судових рішень забезпечує їх сталість, гарантує здійснення справ, визнаних рішенням господарського суду, і виконання підтверджених ним обов’язків. Виконавче провадження — це стадія господарського процесу, в якому спеціальні органи держави провадять примусове здійснення справ суб’єктів господарювання, які підтверджені рішенням господарського суду.

Як стадія господарського процесу виконання судових рішень здійснюється в процесуальній формі, та порядок діяльності органів виконання заздалегідь приписаний законом. Зацікавленим особам забезпечена можливість брати участь у виконавчому провадженні, при цьому їм надані певні процесуальні права.

Чітке і своєчасне виконання всіх рішень господарського суду робить діяльність його органів ефективною. Саме тому провадження по виконанню судових рішень має важливе значення і за своєю суттю є заключною стадією господарського процесу з конкретної справи.

Рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов’язковими на всій території України.[1]

Виконання рішення господарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом. Пред’явленням наказу до виконання порушується виконавче провадження.

Провадження по виконанню рішень будь-якого юрисдикційного органу має важливе значення в механізмі захисту прав. Помилки, які допущені на цьому заключному етапі захисту права, можуть звести нанівець попередню діяльність правоохоронного органу і призвести до зворотнього результату — порушення суб’єктивних прав сторін, які сперечаються. Тому примусове здійснення порушеного або оспорюваного права знаходиться під контролем суду, одночасно є заключною стадією провадження в юрисдикційному органі.

Виконання рішення господарських судів регламентуються нормами Господарського процесуального кодексу України (ст.ст. 115—122), Законом України “Про виконавче провадження”, Інструкцією про проведення виконавчих дій та іншими нормативно-правовими актами.

Необхідно відрізняти примусове виконання рішення господарського суду відносно боржника від стадії виконавчого провадження, яка складається з низки процесуальних дій, зокрема видачі наказу, який може і не бути подано до виконання у зв’язку з добровільним виконанням рішення; видачі дубліката наказу, якщо останній втрачено; відстрочки, розстрочки, зміни одного способу та порядку виконання іншим, повороту виконання рішення та інше. Названі дії пов’язані з виконанням рішення незалежно від того, яким чином воно виконується — добровільно чи примусово.

Вказані дії мають одну мету — реальне забезпечення захисту дійсно порушеного або оспорюваного права. Вони становлять самостійну і заключну стадію господарського процесу. Норми, які регулюють провадження в господарському суді, становлять самостійний інститут господарського процесуального законодавства.

2. Наказ господарського суду

Виконання рішення господарського суду здійснюється, як правило, за участю сторони, на користь якої воно винесено. Накази про стягнення грошових сум разом із рішенням видаються стягувачеві або надсилаються йому рекомендованим чи цінним листом. Накази про стягнення грошових сум до бюджету надсилаються або видаються господарським судом місцевим органам податкової служби для виконання у встановленому порядку через установи банку. Решта наказів виконується державними виконавцями. Якщо судове рішення прийнято на користь декількох позивачів, або проти декількох відповідачів, або якщо виконання повинно бути проведено в різних місцях, видаються накази із зазначенням тієї частини судового рішення, яка підлягає виконанню за даним наказом (ст. 116 ГПК України).

Згідно зі ст. 117 ГПК України у наказі господарського суду має бути зазначено:

найменування господарського суду, номер справи, дата прийняття рішення,

дата видачі наказу та строк його дії;

резолютивна частина рішення;

найменування стягувача і боржника, їх адреси, номери рахунків у банках.

Виконавчий документ повинен суворо відповідати вимогам ст.19 Закону України «Про виконавче провадження». Так, відповідно до зазначеної норми статті, у виконавчому документі повинні бути зазначені:

назва документа, дата видачі та найменування органу, посадової особи, що видали документ;

дата і номер рішення, яким видано виконавчий документ;

найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб'єкта господарської діяльності стягувача та боржника за його наявності (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника за його наявності (для фізичних осіб - платників податків), а також інші відомості, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, такі як дата і місце народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника тощо;

резолютивна частина рішення;

дата набрання чинності рішенням;

строк пред'явлення виконавчого документа до виконання.

Виконавчий документ має бути підписаний уповноваженою посадовою особою і скріплений печаткою. Законом можуть бути встановлені також інші додаткові вимоги до виконавчих документів.

Якщо рішенням господарського суду встановлюється відстрочка або розстрочка виконання, в наказі зазначається, з якого часу починається перебіг строку його дії.

Виданий стягувачеві наказ може бути пред’явлено до виконання не пізніше трьох років з дня прийняття рішення, ухвали, постанови або закінчення строку, встановленого у разі відстрочки виконання судового рішення або після винесення ухвали про поновлення пропущеного строку для пред’явлення наказу до виконання. У цей строк не зараховується час, на який виконання судового рішення було зупинено (ст. 118 ГПК).

Господарський суд може видати дублікат наказу (ст. 120 ГПК) у разі його втрати, якщо стягувач звернувся із заявою по це до закінчення строку, встановленого для пред’явлення наказу до виконання. До заяви про видачу дубліката наказу мають бути додані довідка установи банку, державного виконавця чи органу зв’язку про втрату наказу; при втраті наказу стягувачем; довідка стягувача, підписана керівником чи заступником керівника та головним (старшим) бухгалтером підприємства, організації, що наказ втрачено і до виконання не пред’явлено. Про видачу дубліката наказу виноситься ухвала.

Досить часто державному виконавцю доводиться виносити постанову про відмову в прийнятті до провадження виконавчого документа та відмову у відкритті виконавчого провадження у примусовому виконанні.

Нажаль, досить часто підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження стає елементарне нехтування стороною виконавчого провадження (зазвичай – стягувачем) вимог діючого законодавства. Сторони реалізують права та обов’язки у виконавчому провадженні самостійно або через представників.[2] В цьому випадку, повноваження представників мають бути підтверджені довіреністю. Досить часто стягувачі надсилають лише копії довіреностей представників, які не засвідчені належним чином. Непоодинокі випадки, коли державному виконавцю надсилають належним чином засвідчені довіреності, в яких не зазначено право представника представляти права та законні інтереси стягувача саме в процесі виконавчого провадження. Враховуючи п.7 ст. 26 Закону «Про виконавче провадження», державний виконавець за таких обставин відмовляє у відкритті виконавчого провадження.

