База знаний студента. Реферат, курсовая, контрольная, диплом на заказ

Вступ

 

Соціальне виховання дітей є одним з найважливіших факторів стабілізації суспільства. Соціальне виховання повинно досягати двох цілей: успішності соціалізації підростаючих поколінь у сучасних умовах і саморозвитку людини як суб`єкта діяльності і як особистості.

Школи часто не можуть обрати необхідну направленість позашкільної і загально шкільної роботи. Це призводит до втрати часу, интересу учнів і погіршеню відносин учнів і вчителів.

Позакласна робота формує і розвиває особистість дитини. Керувати виховним процесом – означає не лише розвивати і вдосконалювати закладене у людину природою, коректувати помітні небажані соціальні відхилення у його поведінці і свідомості, але інформувати у нього потребу у постійному саморозвитку, самореалізації фізичних і духовних сил, тому що кожна людина виховує себе перш за все сама, тут добуте самостійно – здобуте на все життя.

Виховання – цілеспрямований процес формування гармонійно розвиненої особистості. Виховання забезпечує входженя підростаючого покоління у життя суспільства, становлення їх активними суб`єктами.

Об`єкт: процес соціального виховання у школі.

Предмет: особливості процесу соціального виховання у школі.

Мета: дослідження умов, механізмів соціального виховання у школі.

Завдання:

-  вивчення літератури.

-  вивчення основних особливостей процесу соціального виховання у школі.

-  виявлення специфіки визначення механізмів, умов.

 

Що вивчає соціальна педагогіка?

У найширшому вигляді відповідь на це питання таке: соціальна педагогіка вивчає соціальне виховання людини, яке відбувається фактично впродовж усього життя.

Визначити роль і місце соціального виховання в житті людини можна лише порівнюючи його з такими процесами, як розвиток і соціалізація.

Розвиток – це реалізація іманентних (внутрішньо присутніх) задатків людини.

Розвиток людини у взаємодії і під впливом навколишнього середовища у найширшому вигляді можна визначити, як процес і результат його соціалізації, тобто освоєння та відтворювання культурних цінностей і соціальних норм, а також саморозвиток і самореалізація в тому суспільстві, в якому він живе.

Соціалізація відбувається: а) у процесі стихійної взаємодії людини з суспільством і стихійного впливу на неї різноманітних, іноді різнонаправлених обставин життя; б) у процесі впливу з боку держави на ті чи інші категорії людей; в) у процесі цілеспрямованого створення умов для розвитку людини, тобто виховання; г) у процесі саморозвитку, самовиховання людини.

Таким чином, можна вважати, що розвиток – загальний процес становлення людини; соціалізація – розвиток, обумовлений конкретними соціальними умовами. Виховання ж можна визначити як відносно соціально контролюючий процес розвитку людини в ході його соціалізації.

Виховання відбувається у сім`ї. В цьому випадку ми маємо справу с сімейним, або індивідуальним, вихованням, яке – об`єкт сімейної педагогіки.

Виховання відбувається релігійними організаціями. В цьому випадку ми маємо справу з релігійним, чи конфесійним, вихованням; воно – об`єкт конфесійної педагогіки.

Виховання відбувається суспільством та державою у створюваних для цього організаціях. У цьому випадку ми маємо справу із соціальним, або суспільним вихованням, яке і є об`єктом вивчення соціальної педагогіки.

Оскільки соціальне виховання (як і сімейне, і конфесійне) лише частина процесу соціалізації, оскільки соціальна педагогіка вивчає його в контексті соціалізації. Тобто вона розглядає, які соціальні обставини прямо або опосередковано впливають на виховання людини у масштабі планети, держави і місця його проживання (регіону, міста, села, мікрорайону), яку роль відіграють в його житті і вихованні засоби масової комунікації, сім`я, спілкування із людьми та інші фактори.

Біологічні фактори

Біологічна спадковість обумовлює як те загальне, що робить людину людиною, так і те відмінне, що робить людей різними і зовні і усередині. Під спадковістю розуміють передачу від батьків до дітей певних якостей і особливостей, закладених в їх генетичну програму.

Важлива роль спадкоємності у тому, що завдяки цьому дитина отримує людський організм, людську нервову систему, людський мозок і органи чуття. Від батьків до дітей передаються особливості статури, забарвлення волосся, колір очей, шкіри – зовнішні фактори, які відрізняють одну людину від іншої. За спадщиною передаються і деякі особливості нервової системи, на основі яких розвивається певний тип нервової діяльності.

Спадковість передбачає також формування деяких здібностей до будь-яких областей діяльності на основі природних задатків дитини. Згідно даним фізіології та психології, вродженими у дитини є не готові здібності, а лише потенційні можливості для їх розвитку, тобто задатки. Виявлення та розвиток дитини багато в чому залежить від умов його життя, освіти та виховання. Яскравий прояв здібностей називають обдарованістю чи талантом.

Кажучи про роль спадкоємності у формуванні і розвитку дитини, не можна ігнорувати той факт, що існує ряд захворювань і патологій, які несуть спадковий характер, наприклад, захворювання крові, шизофренія, ендокринні розлади. Спадкові захворювання вивчає медична генетика, але їх необхідно враховувати і у процесі соціалізації дитини.

У сучасних умовах поряд зі спадковістю негативно впливають на розвиток дитини зовнішні фактори – забруднення атмосфери, води, екологічне неблагополуччя та інше. Все більше народжується фізично послаблених дітей, а також дітей, які мають порушення у розвитку: сліпих і глухих або тих, які втратили зір і слух у ранньому віці, сліпоглухонімих, дітей з порушенням опорно-рушійного апарату та інше.

Для таких дітей діяльність та спілкування, необхідні для їх розвитку, дуже важливі. Тому розробляються спеціальні методики, які дозволяють їх навчати, що дає можливість таким дітям іноді досягати високого рівня розумового розвитку. Займаються з такими дітьми спеціально підготовані педагоги. Проте, як правило, у таких дітей існують великі проблеми спілкування з ровесниками, несхожими на них, з дорослими людьми, що перешкоджає їх інтеграцію у суспільство. Наприклад, сліпо глухота стає причиною відставання у розвитку дитини внаслідок відсутності його контакту з навколишньою дійсністю. Тому спеціальне навчання таких дітей як раз і міститься в тому, щоб «відкрити» дитині канали спілкування з навколишнім світом, використовуючи для цього збереженні види чуттєвості – дотик. Разом з тим, як каже А.В. Суворов – людина, сліпа і глуха, але, яка навчилася говорити, яка, захистила докторську дисертацію, яка, присвятила своє життя таким дітям, «сліпо глухота не робить не однієї, нехай навіть найменшої проблеми, вона лише загострює їх, більше вона нічого не робить».

 

Соціальні фактори

 

Щоб стати людиною, однієї біологічної спадкоємності замало. Це твердження достатньо переконливо підкріплюють добре відомі випадки, коли людські дитинча зростали серед тварин. Людьми у загальноприйнятому розумінні вони при цьому не ставали, навіть коли потрапляли в людське суспільство. Так що ж робить людину людиною?

