База знаний студента. Реферат, курсовая, контрольная, диплом на заказ

План

Завдання 1. Психологічна характеристика основних різновидів натовпу

Завдання 2. Психологічні особливості проведення допиту

Завдання 3. При розслідуванні автомобільної пригоди потерпіла – літня жінка у своїх свідченнях стверджувала, що її збив автомобіль «Швидка допомога», марки «Волга», світло-сірого кольору. В дійсності її збив автомобіль спеціальної медичної служби, марки «Москвич», темно-вишневого кольору. Поясніть психологічну природу помилки потерпілої

Література

Завдання 1. Психологічна характеристика основних різновидів натовпу

 

Масовидні форми активності — це переважно неорганізована (стихійна) діяльність людей, що знаходяться у єдиному просторі та часі, в умовах послаблення чи повної відсутності соціального та індивідуального контролю.

У соціальній психології натовп визначається як «велика група людей, ні зовнішньо, ні внутрішньо не організованих, об'єднаних лише прагненням до негайної дії. Учасники натовпу стають спільністю лише тією мірою, якою вони охоплені однаковою негативною, руйнівною емоцією щодо якихось осіб, настанов, подій. Натовп робить спільністю те, що він «проти», що він «проти них» (Б. Поршнєв).

Із цього визначення випливає, що натовп — не будь-яке масове скупчення людей, а лише сукупність агресивно настроєних громадян. Це — неорганізована спільність, що, однак, не виключає можливості наявності у ній організованої групи (ядра), яке провокує й спрямовує індивідуальну агресивність присутніх.

Можна виділити такі види масових скупчень громадян:

1) «випадкове» — коли люди збираються внаслідок якоїсь екстраординарної події (пожежі, автокатастрофи, бійки тощо). Вони виявляють інтерес до того, що відбувається, і можуть активно діяти (наприклад, надавати допомогу потерпілим);

2) «споглядальне» (публіка, болільники) — люди збираються для перегляду чи «співучасті» у цікавій для них події; їхня поведінка може бути незвичною за формою, навіть визивною, але за своєю суттю вона не агресивна і не має мети порушення громадського порядку;

3) «панічне» («рятівне») — виникає як реакція на небезпечну чи незрозумілу ситуацію; завжди супроводжується активними діями, спрямованими на уникнення небезпеки;

4) «мітингове» («протестове») — люди випадково чи зумисне збираються для демонстрації своєї незгоди зі словами чи вчинками певних офіційних (посадових) осіб.

Усі зазначені види масових скупчень громадян за певних обставин можуть перерости, трансформуватися в агресивний натовп. Такі трансформації відбуваються під впливом сукупності чинників (наприклад, вікові особливості учасників, чутки, спрямований вплив з боку людей, які складають «ядро» натовпу чи підбурювачів та інші).

Можна виділити такі групи чинників:

1. Зовнішні (соціологічні): довгочасні та ситуативні.

2. Соціально-психологічні (механізми впливу людей один на одного в масових скупченнях, їх соціально-психологічний склад).

3. Психологічні (індивідуальні схильності окремого індивіда до агресивних та протиправних дій).

Чинниками довготривалої дії слід вважати економічні, соціальні, політичні та інші умови життя в суспільстві, які формують і спонукають негативні соціальні настрої. Конкретні причини агресивної поведінки можуть різнитися залежно від територіальної, національної, релігійної специфіки, але висновок про соціальне неблагополуччя як спонукальний механізм агресивності має універсальний характер. У тих чи інших ситуаціях приоритет дії завжди лишається за довготривалими чинниками, конкретна ж причина події (ситуативний чинник) має сенс лише у контексті перших.

Ситуативні чинники — час (пора року та година доби), місце виникнення події, кількість присутніх. Виявлені певні закономірності, пов'язані з дією ситуативних чинників: масовидні форми вияву активності найбільш характерні для теплої пори року (з травня по жовтень), у неробочий час чи у вихідні дні, місце виникнення частіше прив'язується до центральних районів населеного пункту чи перетину транспортних артерій.

Внутрішніми, психологічними чинниками, що зумовлюють переростання масового скупчення людей у натовп, слід вважати:

1) психологічні схильності індивіда — завчасно існуючі стійкі переконання, установки; імпульсивність, високу емоційну збудливість, емоційну напруженість; недостатню вольову регуляцію поведінки;

2) специфічні стани організму (втому, тривалі та виснажливі фізичні навантаження, психічні потрясіння, стан сп'яніння тощо).

Думки і почуття кожного учасника натовпу значною мірою відрізняються від тих, що характерні для повсякденного життя; дії і вчинки також зазнають трансформацій. У найбільш загальному вигляді їх можна визначити таким чином:

— підвищується навіюваність і зменшується рівень критичного ставлення до себе та оточуючих. Зменшується здатність до раціональної переробки інформації, що надходить, з'являється ефект швидких перебігів уваги. Це створює сприятливий фон для зовнішніх впливів, зокрема, за рахунок розповсюдження чуток для формування агресивних установок;

— збільшується емоційність сприймання того, що індивід бачить та чує. Підвищена емоційність пригнічує раціональні засоби поведінки, почуття починають домінувати над інтелектом аж до того, що людина взагалі втрачає здатність логічно міркувати;

— звуження сфери раціональної регуляції поведінки і втрата відчуття особистісного контролю за своєю поведінкою.

Зазначені зміни, у свою чергу, призводять до пригнічення почуття відповідальності, викликають впевненість у власній безконтрольності («відповідати повинні всі, а не хтось особисто»), з'являється усвідомлення анонімності. Внаслідок цього стає можливим скоєння дій та вчинків, що у звичайних умовах для особистості немислимі.

Наведені закономірності змін психічного стану кожного учасника натовпу зумовлюють спільність поведінських реакцій, однорідність дій усіх присутніх. Тому на побутовому рівні ми говоримо про натовп як про щось самостійно-цілісне та єдине: «реакція натовпу», «поведінка натовпу», «бажання натовпу». Але це, безумовно, не означає, що суб'єктивна оцінка своєї поведінки зовсім відсутня. Абсолютної психологічної єдності, повної тотожності індивідів не може бути, індивідуально-психологічні особливості зберігають відносну автономію. Завжди існує індивідуальна поведінка людини в масі, бо залишаються індивідуальними мотиви її участі, ставлення до того, що відбувається, отже ступінь і можливості психологічного впливу на окремих людей різний.

Важливою структурною характеристикою натовпу є її соціально-психологічний склад. Це — самостійний чинник, який значною мірою впливає на його формування, розвиток та, що особливо важливо, перехід його учасників до активних дій. Натовп за складом неоднорідний, у ньому можна виділити такі прошарки:

1) активні учасники — ті, що мають на меті взяти безпосередню участь у протиправних діях, причому мотиви їх поведінки можуть різнитися (дати вихід негативним емоціям, набути авторитету, помститися міліції та інші);

2) підбурювачі — ті, що не збираються особисто активно діяти, а прагнуть використати для досягнення власної мети інших осіб; вони звертаються до присутніх із лозунгами та закликами, формують «образ ворога», спонукають негативні емоції, маніпулюють суспільною думкою;

3) «спостерігачі» — до того, що відбувається, ставляться зацікавлено, але наміру брати участь в активних діях не мають;

4) «випадкові» — до події ставляться байдуже або ж навіть негативно, засуджуюче, але їхня присутність чисельно збільшує натовп, надає присутнім відчуття могутності.