Згідно з ст.18 Закону України «Про виконавче провадження», державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа. Іноді сторона виконавчого провадження – стягувач надає державному виконавцю лише ксерокопію виконавчого листа (наказу), навіть засвідчену у встановленому порядку. Але, за таких обставин державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження згідно з п.6 ч.1 ст.26 Закону «Про виконавче провадження», а саме, на підставі «невідповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим ст.19 Закону «Про виконавче провадження» та роз’яснює стягувачу стягувачу право на звернення до суду чи іншого органу (посадової особи), які видали виконавчий документ, про приведення виконавчого документа у відповідність із вимогами статті 19 Закону.

Ще однією підставою відмови у відкритті виконавчого провадження є відсутність у виконавчому документі зазначення строку його пред’явлення до виконання. Так, відповідно до ч.1 ст. 251 ЦК України, «Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення». Тож, якщо у виконавчому документі відсутній строк пред’явлення до виконання, керуючись п.6 ч.1 ст.26 Закону «Про виконавче провадження», державний виконавець виносить постанову про відмову у відкритті виконавчого провадження .

Непоодинокі випадки ухвалення судового рішення проти кількох відповідачів, отже видання судом кількох виконавчих листів. В кожному виконавчому документі повинно бути точно зазначено яку частину судового рішення треба виконати за кожним виконавчим провадженням. [3]Державному виконавцю надсилають на виконання виконавчі документи без зазначення, яку частину судового рішення треба виконати відносно кожного боржника. За таких обставин, згідно з п. 7 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження», державний виконавець зобов’язаний відмовити у прийнятті до провадження виконавчого документа та у відкритті виконавчого провадження у примусовому виконанні.

Зустрічаються такі порушення вимог ст.19 Закону України «Про виконавче провадження», як не зазначення у виконавчому документі місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб) стягувача та боржника, строк пред’явлення для виконання виконавчого документа, дата набрання чинності рішенням. Виконавчий документ має бути підписаний та посвідчений печаткою. Кожен сотий виконавчий документ не відповідає даним вимогам – відсутня печатка суду, підпис уповноваженої особи (судді). У виконавчому документі іноді не зазначають дату видачі, що призводить до відмови в прийнятті виконавчого провадження. Іноді у виконавчому документі не визначено розмір суми, яка підлягає виплаті, що також виключає здійснення виконавчого провадження.

На мою думку, обов’язковим має бути зазначення судом у виконавчому документі коду ЄДРПОУ (для юридичних осіб) або ідентифікаційного коду (для фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності) який надає державному виконавцеві ідентифікувати боржника серед багатьох інших суб’єктів господарювання.

3. Учасники виконавчого провадження

Згідно із Законом України “Про виконавче провадження” примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України. Відповідно до Закону України “Про державну виконавчу службу” примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби та інші органи, організації і посадові особи, які здійснюють виконавчі дії у випадках, передбачених Законом “Про виконавче провадження”.

У виконавчому провадженні беруть участь державні та інші органи й посадові особи, до компетенції яких входить примусове виконання рішень господарського суду, і сторони (стягувач і боржник).

Учасниками виконавчого провадження є державний виконавець, сторони, представники сторін, експерти, спеціалісти, перекладачі, суб'єкти оціночної діяльності - суб'єкти господарювання.

Для проведення виконавчих дій державним виконавцем у необхідних випадках залучаються поняті, а також працівники органів внутрішніх справ, представники органів опіки і піклування, інших органів і установ.[4]

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначає Закон України "Про виконавче провадження".

Поняття сторін виконавчого провадження визначено статтею 11 вказаного закону, а саме - сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник.

Стягувач та боржник – фізичні або юридичні особи, стосовно яких згідно з виконавчим документом має бути відповідно здійснено захист (поновлення) порушеного законного права чи інтересу та забезпечення виконання покладеного рішенням уповноваженого органу обов’язків (вчинення певних дій або утримання від їх вчинення).

Стягувач – це особа, яка за наявності належного виконавчого документа, виданого на її користь чи в її інтересах, звернулась до державного виконавця із заявою за захистом своїх прав або охоронюваних законом інтересів.

Боржником є особа, яка зобов’язана відповідати за виконавчим документом внаслідок заяви стягувача, в інших, визначених законом, випадках шляхом вчинення певних дій (передати майно, виконати інші обов’язки, передбачені рішенням) або утримання від їх вчинення.

Кожна із сторін має матеріально-правову чи іншу заінтересованість у виконанні певного рішення і бере участь у процесі від свого імені.

На боржника поширюється матеріально-правова дія виконавчого документа щодо сплати виконавчого збору та компенсації витрат на здійснення виконавчих дій.

Передбачено можливість участі у виконавчому провадженні кількох стягувачів або боржників.

Стаття 57 Конституції України кожному гарантує право знати свої права і обов’язки.

Як відомо, усі законодавчі акти повинні основуватись на принципах, закріплених в Основному Законі України – Конституції.

На виконання цього принципу законодавець за допомогою статті 7 Закону України "Про виконавче провадження" визначає гарантії прав громадян і юридичних осіб у виконавчому провадженні, які, перш за все, виражаються у тому, що державний виконавець зобов’язаний використовувати надані йому права у точній відповідності із законом і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб. [5]

Сторони виконавчого провадження мають право:

брати участь у виконавчому провадженні самостійно або може доручити участь у виконавчому провадженні одному із співучасників;

реалізовувати свої права і обов’язки у виконавчому провадженні самостійно або через представників. Особиста участь громадянина у виконавчому провадженні не позбавляє його права мати представника, за винятком випадку, коли боржник зобов’язаний згідно з рішенням вчинити певні дії особисто;

знайомитися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, подавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у провадженні виконавчих дій, давати усні і письмові пояснення в процесі виконавчих дій, висловлювати свої доводи, міркування з усіх питань, що виникають у ході виконавчого провадження, у тому числі при проведенні експертизи, заперечувати проти клопотань, доводів та міркувань інших учасників виконавчого провадження, заявляти відводи у випадках, передбачених цим Законом, оскаржувати дії (бездіяльність) державного виконавця з питань виконавчого провадження та користуватися іншими правами, наданими цим Законом;

укласти мирову угоду про закінчення виконавчого провадження, яка затверджується судом, оспорювати належність майна і його оцінку, подавати письмові заперечення проти розрахунку державного виконавця щодо розподілу коштів між стягувачами;

оцінити обов’язковість відкритого виконавчого провадження;

Стягувач має право подати заяву про видачу дубліката виконавчого документа, про поновлення строку пред’явлення виконавчого документа до виконання, про відмову від стягнення і повернення виконавчого документа.