В загальному вигляді відповідь на це питання ми вже знаємо. Перетворення біологічного індивіда на соціального суб`єкта відбувається у процесі соціалізації людини, його інтеграції в суспільство, в різні типи соціальних груп і структур за допомогою освоєння цінностей, установ, соціальних норм, зразків поведінки, на основі яких формуються соціально значущі якості особистості.

Соціалізація – безперервний і багатогранний процес, який продовжується на протязі усього життя людини. Проте найбільш інтенсивно він протікає в дитинстві і юності, коли закладаються усі базові, ціннісні орієнтації, засвоюються основні соціальні норми і відносини, формується мотивація соціальної поведінки. Якщо образно уявити цей процес як будування дому, то саме в дитинстві відбувається закладка фундаменту та зведення усієї будівлі; у подальшому роблять лише оздоблення, яке може тривати усе подальше життя.

Процес соціалізації дитини, його формування і розвиток, становлення як особистості відбувається у взаємодії з оточуючим середовищем, яке здійснює на цей процес вирішальний вплив за допомогою най різноманітних соціальних факторів.

Соціальне навчання

У процесі соціалізації дитина засвоює велику кількість знань про суспільство, суспільні відносини, соціальні статуси і ролі, норми і правила соціальної поведінки і багато іншого. Він також набуває різні уміння і навики, які допомагають його інтеграції у суспільство. Причому найбільш інтенсивно цей процес проходить у дитинстві. Відомо, що дитина до 5 років засвоює велику кількість знань, які в подальшому житті, здебільшого, корегуються і доповнюються.

Нагадаємо деякі положення з анатомії, фізіології, психології, педагогіки та інших дисциплін, які характеризують специфіку освоєння соціуму дитиною, які мають відхилення від норми.

Якщо народжується нормальна (фізично і психічно здорова) дитина в нормальній сім`ї, то її фізичне, психічне і соціальне становлення відбувається за відомими законами. Завдяки органам зору, слуху, дотику дитина спочатку освоює фізичний простір, вчиться орієнтуватися в ньому: повзати, сидіти, ходити, бігати і т.д. Спочатку це простір, який оточує дитину вдома, потім вона освоює вулицю, знайомиться з природою, новими предметами, оточуючими її. Одночасно з цим дитина освоює соціально-психологічний простір. Цей процес вживання у соціальне життя, вирощення у людську культуру – дуже складний і тривалий. Спочатку відбувається сприйняття людей як живих істот, потім відокремлення близьких (батька, матері, рідних, оточуючих дитину). Дитина рано звикає до того, що він має своє ім`я, рано починає реагувати на нього: посміхається, повертає голову; далі вона звикає до певних дій по відношенню до себе з боку матері, батька, оточуючих її близьких людей. У дитини формуються соціальні уподобання, почуття, формується перший соціальний досвід. Діти привчаються до того, що у них є своє місце в оточуючому їх соціальному середовищі. Потім вони починають відокремлювати себе з навколишньої обстановки, усвідомлювати однорідність своєї особистості і особистостей оточуючих людей.

Особлива роль в соціальному становленні дитини приділяється освоєнню нею мови. Розвиток мови пов`язаний у дитини з тривалим та важким процесом, в якому дитина вчиться володіти формами тієї мови, у атмосфері якого він розвивається. При вступі до життя дитина одержує готову і сформовану мову, якою вона має оволодіти, щоб вступити до спілкування з оточуючими її людей. Разом з мовою дитина непомітно для себе засвоює цілу систему ідей, розуміння світу і людини в ньому. Все, що зберігається у скарбниці народного духу, переходить у душу дитини за допомогою мови. У мові відбивається історія народу, його характер, традиції, звичаї. Опановуючи мову, дитина освоює і народну культуру, соціальний досвід і соціальні традиції. Якщо дитина не опановує ці знання, то у неї можуть виникнути труднощі у розумінні навколишньої дійсності, труднощі інтеграції її в суспільство.

Соціальне дозрівання дитини, розвиток і формування соціальних умінь та навичок лише частково відбувається у серйозній взаємодії з навколишнім середовищем, оточуючими її людьми. Найголовніший соціальний розвиток дитини відбувається у грі; за допомогою ігор діти знайомляться з різними соціальними позиціями, вживаються у світ інших людей, проникають в сутність взаємовідносин людей. Наприклад, діти, граючи «в батьків», роблять ті дії, які вони помічали у батьків, повторюють їх рухи, відтворюють слова, які вони чули, повторюють позиції батьків; через гру відбувається певне емоційне вживання дитини «в іншу душу». У процесі гри діти не лише копіюють те, що вони бачили, але і виявляють самостійність, активність; у грі обов`язково присутній політ фантазії. Так відбувається творче засвоєння соціального досвіду, соціальних ролей, вживання в різноманітні соціальні позиції, знайомство з безмежною кількістю соціальних відносин.

Якщо ж дитина народжується з фізичними або психічними недоліками, то природній шлях засвоєння і фізичного, і соціально-психологічного простору значно утруднений. Так дитині від народження сліпому, набагато важче опанувати фізичний простір. І шлях її руху від природної домашньої середи у зовнішню, більш велику, стикається з різними труднощами; ще більші складнощі виникають у дитини, якщо до цих недоліків додаються інші, наприклад, сліпота, порушення координації руху, складнощі у засвоєнні мови та інше.

У такої дитини виникають серйозні ускладнення і при освоєнні соціально-психологічного простору, у спілкуванні і взаємодії її як з дорослими, так і з ровесниками: здоровими дітьми і дітьми з проблемами. Якщо така дитина розвивається у звичайній родині, то рішення задачі її соціального становлення перекладається на батьків, які до цього не завжди, а частіше просто не готові.

Інша ситуація, коли дитина в силу деяких причин, виховується і розвивається в не звичній, необхідній для неї середі, наприклад, у будинку малютки, потім у дитячому будинку. В цьому випадку неможливо освоєння природнім шляхом деяких соціальних ролей: матері, батька, брата, інших родичів.

У таких і інших подібних випадках повинні існувати спеціальні методики і технології, які дозволяють формувати у дітей певні знання і уміння, які сприяють освоєнню ними соціального досвіду і інтеграції їх у суспільство.

Отже, у процесі фізичного і психічного дозрівання, входження у соціум, освоєння соціальних норм, ролей, позицій дитина набуває ціннісних орієнтацій і соціальних установ; у неї активно розвивається самосвідомість, відбувається творча її самореалізація, розкривається власний індивідуальний життєвий шлях. Нормальний розвиток дитинства загалом і індивідуальний розвиток кожної дитини це важкий процес соціального розвитку дитини, оволодіння досвідом соціальних дій. Відмінною особливістю соціалізації дітей є те, що дитині важко оцінювати і контролювати норми поведінки, які пропонують суспільство і соціум, вона їх може, здебільшого, засвоювати. Тому на соціалізацію дітей великий вплив роблять батьки, родичі, професіонали, які працюють з дітьми (медики, психологи, педагоги та ін.). Саме від них залежить, щоб діти як найшвидше і краще освоювали необхідні соціальні знання і уміння і прагнули застосовувати їх у житті.