Натовп переходить до активних дій, коли кількість учасників першої групи досягає «критичної концентрації» (приблизно 20%). Це стає можливим унаслідок дії таких умов:

— зумисне загострення обстановки призвідниками та підбурювачами, яке може мати як словесну форму (звертання до присутніх, вигуки, скандування окремих слів чи лозунгів), так і виражатися у безпосередніх агресивних діях, які вчиняють спеціально проінструктовані та підготовані особи. Привід для таких дій, як правило, не відповідає ступеню активності (зупинка та пошкодження транспорту, биття шибок, застосування сили щодо «невгодних» ораторів чи працівників міліції), метою якої є провокування агресивності присутніх громадян та представників «офіційної сторони»;

— неможливість перевірки відомостей, що надходять, внаслідок чого на віру приймається та інформація, що відповідає загальному емоційному настрою та надходить від осіб, які користуються довірою і авторитетом;

— присутність неврівноважених та легкозбуджуваних людей;

-осіб, схильних до агресивної поведінки та таких, що нарікають на несправедливе до себе ставлення в минулому;

-п'яних чи в стані наркотичного збудження; угруповань підлітків та молоді з антисоціальними установками. Такі особи із «підвищеною реактивністю» до порушень громадського порядку далеко не завжди з'являються випадково — 'їх можуть спеціально готувати, у тому числі й доводячи до стану сп'яніння, тенденційно пояснюючи події тощо.

У результаті зазначених умов скупчення громадян перетворюється на агресивний натовп, у якому багато хто починає діяти зовсім не так, як у повсякденному житті — вони приймають за зразок поведінку оточуючих, навіть якщо це суперечить їхнім моральним принципам та звичкам. Значно зростає агресивність людей, у їхніх висловлюваннях та діях з'являється жорстокість.

Можна виділити три етапи розвитку натовпу:

1) початковий — виникнення конфліктної ситуації, що своєчасно не ліквідується; присутні висловлюють обурення, з'являються чутки, відбувається зараження – негативною емоцією осіб, що не мають безпосереднього відношення до конфлікту. Громадяни втрачають спокій, стають підвищено сприйнятливими до негативної інформації. З числа присутніх виділяється лідер (стихійний чи такий, що свідомо використовує для власної мети виникле емоційне напруження) та активне ядро, які прагнуть будь-що збільшити кількість осіб, готових активно діяти. Швидко зростає напруження, яке вимагає спільної та невідкладної дії, формується агресивна установка;

2) активний — від перших спільних дій до початку розсіювання натовпу. Як правило, спільні дії починаються після якогось додаткового стимулу, у тому числі провокаційних вимог розправитися із «винуватцями» («образ ворога» залежить від ситуації). На даному етапі цілі й мотиви діяльності учасників натовпу можуть змінитися: агресивність присутніх спрямовується не на об'єкт, що викликав негативні емоції, а на осіб, що забезпечують охорону громадського порядку і, на думку зібрання, є представниками «винуватої» сторони. Саме цим пояснюється ворожість щодо працівників міліції та опір навіть правомірним їх діям;

3) заключний — розсіювання натовпу із застосуванням сили.

Завдання 2. Психологічні особливості проведення допиту

Допит є однією з найважливіших слідчих дій. Оскільки він здійснюється при безпосередньому спілкуванні з конкретною особою, головне місце тут обіймає пізнавальна та комунікативна діяльність слідчого. Допит — слідча (судова) дія, яка є регламентованим кримінально-процесуальними нормами інформаційно-психологічним процесом спілкування осіб, що беруть у ньому участь, спрямованим на одержання інформації про відомі допитуваному факти, що мають значення для встановлення істини у справі. Допит — це процес передавання слідчому допитуваним інформації про розслідувану подію чи пов'язані з нею обставини та осіб. У цьому процесі слідчий має зберігати ініціативу.

Тут функції психології пов'язані з трьома процесами, що зумовлюють зрештою обсяг і рівень пізнання при допиті. До них належать: а) діагностика особи допитуваного; б) система психологічних прийомів, що сприяють одержанню інформації; в) оцінка інформації, одержаної під час допиту, з позицій її вірогідності та доказового значення. Важливість діагностики психологічного статусу допитуваного визначається тим, що одержання та оцінка інформації багато в чому залежать від знання психічних особливостей допитуваного, що сприяють встановленню з ним психологічного контакту і визначенню системи прийомів, яка може бути найбільш ефективною для одержання показань. Психологічні прийоми, що сприяють діагностиці психічного статусу людини, запозичені юридичною психологією із загальної психології і трансформовані в ній відповідно до цілей та завдань слідчих дій, що проводяться. Зокрема, при проведенні допиту, аби діагностувати психічний статус допитуваного, можна використовувати певну кількість методів, обрання яких диктується цілями і часовим режимом проведення цієї дії. Основними методами, що сприяють психологічній діагностиці особи під час допиту, є методи спостереження, бесіди, незалежних характеристик. Вони застосовуються не в повному обсязі, а відповідно до тієї схеми, що є для слідчого найбільш прийнятною в даній ситуації.

Наприклад, спостереження, що використовується для діагностики психологічного статусу особистості (типу темпераменту — реакції на подразник, рис характеру індивіда), охоплює лише такі показники, що визначають поведінку особи на початку допиту. Оскільки матеріал для спостереження, що виражається в зовнішніх проявах особи, надзвичайно обмежений, то і його результати завжди мають попередній, орієнтовний характер. У подальшому в процесі допиту вони можуть доповнюватися і коректуватися. Залежно від сту-96 пеня прояву якостей особистості метод спостереження може дати вагомі результати. Метод спостереження спрямовано на виявлення певних рис характеру та ознак темпераменту, що свідчать про психологічні особливості допитуваного.

До сфери спостереження входять: манери допитуваного, його комунікабельність (на початку допиту), реакція на подразник (поставлені запитання), психічний стан, викликаний процесуальним становищем і необхідністю спілкування. При оцінці результатів спостереження не слід забувати, що особа, за якою спостерігають, перебуває у незвичній обстановці і мікросередовищі, в яких вона зазвичай поводиться вільно та невимушено. У новій обстановці, де допитуваний не завжди знає свою роль і майбутнє процесуальне становище (свідок, підозрюваний, обвинувачений), він стримує свої прояви, нерідко надає своїй поведінці заздалегідь обрану ним форму. Ця обставина багато в чому спотворює враження слідчого, істинне враження можна одержати від допитуваного в процесі спостереження, і це слід ураховувати у процесі допиту. Для діагностики особи допитуваного може використовуватися і метод бесіди, трансформований для цієї мети. Відомо, що допит і бесіда розрізняються за своєю процесуальною сутністю і завданнями. Крім того, бесіда не передбачає регламентованого процесуального режиму.