За виконавчим документом про стягнення коштів за погодженням із стягувачем боржник може передати стягувачу в рахунок повного або часткового погашення боргу власне майно.

Обов’язки сторін виконавчого провадження:

сумлінно користуватися усіма наданими їм правами з метою забезпечення повного і своєчасного вчинення виконавчих дій;

письмово повідомляти державного виконавця про виникнення обставин, що зумовлюють обов’язкове зупинення виконавчого провадження, встановлення відстрочки або розстрочки виконання, зміну способу і порядку виконання рішення, зміну місця проживання чи місцезнаходження, а боржник — фізична особа — про зміну місця роботи;

Боржник зобов’язаний у строк, встановлений державним виконавцем, надати достовірні відомості про свої доходи та майно, у тому числі про майно, яким він володіє спільно з іншими особами, рахунки в банківських та фінансових установах, своєчасно з’явитися за викликом державного виконавця, письмово повідомити державного виконавця про майно, що перебуває в заставі або у інших осіб, а також про кошти та майно, належні боржникові від інших осіб.

У разі невиконання учасниками виконавчого провадження законних вимог державного виконавця до них може бути застосоване адміністративне стягнення у вигляді штрафу, передбачене статтею 88 Закону України "Про виконавче провадження".

 

4. Характеристика виконавчого провадження

Підставою для відкриття виконавчого провадження по виконанню судового рішення є пред’явлений до відповідного відділу державної виконавчої служби виконавчий документ разом із заявою стягувача про відкриття виконавчого провадження.

При цьому стягувачу необхідно вирішити питання щодо місця виконання судового рішення.

Відповідно до частини 1 ст. 20 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Якщо боржник є юридичною особою, то виконання провадиться за місцезнаходженням його постійно діючого органу або майна. Право вибору місця виконання між кількома відділами державної виконавчої служби, які можуть вчиняти виконавчі дії по виконанню рішення на території, на яку поширюються їх функції, належить стягувачу.

Таким чином, як вбачається із зазначеної статті Закону України "Про виконавче провадження", право вибору місця виконання належить стягувачу в межах вимог ст. 20 цього Закону.

У разі, якщо не закінчився строк пред’явлення виконавчого документу до виконання (для рішень місцевих та господарських судів цей строк складає 3 роки), і цей документ відповідає вимогам, передбаченим ст. 19 Закону України "Про виконавче провадження", державний виконавець є зобов’язаним у 3-денний строк із дня надходження до нього виконавчого документа винести постанову про відкриття виконавчого провадження. Копії постанови не пізніше наступного дня надсилаються сторонам виконавчого провадження, тобто, стягувачу та боржнику, а також до суду, що виніс рішення, за яким було видано виконавчий документ.

У цій же постанові державний виконавець встановлює строк для добровільного виконання рішення, який не може перевищувати семи днів, а щодо рішень про примусове виселення – п’ятнадцяти днів, та попереджає боржника про примусове виконання рішення після закінчення встановленого строку зі стягненням із нього виконавчого збору і витрат, пов’язаних із провадженням виконавчих дій, передбачених Законом України "Про виконавче провадження".

Необхідно зазначити, що Цивільним процесуальним кодексом України і Господарським процесуальним кодексом України передбачається можливість забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно відповідача. Законом України "Про виконавче провадження" також передбачаються заходи, які можуть забезпечити подальше виконання судового рішення.

Так, відповідно до частини 4 ст. 24 указаного Закону при відкритті виконавчого провадження за заявою стягувача із метою забезпечення виконання рішення по майнових стягненнях державний виконавець постановою про відкриття виконавчого провадження має право накласти арешт на майно боржника (окрім коштів) та оголосити заборону на його відчуження. Одночасно із винесенням такої постанови державний виконавець може провести опис і арешт майна боржника.

У діяльності державних виконавців може виникати потреба в роз’ясненні резолютивної частини того чи іншого рішення, викладеної у виконавчому документі. У таких випадках згідно із частиною 1 ст. 28 Закону України "Про виконавче провадження" державному виконавцеві надається право звернутися до суду або іншого органу, який видав виконавчий документ, із заявою про роз’яснення відповідного рішення чи змісту виконавчого документа, якщо резолютивна частина даного рішення викладається у документі незрозуміло.

Оскільки від правильного розуміння державним виконавцем змісту рішення, що підлягає виконанню, залежать зміст і характер виконавчих дій, потрібних для виконання рішення, усвідомлення ним змісту рішення є необхідною передумовою здійснення виконавчого провадження.

Необхідно зазначити, що Закон України "Про виконавче провадження" надає можливість боржнику добровільно виконати рішення.

Відповідно до частини другої ст. 24 зазначеного Закону в постанові про відкриття виконавчого провадження державний виконавець встановлює строк для добровільного виконання рішення, який не може перевищувати семи днів, а щодо рішень про примусове виселення – п’ятнадцяти днів, та попереджає боржника про примусове виконання рішення після закінчення встановленого строку зі стягненням із нього виконавчого збору і витрат, пов’язаних із провадженням виконавчих дій, передбачених цим Законом.

У разі, якщо у встановлений строк для добровільного виконання рішення воно не буде виконано боржником, державний виконавець невідкладно розпочинає його примусове виконання.

Згідно зі ст. 4 Закону України "Про виконавче провадження", заходами примусового виконання рішень є:

звернення стягнення на майно боржника;

звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника;

вилучення у боржника і передача стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні;

інші заходи, передбачені рішенням.

Однак, визначені заходи примусового виконання рішень не є вичерпними. Ними можуть бути також інші заходи у залежності від застосованих у рішенні заходів захисту цивільних прав, передбачених Цивільним кодексом України, іншими законами України. Ці заходи свідчать, що об’єктом стягнення в основному виступає майно боржника (в тому числі, за рішеннями немайнового характеру).