Застосовуючи до соціальної педагогіки це означає наступне. У процесі навчання в школі чи іншому освітньому закладі дитина, як відомо, отримує перш за все академічні знання і необхідні для їх засвоєння і використання уміння. Проте одночасно з цим він повинен набувати певні систематизовані соціальні знання, уміння і навички, які доповнюють стихійно отриманий дитиною соціальний досвід і забезпечує їй більш успішне освоєння соціальних норм, установ, цінностей, ролей. Особливо важливими такі знання, уміння, і навички стають у тих випадках, коли дитині необхідна спеціальна допомога в її соціалізації.

Цілеспрямований процес передачі соціальних знань і формування соціальних умінь і навичок, які допомагають соціалізації дитини, називають соціальним навчанням.

Поряд з поняттям соціального навчання в науковій літературі, останнім часом, часто використовують термін соціальна освіта. Термін соціальна освіта з`явився в України у першій половині 90-х років з приводу відкриття інститутів соціальної педагогіки і соціальної роботи. Проте його значення до цього часу залишається недостатньо чітко визначеним. Розрізняють два основних випадку використання цього словосполучення.

В першому випадку під соціальною освітою розуміється професіональна підготовка спеціалістів для роботи в соціальній сфері, яка включає в себе усі види професійної освіти: початкове, середнє, вище і після вузівське, а також курсову підготовку і перепідготовку спеціалістів. В цьому вживанні термін аналогічний означенням інших різновидів професійної освіти, таких як педагогічна освіта, медична освіта, юридична освіта та ін.

У другому вживанні під цим терміном розуміється освіта, у процесі якої відбувається навчання основним правилам життєдіяльності людини в суспільстві, освоєння соціальної культури, соціального мислення і дій, культури соціальних почуттів і культури соціальної організації. В цьому значенні термін «соціальна освіта» близький поняттю «соціальне навчання».

 

Історія виховання

 

Виховання як основна категорія педагогіки є об`єктом пильної уваги вчених на протязі усієї історії розвитку педагогічної думки. Разом з тим проблема змісту поняття «виховання» як би запрограмована на постійну новизну і актуальність, бо воно має принципіальне значення, тому що смислове наповнення цього поняття визначає основні підходи до цілей, задач і засобів педагогічної діяльності.

З іншого боку, виховання – це вічна і загальна категорія суспільного життя. Очевидно, що соціальний феномен виховання значно ширше визначаючого його терміна. Спробуємо стисло прослідкувати, як змінювались мета і зміст виховання в історії розвитку нашого суспільства. Ці зміни находять відображення, як правило, в уточнюючому визначенні, яке додається до цього слова: родинне виховання, народне виховання, моральне виховання та ін.

У вітчизняній історії джерела виховання йдуть у старослов`янську язичну етнокультурну. Прийняття християнства на Русі було важливим поворотом у розвитку російської культури і освіти. Літописи та інші документи, які дійшли до нас дають уявлення про виховні традиції Стародавньої Русі.

Перехід від язичництва до християнства був тривалий та драматичний, проте релігія поступово упросила свої позиції і зрештою утвердилась як домінуюча ідеологія. Саме релігія виступала у ролі берегині загальнолюдських цінностей. У релігійній літературі, проповідях вміщується постійне звертання до моральних заповідей. Тому християнське виховання, в основі якого було засвоєння новим поколінням християнської моралі, було провідним аж до Жовтневої революції 1917 року. В суспільстві була розроблена і ефективно діяла система християнського виховання, яка містила і певну політику держави, коли одним з основних принципів виховання, на якому будувався навчально-виховний процес у школах, оголошувалось «єдність» православ’я, самодержавства і народності. У 70 – 80-і роки 19 ст. в Росії єдине Міністерство освіти і духовних справ. Закон Божий є одним з основних предметів в освітніх закладах. Здійснюється це виховання усіма соціальними інститутами: родиною, школою, церквою та ін.

Докорінний поворот у змінах мети і змісту виховання був зроблен після революції, коли відбувся розрив з християнським вихованням, найбагатшим спадком вітчизняної педагогічної думки і практики.

Це явище породило у вчених-педагогів чисельні дискусії: що є предметом педагогічної науки, який повинен бути взаємозв`язок між суспільством і школою, яка роль школи у вихованні зростаючого покоління, чи може школа вплинути на соціальну середу та ін. У ці роки міцно закріпився термін соціальне виховання. У перші роки радянської влади проблема соціального виховання була однією з відомих у педагогіці. Це обумовлено, принаймні, двома факторами: соціальним положенням дітей у Росії і активним розвитком педології.

Сирітство, бездоглядний, безпритульний, правопорушення серед дітей – «соціальні хвороби» суспільства і найгостріші соціальні проблеми, які потребували свого рішення. Сторінки педагогічної і непедагогічної преси того часу мали такі заголовки, як «Новейшая система перевоспитания беспризорных», «Выбитые из социальной колеи дети», «Роль и место детского дома в системе социального воспитания детей» і т.д.

У Росії активно в той час розвивалась педологія. Її основною задачею було отримання систематизованих знань про дитину, необхідних для її виховання. Найбільш відповідальна і важлива галузь у системі виховання вважалась область соціального виховання.

Термін «соціальне виховання» частіше за все використовувався у скороченому вигляді – «соцвих». У період 1917–1930 рр. Він застосовується у двох основних значеннях: перше – визначення державного органу, функцією якого було управління дитячими виховними та освітніми закладами; друге – передача суспільного досвіду від одного покоління до іншого.

Соцвихами були місцеві органи влади, які управляли справами дошкільного і шкільного виховання і політехнічної освіти дітей, соціально-правовою охороною неповнолітніх, підвищенням кваліфікації вчителів, а також комітет по навчальній і дитячій книзі. Заклади, які входять в систему соцвиха, поділялись на заклади дошкільного виховання (дитячі садки, дитячі площадки), школи першої і другої сходинок; дитячі будинки, заклади для дітей з обмеженими можливостями (сліпих, глухих, розумово-відсталих), «інститути соціального виховання» – заклади для важко виховних дітей у віці від 8 до 16 років.

Соціальне виховання у другому значенні слова у 20-і роки розглядувалося як найбільш важлива і відповідальна галузь у системі народного виховання. Єдиного тлумачення цього поняття серед педагогів того часу не було. Відомий педагог Н.Н.Іорданський у 1923 році опублікував книгу «Основы и практика социального воспитания», у котрій він виділив чотири погляди на сутність соціального виховання: перший – уся система виховання з усіма його сторонами (навчальні поняття, їх обстановка, організація дітей, спостерігання за їх самопочуттям, особистість учителя та ін.); другий – виховання як суспільне явище, яке спирається в організаційному відношенні на суспільні форми життя; третій – виховання соціальних інстинктів і навичок, створення соціального життя у навчальних заняттях дітей і в організації їх життя на основі самоврядування; четвертий – пов`язаний з соціальною педагогікою як науковою і практичною дисципліною.