Однак у процесі допиту, предмет якого чітко обмежено, може мати місце і бесіда, яка переслідує мету абстрактного вільного обміну інформацією для встановлення психологічного контакту з допитуваним. Бесіда передбачає взаємне передавання інформації, що не стосується предмета допиту, а спрямована лише на встановлення психологічного контакту, визначення типу темпераменту і рис характеру допитуваного. Метод бесіди може поєднуватися з власне допитом, оскільки в процесі останнього можливі відхилення від предмета, зумовлені обранням тактичних прийомів, з'ясуванням деяких обставин, що мають допоміжне значення для проведення допиту. Метод бесіди зазвичай найбільш активно використовується на початку допиту, коли з'ясовуються демографічні дані про особу та обставини, що передують власне допиту по суті. У процесі бесіди встановлюються й інші дані про особу, наприклад, стан органів чуття, психічний стан під час спостереження чи здійснення події (залежно від того, яку процесуальну роль відіграє допитуваний), тип пам'яті і вид відтворення, тобто дані, що істотно впливають на оцінку показань і обрання тактичних прийомів допиту. Залежно від категорії допитуваного (неповнолітній, потерпілий, обвинувачений) характер з'ясування наведених питань та його спрямованість будуть різні. Так, діагностика особи неповнолітнього передбачає встановлення його темпераменту, здатності до конкретного сприйняття, наявності елементів фантазування та їхньої ролі у формуванні показань. Метод незалежних характеристик, трансформований для завдань, поставлених перед допитуваним, має на меті збирання відомостей про нього серед осіб, які контактували з ним і мали різні зв'язки (родич, друг, товариш по службі, сусід тощо). Зазначимо, що збирання відомостей про особу допитуваного, здійснюване відповідно до рекомендацій криміналістики, передбачає з'ясування комплексу даних, що широко використовуються і для встановлення психологічного контакту, і для обрання тактичних прийомів допиту, і для оцінки інформації, що буде одержана від цієї особи.

Метод незалежних характеристик може виявлятися в трьох формах, ефективність яких визначається конкретною ситуацією: а) одержання відомостей про особу шляхом відповідних запитів щодо її характеристики; б) одержання відомостей про особу з матеріалів справи (показань інших осіб); в) одержання відомостей про особу шляхом доручення оперативно-розшуковим органам зібрати такі відомості таємним шляхом. Обрання слідчим тієї чи іншої форми залежить від складності майбутнього допиту, важливості інформації, яка може бути одержана в процесі його проведення. Застосування зазначених методів ізольовано чи у взаємозв'язку дає змогу діагностувати психологічні характеристики особи і використовувати їх у різних напрямах організації допиту: 1) встановлення психологічного контакту; 2) визначення системи тактичних прийомів допиту; 3) визначення характеру і виду можливого та найбільш ефективного психологічного впливу; 4) оцінка одержаної інформації.

Психологічна діагностика особи не тільки передбачає цілеспрямоване дослідження компонентів її характеристики за допомогою таких методів, а й включає оцінку динаміки психологічних процесів, які виявляються при проведенні самого допиту на всіх його етапах. При допиті залежно від його психічної напруженості (актуалізація забутого, виявлення неправдивих показань, викриття у вчиненні злочину) характер психічних проявів особи може бути різним. Тому, оцінюючи психологічну діагностику, надзвичайно важливо встановлювати, які з подразників є найбільш ефективними, стимулюють особу до давання показань, а які, навпаки, діють негативно або є байдужими з погляду одержання інформації у справі. У процесі спілкування необхідно спостерігати за невербальними засобами комунікації і правильно розпізнавати їхнє значення. Так, жести можуть бути засобом передавання інформації. У природних умовах спілкування вони виникають нібито самі собою з огляду на зміст діяльності, її емоційне напруження.

Ритмічно узгоджені з інтонацією, наголосами і паузами, жести допомагають зосередити увагу слухачів на тих чи інших «ударних» частинах висловлювання, виразити емоційне ставлення того, хто говорить, до висловлюваних думок. Допит передбачає проведення діагностики особи допитуваного (типу темпераменту, характеру, психологічного стану, рівня інтелекту, соціального статусу, схильності до алкоголізму та ін.). Така діагностика може здійснюватися за зовнішнім виглядом людини, манерами поведінки, одягом, акуратністю або неохайністю, тремтінням рук, почервонінням обличчя тощо. Причому ці ознаки повинні розглядатися в комплексі і мати лише орієнтуюче значення. Неприпустимо гіперболізувати зовнішні дані людини з метою діагностики особи допитуваного. Зокрема, ознаки зовнішності не можуть категорично свідчити про риси характеру особи чи тип темпераменту.

Тактико-психологічні прийоми, що сприяють одержанню інформації в процесі допиту, класифікуються на декілька типів відповідно до тих завдань, що ставляться перед ними: а) такі, що усувають конфліктні ситуації і сприяють встановленню психологічного контакту; б) спрямовані на встановлення мотивації показань; в) такі, що сприяють викриттю винного; г) такі, що сприяють виявленню неправди; ґ) такі, що актуалізують у пам'яті забуте. Тактико-психологічні прийоми, що усувають конфліктні ситуації і спрямовані на встановлення психологічного контакту, мають на меті одержання інформації в процесі допиту. Цьому сприяє певне емоційне тло — важливий компонент психологічного контакту, який має бути створений слідчим. Таке тло створюється насамперед прагненням об'єктивно, неупереджено з'ясувати всі обставини у справі; інтересом до одержуваної інформації, доброзичливим ставленням до допитуваної особи; орієнтацією останньої на систему цінностей, що становлять суспільну значущість (боротьба зі злочинністю, викриття обвинуваченого, каяття як усвідомлення та засудження скоєного).

Перелічені орієнтири є й основою для встановлення психологічного контакту. Психологічний контакт — це найбільш сприятлива психологічна атмосфера допиту, що позитивно впливає на взаємодію та стосунки між учасниками, певне налаштування на спілкування. Психологічний 4* 99 контакт при допиті передбачає можливість виникнення двох його рівнів: 1) коли допитуваний бажає давати показання; 2) коли допитуваного примушують до цього. Такий контакт може йти з наростанням, а може згасати, раптово виникнути і також раптово зникнути. Психологічний контакт завжди має двосторонній характер, його встановлення і підтримання залежать як від слідчого (судді), так і від допитуваного, хоча ініціатива має належати слідчому. Існує двосторонній контакт, в якому допитуваний відчуває, що він становить для слідчого певний інтерес.

Встановлення психологічного контакту вимагає від слідчого знань психології допитуваного. Він повинен ураховувати його індивідуально-психологічні особливості, типологічні якості, психічний стан на момент допиту, життєвий досвід та ін. Тактико-психологічні прийоми, спрямовані на встановлення психологічного контакту з допитуваним, ґрунтуються на використанні даних психології, логіки та інших наук. У цьому відношенні певний інтерес становлять способи привертати увагу людей, які запропонував Д. Карнегі. Він рекомендує шість способів: 1) виявляти щирий інтерес до інших людей; 2) усміхатись; 3) пам'ятати, що для людини звук її імені — найсолодший і найважливіший звук людської мови; 4) бути хорошим слухачем, заохочувати інших розповідати вам про себе; 5) вести розмову в колі інтересів вашого співрозмовника; 6) давати людям відчути їх значущість і робити це щиро 1. Банальність деяких прийомів є очевидною, однак це не позбавляє їх практичного значення при певній інтерпретації. До тактико-психологічних прийомів, що сприяють актуалізації в пам'яті забутого, належать прийоми, спрямовані на збудження у допитуваного асоціативних зв'язків, які викликають спогад. 1 Див.: Карнеги Д. Как приобретать друзей и оказывать влияние на людей / Пер. с англ.-К., 1989. - С. 98. 100 Допитуваний може зробити заяву на зразок «я вже нічого не пам'ятаю», «був п'яний і не пам'ятаю того, що відбувалося». При такій «непрямій відмові» від показань допитуваний зазвичай повідомляє про повне випадання з пам'яті подій, що цікавлять слідчого, і не докладає зусиль до пригадування «забутого».