Процесуальний порядок застосування примусових заходів звернення стягнення на майно боржника, на заробітну плату (заробіток, доходи, пенсію, стипендію), порядок вилучення у боржника і передача стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні, застосування інших заходів, передбачених рішенням, за яким боржник зобов’язується особисто виконати певні дії, що є врегульованими Законом України "Про виконавче провадження" (про поновлення на роботі, про відібрання дитини, виселення і вселення, примусовий обмін тощо), або утриматися від їх вчинення.

Порядок застосування кожного заходу примусового виконання рішення має специфічні риси, які мають враховуватись державним виконавцем у процесі виконавчого провадження.

Стягнення за виконавчими документами, у першу чергу, звертається на кошти боржника у гривнях та іноземній валюті, інші цінності, у тому числі, кошти на рахунках та вкладах в установах банків та інших кредитних організаціях, на рахунки у цінних паперах чи депозитаріях цінних паперів.

У разі відсутності у боржника коштів та цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається на належне боржникові інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Боржник має право вказати ті види майна чи предмети, на які необхідно звернути стягнення у першу чергу. Остаточно черговість стягнення на кошти та інше майно боржника визначається державним виконавцем.

Стягнення на майно боржника звертається у розмірах і обсягах, необхідних для виконання за виконавчим документом з урахуванням витрат на виконання. У випадках, коли боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця.

Порядок звернення стягнення на майно потребує уточнення і правової регламентації дій державного виконавця, а також усіх осіб, які беруть участь у виконавчому провадженні. А саме: першою і необхідною стадією виконавчого провадження є встановлення місцезнаходження наявного боржнику майна, котре залежить від певної інформації, яка має сприяти здійсненню державним виконавцем його повноважень.

Державний виконавець має право офіційно звернутися до всіх органів, організацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб на території України, які у встановлений ним строк повинні надати йому безкоштовно документи або їх копії, необхідні для здійснення його повноважень, що також можуть бути використані для розшуку майна. Для впровадження цього положення державний виконавець звертається за інформацією про наявність у боржника майна або майнових прав до таких організацій як:

податкові адміністрації (за місцем проживання боржника);

державні нотаріальні контори та приватні нотаріуси;

бюро технічної інвентаризації;

органів ДАІ, що реєструють транспортні засоби;

підприємство, де працює боржник;

органи виконавчої влади та місцевого самоврядування тощо.

Черговість звернення стягнення на майно, передбачена Законом, має задовольняти основним принципам виконавчого провадження – найшвидшому та повному виконанню. На це й спрямовується перша черга майна, що підлягає стягненню. Причому, є можливість говорити про певний порядок стягнення й у самій першій черзі, а саме: кошти боржника у гривнях, лише потім – кошти в іноземній валюті, які будуть вилучені при опису; аналогічний порядок має застосовуватися щодо коштів на рахунках та вкладах боржника в установах банків та інших кредитних організаціях, і лише потім черга доходить до цінних паперів.

Під час проведення опису боржник має право зазначити ті види майна або предмети, на які слід звернути стягнення у першу чергу. Державний виконавець є зобов’язаним задовольнити вимоги боржника, якщо вони не порушують інтересів стягувача і не ускладнюють виконання рішення.

Право боржника на визначення першочерговості звернення стягнення на предмети (види майна) під час проведення опису включає також можливість запропонувати власну позицію щодо майна. Однак така пропозиція щодо конкретного майна не є обов’язковою для державного виконавця. Це положення виходить із того, що усі дії щодо виконання зобов’язань боржник міг здійснити у добровільному порядку, однак не вчинив. Тому державний виконавець може не тільки не погодитись із пропозицією боржника, але й визначити конкретне майно, яке підлягає стягненню, з урахуванням перспектив його наступної якнайскорішої реалізації.

Складові елементи арешту майна, які визначаються у Законі України "Про виконавче провадження" як опис; оголошення заборони розпоряджатися майном; обмеження у праві користування ним або його вилучення у боржника та передача на зберігання іншим особам, є сукупністю дій, що мають бути чітко регламентовані та мати певні підстави для застосування. [6]

Проведення опису задля виконання рішення майнового характеру має на меті звернення стягнення на майно боржника у достатньому обсязі для задоволення вимог стягувача. Отже, у цьому випадку державному виконавцю необхідно вживати заходів для найшвидшого та повного проведення виконання, тому опис майна для цього має бути певним чином організований.

Підставами накладення арешту на майно боржника є:

забезпечення збереження майна боржника, що підлягає наступній передачі стягувачу або реалізації;

виконання рішення про конфіскацію майна боржника;

виконання ухвали суду про накладення арешту на майно, що належить відповідачу.

Загальний процесуальний порядок проведення опису та вимоги до акта опису регламентуються Інструкцією про проведення виконавчих дій, при цьому сам процес проведення опису відтворюється в акті опису.

Якщо державний виконавець установив зберігачеві обмеження права користуватися майном, то це також вказується в акті опису і арешту майна із зазначенням виду, обсягів і строку обмеження.

При потребі одночасно з арештом майна в акті мають бути перелічені предмети, які залишаються боржнику, із зазначенням їх вартості, як кожного, так і загальної кількості, а також повинно бути названо інше майно, у тому числі, те, яке окремо перебуває у спільній власності боржника та інших осіб, і на яке не було накладено арешт.

Акт опису й арешту майна підписується державним виконавцем, понятими, зберігачем майна, боржником та стягувачем, іншими особами, які були присутніми при накладенні арешту на майно. У разі відмови від підпису сторін чи інших осіб, що були присутніми при виконанні, про це робиться відмітка в акті, який складається у двох примірниках. Перший залишається у державного виконавця, а другий видається боржнику під розписку на першому примірнику, що залишається у державного виконавця.

Елементи арешту (оголошення заборони розпоряджатися майном, обмеження у праві користування ним) застосовуються в основному, коли майно залишається у боржника. Фактично в даному випадку боржник або його родичі є особами, яким це майно залишається на зберігання для зменшення витрат на виконавче провадження, а отже, витрат самого боржника. Реально такий захід може мати місце, коли його можливо обґрунтувати тим, що боржник сприяє у проведенні опису, не чинить опір, визнає свій борг тощо. В іншому випадку описане майно доцільно вилучати у боржника і передавати його на зберігання іншим особам. Такий захід як заборона користування майном може і, у певних випадках, обов’язково застосовується при передачі майна на зберігання іншим особам.