Проте дуже скоро термін «соціальне виховання» набуває ідеологічного змісту, класового характеру, воно починає припускати різні види педагогічного впливу на дитину з метою виробки з нього фізично здорового, озброєного необхідними знаннями, уміннями і навичками борця за будівництво соціалістичного суспільства. Класовий принцип соціального виховання набув більш широке розповсюдження у 20-і роки. Саме тоді широко упроваджують такі слова, як «буржуй», «кулак», «пролетарій». В цьому суспільному контексті поняття «соціальне виховання» було тісно зв`язано з соціальним походженням людини. Таким чином, у Росії у зв`язку зі зміненими соціальними умовами відбувається перехід від християнського виховання до соціального. Проте термін «соціальне виховання» проіснував відносно недовго. Н.К. Крупська критикувала його як дещо «аморфне, невизначене». А після печально відомої постанови Центрального комітету ВКП 1936 року «О педологических извращениях в системе наркомпроса» соціальне виховання фактично припинило своє існування.

У радянській період нашого суспільства на зміну соціальному вихованню прийшов термін «комуністичне виховання». Розкриттю сутності комуністичного виховання, його змісту, методики виховної роботи було присвячено багато дослідів. В цей період закріпилося трактування поняття виховання у широкому і вузькому значенні слова. У першому випадку виховання вміщувало в себе освіту і навчання і охоплювало роботу усіх соціальних інститутів виховання. Друге трактування було пов’язано з вихованням у дітей світогляду, морального вигляду, всебічного гармонійного розвитку особистості. Слід зазначити, що в радянський час у Росії була теоретично розроблена і практично реалізована система комуністичного виховання. Ідеологія виховання розроблялася і здійснювалася комуністичною партією. Причому вона намагалася розповсюдити свій вплив абсолютно на усі сторони і складники цього процесу: визначала стратегію виховання, уточнювала мету виховання на кожному етапі розвитку радянської держави, керувала підготовкою кадрів вихователів, координувала діяльність усіх соціальних інститутів які беруть участь у вихованні, спрямовувала розвиток усієї системи освіти, літератури, мистецтва, засобів масової інформації направляючи їх на посилення виховних функцій.

 

Соціальне виховання

 

Своє «друге народження» термін «соціальне виховання» отримав у 90-і роки. Пов’язано це з крахом комуністичних ідеалів, теорії комуністичного виховання. Проте фактично разом «з водою» (комуністичне виховання) була виплеснута і «дитина» (виховання). В офіційних документах школа з «навчально-виховного закладу» перетворилась в «освітній заклад»; позашкільні заклади, основною функцією яких було перш за все комуністичне виховання дітей, почали зватися «закладами додаткової освіти», були ліквідовані суспільні – комсомольська і піонерська – організації дітей, головною метою яких було ствердження ідеалів комуністичного виховання. Це призвело до перегляду співвідношення виховання і освіти, закріплення за освітніми закладами здебільшого освітніх функцій і перенесення центру ваги виховної роботи на родину, яка в силу об’єктивних причин виявилась до цього не готовою.

Виникнення соціальної педагогіки як галузі наукової і практичної діяльності співпало з періодом переусвідомлення сутності виховання як соціального феномену і визначення змісту соціального виховання, яке виявилося у центрі уваги цієї нової галузі знань.

Соціальне виховання дітей є одним з важливих факторів стабілізації суспільства. Соціальне виховання повинно досягти дві мети: успішності соціалізації зростаючих поколінь у сучасних умовах і саморозвитку людини як суб’єкта діяльності і як особистості.

Визначаючи соціальне виховання як категорію соціальної педагогіки, слід звернути увагу на роботи вчених, які займаються проблемами соціальної педагогіки: В.Г. Бочаровой, А.В. Мудріка, В.Д. Семенова, Г.Н. Філонолва та ін. У цих дослідах можна знайти різні визначення соціального виховання як категорії соціальної педагогіки: виховання зростаючого покоління дітей у соціумі; високоякісне виховання і освіта дітей; виховання усіх вікових груп і соціальних категорій дітей, тобто соціальне виховання розглядається як соціальний інститут.

Є і інші точки зору, але усіх їх єднає одне – акцентування у вихованні як багатосторонньому, складному суспільному явищі його соціальних складників.

Таким чином, соціальне виховання як одна з основних категорій соціальною педагогіки є видовим поняттям по відношенню до категорії «виховання», яка вивчається багатьма науками: педагогікою, соціологією, психологією та ін. Входить ця міжнаучна категорія і в категоріальну систему соціальної педагогіки як відокремлення педагогічної науки. Проте основною, базовою категорією вона виступає у педагогіці.

Педагогіка розглядає виховання дітей як цілеспрямований процес формування моральних якостей особистості.

Якості особистості виходять в людині на перший план, коли мова іде про певні ролі і функції людини в суспільстві, про активність його дій, про те, наскільки вона усвідомлює своє місце у суспільстві.

У педагогічній літературі якості особистості розглядаються як постійно закріплені відношення людини до природи, суспільства, продуктів діяльності людини, самого себе; як визначена система мотивів, форм і способів поведінки, в яких ці відносини реалізуються.

Відомо близько 1500 слів, які можуть характеризувати особистість. З них обирають домінуючі, які складають конкретну програму виховання, яка враховує індивідуальні якості особистості, яка допомагає дитині реалізувати їх. Необхідно не лише назвати ці якості, але і зрозуміти, що собою нагадує кожну з них, як вони між собою пов’язані, які структурні елементи відображаються чи не відображаються у реальній дійсності, а також вміти володіти методикою формування цих якостей.

Якості особистості проявляються у дії, яке породжує вчинок, якщо воно розглядається у взаємозв’язку з породжуючими його метами і задачами. Вчинки ж в остаточному вигляді формують поведінку людини.

В основі морального виховання дитини лежить формування моральних переконань – знань, безспірних для людини, у істинності яких вона упевнена, які проявляються у поведінці людини і стають його керівництвом до дії. Наступними складниками морального виховання є формування моральної поведінки і моральних почуттів.

Моральні переконання, поведінка регулюється у суспільстві моральністю – сукупність принципів і норм поведінки людини по відношенню до суспільства і інших людей. Гарантом моральних вимог, об’єктом соціального контролю виступає суспільна думка.

Таким чином, моральне виховання дитини – одна з найголовніших та найтяжчих задач педагогічної діяльності.

