ЗМІСТ

 

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

1.1 Поняття “інформаційне суспільство” і його сутність

1.2 Структурні основи інформаційного суспільства

1.3 Політико-правові і економічні основи інформаційного суспільства

РОЗДІЛ 2 ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ (НА ПРИКЛАДІ КМДА)

2.1 КИЇВ - інформаційно-аналітичний сервіс столиці України

2.2 Аналіз Internet користувачів м.Київа у контексті розвитку інформаційного суспільства

2.3 Інформаційні технології в забезпеченні соціально-економічного розвитку м.Київа

РОЗДІЛ 3 ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

3.1 Теоретичне обґрунтування оптимізації становлення і розвитку інформаційного суспільства в Україні

3.2 Особливості становлення українського інформаційного суспільства

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

Вступ

Актуальність теми зумовлена потребою дослідження суспільства нового типу, яке протягом останніх десятиліть все частіше характеризують як інформаційне суспільство. Саме розвиток сучасних інформаційних і комунікаційних технологій, зростання кількості інформації все більше визначають сутність нашої епохи. Новітні інформаційно-комунікаційні технології мають величезний перетворювальний вплив на всі сфери сучасного суспільства як у межах національних кордонів, так і у світі в цілому. Глобальність процесів, що відбуваються, неминуче підвищує інтерес до теоретичного осмислення особливостей інформаційного суспільства й емпіричного вивчення впливу інформаційно-комунікаційних технологій на трансформацію соціально-економічних, політичних і культурних структур.

У розвинених країнах сфера інформаційно-комунікаційних технологій виступає запорукою соціального, економічного і політичного благополуччя. Починаючи з 90-х років ХХ століття розвиток інформаційного суспільства є пріоритетним напрямом державної політики в провідних країнах світу.

У грудні 2003 року питання створення глобального інформаційного суспільства вперше в історії людства було підняте на вищому міждержавному рівні у межах проведення I стадії Всесвітнього Самміту з питань Інформаційного Суспільства. На цьому міжнародному форумі лідери 161 держави світу підписали два стратегічні документи “Декларацію принципів” і “План дій”, які визначили напрями подальшого розвитку інформаційного суспільства на всіх рівнях, а також визнали необхідність розробки і реалізації національних стратегій його розвитку в кожній конкретній країні.

Починаючи з 1998 р. у вказаний процес включилася Україна, проте на цьому шляху перед нашою країною постає чимало труднощів, пов’язаних, насамперед, з перехідним характером розвитку українського суспільства. Сьогодні для досягнення головної мети – ефективної інтеграції України в глобальне інформаційне співтовариство - їй необхідно вирішити унікальне в світовій історії завдання – сформувати інформаційний простір і водночас створити демократичну, соціальну, правову державу і громадянське суспільство.

Теоретичне обґрунтування розвитку інформаційного суспільства значно відстає від практичного використання інформаційно-комунікаційних технологій. Таким чином, є доцільним розглянути інформаційний розвиток з позиції соціального, політичного і філософського аналізу. Створення наукової концепції, здатної синтезувати загальні проблеми інформаційного суспільства, а також перспективи розвитку інформаційного простору України, складає надзвичайно актуальне теоретичне завдання, вирішення якого дозволить соціальним суб’єктам всіх рівнів усвідомити свою роль і місце в нових умовах, обґрунтувати стратегію інформаційного розвитку нашої країни, з’ясувати особливості інформаційних процесів у транзитивних умовах, а також ефективно вирішувати суто практичні завдання створення і розвитку інформаційного суспільства в Україні.

Різні аспекти інформаційного суспільства, зокрема, роль і місце людини в процесах глобалізації та інформаційних взаємодіях, специфіка розвитку інформаційного суспільства в окремих високорозвинених країнах, і країнах, що розвиваються, проаналізовані в українській і російській літературі у працях І.Ю. Алексєєвої, М.С. Демкової, Т.А. Берези, Л.В. Березовець, О.Л. Вартанової, С.Т. Кара-Мурзи, А.В. Колодюка, І.Б. Колиушко, В.І. Лисицького, Л.Г. Мельника, І.С. Мелюхіна, А.І. Ракитова, Г.Л. Смоляна, Д.С. Черешкіна, А.А. Чернова та ін.

Розгляду політичних аспектів суспільства знання, що формується, присвячені праці Г.Т. Артамонова, В.А. Васильєва, М.С. Вершиніна, М.С. Демкової, Н.З. Згуровського, В.В. Пастухової, А.І. Ракитова, Т.Л. Тихонової, М. Фігеля та ін.

Економічна складова інформаційного суспільства розглядається в публікаціях Ю.М. Бажала, М.Г. Делягіна, Т.В. Єршової, А.Я. Жаліло, В.Л. Іноземцева, Л.Г. Мельника, С.І. Романенко та ін.

Застосування інформаційних технологій в процесі вивчення конкретних суспільств сприяли появі економічної теорії інформації (Дж.Стіглер, Дж.Акерлоф), теорії інформаційного суспільства (А.Тоффлер) та постіндустріального суспільства (Д.Белл). З доробку сучасних українських вчених в цьому контексті привертають увагу праці В.Д.Гавловського, В.С.Цимбалюка, А.С.Гальчинського, Р.А.Калюжного. У даний час активно працюють у цьому напрямку російські вчені В.Л.Іноземцев, Г.Т.Артамонов та ін. Не можна залишити поза увагою і наукові розробки філософа А.І.Ракітова, фундаментальна праця якого “Філософія комп'ютерної цивілізації”, незважаючи на її давність, залишається найзмістовнішим, найґрунтовнішим виданням з даної проблематики на пострадянському просторі, котре є актуальним донині. Поява теорії М.Кастельса про інформаціональний капіталізм у мережевому суспільстві активізувала як розвиток інформаційних технологій, так і їх застосування в суспільних дослідженнях.

Широке використання інформаційних технологій у прогнозуванні та макроекономічному моделюванні економіки України активізувало формування і розвиток наукових шкіл економічного прогнозування, зокрема, київської (В.М.Геєць, Б.Є.Кваснюк, В.О.Точилін, М.І.Скрипниченко, Л.І.Федулова, О.І.Черняк, А.А.Алєксєєв, Н.І.Костіна В.В.Вітлінський, А.М.Єріна, І.Г.Лук’яненко), харківської (Т.С.Клебанова, В.Я.Заруба, М.О.Кизим), донецької (Ю.Г.Лисенко, В.Л.Петренко, М.Г.Гузь, В.М.Андрієнко), запорізької (В.М.Порохня, В.О.Перепелиця), а також львівської (В.М.Вовк, В.І.Єлейко).

Крім того, в дипломі проаналізовано значну кількість українських і зарубіжних документів, аналітичних і інформаційних матеріалів спеціального і загального періодичного друку, статистичних даних по різних аспектах розвитку інформаційного суспільства. Значний інтерес для аналізу політики провідних держав у галузі розвитку інформаційного суспільства являють використані в роботі численні документи ЄС, ООН, ВТО, ЮНЕСКО, декларації та інші підсумкові документи саммітів глав держав, нарад міністрів з політики у сфері ЗМІ і міжнародних неурядових організацій.

Таким чином, актуальність проблеми, її недостатня наукова розробленість і практична соціальна значущість зумовили вибір теми дослідження.

Мета і завдання дослідження. Враховуючи ступінь розробленості проблеми, а також її багатоаспектність, у даному дослідженні ставиться мета: комплексно розкрити сутність інформаційного суспільства у м.Київі, його структурних основ і особливостей формування, а також дослідити проблемне поле інформаційного розвитку сучасної України.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення наступних дослідницьких завдань:

–   розкрити суть поняття “інформаційне суспільство”;

–   схарактеризувати основні концепції інформаційного суспільства;

–   розглянути основні практичні моделі розвитку інформаційного суспільства на прикладі провідних держав, визначити загальні тенденції і специфіку їх прояву в окремих країнах;

- проаналізоувано інформаційну політику органів виконавчої влади (на прикладі КМДА)

–   проаналізувати Київ як інформаційно-аналітичний сервіс столиці України;

–   виявити Internet користувачів м.Київа у контексті розвитку інформаційного суспільства;

–   структурувати інформаційні технології в забезпеченні соціально-економічного розвитку м.Київа

–   обґрунтувати основні напрямки оптимізації розвитку інформаційного суспільства України взагалі і окремо м.Київа .

Об’єктом дослідження є інформаційне суспільство м.Київа.

Предметом дослідження є сутність і структурні основи інформаційного суспільства м .Київа, а також перспективи його розвитку.

Методи дослідження зумовлені специфікою даної дослідницької роботи і потребами комплексного і міждисциплінарного аналізу теми. У дослідженні автор спирався на загальнонаукові методи: порівняльно-критичний метод і принцип типологізації, структурно-функціонального метод, системний підхід, методи аналізу і синтезу, історичний метод, метод спостереження, а також метод опитування (анкетування).

Наукова новизна одержаних результатів. Результатом проведеного дослідження стала спроба аналізу розвитку інформаційного суспільства м.Київа і його перспектив. До найбільш значущих результатів і теоретичних висновків, що мають наукову новизну і виносяться на захист, належать такі: – запропоновано визначення інформаційного суспільства і розглядаються його найважливіші сутнісні характеристики; доведено, що інформаційне суспільство є сучасним станом цивілізаційного розвитку, сутність якого полягає у збільшенні масштабів створення, накопичення, передачі, обробки і використання інформації, перетворенні інформації і знання на продуктивні сили суспільства, а також у збільшенні впливу новітніх інформаційно-комунікаційних технологій на політику, економіку, соціальну структуру, право, культуру тощо; проаналізовані базові концепції інформаційного суспільства, виявлено певну еволюцію соціально-філософських поглядів на інформаційне суспільство від визначення його як постіндустріального суспільства до формування концепції суспільства знання, проаналізовані особливості розвитку інформаційного суспільства м.Київа.

Практичне значення одержаних результатів дослідження визначається актуальністю, новизною і сукупністю положень, які виносяться на захист. Результати дослідження складають певну методологічну базу для подальшого теоретичного дослідження проблем розвитку інформаційного суспільства. Одержані результати можуть бути використані державними органами, громадськими організаціями, іншими суб’єктами соціального процесу в діяльності зі створення умов для формування інформаційного суспільства в Україні. Сформульовані рекомендації можуть також використовуватися в законотворчій діяльності зі вдосконалення правовідносин у сфері інформатизації. Матеріали дослідження можуть стати теоретичною основою для розробки і впровадження деяких тем і спецкурсів з філософії, політології, соціології тощо.

Особистий внесок заключається в самостійному виконанні дослідженя.

Апробація результатів. Основні положення дослідження апробовано на

Матеріали дослідження пройшли апробацію на засіданні кафедри

Структура дипломної роботи зумовлена метою і завданнями, поставленими у процесі теоретичної розробки вибраної теми. Работа складається зі вступу, трьох розділів, висновків до розділів, загальних висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дипломної роботи складає 117 сторінок. З бібліографією сторінок 124. Список використаних джерел містить 76 найменуваннь.

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

 

1.1 Поняття “інформаційне суспільство” і його сутність

 

Еволюція сучасного суспільства, що супроводжується корінними соціальними перетвореннями в світі і в нашій країні, рухається у напрямі того типу соціуму, який достатньо точно характеризується поняттям “інформаційне суспільство”. Йдеться про становлення глобальної інформаційної індустрії, підвищення ролі знань і інформації в економічному і соціокультурному розвитку, появу нових форм демократії, структурні зрушення в зайнятості і в інших сферах життєдіяльності суспільства. У наші дні формуються абсолютно нові відносини в економічному, соціальному і духовному житті людей, які описуються поняттям “інформаційне суспільство”.

Як справедливо відзначає В.Л. Іноземцев, “на початок 60-х років сформувалися найважливіші методологічні основи, що дозволяють розглядати становлення нового соціального стану з позицій відходу від традиційного індустріалізму і розвитку “економіки послуг”, пов’язаного з підвищенням ролі технологічного фактора, науки й освіти, розширенням впливу нового класу кваліфікованих професійних менеджерів і технократів і якісною зміною місця теоретичного знання і інформації в суспільному виробництві” [64, с. 2].

Спочатку дослідники інформаційного суспільства звертали увагу переважно на вдосконалення засобів поширення і забезпечення доступу до інформації, і в обговоренні домінували технологічні, інфраструктурні й економічні аспекти. Це було природним чином зумовлено вибуховим розвитком і конвергенцією інформаційних і комунікаційних технологій, що призвели до істотних змін на світовому ринку [21, с. 13]. Так, в 60-70-х роках ХХ ст. у західній літературі вважалося, що основою формування інформаційного суспільства є розвиток обчислювальної та інформаційної техніки. Називалася і низка інших ознак: глобальний характер інформації, вільне від державних кордонів поширення інформаційних потоків; значне зростання можливості збору, обробки, зберігання, передачі інформації, доступу до неї; збільшення дії інформації на розвиток різних сфер людської діяльності; перехід до нових форм зайнятості та ін.

Соціогуманітарні аспекти становлення нового інформаційного суспільства стали активно досліджуватися в результаті усвідомлення того, що черговий якісний стрибок у розвитку технологій породив нову глобальну соціальну революцію, що не поступалася революціям минулого за своїми масштабами і впливом на людське співтовариство. Сьогодні на перший план висуваються вже не проблеми подальшої технізації суспільства, як це вважалося ще кілька років тому, а проблеми його інтелектуалізації, створення і впровадження нових соціальних технологій, заснованих на ефективному використанні головного стратегічного ресурсу суспільства - знань.

Існує декілька підходів до визначення поняття “інформаційне суспільство”. Наприклад, А. Даф виокремлює три способи розуміння інформаційного суспільства: з погляду інформаційно-економічного підходу, підходу з позиції інформаційних потоків і інформаційно-технологічного підходу. Відомий теоретик Ф. Уебстер виокремлює п’ять основних підходів, кожний з яких базується на тому або іншому критерії інформаційного суспільства, що знаходиться в його основі. Перш за все, це технологічний і економічний критерії (виходячи з найбільш явних перетворень у даних сферах людської життєдіяльності, більшість дослідників будують свої визначення інформаційного суспільства саме на них), критерій, пов’язаний зі змінами у сфері зайнятості населення (професійний), а також просторовий і культурний критерії [13, с. 14]. Аналізуючи різні підходи до визначення інформаційного суспільства, Ф. Уебстер відзначає існування ще одного визначення, кардинально відмінного від попередніх; воно виходить не з того, що у наш час стало більше інформації, а з того, що характер цієї інформації змінив спосіб нашого життя. Ця дефініція передбачає, що в основі нашої поведінки сьогодні лежить теоретичне знання і інформація, а, отже, спирається не на кількісні критерії, що важко піддаються обліку, як попередні визначення, а на якісні, що є переконливим аргументом на його користь [73].

Дані підходи не обов’язково взаємо виключають один одного, хоча дослідники інформаційного суспільства відповідно до своїх уявлень виводять на перший план переважно те або інше визначення. При цьому основою більшості підходів стає переконання, що кількісні зміни у сфері інформації призводять до виникнення якісно нового типу соціального устрою. Багато в чому теоретики виходять із схожих міркувань: у наш час практично в усіх сферах життя суспільства стало більше інформації, значить суспільство, в якому ми живемо, інформаційне.

Розглянемо підходи до визначення “інформаційного суспільства”, що найчастіше зустрічаються. Нові технології - одна з найпомітніших ознак настання нових часів, і їх часто приймають за ознаку народження інформаційного суспільства. Ідея полягає в тому, що великий обсяг технологічних новацій повинен призвести до соціального перевлаштування, бо його дія на суспільство дуже значна. Прихильник даного підходу провідний футуролог Е. Тоффлер, свою думку висловив у метафорі, що запам’ятовується: світ поступово формується трьома хвилями технологічних інновацій, які, як високий приплив, не можна зупинити. Першою була сільськогосподарська революція, другою - промислова. Тепер на нас насувається третя хвиля - інформаційна революція, яка провіщає новий спосіб життя [69]. Інформаційне суспільство, або за іншим висловом Тоффлера “суперіндустріальне суспільство”, це “складне, таке, що швидко розвивається, суспільство, засноване на найбільш передовій технології і постматеріалістичній системі цінностей” [70].

Таким чином, погоджуючись з величезною важливістю такої складової інформаційного суспільства, як інформаційні технології, нам бачиться дуже спрощеним і невірним визнавати за ними окрему провідну роль у соціальних змінах.

Інший підхід до визначення поняття “інформаційне суспільство”, що не менш часто зустрічається, пов’язаний з економічними перетвореннями. Цей підхід припускає облік зростання економічної цінності інформаційної діяльності. Якщо спостерігається збільшення частки інформаційного бізнесу у валовому національному продукті, то цілком логічно можна дійти висновку, що економіка стала інформаційною. Якщо в економічній сфері інформаційна активність превалює над діяльністю у галузі сільського господарства і промисловості, то, отже, можна говорити про інформаційне суспільство. Відповідно, інформаційне суспільство розуміється тут як суспільство, в якому головне місце займає діяльність із виробництва інформаційного продукту й інформаційних послуг [58]. Але, визнаючи об’єктивність збільшення інформаційного сектора в економіці в цілому і зростання економічної значущості інформації, не можна не відзначити складності даного підходу в спробі виділити розміри і складові інформаційного сектора економіки. Крім того, сучасну економіку не можна вважати повністю інформаційною, розвиток інформаційного сектора в ній логічно поєднується з існуванням традиційних індустріальних галузей, що також викликає певні сумніви в спробі зробити інформаційно-економічний критерій домінуючим в аналізі інформаційного суспільства.

Третій, професійний підхід до визначення поняття “інформаційне суспільство”, пов’язаний зі сферою зайнятості населення. Даний підхід тісно пов’язується з роботами Д. Белла, найвизначнішого теоретика “постіндустріального суспільства”. Цей термін практично синонімічний терміну “інформаційне суспільство“ і саме в цьому розумінні він використовується у роботах даного автора. Розглядаючи структуру зайнятості населення і моделі спостережуваних змін, Д. Белл припустив, що людство вступає в інформаційне суспільство, де більшість зайнятих працюють в інформаційній сфері. Зниження зайнятості у сфері виробництва і збільшення зайнятості у сфері послуг розглядається ним як заміщення фізичної праці працею “білокомірцевою”. Оскільки “сировиною” для нефізичної праці є інформація (вона протиставляється фізичній силі, навичкам ручної праці і її “машинним” характеристикам), істотне збільшення частки праці в інформаційній сфері може розглядатися як виникнення інформаційного суспільства [7].

Слід зазначити, що даний підхід до визначення інформаційного суспільства принципово відрізняється від технологічного й економічного. Акцент на змінах у сфері зайнятості підкреслює швидше трансформаційні можливості інформації як такої, ніж дія інформаційних технологій, тут інформація просувається і створюється у сфері зайнятості і реалізується в людях через навчання і досвід. Цілий ряд авторитетних авторів, від Р. Райха до М. Кастельса, вважають, що рушійною силою сучасної економіки є люди, чия головна здатність полягає у використанні інформації: сьогодні головними двигунами економіки стали ті, чия праця вимагає створення і використання інформації [51].

Дійсно, в розвинених країнах більше 70% робочої сили зайняті у сфері послуг, “білокомірцева” робота зараз превалює, що дає підстави для визначення інформаційного суспільства за допомогою запропонованого Беллом підходу. Недоліки даного підходу пов’язані, перш за все, з проблематичністю розподілу занять за категоріями “інформаційне” – “неінформаційне”. “Така методологія, - підкреслює Ф. Уебстер, - подає нам величезні обсяги інформаційної зайнятості, але не дає інструменту для диференціації найбільш істотних обсягів інформаційної роботи” [73, с. 23].

Наступний, четвертий підхід до визначення інформаційного суспільства, хоч і спирається на економіку і соціологію, ґрунтується на географічному або просторовому принципі. Головний акцент тут робиться на глобальні інформаційні мережі, які зв’язують різні місця планети, а тому впливають на організацію часу і простору. Особливої популярності ця концепція набула останніми роками у зв’язку зі збільшенням ролі інформаційних мереж у соціальній організації суспільства і розвитком Інтернету. Один з провідних прибічників даного підходу, М. Кастельс, доводить, що головною рисою інформаційної епохи стають мережі, що зв’язують між собою людей, інститути і держави. Починаючи з 70-х рр. ХХ ст., нова форма капіталізму, що з’явилася в результаті розвитку інформаційних технологій (за висловом автора – “інформаційний капіталізм”), використовує інформаційні мережі як на виробництві, так і для маркетингу по всьому світу. Таким чином, інформаційне суспільство в даному підході розглядається як глобальне мережеве суспільство, в якому мережі пронизують усю соціальну й економічну структуру [70; 71].

Поява електронних “супермагістралей” привернула увагу до перегляду співвідношення “час - простір”. Дійсно, в мережевому суспільстві ускладнення, пов’язані з часом і простором, були багато в чому подолані, корпорації і навіть окремі люди дістали можливість ефективно вести свої справи в глобальному масштабі. Тому багато хто припускає, що все це знаменує серйозну трансформацію соціального устрою, яка може слугувати навіть ознакою революційних змін. При цьому, визнання розвитку інформаційних мереж провідним фактором у становленні інформаційного суспільства вимагає деяких застережень.

Наявності інформаційних мереж недостатньо для визнання суспільства інформаційним. Даний підхід також оперує нечіткими дефініціями, насамперед, невизначеним поняттям мережі, неясно, чи повинні під мережею матися на увазі тільки технологічні системи або всі соціальні інформаційні відносини, побудовані за мережевим принципом. Крім того, інформаційні мережі у формі поштового зв’язку, телеграфу і телефону існують відносно тривалий час, а якщо визнати їх існування провідним в інформаційному суспільстві, то стає незрозумілим виникнення проблематики інформаційного суспільства саме зараз, а не десятиліття і століття тому.

Підхід до визначення інформаційного суспільства, що використовує критерій культури, мабуть, найлегше визнати максимально повним і відповідним сучасним реаліям, проте культурні артефакти ще гірше за інших піддаються вимірюванням і формалізації. Дійсно, сучасна культура явно більш інформативна, ніж будь-яка попередня. Людина існує в медіанасиченому середовищі: її життя істотно символізується, воно проходить у процесах обміну й отримання повідомлень про неї і про інших. Визнання вибухового зростання культурних сенсів змушує багато авторів говорити про те, що людство увійшло до інформаційного суспільства. Вони рідко роблять спроби оцінити цей розвиток в кількісних характеристиках, а просто вказують, наскільки “очевидно”, що знаків і інформації сьогодні значно більше, ніж у попередні епохи. Перш за все, такий описовий характер мають концепції постмодерністських авторів, що досліджують інформаційне суспільство в рамках тексту і гіпертексту, симулякра і ризоми, гіперреальності і пастиша, сенсу, знаку й інших категорій власне постмодерністського дискурсу [17; c.210].

Наступний підхід до визначення інформаційного суспільства пов’язаний із змінами в політичній сфері суспільства і характері міжнародних відносин в умовах глобалізації. Держава і різні політичні сили, згідно з даним підходом, стають основними суб’єктами становлення і подальшого розвитку інформаційного глобального суспільства. Інформація і знання в таких умовах виступають одним з головних ресурсів держави, масштаби використання якого сьогодні можливо порівняти з використанням традиційних ресурсів, доступ до яких виступає одним з основних факторів соціально-економічного розвитку. При цьому підкреслюється, що розвиток інформаційно-комунікаційних технологій несе в собі кардинальні зміни в політичному житті суспільства, перш за все з боку його демократизації [20]. Але і такий підхід до визначення інформаційного суспільства, незважаючи на всю його важливість у виокремленні подальших перспектив світової спільноти як глобального інформаційного співтовариства, також бачиться дещо однобічним через його увагу лише до одного з аспектів даної проблеми.

Таким чином, аналіз даних підходів до визначення інформаційного суспільства демонструє, що вони або недостатньо розгорнені, або однобічні. Всі названі підходи дають надто проблематичні поняття щодо того, що, власне, складає сутність інформаційного суспільства й як його можна визначити. Пов’язане це переважно з тим фактом, що більшість даних визначень інформаційного суспільства виходять з його кількісних характеристик і припускають, що в якійсь точці, коли інформаційні критерії починають домінувати в різних сферах життєдіяльності суспільства, воно вступає в інформаційну стадію свого розвитку. Таким чином, кількісне збільшення обсягів інформації, трансформується в якісну зміну соціальної системи.

Без сумніву, можливість вимірити в кількісних показниках поширення інформації небезкорисна, але цього явно недостатньо. Можна погодитися з Ф. Уебстером, що для справжнього знання інформаційного суспільства, чим воно схоже на інші соціальні системи і чим відрізняється від них, необхідно комплексно вивчити якісні перетворення [13, с. 31]. Так, інформаційне суспільство можна визначити як суспільство, у якому домінуючу роль відіграє теоретичне знання. Відповідно до цього підходу, інформаційне суспільство чи “суспільство знань” улаштоване таким чином, що пріоритет у ньому віддається теорії, і саме це вважається відмітною рисою сучасності. Дійсно, теоретичне знання відіграє ключову роль у сучасному суспільстві на відміну від попередніх епох, коли домінували практичне і ситуативне знання. Сьогодні інновації навпаки беруть свій початок переважно від принципових теоретичних знань, з найбільшою очевидністю це виявляється в сфері науки і технологій, хоча пріоритет теоретичного знання існує й у політиці, економіці і навіть повсякденному житті. Відповідно до цього підходу, сучасне суспільство формується на основі рефлексії і рішень, при прийнятті яких велику роль відіграє оцінка ризиків, відповідно, теоретичному знанню надається центральне місце, тому що воно дає привід для рефлексії [30].

Але положення про пріоритетність теоретичного знання як визначального фактора інформаційного суспільства теж заперечується і не може вважатися єдино вірним через свою однобічність і неуважність до необхідного кількісного аналізу інформаційного суспільства і значеннєвого навантаження інформації в сучасному світі.

Таким чином, розглянувши основні підходи до визначення інформаційного суспільства в сучасному дискурсі, стає ясно, що жоден з них не може служити єдино вірною методологічною базою для вивчення настільки складного комплексного феномена. Рішення даної методологічної проблеми можливе тільки у випадку комплексного використання при визначенні й аналізі інформаційного суспільства елементів усіх згаданих вище підходів з обов’язковим урахуванням їхніх плюсів і мінусів. Крім визнання даного факту, авторський підхід до визначення інформаційного суспільства ґрунтується на наступних положеннях.