Заборона розпоряджатися майном є фактичним обмеженням права його власника щодо відчуження арештованого майна, яке може мати певні особливості у залежності від виду майна. Із метою застосування такого засобу існує Єдиний реєстр для реєстрації заборон відчуження об’єктів нерухомого майна, до якого нотаріуси вносять відповідні відомості про накладені заборони або арешти майна. Державний виконавець, який наклав арешт на нерухоме майно, є зобов’язаним у той же день скласти відповідний документ і надіслати його державному або приватному нотаріусу за місцем знаходження цього майна, які мають статус реєстраторів, для внесення відомостей про арешт до Єдиного реєстру.

Про накладення арешту на майно, яке підлягає реєстрації (автотранспортні засоби, моторні човни, судна тощо), державний виконавець повідомляє відповідні органи, які її здійснюють.

Перед тим, як передати описане майно боржника на реалізацію державний виконавець повинен визначитися щодо його вартості.

Згідно зі ст. 57 Закону України "Про виконавче провадження" оцінка майна боржника провадиться державним виконавцем, якщо вартість майна не перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, за ринковими цінами, що діють на день проведення оцінки, окрім випадків, коли оцінка провадиться за регульованими цінами, а також у разі оцінки нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських та річкових суден.

Якщо оцінити окремі предмети складно або якщо боржник чи стягувач заперечує проти передачі арештованого майна боржника на реалізацію за оцінкою, проведеною державним виконавцем, останній запрошує суб’єкта оціночної діяльності – суб’єкта господарювання для визначення вартості майна. Витрати на призначення суб’єкта оціночної діяльності – суб’єкта господарювання несе сторона, яка оспорює оцінку майна, проведену державним виконавцем.

Для проведення оцінки нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських, річкових суден та майна, вартість якого перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, державний виконавець залучає суб’єкта оціночної діяльності – суб’єкта господарювання, який здійснює свою діяльність відповідно до Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні".

Про оцінку арештованого майна державний виконавець повідомляє сторони, які мають право оскаржити оцінку майна до суду в 10-денний строк із дня отримання повідомлення.

Після проведення необхідної оцінки арештоване майно, за винятком майна, вилученого за законом з обігу та зазначеного у частині п’ятій ст. 55 Закону України "Про виконавче провадження" (цінні папери, ювелірні та інші побутові вироби із золота, срібла, платини і металів платинової групи, дорогоцінних каменів і перлів, а також лом і окремі частини таких виробів), передається на реалізацію, яка здійснюється спеціалізованими організаціями, які залучаються на тендерній (конкурсній) основі, на підставі договорів між державною виконавчою службою та спеціалізованими організаціями шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах.

Якщо передане торговельним організаціям майно не буде продано протягом двох місяців, воно підлягає переоцінці. Державний виконавець переоцінює майно у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. У разі коли у місячний строк після переоцінки майно не буде продано, державний виконавець повідомляє про це стягувача і пропонує йому вирішити питання щодо залишення за собою непроданого майна.

Якщо стягувач у 15-денний строк письмово не заявить про своє бажання залишити за собою непродане майно, арешт із майна знімається, воно повертається боржникові, а виконавчий документ у разі відсутності у боржника іншого майна, на яке може бути звернено стягнення, повертається стягувачеві без виконання.

Якщо стягувач виявив бажання залишити за собою непродане майно, то він зобов’язаний у 15-денний строк із дня повідомлення державного виконавця про виявлення бажання залишити за собою непродане майно, внести на депозитний рахунок органу державної виконавчої служби різницю між вартістю непроданого майна та сумою коштів, які підлягають стягненню на його користь, якщо вартість непроданого майна перевищує суму боргу, яка підлягає стягненню за виконавчим документом. Із перерахованих стягувачем коштів оплачуються витрати, пов’язані із проведенням виконавчих дій, стягується виконавчий збір, а залишок коштів повертається боржнику.

Майно передається стягувачу за оцінкою, за якою воно було передано на реалізацію. Про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу державний виконавець виносить постанову, яка затверджується начальником відповідного органу державної виконавчої служби, якому він є безпосередньо підпорядкованим. За фактом такої передачі державним виконавцем складається акт. Постанова і акт є підставою для подальшого оформлення стягувачем права власності на це майно.

Боржник має право визначити, у якій послідовності необхідно продавати майно. У разі, коли від продажу частини майна буде виручено суму, достатню для задоволення вимог стягувача, сплати виконавчого збору, витрат на здійснення виконавчих дій, штрафу, подальший продаж арештованого майна припиняється. Вимоги боржника щодо черговості продажу майна не приймаються державним виконавцем, якщо внаслідок їх задоволення виникнуть перешкоди чи додаткові труднощі для виконання, або подовжиться його строк.

У разі ж відсутності в боржника – фізичної особи достатніх коштів чи рухомого майна стягнення звертається на будинок, квартиру, інше приміщення, земельну ділянку, що є нерухомим майном. При цьому, в першу чергу, стягнення звертається на окрему від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що належать боржникові. В останню чергу звертається стягнення на жилий будинок чи квартиру.

Спеціальний порядок відчуження будинку, квартири, приміщення або земельної ділянки пояснюється гуманністю держави, оскільки це майно передбачається відчужувати лише в останню чергу. При цьому звернення стягнення на будинок, квартиру чи земельну ділянку здійснюється лише у разі належності цих об’єктів боржнику на праві приватної власності. [7]

При відсутності у боржника – юридичної особи коштів, достатніх для покриття заборгованості, стягнення звертається на інше майно, належне боржникові – юридичній особі на праві власності або закріплене за ним (за винятком майна, виключеного з обороту або обмежуваного в обороті) незалежно від того, хто фактично використовує це майно.

На зазначене майно накладається арешт, і воно реалізується у такій черговості:

у першу чергу: майно, яке безпосередньо не використовується у виробництві (цінні папери, кошти на депозитних та інших рахунках боржника, валютні цінності, легковий автотранспорт, предмети дизайну офісів та інше майно);

у другу чергу: готова продукція (товари), а також інші матеріальні цінності, які безпосередньо не використовуються у виробництві;

у третю чергу: об’єкти нерухомого майна, верстати, обладнання, інші основні засоби, а також сировина і матеріали, призначені для здійснення виробництва.

Якщо у боржника-юридичної особи є відсутнім майно, на яке може бути звернено стягнення, і здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними, виконавчий документ, прийнятий державним виконавцем до виконання, за яким стягнення не провадилося або було проведено частково, підлягає поверненню стягувачеві.