Проте цей процес не завжди буває достатньо ефективний. Розглядаючи вище призначення соціального навчання, ми показали, що у дитини повинні бути сформовані певні соціальні знання, уміння і навички. Процес їх формування пов’язаний із формуванням відносин, наприклад до батька, матері – турботливе, дбайливе, кохане та ін. Якщо за будь якої обставини у дитини не сформовані соціальні знання, тоді і не сформовані відносини, тобто не сформовані будь-які необхідні йому у соціалізації якості особистості. Тому у процесі соціально-педагогічної діяльності такі соціально значимі якості повинні бути сформовані – це і є задача соціального виховання.

Тобто під соціальним вихованням розуміється цілеспрямований процес формування соціально значимих якостей особистості дитини, необхідних йому для успішної соціалізації.

Як витікає з цього визначення, соціальне виховання має практично – орієнтований характер. Пояснимо цю думку. Виховання, у цілому направлене на формування якостей особистості, які й характеризують індивідуума як члена суспільства, тобто усі якості особистості соціально значущі. Проте коли ми говоримо про практичне формування конкретних якостей у конкретної дитини, то з точки зору структури і змісту педагогічної діяльності, застосованих методик та технологій виділяються різні аспекти виховання: фізичне виховання, естетичне виховання, трудове виховання та ін.

Одним з таких аспектів виховання, який відокремився у зв’язку з розвитком соціальної педагогіки як практико орієнтованої галузі педагогічного знання і відповідної сфери професійної практичної діяльності, і є соціальне виховання.

Соціальне виховання можна розглядати як процес відносно соціально контролюючої соціалізації, який здійснюється у спеціально створених виховних організаціях, які допомагають розвити можливості людини, включаючи його здібності, знання, зразки поведінки, цінності, відносини, позитивно цінні для суспільства, в якому вона живе.

Іншими словами, соціальне виховання представляє собою вирощення людини у процесі планомірного створення умов для цілеспрямованих позитивних розвитку і духовно-ціннісної орієнтації.

Ці умови створюються під час взаємодії індивідуальних і групових (колективів) суб’єктів у трьох взаємозв`язаних і в той же час відносно автономних за змістом, формами, способами і стилем взаємодії процесів: організації соціального досвіду дітей, підлітків, юнаків, їх освіти і індивідуальної допомоги їм.

Організація соціального досвіду здійснюється через організацію побуту і життєдіяльності формалізованих груп (колективів); організацію взаємодії членів організації, а також навчання йому; стимулювання самодіяльності у формалізованих групах і вплив на неформальні мікрогрупи.

Соціальний досвід – у широкому значенні – єдність різного роду умінь і навичок, знань і способів мислення, норм і стереотипів поведінки, інтеріорізованих ціннісних установ, зафіксованих відчуттів хвилювань, досвід взаємодії з людьми, досвід адаптації і обособлення, а також самопізнання, самовизначення, самореалізації і самоствердження.

Виховання вміщує в себе: систематичне навчання (формальна освіта, як основна, так і додаткова); освіту, тобто пропаганду і розповсюдження культури (неформальна освіта); стимулювання самовиховання.

Індивідуальна допомога реалізується у процесі: сприяння людині у рішенні проблем; створення спеціальних ситуацій у життєдіяльності виховних організацій для її позитивного саморозкриття, а також підвищення статусу, самоповаги і т.д.; стимулювання саморозвитку.

Індивідуальна допомога – це свідома спроба допомагати людині у накопичені знань, установ і навичок, необхідних для задоволення своїх позитивних потреб і інтересів і задоволення аналогічних потреб інших людей; в усвідомлені людиною своїх цінностей, установ і умінь; у розвитку самосвідомості, у самовизначенні, самореалізації і самоствердженості; у розвитку розуміння і сприйняття по відношенню до себе і до інших, до соціальних проблем; у розвитку почуття причетності до родини, групи, соціуму; у виробці стратегій адаптацій і обособлення у соціумі.

Звичайно, що міра систематичності, інтенсивності, характер, зміст, форми і способи організації соціального досвіду, освіта і індивідуальна допомога безпосередньо залежать від віку і статі учнів, а також у певній мірі від їх етноконфесійної і соціально-культурної приналежності.

Природно також, що у різних типах виховних організацій і у конкретних організаціях об’єм і співвідношення окремих складників (організації соціального досвіду, освіти і індивідуальної допомоги) суттєво різні. Різниця залежить як від типа організації, так і головним чином від ціннісних спрямувань, установ і імпліцитних концепцій виховання, які реалізують у своїй діяльності працюючі в них педагоги. Останнє визначає те, яку взаємодію реалізують у виховній організації.

Взаємодія у процесі соціального виховання є обміном між суб’єктами інформацією, типами і способами діяльності і спілкування, ціннісними орієнтаціями, соціальними установками, відбір і засвоєння яких має вибірковий характер. Така взаємодія у значній мірі соціально діференцьована, індивідуалізована і варіативна, оскільки конкретні учасники взаємодії, які є членами певних етнічних, соціальних і соціально-психологічних груп, більш-менш свідомо і цілеспрямовано реалізують у взаємовідносинах між собою той тип соціальної поведінки, який схвалюється у цих групах і має свою специфіку.

У цілому взаємодія – діалог вихователів і вихованців, а також вихованців між собою, зміст, характер і виховна ефективність якого встановлюється тим, які особистості в ньому приймають участь, в якій мірі вони самі відчувають себе особистостями і бачать особистість в кожному, з ким спілкуються.

Здійснююче у процесі взаємодії соціальне виховання створює більш-менш благодатні умови і можливості для оволодіння людиною позитивними соціальними, духовними та емоційними цінностями, а також для його самопізнання, самовизначення, самореалізації, а в цілому – для придбання досвіду адаптації і обособлення у суспільстві.

 

Становлення особистості через виховання

 

Перші спроби розглядати виховання як соціальний феномен зробив Е. Дюркгейм. Виховання за своєю природою є таким: його сутність полягає в соціалізації індивідів, підготовці до життя, до взаємодії у групах, суспільстві. Виховувати дитину – означає проявити до неї «примушення», яке є головною ознакою соціального факту. З розвитком соціології підтвердилася соціальна суть виховання: це процес, який відбувається у формі спілкування та взаємодії між суб’єкт-об’єктами виховання і практично неможливий без їх спільної діяльності. Також це процес, пов’язаний із безперервним порівнянням та оцінюванням суб’єкт-об’єктів виховання один одного стосовно відповідності нормам та вимогам суспільства, ступеня засвоєння суспільних цінностей. Виховання як соціальна система має структуру, що містить такі об’єкти: люди, «об’єкт-суб’єкти» виховання, соціальні інститути виховання, культура та «окультурене» природне середовище і напрямки виховання. Це система, яка взаємодіє з іншими соціальними системами: виробничо-економічною, політичною, соціальною, духовною.

Соціальне виховання пов’язане із освітою, навчанням, самоосвітою людини.