Насамперед, необхідно відзначити, що зрозуміти сутність інформаційного суспільства неможливо без аналізу смислоутворювальної категорії даного поняття – категорії “інформація”. Сьогодні не існує якого-небудь універсального поняття “інформація”. З погляду теорії семіотики інформація – це міра ліквідації невизначеності знання одержувача повідомлення про стан об’єкта чи яку-небудь подію [38]. При визначенні інформації існують два основних підходи: атрибутивний і функціональний. Атрибутивний підхід розглядає інформацію як об’єктивну властивість усіх матеріальних об’єктів, функціональний же стверджує, що інформація є умовою і результатом активної діяльності і можлива тільки на соціальному рівні [12, с. 432]. Крім того, інформація розглядається як усі відомості, знання, повідомлення, що допомагають у рішенні тієї чи іншої задачі. Інформація в даному дослідженні розуміється широко і містить у собі всі аспекти наведених вище визначень, так само як аудіовізуальну, видовищну інформацію і бази даних зі спеціалізованими відомостями (вузьке розуміння інформації).

Інформаційне суспільство, на думку більшості вчених, зробило інформацію своїм базовим параметром. Інформація стає основою соціального й інформаційного розвитку, основним ресурсом соціальних і економічних відносин. Д. Робертсон, спираючись на ідею взаємозумовленості цивілізаційного й інформаційного процесів, висунув формулу “цивілізація – це інформація”. Використовуючи кількісні міри математичної теорії інформації, учений ранжирує історію цивілізації за критерієм кількості виробленої інформації, виділяючи такі рівні: нульовий рівень - інформаційна ємність мозку окремої людини – 10⁷ біт; перший рівень - усне спілкування усередині громади, села чи племені - кількість циркулюючої інформації ~ 10⁹ біт; другий рівень – письмова культура, мірою інформованості суспільства служить Александрійська бібліотека, що мала 532800 сувоїв, у яких містилося 10¹¹ біт інформації; третій рівень - книжкова культура: є сотні бібліотек, випускаються десятки тисяч книг, газет, журналів, сукупна ємність яких оцінюється в 10¹⁷ біт; четвертий рівень - інформаційне суспільство з електронною обробкою інформації обсягом 10²⁵ біт [21, с. 10-11].

Іншою важливою складовою підходу до визначення інформаційного суспільства бачиться визнання високої динамічності його розвитку і глибинного характеру змін у всіх сферах життєдіяльності людини. Домінуючим фактором сучасного етапу розвитку цивілізації є феномен, який деякі автори визначають як “інформаційна революція”. Так, на думку М. Вершиніна, інформаційна революція є результатом двох процесів, що паралельно розвиваються протягом всієї історії людства, – процесу постійного зростання ролі і збільшення обсягів інформації, необхідної для забезпечення життєдіяльності людського суспільства, і процесу розвитку й удосконалювання технологій накопичення і поширення інформації [21]. М. Вершинін в історії розвитку цивілізації виокремлює кілька інформаційних революцій (у результаті кардинальних змін у сфері обробки інформації): перша інформаційна революція відбулася близько 25 тисяч років тому і була пов’язана з появою мови як засобу спілкування і взаємодії в суспільстві; друга революція пов’язана з винаходом писемності, за допомогою якої з’явилася можливість передавати інформацію і знання між людьми від покоління до покоління; початок третьої революція відноситься до середини XVI ст., часу винаходу друкарства; четверта революція відбулася наприкінці XIX ст. і була пов’язана з появою електрики, за допомогою якої стало можливим використовувати технологічно нові способи передачі інформації, такі як: телеграф, телефон, радіо; нарешті, п’ята інформаційна революція (50-70-х рр. ХХ ст.) пов’язана з винаходом мікропроцесора і появою комп’ютера. Через інформаційно-телекомунікаційну інфраструктуру стало можливим передавати величезну кількість інформації, що призвело до безпрецедентного збільшення інформаційних потоків. Результатом інформаційної революції, що почалася, стала поява нового типу суспільства - інформаційного.

Крім того, при визначенні сутності інформаційного суспільства бачиться необхідним використання такого терміна як “інформатизація”. Поділяючи точку зору ряду дослідників, відзначимо, що інформатизація суспільства – це глобальний соціальний процес виробництва і повсюдного використання інформації як суспільного ресурсу, що забезпечує інтенсифікацію економіки, прискорення науково-технічного прогресу країни, процесів демократизації й інтелектуалізації суспільства [10; 112; 116]. Інформатизація передбачає масове впровадження методів і засобів збору, обробки, передачі і збереження інформації на базі засобів мікропроцесорної й обчислювальної техніки. Інформатизація виступає інтелектуально-гуманістичною перебудовою життєдіяльності людей з метою створення нового суспільного устрою, а інформація стає найважливішим фактором соціального прогресу [43].

Інформатизація, таким чином, є соціотехнічним і соціокультурним процесом зміни життєдіяльності всього суспільства, його підсистем і структур за рахунок різкого підвищення ефективності продукування, збереження і поширення усіх видів інформації і знань. Важливо відзначити, що інформатизація суспільства є однією з закономірностей сучасного соціального прогресу, причому цей термін не є тотожним комп’ютеризації. При комп’ютеризації суспільства основна увага приділяється розвитку і впровадженню технічної бази комп’ютерів, що забезпечують оперативне одержання результатів переробки і накопичення інформації. При інформатизації ж суспільства основна увага приділяється комплексу заходів, спрямованих на забезпечення повного використання своєчасного знання в усіх видах людської діяльності [21].

Позначивши загальну методологічну базу дослідження інформаційного суспільства, доцільно перейти до визначення його сутнісних характеристик. Очевидно, не можна не погодитися з міркуваннями ряду закордонних і вітчизняних авторів, що до основних ознак інформаційного суспільства відносять: формування єдиного світового інформаційного простору і поглиблення процесів інформаційної й економічної інтеграції країн і народів; становлення й у подальшому домінування в економіці країн, що найбільш далеко просунулися шляхом до інформаційного суспільства, нових технологічних укладів, що базуються на масовому використанні технологічних інновацій, мережних інформаційних технологій, перспективних засобів обчислювальної техніки і телекомунікацій; розширення сфери послуг; домінування в соціальній структурі “класу інтелектуалів”; створення ринку інформації і знань як факторів виробництва на додаток до ринків природних ресурсів праці і капіталу, а також перехід інформаційних ресурсів суспільства в реальні ресурси соціально-економічного розвитку за рахунок розширення доступу до них; зростання ролі інфраструктури (телекомунікаційної, транспортної, організаційної) у системі суспільного виробництва і посилення тенденцій до спільного функціонування в економіці інформаційних і грошових потоків; фактичне задоволення потреб суспільства в інформаційних продуктах і послугах; підвищення рівня освіти за рахунок розширення можливостей систем інформаційного обміну на міжнародному, національному і регіональному рівнях і, відповідно, підвищення ролі кваліфікації, професіоналізму і здібностей до творчості як найважливіших характеристик послуг праці; створення ефективної системи забезпечення прав громадян і соціальних інститутів на вільне одержання, поширення і використання інформації як найважливішої умови демократичного розвитку, поліпшення взаємодії населення з органами влади [7].

Виходячи з викладеного вище, можна відзначити складність аналізу підходів і визначень інформаційного суспільства різних авторів у силу їхньої надзвичайної різнобічності, але, очевидно, що всі автори вважають інформацію, інформаційно-комунікаційні зв’язки, ключем до розуміння сучасного суспільства. Можливо, найкоротшим визначенням інформаційного суспільства може бути таке: суспільство, засноване на інформації. По суті, саме ця позиція і лежить в основі більшості визначень інформаційного суспільства.

У цілому ж, визначити поняття «інформаційного суспільства» можна, як мінімум, трьома способами. По-перше, перелічити характеристики, що властиві цьому типу суспільства. Однак список цих характеристик залежить від підходу до збагнення суті інформаційного суспільства, крім того, повного і вичерпного переліку досягти неможливо, оскільки життя буде постійно вносити свої корективи. По-друге, можна піти іншим шляхом, указавши, що інформаційне суспільство - це наступна ступінь в історичному розвитку людства по ланцюгу “аграрне - індустріальне - постіндустріальне” суспільство, пов’язати становлення інформаційного суспільства з реалізацією концепції стійкого розвитку чи з ідеєю Вернадського про ноосферу.

Можливий і третій, компромісний варіант, що поєднує методологічні основи перших двох способів визначення інформаційного суспільства.

Узагальнюючи існуючі підходи до трактування поняття “інформаційне суспільство”, можна сказати, що в даний час під таким мається на увазі:

– суспільство нового типу, що формується в результаті нової соціальної революції, породженої вибуховим розвитком і конвергенцією інформаційних і комунікаційних технологій;

– суспільство знань, тобто суспільство, у якому головною умовою добробуту кожної людини і кожної держави стає знання, отримане завдяки безперешкодному доступу до інформації й уміння працювати з нею; інформація в такому суспільстві виступає найважливішим соціальним і економічним ресурсом, основним джерелом продуктивності праці і влади, умовою добробуту людини і держави;

– глобальне суспільство, у якому обмін інформацією не буде мати ні часових, ні просторових, ні політичних меж; яке, з одного боку сприяє взаємопроникненню культур, а з іншого - відкриває кожному співтовариству нові можливості для самоідентифікації [21, с. 17-18].

Наведених характеристик інформаційного суспільства достатньо, щоб зрозуміти, про що йде мова, а подальше наповнення змістом поняття “інформаційне суспільство” доцільно здійснити в межах розгляду провідних концепцій інформаційного суспільства.

1.2 Структурні основи інформаційного суспільства

Як відомо, інформаційні технології є безпосереднім двигуном процесу глобалізації, найважливішою рисою якої виступає формування єдиного в масштабах усього світу фінансово-інформаційного простору, в якому усе більшою мірою здійснюється комерційна діяльність людства.

Початок третього тисячоліття застав людство в стані якісної трансформації, у момент переходу до нового етапу розвитку суспільства. Учені по-різному називають суспільний лад, у який стрімко втягується людство: постіндустріальне, постекономічне, інформаційне суспільство чи суспільство знань. Кожна з назв відбиває певні риси прийдешнього суспільства. Зокрема, постіндустріальне - тому що дане суспільство приходить за індустріальним ладом, яке базується на системі великомасштабного машинного виробництва. Постекономічне – тому що воно може втратити звичні атрибути економічних відносин (приватна власність; праця, заснована на добровільних економічних угодах; ринковий обмін та ін.), на яких будується нинішнє індустріальне суспільство.

Однак, як би не називався даний етап розвитку суспільства, практично всі дослідники сходяться в одному – основним фактором, що визначає розвиток сучасної економіки, є її інформатизація. Провідну роль у новому суспільстві відіграє інформація – і як базовий фактор продуктивного процесу, і як ключовий компонент процесів, що відбуваються у суспільстві.

Класики постіндустріалізму цілком адекватно визначили роль інформації, знань і технологій у сучасному суспільстві і переконливо довели, що інформаційний сектор економіки буде мати тенденцію до глобалізації і до зростання. Так, М. Кастельс пише, що в останні два десятиліття у світі з’явилася економіка нового типу, яку він називає інформаціональною і глобальною. “Інформаціональна – тому що продуктивність і конкурентноздатність факторів чи агентів у цій економіці (буде то фірма, регіон чи нація) залежать у першу чергу від їхньої здатності генерувати, обробляти й ефективно використовувати інформацію, засновану на знаннях. Глобальна – тому що основні види економічної діяльності, такі як виробництво, споживання і циркуляція товарів і послуг, а також їх складові (капітал, праця, сировина, керування, інформація, технологія, ринки), організуються в глобальному масштабі безпосередньо або з використанням розгалуженої мережі, що пов’язує економічних агентів. І нарешті, інформаціональна і глобальна – тому що в нових історичних умовах досягнення певного рівня продуктивності й існування конкуренції можливо лише усередині глобальної взаємозалежної мережі» [71].

Значення цього фактора, як уявляється, полягає в тому, що людська діяльність здебільшого базується на знаннях і інформації, кодифікованих у різного роду інформаційних технологіях. “Інтелектуалізація” і глобалізація економічного життя вимагає відповідних змін у соціальній організації суспільства, у сфері освіти, у способах виробництва. Знання, зафіксовані в технологіях і глобалізаційних комп’ютерних системах стають об’єктивним фактором економічного розвитку.

Звичайно, інформацію накопичували і цінували завжди. Новим виявляється стрімке зростання економічного значення інформаційних ресурсів, що спостерігається за останні десятиліття в промислово розвинутих країнах. В інформаційному суспільстві виробничий базис складають інформаційні засоби виробництва, основним продуктом споживання (отже, і виробництва) є інформаційні товари і послуги, а ключовим фактором структуризації суспільства є інформація [55, с. 71].

Інформація і знання, що розуміються не як субстанція, втілена у виробничих процесах чи засобах виробництва, а вже як безпосередня виробнича сила, стають найважливішим фактором сучасного господарства, базовим фактором суспільного виробництва.

Д. Белл пише: “Якщо індустріальне суспільство засноване на машинній технології, то постіндустріальне суспільство формується під впливом технології інтелектуальної. І якщо капітал і праця – головні структурні елементи індустріального соціуму, то інформація і знання – основа суспільства постіндустріального” [7, с. 33].

Можна погодитися з поширеним у закордонній літературі поняттям “інформаційна економіка”, що характеризує сучасну тенденцію розвитку світової економіки, пов’язану зі зростанням ролі інформаційної індустрії і знань в економічному житті суспільства. “Під інформаційною економікою, - відзначає український дослідник Л.Г. Мельник, - очевидно, варто розуміти виробничу систему в сполученні зі сферою споживання, де інформація є провідною продуктивною силою (вирішальним засобом і предметом праці), а також основним продуктом виробництва і предметом споживання” [14, с. 86]. Це економіка, у якій домінуючим фактором є процеси нагромадження і використання знань; у який спеціалізовані (наукові) знання, як і повсякденні, стають найважливішим ресурсом, що, поряд із працею, капіталом і природними ресурсами, забезпечує зростання і конкурентноздатність економічної системи. В інформаційній економіці визначальним є інтелектуальний потенціал суспільства, що існує у свідомості людей і матеріалізується в технологічних способах виробництва [26, с. 17].

У розвинутих країнах сьогодні формується постматеріальна економіка, де найважливішим активом виявляються не матеріально відчутні ресурси – товари, сировина, робоча сила, устаткування, а щось невловиме – інтелект, інформація, знання. Відповідно до підрахунків експертів, у 90-ті роки XX ст. більш ніж 70% зростання валового національного продукту постіндустріальних держав зумовлювалося підвищенням освітнього рівня працівників, поширенням нових інформаційних технологій [29]. У постіндустріальному світі “люди працюють мозком замість рук, ... комунікаційні технології створюють глобальну конкуренцію, ... нововведення важливіші за масове виробництво, ... інвестиції вкладаються скоріше в нові концепції чи засоби їхнього створення, ніж нові машини, … і постійними є лише швидкі зміни” [15, c. 50].

Виникнення передумов, у яких формується інформаційна економіка, має цілком об’єктивний характер. Однією з таких передумов є вичерпання соціально-економічних форм розвитку суспільства в рамках існуючих природно-ресурсних і екологічних умов [15]. Дослідники відзначають, що саме природно-ресурсні кризи були основними винуватцями і першопричинами будь-яких малих і великих соціально-економічних революцій, що відбуваються в різних куточках земної кулі. За словами Н. Реймерса, “завжди спостерігалася відповідність між розвитком продуктивних сил і природно-ресурсним потенціалом суспільного прогресу” [10, с. 164].

Інформація і знання завжди використовувалися у виробництві, але саме сьогодні, коли вони посіли домінуюче місце в організації національного господарства, стає зрозумілою міра їхньої винятковості. Якщо земля, капітал і праця мають, хоч і в різному ступені, обмежений характер, то інформація і знання безмежні. Людству доводиться освоювати принципово нову систему трудової діяльності, у якій основу продуктивних сил (засобів виробництва, предметів і продуктів праці) складають не звичні відчутні матеріальні об’єкти, але незримі й невідчутні інформаційні фантоми. Зовнішню оболонку у вигляді матеріальних носіїв вони мають лише через природу фізичних обмежень, що вимагають збереження в пам’яті інформаційних образів, та ще для практичного сприйняття їх матеріальною сутністю людини.

Інформація не має властивості матеріального світу. Вона не підвладна просторово-часовим обмеженням, тому що сама формує ці обмеження. Інформаційні образи можуть бути тиражовані нескінченно велику кількість разів за нескінченно малий період часу в нескінченно малому просторовому обсязі. При цьому всі створені інформаційні образи можуть зберігатися нескінченно довго (на відміну від їхніх матеріальних носіїв). “Скільки не продавай програмну чи відео-продукцію, її в продавця не убуває. На відміну від матеріальних товарів інформаційні продукти не споживаються, а використовуються – адже їх не можна “спожити” (у розумінні використати без залишку). Скільки їх не використовуй, менше не стає. Вони не зникають і фізично не зношуються“, - відзначає Л.Г. Мельник [14, с. 83-84].

Сказане дозволяє сформулювати основні властивості інформаційних товарів: можливість тиражування нескінченної кількості разів у нескінченно малому обсязі простору за нескінченно малі інтервали часу; фізична незношуваність; відсутність фізичних перешкод безоплатного привласнення інформаційних товарів і засобів виробництва будь-ким; для одержання благ основним стає не фізичне володіння засобами виробництва, а інтелектуальна здатність їхнього використання (освоєння) [14; 15].

Крім того, М. Делягін відзначає, що інформація не має властивості рідкості через декілька причин. Так, споживання інформації тотожне формуванню нового знання. “Знання розширюються і саморегулюються, вони нарощуються в міру використання. Таким чином, в економіці знань рідкість ресурсів замінена на їхню поширеність” [45, с. 342]. У цьому контексті очевидно, що поширення інформації тотожне її самозростанню, що виключає застосування до цього феномена поняття рідкості. До інформації не може бути застосована така характеристика, як споживання у традиційному розумінні цього терміна. Використання інформації призводить до появи нової інформації і нового знання, не перешкоджаючи іншим членам суспільства застосовувати її для власних цілей [62].

Виходячи з цього, дослідники дійшли висновку, що інформація має характеристики суспільного блага, якщо слідом за Ф. Махлупом розуміти під ним щось таке, чим додатково може скористатися людина, не збільшуючи витрат виробництва. Останнє прямо припускає, що з технічної чи концептуальної точки зору ніщо не може вимірити вартість таких благ у ринкових термінах. Таким чином, сама розповсюдженість і певного роду нелімітованість інформації зумовлюють неможливість вартісної оцінки як її самої, так і продуктів, у створенні яких вона відіграє домінуючу роль.

Ці принципово нові властивості засобів виробництва і товарів не можуть не руйнувати традиційних виробничих відносин, основою яких століттями залишалася матеріальність компонентів економічної системи і випливаючі з цього фізичні й економічні закономірності і принципи. Закладені в основу інформаційної економіки компоненти виробничої системи мають зовсім іншу природу реалізації. Це вимагає докорінного перегляду ключових принципів організації громадського життя.

Однією з найбільш істотних у даному ланцюзі є трансформація економічних відносин. Попередні, основу яких складала приватна власність, могли існувати лише в умовах матеріальності головних атрибутів виробничого середовища, якими можна було володіти через можливість їхнього фізичного присвоєння. Ця основа дії традиційних економічних законів зникає в міру того, як засоби виробництва втрачають свій матеріальний зміст, перетворюючись на інформаційні сутності.

У процесі інформатизації суспільства значних змін зазнають відносини власності на інформаційні засоби виробництва, товарно-грошові відносини, відносини вартості, інші атрибути економіки.

Так, процеси, що призвели до істотних перетворень у системі продуктивних сил сучасного світового господарства, надали інформації значення вирішального засобу праці, одночасно висунувши її й у ряд провідних предметів праці, що підлягають перетворенню, обробці, збереженню, передачі, споживанню в ході матеріального і духовного виробництва. Сьогодні не можна назвати жодного способу докладання навіть продуктивної праці, що не було б і докладанням інформації. А самі виробляючі знання й інформаційні продукти галузі, що традиційно належали до “четвертинного” чи “п’ятеринного” секторів економіки, нині стають первинним сектором, що дає господарству найбільш істотний і важливий ресурс виробництва [62]. У зв’язку з цим заслуговує на увагу думка деяких авторів про те, що виділення і відносне відокремлення нової сфери діяльності – виробництва інформації – варто розглядати як четвертий за рахунком великий етап суспільного поділу праці (після виокремлення землеробства, скотарства, ремісництва, торгівлі) [19, с. 11].

Роль і вага інформаційної індустрії у світовій економіці стають усе більш значними. Західноєвропейський ринок інформаційних і комунікаційних технологій має більш високі темпи росту (7,2%), ніж економіка в цілому. Продовжується стійке зростання сегмента інформаційної індустрії в економіці США, країнах Північної Європи, Південній Кореї, Тайвані, Китаї, Японії, Гонконгові, Сінгапурі.

Загалом інформаційну індустрію можна визначити як галузь економіки, пов’язану з виробництвом, обробкою, передачею, збереженням усіх видів інформації, створенням необхідних для цього технологічних пристроїв. Вона є найбільш динамічним сектором світової економіки, породжує продукти і послуги, що істотно змінюють характер ведення бізнесу в традиційних галузях, безпосередньо не пов’язаних зі створенням, переробкою і поширенням інформації. Використання інформаційно-комунікаційних технологій у багатьох сферах послуг і промисловості стало вкрай необхідним елементом конкурентної боротьби й економічного розвитку [16].

Як справедливо вважає Л.Г. Мельник, формування інформаційної індустрії зумовлено низкою обставин: інформація усе більше стає продуктивною силою; заміна ручної праці розумовою означає в той же час інформатизацію економіки; глобалізація громадського життя збільшує роль комунікаційних засобів (прикладом є Інтернет); інформатизація економіки означає постійне підвищення ефективності виробництва й удосконалювання його екологічного рівня; посилення позицій людини в тріаді “біо-трудо-соціо” веде до збільшення потреби в інформаційних товарах і послугах [14].

Сучасна інформаційна індустрія поєднує широкий перелік компаній і фірм, зайнятих виробництвом, перетворенням, передачею інформації, поданої у вигляді даних, текстів, графіки, відеозображень, звуків. У неї можна включити підприємства засобів масової інформації, що створюють зміст розважальних програм, ділову й освітню інформацію (теле- і кіностудії, видавничі дома, інформаційні агентства), а також компанії, що поширюють цей зміст (кабельні і телефонні компанії, телемережі), комп’ютерні фірми – розробники комп’ютерного програмного забезпечення і творці інформаційних комп’ютерних систем. Таким чином, можна виокремити три галузі інформаційної індустрії: виробництво інформаційного і комунікаційного устаткування, зв’язок і виробництво змісту (інформації).

Узагальнюючи роботи з проблеми інформаційної економіки, до економічних основ інформаційного суспільства можна віднести наступні особливості і закономірності економічного розвитку інформаційного суспільства.

Насамперед, хотілося б відзначити таку рису інформаційної економіки, як сполучення індустріального і постіндустріального типів розвитку. Думка Д. Белла про те, що постіндустріальне суспільство не заміщає індустріальне, так само, як індустріальне суспільство не ліквідує аграрний сектор економіки, виявилася пророчо вірною; до кінця 1980-х років частка індустріального сектора як у валовому внутрішньому продукті більшості західних країн, так і зайнятості стабілізувалася [7]. Подальший прогрес набув скоріше якісного, ніж кількісного характеру: використання знань і інформації як основних виробничих ресурсів значуще в даний час саме тому, що воно проникає в усі сфери економіки, а не концентрується лише в її окремих секторах. У результаті заснованою на знанні виявляється практично вся сучасна економічна система, що охороняє її від перекосів у відносинах між окремими секторами.

При розгляді проблеми економічних основ інформаційного суспільства необхідно відзначити, що, хоча «нова економіка» багато в чому заперечує парадигми традиційної економіки, у той же час вона є основою для її докорінної модернізації і реструктуризації шляхом адаптації до нових соціально-економічних умов. Новітні інформаційні технології стають знаковим фактором модернізації традиційної економіки, методів керування в комерційних організаціях і в структурах державної влади – відбувається конвергенція “нової” і традиційної “старої” економік. Доказом того служить той факт, що нині 85% інвестицій у технології “нової економіки” здійснюються компаніями традиційної економіки і спрямовані вони на розвиток інформаційно-технологічної бази корпорацій [15].

Як відомо, будь-якому типу економіки властива своя техніко-економічна парадигма, тобто концентрація взаємопов’язаних технічних, організаційних і менеджерських інновацій, що несуть переваги в порівнянні з попереднім виробничим укладом. Розглядаючи особливості економічних основ інформаційного суспільства ще раз підкреслюємо, що ключовою зміною парадигми при переході до інформаційної економіки може вважатися зрушення від технології, заснованої головним чином на вкладенні дешевої енергії, до технології, заснованої на дешевих вкладеннях інформації, почерпнутих з індустрії переробки інформації. Інформація стає головною виробничою сировиною.

Так, М. Кастельс пише: “…при аграрному способі розвитку джерело зростаючого економічного надлишку є результатом кількісного зростання трудових зусиль і природних ресурсів (особливо землі), залучених до виробничого процесу, а також природної забезпеченості цими ресурсами. При індустріальному способі розвитку головне джерело продуктивності полягає у введенні нових енергетичних джерел і в здатності децентралізувати використання енергії в процесах виробництва і розподілу. У новому, інформаціональному способі розвитку джерело продуктивності полягає в технології генерування знань, обробки інформації і символічної комунікації. Зрозуміло, знання й інформація є критично важливими елементами в усіх способах розвитку, тому що процес виробництва завжди заснований на деякому рівні знань і на обробці інформації. Однак специфічним для інформаціонального способу розвитку є дія знання на саме знання як головне джерело продуктивності“ [61, с. 38-39].

Зростання галузей сфери послуг виступає найважливішою рисою інформаційної економіки. Вага сфери послуг постійно зростає і її частка в економічно розвинутих країнах уже сьогодні складає 40-60% і очікується, що у найближчому майбутньому вона виросте ще на 10-15%. Якщо раніше панувало матеріальне виробництво, то зараз панівною стала сфера послуг, тобто нематеріальне виробництво. Це зовсім не означає, що матеріальне виробництво зникло. Воно продовжує існувати, але завдяки високому науково-технічному рівню виробництва і продуктивності праці функціонування такого могутнього промислового потенціалу, як скажімо американський, забезпечують усього лише 10% зайнятих. Відомо, що в США в сільському господарстві зайнято 2,5% трудящих, але вони забезпечують сільськогосподарською продукцією не тільки Америку, але й інші країни світу. Саме це призвело до того, що майже 80% населення США зайнято в сфері послуг, тобто в науці, освіті, охороні здоров’я, у сфері культури [16].