Однак, повернення виконавчого документа стягувачеві із вказаної підстави не позбавляє його права повторно пред’явити цей документ до виконання у межах строків, встановлених Законом.

Із вищезазначеного можна зробити висновок, що можливість отримання коштів на підставі рішення суду залежить, насамперед, від наявності у боржника ліквідного майна, на яке можна звернути стягнення.

Як свідчить практика, у багатьох випадках вжиті державними виконавцями заходи із виявлення майна боржника не дають бажаного результату, оскільки на момент пред’явлення стягувачем виконавчого документа до виконання майно, яке було у боржника, вже було продано або подаровано.

У становищі обманутих залишаються законослухняні громадяни та суб’єкти господарювання, які не хочуть, або не можуть зрозуміти, чому вони не отримують свої кошти, адже є рішення суду.

На жаль, якщо у боржника є відсутнім майно, на яке може бути звернено стягнення, і здійснені державним виконавцем відповідно до Закону України “Про виконавче провадження” заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними, державний виконавець не може виконати рішення суду і повертає виконавчий документ стягувачу без виконання.

Кримінальна відповідальність за умисне невиконання судового рішення встановлюється згідно зі ст. 382 Кримінального кодексу України тільки для службових осіб. Боржники, які не є службовими особами, за вчинення цього злочину кримінальної відповідальності не несуть, а варто було б, на нашу думку, і для них передбачити у законі таку відповідальність.

Аналізуючи окремі норми чинного законодавства, слід упевнено сказати, що громадянин (стягувач у виконавчому провадження) може сам створити умови для майбутнього реального виконання рішення суду.

Коли виникають сумніви щодо повернення грошей позичальником, необхідно забезпечити виконання договірного зобов’язання у такий спосіб як застава, яка сьогодні є популярною серед підприємців, і мало відомою серед простих громадян.

Згідно зі ст. 1 Закону України “Про заставу”, в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язання одержати задоволення із вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Отже, сутність застави полягає у тому, що боржник у забезпечення свого боргу віддає у заставу кредитору будь-яку річ, майно, будинок, квартиру, а у випадку неповернення боргу кредитор має право звернути стягнення на заставлене майно і за рахунок вирученої від реалізації майна суми повернути борг. Таким чином, застава надає кредитору впевненості й є гарантією того, що він отримає назад свої кошти.

Якщо з’ясовується, що в особи, із якою є наміри укласти договір позики, немає майна під заставу, це повинно бути головним аргументом проти укладання такого договору.

У разі виникнення позадоговірних зобов’язань (наприклад, було завдано шкоду під час дорожньо-транспортної пригоди), забезпечити виконання зобов’язання заставою фактично неможливо.

І тут є ще один спосіб, дієвий як при договірних, так і позадоговірних зобов’язаннях, – забезпечення позову.

Забезпечення позову застосовується тоді, коли відповідач робить або може вчинити будь-які дії, котрі згодом ускладнять або зроблять неможливим реальне виконання судового рішення.

Відповідно до ст. 67 Господарського процесуального кодексу України позов, зокрема, забезпечується: накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві; забороною відповідачеві вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку; зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про звільнення цього майна з-під арешту.

Про забезпечення позову виноситься ухвала. Ухвалу про забезпечення позову може бути оскаржено. Не допускається забезпечення позову шляхом заборони: проводити загальні збори акціонерів або учасників господарського товариства та приймати ними рішення; надавати емітентом, реєстратором, зберігачем, депозитарієм реєстр власників іменних цінних паперів, інформацію про акціонерів або учасників господарського товариства для проведення загальних зборів товариства; участі акціонерів або учасників у загальних зборах товариства, визначення правомочності загальних зборів акціонерів або учасників господарського товариства.

Важливо, щоб на той час, коли відповідач дізнається про пред’явлений до нього позов, ухвалою суду було вже накладено арешт на його майно або застосовано інший спосіб забезпечення позову.

Вимогу про забезпечення позову можна ставити перед судом не тільки при подачі позовної заяви, але й у будь-якій стадії розгляду справи.

Забезпечення позову не тільки сприятиме реальному виконанню судового рішення, але й надасть можливість закінчити розгляд справи ще в суді у зв’язку із добровільним поверненням коштів або відшкодуванням шкоди боржником.

З іншого боку, невжиття цих заходів може викликати у боржника почуття безвідповідальності, і тоді, як наслідок, державні виконавці будуть роз’яснювати у супровідних листах, на підставі чого виконавчий документ повертається без виконання, а стягувач, не визнаючи своїх помилок, буде звинувачувати у невиконанні судового рішення тільки державного виконавця.

5. Відстрочка або розстрочка виконання, зміна способу та порядку виконання рішення, ухвали, постанови

У процесі виконання судового рішення сторони можуть укласти мирову угоду. Мирова угода, укладена сторонами у процесі виконання судового рішення, подається на затвердження господарського суду, який прийняв відповідне судове рішення. Про затвердження мирової угоди господарський суд виносить ухвалу (ст. 121 ГПК), у таких випадках розчате виконавче провадження завершується відповідно до пункту 2 статті 37 Закону.

За наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, за заявою сторони, державного виконавця, за поданням прокурора чи його заступника або за своєю ініціативою господарський суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає це питання у судовому засіданні з викликом сторін, прокурора чи його заступника; у виняткових випадках, залежно від обставин справи, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, ухвали, постанови, змінити спосіб та порядок їх виконання (ст. 121 ГПК).

Відстрочка — це відкладення або перенесення виконання рішення на новий строк, який визначається господарським судом.

Розстрочка означає виконання рішення частинами, встановленими господарським судом, з певним інтервалом у часі. Строки виконання кожної частини також повинні визначатись господарським судом.

При відстрочці або розстрочці виконання рішення, ухвали, постанови господарський суд на загальних підставах може вжити заходів до забезпечення позову.

Під зміною способу і порядку виконання рішення слід розуміти прийняття господарським судом нових заходів для реалізації рішення в разі неможливості його виконання у порядку і способом, раніше встановленими.

Про відстрочку або розстрочку виконання рішення, ухвали, постанови, зміну способу та порядку їх виконання виноситься ухвала, яка може бути оскаржена. В необхідних випадках ухвала надсилається установі банку за місцезнаходженням боржника або державному виконавцю.