Першочерговим завданням соціального педагога є індивідуальна допомога особистості у кризовій ситуації: організація захисту прав на гідне життя в суспільстві та професійне самовизначення; організація охорони її здоров’я, діяльності, допомога у прийнятті самостійних рішень в організації своєї діяльності.

Важлива роль у соціальному розвитку людини належить самовихованню, що означає фізичне, духовне, моральне, соціальне і творче вдосконалення, а саме: розуміння проблем, що заважають людині в житті; бажання зробити вибір на шляху переборення проблем; перевірити свої сили, досягти в цьому своєї мети; періодично оцінювати досягнуте та виправляти помилки; чітко контролювати свої стосунки з оточуючими. Соціальний педагог повинен вміти спонукати потребу в самовихованні, сприяти виникненню уміння аналізувати і реально оцінювати свої якості та вчинки, організовувати свій час.

У практиці соціального педагога використовуються насамперед психолого-педагогічні методи, які базуються на гуманістичних підходах до виховання: повага до особистості людини, незалежно від віку, соціального статусу в суспільстві – не дресирувати, не програмувати, не нав’язувати готове рішення, а стимулювати власну роботу людини щодо особистого росту.

Гуманістична терапія (К. Роджерс) пропонує терапевту, педагогу, соціальному працівнику дотримуватись:

-  позитивного ставлення до об’єкту терапії;

-  бачити світ очима об’єкта (виявити симпатію);

-  утримуватися від інтерпретації того, що повідомляє об’єкт терапії, а також від підказки щодо вирішення його проблем.

Соціальний педагог у межах гуманістичної психології та педагогіки повинен більш виправдано застосовувати авторитарні методи психолог-педагогічного впливу.

Дамо характеристику окремим методам.

Інформація – вихідний метод переконання, важливий під час проведення профілактичних заходів. Використовуються такі форми інформації: розповідь, лекція, бесіда, інструкція, наочний показ. Стимулювати інтерес до інформації слід логічністю, доказовістю, простотою, доступністю, виразністю.

Дискусія – корекційний метод переконання, що забезпечує обмін думками, сприяє підтримці та розвитку моральних, етичних уявлень, формує самокритичність, готовність до діалогу.

Вплив соціально-виховних інститутів на процес соціального становлення особистості

 

У цілому формування особистості та її розвиток у соціумі може бути успішним лише тоді, коли будуть враховані всі зовнішні фактори, які на неї впливають, їх складні взаємозв’язки. Перш за все, це спосіб життя особистості, який може сприяти її розвитку (за певних умов) чи протидіяти йому, умови життя, які сприяють становленню певного способу життя в межах певного району, національні особливості, особливості природного середовища, різні джерела духовної культури, характер їх взаємодії, просторові та часові умови життя особистості й мікрогруп, виховні системи та індивідуальні особливості особистості, які склалися у цих системах.

Сьогодні соціальні служби, різні соціально-педагогічні інститути зайняли у такому складному процесі, як соціалізація особистості, свою нішу. Зважаючи на те, що соціалізація особистості потребує певних педагогічних умов, доцільно назвати найважливіші з них: гуманізація процесу соціального становлення особистості, відповідність змісту, обсягу, і характеру соціально-педагогічної діяльності можливостям, умовам даного соціуму; розумне розміщення в часі і просторі всіх цілеспрямованих взаємодій. При цьому основним завданням соціально-педагогічних інститутів є соціалізація особистості з урахуванням особливостей її життєдіяльності в середовищі, у діяльності, в ситуації, де відбувається пізнання і оволодіння цією особистістю суспільними нормами і цінностями.

У ситуації вибору змісту і форм діяльності кожна молода людина прагне керувати власним розвитком як процесом. Тому пропонується розглядати цей процес як складну структуру, що включає такі види діяльності:

1) самоосвіта;

2) самовиховання (робота над характером, емоційним моральним розвитком, філософією життя тощо);

3) вибір напрямку (галузі) освіти та професії;

4) вибір конкретного місця роботи;

5) вибір групи друзів, товаришів, колег;

6) участь у певних громадських і політичних організаціях;

7) рішення щодо шлюбу і складу сім’ї;

8) пошуки шляхів досягнення поставленої мети (В.Т. Лісовський)

Бажано, щоб молода людина сформувала в собі вміння здійснювати відповідний вибір з різних альтернатив. Соціалізуючи інститути працюють заради того, щоб надалі вони переставали бути потрібними, їх головне завдання – «запустити механізм самоорганізації і саморозвитку». Найбільш повноцінно цей механізм може спрацювати у різних видах діяльності.

Звідси слід вести мову про те, що суспільство може і повинне допомагати молодому поколінню залучатися до активної діяльності, створюючи, умови для його становлення та інтеграції в життя суспільства. Проте не досить лише створити умови для позитивно-мотиваційної діяльності, потрібно затратити багато енергії, щоб сформувати у молоді традицію аналізу свого становища, здатність нести відповідальність за свої вчинки, співпрацювати, приймати спільні рішення у групі, здійснювати реальну суспільну діяльність і розвивати необхідні для такої діяльності навички та вміння.

Звичайно, цілком зрозуміло, що основою стабільності таких умов і такої діяльності є систематична допомога всіх інфраструктур соціалізації, наявність механізму взаємодії державних і недержавних соціальних інститутів, суть діяльності яких має бути спрямовано на оптимізацію соціалізую чого процесу.

Діяльність соціально-педагогічних інститутів щодо соціалізації є найбільш ефективною тоді, коли вона орієнтована на досвід перебування особистості у «позитивному» соціумі і міжособистісному спілкуванні. Можна сказати, що для діяльності соціально-педагогічних інфраструктур важливі не самі дії дітей і молоді, не їх результати (щоб усе здійснювалося красиво, яскраво, гладко), але й набутий у спільній діяльності, обговорений і усвідомлений досвід, який молоде покоління набуває і зможе ним керуватися у своєму подальшому житті.

Проте не можна не звернути увагу на особливість впливу на молоду людину чи дитину конкретного соціуму, в якому можуть проявитися як позитивні, так і негативні тенденції. З одного боку, у соціумі можна спостерігати за активізацією самостійності, ініціативності, творчої співпраці, саморегуляції та самоконтролю, з другого – за проявом завищеної самооцінки, агресивної незалежності, утвердження переваги власного «Я» над іншими, надмірної амбітності тощо. І всі ці якості суб’єкта проявляються, безперечно, в діяльності.

Мета соціально-педагогічного впливу диктує обов’язковість створення умов для розгортання як об’єктивно-соціологічної діяльності, так і соціально-психологічної, коли молодь потрапляє в реальні ситуації, де активно проявляється суб’єктивна позиція особистості. Це дозволяє їй утверджуватися в певних видах діяльності, а, отже, і в соціумі в цілому. Характер діяльності визначається не стільки позитивною чи негативною установкою суб’єктів, скільки «мірою суб’єктивності», наявністю активності, самостійності, ініціативи. Це, безперечно, передбачає зміну позицій, ролі, статусу суб’єкта діяльності в нових соціум них умовах.