Відсоток населення, зайнятого в сфері послуг, як відомо, служить одним з важливих критеріїв переходу суспільства до постіндустріальної стадії розвитку. Так, Д. Белл найважливішою економічною прикметою постіндустріального ладу вважає експансію виробництва послуг і інформації, говорячи про те, що в усіх без винятку галузях господарства виросла частка “білих комірців” – кваліфікованих працівників, безпосередньо не пов’язаних з фізичною працею, а питома вага працівників, зайнятих у різних підгалузях сфери послуг, також підвищився і перевершив 50% загальної зайнятості в народному господарстві. За словами Д. Белла, “першою і найпростішою характеристикою постіндустріального суспільства є те, що більша частина робочої сили вже не зайнята в сільському господарстві й обробній промисловості, а сконцентрована у сфері послуг” [7, с. 18.]. Тому, якщо в суспільстві більш 50% населення зайнято в сфері послуг, настала постіндустріальна фаза його розвитку; якщо в суспільстві більш 50% населення зайнято в сфері інформаційно-інтелектуальних послуг, суспільство стало інформаційним [19].

Зростання галузей сфери послуг цілком закономірно супроводжується більш високим ступенем економічної ефективності, що знаходить прояв у значно більшій питомій вазі додаткової вартості в продукції сфери послуг. Гарантом цього процесу є те, що сфера послуг і зайнята у ній праця характеризуються більш високим ступенем якості, насамперед інтелектуалізацією праці, у порівнянні з іншими сферами. Так, у промисловості питома вага працівників, що закінчили вищі навчальні заклади всіх рівнів акредитації, складає 40,1%, у сільському господарстві – 19,7%. У той же час у галузях охорони здоров’я і соціального забезпечення ці показники складають 64,3%, освіти – 69,4% [17].

Із виникненням інформаційного суспільства гроші починають утрачати своє значення. Причиною цього є той факт, що власність на інформаційні технології суто технологічно невідчужувана від їхнього власника - інтелекту, що створив їх і володіє ними. Ці технології, як і здатність до інтелектуальної, творчої праці, на відміну від праці рутинної, неможливо продати; продажу піддається лише доступ до них і право їхнього використання.

Цю думку підтверджує М. Делягін: “Гроші, звичайно, ні в якому разі не відміняються. Вони просто починають існувати всередині технологічних відносин – так само, як свого часу самостійна важливість золота, діамантів і інших стратегічних ресурсів не зникла, але почасти збереглася всередині грошових відносин. Так само принципова значущість ринку праці збереглася всередині ринку товарів, ринку товарів – усередині ринку капіталу, ринку капіталу – всередині ринку інформації, а ринку інформації, у свою чергу, – всередині ринку очікувань, що формується сучасними інформаційними технологіями” [35].

Наступною закономірністю становлення інформаційної економіки є формування єдиного глобального ринку і поширення транснаціональних компаній. Інформаційні технології в міру свого поширення звели до мінімуму значення просторових бар’єрів на ринках, що призвело до принципових змін в економіці. В умовах глобалізації спостерігається широкомасштабна тенденція поступової інтеграції окремих ринків, різних фінансових і промислових інструментів до єдиного світового ринку [45]. Таке сполучення процесів об’єднання і фактичного злиття “регіональних” і “галузевих” ринків в один-єдиний загальносвітовий фінансово-промисловий ринок ставить на порядок денний питання про виникнення в даній сфері глобальних монополій, що мають значну, небувалу раніше владу в масштабах загальносвітових ринків – транснаціональних компаній.

Традиційні і найбільш поширені визначення транснаціональних компаній даються на основі таких критеріїв, як діяльність на території більш ніж однієї країни і частка закордонних активів, однак можна погодитися з М. Делягіним, що принциповою особливістю, яка виокремлює транснаціональні компанії і глобальні монополії зі всіх інших багатонаціональних корпорацій, є високий ступінь їхнього впливу на процеси як економічного, так і політичного розвитку. Критерієм ступеня цього впливу варто визнати наявність чи відсутність здатності впливати на національний розвиток країн, у яких вони в тій чи іншій формі присутні, на основі інтересів, що знаходяться за межами відповідної національної території [45].

М. Делягін відзначає: “Саме на основі транснаціональних компаній формується нова економічна система, у якій лідерство визначається наявністю великих фінансових ресурсів, передових технологій, великих ринків збуту й активної, у глобальному масштабі, інвестиційної політики” [35, с. 28]. Сьогодні транснаціональні компанії контролюють дві третини світової торгівлі, причому лише половина останньої припадає на торгівлю між транснаціональними компаніями й іншими фірмами, а половина являє собою “внутрішньофірмовий” оборот самих транснаціональних компаній.

Однак найбільшою мірою впливовість транснаціональних компаній і їхнє перетворення на ключовий інструмент сучасного суспільного розвитку проявилися в характері і глибині їхнього впливу на ключові для людства процеси розвитку і поширення технологій. Якщо раніше нові технологічні принципи розроблялися державами, то сьогодні 80% нових технологій створюються приватними транснаціональними корпораціями [35].

Ще однією важливою особливістю інформаційної економіки є зростаюча технологічна й економічна конвергенція. Конвергенцію можна охарактеризувати як процес об’єднання різних технологій, ринків, форм регулювання різних галузей інформаційної індустрії. У цьому випадку відбувається розмивання меж між секторами інформаційної індустрії, такими як виробництво комунікаційного устаткування, комп’ютерів, надання комунікаційних мережних послуг, розробка програмного забезпечення, мультимедійні розподільні мережі, виробництво мультимедійного й аудіовізуального змісту. Відбувається конвергенція різних засобів передачі інформації, таких як провідна, безпровідна й ефірна технології, аналоговий і цифровий зв’язок і т. ін. [16].

Наочним прикладом виробничої конвергенції в інформаційній економіці є сучасний мобільний телефон. Крім своїх основних функцій засобу зв’язку, він може також виконувати функції записної книжки («запам’ятовуючи» номера телефонів), калькулятора, годинника, таймера чи будильника, ігрової приставки, музичного елемента, індикатора радіохвильових перешкод, джерела світла (ліхтарика) і т. ін. [14, с.89]

Технологічна спільність створює умови для організаційної, корпоративної єдності, тобто злиття компаній інформаційної індустрії, як таких, що представляють різні її сектори, так і всередині секторів. Їх мета – об’єднати фінансову і технологічну міць, запропонувати споживачу нові послуги, усунути конкурентів, одержати доступ до нових ринків. Прикладом такої економічної конвергенції може служити альянс корпорації Microsoft і американських телемереж NBC для спільного виробництва мультимедійних продуктів і послуг [16].

Крім того, інформаційна економіка характеризується інноваційним типом розвитку і швидкою динамікою виробництва. Причина цього явища – зростаючі темпи появи інновацій, тобто факторів (процесів, технологій, принципів, продуктів), що оновлюють виробництво. Відомо, що друга половина XX ст. знаменується різким прискоренням технічного прогресу і швидким скороченням періоду часу між появою наукових ідей і початком їхнього використання в масовому виробництві. Якщо людству необхідно було 112 років для освоєння фотографії і 56 років для організації широкого використання телефонного зв’язку, то відповідні терміни для радара, телебачення, транзистора й інтегральної мікросхеми складають 15, 12, 5 і 3 роки [62].

Також необхідно відзначити, що інформаційній економіці властиво значне зниження питомих витрат виробництва. На думку Д. Белла, знання зменшує вартість за рахунок заощадження капіталу: заміна робітників машинами призводить до економії праці, і так зберігаються інвестиції, адже “кожна наступна одиниця капіталу більш ефективна і продуктивна, ніж попередня, і, отже, на одиницю продукції потрібно менше витрат” [7, с. 58 –59].

Наступною наочною характеристикою інформаційної економіки є віртуалізація економічного простору, чи “кіберекономіка”. Передумовою цього феномена стало створення комп’ютерних мереж і інтернетизація економіки. Під “кіберекономікою” можна розуміти економічну активність, спрямовану на створення інформаційних продуктів і послуг в Інтернеті і глобальних комерційних мережах, а саме: електронну торгівлю, маркетинг, рекламу, публікації, інвестиції, поширення аудіовізуальної продукції й ін. [16].

Останні роки Інтернет активно використовується в комерційних цілях, довкола нього розвиваються нові галузі інформаційної індустрії. Мати власні “домашні сторінки” у діловій частині Інтернету – World Wide Web (WWW) стало звичайною справою для компаній і державних установ. Інтенсивно зростають вартість і обсяги розміщення реклами, істотно збільшилися обсяги корпоративної електронної торгівлі.

Діловий інтерес до Інтернету викликаний декількома факторами: створенням легкого в користуванні програмного забезпечення для пошуку потрібних відомостей у колосальних інформаційних ресурсах, низкою вартістю глобальних комунікацій і великою кількістю потенційних споживачів. У віртуальному просторі практично одночасно доступна вся світова торгівля, і споживач ненав’язливо затягується у віртуальний маркет, де провокується на покупку. Крім того, світова економіка починає розглядати електронну комерцію як один з провідних напрямків свого розвитку з таких причин: Інтернет уже повсюдно став нормою ділового життя, всесвітній кіберпростір дозволяє надавати послуги on-line і здійснювати віртуальні моделі, неможливі за інших умов; утрачають значення фактори простору і часу, комерційна діяльність поширюється на увесь світ без великих витрат; зменшуються трансакційні витрати за рахунок прямого контакту споживача з виробником в інтерактивному режимі без посередників; виникає можливість формувати у масштабі реального часу будь-які доступні конфігурації виробів за бажанням споживача; умови взаємодії для усіх однакові: невеликі компанії часто можуть на рівних конкурувати з великими і добре відомими; мас-медіа електронного ринку – сприятливий простір реклами, що дозволяє здійснювати мережний інтерактивний маркетинг [15].

Таким чином, новітні масштабні економічні зміни, що відбуваються на наших очах у світі, характеризуються становленням “інформаційної економіки”. Якщо в капіталістичній системі як суспільному ладі домінували індустріальні технології, то в сучасному світі, що глобалізується, безумовний пріоритет мають інформаційно-комунікаційні технології, засновані на обміні знаннями й інформацією.

У цілому, можна стверджувати, що процес переходу до інформаційної економіки – це насамперед соціальний і в той же час технократичний процес (у розумінні інноваційності) модернізації, реалізація якого дозволить в остаточному підсумку сформувати інформаційне суспільство і відповідну економічну систему.

При цьому визначальна роль у формуванні інформаційної економіки повинна належати державним інститутам. Тільки державні і наддержавні органи здатні вирішити відповідний комплекс економічних завдань, оскільки малому і середньому бізнесу це не під силу, а великим транснаціональним корпораціям часто не вигідно. Роль держави в інноваційній економічній сфері полягає, у першу чергу, у створенні відповідного правового поля для регуляції діяльності суб’єктів економіки, у захисті національних інтересів у науково-технічній сфері, на міжнародній арені й ін.

1.3 Політико-правові і економічні основи інформаційного суспільства

Вирішальну роль у формуванні інформаційного суспільства в умовах глобалізації відіграють політико-правові основи. Часто в науковій літературі можна зустріти твердження про втрату національною державою своєї значущості в епоху глобального інформаційного суспільства. Поширення уніфікованої інформації, трансконтинентальних телекомунікацій і глобальних мереж, транснаціонального бізнесу “руйнує” національні кордони, що у свою чергу підтримує ідею про відмирання держав і підрив державної влади і контролю над розвитком інформаційно-комунікаційної сфери.

Але твердження про втрату значущості держави в інформаційну епоху є помилковим. Дійсно, в інформаційно-комунікаційній сфері національна держава стикається з такими взаємопов’язаними проблемами, як глобалізація й інтеграція власності, гнучкість і розповсюдженість технологій, автономність і розмаїтність медіа, втрата під впливом інформаційно-комунікаційних технологій важливості відстані (“смерть відстані”, “кінець географії”, поява кіберпростору); інформаційний сектор став глобальним, таким, що має капітал, таланти, технологію і корпоративну власність, охоплює увесь світ за межами національних держав. Проте, саме держава бере на себе роль каталізатора і координатора змін, що відбуваються в інформаційній сфері, саме в її силах сформувати нормативно-правову базу, що сприяє оптимальному розвитку даної сфери. Цю думку підтверджує К. Мей: “Не тільки не зменшується роль держав під впливом інформаційних і комунікаційних технологій, а навіть навпаки, вони будуть відігравати дуже важливу чи навіть провідну роль у процесах, що, згідно з поширеною думкою, є свідченням їх занепаду... Тоді як інформаційне суспільство, кажуть, витісняє державу, сама його побудова потребує державного втручання...” [12, с. 142].

Таким чином, держава відіграє провідну роль у стимулюванні розвитку і використанні інформаційно-комунікаційних технологій у суспільних відносинах, крім того, вона сама використовує такі технології заради підтримки власних можливостей і функцій. Відбуваються дані процеси за допомогою впровадження політики інформатизації і державної інформаційної політики. При цьому інформатизація розуміється по-різному, але в цілому як створення інформаційних систем у різних сферах життєдіяльності суспільства. Державна інформаційна політика більшістю авторів трактується як частина внутрішньої і зовнішньої політики держави, а саме регуляція державними органами інформаційних потоків і інформаційної діяльності різних державних, громадських і приватних структур і організацій інформаційного профілю, тобто всієї інформаційної сфери суспільства, що охоплює засоби масової інформації, телекомунікації, інформаційні системи і ресурси, усю сукупність виробництв і відносин, пов’язаних зі створенням, збереженням, обробкою, демонстрацією, передачею інформації в усіх її видах - ділової, розважальної, науково-освітньої і т. ін. [24].

Розробляють і здійснюють державну інформаційну політику органи державної влади загальної і спеціальної компетенції. При цьому, як відзначає російський дослідник О.А. Гаврилов, головними напрямками і цілями державної інформаційної політики є: забезпечення доступу громадян до інформації; зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності; забезпечення ефективного використання інформації; забезпечення інформаційної безпеки; сприяння постійному відновленню, збагаченню і збереженню національних інформаційних ресурсів; створення загальної системи охорони інформації; сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації [24, с. 59].

Крім зазначених цілей державна інформаційна політика покликана сприяти підвищенню ролі і значущості діяльності інформаційних установ і органів суспільства і держави у вирішенні завдань реформування всієї системи суспільних відносин, у посиленні ступеня інтегрованості суспільства; розвитку оптимальних форм координації і взаємодії державних, громадських і приватних інформаційних структур, установленню взаємозв’язку і взаємодії інформаційної політики і державної політики інформатизації; фінансовій підтримці створення і поширення інформації в соціально значущих галузях; стимулюванню нових технологій викладання, усіх форм випереджального і безупинного навчання; обговоренню і рішенню етичних проблем, що виникають у процесі формування інформаційного суспільства й ін. [24, с. 59].

Аналіз закордонної практики регуляції інформаційної сфери суспільства дозволяє доповнити ряд напрямків діяльності державних органів, до числа яких також належать: заохочення конкуренції; боротьба з монополізмом, контроль за концентрацією власності в засобах масової інформації, юридичне і технологічне забезпечення права і технічних можливостей на доступ до інформації й інформаційних ресурсів для всього населення; дотримання свободи слова незалежної від технологічного середовища поширення інформації; захист інтересів національних меншостей, підростаючого покоління в інформаційній сфері, особливо в сфері моральності; зміцнення національної культури, мови, протистояння культурній експансії інших країн, реалізація проектів з переведення в цифрову форму художньої і наукової спадщини; переорієнтація системи освіти з урахуванням вимог інформаційного суспільства, впровадження дистанційного навчання; широке використання телемедицини; забезпечення інформаційної безпеки особистості і суспільства, охорона інтелектуальної власності; цілеспрямоване використання інформаційно-телекомунікаційної технології для формування більш відкритої, демократичної держави, розширення діалогу з громадянами.

Отже, державна інформаційна політика передбачає рішення цілого комплексу питань: правових, економічних, соціальних, етичних та ін. При всій їхній складності, рішення даних питань можливе за допомогою розробки і впровадження положень національних і міжнародних концепцій розвитку інформаційного суспільства.

Як відомо, інформаційна політика реалізується на двох рівнях – державному (національному) і міжнародному. Як було визначено вище, національну інформаційну політику кожна держава формує самостійно, залежно від власних соціально-економічних, політичних і культурних умов.

Уперше питання формування інформаційного суспільства на державному рівні стали обговорюватися в США. Ще в 1960-70-х роках там був проведений ряд досліджень, що виявили зростаюче значення інформаційного сектора в економіці країни і позначили перспективи використання нових технологій в інших сферах. У 1993 р. у США для більш детального вивчення проблем інформаційної інфраструктури і вироблення концепції її реалізації, була створена Робоча група з розвитку інформаційного суспільства [21].

Не бажаючи відстати від США, в розробку проблематики інформаційного суспільства активно включився Європейський союз. З початку 1994 р. Європейський союз поставив завдання розвитку інформаційного суспільства в число пріоритетних. Європейська Рада доручила групі видатних осіб підготувати розгорнуту доповідь про інформаційне суспільство з конкретними рекомендаціями. Відповідний документ “Рекомендації Європейській Раді: Європа і глобальне інформаційне суспільство” став згодом відомий як “доповідь Бангеманна”. У доповіді містився заклик до лібералізації регулювання телекомунікаційного господарства в Європі з метою підвищення його ефективності і конкурентноздатності. Розвиток і фінансування інформаційної інфраструктури пропонувалося покласти в основному на приватний сектор [14].

Конкретний план дій у даному напрямку був розроблений ЄС у липні 1994 року й одержав назву “Європейський шлях в інформаційне суспільство”. Він передбачав основні напрямки діяльності Євросоюзу: створення нормативно-правового простору; розвиток інформаційних мереж, класифікацію основних послуг, стандартизацію устаткування; вивчення соціальних і культурних аспектів інформаційного суспільства; пропаганду концепції інформаційного суспільства серед населення.

Знаменним кроком на шляху розвитку глобального інформаційного суспільства стала Брюссельська конференція 1995 р. країн великої “сімки”. У ході конференції були виокремлені основні принципи розвитку інформаційного суспільства: забезпечення справедливої конкуренції, заохочення приватних інвестицій, визначення й адаптація регулюючих механізмів, забезпечення відкритого доступу до мереж, створення умов для забезпечення універсального доступу до інформаційних послуг, підтримка розмаїтості змісту, включаючи культурне і мовне, визнання необхідності міжнародного співробітництва. Також підкреслювалася необхідність тісного міжнародного співробітництва з метою трансформації національних інформаційних інфраструктур в інформаційну інфраструктуру [4]. Таким чином, починаючи з Брюссельської конференції державна політика у сфері побудови інформаційного суспільства стала визначатися переважно не в масштабі окремої країни, а на трансєвропейському і глобальному рівнях.

Для обговорення актуальних питань формування інформаційного суспільства (позначеного цифрового розриву між країнами й у рамках окремих держав, дотримання свободи слова, захисту інтересів національних меншин, національної культурної спадщини і мови, протистояння культурній експансії, охорони інтелектуальної власності й ін.) була організована 5-та Європейська конференція міністрів з політики в галузі засобів масової інформації, що проходила 11-12 грудня 1997 р. у Салоніках. У ході конференції міністри держав підкреслили прагнення сприяти внеску нових інформаційних технологій у розвиток прав людини і демократії на загальноєвропейському рівні і висловили бажання, щоб кожний міг користуватися економічними, технічними і соціальними можливостями, наданими цими технологіями і службами. Осуд одержало будь-яке використання нових технологій для поширення якої-небудь ідеології чи для здійснення якої-небудь діяльності, несумісної з демократичними цінностями. З порушених на конференції питань були вироблені домовленості, зафіксовані в резолюції “Вплив нових комунікаційних технологій на права людини і демократичні цінності”. Згідно з цими домовленостями держави-учасники зобов’язалися сприяти без будь-якої дискримінації розвитку і використанню нових технологій і нових інформаційних і комунікаційних служб [12].

У березні 2000 р. Європейська Комісія прийняла нову десятилітню програму “Електронна Європа” і “Електронна Європа-2002”, метою якого було прискорення руху Європи до інформаційного суспільства і мережної економіки. Програма “Електронна Європа” сконцентрована на десятьох ключових галузях, у яких починаються відповідні дії. Найважливішими з них є забезпечення наявності доступу в Інтернет і до мультимедіа в усіх навчальних закладах, здешевлення користування Інтернетом, впровадження електронної торгівлі, електронний уряд. Нещодавно був розроблений і затверджений план дій “Електронна Європа-2005”. Проблематика реалізації інформаційного суспільства поступово звужується, увага європейських держав акцентується на найбільш проблемних моментах, серед яких залишаються проблеми впровадження електронного уряду, електронної освіти й електронної охорони здоров’я.

Важливим кроком на шляху до інформаційного суспільства стало прийняття Окінавської Хартії [18]. Безпрецедентне прискорення інформаційно-технологічних процесів закріпило існуючий інформаційний розрив між країнами “золотого мільярда” й рештою світу, і з кожним днем значно його збільшує. Подібний стан справ викликає серйозні побоювання, тому що в демократичному суспільстві кожна людина повинна мати можливість користуватися тими благами, що надає глобальне інформаційне суспільство. Саме про це говориться в Хартії глобального інформаційного суспільства, прийнятій країнами великої “вісімки” на самміті 22 липня 2000 р. на Окінаві. Було відзначено, що ефективне партнерство серед учасників, включаючи спільне політичне співробітництво, є одним із ключових елементів розвитку інформаційного суспільства і подолання цифрової нерівності. Своє головне завдання країни-учасниці побачили не тільки в сприянні переходу до інформаційного суспільства, але і повній реалізації його економічних, соціальних і культурних переваг. Для досягнення цієї мети були визначені наступні напрямки роботи, пов’язані з проведенням економічних і структурних реформ: раціональне керування макроекономікою; розробка інформаційних мереж, що забезпечують швидкий, надійний, безпечний і економічний доступ за допомогою конкурентних ринкових умов; розвиток людських ресурсів, здатних відповідати вимогам століття інформації, за допомогою освіти і довічного навчання; активним використанням інформаційно-телекомунікаційних технологій у державному секторі [18]. Крім того, провідна роль у розробці інформаційних і комунікаційних мереж, завдання створення недискримінаційної політики і нормативної бази, необхідної для інформаційного суспільства, формування і розвиток глобального інформаційного суспільства в цілому, лежить на урядах країн.

Певним підсумком формування міжнародної інформаційної політики можна вважати проведення Всесвітнього Самміту з питань Інформаційного Суспільства. 10-12 грудня в 2003 р. під егідою Генеральної Асамблеї ООН і патронатом Генерального Секретаря ООН Кофі Аннана, а також при сприянні Міжнародного Телекомунікаційного Союзу в Женеві була проведена перша стадія Світового Самміту з питань Інформаційного Суспільства. У роботі Самміту взяли участь більше 13 тисяч делегатів з 161 країни світу. Вперше в історії на Самміті, як зустрічі на вищому рівні, були представники не тільки уряду, але і бізнесу, і громадського сектора. Метою цієї події стало прийняття країнами-учасниками двох стратегічних документів: “Декларації Принципів” і “Плану дій”, що стали фактично Конституцією інформаційного суспільства. У цих документах країни офіційно задекларували прагнення і рішучість у досягненні своєї мети - “побудова на основі солідарності, партнерства і поваги до розмаїтості культур, етичних і моральних цінностей – орієнтованого на інтереси людей і розвиток, справедливого глобального інформаційного суспільства для всіх” [23].

У прийнятій “Декларації Принципів” визначені шляхи досягнення цієї мети, а саме: повномасштабне використання можливостей інформаційно-комунікаційних технологій, ліквідація розриву в цифрових технологіях, забезпечення універсального, масштабного, справедливого і доступного за ціною доступу до інформаційної інфраструктури і послуг.

Відповідно до затвердженого “Плану Дій” необхідно стимулювати утвердження національних стратегій розвитку інформаційного суспільства в усіх країнах до 2005 р. з огляду на розвиток соціального капіталу і національних особливостей кожної країни.

Основною метою II етапу Самміту, що відбувся в 2005 р. у Тунісі, стало рішення проблеми інформаційної нерівності і сприяння максимальному використанню потенціалу інформаційно-комунікаційних технологій для всебічного соціально-економічного розвитку. На підсумковому засіданні Самміту 18 листопада 2005 р. світовими лідерами були схвалені два головних документи: “Туніське зобов’язання”, у якому підкреслена значущість інформаційно-телекомунікаційних технологій у подоланні “цифрового розриву” у світі і необхідність ефективного міжнародного співробітництва з метою побудови глобального інформаційного суспільства; і “Туніська програма”, що містить положення з ключових питань Самміту і наступних кроків, які необхідно здійснити для її виконання. У цілому, підсумкові документи Самміту підтвердили женевські угоди.

Таким чином, принципи і механізми, схвалені в Женеві і Тунісі, відкрили нову сторінку в процесі розвитку інформаційного суспільства. Реалізація постанов Всесвітнього Самміту з питань Інформаційного Суспільства стане гарантом забезпечення національних інтересів і прав різних країн у керуванні власними інформаційними ресурсами і, у той же самий час, буде сприяти розвитку глобальної взаємодії.

Розглядаючи політико-правові основи інформаційного суспільства, хотілося б зупинитися на взаємозв’язку розвитку інформаційного суспільства з розвитком демократії і становленні громадянського суспільства, на що вказують багато дослідників [14]. На їхню думку, сучасна модель демократії в майбутньому може значно зміниться. Очікувані зміни пов’язуються з розвитком нових засобів електронної комунікації і підвищенням середнього рівня освіти, відзначає А. Шадрин [24].

Як відомо, при становленні демократичних держав ключову роль відіграла поява на початку XVI ст. засобів масової інформації - книг, періодичних видань, що забезпечили масове поширення початкової освіти і можливість свідомої участі широких верств населення в політичному житті великих національних держав.

Стрімке поширення Інтернету явище подібного порядку. Інтернет дає можливість оперативного доступу необмеженої кількості людей до текстів законопроектів ще на стадії їхньої попередньої розробки, а також до максимального обсягу аналітичної інформації. Крім того, принциповим нововведенням є можливість кожного громадянина з мінімальними, практично нульовими витратами звернеться до необмеженої за своїм складом аудиторії – усім підключеним до Інтернету. Таким чином, у виборців принципово розширюються можливості відстоювати свої інтереси на регіональному і державному рівнях. Завдяки інформаційно-комунікаційним технологіям збільшується група людей, що мають можливість брати участь у виробленні і прийнятті політично значущих рішень – потенційно до рівня всього політичного населення, створюються передумови для поступового зменшення нерівності політичних можливостей громадян.