Статтею 33 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що за наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, державний виконавець за власною ініціативою або за заявою сторін, а також самі сторони мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку або розстрочку виконання, а також про встановлення чи зміну способу і порядку виконання.

Рішення про відстрочку або розстрочку виконання, встановлення чи зміну способу і порядку виконання повинно бути прийнято у 10-денний строк і може бути оскаржено у встановленому порядку.

По інших рішеннях відстрочка або розстрочка виконання, встановлення чи зміна способу і порядку виконання не допускаються.

Відстрочка виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки не призводить до призупинення нарахування процентів за угодою про іпотечний кредит чи зміни прав та обов'язків сторін щодо основного зобов'язання боржника.

6. Поворот виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду

 

Гарантією захисту майнових прав господарюючих суб’єктів є передбачений господарським процесуальним кодексом поворот виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду (ст. 122 ГПК України). Якщо виконані рішення або постанова змінені чи скасовані й прийнято нове рішення про повну або часткову відмову в позові, або провадження у справі припинено, або позов залишено без розгляду, боржникові повертається все те, що з нього стягнуто на користь стягувача за зміненим чи скасованим у відповідній частині рішенням, постановою. Поворот виконання спрямований на відновлення прав боржника, що порушені виконанням рішення.[8]

Видача наказу про повернення стягнутих грошових сум, майна або його вартості провадиться господарським судом за заявою боржника. До заяви має бути додана довідка, підписана керівником чи заступником керівника і головним (старшим) бухгалтером про те, що суму, стягнуту за раніше прийнятим рішенням, списано установою банку або майно вилучено державним виконавцем.

При повороті виконання «першопочатковий» стягувач зобов’язаний повернути «першопочатковому» боржнику гроші чи майно, яке від нього одержав за скасованим рішенням. У випадку неможливості повернення майна в натурі в постанові суду повинно бути передбачено відшкодування вартості цього майна.

Якщо не виконані рішення або постанова змінені чи скасовані й прийнято нове рішення про повну або часткову відмову в позові, або провадження у справі припинено, або заяву залишено без розгляду, господарський суд виносить ухвалу про повне або часткове припинення стягнення за зміненими або скасованими у відповідній частині рішенням, постановою.

7. Оскарження дій органів Державної виконавчої служби

 

Належне виконання рішення господарського суду, окрім законослухняної поведінки боржника і стягувача, залежить і від діяльності органів Державної виконавчої служби, тому ст. 121-2 ГПК України, стаття 85 Закону України «Про виконавче провадження» передбачають оскарження дій чи бездіяльності цих органів. Скарги на дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів можуть бути подані стягувачем, боржником чи прокурором протягом десяти днів з дня вчинення оскаржуваної дії, або з дня, коли зазначеним особам стало про неї відомо, або з дня, коли дія мала бути вчинена. Скарги на дії органів Державної виконавчої служби розглядаються господарським судом, про час і місце засідання якого повідомляються ухвалою стягувач, боржник чи прокурор та орган виконання судових рішень. Неявка боржника, стягувача, прокурора чи представника органу Державної виконавчої служби в судове засідання не є перешкодою для розгляду скарги.[9]

За результатами розгляду скарги виноситься ухвала, яка надсилається стягувачеві, боржникові та органу виконання судових рішень. Ухвала може бути оскаржена до вищестоящого апеляційного господарського суду.

У виконавчому провадженні на дії (бездіяльність) державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби по виконанню рішення або відмову у здійсненні передбачених Законом України «Про виконавче провадження» дій стягувачем чи боржником може бути подана скарга до начальника відповідного органу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або до відповідного суду.

Скарга у виконавчому провадженні по виконанню судових рішень на дії (бездіяльність) державного виконавця або начальника органу державної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ.

Скарга у виконавчому провадженні подається у письмовій формі та повинна включати:

1) назву органу державної виконавчої служби, до якого подається скарга;

2) точну назву стягувача та боржника, їх місце проживання чи перебування (для фізичних осіб) або знаходження (для юридичних осіб), а також назву представника сторони виконавчого провадження, коли скарга подається представником;

3) реквізити виконавчого документа (назва виконавчого документа, орган, який його видав, дата видачі виконавчого документа та його номер, резолютивна частина виконавчого документа);

4) зміст оскаржуваних дій (бездіяльності) та норму Закону, яка порушена;

5) виклад обставин, якими скаржник обґрунтовує свої вимоги;

6) підпис скаржника або його представника із зазначенням дати подання скарги.

Скарга, подана у виконавчому провадженні до начальника органу державної виконавчої служби, якому він безпосередньо підпорядкований, розглядається у 10-денний строк. За наслідками розгляду скарги начальник органу державної виконавчої служби виносить постанову про задоволення чи відмову в задоволенні скарги, яка у 10-денний строк може бути оскаржена до вищестоящого органу державної виконавчої служби або до суду. Скарги, подані без додержання вказаних вимог розглядаються начальником органу державної виконавчої служби у порядку, встановленому Законом України "Про звернення громадян".

Висновки

Виконавче провадження – завершальна стадія господарського судового процесу. Воно також завершує все господарське провадження і є метою, заради якої розпочинається судочинство. Взагалі всі норми Господарського процесуального кодексу, зокрема ті, які стосуються судового виконання, є логічними і врегульовують найважливіші питання цієї стадії процесу. Чітко визначені органи примусового виконання, суб'єкти, їх процесуальні права і обов'язки, підстави виконання, виконавчі документи, процесуальні строки пред'явлення виконавчих документів до примусового виконання та інші. Але мені хотілося б подивитись на цю специфічну стадію цивільного та господарського провадження через призму застосування положень законодавства України про виконавче провадження на практиці.

На жаль, виконання судових рішень дуже часто супроводжується затягуванням, порушенням строків виконання, недостатньою компетентністю державних виконавців. Трапляються випадки коли судові рішення зовсім не виконуються. Невиконання або неналежне виконання рішень суду є причиною незадоволення діяльністю судової влади в цілому з боку громадян та юридичних осіб, які звертаються до суду за захистом своїх законних прав та інтересів. Це також призводить до підриву авторитету судової влади та зводить нанівець всі спроби держави зробити судовий захист прав, свобод та інтересів громадян універсальним. Такий стан речей непокоїть і потребує реформування нині існуючого механізму виконання судових рішень, що набрали законної сили.