Реалізація різних напрямів, змісту і програм щодо соціалізації особистості потребує і реалізації відповідних функцій соціально-педагогічної діяльності. Ці функції можуть бути уточнені, розширені залежно від суб’єктів соціалізації, регіону, соціальних умов і життєдіяльності особистості. У визначенні функцій загалом можна спиратися на положення білоруського вченого В.Г. Литвиновича:

1.  Діагностико-прогностична функція є своєрідним підґрунтям, яке дозволяє вивчати проблеми і потреби дітей та молоді і визначати методики соціально-педагогічної діяльності у соціумі та мікросоціумі.

2.  Функція забезпечення соціальних гарантій розвитку молодої людини як особистості і її нахилів, здібностей, можливостей.

3.  Функція соціального захисту дитини, підлітка, молодої людини і надання їм допомоги у кризових і конфліктних ситуаціях.

4.  Функція соціальної адаптації суб’єкта у соціумі в ситуації різкої зміни соціальних умов та соціального середовища.

5.  Функція забезпечення соціальних зв’язків суб’єкта в соціумі з різними соціально-педагогічними інститутами шляхом включення конкретного суб’єкта в суспільний процес у соціумі.

Вищою мірою прояву соціальних зв’язків є діяльність, яку здійснюють соціальні інститути з урахуванням необхідності, потреб, інтересів як особистості, так і суспільства.

Визначення функцій соціально-педагогічної системи у структурі соціалізую чого процесу допомагає здійснювати прогнозування якісних змін життєдіяльності дітей і молоді, виявлення процесу соціалізації, шляхів вирішення соціально-педагогічних проблем, активності включення соціальних інститутів у діяльність з метою поліпшення соціально-педагогічних умов соціуму.

Це потребує вивчення і апробації певних напрямків, форм і методів, що сприяють соціальному становленню особистості й виявленню змін у ставленні дітей і молоді до базових соціальних цінностей.

Виходячи із загальної мети соціально-педагогічних інститутів і тих завдань, які вони мають виконувати, можна передбачити розробку, уточнення, продовження щорічних основних напрямків і змісту діяльності соціально-педагогічних інститутів:

1 напрямок – методичне та кадрове забезпечення виконання державної молодіжної політики;

2 напрямок – надання інформаційної, правової, психолого-педагогічної допомоги дітям та молоді;

3 напрямок – соціальне становлення та розвиток підлітків і молоді;

4 напрямок – попередження та подолання негативних явищ у дитячому і молодіжному середовищах;

5 напрямок – соціально-психологічні та педагогічні дослідження;

6 напрямок – соціальна підтримка окремих категорій молоді, зокрема інвалідів та дітей-сиріт.

Для створення умов щодо соціалізації особистості необхідна цілеспрямована організована діяльність, яка має включати суб’єкти соціального виховання у взаємодію з оточуючим світом і яка формує в них систему ціннісного ставлення до цього світу.

Першою умовою соціалізації особистості є створення системи взаємодії всіх соціально-педагогічних інфраструктур – державних, громадських, а також окремих осіб, волонтерських груп, міністерств і відомств, зокрема шкіл, позашкільних установ, клубів і об’єднань, дитячих та молодіжних організацій, закладів культури і спорту, різноманітних фондів.

Другою умовою соціалізації особистості є створення своєрідної соціально-педагогічної системи відкритого типу. Ця форма інтеграційного впливу може бути використана для зміни ціннісних орієнтацій суб’єктів, статусу мікрогруп і окремої особистості, для корекції процесів входження в соціум, переорієнтації поведінки підлітків тощо

Третьою умовою соціалізації особистості є розробка структури соціально-педагогічної діяльності соціальних служб молоді (ССМ), визначення основних її напрямків (6 напрямків); створення програм організації реальної життєдіяльності тих суб’єктів, котрі потребують допомоги, підтримки та захисту; розвитку нових програм та наповнення їх змістом, адекватним поставленим цілям стосовно конкретної особистості, мікрогрупи, мікросередовища.

Узагальненим критерієм оцінки діяльності соціальних служб для молоді є факт розробки та використання ними соціальних технологій, під якими перш за все треба розуміти спосіб використання особистісної діяльності з метою досягнення соціально значущих цілей. При цьому соціальна технологія проявляється у двох аспектах: як проектування форм, методів, шляхів реалізації ідей і як прояв проекту в діяльності. Ці два етапи соціалізуючого процесу, безперечно, завжди взаємодіють і впливають один на одного.

Ефективність діяльності певних соціально-педагогічних інститутів оцінюється не лише за оптимальністю технологій. Вона є узагальнюючим проявом і ряду інших характеристик, зокрема таких, як: універсальність (спроможність технологій до ефективної дії у різних соціальних групах); оперативність (оптимальний термін застосування потрібних технологій); доступність (відносна сприятливість і застосовність у роботі різних категорій фахівців); надійність (обов’язковий вияв впливу більшою чи меншою мірою); гнучкість (можливість оперативної варіативності впливу на суб’єкт і пристосованість до змінюваних обставин); інтеграційність (оптимальне включення у вирішення поставленої цілі різних виховних інститутів); фахове забезпечення кадрами, здатними реалізувати розроблені проекти соціалізуючого впливу.

Соціальні завдання школи

 

В практиці сучасної школи, коли скінчилася ідеологія комуністичного виховання і утопія» всебічного розвитку особистості», здавалося, що у педагогів почалась розгубленість: як у вихованні підростаючого покоління обійтися без шкільного комсомолу і піонерії.

Проте в останні роки з’явилася практика педагогічних колективів, де школа вирішує не лише питання навчання і виховання, але й цілий ряд соціальних проблем дитини.

Зміни в нашій державі вплинули на існуючу систему освіти; на неї не міг не відобразитися соціальна, економічна, політична криза суспільства. Загальноосвітня школа повинна була переробити свою навчальну, виховну і соціальну роль, поставивши на перший план соціальні функції. Спробуємо їх виділити.

-  Це, як завжди, рішення задачі виконання Закону про всебічну освіту, але організація освіти будується на інтересах дітей і підлітків.

-  Це організація виховної роботи у школі на тому ж рівні, що і навчання.

-  Це переорієнтація всієї діяльності школи з тим, щоб поставити у центрі усієї її роботи особистість дитини, її інтереси і здібності, організувати по-справжньому турботу про дітей, утвердити «педагогіку не насилування».

-  Це організація усієї роботи школи при розвитку активності дітей, дитячого самоуправління, створення різних дитячих об’єднань, клубів.

Головним соціальним завданням школи залишається виховання Людини, Громадянина і здійснення права дитини на освіту.

Як у сучасних умовах школа може вирішувати питання соціального захисту дитини?

Адміністрація школи, класні керівники, вихователі груп подовженого дня організовують дітям з малозабезпечених родин виділення матеріальної допомоги, безкоштовне харчування у школі. Класні керівники, вихователі груп подовженого дня вивчають положення дитини в родині, працюють з важкими дітьми індивідуально.