Встановити, чи має місце «непряме відмовлення» від показань або допитуваний дійсно забув обставини, які цікавлять органи розслідування, слідчому допомагає аналіз таких даних, як час, що минув із моменту сприйняття певних фактів, характер події, подальша діяльність допитуваного, його стан у момент сприйняття, індивідуальні особливості пам'яті. Це насамперед постановка допитуваному нагадувальних запитань, психологічною основою яких є прагнення пригадати обставини, аби збудити асоціативні зв'язки в усьому їхньому різноманітті. Дані для запитань, що нагадують подію, слідчий чи суддя одержує з матеріалів справи, показань інших осіб, оперативно-розшукових органів. Нагадування не повинно включати елементи навіювання, тобто передавання інформації, яка містить у собі твердження щодо відомостей, про які очікуються свідчення.

Позитивний ефект у пригадуванні забутого дає постановка запитань у хронологічній чи логічній послідовності про обставини, що передували події злочину або настали за нею. Прийомами, що актуалізують у пам'яті забуте, незалежно від того, який характер має запам'ятовування (довільний чи мимовільний), є пред'явлення речових і оголошення письмових доказів, що сприяють збудженню асоціативних зв'язків і оживляють у пам'яті допитуваного запам’ятовано. У цьому аспекті слід продумати, як наявні відомості або речові докази пов'язані з подією, що спостерігалася особою, і чи можуть вони виконувати необхідну для них функцію пожвавлення асоціативних зв'язків. До способів психологічного впливу, що використовуються для актуалізації забутого, слід віднести і допит на місці події, що переслідує мету активізації спогадів у зв'язку з повторним сприйняттям обстановки, в якій спостерігалася подія. Відомо, що в цьому випадку полегшується завдання встановлення таких чинників, що збуджують який-небудь з видів асоціативних зв'язків.

Передбачається, що їхній комплекс, стимульований обстановкою допиту, може дати певний ефект у будь-якій ситуації. Тактико-психологічні прийоми, спрямовані на встановлення мотивації показань, передбачають постановку серії запитань, що дають змогу визначити мотиви, якими керується особа при даванні показань. Визначення мотивів показань тісно пов'язане з процесуальним становищем допитуваного. У цьому аспекті мотиви показань свідка, обвинуваченого чи потерпілого можуть істотно відрізнятися і зумовлюватися їхньою роллю в процесі, зацікавленістю, власними прагненнями. Якщо у зв'язку із з'ясуванням таких залежностей звернутися до допиту обвинуваченого, то поряд із визначенням його ролі в процесі можливо виділити декілька мотивів показань, що даються ним і є типовими. Так, до їхнього числа можна віднести мотиви каяття, обмови, неправди, приховування певних обставин, пов'язаних із особою обвинуваченого.

Тактико-психологічні прийоми, що сприяють викриттю винного, полягають у застосуванні комплексу різноманітних способів оперування інформацією, яка є у розпорядженні слідчого і містить дані про винність особи у вчиненому злочині. Інформація про винність особи може бути різною за обсягом і доказовою цінністю. Вона, як правило, включає показання свідків, письмові і речові докази, висновки експертів, показання інших осіб, притягнутих як обвинувачені у даній справі. У таких джерелах може міститися інформація, що викриває обвинуваченого в учиненні злочину. Тому, збираючись використовувати її, слідчий повинен не тільки досконало її знати, а й оголосити або пред'явити обвинуваченому в той момент, який може виявитися найбільш ефективним. Час і послідовність оголошення чи пред'явлення викриваючої інформації слід планувати з огляду на її характер і можливий психологічний вплив.

Таке планування оперування викриваючою інформацією не може бути жорстким, оскільки одержувана в процесі допиту інформація істотно впливає на реалізацію наміченого плану. Важливе значення в психологічному впливі, що спричиняє викриття винного, має і форма, в якій здійснюється оперування викриваючою інформацією. Найбільш поширеними формами оперування такою інформацією є оголошення показань, ознайомлення з висновком експерта, пред'явлення речового доказу (показ із відповідними поясненнями), ознайомлення з документами, що мають викривальний характер. Слідчий повинен певною мірою прогнозувати можливий ефект від пред'явлення обвинуваченому викриваючої інформації і бути готовим до того, що вона не завжди може дати бажаний результат. У цих випадках необхідно використовувати інші прийоми. Тактико-психологічні прийоми, що сприяють виявленню неправди в показаннях свідка або обвинуваченого, трансформуються в систему тактичних прийомів допиту, пов'язаних із постановкою уточнюючих, деталізуючих та контрольних запитань. Виявлення неправди в показаннях зазвичай відбувається при зіставленні останніх із версією розслідування і системою доказів, зібраних у справі. Рідко неправда охоплює всі пункти предмета допиту.

Зазвичай неправдиві повідомлення звернені до окремих фактів і обставин і, як правило, пов'язані з позицією допитуваного, його ставленням до осіб, притягнутих як обвинувачені, до свого становища в справі, результату розгляду справи у суді. Тому неправду можна виявити у тому разі, коли слідчий достатньо підготовлений до допиту, орієнтується у доказах, зібраних у справі. Важливо зазначити, що при неправдивому висловлюванні порушується його послідовність, а самі порушення характеризуються появою пауз. Ця вказівка має істотне значення для діагностики неправди слідчим, оскільки неправда, як уже зазначалося, найчастіше трапляється при повідомленні окремих обставин. Ось чому при одержанні показань необхідно відразу зіставляти інформацію, що подається, з тією, що вже існує. У цьому разі постановка запитань, спрямованих на деталізацію повідомленого, є одним із ефективних засобів виявлення неправди, що може мати місце в самому процесі допиту, а також при подальшій перевірці повідомлених даних.

У виявленні неправди одну з головних ролей відіграє постановка контрольних запитань, підставою для формулювання яких є дані, зібрані у справі, а також обставини, відносно яких слідчий має точні відомості. Постановка таких запитань порушує систему викладання, продуману допитуваним, який повідомляє неправду, і дає змогу виявити її під час допиту, ґрунтуючись на суперечностях у показаннях, які не може пояснити допитуваний. Контрольні запитання за своїм характером спрямовані головним чином на встановлення відповідності дійсності показань, що даються в процесі допиту. Тому їхньою головною функцією є виявлення неправдивої інформації. Постановка контрольних запитань, пов'язаних із уже зібраними у справі даними, спростовує неправду, оскільки спричиняє оголошення додаткової інформації, яка об'єктивно відображає відомості щодо встановлюваних фактів або обставин.

Важливе значення в процесі виявлення неправди в показаннях має пред'явлення речової інформації. Як така речова інформація руйнує продуману допитуваним логіку неправди і змушує його шукати нові пояснення чи відмовлятися від повідомленого через його очевидну необґрунтованість. Неправда, пов'язана з наміром допитуваного уникнути відповідальності або пом'якшити власну долю, має свою психологію, що передбачає викладення або умовчання про ті чи інші обставини в такому плані, який створює певне психологічне налаштування у слідчого (ві¬ру в щирість показань, каяття, неможливість вчинення певних дій конкретною особою з етичних міркувань, обмову допитуваного з боку інших осіб — свідків або обвинувачених). Продумана позиція того, хто повідомляє неправду, котрий намагається справити на слідчого психологічний вплив, на тлі якого розвивається викладення, іноді досягає мети. У цьому разі залишаються нез'ясованими деякі обставини, спотворюється перспектива встановлення істини у справі, піддається сумніву доведеність певних фактів. Тому встановлення неправди в показаннях і подолання можливих наслідків — одне із завдань слідчого в процесі допиту.