Сьогодні багато в чому завдяки розвитку інформаційного сектора, у тому числі і ЗМІ, збільшується число громадян, що беруть участь у політичному житті держави. Спостерігається зростання політичної свідомості, поява нових політичних ідей і напрямків. Політика зі сфери малоцікавої стає справою цікавою для багатьох. Це дозволяє говорити про те, що розвиток інформаційно-комунікативних технологій визначає перспективи політичної еволюції, що веде до демократії, на яку сьогодні орієнтується переважна більшість країн [24].

Можна констатувати, що активне впровадження в сферу політики інформаційно-комунікативних інновацій сприяє демократизації суспільства, трансформації колишніх уявлень, установок, стереотипів, у результаті чого змінюються багато форм поведінки, відносин між політичними інститутами й індивідами, а також прискорюється процес становлення громадянського суспільства, у якому головним є принцип верховенства права як засобу, що забезпечує захист людини як вищої цінності.

У багатьох сучасних дослідженнях звертається увага на той факт, що в даний час організується суспільний діалог – така взаємодія індивідів, груп і інститутів у полі суспільної свідомості, у якому кожен партнер ставиться до іншого як до суб’єкта, визнаючи його цінність, право на існування і незалежність. З цієї точки зору політична функція інформаційно комунікаційних технологій полягає в забезпеченні постійного суспільно-політичного диспуту, що передбачає можливість електронного і зворотного зв’язку в реальному часі між владою і громадянами, що сприяє подальшій демократизації і гуманізації громадського життя. Таким чином, метою включення до політичного життя інформаційно-комунікаційних технологій є створення відкритої для діалогу з громадянами прозорої вертикалі влади.

Однак, відзначимо, що таке оптимістичне сприйняття впровадження інформаційно-комунікаційних технологій у сферу політики є трохи спрощеним. Поряд з безумовними перевагами, що привносяться інформаційними технологіями в процес демократизації суспільства, існують певні загрози неетичного використання останніх: централізація влади, монополізація інформаційного простору, контроль над індивідуальною свідомістю, тотальне використання маніпуляційних методів і т. ін. [69].

Перехід суспільства до інформаційної стадії розвитку дає можливість використовувати демократичні інститути як інструмент соціального домінування. За наявності системи ефективного керування свідомістю і політичною поведінкою громадян за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій демократичні інститути можуть перетворитися на авторитарні чи неототалітарні структури влади. Таким чином, немає гарантій того, що функції, властиві системі електронних комунікацій, які стають усе більш популярними в середовищі політичної й економічної еліті, не будуть використані державними органами у своїх інтересах.

У плані демократизації суспільства за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій є важливим впровадження останніх у роботу державного апарата. Активізація використання інформаційно-комунікаційних технологій у державних органах переслідує два основні завдання. По-перше, зробити державу більш демократичною, інформаційно відкритою для населення. З цією метою розвивається сфера надання за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій ряду державних послуг населенню і бізнесу, створення масивів з державною інформацією, відкриття державними відомствами своїх сайтів в Інтернеті. По-друге, за рахунок використання нових технологій підвищити ефективність діяльності самих державних органів. Важливість проведення такої політики була підтверджена на зустрічі міністрів європейських країн, що відбулася в липні 1997 р. у Бонні, на якій учасники зустрічі кращим способом рішення цих завдань визнали “електронний уряд” [184]. Саме ця модель взаємодії держави і громадян найкращим способом відбиває трансформації політичного середовища в сучасних умовах. Актуальність дослідження і важливість утілення даної моделі в життя підтверджує той факт, що проблема електронного уряду одержала достатню розробку в сучасній соціальній, політичній і філософській думці [21].

Російський дослідник М. Вершинін пропонує таке визначення: “електронний уряд” – це система інтерактивної взаємодії держави і громадян за допомогою Інтернету, нова модель державного керування, що перетворює традиційні відносини громадян і владних структур [21, с. 117]. Українські автори І. Колиушко і М. Демкова вживають термін “електронне керування”, під яким розуміють “спосіб організації державної влади за допомогою систем локальних інформаційних мереж і сегментів глобальної інформаційної мережі, що забезпечує функціонування певних служб у режимі реального часу і робить максимально простим і доступним щоденне спілкування громадянина з офіційними установами” [74].

Однозначного визначення “електронного уряду” сьогодні не існує. Дослівний переклад “e-government” не зовсім точний за змістом. Зрозуміло, що мається на увазі не тільки мережна інфраструктура виконавчої влади, але в цілому вся інфраструктура органів влади. Говорячи про “електронний уряд” у будь-якому випадку варто мати на увазі державну мережну інформаційну інфраструктуру як інформаційно-комунікаційну систему, що забезпечує оптимальне, з точки зору суспільства, функціонування всіх галузей і рівнів державної влади [13].

Система електронного уряду передбачає, що будь-яка фізична чи юридична особа через Інтернет може звертатися з запитами в державні установи для одержання необхідної інформації і виконання юридичних трансакцій. За такою схемою відносин “громадянин - держава” можна розраховувати на підвищення ефективності державного керування. Електронний уряд здатний змінити саму природу влади, зробити її більш прозорою і підконтрольною громадськості. Таким чином, власне кажучи, мова йде про зміну парадигми державної влади.

Проаналізувавши деякі приклади зі світового досвіду введення системи електронного уряду, можна констатувати її практичні переваги: 1) для громадян – 24 години на добу 7 днів на тиждень одержувати послуги, надані органами влади і державними установами, мати до них доступ через мережу Інтернет; можливість брати безпосередню участь у керування державою (у таких умовах питання поновлення прямої форми демократії стає реальністю, тому що уже немає технологічних перешкод для безпосереднього контакту громадян з чиновниками); 2) для бізнесу - доступ до державних служб в Інтернеті, співробітництво з державою з метою сприяння економічному розвитку; 3) для державних структур – підвищення своєї ефективності, більш активне залучення громадян до політичного життя [72].

Крім того, інформаційні технології в державному керуванні, будучи новою тенденцією використання Інтернету, потенційно можуть виявитися ключовою точкою пропаганди самих інформаційних технологій у масах і, відповідно, впровадження ідей інформаційного суспільства, а також сприяти підвищенню комфорту в повсякденному житті і збільшенню кількості вільного часу населення.

Сьогодні реалізація ідеї електронного уряду викликає величезний інтерес в усьому світі. США, Великобританія, Швеція, Данія, Норвегія, а також Об’єднані Арабські Емірати, Латвія, Естонія, Чехія і багато інших країн уже застосовують чи починають застосовувати методи електронного уряду. Зокрема, уряд США надає громадянам різноманітні послуги через Інтернет: видачу ліцензій, можливість сплати податків, штрафів тощо. В Англії реєстрація фірм має потребу в заповненні через мережу тільки однієї форми.

Створення і розвиток електронного уряду – масштабний і довгостроковий проект, повинний супроводжуватися інформаційною перебудовою всієї системи управлінських процесів і подоланням стереотипів бюрократичної культури. Таким чином, електронний уряд, що, на перший погляд, є лише механічним поєднанням інформаційних технологій і уряду, насправді створює умови для формування нової філософії державного керування [72].

У зв’язку з підвищенням соціальної ролі інформації і розвитком глобальних мереж у суспільстві виникають процеси трансформації багатьох правових інститутів. З’являються нові правові проблеми, пов’язані з використанням глобальних інформаційно-комунікативних систем в інфраструктурі ресурсів економіки, політики, інших соціальних сфер. Під впливом цих факторів формується особлива, комплексна галузь права – інформаційне право.

Російський дослідник В.А. Копилов визначає інформаційне право таким чином: “інформаційне право – система правових норм, що регулюють відносини в інформаційній сфері при самостійному обороті відособленої інформації». При цьому під інформаційною сферою мається на увазі сфера здійснення інформаційних процесів – виробництва, збору, обробки, нагромадження, збереження, пошуку, одержання, передачі і поширення відособленої інформації, у тому числі з застосуванням інформаційних систем, технологій і засобів їхнього забезпечення, а також здійснення процесів виробництва, застосування і розвитку інформаційних технологій і засобів їхнього забезпечення, а основним предметом інформаційного права виступають «інформаційні відносини, що виникають, розвиваються і припиняються при здійсненні інформаційних процесів у всіх галузях інформаційної сфери“ [41, с. 128].

Інформаційне право є нормативною основою інформаційного суспільства: інформаційне суспільство в правовому відношенні функціонує на основі нормативних актів, що регламентують інформаційні відносини і процеси, у тому числі відносини власності на інформаційні ресурси й авторські права, доступ до публічної інформації, захист інформації, права на інтелектуальну власність, використання інформаційних технологій у державному керуванні [47].

Основу інформаційного права, його юридичний базис складають інформаційні права і свободи, забезпечення гарантій яких є основною метою цієї нової галузі права. Так, з огляду на все зростаюче значення інформації в житті особистості, суспільства, держави, світове співтовариство в середині ХХ століття в Загальній декларації прав людини, затвердженій Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р., закріпило правові механізми, що забезпечують гарантії прав і свобод людини і громадянина, немаловажну роль у яких відіграють інформаційні права і свободи [61, с. 129].

З точки зору аналізу інформаційного суспільства важливим є питання задоволення інформаційних потреб суб’єктів інформаційних відносин і проблема доступу до інформації. Право на доступ до інформації і недоторканість особи є загальними правами людини, їхнє законодавче оформлення створює правовий фундамент інформаційного суспільства. Хотілося б відзначити, що розвиток нормативної бази є необхідною умовою рішення багатьох проблем інформаційного суспільства, що складається. Серед них – цифрова нерівність країн і регіонів, проблема правового регулювання мережі Інтернет, електронної комерції й оподатковування в цій сфері, питання інтелектуальної власності, проблема забезпечення безпеки і конфіденційності інформації, можливість психологічного впливу на індивідуальну і суспільну свідомість з метою нав’язування свого бачення характеристик супротивника, його образу, використовуючи сучасні інформаційно-комунікаційні технології [61].

Необхідно визнати, що рішення цих проблем залежить насамперед від інформаційної політики як окремих держав, так і від того, наскільки тісно і продуктивно держави будуть співробітничати в цьому напрямку. Успішність інформаційної політики на національному і міжнародному рівні залишається одним з основних факторів, що впливають на розвиток глобального інформаційного суспільства. При цьому слід зазначити, що ще одним фактором, що стимулює розробку і реалізацію державної інформаційної політики, є діяльність різних недержавних структур, об’єднань, асоціацій, що сприяють розвитку інформаційного суспільства.

Висновок до 1 розділу

Підсумовуючи викладене вище і ґрунтуючись на власному баченні інформаційного суспільства, можна запропонувати наступне визначення: інформаційне суспільство – це якісно новий етап соціотехнологічної еволюції суспільства, що формується в результаті довгострокових тенденцій попереднього соціально-економічного розвитку, який передбачає збільшення ролі інформації і знань, а також формування і споживання інформаційних ресурсів у всіх системах життєдіяльності суспільства за допомогою розвитку інформаційно-комунікаційних технологій, що діють у глобальних масштабах.

Таким чином, аналіз політико-правових основ інформаційного суспільства продемонстрував, що до таких належать: діалектично пов’язані з розвитком інформаційного суспільства процеси демократизації і становлення громадянського суспільства, регуляторна діяльність держави, що відіграє провідну роль у формуванні нового суспільства шляхом розробки і реалізації національної і міжнародної державної інформаційної політики й інформаційного права, процеси інформатизації органів державної влади (проект “електронного уряду”, діяльність недержавних структур, асоціацій, об’єднань, що сприяють розвитку інформаційного суспільства).

РОЗДІЛ 2 ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ (НА ПРИКЛАДІ КМДА)

 

2.1 КИЇВ - інформаційно-аналітичний сервіс столиці України

 

Практично кожна європейська країна на даний час має нормативну базу, якою визначається національна політика з побудови інформаційного суспільства. При цьому наголошується, що створення такого суспільства підвищує конкурентоспроможність усієї країни, покращує якість життя населення, дає можливість збільшити темпи розвитку й переходу на передові економічні, торгові, технологічні позиції. Серед багатьох напрямів розвитку інформаційного суспільства особливу увагу останнім часом приділяють проблемі з назвою "Електронний Уряд". Спочатку доцільно визначити саме поняття Електронного Уряду.

Умовно вся сукупність відносин державного апарату з суспільством ділиться на три основні групи: міжвідомчі відносини, тобто відносини між самими органами виконавчої влади; відносини з бізнесом; відносини з громадянами. Ця типологія зумовлює вектори взаємодії електронного уряду.

Таким чином, міжвідомчі відносини – це частина об'єднаної інформаційної системи, що забезпечує керування роботою апарату, координацію діяльності регіональних управлінь і територіальних підрозділів, ведення внутрішнього діловодства, автоматизацію відносин і документообігу між відомствами.

Натомість, у відносинах з бізнесом це можуть бути он-лайнові спілкування підприємницьких - структур з державними органами. Наприклад автоматизація податкових виплат чи проведення електронних тендерів на постачання продукції, продовження дії деяких ліцензій та патентів, інші електронні відносини, які дозволять значно прискорити бізнес-процеси в нашій країні. Крім цього, такий підхід дозволить деперсоніфікувати взаємини представників бізнесу й державних чиновників. Вважаю що, для розвитку підприємницької ініціативи позитив такого кроку, пояснювати немає необхідності.

Демократизація суспільних процесів, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, дотримання конституційних прав громадян приводять нас до розуміння того, що на перше місце необхідно, передусім, ставити інтереси людини. В нашому контексті це означає надання громадянам та юридичним особам інформаційних та інших послуг шляхом використання інформаційної системи „Електронний уряд”.

Для надання інформаційних послуг через офіційний Веб-портал Київської міської влади, в лівій зоні навігації офіційного Веб-порталу, створено розділ Каталог послуг, який містить повний їх перелік. Вони систематизовані в свою чергу за категоріями отримувачів:

Громадянам України;

Юридичним особам України;

Державним службовцям України;

Міжнародній спільноті.

Перелік інформаційних та інших послуг електронної інформаційної системи «Електронний Уряд» структурований по наступним галузям. Зокрема, для Громадян України передбачено 20 галузевих розділів, які вміщують по-декілька інформаційних підрозділів для надання різних послуг. Це послуги в соціальній та правовій галузі, в галузі освіти, здоров’я, культури, екології, спорту, зв’язку та інших. Для юридичних осіб передбачено висвітлення діяльності у 8 галузевих напрямках. Це надання послуг з утворення підприємств, сертифікації і ліцензування, питань зовнішньоекономічної та інвестиційної діяльності, регуляторної політики тощо. Державні службовці зможуть отримувати інформацію стосовно кадрових питань, питань діловодства, інформатизації органів державної влади та іншу по створеним для цього чотирьом тематичним розділам.

Важливо усвідомити що, електронний уряд — це не модна іграшка, а важливий, реальний інструмент демократизації нашого суспільства, який може допомогти вирішити безліч штучних проблем. У багатьох з нас іноді виникає дратуюче невдоволення від безрезультатних відвідувань різних установ, органів та структур. Ця система створює умови реального доступу до сучасних інформаційних ресурсів, для чого достатньо володіння тривіальними навиками й знаннями комп’ютеру.

Рис.2..1. Структурні ланки офіційного порталу Київської міської влади

Згідно п. 2 розпорядження Кабінету Міністрів України від 15.08.2007 № 653-р (далі – Розпорядження) міністерства, інші центральні органи виконавчої влади (далі – ЦОВВ), Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації (далі – ОДА) повинні подавати щороку до 10 січня, що настає за звітним періодом, інформацію про хід виконання заходів з виконання завдань, передбачених Законом України "Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки".

Планом Заходів передбачено 15 заходів, виконання яких мало бути завершено у 2009 році. Кількість заходів, виконання яких має здійснюватись постійно або протягом усього терміну, на який складено План Заходів, загалом становить також 15. Розподіл зазначених заходів між головними виконавцями - органами виконавчої влади наведено у таблиці 2.1.

Таблиця 2.1

Розподіл заходів між відповідальними органами виконавчої влади за заходи

№	Орган виконавчої влади, який призначено відповідальним, згідно Плану Заходів	Кількість закріплених заходів
		завершення виконання яких передбачено у 2008 році	таких, які мають виконуватись постійно	виконання яких має здійснюватись протягом усього періоду, на який розраховано План Заходів	разом
1	Держкомінформатизації*	6	2	2	10
2	Держкомтелерадіо	3	2	1	6
3	Міносвіти	3	-	1	4
4	Мінтрансзв'язку*	1	1	1	3
5	Центральні та місцеві органи виконавчої влади	1	2	-	3
6	Мінекономіки	1	-	1	2
7	Держспецзв'язку	-	-	2	2
	Разом	15	7	8	30

З метою більш якісного та своєчасного виконання зазначеного пункту Розпорядження 10 грудня 2008 р. Держкомінформатизації було додатково надіслано органам виконавчої влади листи із переліком пунктів Плану Заходів, про виконання яких необхідно звітувати у 2008 році.

Не зважаючи на це, від деяких з органів виконавчої влади відповідної інформації Держкомінформатизації не отримав. Зокрема відсутня інформація про виконання Плану Заходів від таких органів виконавчої влади:

─           Міністерства:

·              Міністерство охорони навколишнього природного середовища України;

─           Інші центральні органи виконавчої влади:

·              Державна служба автомобільних доріг України;

·              Державний комітет України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду;

·              Національне агентство екологічних інвестицій України;

·              Український інститут національної пам'яті.

─           Місцеві органи виконавчої влади:

·              Рада міністрів Автономної Республіки Крим;

·              Миколаївська обласна державна адміністрація.

Таким чином, загальний відсоток реагування органів виконавчої влади на п. 2 Розпорядження становить 90,9%, або 91,8 % по центральним органам та 88,9 % по місцевим.

Оцінюючи зміст 80 надісланих звітів, їх можна умовно розподілити на групи за відповідними кількісним та якісним критеріями. За кількісним критерієм (кількість заходів, про які надано інформацію, з тих, про які потрібно було звітувати): повні; неповні; фрагментарні. За якісним критерієм (змістовність розкриття питань, яких стосується звіт): змістовні; поверхневі; формальні. Розподіл звітів органів влади по цих групах ілюструють діаграми, наведені на Рис. 2.1 та 2.2.

Рис. 2.1. Розподіл звітів органів виконавчої влади за кількісним критерієм

Рис.2.2. Розподіл звітів органів виконавчої влади за якісним критерієм[73]

Як видно з наведених діаграм, звіти близька 8% органів виконавчої влади, які було надіслано, мають фрагментарний характер. Деякі з таких звітів містять інформацію лише про 1-2 заходи (хоча інколи ця інформація є досить змістовною за якісним критерієм). 9% звітів є суто формальними і майже не містять інформації по суті питань, які потрібно висвітлити. Серед органів, які надіслали такі звіти:

─           Міністерство регіонального розвитку та будівництва України;

─           Державна служба експортного контролю України;

─           Державний департамент України з питань виконання покарань;

─           Державний комітет архівів України;

─           Державний комітет ветеринарної медицини України.

Найменш інформативне повідомлення надійшло від Служби безпеки України, яка повідомила про те, що виконання заходів, передбачених пунктами, по яких органи виконавчої влади мають звітувати, не вимагає участі органів СБУ та не відноситься до її компетенції.

Також формально з наданням мінімуму інформації про хід виконання Плану Заходів підійшла Київська міська державна адміністрація (КМДА), яка двома листами по суті поінформувала Держкомінформатизації лише про процес формування складу Громадської ради при КМДА та про те, що розвиток регіональних інформаційних систем, мереж та електронних ресурсів інформаційно-аналітичних систем здійснювався у рамках Переліку завдань (проектів) інформатизації м. Києва на 2008 рік. Жодної конкретики про те, як виконується План Заходів КМДА, які заходи вживаються цим органом виконавчої влади у м. Києві, яке, виходячи зі значень статистичних ІТ-показників, є лідером за темпами розвитку інформаційних технологій та за обсягами коштів, витрачених на цей розвиток, надано не було[72].

Зазначені вище приклади, безумовно, є негативними. Адже неповнота інформації значно ускладнює процес її узагальнення та аналізу. Проте, як видно з Рис. 2.2. та 2.3, більшість органів виконавчої влади подали у межах компетенції, розгорнуту та детальну інформацію по суті питань. Серед тих, які найбільш змістовно звітували про виконання ними Плану Заходів:

─ Міністерство економіки України;

─ Державна служба спеціального зв'язку та захисту інформації України

─ Державна податкова адміністрація України;

─ Державний комітет статистики України;

─ Державний комітет України по водному господарству;

─ Дніпропетровська обласна державна адміністрація;

─ Одеська обласна державна адміністрація;

─ Черкаська обласна державна адміністрація.

Ураховуючи те, що Мінекономіки та Держспецзв'язку є головними виконавцями по окремих заходах (табл. 2.1), їх детальне звітування набуває додаткової важливості.

У таблицях 2.1. і Додатку Б наведена детальна інформація, надана органами виконавчої влади про виконання Плану Заходів. Якщо порівняти її з аналогічною інформацією за минулий рік (лист Міністерства транспорту та зв’язку України від 09.02.2008 №949/23/10-08), то можна зробити висновок про значне покращання як самої звітної інформації, так і кількості та якості виконаних заходів. До найбільш значущих з виконаних у 2008 році заходів можна віднести наступні.

Сприяння реалізації пілотного проекту з надання юридичним та фізичним особам адміністративних послуг на основі електронної інформаційної системи "Електронний регіон" в Київській області. Розпорядженням голови облдержадміністрації від 12.07.2008р. № 423/А-2008 утворено робочу групу зі сприяння впровадженню пілотного проекту. Робоча група 30.07.2008р. прийняла комплексний план впровадження пілотного проекту та визначила адміністративний район проведення пілотного проекту та перелік електронних адміністративних послуг (подання звітності), що буде реалізований. У ході реалізації зазначеного пілотного проекту в обласній держаній адміністрації утворено регіональну систему захищеної електронної пошти органів виконавчої влади, яка є транспортною мережею проекту.

Створення веб-порталу електронних каталогів періодичних друкованих видань України та зарубіжних країн. Державним підприємством "Преса" впроваджено послугу "Передплата on-line" (приймання передплати через мережу Інтернет) на вітчизняні періодичні видання для передплатників України та на українські видання для передплатників СНД та далекого зарубіжжя. Розроблена та впроваджується дослідна експлуатація системи "Передплата on-line" на зарубіжні періодичні видання для передплатників України[70].

Здійснення заходів щодо подальшої розбудови національної науково-освітньої телекомунікаційної мережі та її інтеграції до Транс'європейської електронної науково-освітньої мережі GEANT. Організація каналу передачі даних Київ-Варшава-Познань забезпечила доступ України до пан-Європейської науково-освітньої мережі GEANT на швидкості до 155 мб/с.

У 2009 році Планом Заходів передбачено завершення 16 заходів, що, з урахуванням економічної кризи, яка триває у державі, потребує докладання з боку, в першу чергу, головних виконавців більш значних зусиль та відповідального підходу до їх реалізації.

Завдання, які виконані у м.Київі у 2008 році :

- Створення сучасної телекомунікаційної інфраструктури міста Києва та забезпечення її розвитку: Створення системи мережевих вузлів першого та другого рівнів доступу з підключенням кабельними з’єднаннями першої черги структурних підрозділів КМДА, РДА та підлеглих структур до сучасної телекомунікаційної інфраструктури міста Києва. Розробка програмного комплексу для інформаційного забезпечення ефективного супроводу, технічного обслуговування та розвитку телекомунікаційної інфраструктури міста Києва.

- Впровадження та модернізація комплексної інтегрованої інформаційно-аналітичної системи «Економіка та інвестиції м. Києва»: Впровадження другої черги багатофункціональної системи інформаційної та експертно-аналітичної підтримки прийняття рішень у галузі економіки інвестицій. Моніторинг внутрішніх і зовнішніх ситуаційних чинників, що визначають поточний стан досліджуваних об’єктів та галузі в цілому. Реалізація алгоритмів аналізу даних системи (моделювання процесів) з метою усунення невизначеностей щодо прогнозування інвестиційних перспектив, обґрунтування механізмів розвитку досліджуваних об’єктів із залученням інвестицій, а також з метою розробки дієвих рекомендацій щодо підвищення рівня інвестиційної привабливості проблемних об’єктів міста, що включені у сферу забезпечення життєдіяльності населення. Створення програмно-технічних засобів для забезпечення аналітичної підтримки управління бюджетним процесом[73]

- Дослідна експлуатація мультисервісної корпоративної мережі КМДА, її системно-технологічне супроводження та вдосконалення телекомунікаційних сервісів: Надання послуг з передачі між структурними підрозділами КМДА, РДА та комунальними підприємствами, які підключені до мультисервісної корпоративної мережі. Модернізація єдиної доменної системи обміну файлами уніфікованої структури, а також системи розміщення веб-ресурсів і баз даних загального користування. Забезпечення стабільності, якості та захищеності інформації, що передається засобами мультисервісної корпоративної мережі. Забезпечення користувачів якісним та швидкісним доступом до ресурсів всесвітньої мережі Інтернет, впровадження нових Інтернет-сервісів. Впровадження новітніх технологій зв’язку

Інтерактивна інформаційно-аналітична система уряду України "Громадянське суспільство і влада" Кабінетом Міністрів України створено ще один комунікативний майданчик для забезпечення взаємодії з громадськістю.

На сайті “Громадянське суспільство і влада” ви зможете дізнатися про державні механізми сприяння інститутам громадянського суспільства, що вже діють в Україні, надати свої пропозиції, відчути власну причетність до підготовки важливих урядових рішень, необхідних суспільству.

“ Громадянське суспільство і влада ” повинно стати містком для міцного діалогу між Урядом України та громадськістю.

Станом на 27 березня 2009 року до Державного комітету інформатизації України надійшло 85 звітів органів виконавчої влади про надання ними інформаційних та інших послуг шляхом використання електронної інформаційної системи "Електронний Уряд", тобто звітували 96,6% від загальної кількості органів виконавчої влади. У розрізі центральних та місцевих органів державної влади: надали звіти 100% обласних державних адміністрацій (далі – ОДА) та 95,1% центральних органів виконавчої влади (далі – ЦОВВ). Не отримано зазначені звіти від таких органів виконавчої влади:

Міністерство з питань житлово-комунального господарства України;

Міністерство юстиції України;

Пенсійний фонд України.

Кожен ЦОВВ з наведеного переліку, за даними моніторингу Держкомінформатизації, також має свій офіційний сайт. Тому можна стверджувати, що станом на 27 березня 2009 року всі ЦОВВ та ОДА представлені в мережі Інтернет.

Значним є представлення у Інтернет районних державних адміністрацій. Це 433 веб-сторінки районних адміністрацій, розміщених на сайтах відповідних обласних (міських) державних адміністрації або Ради Міністрів АР Крим, та 302 окремих сайти або веб-сторінки. Ураховуючи те, що минулого року у мережі Інтернет було представлено лише 265 райдержадміністрацій, можна стверджувати про позитивну динаміку представлення органів виконавчої влади у мережі Інтернет.