Влітку 2009 року в Україні почули критику ради Європи про незадовільний стан справ із виконанням рішень судів. З цього приводу екс-міністр юстиції Микола Оніщук розповів про наміри свого відомства виправити ситуацію. Міністр ініціює зміни до законодавства і закликає Верховний Суд узагальнити практику порушення справ за невиконання судових рішень. Європейський суд з прав людини щороку отримує в середньому 4,5 тисячі справ українських громадян. З них близько сотні рішень виноситься на користь позивачів. «За період з 2001 по 2009 роки Європейський суд з прав людини розглянув і постановив 550 рішень, – повідомив міністр. – Це рішення, де відповідачем є Україна». Більшість заяв стосуються двох питань, а саме: тривале невиконання рішень українських судів та затягування слідства або судового розгляду.

Отже, через недосконалість законодавства підприємства деяких галузей, зокрема паливно-енергетичного комплексу, можуть дозволити собі зволікати із виконанням відповідних судових рішень.

До ВРУ поданий новий проект закону «Про виконавче впровадження», який передбачає додаткові заходи, які можна застосувати до керівників підприємств і всіх тих, в компетенції кого є виплата заробітної плати, у вигляді адміністративного арешту.

Також необхідно узагальнити судову практику щодо порушення кримінальних справ за невиконання судових рішень, більш активно застосовувати заборону виїзду за кордон посадовим особам і керівникам підприємств, які добровільно не виконують рішення судів. А насамперед треба розширити права судових виконавців, тому, що зараз виконавці фактично позбавлені можливості ефективно вплинути на боржника і змусити виконати вчасно рішення суду.

Я переконана, що запропоновані заходи мають позитивно вплинути на стан справ із виконанням судових рішень. Проте докорінно змінити ситуацію в Україні може лише повномасштабна реформа судочинства.

Література

1.    Конституція України від 25.06. 1996 р. № 254к/96-ВР

2.    Господарський процесуальний кодекс України вiд 06.11.1991 № 1798-XII

3.    Закон України "Про державну виконавчу службу" від 24.03. 1998 р. № 202/98-ВР

4.    Закон України "Про виконавче провадження" від 21.04.99 року N 606-XIV

5.    Закон України “Про заставу” від 2.10 1992 р. №2654-ХІІ

6.    Закон України «Про державну службу» вiд 16.12.1993 № 3723-XII

7.    Закон України «Про звернення громадян» вiд 02.10.1996 № 393/96-ВР

8.    Інструкція про проведення виконавчих дій, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 р. № 74/5

9.    Наказ МВС і МЮ України "Про затвердження Інструкції про порядок взаємодії органів внутрішніх справ України та органів державної виконавчої служби при примусовому виконанні рішень судів та інших органів" від 25.06. 2002 N 607/56/5

10.  Наказ МЮ України "Про затвердження Положення про Єдиний державний реєстр виконавчих проваджень" від 20.05. 2003 N 43/5

11.  Наказ МЮ України "Про затвердження Примірного положення про відділ державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, мм. Києві та Севастополі" від 12.06. 2007 № 384/5

12.  Наказ МЮ України "Про затвердження Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна" N 68/5 від 27.10.99

13.  Положенням про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1997 р. № 1448.

14.  Фуpса С.Я., Щербак С.В. Виконавче провадження в Україні. Навч. посіб. - К., 2002. - С.111.

15.  Білоусов Ю.В., Виконавче провадження. Навчальний посібник (рек. МОН України), Издательство: Прецедент, c. 192, 2004 г.

16.  Балюк І. А. Господарське процесуальне право: Навч. посіб. - К.: КНЕУ, 2008. - 224 с.

17.  Роїна О.М. Господарський процес. Практичний посібник, Издательство: КНТ, с. 180, 2007 г.

18.  Чернадчук В.Д., Сухонос В.В. Основи господарського процесуального права України: Навчальний посібник. - Суми: ВТД "Університетська книга", 2003. - 220 с.

19.  Офіційний веб-сайт Верховної Ради України (www.zakon.rada.gov.ua)

20.  Офіційний веб-сайт Міністерства юстиції України (www.minjust.gov.ua)

21.  Карпеев О.В Хозяйственное производство на Украине // "Юрист" №8 2002, 64с.

22.  Вісник господарського судочинства, № 6, 2008, С. 145--149.

---

[1] Ст. 115 Господарсько-процесуального кодексу України, www.zakon.rada.gov.ua

[2] Ст. 12 Закону України "Про виконавче провадження" від 21.04.99 року N 606-XIV, www.minjust.gov.ua

[3] Балюк І. А. Господарське процесуальне право: Навч. посіб. - К.: КНЕУ, 2008. - 224 с.

[4] Стаття 10 Закону України «Про виконавче провадження»,

[5] Білоусов Ю.В., Виконавче провадження. Навчальний посібник (рек. МОН України), Издательство: Прецедент, c. 192, 2004 г.

[6] Білоусов Ю.В., Виконавче провадження. Навчальний посібник (рек. МОН України), Издательство: Прецедент, c. 192, 2004 г.

[7] Фуpса С.Я., Щербак С.В. Виконавче провадження в Україні. Навч. посіб. - К., 2002. - С.111.

[8] - Роїна О.М. Господарський процес. Практичний посібник, Издательство: КНТ, с. 180, 2007 г.

[9] Господарський процесуальний кодекс України вiд 06.11.1991 № 1798-XII

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ОДЕСЬКИЙ ІНСТИТУТ ПІДПРИЄМНИЦТВА ТА ПРАВА КУРСОВА РОБОТА з навчальної дисципліни: «Господарсько-процесуальне право України» на тему: «ВИКОНАВЧЕ ПРОВАДЖЕННЯ – ЯК ЗАКЛ

 

• 14:21 05 Июля 2016
  Российско-китайский медуниверситет откроет магистерскую программу по TCM
• 01:21 05 Июля 2016
  На форуме МГУ Россия и Китай обсудят научно-образовательное сотрудничество
• 11:00 04 Июля 2016
  Реморенко: "ЕГЭ-туризм" в России сходит на нет
• 10:52 04 Июля 2016
  Летняя российско-австрийская школа откроется в Москве
• 15:31 01 Июля 2016
  В СПбГУ могут воссоздать географический факультет

Заказать уникальную работу