В установленні психологічного контакту в конфліктній ситуації велике значення має рефлексивне управління, мета якого охоплює найближчий (власне встановлення контакту) і перспективний (одержання інформації від допитуваного) плани. Залежно від процесуального становища допитуваної особи і мотивів, що визначають спрямованість інформації, яку вона повідомляє, встановлення психологічного контакту нерідко відбувається в різні періоди допиту (на початку допиту при встановленні особи допитуваного, у процесі одержання від неї інформації). Ключем до встановлення психологічного контакту є визначення мотиву показань, що даються допитуваним. Це дозволяє слідчому у багатьох випадках зрозуміти його психологічну налаштованість і спрямувати її в необхідне русло шляхом роз'яснення важливості одержуваної від нього інформації, етичних вимог, що ставляться до допитуваного в зв'язку з його роллю у відправленні правосуддя, розкритті та попередженні злочинів. Процес формування показань. Знання психологічних закономірностей формування показань сприяє ефективній тактиці допиту та оцінці одержаної інформації. Розуміння складного механізму формування показань визначає можливість виявлення та усунення в них помилок (перекручень).

Процес формування показань традиційно поділяється на три стадії: сприйняття, запам'ятовування та відтворення. Існують й інші думки щодо стадійності цього процесу (про наявність п'яти, шести чи дванадцяти стадій). Аналіз таких підходів свідчить про їх більш деталізований характер. Сприйняття є першою стадією формування показань. У психології сприйняття розглядають як відображення людиною предмета чи явища в цілому при його безпосередньому впливі на органи чуттів. Розрізняють зорове, слухове, смакове, нюхове сприйняття та сприйняття дотику. Сприйняття відрізняється від відчуттів (створюється цілісний образ) як більш високий ступінь пізнання. На процес сприйняття допитуваного впливають дві групи чинників: 1) об'єктивні (зовнішні умови сприйняття та особливості власне об'єктів, що сприймаються); 2) суб'єктивні (особливості особи, яка сприймає). Об'єктивні чинники — освітленість об'єкта, що сприймається, відстань, на якій сприймається об'єкт чи подія; швидкість події; погодні умови (дощ, сніг та ін.). Такі чинники впливають на сприйняття і весь процес формування показань. Суб'єктивні чинники охоплюють: стан органів чуттів (глухота, дальтонізм тощо), психічний стан особи, спрямованість уваги, схильність до фантазування та ін. Існує емоційний чинник сприйняття. Сприймає не ізольоване око, не вухо саме по собі, а конкретна людина (з урахуванням її потреб, інтересів, бажань та ін.). Емоції надають виразності, яскравості подіям чи об'єктам, що сприймаються (С. Рубінштейн).

Різним буде сприйняття у людини залежно від того, є вона учасником чи жертвою злочину, стороннім спостерігачем (очевидцем) або родичем потерпілого. З цим пов'язана інтерпретація сприйнятого. Емоції можуть справляти як позитивний, так і негативний вплив. Так, почуття нового, сумнів, цікавість можуть поліпшити якість сприйняття. І навпаки, страх, переляк, тривога зумовлюють виникнення своєрідних перекручень. Зокрема, страх породжує гіперболізацію (перебільшення) сприйнятого. У процесі сприйняття важливе значення має його спрямованість (умисність чи неумисність сприйняття). Під час вчинення злочинів у більшості випадків мають справу з неумисним (мимовільним) сприйняттям. Хоча більш повним і точним є умисне (довільне) сприйняття. Ще більш чітким є професійне сприйняття. У психології професійне сприйняття пов'язують з аперцепцією (від лат. ad: до іperceptio: сприймаю — властивість психіки людини, що полягає у залежності сприймання предметів та явищ навколишнього середовища від попереднього досвіду). У процесі сприйняття можуть виникати помилки. Прогалини сприйняття заповнюються нашаруваннями (фантастичного характеру). Існують також ілюзії сприйняття (рис. 7). Ілюзія (від лат. illusio — помилка, омана) — це неадекватне відображення об'єкта, який сприймається. На процес сприйняття впливають установки (при поставленні завдання). Так, було проведено експеримент, коли двом різним групам студентів-психологів запропонували один і той самий портрет людини.

У першому випадку була дана установка про те, що це відомий вчений, і пропонувалося за зовнішніми даними його обличчя скласти соціально-психологічний портрет. У другому випадку при тому самому завданні загальна установка стосувалася того, що це особливо небезпечний рецидивіст. Результати показали, що студенти називали психологічні якості згідно з одержаною установкою. Схожий психологічний експеримент провів О. Бодальов. Групі дорослих випробуваних були по черзі показані фотографії молодої людини і літнього чоловіка. Особам, щодо яких проводився експеримент, запропонували переглянути кожну з фотографій протягом п'яти секунд, а потім вони повинні були словесно відтворити вигляд людини, яку вони щойно бачили. Показ фотографій супроводжувався установкою-характеристикою зображених на них осіб. Установками, що передували показу фотографії, були: «злочинець», «герой», «письменник», «учений». Пропонувалися різні словесні портрети тих самих осіб, що свідчать про значний вплив установки на сприйняття осіб, щодо яких проводився експеримент: «Цей звірюга щось хоче зрозуміти. Розумно дивиться, не відводячи погляду.

Стандартне бандитське підборіддя, мішки під очима, фігура масивна, старіюча, відкинута уперед» (автор «портрета» — І. Установка — злочинець). «Людина морально занепала, дуже озлоблена. Неохайно одягнена, незачесана. Можна думати, що чоловік, до того як стати злочинцем, був службовцем чи інтелігентом. Дуже злий погляд» (автор «портрета» — К. Установка — злочинець). 1 Цей експеримент було показано у науковому фільмі «Я та інші». «Молода людина років 25-30. Обличчя вольове, мужнє, з правильними рисами. Погляд дуже виразний. Волосся скуйовджене, чоловік неголений; комір сорочки розстібнутий. Мабуть, це «герой» якоїсь сутички, хоча в нього і не військова форма (одягнений у картату сорочку)» (автор «портрета» — Г. Установка — герой). «Дуже вольове обличчя. Очі, які «нічого не бояться», погляд з-під лоба. Губи стиснуті, відчуваються душевна сила і стійкість. Вираз обличчя гордий» (автор «портрета» — М. Установка — герой). «Портрет чоловіка близько 50-53 років. Відкрите обличчя, крупні риси. Сиве, вірніше, сивіюче, волосся; чоло опукле, з горизонтальними зморшками. Дуже виразні очі, які зазвичай бувають у розумних, проникливих людей. Навколо очей безліч дрібних зморшок, що надають обличчю дещо лукавого виразу. Здається, що ця людина при зустрічі обов'язково почне з жарту. Нижню частину обличчя не пам'ятаю. Запам'яталися руки — невеликі, неробочі, вкриті волоссям. Портрет письменника... Мені здається, що це обличчя людини, яка любить дітей і пише для них. Судячи з невимушеного вигляду, він звик позувати, напевно, це відомий письменник.

Ще раз хочеться підкреслити, що найбільше запам'ятовуються в портреті очі. Людина з такими очима, мабуть, добре знає і любить життя, людей... » (автор «портрета» — В. Установка — письменник). «Чоловік років шістдесяти, лисий, з цигаркою в руці. Риси обличчя крупні, правильні. Голова велика, чоло високе і широке, справжнє чоло вченого. Погляд і вираз обличчя вченого говорять про те, що він напружено і болісно вирішує якусь проблему» (автор «портрета» — Д. Установка — учений)1. Ще один приклад. Австралійський психолог Пауль Р. Уїлсон довів, що зріст людини в очах сторонніх не завжди дорівнює фактичному. Уїлсон представив п'ятьом різним групам студентів Мельбурнського університету одного і того самого чоловіка, щораз привласнюючи йому нові звання і титули, а потім просив студентів визначати на око його зріст. Результати виявилися вражаючими. Коли людину представляли як студента, зріст незнайомця досягав у середньому 171 см, але тільки-но його назвали асистентом кафедри психології, його зріст піднявся до 178 см. При званні «старший лектор» зріст перевищив 180 см. А зріст «професора» дорівнював 184 см.