Згідно з Наказом Державного комітету зв'язку та інформатизації України від 15.08.2003 № 149, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України від 19.11.2003 за № 1066/8387, розрізняються чотири види електронного подання інформаційних та інших послуг з використанням електронної інформаційної системи "Електронний Уряд", а саме:

інформування, тобто на веб-сторінці розміщується повна інформація про послугу: найменування послуги; адміністративний орган, що надає послугу; нормативні документи, що регулюють надання послуги; консультаційні матеріали;

одностороння взаємодія - на веб-сторінці розміщуються електронні форми документів, які необхідні для отримання відповідної послуги, та забезпечується можливість користувачам послуг отримати та надрукувати ці форми документів, надаються інструктивні матеріали щодо їх заповнення;

двостороння взаємодія - забезпечується приймання органом виконавчої влади заповнених форм документів в електронному вигляді для надання відповідних послуг;

проведення трансакцій - надання органами виконавчої влади інформаційних послуг, які згідно з Законом України "Про електронний цифровий підпис" потребують ідентифікації суб'єктів правових відносин.

За даними моніторингу, здійсненого Державним комітетом телебачення і радіомовлення України, на всіх веб-сайтах органів виконавчої влади застосовані режими рівня інформування, режим односторонньої взаємодії застосовано на 77,8% сайтів ЦОВВ та 85,2% ОДА[70].

Про наявність на власних сайтах режиму двосторонньої взаємодії Держкомінформатизації повідомили 42,6% ЦОВВ та 40,7% ОДА.

Для надання послуг через власний веб-сайт, органи виконавчої влади розміщують на своїх веб-сайтах розділ "Каталог послуг", який містить повний перелік державних (адміністративних) послуг, що надає орган виконавчої влади і які систематизовані за сферами їх надання - громадянам України, юридичним особам України, державним службовцям України, міжнародній спільноті. На звітну дату повідомили про наявність зазначеного розділу на своєму сайті 60,7% ЦОВВ та 96,3% ОДА.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 04.01.2002 № 3 "Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади", на веб-сайтах органів виконавчої влади розміщується інформація, яка для міністерств та інших центральних органів виконавчої влади містить 20 інформаційних послуг, а для Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міської держадміністрації – 26.

Найбільший показник серед ЦОВВ, за їх звітами, а саме 100 % представлення зазначених послуг, у Міністерства аграрної політики України, Міністерства економіки України, Державної податкової адміністрації України, Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Державного комітету України по водному господарству і у Національного космічного агентства України. Найнижчі показники у Вищої атестаційної комісії України та Державного комітету України у справах ветеранів – 35 % та 55 % відповідно. Проте, говорячи про низькі значення представлення інформаційних послуг цими органами влади, необхідно брати до уваги специфіку їхньої діяльності, відповідно до якої деякі з послуг, надання яких аналізувалось, ці органи влади не повинні надавати взагалі, а отже й не розміщують про них інформацію.

Серед ОДА, відповідно до їх звітів, найбільший показник представлення зазначених послуг, а саме 100 %, у Дніпропетровської, Донецької, Львівської, Миколаївської, Рівненської, Харківської, Хмельницької, Чернігівської ОДА. Найнижчі показники у Одеської та Чернівецької ОДА – відповідно 62% та 65 %. Окремо варто зазначити, що Львівська ОДА, сайт якої був одним з найменш змістовним у контексті надання інформаційних послуг, на цей раз звітувала про розміщення 100% необхідної інформації на своєму веб-порталі. Інша ж ОДА, сайт якої надавав найменше інформаційних послуг з зазначеного переліку, – Чернівецька – майже не покращила власний веб-ресурс[69].

Відповідно до пункту 18 Плану заходів з виконання завдань, передбачених Законом України "Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки" (далі – План заходів), затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15.08.2007 № 653-р, органи виконавчої влади мають постійно забезпечувати обов'язкове висвітлення на веб-сайтах органів виконавчої влади інформації про інвестиційні об'єкти, їх характеристики, механізми залучення коштів для інноваційного інвестування підприємств. У 2008 році зазначена інформаційна послуга надавалась на сайтах 31,1% ЦОВВ та 77,8% ОДА. 19,7% ЦОВВ повідомили про те, що виконання заходу знаходиться поза межами їх компетенції. 14,8% ЦОВВ, відповідно до їх звітів, не мають інвестиційних об'єктів для висвітлення.

67,2% ЦОВВ та 70,4% ОДА протягом 2008 року через власні веб-сайти надавали інформаційні послуги на виконання пункту 47 Плану заходів, яким передбачено постійно забезпечувати розміщення на веб-сайтах органів виконавчої влади інформації про перелік, умови та порядок надання адміністративних послуг. 14,8% ЦОВВ повідомили про те, що надання адміністративних послуг знаходиться поза межами їх компетенції.

Інформаційні послуги загального призначення надаються органами виконавчої влади громадянам та юридичним особам з власних веб-сайтів та за допомогою Єдиного веб-порталу.

Стан надання послуг юридичним та фізичним особам на основі використання електронної інформаційної системи "Електронний Уряд" відображено в Таблиці 2.2 (для порівняння також надані показники на 30.03.2008[73]).

Таблиця 2.2.

Відсоток органів виконавчої влади, які надають інформаційні послуги загального призначення

Інтернет-приймальня Зразки документів Вакансії на 27.03.2009 на 30.03.2008 на 27.03.2009 на 30.03.2008 на 27.03.2009 на 30.03.2008 Центральні органи виконавчої влади (ЦОВВ), % 59 76 69 90 82 96 Місцеві органи виконавчої влади (ОДА), % 89 93 89 88 100 96

 

З наведених даних випливає, що майже усі показники, відображені у таблиці, зменшились. Найбільш імовірно, такі значення пояснюються не стільки зниженням уваги органів виконавчої влади до своїх сайтів, скільки зниженням якості оформлення звітів. Також такий стан звітування може бути наслідком можливих змін виконавців звітів у ЦОВВ, адже, попри те, що моніторинг надання органами виконавчої влади інформаційних та інших послуг шляхом використання електронної інформаційної системи "Електронний Уряд" здійснюється з 2003 року, чимало виконавців звертались до Держкомінформатизації із запитаннями про інформаційні послуги, види взаємодії, а також про те, що таке взагалі "Електронний Уряд" і як сайти повинні бути інтегровані до цієї системи.

Одним з важливих напрямів розвитку веб-сайтів органів виконавчої влади є інтеграція до Єдиного веб-порталу на базі єдиної програмно-технічної платформи, яка дає можливість забезпечити відповідність усім вимогам політики у сфері електронного урядування та захисту інформації, а також здійснювати дистанційне інформаційне наповнення веб-сайтів через захищені канали з використанням Національної системи конфіденційного зв'язку. За результатами аналізу звітів органів виконавчої влади, на даний час до Єдиного веб-порталу інтегровано веб-сайти 36 ЦОВВ та 10 ОДА.

2.2 Аналіз Internet користувачів м.Київа у контексті розвитку інформаційного суспільства

Компанія InMind провела дослідження аудиторії українського Інтернету. За даними дослідження, в Україні 8 млн. регулярних користувачів Інтернет. Найбільш активними є жителі крупних міст, молодь, люди з високим доходом. В результаті дослідження був отриманий профіль інтернет-користувачів, дані про їх частку серед різних груп населення України, а також були визначені найбільш впізнанні і відвідувані інтернет-ресурси.

Кожен п'ятий житель України у віці 18 років і старше є користувачем Інтернету. Тобто, основна частина інтернет-аудиторія – молоде покоління у віці 22-45 років – найбільш соціально активна і відкрита до інновацій. Більше половини (52%) таких людей має вищу або неповну вищу освіту. 57% - дохід середній і вище середнього.

Для порівняння, серед всього населення України у віці 18 років і старше ця група складає 35%.

Серед інтернет-ресурсів, найбільш відомих українським інтернет-користувачам, - зарубіжний пошукач Google, які знає 62% українських інтернет-користувачів, російський пошукач Яндекс (59%) і українських портал UKR.NET (57%). Якщо говорити про відвідуваність українських інтернет-ресурсів, то 35% українських користувачів за квітень 2009р. побували хоч би раз на порталі UKR.NET, 24% - на bigmir.net, 16% - на meta.ua. При цьому кожен п'ятий українських користувач Мережі відвідує портал UKR.NET частіше за інші ресурси.

Нами була проведена оцінка Internet користувачів м.Київа у контексті розвитку інформаційного суспільства[68].

 Метою дослідження було вивчення доступності та впливу Інтернету, як джерела інформації для активних споживачів послуг, оцінка теперішнього стану та перспектив впливу глобальної комп'ютерної мережі на взаємовідносини в системі "влада-населення". У роботі проаналізовано результати письмового анкетування 400 осіб різної соціальних сходинок в місті Києві. Встановлено, що 39,2 % респондентів використовували Інтернет для пошуку інформації насамперед з метою самоосвіти, саморозвитку та перевірки наданої інформації. Серед опитаних у віковій групі від 20 до 40 років частота використання Інтернету для особистих потреб перевищувала 50 %. Визначено завдання подальших досліджень впливу глобальної комп'ютерної мережі на систему взаємовідносин "влада-населення".

Початок третього тисячоліття, серед іншого, характеризується стрімким розвитком нових комунікаційних технологій, що впливає на діяльність всіх соціальних систем, включаючи систему влади. Наприкінці 2008 року кількість користувачів Інтернету у світі перевищила один мільярд осіб. Інтернет став важливим джерелом різноманітної, у тому числі й інформації щодо діяльності органів виконавчої влади, його користувачами дедалі частіше стають не лише працівники галузі, а й громадяни [11].

За інформацією міністерства транспорту та зв'язку, оприлюдненою у Верховній Раді України у вересні 2008 року, кількість користувачів мережі Інтернет за останні шість років зросла в Україні з 0,2 % до 7 %. Сьогодні послугами мережі користується близько 8 мільйонів громадян України. Високими темпами зростає обсяг інформаційних ресурсів, створених в Україні, зокрема, щоденно з'являється близько 50 нових веб-сайтів. У глобальній мережі стрімко збільшується кількість інформації різної якості. Електронна пошта стає одним із важливих каналів спілкування між населенням Київа, між населенням і представниками виконавчої влади.

У більшості випадків саме кияни є ініціаторами більш швидкої і легкої комунікації з працівниками відвивідної ланки виконавчої влади [5].

Вплив глобальної мережі на систему виконавчої влади, у нашому випадку КМДА, до цього часу залишається невивченим. Теоретично, зростання й оновлення масиву інформації має підвищити інформованість населення, сприяти кращому співробітництву, посилити взаємодію влади та населення.

Internet - користувачі м.Київа наразі об'єднуються у віртуальні клуби, активно обговорюють на Інтернет-форумах свій досвід взаємодії з системою органів влади.

Опитування респондентів традиційно використовується для вивчення розповсюдженості факторів взаємодії і результатів взаємодії влади з населенням, рівня задоволення та якістю діяльності органів виконавчої влади [133]. Результати вітчизняних досліджень, які б аналізували використання Інтернету для визначення значення інформаційного суспільства у м.Київі нам невідомі.

Мета дослідження – вивчення доступності, впливу Інтернету, як джерела інформації, для активних споживачів послуг, оцінка теперішнього стану й перспектив впливу цього джерела інформації на взаємовідносини в системі населення - влада та структури користувачів.

Матеріали і методи. У м.Київі 400 респондентам було запропоновано відповісти на запитання спеціально розробленої анкети. Опитування проведено методом стихійної вибірки. Місто Київ розбили на 6 типологічних районів. У кожному районі опитали по 66 респондентів. Для збору інформації застосовувалось стандартизоване інтерв’ю “обличчям до обличчя” на вулиці. Опитування проводилось протягом листопада 2008 – травня 2009 року в 7 установах різного підпорядкування в місті Києві. Анкета складалася з 9 запитань(Додаток В). Відкриті та закриті запитання були спрямовані на вивчення соціально-демографічної характеристики респондентів, їх можливості в користуванні Інтернетом та причини використання комп'ютерної мережі для особових потреб. Результати анкетування статистично обраховані з використанням програми Microsoft Excel.

Результати та їх обговорення. Дали згоду відповісти на запитання анкети 378 осіб (94,5 % від запропонованих). Серед опитаних 57,9 % складали особи, що часто безпоседньо у процесі роботи стикаються з органами виконавчої влади, 42,1 % рідко стикаються з органами виконавчої влади . Розподіл за статтю був нерівномірним: жінки склали 62,4 %, чоловіки 37,6 %. Середній вік опитаних 38 років. Вікова структура опитаних відображена в табл. 2.3.

Таблиця 2.3.

Вікова група	Жінки	Чоловіки	Всього
18-20 років	34	7	41
20-29 років	79	22	101
30-39 років	57	37	94
40-49 років	29	18	47
50-59 років	23	23	46
60 і більше років	14	35	49
Всього	236	142	378

Рівень комп'ютерної грамотності сучасного київського респондента порівняно високий: 60,6 % опитаних особисто працюють на комп'ютері, у тому числі з використанням Інтернету.

Нами виявлена залежність частоти використання Інтернету для особостих потреб від віку респондентів (табл. 2.2). Серед осіб у групах від 20 до 40 років частота використання Інтернету для роботи перевищувала 50 % опитаних. Визнаний недолік сучасних електронних технологій – соціальна нерівність, про що свідчить використання мережі насамперед молодими людьми середнього класу з вищим рівнем доходів [9].

На запитання "Чи використовували Ви інформацію з Інтернету (сайту КМДА) для прийняття рішень?", позитивно відповіли 68,8% респондентів, які знайшли необхідну інформацію в мережі.

Питання можливих негативних наслідків при використанні інформації з Інтернету продовжує обговорюватись [2;7;12], проте в науковій літературі опубліковані лише поодинокі такі випадки [6].

Потреби в пошуку мережевої інформації дещо відрізняються в різних групах респондентів.

Респонденти потребують інформації щодо прийняття або виконання того чи іншого законодавчого акту, шукають віртуальну групу підтримки.

Респондентів найчастіше цікавили загальна інформація про діяльність КМДА, відомості про Правові засади діяльності КМДА, про ЦЕНТР ПРАВОВОЇ ДОПОМОГИ КИЯНАМ, ЯКІ ОПИНИЛИСЬ У СКЛАДНИХ ЖИТТЄВИХ ОБСТАВИНАХ [10]. У кожному четвертому випадку предметом пошуку Спеціалізований веб-ресурс КМДА «Закупівлі міста Києва», у 34 % випадків РИНОК ПРАЦІ КИЄВА [13].

При аналізі тематики пошуку інформації нами встановлено, що найчастіше опитані респонденти цікавились питаннями Спеціалізований веб-ресурс КМДА «Закупівлі міста Києва». Майже вдвічі менше респонденти цікавились веб-ресурсом ДОЗВІЛЬНА СИСТЕМА. Найчастішою метою пошуку інформації в Інтернеті була самоосвіта – 85,6 % опитаних респондентів. Використовували отримані дані для діяльності. Перевіряли мережевою інформацією поради друзів, знайомих 20 % опитаних нами. Пошук інформації для підготовки юридичного позову був метою пошуку у 8 з 229 респондентів [49].

З появою мобільного зв'язку та глобальної комп'ютерної мережі форми спілкування між владою і населенням змінюються. В закордонних публікаціях обговорюються можливості дистанційних консультацій електронною поштою[55]. Як і інші форми письмового спілкування (звичайне листування, факсимільні повідомлення) електронне листування значно втрачає в оцінці стану проблеми, які віртуальний консультант оцінює при особистому спілкуванні. Поки що незначна частина населення опікується якістю дистанційних консультацій, відповідальністю за достовірність наданої інформації [5].

На нашу думку, основним недоліком сучасних дистанційних консультацій порівняно з традиційними, є дуже високий ризик комунікаційних та діагностичних помилок. Крім того вважаємо важливим неможливість гарантування прав людини на повну конфіденційність інформації. Для обгрунтованих рекомендацій необхідні контрольовані клінічні дослідження.

Інтернет принципово змінює можливості респондентів у доступі до законодавчої інформації, що не може не позначитись на взаємодії з системою органів влади. Загальною тенденцією, хоча, поки що лише у Київі, є поява нової категорії – добре поінформованих споживачів. На нашу думку, це явище буде активно сприяти покращенню якості діяльності влади.

Таблиця 2.4

Частота використання Інтернету для потреб в різних вікових групах

Вікова група	Користувачі Інтернету	Особи, що шукали особисту інформацію на сайті КМДА	Частота використання для особистий потреб в % від загальної чисельності групи
18-20 років	31	15	36,6
20-29 років	87	55	54,4
30-39 років	69	47	50,0
40-49 років	28	21	44,7
50-59 років	10	7	15,2
60 і більше років	4	3	8,1
Всього	229	148	39,2

Результати нашого дослідження вказують лише на окремі актуальні тенденції використання Інтернету в м. Києві, де проживає 18 % всіх користувачів Інтернету в Україні.

Таблиця 2.5

Частота використання веб-ресурсу Київської міської влади для 2008р.

Вікова група	Користувачі , тис.осіб
18-20 років	25643
20-29 років	31654
30-39 років	12654
40-49 років	8654
50-59 років	2012
60 і більше років	542
Всього	81159

2.3 Інформаційні технології в забезпеченні соціально-економічного розвитку м.Київа

Питання інформаційної відкритості органів державної влади регулюється значною кількістю законодавчих актів високого рівня, а саме Конституцією України, законами України, міжнародними конвенціями, деклараціями, актами тощо. Однак органи державної влади керуються в своїй діяльності в першу чергу указами Президента, постановами та розпорядженнями КМУ, власними нормативними актами. Тому дуже важливо, щоб у підзаконних актах були чітко прописані механізми інформаційної відкритості, технологічні процедури оприлюднення інформації та проведення консультацій тощо.

Наразі можна виділити комплекс основоположних документів, що регламентують діяльність органів влади в сфері забезпечення інформаційної відкритості та прозорості:

1. Указ Президента України № 587/2002 "Про підготовку пропозицій щодо забезпечення гласності та відкритості діяльності органів державної влади" від 27 червня 2002 року.

2. Указ Президента України № 683/2002 "Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади" від 1 серпня 2002 року.

3. Указ Президента України № 854/2004 "Про забезпечення умов для більш широкої участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики" від 31 липня 2004 року.

4. Постанова Кабінету Міністрів України № 1302 "Про заходи щодо подальшого забезпечення відкритості у діяльності органів виконавчої влади" від 29 серпня 2002 року.

5. Постанова Кабінету Міністрів України № 3 "Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади" від 4 січня 2002 року.

6. Постанова Кабінету Міністрів України № 1550 "Про упорядкування структури апарату центральних органів виконавчої влади та його структурних підрозділів" від 15 жовтня 2002 року.

7. Розпорядження Кабінету Міністрів України № 759-р "Про роботу центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення відкритості у своїй діяльності, зв'язків з громадськістю та взаємодії із засобами масової інформації" від 18 жовтня 2004 року.

8. Постанова Кабінету Міністрів України № 1378 "Деякі питання щодо забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики" від 15 жовтня 2004 року.

9. Порядок проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України № 1378 від 15 жовтня 2004 року.

10. Положення про Громадську раду при Кабінеті Міністрів України, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України № 1378 від 15 жовтня 2004 року.

11. Типове положення про громадську раду при центральному, місцевому органі виконавчої влади, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України № 1378 від 15 жовтня 2004 року.

Інформаційні технології соціально-економічного розвитку м.Київа, яке розкривається автором як сукупність засобів і методів одержання, обробки, аналізу, збереження інформації про стан соціально-економічного розвитку м.Київа, передача цієї інформації на національний та локальний рівні з використанням технічних і програмних засобів, а також прогноз розвитку регіональної системи на основі зібраної інформаційної бази в контексті ефективної регіональної політики в умовах розвитку інформаційного суспільства та інтенсифікації інформатизації. Окреслена роль регіональних інформаційних систем у дослідженні соціально-економічного розвитку м.Київа, а також висвітлені особливості розвитку українського сегменту Інтернет як фактору розвитку інформаційних технологій регіонального розвитку.

З одного боку, інформаційні технології – це органічна складова територіальної суспільної системи “регіон”, а, з другого боку, саме завдяки інформаційним технологіям в наш час можна забезпечувати поглиблене вивчення цілісності та структури цієї системи, організовувати її простір. Оскільки, людина здавна намагалася жити в організованому світі, то актуальність розв’язання такого завдання не знижується донині.

Витоки створення, формування і розвитку інформаційних технологій регіонального розвитку можна знайти в працях В.М.Глушкова, який зробив великий внесок у таких напрямках, як теорія проектування електронних обчислювальних машин; створення засобів обчислювальної техніки, зокрема нові архітектури обчислювальних машин і систем, що управляють обчислювальними машинами широкого призначення; кібернетика як наука про загальні закономірності, принципи й методи обробки інформації й керування в складних системах; створення автоматизованих систем керування технологічними процесами й промисловими підприємствами; розробка основ побудови загальнодержавної автоматизованої системи керування народним господарством; основи безпаперової інформатики.

Таким чином, сучасні інформаційні технології та теорії, названі вище, підходи до їх використання в економічних дослідженнях можуть бути застосовані для поглиблення і подальшого розвитку здобутків української школи реґіоналістики, яка збагатила світову науку теорією зайнятості в перехідній економіці (М.І.Долішній), екогомологічними та системологічними основами регіонального розвитку (С.М.Злупко), теорією промислових комплексів в постсоціалістичному суспільстві (С.І.Іщук), теорією територіальних суспільних систем (М.М.Паламарчук, О.М.Паламарчук), теорією систем розселення (Є.І.Пітюренко) тощо. Саме за допомогою інформаційних технологій можна подолати ілюзію “розмитості регіонів” та втрати ними економічних границь в результаті інтенсифікації розвитку глобалізаційних процесів і розробити теорію новітньої регіональної економіки, яка б методологічно обґрунтувала економічну цілісність регіону. Перші спроби розв’язати це завдання були зроблені такими відомими вченими, як В.Барнз і Л.Ледебур. Вони, намагаючись показати, як співвідносяться між собою реґіональна, національна та глобальна економіки, побудували доктрину нових регіональних економік, обґрунтовуючи їх цілісність ієрархічною системою взаємозв’язків, що замикаються на регіоні. Але, з іншого боку, саме зв’язки (рух сировини, товарів, робочої сили в глобальних масштабах) “розмивають” регіон, перетворюючи його в “тканину” світової економіки. Сказане засвідчує, що пошук теорії новітньої реґіональної економіки повинен продовжуватися більш активно. На нашу думку, ці пошуки повинні враховувати такі важливі фактори, як інтенсифікація розвитку інформаційних технологій, інформаційної економіки та інформаційного суспільства. Саме вони зумовили те, що кожний регіон можна представити у вигляді інформаційної матриці, компонентно і структурно адекватної складній соціально-економічній системі, що формується на цілісній території. Така інформаційна матриця регіону представляє собою безконечну множину даних, з яких доступними на сьогоднішній день є лише окремі пласти. Але, і вони можуть бути оцінені, проаналізовані, систематизовані тільки завдяки сучасним інформаційним технологіям, які в процесі застосування щоразу дозволяють отримувати нові знання про регіон, поліпшувати управління його розвитком і ставити питання про збереження його цілісності як системної одиниці національної економіки[65].

Розглянемо класифікацію інформаційних технологій забезпечення соціально-економічного розвитку м.Київа:

 За відтворенням:

1. Технології накопичення інформації про м. Київ: - апаратне забезпечення, hardware (сховища даних, магнітні та оптичні носії); - регіональні бази даних; - візуальна інформація про регіон (аеро- та космічна фотозйомка);

2. Технології обробки інформації в м.Київі: - локалізоване програмне забезпечення (текстові процесори, електронні таблиці, СКБД) ; - пакети аналізу (GIS);

3. Технології поширення та обміну інформації в м.Київі: - регіональні локальні мережі (LAN); - розподілені обчислення, кластери; - глобальні мережі (Internet); - інші засоби зв’язку;

4. Технології впровадження та апробації результатів дослідження на регіональному рівні.

За використанням:

1. Технології прийняття рішень: мови програмування (asm, c, java, basic); середовища програмування (Borland Delphi, MS Visual C++, Borland C Builder); платформи розробки (java, .NET); системи штучного інтелекту.

2. Технології регіонального управління: спеціалізоване програмне забезпечення та алгоритми місцевого самоврядування та управління; електронний уряд; засоби мережевого волевиявлення.

3. Технології автоматизації виробництва та ведення господарської діяльності: програмне забезпечення управління реального часу; робототехніка, засоби електронного документообігу та ін.

За формами виникнення:

1. Нові інноваційно-інформаційні розробки тендерів, конкурсів, програм.

2. Результат наукових досліджень та експериментів.

3. Зарубіжний та вітчизняний досвід інших регіонів впровадження інформаційних технологій.

Зазначимо, що відношення до інформаційних технологій регіонального розвитку як до органічної складової територіальної суспільної системи “регіон” передбачає їх розгляд у єдності з персоналом, який продукує та застосовує ці технології. Для обробки інформації в автоматичному режимі необхідний високотехнологічний штат проектувальників та допоміжного персоналу. Вузи України готують високопрофесійних фахівців, готових до праці в інформаційній сфері. Дуже важливо реалізувати комплекс заходів, спрямованих на заохочення їх до праці в регіональних інформаційних системах (встановлення рівня зарплати, який відповідає кваліфікації і знанням таких спеціалістів та забезпечує достойний рівень життя в Україні, допомога в одержанні довгострокових безвідсоткових кредитів на купівлю житла тощо).

Інститут проводить науково-методичні та прикладні дослідження в галузі інформатизації управлінської діяльності окремих служб Київради та практично всіх підрозділів її виконавчого органу – Київської міської державної адміністрації. Щорічно виконується комплекс робіт з інформаційної підтримки річних програм соціально-економічного розвитку м. Києва на наступний рік. Інститут є одним з основних виконавців міської Програми інформатизації міста Києва. В межах цієї Програми розробляються і актуалізуються інформаційно-комп’ютерні системи та технології сприяння управлінській діяльності на рівні міста та його районів[70].

У даний час розроблено програмне забезпечення та впроваджу.ться інформаційні системи за такими напрямами:

- інформатизація в сфері управління об’єктами комунальної власності міста Києва;

- інформатизація соціально-економічного розвитку Києва;

- інформатизація розвитку підприємництва у Києві;

- інформатизація діяльності апарату Київської міської державної адміністрації;

- автоматизація типових управлінських функцій.