У школі психологи досліджують здібності дитини і його інтереси, намічають шляхи її індивідуального розвитку, її навчання і виховання; надають психотерапевтичну і психологічну допомогу, консультують батьків і дітей.

Існуюча у школі служба здоров’я проводить поглиблені огляди школярів, створює фізкультурні групи, організовує спеціальне харчування для послаблених дітей і спостереження за карантинними класами.

Керує соціальною роботою у школі один з замісників директора. Питання соціальної роботи з дітьми і батьками обговорюються на батьківських конференціях і педагогічних нарадах.

У школах, де немає вільного соціального педагога, переглядаються обв’язки усіх її співробітників.

Так, адміністрація школи крім традиційних питань керування педагогічним колективом і здійснення Закону про все навчання виділяє організацію виховної роботи у не навчальний час, направляє роботу батьківського комітету з родинами, де важкі діти.

Замісник директора по виховній роботі надає більш уваги зв’язку шкіл із позашкільними дитячими закладами, різними просвітницькими організаціями, інспекцією у справах неповнолітніх.

Замісник директора по навчальній роботі виділяє у своїй діяльності організацію і роботу кружків, секцій, клубів, індивідуальну роботу учителів і учнів, проведення консультацій для школярів за містом проживання, роботу з важкими дітьми, з дітьми, які потребують особливої педагогічної уваги.

Вчителя початкових класів і класні керівники, вивчивши родини і учнів мікрорайону, звертають увагу на тих дітей, які мають нужду у соціальній допомозі; допомагають родині у вихованні важких дітей.

Вчителя-предметники, вивчивши нахили дітей, запрошують їх у різні кружки і секції, готують масові заходи у школі, залучаючи до їх проведення батьків і колишніх учнів, запрошують у школу цікавих людей.

Ось така схема рішення соціальних питань у школі, яка не має вільного соціального педагога, яка в практиці сучасної системи освіти знайшла широке розповсюдження.

 

 

Висновок

 

У загальноосвітній школі необхідно відновити у правах соціальний інститут професійного вихователя, у тому числі класного керівника, його підготовки, також створити умови для виникнення у школі програм додаткової освіти для дітей и підлітків.

Необхідно скоректувати плани державної підготовки у вищій школі соціальних робітників, соціальних педагогів, практичних психологів, а також дефектологів. Ці плани по розширенню прийому на людські професії повинні бути переглянуті з вихідною орієнтацією на якість підготовки і перепідготовки спеціалістів, а не на їх кількість.

Для закладів мережі дошкільної освіти, додаткової освіти, виховних закладів соціального патронажу (дитячі будинки, інтернати і т. п.), спеціального виховання передбачається розібрати особливі умови фінансування, як і для людських служб. На подібні заклади не може бути прямо перенесений принцип нормативного фінансування. Окрім базового фінансування сьогодні додатковими фінансовими джерелами цих закладів і служб стануть різні програми соціально-педагогічної освіти, програми забезпечення зайнятості підлітків, прямою метою яких є випереджаюча соціалізація дітей, їх соціальне виховання.

Саме в цьому контексті стоїть питання про загальноосвітню школу як інститут соціалізації і соціального виховання, як про місце зайнятості дітей і підлітків. И коли на порядок дня виноситься питання про введення 12-літньої шкільної освіти, то повірте, воно піднімається не лише у зв’язку з тим, що у більшості цивілізованих держав тривалість навчання у школі – це та планка, по якій судять про висоту цивілізації. Питання про цінність 12-літньої освіти – це і є питання про зайнятість підлітків шкільним життям, питання про те що економія на освіті обернеться набагато більшими економічними втратами, не говорячи вже про моральні втрати для суспільства, на розширенні мережі виправних закладів, а в більш широкому соціальному смислі – на послаблені національної безпеки України.

Список використаної літератури

1. Воспитание и педагогическая поддержка детей в образовании. – М., 1996.

2. Готт В.С., Семенюк З.Я., Урсул А.Д. Категории современной науки: Становление и развитие. – М., 1984.

3.зеньковский В.В. Психология детства. – М., 1996.

4. Кон И.С. Ребёнок и общество. – М., 1988

5. Караковский В.А., Новикова Л.Я., Селиванова Я.Л. Воспитание? Воспитание… Воспитание!: Теория и практика школьных воспитательных систем. – М., 1996.

6. Лихачёв Б.Т., Философия воспитания: Специальный курс. – М., 1995.

7. Харчев А.Г. Социология воспитания: О некоторых актуальных проблемах воспитания личности. – М., 1990.

8. Архіпова С.П., Майборода Г.Я. Соціальна педагогіка: Навчально-методичний посібник. – Черкаси – Ужгород: «Мистецька лінія», 2002. – 268 с.

9.Ю.В. Василькова, Т.А. Василькова. Социальная педагогика: Курс лекций: Учеб. Пособие для студентов педагогических вузов и колледжей. – М.: Издательский центр «Акдемия», 1999. – 440 с.

10. Лишин О.В. Педагогическая психология воспитания. – М., 1990.

11. Нормативно-правовое обеспечение системы дополнительного образования и социального воспитания. – М., 1995.

12. Бруднов А.К. Развитие дополнительного образования детей в условиях общеобразовательного учреждения // Воспитание школьников. – 1995.

13. Буйлова Л.Н., Кленова Н.В. Дополнительное образование детей в современной школе // Образование в современной школе. – 2002. – №3.

14. Бочарова В.Г. Педагогика социальной работы. – М., 1994.

15. Бочарова В.Г. Научно-педагогическая концепция взаимодействия школы и других социальных институтов во внешкольном воспитании учащихся // Социально-педагогические проблемы взаимодействия государственных учреждений и общественности во внешкольном воспитании учащихся. – М., 1981.

16. Коваль Л.Г., Зверева Г.Д., Хлебік С.Р. Соціальна педагогіка/Соціальна робота: Навч. Посібник. – К.: ІЗМН, 1997. – 392 С.

17. Закатова. И.Н. Социальная педагогіка в школе. – М., 1996.

Вступ Соціальне виховання дітей є одним з найважливіших факторів стабілізації суспільства. Соціальне виховання повинно досягати двох цілей: успішності соціалізації підростаючих поколінь у сучасних умовах і саморозвитку людини як суб`єкта д

 

• 14:21 05 Июля 2016
  Российско-китайский медуниверситет откроет магистерскую программу по TCM
• 01:21 05 Июля 2016
  На форуме МГУ Россия и Китай обсудят научно-образовательное сотрудничество
• 11:00 04 Июля 2016
  Реморенко: "ЕГЭ-туризм" в России сходит на нет
• 10:52 04 Июля 2016
  Летняя российско-австрийская школа откроется в Москве
• 15:31 01 Июля 2016
  В СПбГУ могут воссоздать географический факультет

Заказать уникальную работу