Існують особливості сприйняття зовнішніх ознак людини залежно від віку особи, яка сприймає. Тенденції зміни обсягу і якості інформації про зовнішність людини було досліджено в таких вікових групах: 7-8, 10-11, 11-12, 13-14, 14-15, 17-18 років і у віці від 21 до 26 років (дослідження О. Бодальова). Встановлено три основні закономірності: 1) з віком при словесному відтворенні вигляду людини, яка сприймається, у створюваний портрет дедалі частіше включаються як істотні ознаки компоненти, що створюють фізичний вигляд. До 21-26 років відсоток фіксувань цієї сторони зовнішності порівняно з відсотком фіксувань і відображень дітьми 7-8 років зростає майже в 2,2 рази; 2) відсоток фіксувань особливостей експресії до 21-26 років порівняно з відсотком фіксувань цієї сторони учнем першого класу збільшується майже в 3,6 рази; 3) з віком неухильно зменшується включення в «портрет» людини, яка сприймається, опису елементів, що становлять оформлення зовнішності людини.

Відсоток фіксувань цієї сторони зовнішності в описах людини, яка сприймається, порівняно з відсотком фіксувань її дітьми 7-8 років зменшується до 21-26 років у 14,9 рази. У даному психологічному дослідженні розглядається питання оцінки віку іншої людини. Зокрема, було встановлено, що більшість помилок зроблено у тому разі, коли деякі ознаки зовнішності людини не відповідали її віку. Наступною стадією формування показань є запам’ятовування. Слід зазначити, що надзвичайно важливим чинником, який впливає на об'єктивність показань, є пам'ять. У психології пам'ять розглядається як слідове відображення минулого, що полягає в запам'ятовуванні, збереженні та подальшому відтворенні або впізнаванні раніше сприйнятого. Пам'ять — це здатність утворювати умовні зв'язки, зберігати та актуалізувати сліди цих умовних зв'язків. Запам'ятовування і відтворення ґрунтуються на створенні та актуалізації тимчасових зв'язків у корі великих півкуль головного мозку під впливом як безпосередніх, так і словесних подразників, і формуються залежно від змісту і характеру діяльності об'єкта. Цим людська пам'ять глибоко відрізняється від так званої машинної пам'яті, що моделює лише окремий її механізм — механізм утворення слідів, здатних відтворюватися.

Пам'ять людини, як і сприйняття, має вибірковий характер: людина запам'ятовує не все, що вона сприймає. Запам'ятовується лише те зі сприйнятого, що викликає глибокі переживання або має істотне значення. Ця обставина своєрідно позначається на показаннях свідків, потерпілих, обвинувачених. З часом пам'ять викривлює сприйняті події. Запам'ятовування, яке у часі недалеко відстає від події злочину, дає змогу краще, детальніше, повніше відтворити сприйняття. Повне і яскраве оповідання про спостережене можна одержати в тому разі, якщо особа допитується через короткий проміжок часу після того, як спостерігалася подія. Залежно від того, що сприймається, пам'ять людини поділяється на декілька видів.

Сприйняттю дії, рухів відповідає моторна (рухова пам'ять); сприйняттю зоровому — зорова пам'ять; слуховому — слухова; дотику разом із зоровим і слуховим — наочно-образна пам'ять; запам'ятовуванню логічних зв'язків — словесно-логічна; переживанням, почуттям — емоційна пам'ять. Усі перелічені види пам'яті рідко зустрічаються в людини у чистому вигляді. Є люди, які запам'ятовують краще на слух, ніж за допомогою органів зору. Часто запам'ятовування є результатом лише зорового сприйняття, причому деталізація досягає такого рівня, що людина може, наприклад, автоматично назвати сторінку і рядок книги, де викладене те чи інше положення. Відома спеціальна пам'ять людей у якій-небудь галузі: феноменальне запам'ятовування чисел, кольорів тощо. В психології таке явище називається ейдетизмом (від грец. єібод — форма, вигляд: здатність відтворювати надзвичайно яскравий наочний образ предмета через тривалий час після припинення його сприйняття), а пам'ять — ейдетичною. Запам'ятовування передбачає встановлення відповідних нервових зв'язків чи асоціацій. У психології розрізняють декілька видів асоціативних зв'язків (асоціацій): асоціації за суміжністю, подібністю, контрастом; однозначні та багатозначні. Асоціації за суміжністю передбачають запам'ятовування подій, що відбуваються послідовно, або дій, між якими існує зв'язок. Завдяки цьому нервові процеси, пов'язані з одним із них, викликають дії нервових процесів, пов'язаних із іншими.

Так, нагадування про подію, що передує ДТП, викликає у пам'яті деталі обставин, пов'язаних з нею. Асоціації за подібністю мають місце тоді, коли сприйняття якого-небудь об'єкта викликає в пам'яті спогад про подібний до нього об'єкт, навіть якщо він ніколи не сприймався з ним разом або в якому-небудь часовому зв'язку. Асоціації за контрастом за своєю природою близькі до асоціацій за подібністю, однак їх сутність полягає в тому, що сприйняття якого-небудь об'єкта викликає в пам'яті спогад про інший об'єкт, що відрізняється прямо протилежними ознаками. Певну роль у процесі запам'ятовування відіграють й інші види асоціативних зв'язків, а саме: однозначні та багатозначні.

Однозначна асоціація при запам'ятовуванні пов'язує певну обставину з яким-небудь одним фактом чи дією, багатозначна — передбачає зв'язок з декількома фактами. Асоціації мають рефлекторну природу. Асоціація — це звичайний послідовний ряд рефлексів, у якому кінець кожного попереднього зливається з початком наступного в часі. Асоціація є безупинним рядом доторкувань кінця попереднього рефлексу з початком наступного (І. Сєченов). Запам'ятовування може мати довільний і мимовільний характери залежно від наявності чи відсутності мети запам'ятовування. У практиці розслідування злочинів слідчому рідко трапляються показання, засновані на умисному запам'ятовуванні фактів із метою викладу їх згодом на допиті. Найбільш частими є показання, що не є результатом умисного запам'ятовування того, що спостерігається. Цією обставиною і пояснюються уривчастість, неповнота відомостей, що повідомляються, забування одних деталей і яскраве відтворення інших тощо. Для продуктивності мимовільного запам'ятовування важливим є те місце, що посідає в діяльності даний матеріал. Краще запам'ятовується матеріал, який викликає активну розумову роботу і зацікавленість, що має певну значущість.

З часом відбуваються процеси забування (поступове зменшення можливості в пригадуванні матеріалу). Тут важливе значення має подальша діяльність індивіда. Існують загальні правила, згідно з якими у зв'язку з процесом забування допит необхідно проводити якнайшвидше після події. Проте слід пам'ятати і про явище ремінісценції — поліпшення відтворення запам'ятовуваного матеріалу через деякий проміжок часу після його заучування. Треба також пам'ятати і про різні порушення пам'яті, що виникають при різних локальних ураженнях головного мозку — амнезії (ретроградній і антероградній). Заключною стадією формування показань є відтворення. У психології відтворення визначається як процес пам'яті, що полягає в актуалізації раніше сприйнятого матеріалу шляхом «діставання» його з довгострокової пам'яті та переведення її в оперативну.