 Розроблені Інститутом інформаційні технологій впроваджені у більшості головних управлінь міської держадміністрації, Київраді та районних у м. Києві державних адміністраціях.

Далі наведено перелік інформаційних систем і баз даних розроблених та впроваджених Інститутом.

 Інформатизація в сфері управління об’єктами комунальної власності міста Києва

 Інформаційно-комп’ютерна система відслідковування виконання рішень міської влади щодо змін статусу об’єктів нерухомого майна.
Впровадження: Головне управління комунальної власності м. Києва

 Автоматизована система з оформлення та обліку права власності на об’єкти нерухомості.

Впровадження: Головне управління комунальної власності м. Києва

База даних «Нежилий фонд міста Києва».

Впровадження: Головне управління комунальної власності м. Києва

Автоматизована система надання в оренду нежилих приміщень комунальної власності територіальної громади м. Києва.
Впровадження: Головне управління комунальної власності м. Києва

Інформаційно-комп'ютерна система аналізу фінансово-господарської діяльності підприємств, організацій, установ комунальної власності територіальної громади міста Києва.

Впровадження: Головне управління комунальної власності м. Києва

Автоматизована система аналізу виконання рішень органів міської влади із приватизації майна комунальної власності.

Впровадження: Головне управління комунальної власності м. Києва

 Інформаційно-аналітична система з управління корпоративними правами, які належать територіальній громаді м. Києва.

Впровадження: Головне управління комунальної власності м. Києва

База даних об’єктів незавершеного будівництва.

Впровадження: Головне управління комунальної власності м. Києва

База даних об’єктів нерухомого майна, що включені в програму реконструкції.

Впровадження: Головне управління комунальної власності м. Києва

Інформатизація соціально-економічного розвитку Києва

Інформаційно-аналітична система «Іноземні інвестиції».
Впровадження: Головне управління економіки та інвестицій

 Інформаційно-комп’ютерна технологія та база даних «Показники міста».

Впровадження: Головне управління економіки та інвестицій

Інформаційно-комп'ютерна технологія формування програм капітальних вкладень м. Києва та їх виконання; база даних цих програм (інформаційна система «Будівельний комплекс»).

Впровадження: Головне управління економіки та інвестицій

База даних доручень виборців депутатам Київради та результатів виконання (система «Доручення виборців»).

Впровадження: Головне управління економіки та інвестицій

Інформатизація розвитку підприємництва у Києві

Інформаційно-аналітична система розвитку підприємництва у м.Києві
Впровадження: Головне управління економіки та інвестицій

Районні інформаційно-аналітичні системи суб'єктів підприємницької діяльності (в 10 районних у м. Києві державних адміністраціях).
Впровадження: 10 районних у м. Києві державних адміністрацій

Інформатизація діяльності апарату Київської міської державної адміністрації

Система єдиного електронного документообігу Київської міської державної адміністрації (ІС «Електронний документообіг Київської міської державної адміністрації»).

Впровадження: структурні підрозділи апарату виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) та майже 70 установ і організацій міста, в тому числі:

Головне управління комунальної власності м. Києва;

Головне управління житлового господарства;

Головне фінансове управління;

Головне управління економіки та інвестицій;

Головне управління транспорту та зв’язку;

Головне управління земельних ресурсів.

Інформаційна система реєстрації та контролю за виконанням звернень громадян.

Впровадження: структурні підрозділи апарату виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації); 10 районних у м. Києві державних адміністрацій; Київська міська рада; САLL-центр (Інформаційно-довідкова служба київської міської влади).

 Автоматизована система обліку, зберігання та контролю за виконанням розпорядчих документів Київської міської державної адміністрації та Київради.

Впровадження: структурні підрозділи апарату виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації).Інформаційна система «Нагороди».

Впровадження: структурні підрозділи апарату виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації).

 Програмне забезпечення та база даних Інтегрованого банку даних «Житлофонд міста Києва».

Впровадження: Головне управління житлового господарства;
структурні підрозділи апарату виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації).

Автоматизована системи аналізу фінансово-господарської діяльності апарату Київської міської державної адміністрації.

Впровадження: структурні підрозділи апарату виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації).

Автоматизована система аналізу фінансово-господарської діяльності бюджетної організації.

Впровадження: Київрада; апарат виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації);

Головне фінансове управління;

Головне управління з питань регуляторної політики та підприємництва;
Головне управління економіки та інвестицій;

Головне управління комунальної власності м.Києва;

Головне управління ритуальних послуг;

Головне управління у справах захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС.

 Інформаційна технологія обліку засобів обчислювальної техніки та комп’ютерних програм.

Впровадження: Головне фінансове управління.

Висновки до 2 розділу

Аналізуючи результати моніторингу загалом, можна зробити висновок про певні досягнення та проблеми. Серед позитивних змін слід зазначити те, що протягом 2008 року спостерігалось зростання кількості веб-сайтів районних державних адміністрацій та послуг рівня односторонньої взаємодії веб-сайтів органів виконавчої влади.

Покращився стан висвітлення інформації на вимогу постанови Кабінету Міністрів України від 04.01.2002 № 3 "Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади".

На сайтах багатьох органів виконавчої влади діють розділи, призначені для надання інформації про адміністративні послуги, інвестиційні об'єкти, їх характеристики, механізми залучення коштів для інноваційного інвестування підприємств.

До проблемних моментів можна віднести, передусім, недостатню поінформованість виконавців звітів у деяких органах виконавчої влади, через які неможливо зробити однозначні висновки про надання послуг юридичним та фізичним особам на основі використання електронної інформаційної системи "Електронний Уряд".

Шляхом вирішення зазначених проблемних моментів є підвищення обізнаності працівників підрозділів, відповідальних за роботу веб-сайтів, органів виконавчої влади, у питаннях, пов'язаних із системою "Електронний Уряд", посилення уваги до виконання звітів.

РОЗДІЛ 3 ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

 

3.1 Теоретичне обґрунтування оптимізації становлення і розвитку інформаційного суспільства в Україні

 

На шляху побудови інформаційного суспільства Україна може ефективно скористатися передовим світовим досвідом, зокрема країн Європейського Союзу та Китаю. Екстраполюючи ці моделі на наше суспільство, потрібно надати їм національного характеру, підрахувати, зважаючи на менталітет українського народу, сучасне становище народного господарства, можливі помилки та позбавитися від негативу.

Розглянемо основні напрямки оптимізації, становлення і розвитку інформаційного суспільства в Україні і у Київі. Прискорення цього процесу може відбуватися за умови реалізації таких заходів.

Перш за все, необхідна розробка та реалізація комплексної державної стратегії інформаційного суспільства, яка передбачала б реалізацію заходів, спрямованих на розвиток інформаційного суспільства в політико-правовій, економічній, соціальній, культурній, технологічній галузях. Одним з найважливіших шляхів оптимізації розвитку інформаційного суспільства в Україні виступає удосконалення інформаційного законодавства України. Дійсно, за роки незалежності в Україні на шляху розбудови інформаційного суспільства певні позитивні зрушення сталися перш за все у сфері інформаційного законодавства. Так, були прийняті Закони України “Про Концепцію Національної програми інформатизації” та “Про Національну програму інформатизації”, “Про телекомунікації”, “Про електронний документ і електронний документообіг”; Указ Президента України “Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та широкого доступу до цієї мережі в Україні”. Розроблено проекти “Інформаційного кодексу України” і програми “Електронна Україна” та ін. Загалом процес інформатизації в Україні регулюється майже 150 законодавчими актами [41, с. 75-76].

Для прискорення економічного розвитку України і створення інформаційного суспільства було розроблено проект довгострокової державної програми “Електронна Україна”, що має на меті розвиток Інтернет-індустрії та створення сучасних засобів зв’язку, передусім – Інтернету, на всіх рівнях державного управління – від Уряду до місцевих адміністрацій, перехід усіх державних структур на електронний документообіг, об’єднання локальних державних мереж у єдину мережу, доступ державних службовців до Інтернету. Однак Кабінет Міністрів вже двічі відправляв її на доопрацювання. Висловлюючи повагу її розробникам, не можна не зазначити, що цей проект також не є досконалим. Основна його вада полягає у відсутності чітко поставлених стратегічних цілей, узгодження з існуючими програмами соціально-економічного розвитку країни. Також програма не спрямована на законодавчі, економічні та інституційні зміни, які конче необхідні для розвитку інформаційного суспільства. “Власне, Програма є набором технологічних проектів, якому цілком підійшов би статус частини “Плану дій”, розробленого на основі ширшого стратегічного документа, але не самого такого документа. Тому навіть у разі прийняття законопроекту “Електронної України” у теперішньому вигляді вона швидше за все буде приречена поділити долю багатьох інших програм, які були прийняті в Україні без помітних практичних наслідків”, - зазначає А.В. Колодюк [48, с. 31-32].

Зокрема, основні напрямки державної політики у сфері телекомунікації свого часу були розроблені без урахування реальних ринкових відносин, без комплексного підходу до їх реалізації і отже вже не відповідають умовам сьогодення. Важливою проблемою залишається певна неузгодженість і несистемність вітчизняної правової політики в інформаційній сфері. Як відзначають українські дослідники, значна кількість законодавчих актів ухвалюється з метою вирішення певних тактичних завдань, задоволення кланових інтересів, часто без урахування стратегічних орієнтирів та реальних українських умов [8; 50; 10].

Недоліки українського інформаційного права пояснюються тим, що, по-перше, часто правова база створювалась у стислі терміни; по-друге, правові акти створювались різними законотворчими установами. Багато із названих актів мають різну юридичну силу, деякі з них поширюються на різні суб’єкти правовідносин. Багато із напрямів інформаційного права не мають достатнього нормативного забезпечення. Все це вимагає подальшого розвитку та вдосконалення цієї галузі права.

Для формування адекватного інформаційного законодавства необхідно забезпечити, перш за все, вироблення загальної стратегії інноваційного розвитку, в рамках якої виробляються закони; вивчення досвіду розвинених країн та міжнародних вимог до сфери інформатизації; визначення проблем інформаційного суспільства та усунення їх за рахунок систем регулювання; аналітичне забезпечення законодавчих ініціатив; а також публічність законодавчого процесу.

Слід зазначити, що нормативно-правове забезпечення сфери інформаційних відносин потребує подальшого розвитку і вдосконалення, зокрема, питань: розробки концепції інформативного законодавства України, яка регулюватиме послідовність підготовки відповідних нормативно-правових актів, їх склад та змістовні вимоги до цих документів, пропозиції щодо внесення змін до цивільного, адміністративного і кримінального законодавства, пов’язаних з урахуванням розробки проекту інформаційного кодексу, проектів законів; формування, використання, зберігання та поширення національних інформаційних ресурсів; заходів підтримки вітчизняної індустрії програмного забезпечення; обміну інформацією в електронному вигляді, насамперед, ведення електронного документообігу, надання офіційного статусу електронному документу; посилення стану інформаційної безпеки, захисту державних інформаційних ресурсів, захисту персональних даних; створення єдиної системи стандартів з інформаційних технологій, узгодження нормативно-правової бази України з нормами міжнародного права сертифікації засобів інформатизації та інше. Розв’язання цих проблем сприятиме подальшому розвитку потенціалу України у сфері інформаційних технологій та подальшої інтеграції до світового інформаційного співтовариства [10].

Таким чином, аналіз законодавства свідчить, що в Україні створено основи інформаційного права. Разом з тим, якість нормативно-законодавчого забезпечення інформаційної сфери потребує поліпшення. Причому основним завданням реформи інформаційного законодавства повинно бути не механічне зведення до купи чинних нормативно-правових актів, а гармонізація норм через узгоджені методи провідних галузей конституційного, адміністративного, цивільного, трудового та кримінального права.

Україна сьогодні стоїть перед необхідністю концептуально осмислити впровадження інформаціонального способу організації життєдіяльності суспільства. Це означає, що стратегія формування основ інформаційного суспільства має розглядатися в контексті загальних стратегічних пріоритетів соціального, економічного й інституційного розвитку країни, як органічний складник масштабних перетворень у суспільстві та у владних інститутах.

Як відомо, розвиток інформаційного суспільства можливий лише на основі комплексного підходу, який включає стратегічне бачення інформатизації суспільства, чіткі пріоритети цієї інформатизації, координується із наявними соціально-економічними, політичними та культурними умовами держави й міжнародною практикою та пов’язується із розвитком економіки й країни в цілому. Розробка такого підходу можлива лише за рівноправної участі трьох секторів (держави, приватного капіталу та громадянського суспільства), за умови наявності реалістичних цілей та політичної волі. Як правило, це бачення викладається в основоположних документах, що мають назву національних стратегій (політик) інформаційного розвитку [76].

На основі стратегії розвитку інформаційного суспільства має бути розроблений план дій з урахуванням пропозицій громадського сектору, бізнесових, наукових кіл України та міжнародних організацій, конкретних заходів щодо реалізації стратегії.

Серед різних спроб створення стратегій особливий інтерес являє проект Національної Стратегії розвитку інформаційного суспільства України, розроблений Робочою Групою “Електронна Україна” за допомогою Міжнародного фонду “Відродження” і Фонду “Інформаційне Суспільство України” [31].

Завдання у процесі розробки даного проекту полягало у формуванні стратегічного бачення розвитку інформаційного суспільства в Україні. Громадська Робоча Група “Електронна Україна” спробувала, врахувавши помилки та досвід попередників, представити свій проект Стратегії, який відбив би сучасні вимоги до документу такого статусу і в той же час був би вільний від вузькокорпоративних та скороминущих інтересів. Головним завданням розробки такої стратегії “Електронна Україна” вважала зміну самого погляду на соціально-економічний розвиток суспільства. Пріоритетом, на думку авторів проекту, повинен стати розвиток в першу чергу людського капіталу, до якого також входить капітал інтелектуальний. У той же час мова йдеться про розвиток усіх сфер, а не якогось одного сектору економіки. Нарешті, при розробці проекту Стратегії автори намагалися максимально врахувати вимоги вітчизняних і міжнародних документів та об’єктивну потребу об’єднання інтересів держави, бізнесу та суспільства [74].

У межах кожного окремого напрямку Стратегії, а саме: інформаційного, економічного, технологічного, громадського, інноваційного, освітнього та юридичного, було налагоджено консолідовану співпрацю між представниками трьох секторів (державного, приватного та громадського), а також з представниками наукових кіл. Ці події проходили у форматі круглих столів, відкритих дискусій, робочих зустрічей, а також обговорення проекту Стратегії в рамках проведення І стадії Всесвітнього Самміту з питань Інформаційного Суспільства й інших міжнародних конференцій.

Проект Стратегії складається з чотирьох компонентів:

-    створення відповідного економічного, а також інституціонального режиму, що сприяє розширенню й ефективному використанню локальних і глобальних знань у всіх секторах економіки, зміцнює розвиток підприємництва і здатний адаптувати і розвивати економічні та соціальні трансформації;

-    створення суспільства грамотних, універсальних і творчих індивідів, здатних прийняти виклик навчання протягом життя;

-    побудова динамічної інформаційної структури, а також конкурентного й інноваційного сектору економіки, що стимулює присутність розходження ефективних і конкурентноздатних інформаційно-комунікаційних послуг і інструментів відкритого доступу. Мається на увазі не тільки високоякісна інформація або комунікаційні технології, але й інші базисні елементи самодостатнього інформаційного суспільства, наприклад ЗМІ, комп’ютери, а також інші засоби збереження, обробки і використання інформації;

-    створення ефективної інноваційної системи, включаючи фірми, наукові і дослідницькі центри, університети, а також інші організації, здатні сприяти розвитку економіки знань, адаптувати дану тенденцію до локальних особливостей і використовувати її як ресурс для створення нових продуктів, послуг і нових шляхів ведення бізнесу [31].

Особливо цікавим у даному проекті Стратегії, на нашу думку, є слушно запропонований її авторами такий аспект політико-правового напряму оптимізації інформаційного суспільства в Україні, як удосконалення інституційного забезпечення. Дійсно, створення нормативно-правових та інституційних передумов розвитку галузі інформаційного суспільства є фундаментальним завданням, оскільки саме з моменту досягнення позитивних результатів у цьому напрямку розпочнеться консолідований, ефективний розвиток усіх складових процесів інформаційного суспільства.

З метою підвищення ефективності реалізації діяльності інституційної системи для розвитку інформаційного суспільства та сфери інформаційно-комунікаційних технологій у проекті Стратегії слушно пропонується: забезпечити створення дорадчо-консультативного органу при Президентові України, покликаного стати консолідованою платформою в Україні для налагодження суспільного діалогу між усіма зацікавленими сторонами у побудові інформаційного суспільства, а також створення міжвідомчої координаційної Ради з питань інформаційного суспільства на чолі із віце-прем’єр-міністром, метою якої було б формування інформаційної політики та реалізація рішень через обов’язкове виконання його членами ради – міністрами (до складу Ради повинні входити основні міністерства, комітети, відомства, в межах компетенції яких можливою є реалізація інформаційної політики). У перспективі передбачається створити Міністерство Інформаційного Суспільства, яке стало б основним державним органом, відповідальним за розробку і проведення державної політики щодо розвитку інформаційно-комунікаційних технологій та інформаційного суспільства, в тому числі за виконання плану дій щодо інмплементації цієї стратегії [31].

Наступним заходом політико-правового напрямку оптимізації розвитку інформаційного суспільства в Україні є впровадження та максимальне використання переваг системи “електронного уряду” як важливого фактору демократизації в державі, підвищення рівня взаємної довіри громадян, держави та бізнесу, якості та прозорості державних послуг.

Створення системи “електронного уряду” має забезпечити підвищення якості, ефективності управлінських процесів у державі, а також сприятиме налагодженню шляхів взаємодії державних органів з громадянами, приватним сектором та між собою [76].

Система “електронного уряду” в Україні повинна бути орієнована на: надання урядових послуг без обмежень шляхом створення національної та регіональних мереж громадських пунктів доступу до інформаційно–комунікаційних технологій і ресурсів; максимально ефективне управління процесами у державі шляхом автоматизації відносин між державними установами на різних рівнях; зменшення рівня бюрократизації та корумпованості шляхом поступового переведення відносин між громадянами, підприємствами та державними органами в електронний формат; підвищення якості надання державних послуг шляхом створення “електронних альтернатив”, проведення операцій з громадянами та підприємствами: реєстрації, ліцензування, сертифікації, накладення штрафних санкцій, оподаткування, проведення виборів, оплати платежів та ін.; підвищення ефективності документообігу та комерційних операцій шляхом використання системи електронного документообігу та електронного цифрового підпису на основі чинного законодавства та ін.

Ще одним важливим напрямком оптимізації розвитку інформаційного суспільства у Київі є створення сприятливого економічного середовища. Причому мова тут повинна йти не тільки про державну підтримку сектора інформаційно-комунікативних технологій, але і про створення економічної мотивації й інституційного забезпечення для масштабного й ефективного використання інформації і знань у всіх секторах економіки, стимулювання підприємництва і підвищення конкурентноздатності української економіки.

Інформаційне суспільство - це, насамперед, інформаційна економіка, заснована на знаннях. Однак ставити перед собою вузьке завдання підтримки одного тільки інформаційного сектора – економіки − заздалегідь прирікати себе на неуспіх. Безперечно, сектор інформаційно-комунікаційних технологій є серцевиною “нової економіки”. Але безпосередня підтримка розвитку інформаційно-комунікаційних технологій не в змозі здійснити кардинальні структурні зрушення у напрямку формування інформаційного суспільства. Економіка є цілісним організмом, і повноцінний розвиток сектору інформаційно-комунікаційних технологій можливий, лише якщо він включений до цього організму, зв’язаний тисячами ланцюгів з іншими галузями економіки та сферами суспільного життя.

Стратегія створення в Київі економічних основ інформаційного суспільства та стимулювання розвитку бізнесу у сфері інформаційно-комунікаційних технологій, на думку фахівців, повинна концентруватися перш за все на створенні економічного середовища, сприятливого для інноваційної діяльності та впровадження інформаційно-комунікаційних технологій в усіх сферах економіки та суспільного життя. Суть стратегії полягає в тому, щоб державна політика стимулювання розвитку інформаційно-комунікаційних технологій була б передусім спрямована на перетворення впровадження та використання цих технологій на предмет безпосереднього інтересу споживачів, виробників та інвесторів. Це дозволить перетворити інформаційно-комунікаційні технології з відокремленої, нехай навіть такої, що швидко розвивається, частини національної економіки на органічну складову національної економічної системи.

Стратегія економічних перетворень має містити заходи щодо формування засад інноваційного розвитку та формування інформаційного суспільства і бути спрямованою: по-перше, на виконання заходів, які сприятимуть підвищенню пропозиції товарів і послуг сфери інформаційно-комунікаційних технологій, поліпшенню якісних характеристик вітчизняного науково-технологічного потенціалу; по-друге, на заохочення попиту суб’єктів національної економіки на інформаційні продукти, створення сприятливих умов для їхнього впровадження у виробничу діяльність та побут населення; по-третє, на заохочення інвестицій в інформаційний сектор економіки і впровадження елементів інформаційно-комунікаційних технологій до традиційних галузей економіки і сфер життя.

Не менш важливим є створення умов для реалізації вітчизняними підприємствами наступальної стратегії на зовнішніх ринках, підтримки конструктивної конкуренції на внутрішньому ринку, яка заохочуватиме підприємства до інноваційної діяльності. Принципово важливим є збереження фінансової спроможності суб’єктів господарювання до здійснення бізнесу у сфері виробництва та впровадження продукції інформаційно-комунікаційних технологій, насамперед, завдяки розширенню їхніх ринків збуту, зниження податків і собівартості продукції, збільшення прибутків, освоєння сучасних фінансових інструментів, державне стимулювання, спрощення кредитної політики в сфері інформаційно-комунікаційних технологій, створення сприятливого правового середовища, стимулювання капіталовкладень у реконструкцію, оновлення і створення інфраструктури виробництва та використання інформаційно-комунікаційних технологій. Тому стратегія створення в Україні економічних засад інформаційного суспільства повинна передбачати комплекс заходів у податковій, бюджетній, грошово-кредитній, інституційній сферах і заходів щодо розвитку людського капіталу та залучення іноземних інвестицій.

Наступний напрямок оптимізації – технологічний, а саме, розбудова інформаційної інфраструктури. Він є тісно пов’язаний з економічним і політичним напрямками оптимізації розвитку інформаційного суспільства України. Головним технологічним завданням розвитку українського інформаційного суспільства є створення сучасної технологічної бази національної інформаційної інфраструктури, конкурентної та інноваційної інформаційної галузі, яка буде забезпечувати швидке поширення ефективної та конкурентоспроможної інформації й надавати широкі комунікативні можливості для усіх прошарків суспільства [53].

Як зазначають інформаційно-аналітичні матеріали до парламентських слухань з питань розвитку інформаційного суспільства в Україні, основними проблемами розвитку сфери телекомунікацій в Україні слід вважати: відставання від значної частини країн світу, у тому числі і від країн СНД, за рівнем забезпечення населення і підприємств інтерактивними телекомунікаційними послугами (телефонними та, особливо, Інтернет); значна нерівномірність забезпечення засобами телекомунікацій населення, малих та середніх підприємств по території країни – забезпеченість в сільських і гірських районах у 2-3 рази нижче середньої по країні; моральна та фізична зношеність значної частини (близько 70%) стаціонарних мереж, труднощі з реалізацією єдиної технічної і інвестиційної політики в сфері телекомунікацій де існує велика кількість операторів мереж і провайдерів послуг, наявність значного незадоволеного попиту населення і підприємств на телекомунікаційні послуги, особливо на сучасні їх види, відсутність державної стратегії щодо розвитку телекомунікацій та інформаційних технологій, слабка реалізація політики протекціонізму державних інтересів на ринку телекомунікацій, відсутність державної інноваційної та інвестиційної політики щодо телекомунікацій та інформаційних технологій, недостатня діяльність держави щодо розвитку системоутворюючих елементів інфраструктури телекомунікацій та інформаційного суспільства.

Серед заходів соціального напрямку оптимізації розбудови інформаційного суспільства в Україні перш за все необхідно відзначити розвиток і лібералізацію засобів масової інформації. Саме засоби масової інформації сьогодні відіграють особливу роль у розвитку інформаційного суспільства. Вони формують громадську думку, а це робить їх зручним механізмом для впровадження у свідомість населення України ідей інформаційного суспільства. До традиційних функцій засобів масової інформації в цьому контексті додаються специфічні, зокрема утвердження цінностей громадянського суспільства та свободи слова, усвідомлення населенням необхідності та бажаності змін, що пов’язані з переходом України до інформаційної стадії розвитку, формування психологічної готовності до активної участі в цих змінах, формування в суспільстві свідомості політичного та культурного плюралізму, удосконалення системи демократизації та плюралізму думок тощо.

Позиції українських засобів масової інформації в сучасному українському суспільстві є незадовільними, перш за все з причини економічної уразливості. Це призводить до того, що абсолютна їх більшість є політичними проектами для просування партійних ідей та “чорного піару” проти супротивників. Діяльність мас-медіа може мати негативні наслідки: “руйнації соціуму”, знищення усталених звичаїв, традицій, звичних зв’язків між людьми; можливість маніпулювання громадською думкою через скеровування тематики мас-медійного потоку; пропаганду ненависті та ворожнечі; порушення авторських та суміжних прав; сфальсифіковані та наклепницькі повідомлення; низький рівень професіоналізму журналістів; безконтрольність змісту певних електронних видань та інше [69].

Проте позитивні аспекти діяльності мас-медіа в нових умовах набагато переважають ці ризики. Інтернет-простір надає матеріалам медіа додаткову актуальність, оперативність, універсальність, відносну анонімність, одночасність надходження до аудиторії. Інтернет-медіа мають додаткові переваги перед традиційними медіа, а саме: можливість вільного вибору часу користувачем, можливість повторного використання, одержання/передачі інформації фактично одночасно з подією, глобальне поширення інформації, інтерактивність - активний двосторонній зв’язок між комунікатором і реципієнтом, який сам у будь-який момент стає комунікатором, широке використання можливостей мультимедіа, відсутність самого поняття накладу або замкненої аудиторії, простота в обробці та поширенні інформації, надширокі можливості у виборі змісту. Інтернет-медіа не потребують великої кількості ресурсів, забезпечують більший політичний плюралізм та культурне розмаїття.

Для виконання засобами масової інформації функцій у справі розбудови інформаційного суспільства в Україні держава повинна постійно опікуватися їх розвитком через впровадження прогресивного законодавства, заохочення конкуренції, контроль за процесами концентрації власності на медіа; сприяння доступу нових компаній на ринок мас-медіа; забезпечення технічних можливостей доступу до Інтернету для всього населення, інтеграції в Інтернет-простір усіх верств населення, запобігання формуванню інформаційної нерівності та відсталості; дотримання свободи слова та самовираження; розробки системи грантів для підтримки суспільних українських Інтернет-медіа та забезпечення інтересів держави в них; заохочення інвестицій у створення Інтернет-медіа; сприяння переходу традиційних медіа до паралельного розміщення електронних версій матеріалів в Інтернеті та ін. Отже держава відіграє провідну роль в цьому напрямку розбудови інформаційного суспільства в Україні.

Наступний напрямок оптимізації – створення загальнодоступних інформаційних ресурсів − пов’язаний з культурною сферою і передбачає: створення максимально повної бази культурної, науково-технічної економічної інформації в електронній формі, збереження культурної спадщини України шляхом електронного документування, збереження і розміщення інформації закладів культури України в Інтернеті тощо.

Не менш важливим заходом культуротворчого напрямку оптимізації розвитку інформаційного суспільства є збереження культурного розмаїття та самобутності України як умови розвитку інформаційного суспільства на основі діалогу між культурами. Щодо цього необхідно стимулювати органи державного управління розробляти політику в галузі культури для сприяння виробництву культурного, освітнього і наукового змісту та розвитку на місцевому рівні галузей культури, що відповідають мовним і культурним потребам користувачів. Необхідно, аби бібліотеки, архіви, музеї й інші установи культури в інформаційному суспільстві могли б повною мірою виконувати свою функцію постачальників змісту, у тому числі традиційних знань.

Серед інших напрямків оптимізації розвитку інформаційного суспільства в Україні необхідно також назвати забезпечення інформаційної безпеки, стимулювання інноваційних технологічних розробок в сфері інформаційно-комунікаційних технологій і традиційній індустрії, зокрема, міжнародні співтовариства тощо, але зважаючи на їх досить значне аналітичне осмислення, в межах даної роботи розгляд названих напрямків не є доцільним.

Отже, розвиток інформаційного суспільства в Україні можливий лише на основі комплексного підходу, що включає стратегічне бачення інформатизації суспільства, чіткі пріоритети цієї інформатизації, координується із наявними соціально-економічними, політичними та соціально-культурними умовами держави й міжнародною практикою, пов’язується із розвитком економіки й країни в цілому. Розробка такого підходу бачиться можливою лише за участі трьох секторів: держави, приватного капіталу та громадянського суспільства, а також - за наявності реалістичних цілей та політичної волі.

 

3.2 Особливості становлення українського інформаційного суспільства

Становлення інформаційного суспільства в Україні набуває все більшої актуальності і є запорукою інноваційного демократичного розвитку й інтеграції країни в європейську співдружність, входження у світовий інформаційний простір.

Як відомо, у даний час Україна вирішує двоєдине завдання: завершення переходу від тоталітарної до демократичної політичної системи з метою створення демократичної, соціальної, правової держави, як це визначено в Конституції України, і перехід від індустріального суспільства до інформаційного суспільства. Хоча умови цих двох завдань різні, мета їхнього рішення практично одна, тому що в сучасній філософській і політологічній науці, а також в офіційних міжнародних програмних документах, інформаційне суспільство ототожнюють із суспільством демократичним, у якому інформація й інформаційні технології служать не тільки економічному і технологічному розвитку, але і забезпеченню свобод і прав громадян.

Зв’язок між розвитком демократії і побудовою інформаційного суспільства фіксується в Окінавської Хартії Глобального інформаційного суспільства, “Декларації принципів” і “Плані дій” Всесвітнього Самміту з питань інформаційного суспільства [28].

Інформаційне суспільство є тим середовищем, у якому ефективно реалізуються цінності громадянського суспільства. На відміну від інших, інформаційне суспільство – це тип суспільства рівних можливостей, доступних для кожного, скрізь і будь-коли.

Провідні держави світу зайняли активну позицію щодо формування нового типу соціальної організації. Вони визначили політику і сформулювали стратегію його побудови і розвитку. До цього процесу прилучилася Україна як держава, що задекларувала свій розвиток на основах демократії.

Постановка проблеми формування інформаційного суспільства особливо актуальна для країн, що знаходяться в перехідних умовах, у тому числі і для сьогоднішньої України, у якій відбуваються процеси становлення загальної державності, апробуються нові моделі соціального керування, спрямовані на посилення взаємодії суспільства і влади. Без нарощування комунікативних процесів, що забезпечують посередницьку місію між суспільством і державою і здійснюють доступ громадян до інформації, яка дозволяє приймати зважені, соціально значущі, політичні рішення, а головне – формувати “людину демократичну” (що має відповідальність, прагнення до волі, самостійність, самодостатність, законослухняність, повагу до прав і свобод інших громадян, громадянськість, ініціативність), неможливе формування демократичного інформаційного суспільства, основу сили якого складає не насильство чи багатство, а ефективність взаємодії влади з громадськістю, високий рівень розвитку системи соціального контролю і здатність держави з мінімальними витратами вирішувати соціально-політичні проблеми з максимальною користю для найбільшого числа громадян.

Становлення державності в Україні потребує формування власного інформаційного простору, а зі вступом до міжнародного й європейського правового простору важливою є інтеграція України до світового інформаційного простору, оволодіння сучасними інформаційними технологіями.

Україна, як і інші країни, що утворилися на території пострадянського простору і знаходяться в перехідних умовах, переживає сьогодні один з найбільш значущих періодів власної історії – період переходу від індустріального суспільства до суспільства постіндустріального чи інформаційного, який безпрецедентно у світовій історії збігся ще з одним “переходом” - від суспільства тоталітарного до суспільства демократичного. Сучасне українське суспільство знаходиться в специфічних умовах соціального буття – умовах трансформації. Саме цей фактор поряд із впливом глобальних інформаційних тенденцій є вирішальним під час формування і розвитку інформаційного суспільства України, а також інших країн – республік колишнього Радянського Союзу [39].

Більшість авторів, що досліджують посттоталітарні системи, акцентують увагу на їхній найважливішій характеристиці – транзитивності, перехідності. Так, Н. Смелзер характеризує посттоталітарні системи як суспільства, що знаходилися на етапі соціального зрушення, у фазі соціальних і культурних змін [50, с. 61]. Причому, поняття перехідності необхідно розуміти не як просту номінацію етапу трансформації соціуму, а як особливий стан системи, що має самодостатні значення. З позиції соціально-філософського аналізу перехідним можна назвати такий стан соціальної системи, при якому у результаті раптових (різких) змін на макросоціальному рівні при досить малих змінах на мікросоціальному рівні відбувається порушення її рівноважного стану, що викликає потребу в перетворенні основних сфер суспільства для досягнення нової просторово-часової упорядкованості [39].

Перехідність посттоталітарних соціумів, їхня гранична динамічність і багатоваріантність розвитку припускає і невизначеність, динамічність їхніх якісних характеристик, і відповідно, невизначеність і динамічність інформаційного суспільства, що формується і розвивається за таких умов. Тому досить складно дати чіткі, визначені характеристики по всіх основних критеріях, що відповідали б усім можливим варіантам трансформації конкретних посттоталітарних соціумів. Як правило, основні характеристики цих систем являють собою комбінацію сутнісних рис як тоталітаризму, так і демократії. Причому елементи і принципи старої тоталітарної системи, що руйнується, і нової, що постає, не просто співіснують, а знаходяться в стані зіткнення, конфлікту.

Стан невизначеності, нестабільності процесу переходу від політичної системи одного типу до політичної системи іншого типу багато дослідників називають станом дезорганізації, хаосу. Посттоталітарні соціуми втратили традиційні інститути статусно-рольової соціальної ідентифікації і потрапили в стан “хаосу”, “дезорганізації” чи, за висловом Г. Мамардашвілі, у стан “після хаосу”, “життя після смерті” [6, с. 163-165]. Те, що відбувалося і відбувається в посткомуністичних країнах, дійсно являє собою хаотичний розпад традиційних суспільств, розкладання їх на безліч світів, що взаємоперетинаються, автономно існують. У цих дезорганізованих “світах” соціальні цінності, норми, зразки поведінки починають орієнтуватися на принципово іншу систему відліку, ніж у традиційному, “попередньому” суспільстві [12]. За таких умов частина суб’єктів суспільства виявляється здатною пристосуватися до нових соціальних цінностей і норм, одержати новий соціальний статус і місце в економічній і політичній структурі, що формується. Інша, як правило, більша частина, не в змозі чи не бажає приймати нові соціальні цінності, норми і зразки поведінки. Таким чином, в умовах швидкої трансформації соціуму одні шари і групи одержують пріоритетний розвиток, а інші втрачають своє колишнє значення.

Процеси трансформації в перехідних суспільствах мають суперечливий характер. Люди по-різному оцінюють ситуацію в країні і перспективи її розвитку. Відсутність загальновизнаного ціннісно-нормативного комплексу призводить не тільки до анемії, але і до серйозних розбіжностей між різними соціальними групами щодо цілей і засобів розвитку українського суспільства.

Сучасна ситуація в українському суспільстві характеризується зростанням соціальної напруженості. Про це свідчить зростання незадоволення і розчарованості в суспільстві, занепокоєння й агресивності, криза довіри до партій, ідей, владних структур, зростання злочинності, соціальна поляризація, що стрімко поглиблюється, збільшення маргінальності.

Наприкінці минулого року більш 57% опитаних українців заявили, що соціально-політична ситуація в Україні в 2008 р. погіршилася, і тільки 14% відзначили поліпшення (дані соцдослідження, проведеного Міжнародним фондом виборчих систем IFES при фінансуванні Агентства США з міжнародного розвитку). При цьому 83% указали, що незадоволені економічною ситуацією в країні. Аналогічні результати одержав і Національний інститут стратегічних досліджень при Президенті України: 15,9% українців вважають, що їхнє життя в 2007р. трохи покращилося, для 23,7% - погіршилося, для 13,6% - стало трохи гірше, а для 45,2% - не змінилося [31]. Крім того, прискорення соціальної напруженості виражається в стурбованості, страху, агресивності й анемії населення, зростанні конфліктних відносин між різними віковими й етнічними групами.

З іншого боку, поруч з цим відбуваються і такі процеси, як зростання підприємницької активності населення, інтенсифікація соціально-економічних обмінів, збільшення кількості й активізація численних економічних і політичних асоціацій, об’єднань і організацій, зростання різноманітних форм політичної належності, активізація громадської думки, а також виникнення соціально-політичної толерантності і терпимості в суспільних відносинах.

Ці протилежні і суперечливі тенденції знаходяться в стані хиткої рівноваги, при цьому час від часу спостерігається ескалація соціальної напруженості [14].

Описані тенденції в сучасному українському соціумі можна пояснити за допомогою наступної характерної риси перехідного суспільства. Однією з найбільш драматичних загальних рис, яких поєднують практичні моделі трансформації всіх посттоталітарних соціумів, є те, що вони реалізуються в умовах перманентної кризи цих систем. Корені цієї кризи, що деякі дослідники називають “кризою перетворень” [13, с. 22], інші “перехідною кризою”, криються в кризі старої тоталітарної системи і проростають з визрілих в її надрах соціальних суперечностей. Масштаби цієї кризи тоталітаризму уможливлюють відносно легкий і швидкий крах соціальної системи, що існувала, але саме ці обставини – найбільша перешкода на шляху перетворень.

Крах тоталітарного режиму, проведення відносно вільних демократичних виборів лише частково усунули проблеми в суспільній сфері і створили передумови для проведення реформ. Однак багато труднощів залишилися, тому що криза охопила не тільки колишню політичну систему, але і все суспільство в цілому, а в сфері економіки посткомуністична криза, пов’язана з транзитом закритої командної системи у відкрите ринкове господарство і з кризою системи керування, не тільки не послабшала, але навіть поглибилася.

Серед особливостей прояву трансформаційної кризи в країнах, що знаходяться в перехідних умовах, дослідники виокремлюють: 1) поглиблення суперечностей між виконавчою і законодавчою гілками влади, відсутність в обох реалістичної концепцій виходу з кризи; 2) банкрутство в ряді країн обраного курсу реформ; 3) критичне зниження граничних рівнів суспільної моральності; 4) зубожіння і політична апатія населення; 5) зростання місницьких інтересів, що загрожує цілісності країни; 6) зростання частки тіньової економіки, зростання злочинності, криміналізація суспільства [16, с. 3-5]. На жаль, фактично всі ці особливості прояву трансформаційної кризи більш-менш притаманні сучасній Україні.

Важливою рисою транзитивного соціуму є особлива роль державних органів у здійсненні перехідних реформ. Необхідність державного втручання в громадське життя, у тому числі й у формування інформаційного суспільства, у сучасному суспільствознавстві – аксіома. За відсутності вільної ринкової економіки, що запускає саморегулюючі механізми, а це часто характерно для країн, що знаходяться в перехідних умовах, не існує іншого способу керування перехідними процесами як за допомогою державного регулювання. Як справедливо відзначає С. Сулакшин, “спроба прибрати в перехідний період державний контроль і керування призводить до різко нестаціонарних, вибухових процесів, у кінцевому підсумку – до руйнування системи” [16,с.63]. Ступінь же державного регулювання, його оптимальність повинна визначатися багатьма факторами: рівнем розвитку ринкової економіки, зрілістю громадянського суспільства, укоріненням демократії і т. ін.

Відзначимо, що проблема державного контролю, у тому числі й інформаційної сфери, в Україні і багатьох інших перехідних суспільствах ускладнюється кризою системи керування, а саме спробою впровадження інноваційних змін засобами старих форм керування. Необхідно створити в суспільстві інституціональну можливість здійснювати політику засобами сучасних управлінських технологій, і тоді можна буде зробити реальний крок до побудови інформаційного суспільства.

Наступною особливістю перехідних країн, у тому числі й України, є їхній комунікативний характер. Так, основою соціальної структури посттоталітаризму, на думку дослідників транзитивних соціумів Ю. Хабермаса, Н. Лумана і їхніх послідовників [12; 19; 20], є безпосередня комунікація суб’єктів, що і відрізняє перехідні системи (суспільства постмодерну) від традиційних, структурованих соціумів (суспільств модерну), де така комунікація опосередковується інстутиційно і структурно.

Слід зазначити, що поширена комунікація є необхідною складовою демократичного інформаційного суспільства завдяки можливості побудови взаємного зв’язку між народом і владою. Інформаційна демократія передбачає вільний обмін інформацією, що є основою широкого залучення громадськості до політичних процесів. Рівень участі громадян у політичному житті зростає в міру зміни політики уряду від простого надання інформації населенню до зваженої політики з оцінкою виконавчої діяльності, забезпечення зворотного зв’язку, до структурних консультацій і широкого публічного діалогу (на основі адекватного сприйняття, пошуку загальних позицій, досягнення згоди), до партнерства й обопільної відповідальності під час прийняття рішень [47; 76].

Процес трансформації українського суспільства – складний і довгостроковий процес, але в України не так вже і багато часу, щоб посісти гідне місце в системі міжнародних інформаційних відносин. Необхідно використовувати весь накопичений світовий досвід щодо формування інформаційного суспільства і державного врегулювання національних інформаційних процесів, адаптуючи його до українських реалій, насамперед, менталітету українського народу і нинішнього становища нашої економіки. Безумовно, український шлях до інформаційного суспільства визначається сьогоднішніми політичними, соціально-економічними і соціально-культурними умовами, які багато в чому мають суперечливий характер через перехідність суспільства. Серед них таких умов можна назвати: нестабільність політичного й економічного становища країни, що не дозволяє державі швидко й ефективно вирішити економічні й організаційні проблеми забезпечення переходу до інформаційного суспільства; економічні умови, характерні для перехідної економіки: відсутність вільних інвестицій для фінансування програм і проектів, що реалізують стратегію переходу до інформаційного суспільства, суттєве падіння обсягів виробництва, насамперед, у високотехнологічних галузях, економічній діяльності і значне зниження рівня життя населення; мляве проведення ринкових реформ в економіці країни в цілому і динамічний розвиток українського ринку інформаційних і телекомунікаційних засобів, технологій, продуктів і послуг; зниження потреби в інформації державного сектора економіки і зростає інформаційних потреб населення і суспільства в цілому в суспільно значущій політичній, економічній і соціальній інформації, у тому числі породжуваною державними і недержавними організаціями; недостатньо високий (порівняно з розвинутими країнами) рівень розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури і промислового виробництва інформаційних засобів, продуктів і послуг, відсутність у держави засобів для їхньої модернізації і розширення; випереджальне, порівнянне за темпами зростання в розвинутих країнах, створення різних систем зв’язку й індустрії надання інформаційних послуг; високий рівень монополізації засобів масової інформації, слабка підконтрольність суспільству системи формування громадської свідомості; наявність високонаукового, освітнього і культурного потенціалу, що створений в СРСР і ще зберігається в Україні, порівняно дешева інтелектуальна робоча сила, що здатна ставити і вирішувати складні науково-технічні проблеми; наявність значної культурної спадщини і самобутньої культури, а, значить, можливість наповнити українським змістом надані населенню інформаційні послуги і продукти; формування інформаційного суспільства в контексті демократизації суспільної системи й інтеграції країни у світове глобальне співтовариство.

Розглянуті вище політичні і соціально-економічні умови переходу України до інформаційного суспільства істотно відрізняються від умов, характерних для розвинутих країн і, отже, вимагають визначення шляху, властивого тільки Україні, але при цьому враховуючого накопичений світовий досвід.

Як відомо, рух від індустріального етапу розвитку до інформаційного суспільства має технологічні, соціально-економічні, культурні і психологічні виміри. Як відзначають В. Наневсткая і В. Нікітін, передумови входження в інформаційне суспільство визначаються такими характеристиками країни: наявність власної політики щодо процесів глобалізації й інформатизації; наявність системи аналізу, оцінки і моніторингу інформаційного суспільства і проблем, що виникають при його становленні; наявність розвинутих інфраструктур – технологічних, фінансових, управлінських, інвестиційних, торгових та ін, для яких необхідно розвивати інформаційну інфраструктуру; система освіти, за допомогою якої поширюються уміння працювати в умовах інформаційного суспільства; поширення в суспільстві технологічної грамотності; необхідні закони і кодекси, що регулюють нові форми соціальних відносин; необхідний рівень матеріально-технічного супроводу інформатизації; можливості засвоєння і впровадження технологічних досягнень; високий рівень інвестицій у пріоритетні напрямки розвитку інформаційного суспільства і соціальні програми адаптації до змін [16].

В Україні, більшою чи меншою мірою, присутні всі перераховані характеристики, що, однак, не робить розвиток інформаційного суспільства безпроблемним. Проблеми формування інформаційного суспільства в Україні, по суті, мають багато спільного з аналогічними процесами в інших країнах, що пояснюється швидким поширенням новітніх інформаційних технологій, глобалізацією світових інформаційно-технологічних ринків. Розходження пов’язані з недостатньо розвинутою інформаційної інфраструктурою і загальним перехідним станом економіки і суспільства в цілому, а також з дефіцитом послідовності і системності заходів, спрямованих на побудову інформаційного суспільства й удосконалення керування інформаційними ресурсами на державному рівні [73].

В Україні стан і темпи впровадження новітніх інформаційних технологій не відповідають світовим тенденціям розвитку, національна інформаційна інфраструктура знаходиться на початковому рівні. Різні діючі інформаційні сфери не становлять загальної інформаційної системи. Створення технологічної бази інформаційного суспільства в Україні затяглося: рівень інформатизації українського суспільства в порівнянні з розвинутими країнами Заходу складає тільки 2-2,5%. Великою проблемою є забезпечення загального доступу до інформаційних ресурсів [74].

Відзначимо, що розвиток інформаційно-комунікаційних технологій є одним із найважливіших факторів економічного зростання в інформаційному суспільстві. Тому характеристики динаміки цієї сфери виступають сьогодні як центральні індикатори конкурентноздатності і розвитку країни. Місце України у світі, відповідно до рейтингів конкурентноздатності, що підраховує міжнародна організація “Світовий економічний форум”, знаходиться у восьмій десятці: у 2002 р. за загальним індексом конкурентноздатності Україна була на 77 місці, за індексом технологій – 72, субіндексом розвитку інформаційно-телекомунікаційних технологій - 67. Негативним фактором стало погіршення позиції України за загальним індексом з конкурентноздатності – у 2008 році Україна посідала 86 місце (у 2007 р. – 84 місце), за індексом ступеня розвитку мережі Інтернет відповідно 82(78) місце [70].

На фоні більш стрімкого розвитку інформаційно-комунікаційних технологій у світі, очевидно, що процеси відставання України в сфері інформаційно-телекомунікаційних технологій тривають і зараз. Серед інших проблем формування інформаційного суспільства в Україні можна назвати: відсутність координації зусиль державного і приватного секторів для ефективного використання наявних ресурсів; низьку ефективність використання фінансових, матеріальних, кадрових ресурсів, повільні темпи впровадження інформаційно-комунікаційних технологій у політичну і соціально-економічну сферу; повільна побудова національної інформаційної інфраструктури, відставання в галузі інформаційних технологій і розвитку засобів обчислювальної техніки, недостатній рівень подання органами державної влади місцевого самоврядування інформаційних послуг з використанням Інтернету; нерівномірність забезпечення можливості доступу населення до комп’ютерних і телекомунікаційних засобів, формування “інформаційного розриву” між окремими регіонами, галузями економіки і різними верствами населення; низький рівень забезпеченості населення комп’ютерною технікою; недостатній рівень інформаційної представленості України в Інтернет-просторі і недостатня присутність в Інтернеті україномовних інформаційних ресурсів; відставання у впровадженні технологій електронного бізнесу, електронних бірж і аукціонів, електронних депозитаріїв, використанні безготівкових рахунків за товари і послуги і т. ін., низька інформаційно-правова культура суспільства в цілому; не вирішується в повному обсязі питання захисту авторських прав на програмну продукцію, відсутні системні державні рішення, спрямовані на утворення національних структур (центрів, технополісів і технопарків) з розробки конкурентноздатного програмного забезпечення; недостатній рівень комп’ютерної грамотності населення, впровадження нових методів навчання з використанням сучасних інформаційно-комунікаційних технологій; недостатня фінансова підтримка наукових досліджень в галузі інформатизації і дефіцит фахівців у сфері інформатизації і т. ін. [16].

Широкий список подібних проблем можна узагальнено сформулювати як проблему інтеграції всіх верств населення в інформаційне суспільство. При цьому істотними пробілами сучасної української державної політики формування інформаційного суспільства є те, що вона не враховує комплексності і системності ідей інформаціоналізму. Рішення перерахованих проблем інформатизації в цілому розглядається фактично як окремий процес, а не як складова демократичної сутності суспільного керування. Крім того, позначені проблеми ускладнюються низьким рівнем економіки України.

Однак, незважаючи на наявність ряду проблем, Україна має певні успіхи в побудові інформаційного суспільства. Аналіз стану і тенденції розвитку української інформаційної інфраструктури дозволяє говорити про те, що в Україні склався необхідний історичний і сучасний досвід для розвитку інформаційного суспільства. Серед передумов для переходу до інформаційного суспільства й інтеграції країни у світове інформаційне співтовариство можна назвати давні традиції і підходи до організації і керування інформаційною діяльністю – ще на початку 50-х років ХХ ст. в Україні був створений третій у світі комп’ютер (після США і Великобританії), сформована всесвітньо відома школа кібернетики й обчислювальної техніки під керівництвом академіків С.А. Лебедєва і В.М. Глушкова, покладений початок новим науковим напрямкам – дослідження штучного інтелекту, багатопроцесорних електронних обчислювальних машин, теорії самоорганізації, системний аналіз та ін., завдяки яким світова кібернетика піднялася на новий якісний рівень.

В українському суспільстві склалося досить повне уявлення про можливості і переваги, які надають комп’ютерні й інформаційні технології. Інформація стає суспільним ресурсом розвитку, масштаби її використання вже можуть зіставлятися з традиційними (енергія, сировина і т. ін.). У суспільній думці складається розуміння актуальності завдань переходу до інформаційного суспільства з політичної й економічної точок зору, збільшується частина фінансових потоків, що спрямовуються на розвиток інформаційної інфраструктури і задоволення інформаційних потреб суспільства [7].

Стійко розвиваються всі сектори інформаційного ринку. Можна говорити про те, що в Україні формується й успішно розвивається вітчизняний ринок телекомунікацій, засобів масової інформації, інформаційних технологій, продуктів і послуг.

За даними Української Асоціації Виробників Програмного забезпечення, в Україні існує більше 800 компаній (юридичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності), пов’язаних з розробкою, виробництвом і поширенням програмних продуктів і баз даних, а також пов’язаних зі створенням інфраструктурних умов для їхнього розвитку. Додатково до цієї кількості існує значна кількість тимчасових трудових колективів (від 2 до 80 чоловік) і окремих професіоналів, що надають послуги як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку без реєстрації підприємницької діяльності.

Бізнес інформаційних технологій, виробництво комерційних консультативних послуг, послуги щодо створення і збереження інформаційних ресурсів, рекламної продукції, аудіо- і відеорозваг, засоби масової інформації є чи не найбільш прибутковими в українській економіці.

У цілому в країні, незважаючи на економічний спад, зростає парк ПК, прискореними темпами йде розвиток систем і засобів телекомунікації. Зростає кількість корпоративних інформаційних мереж і безупинно збільшується число абонентів Інтернету. За даними Spylog, на серпень 2001 року місячно-активна аудиторія українського сегмента Інтернету складала 1,9 млн. користувачів. При цьому, за різними оцінками, зростання українського сегмента Інтернету складає порядку 40% на рік при середньосвітових темпах порядку 25-30% [11].

Інтенсивно розширюється національна мережа зв’язку, що використовує супутникові канали. Успішно здійснюється телефонізація країни і стрімко зростає ринок засобів мобільного зв’язку; значною мірою інформатизовані багато галузей господарства, банківська сфера і сфера державного керування.

Крім того, Україна має висококваліфікований кадровий потенціал в інформаційній сфері. Незважаючи на значні втрати в сфері інформатизації при розпаді СРСР, Україна має унікальний кадровий потенціал і виробничі можливості щодо забезпечення інформаційними ресурсами. У країні нараховується 23 тис. програмістів, що одержали сертифікати в сфері інформаційних технологій. Україна посідає за цим показником четверте місце у світі. Інститут кібернетики ім. В.М. Глушкова, Інститут проблем математичних машин і систем, Інститут проблем реєстрації інформації, НТУУ “Київський політехнічний інститут”, Харківський національний університет радіоелектроніки й інші установи широко відома своїми науковими досягненнями в сфері інформатизації.

Важливою передумовою становлення інформаційного суспільства в Україні стало формування його правових основ. Прийнято закони України “Про Концепцію Національної програми інформатизації” і “Про Національну програму інформатизацій”, інші нормативно-правові акти, що регулюють суспільні відносини щодо створення інформаційних електронних ресурсів, захисту інтелектуальної власності на ці ресурси, впровадження електронного документообігу, захисту інформації тощо.