Розрізняють відтворення у вигляді узнавання або спогаду, мимовільного і довільного, безпосереднього чи відстроченого. Матеріал, що міститься в пам'яті, реконструюється (перетворюється). У психологічній літературі виділяють два види реконструкції: 1) така, що не порушує адекватності відтворення сприйнятого; 2) така, що порушує адекватність відтворення сприйнятого. Давання показань у процесі допиту — своєрідна форма відтворення подій минулого. При відтворенні, на відміну від попередніх стадій формування показань, беруть участь як допитуваний, так і слідчий. Причому, на допитувану особу слідчий справляє керуючий вплив. Процес відтворення на допиті чітко проявляється у висловленні думок допитуваного. Вміння висловлювати свої думки (усно чи письмово) у кожної людини є індивідуальним (мають значення рівень інтелекту, освітній і культурний рівні, мовна підготовка тощо). На формування показань у стадії відтворення впливають: емоційний стан допитуваного, темперамент і характер, сугестивність, схильність до фантазування. Так, у процесі відтворення події допитуваний перебуває у певному психічному стані (емоційна напруженість, страх, фрустрація тощо), який необхідно враховувати слідчому в процесі допиту.

У деяких випадках такі стани сприяють обранню допитуваним відповідної позиції на допиті: відмова від показань, повідомлення неправдивих відомостей, зміна раніше даних показань. При відтворенні можливе виникнення помилок, що зумовлено залежністю відповідей допитуваного (за формою) від характеру запитань слідчого. Це виражається в явищі персеверації (прагненні повторити у відповіді слова і конструкції, що вжиті слідчим у запитанні) і вербальній ригідності (допитуваний продовжує мислити в напрямі, нав'язаному йому слідчим).

Важливе значення має розгляд питання про вплив сугестії (навіювання) на процес формування показань. Навіювання в психології визначається як процес однобічного, активного та персоніфікованого впливу одного на іншого чи групу людей, який здійснюється за допомогою мовного повідомлення і характеризується неусвідомленим сприйняттям того, що навіюється (Б. Паригін). Навіювання спричиняє виникнення помилок у показаннях. Розрізняють три види навіювання: 1) доперцептивне (навіювання, що передує сприйняттю події); 2) навіювання перцептивне (навіювання в процесі сприйняття події); 3) постперцептивне (навіювання, спрямоване на подію, що вже відбулася). На стадії відтворення навіювання може виникнути як результат впливу з боку слідчого, тому заборонені навідні запитання, що містять елементи сугестії. У процесі відтворення можуть бути сформовані неправдиві показання. Допитуваний завжди свідомо формує неправду. Неправда поділяється на повну і часткову (у більшості випадків має місце часткова неправда). Психологічні особливості допиту неповнолітніх. Підготовка і проведення допиту неповнолітніх багато в чому зумовлені віковими та індивідуальними особливостями допитуваної особи. Знання цих особливостей має важливе значення для правильного обрання прийомів установлення психологічного контакту, режиму проведення допиту, здійснення впливу на неповнолітнього, оцінки його показань. Неповнолітні — це особи, які не досягли 18-літнього віку.

У літературі з психології запропоновано шість вікових груп неповнолітніх: 1) дитячий вік (до 1 року); 2) раннє дитинство (від 1 до 3 років); 3) дошкільний вік (від 3 до 7 років); 4) молодший шкільний вік (від 7 до 11-12 років); 5) підлітковий вік (від 11 до 14-15 років); 6) старший шкільний вік (рання юність) (від 14 до 18 років). Вік, починаючи з якого неповнолітній може виступати на допиті як свідок чи потерпілий, у кримінально-процесуальному законодавстві не визначено. У п. З ст. 69 КПК України лише вказано, що не можуть бути допитані як свідки особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи судово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і давати показання про них.

Характерні для неповнолітніх особливості психіки не є психічними чи фізичними вадами, але вони, без сумніву, впливають на процес формування і давання показань. Практиці розслідування злочинів відомо чимало прикладів, коли діти віком 3-5 років повідомляли на допиті дані, що сприяли встановленню об'єктивної істини у справі. Водночас дітей рекомендується допитувати лише у разі крайньої потреби, позаяк допит може негативно вплинути на їх психіку. Для дітей дошкільної вікової групи характерна кмітливість, їх сприйняттю притаманна деталізація. При відтворенні події, що спостерігалася, діти можуть давати свідчення про факти, які не помітили дорослі. У цьому віці діти не мають достатньої здатності до послідовного логічного мислення і можуть давати лише прості відповіді на зрозумілі їм запитання. Для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку характерними є наявність підвищеного навіювання і схильність до фантазування. Ці психологічні особливості необхідно враховувати у процесі допиту і при оцінці показань неповнолітнього. Підлітковий вік — це перехідний етап від дитинства до дорослості. Принципово нова відмінна риса цього віку — «почуття дорослості». Підліткам притаманні імпульсивність, швидка зміна настрою, негативізм. Ці якості можуть бути причиною відмови від спілкування зі слідчим.

Несприятливе найближче побутове оточення і відсутність достатнього життєвого досвіду спричиняють формування перекручених уявлень про такі моральні поняття, як дружба, товариськість, сміливість, скромність тощо. Часто підліток бере участь у вчиненні злочину через помилкову товариськість, боязнь зарекомендувати себе боягузом, не виявити рішучість, сміливість. Неповнолітнім цього віку притаманний негативізм як заперечення чужих авторитетів (особливо у періоди вікових криз). Підліток може заперечувати авторитет батьків, педагогів, усіх, хто має «владу», ігнорувати вимоги, що ставляться до нього. Старший шкільний вік (рання юність) — завершальний етап переходу до дорослості. Старші школярі характеризуються досить високим розвитком психічних процесів. Рання юність — це вік формування світогляду. В цей період визначаються життєві ідеали, обирається професійна спрямованість. Це вік, коли неповнолітній намагається визначити зміст і мету життя. У період ранньої юності змінюється об'єкт поклоніння, який стає для неповнолітнього вищим авторитетом (референтом). Психології неповнолітніх притаманне явище конформізму.

Конформність — це піддатливість людини реальному чи уявному тиску групи. Яскравий прояв конформності неповнолітніх виявляється під час вчинення ними групових злочинів. Через соціально-психологічні особливості неповнолітніх різних вікових груп їхня поведінка може набувати віктимного характеру, а самі неповнолітні — ставати жертвами злочинів. Підвищеною віктимністю доволі часто характеризуються неповнолітні з асоціальними установками, які віддають перевагу безцільному витрачанню часу і нерідко провокують конфліктні ситуації. Ефективному використанню тактичних прийомів допиту, правильній оцінці одержаних показань сприяє знання слідчим закономірностей формування показань неповнолітніх. Розуміння механізму формування показань визначає можливість виявлення та усунення в них перекручень. Сприйняття дітей, зумовлене нестійкістю уваги, слабкістю логічного мислення, схильністю до фантазування, відрізняється від сприйняття дорослих: 1) поверховістю; 2) фрагментарністю; 3) яскравим емоційним забарвленням. Обсяг і характер сприйняття зовнішніх ознак людини залежать від віку особи, яка сприймає, і рівня її розвитку. Цікаві психологічні досліди, засновані на використанні малюнків із зображеннями людей і предметів, у яких брали участь діти трьох, п'яти і семи років, були проведені X. Бедильбаєвою.

Результати її дослідження свідчать про те, що неповнолітні цих вікових груп виявляли більше уваги та інтересу до малюнків із зображенням людей порівняно з зображенням предметів. При сприйнятті зображення людей вони неоднаково ставилися до різних особливостей зовнішнього вигляду людини. Оцінці віку іншої людини підлітками було присвячене дослідження В. Куніциної, результати якого показують, що вік є значущим компонентом зовнішності і зазначається у 49 % описань семикласників і у 75 % — восьмикласників. Визначення віку, що надаються, часто відповідають часовим уявленням підлітка, відмінним від часового масштабу дорослих людей: вік «середній» — 24 роки, вік «похилий» — 38-40 років. При встановленні віку підлітки використовували занадто великі часові інтервали (іноді 10-15 років).

Особи, яких випробовували, найкраще визначали вік своїх однолітків (41 % правильних відповідей) і дітей, молодших від себе (32 % правильних відповідей). Точність оцінки віку осіб зрілого і літнього віку була низькою (відповідно 13 % і 7 %). Більшість помилок було зроблено у тому разі, коли деякі ознаки зовнішності людини не відповідали її віку. Так, вік 36-літнього чоловіка, який мав велику лисину, усі підлітки значно зависили. Підвищена емоційно-динамічна виразність сприйманих осіб, навпаки, сприяла активному заниженню їхнього справжнього віку. Помилки сприйняття можуть бути пов'язані з впливом на організм неповнолітнього алкогольних напоїв, наркотичних та інших психоактивних речовин. Зокрема, при алкогольному сп'янінні погіршується здатність правильно оцінювати просторово-часові відносини, можливість адекватно сприймати події, що відбуваються, та їх послідовність, розуміти значення того, що відбувається. Процес відтворення на допиті пов'язаний зі здатністю правильно висловлювати свої думки.

Особливі труднощі при цьому виникають у допитуваних, які належать до молодших вікових груп неповнолітніх. Намагаючись висловити власну думку і не знаходячи потрібного слова, неповнолітній може замінити його іншим, яке йому відоме. Психічні стани, в яких перебуває допитуваний, сприяють обранню неповнолітнім відповідної позиції на допиті: відмови від показань, повідомлення неправдивих відомостей, зміни раніше даних показань. Так, у процесі розслідування групового зґвалтування неповнолітньої О. (13 років) потерпіла на допиті просила не карати злочинців і вказала, що на суді вона не даватиме показання про вчинені щодо неї дії неповнолітніми В., Г. та Н. Мотивами такої заяви, як згодом з'ясувалося, стали страх і почуття сорому. Допит неповнолітнього свідка віком до 14 років провадиться у присутності педагога.

Присутність педагога при допиті свідків віком від 14 до 16 років не є обов'язковою. Це питання у кожному випадку вирішує слідчий на власний розсуд. У разі потреби при допиті неповнолітнього свідка можуть бути присутніми лікар, батьки чи інші законні його представники (ст. 168 КПК України). Згідно зі ст. 438 КПК України при допиті неповнолітнього обвинуваченого присутність педагога або лікаря, батьків чи інших законних представників винесена на розсуд слідчого чи прокурора або може бути здійснена за клопотанням захисника. Завдання педагога полягає в тому, аби допомогти слідчому визначити особливості особи неповнолітнього, встановити з ним психологічний контакт, виробити тактику допиту, сформулювати запитання з урахуванням особливостей психіки неповнолітнього. При підготовці до допиту неповнолітнього здійснюється вибір місця та обстановки допиту (вдома, у школі, в кабінеті слідчого), що має сприяти встановленню психологічного контакту та одержанню необхідної інформації. Доцільно заздалегідь підготувати запитання, які треба з'ясувати у неповнолітнього. Вони мають бути простими, доступними для розуміння допитуваного. Виконання такого завдання забезпечується складанням плану допиту. У процесі допиту неповнолітнього слідчому необхідно встановити з ним психологічний контакт.

Для цього рекомендується провести бесіди на сторонні теми (спорт, навчання, ігри, нові фільми, книжки тощо), продемонструвати знання його потреб та інтересів. При допиті неповнолітнього підозрюваного або обвинуваченого слідчий повинен триматися спокійно, доброзичливо, але й достатньо твердо. Така манера поведінки сприяє встановленню необхідного контакту з підлітком, налаштовує його на відверту бесіду. Неповнолітньому допитуваному слід допомогти у формуванні правдивих показань. Слідчий не повинен використовувати постановку запитань, що мають елементи навіювання (навідні запитання). Дуже обережно слід оголошувати показання інших осіб. Постановка навідних запитань часто є причиною виникнення добросовісних помилок у показаннях. Неправдиві ж показання неповнолітнього можуть бути наслідком помилкового розуміння «геройства», «товариськості».

психологічний розслідування потерпіла ситуативний

Завдання 3. При розслідуванні автомобільної пригоди потерпіла – літня жінка у своїх свідченнях стверджувала, що її збив автомобіль «Швидка допомога», марки «Волга», світло-сірого кольору. В дійсності її збив автомобіль спеціальної медичної служби, марки «Москвич», темно-вишневого кольору. Поясніть психологічну природу помилки потерпілої

Психологічну природу помилки потерпілої можливо пояснити тим, що при максимальній деталізації свідчень можлива цілковита неможливість відповісти на поставлені запитання, оскільки, виходячи із загальних особливостей запам’ятовування, людина здатна пригадати приблизно 56-60% інформації, а в даній автомобільній пригоді потерпіла у нас літня жінка, яка можливо страждала і раніше на забудькуватість, склероз та після отриманих травм під час ДТП потерпіла перебувала в стані шоку, тому при її допиті потрібно враховувати властивості її особистості чи її стану, що утруднюють сприймання ситуації та її відтворення. А тому я вважаю, що відповідно до вищевказаного потерпіла при допиті допустила психологічну помилку.

Література

 

1.  Антонян Ю.М. Преступное поведение лиц с психическими аномалиями. – М., 1998.

2.  Васильев В.Л. Юридическая психология. – С.-Пб., 1997.

3.  Виденеев И.А. Психология девиантного поведения. – Харьков, 1997.

4.  Еникеев М.И. Основы общей и юридической психологии. – М.,1996.

5.  Кудрявцев В.Н. Генезис преступления. Опыт криминологического моделирования. – М., 1998.

6.  Оржеховська В.М. Профілактика правопорушень серед неповнолітніх. – К., 1996.

7.  Пирожков В. Криминальная психология: Кн. I, II. – М., 1998.

8.  Ситковская О.Д. Психология уголовной ответственности. – М., 1998.

9.  За ред. Кондратьєва. Юридична психологія. – К., 2000.

 

План Завдання 1. Психологічна характеристика основних різновидів натовпу Завдання 2. Психологічні особливості проведення допиту Завдання 3. При розслідуванні автомобільної пригоди потерпіла – літня жінка у своїх свідченнях стверджувал

 

• 14:21 05 Июля 2016
  Российско-китайский медуниверситет откроет магистерскую программу по TCM
• 01:21 05 Июля 2016
  На форуме МГУ Россия и Китай обсудят научно-образовательное сотрудничество
• 11:00 04 Июля 2016
  Реморенко: "ЕГЭ-туризм" в России сходит на нет
• 10:52 04 Июля 2016
  Летняя российско-австрийская школа откроется в Москве
• 15:31 01 Июля 2016
  В СПбГУ могут воссоздать географический факультет

Заказать уникальную работу