Сьогодні Україна є частиною світового політичного й економічного співтовариства настільки, наскільки вона ніколи не була в минулому. У прямому і переносному значенні Україна приєднана до іншого світу кабельними і супутниковими каналами зв’язку, активно використовуваними сотнями тисяч стільникових і простих телефонів, факсів, комп’ютерів і т. ін. При цьому в нас існує реальна можливість використовувати досвід, як позитивний, так і негативний, накопичений в інших країнах, причому, таких що знаходяться на різних рівнях економічного і технологічного розвитку. Крім того, на даний час в Україні накопичений великий обсяг інформаційних ресурсів, що продовжує збільшуватися завдяки бурхливому розвитку Інтернет-технологій [60].

Слід враховувати, що описані тенденції відбуваються в основному стихійно і слабко погоджуються. Наявність перерахованих передумов не є достатньою умовою для автоматичного входження України в інформаційне суспільство, однак, ці й інші передумови дозволяють вважати, що вітчизняний ринок інформаційно-комунікаційних технологій знаходиться в стані активного становлення і за певних умов може стати фундаментом розвитку інформаційного суспільства в Україні. Разом з тим необхідно відзначити, що стан становлення інформаційного суспільства в Україні порівняно зі світовими тенденціями є недостатнім і не відповідає потенціалу і можливостям України.

Необхідно визнати, що перехід України до інформаційного суспільства неминучий і необхідний, він нерозривно пов’язаний з подальшою демократизацією політичного і громадського життя і припускає презумпцію відкритості інформації для громадян і захист їхніх інформаційних прав.

Довгостроковою стратегічною метою України повинна стати побудова демократичного інформаційного суспільства, створення розвинутого інформаційно-комунікаційного середовища і входження країни до світового глобального інформаційного співтовариства, що повинно забезпечити суттєве підвищення якості життя населення, сприяти соціально-політичній стабільності суспільства і держави, підвищенню конкурентноздатності країни, результативності науки, якості освіти й охорони здоров’я, а також забезпеченню створення нових робочих місць і наданню можливостей для реалізації здібностей кожною людиною. За таких умов актуалізується питання теоретичної оптимізації розвитку інформаційного суспільства в Україні.

Висновок до 3 розділу

Таким чином, аналіз особливостей становлення і розвитку українського інформаційного суспільства дозволяє констатувати, що до цих особливостей належать: транзитивний характер соціальної, політичної й економічної систем, що припускає невизначеність, суперечливість і динамічність розвитку українського інформаційного сектора; формування інформаційного суспільства в контексті демократизації суспільної системи й інтеграції країни в глобальне світове співтовариство; необхідність державного регулювання; комунікативний характер соціальної структури, що передбачає вільний обмін інформацією; наявність ряду передумов (високий науковий, освітній, професійний і культурний потенціал; стійкий розвиток секторів інформаційного ринку; розширення мережі стаціонарного телефонного і мобільного зв’язку; інформатизація сфери державного керування і фінансів; формування інформаційної політики на державному рівні й ін.) і проблем при становленні і розвитку інформаційного суспільства (соціальна й економічна нестабільність, недостатній розвиток інформаційної інфраструктури, затяжний і хаотичний характер розвитку нормативно-правової бази інформаційної сфери й ін.).

ВИСНОВКИ

Проведений аналіз інформаційного суспільства, його сутності, структурних компонентів і перспектив розвитку в Україні, дозволив зробити низку узагальнень, що мають велике значення для досягнення мети дослідження.

1. Інформаційне суспільство є сучасним станом цивілізаційного розвитку, сутність якого полягає в збільшенні масштабів створення, накопичення, передачі, обробки і використання інформації, перетворенні інформації і знання на продуктивні сили суспільства, а також у збільшенні впливу новітніх інформаційно-комунікаційних технологій на політику, право, економіку, соціальну структуру, культуру.

2. Теоретико-методологічний аналіз основних концепцій інформаційного суспільства свідчить: 1) про відсутність єдиної методологічної бази для його вивчення; 2) про певну еволюцію наукової думки: від визначення інформаційного суспільства як постіндустріального до формування концепції суспільства знання.

3. Будучи складним комплексним феноменом, інформаційне суспільство вимагає комплексного системного аналізу з урахуванням кількісних і якісних трансформацій. З позиції соціальної філософії інформаційне суспільство можна визначити як якісно новий етап соціотехнологічної еволюції суспільства, що формується в результаті довгострокових тенденцій попереднього соціально-економічного розвитку, припускає збільшення ролі інформації і знання, а також формування і споживання інформаційних ресурсів у всіх сферах життєдіяльності суспільства за допомогою розвитку інформаційно-комунікаційних технологій, що діють у глобальних масштабах.

4. Рух до інформаційного суспільства є загальною тенденцією для розвинутих країн і країн, що розвиваються. Висока щільність інформації, інтенсивність розвитку і використання нових інформаційних технологій припадає сьогодні, у першу чергу, на США, країни ЄС, особливо його північний регіон, Японію, Сінгапур, Китай, Південну Корею, Гонконг. Їхній позитивний досвід необхідно враховувати під час становлення і розвитку інформаційного суспільства в Україні в рамках, обмежених схожими умовами, традиціями, а також рівнем модернізованості суспільства.

Глобальне інформаційне суспільство формується локально, його розвиток у кожному конкретному випадку має національно детермінований характер (модель інформаційного суспільства визначають сформовані політичні, соціально-економічні і культурні умови країни чи регіону). Наявність деяких спільних тенденцій дозволяє виокремити західну і східну моделі розвитку інформаційного суспільства, а в межах західної – американську і північноєвропейську моделі. Критерієм для даної типології може служити різне співвідношення ролі й активності в побудові інформаційного суспільства держави (комплексної державної інформаційної політики), приватного бізнесу і суспільства.

5. Глобалізаційні й інформаційні процеси зумовили появу низки різноманітних суперечливих тенденцій у технологічній, політико-правовій, економічній і соціокультурній сферах сучасного суспільства, визначальною в розвитку яких стає все зростаюча роль інформаційно-комунікаційних технологій, інформації і знання.

Проведений аналіз дозволив виокремити політико-правові, економічні і соціокультурні основи інформаційного суспільства і зробити наступні висновки.

До політико-правових основ інформаційного суспільства належать: діалектично пов’язані з його розвитком процеси демократизації і становлення громадянського суспільства, регуляторна діяльність держави, що відіграє провідну роль у формуванні нового суспільства шляхом розробки і реалізації національної і міжнародної державної інформаційної політики й інформаційного права, процеси інформатизації органів державної влади (проект “електронного уряду”), а також діяльність недержавних структур, асоціацій, об’єднань, що сприяють розвитку інформаційного суспільства.

Найважливішими економічними основами інформаційного суспільства виступають: формування інформаційної економіки, основу якої складають інформаційні засоби виробництва й інформаційні товари і послуги, сполучення індустріального і постіндустріального типів розвитку, використання інформації і знань як унікального предмета і засобу виробництва, зростання сектора послуг, заперечення трудової теорії вартості, поява транснаціональних компаній і домінування єдиного глобального ринку, технологічна й економічна конвергенція, інноваційний тип розвитку, динамічність виробництва, віртуалізація економічного простору.

Для соціокультурних основ інформаційного суспільства характерна найбільша суперечливість: посилення інтелектуалізації діяльності людини і зростання її творчого начала, криза духовності і поширення постекономічних, гуманістичних і освітніх цінностей, зростання класу “інтелектуалів”, перенесення соціальних суперечностей зі сфери власності на засоби виробництва в сферу здатності чи нездатності до інформаційного виробництва, посилення особистісного, нематеріального, інформаційного начала “соціо” у тріаді, що репрезентує людину “біо-трудо-соціо”, зростання освітнього, професійного і культурного рівня людини, розвиток соціального капіталу і посилення індивідуалістичного начала, віртуалізація соціокультурної сфери, поширення масової культури, взаємопроникнення культур в умовах глобалізації і “вибух” етнічної і національної ідентичності.

6. Становлення інформаційного суспільства в Україні виступає умовою демократичного розвитку й інтеграції країни до світового інформаційного простору. Процеси становлення і розвитку інформаційного суспільства в Україні детермінуються як глобальними тенденціями розвитку інформаційної сфери, так і специфічними умовами переходу від тоталітарної політичної системи до демократичної правової держави.

До особливостей становлення і розвитку українського інформаційного суспільства належать: транзитивний характер соціальної, політичної й економічної систем, що припускає невизначеність, суперечливість і динамічність розвитку українського інформаційного сектора; формування інформаційного суспільства в контексті демократизації суспільної системи й інтеграції країни до глобального світового співтовариства; необхідність державного регулювання; комунікативний характер соціальної структури, що передбачає вільний обмін інформацією; наявність ряду передумов (високий науковий, освітній, професійний і культурний потенціал; стійкий розвиток секторів інформаційного ринку; розширення мережі стаціонарного телефонного і мобільного зв’язку; інформатизація сфери державного керування і фінансів; формування інформаційної політики на державному рівні й ін.) і проблем при становленні і розвитку інформаційного суспільства (соціальна й економічна нестабільність, недостатній розвиток інформаційної інфраструктури, затяжний і хаотичний характер розвитку нормативно-правової бази інформаційної сфери й ін.).

7. Розвиток інформаційного суспільства в Україні можливий на основі вироблення і реалізації комплексного підходу, що включає стратегічне бачення інформатизації суспільства й узгодження з існуючими соціально-економічними, політичними і культурними умовами в країні і світі. Серед напрямків оптимізації розвитку інформаційного суспільства в Україні можна виокремити: 1) політико-правовий, що передбачає реалізацію наступних заходів: визнання розвитку інформаційного суспільства пріоритетним напрямком державної політики, умовою виходу країни з економічної і політичної кризи; розробку й удосконалення інформаційного законодавства й інституційного забезпечення, формування і реалізацію національної стратегії розвитку інформаційного суспільства, впровадження і широке використання “електронного уряду”; 2) економічний, що передбачає створення сприятливого економічного середовища, стимулювання вироблення інформаційних товарів і послуг державної політикою, зокрема, зниженням податків і залученням інвестицій в інформаційний сектор економіки; 3) технологічний, що припускає розвиток інформаційної інфраструктури за допомогою створення і розвитку національної і регіональних інформаційних систем, мереж і електронних ресурсів; розвитку українського сегмента мережі Інтернет; створення на основі фундаментальних і прикладних досліджень новітніх конкурентноспроможних інформаційно-комунікаційних технологій, засобів інформатизації, комп’ютерних програм; поширення широкосмугових цифрових технологій; 4) соціальний, спрямований на розвиток і лібералізацію засобів масової інформації; розвиток соціального і людського капіталу, забезпечення загального доступу до інформаційних ресурсів; 5) культуротворчий, що передбачає створення загальнодоступних національних ресурсів, заощадження культурної розмаїтості й унікальної національної спадщини України шляхом створення електронних бібліотек і баз даних, а також формування етики інформаційних відносин.

Таким чином, перспективи формування інформаційного суспільства в Україні пов’язані зі створенням розвинутого інформаційного середовища як сукупності технологічних, соціально-політичних, правових, економічних і соціально-культурних компонентів, факторів і умов.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.                       Бажал Ю.М. Розвиток національної інноваційної системи як складової українського інформаційного суспільства // Інформаційне суспільство. Шлях України // Бібліотека інформаційного суспільства. – К.: “Відродження” та ПРООН, 2004. – С. 87-93.

2.                       Береза Т.А. Україна на шляху до Всесвітнього Самміту з Питань Інформаційного Суспільства // Інформаційне суспільство. Шлях України // Бібліотека інформаційного суспільства. – К.: “Відродження” та ПРООН, 2004. – С. 14-23.

3.                       Береза Т.А. Поняття інформаційного суспільства, принципи його побудови та складові компоненти // Інформаційне суспільство. Шлях України // Бібліотека інформаційного суспільства. – К.: “Відродження” та ПРООН, 2004. – С. 264-273.

4.                       Березовець Л.В. Інституційне забезпечення // Інформаційне суспільство. Шлях України // Бібліотека інформаційного суспільства. – К.: “Відродження” та ПРООН, 2004. – С. 78-87.

5.                       Березовець Л.В. Розвиток соціального капіталу // Інформаційне суспільство. Шлях України // Бібліотека інформаційного суспільства. – К.: “Відродження” та ПРООН, 2004. – С. 62-67.

6.                       Винарик Л. С. Информатизация в аспекте социальной трансформации общества // Национальная академия наук Украины, институт экономики и промышленности – Д.: ИЗП, – 2004. – С. 50-61.

7.                       Гелд Дейвід, Мак-Грю Ентоні. Глобалізація / антиглобалізація: Пер. з англ. І. Андрущенко. – К.: К.І.С., 2004. – 180 с.

8.                        

9.                       Городенко Л. Інтернет-медіа як новий вид ЗМІ // Інформаційне суспільство. Шлях України // Бібліотека інформаційного суспільства. – К.: “Відродження” та ПРООН, 2004. − С. 55-62.

10.                   Григор О.О. Формування інформаційного суспільства в Україні в контексті інтеграції в Європейський Союз (державно-управлінський аспект): Автореф. дис. ... канд. наук з державного управління: 25.00.01 / Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. – Львів, 2003. – 20 с.

11.                   Гэлбрейт Дж. Новое индустриальное общество. – М.: Прогресс, 1976. – 264 с.

12.                  Даніл’ян В.О. Глобальне інформаційне суспільство: культура і людина // Філософські обрії. Науково-теоретичний часопис Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України та Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка. – Київ-Полтава, 2005. – Вип. 14. − С. 67-78.

13.                  Даніл’ян В.О. Деякі проблеми та особливості розвитку інформаційного суспільства в Україні // Гуманітарний часопис: Збірник наукових праць. – Х.: ХАІ, 2005. – №3. – С. 74-78.

14.                  Даніл’ян В.О. Деякі тенденції розвитку інформаційного суспільства на наприкладі провідних держав // Наукові записки Харківського університету Повітряних Сил. Соціальна філософія, психологія. – Х.: ХУПС, 2005. – Вип. 3 (24). – С. 156-163.

15.                  Даніл’ян В.О. Інформаційне суспільство: базові концепції аналізу // Наукові записки Харківського університету Повітряних Сил. Соціальна філософія, психологія. – Х.: ХУПС, 2005. – Вип. 2 (23). – С. 131-138.

16.                   Даніл’ян В.О. Соціально-філософський аналіз феномена інформації // Філософські обрії. Науково-теоретичний часопис Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України та Полтавського державного педагогічного університету імені В. Г. Короленка. – Київ-Полтава, 2005. – Вип. 13. − С. 79-87.

17.                   Делягин М. Мировой кризис: Общая теория глобализации. – М.: ИНФРА-М, 2003. – 767 с.

18.                  Делягин М. Информационная революция, глобализация и кризис мировой экономики // Проблемы теории и практики управления. – 2001. – №1. – С. 47-53.

19.                  Демкова М., Фігель М. Інформація, як основа інформаційного суспільства: поняття та правове регулювання // Інформаційне суспільство. Шлях України // Бібліотека інформаційного суспільства. – К.: “Відродження” та ПРООН, 2004. – С. 150-163.

20.                   Джон П. Барлоу. Декларация независимости киберпространства // Информационное общество: Сб. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2004. – С. 349-352.

21.                   Дзьобань О.П. Засоби масової комунікації в контексті інформаційної безпеки: діяльнісні й функціональні аспекти // Наукові записки Харківського університету Повітряних Сил. Соціальна філософія, психологія. – Х.: ХУПС, 2005. – Вип. 2 (23). – С. 37-43.

22.                  Додонов О.Г., Литвиненко О.В., Янішевський С.О. Інформаційна політика органів державної влади: напрями удосконалення // Стратегії розвитку України: теорія і практика / За ред. О.С. Власюка. – К.: НІСД, 2002. – С. 343-351.

23.                   Жарова А.К. Интернет, глобализация и международное право // Общественные науки и современность. – 2004. – № 6. – С. 97-104.

24.                   Иванов Д. Общество как виртуальная реальность // Информационное общество: Сб. – М.: ООО «Издательсво АСТ», 2004. – С. 355-427.

25.                  Информационное общество: Сб. – М.: ООО «Издательсво АСТ», 2004. –507 с.

26.                   Каландия И.Д. Концепция информационного общества и человек: новые перспективы и опасности // Человек постсоветского пространства: Сборник материалов конференции. – СПб: Санкт-Петербургское философское общество. – 2005. – Вып. 3. − С. 256-266.

27.                  Кастельс М. Информационная епоха: общество и культура: Пер. с англ.; под ред. О.И. Шкаратана. – М.: ГУ ВШЭ, 2000. – 608 с.

28.                  Колиушко І.Б. Демкова М.С. Електронне урядування − шлях до ефективності та прозорості державного управління // Інформаційне суспільство. Шлях України // Бібліотека інформаційного суспільства. – К.: “Відродження” та ПРООН, 2004. – С. 135-142.

29.                  Колодюк А. В. Інформаційне суспільство: сучасний стан та перспективи розвитку в Україні: Автореф. дис. ... канд. політ. наук: 23.00.03 / А.В. Колодюк; Нац. академія наук України, Інститут Держави і Права імені В.М. Корецького. – К., 2005. – 20 с.

30.                  Колодюк А. В. Національні стратегії інформаційного суспільства: необхідність, переваги та світова практика запровадження // Інформаційне суспільство. Шлях України // Бібліотека інформаційного суспільства. – К.: “Відродження” та ПРООН, 2004. – С. 24-31.

31.                  Коляденко В. А. Інфокомунікаційні технології як чинник політичної модернізації: Автореф. дис. ... канд. політ. наук: 23.00.02 / Одеська національна юридична академія. – Одеса, 2002. – 16 с.

32.                  Коновченко С.В., Киселев А.Г. Информационная политика в России: Монография. – М.: РАГС, 2004. – 528 с.

33.                  Копылов В.А. Информационное право: вопросы теории и практики. – М.: Юристъ, 2003. – 623 с.

34.                  Корнєєва Т. Права людини в інформаційному суспільстві. Комунікаційні права: Четверте покоління прав людини // Інформаційне суспільство. Шлях України // Бібліотека інформаційного суспільства. – К.: “Відродження” та ПРООН, 2004. – С. 120-125.

35.                  Коротков А.В. Формула успеха: М=ICE (Ирландия, Швеция) ? // Национальные модели информационного общества / Отв. ред. и сост. Е. Л. Вартанова, науч. ред. Н.В. Ткачева. – М.: ИКАР, 2004. – С. 65-82.

36.                  Кузнецов А. Ю. Понятие «информация» как парадигмообразующий концепт // Гуманітарний часопис: Збірник наукових праць. – Х.: ХАІ, 2005. – №3. – С. 68-73.

37.                   Лисицький В.І. Електронний уряд України − з чого починати // Інформаційне суспільство. Шлях України // Бібліотека інформаційного суспільства. – К.: “Відродження” та ПРООН, 2004. – С. 68-77.

38.                   Марков Б. Человек в эпоху масс-медиа // Информационное общество: Сб. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2004. – С. 452-507.

39.                  Мей К. Інформаційне суспільство. Скептичний погляд: Пер. з англ.. – К.: “К.І.С.”, 2004. – XIV с., 220 с.

40.                  Мельник Л.Г. Введение: На пороге информационного общества // Социально-экономические проблемы информационного общества / Под ред. д.э.н., проф. Л.Г. Мельника. – Сумы: ИТД «Университетская книга», 2005. – С. 10-14.

41.                  Мельник Л.Г. Информационная экономика: Монография. – Суммы: ИТД «Университетская книга», 2003. – 288 с.

42.                  Мельник Л.Г. Предпосылки формирования информационного общества // Социально-экономические проблемы информационного общества / Под ред. д.э.н., проф. Л.Г. Мельника. – Сумы: ИТД «Университетская книга», 2005. – С. 60-87.

43.                  Місце, роль та функції національной держави в контексті сучасних глобалізаційних процесів // Вісник Національної Академії державного управління при Президентові України. – 2004. – № 2. – С. 70-81.

44.                   Моисеев Н. Информационное общество: возможность и реальность // Информационное общество: Сб. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2004. – С. 428-451.

45.                  Мойсеєнко А.О. Готовність населення України до діяльності в інформаційному суспільстві // Інформаційне суспільство. Шлях України // Бібліотека інформаційного суспільства. – К.: “Відродження” та ПРООН, 2004. – С. 231-239.

46.                  Мойсєєв М.М. Інформаційне суспільство: Можливості та реальність // Інформаційне суспільство. Шлях України // Бібліотека інформаційного суспільства. – К.: “Відродження” та ПРООН, 2004. – С. 252-263.

47.                  Молодцов О. Україна на шляху до інформаційного суспільства // Аспекти самоврядування. – 2004. – № 4. – С. 7-11.

48.                  Национальные модели информационного общества / Отв. ред. и сост. Е.Л. Вартанова, науч. ред. Н.В. Ткачева.– М.: ИКАР, 2004. – 412 с.

49.                  Недбай В. В. Соціально-політичні особливості інформаційного суспільства: Автореф. дис. ... канд. політ. наук: 23.00.02 / Одеська національна юридична академія. – Одеса, 2004. – 15 с.

50.                  Недопитанський М. Україна інформаційна: утопія чи реальність? // Віче. – 2003. – №2. – С. 45-46.

51.                  Недопитанський М. Україна інформаційна: утопія чи рельність? // Віче. – 2003. – № 3.– С. 44-48.

52.                  Непомящий Б. Український освітній Інтернет: Удень з вогнем // Дзеркало тижня. – 2002. – № 33. – С. 4-6.

53.                  Почепцов Г.Г. Информационные войны. – М.: Рефл–бук, К.: Ваклер, 2000. – 576 с.

54.                  Рейман Л.Д. Информационное общество и роль телекоммуникаций в его становлении // Вопросы философии. – 2001. – №3. – С. 3-9.

55.                  Рудницька Т. Інтернетизація як початковий етап входження України у світову спільноту, що глобалізується: позитиви й ризики // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2004. – № 1. – С. 73-88.

56.                  Семенченко А.І. Сфера інформаційно-комунікаційних технологій: проблеми вимірювання та методи гарантованої обробки інформації // Економіко-математичне моделювання соціально-економічних систем: Збірник наукових праць / Відп. ред. О.О. Бакаєв. – К.: Міжнародний науково-навчальний центр ЮНЕСКО інформаційних технологій і систем НАН та МОН України, 2002. – Вип. 4. − С. 54-60.

57.                  Сергієнко І. На шляху до інформаційного суспільства // Урядовий кур’єр. – 2002. – № 184 (2355). – 5 жовтня. – С. 13.

58.                  Сеферова М.В. Информационное общество по-японски // Национальные модели информационного общества / Отв. ред. и сост. Е.Л. Вартанова, науч. ред. Н.В. Ткачева. – М.: ИКАР, 2004. – С. 211-225.

59.                  Скаленко О. Глобалізаційні виміри інформаційної безпеки // Економічний часопис ХХІ. – 2004. – № 1. – С. 45-48.

60.                  Соснін О. Для поступу на шляху інновацій. Інформаційна серцевина глобального технологічного розвитку і місце України у ньому // Політика і час. – 2003. – № 7. – С. 19-25.

61.                  Социальная философия: Учебник / Под общ. ред. В.П. Андрущенко, Н.И. Горлача. − Киев-Харьков: Издательский центр «Единорог», 2002. – 736 с.

62.                  Социально-экономические проблемы информационного общества / Под ред. д.э.н., проф. Л.Г. Мельника. – Сумы: ИТД «Университетская книга», 2005. – 430 с.

63.                  Уэбстер Ф. Теории информационного общества: Пер. с англ. М.В. Арапова, Н.В. Малыхиной / Под. ред. Е.Л. Вартановой. – М.: Аспект Пресс, 2004. – 400 с.

64.                  Черниенко В.А. Идеологическая функция дискурса и социальная идентичность // Гуманітарний часопис: Збірник наукових праць. – Х.: ХАІ, 2005. – №3. – С. 86-91.

65.                  Чернов А.А. Становление глобального информационного общества: проблемы и перспективы: Монография. – М.: «Дашков и К°», 2003. – 232 с.

66.                  Чиж І.С. Україна: шлях до інформаційного суспільства. – К.: Либідь, 2004. – 287 с.

67.                  Чухно А. А. Соотношение индустриального и постиндустриального типов развития: проблемы теории и практики // Социально-экономические проблемы информационного общества / Под ред. д.э.н., проф. Л.Г. Мельника. – Сумы: ИТД «Университетская книга», 2005. – С. 88–119.

68.                  Яценко О. До самміту – з національними ініціативами // Урядовий кур’єр. – 2003. − №273. – 9 грудня. – С. 5.

69.                  Внедрение концепции «электронного правительства» http://www.microsoft.com/rus/government/whitepapers/eGov_Strategy asp#2

70.                  Делягин М. Мировой кризис: Общая Теория Глобализации. http:// www.imperativ.net/iprog/th01.html

71.                  Диц В.Г. Человечество, этнос и личность в условиях глобализации http://eiprd.ru/information/doc.php?id_a=151&id_se

72.                  Постанова КАБIНЕТУ МIНIСТРIВ УКРАЇНИ № 1347 "Про утворення Національного підготовчого комітету iз забезпечення участі України у Всесвітньому самміті з питань інформаційного суспільства". www.stc.gov.ua

73.                  Проект “Національна стратегія розвитку інформаційного суспільства України” (www.e-ukraine.com.ua).

74.                  Проект ГРГ «Електронна Україна» «Національна Стратегія Розвитку Інформаційного Суспільства України» www.e-ukraіne.com.ua/forum

75.                  Українська мережа Інформаційного суспільства http://e-ukraine.org.ua/first.htm

76.                  Шадрин А. Трансформация экономических и социально-политических институтов в условиях перехода к информационному обществу // art@cabel.net

 

Додаток А

Офiцiйнi веб-сторiнки

	Офіційне інтернет-представництво Президента України
	Офіційний веб-сайт Верховної Ради України
	Урядовий портал (Єдиний веб-портал органів виконавчої влади України)
	Офiцiйний веб-сайт Державної служби зайнятостi
	Офiцiйний веб-сайт Державного департаменту iнтелектуальної власностi
	Офiцiйний веб-сайт Головдержслужби України
	Офiцiйний сайт Рахункової палати України
	Офіційний веб-сайт Державної податкової адміністрації у м.Києві
	Офiцiйний веб-сайт Антимонопольного комiтету України
	Спеціалізований веб-ресурс КМДА «Закупівлі міста Києва»
	Інтерактивна інформаційно-аналітична система уряду України "Громадянське суспільство і влада"
	Офiцiйний веб-сайт Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва

ДОДАТОК Б

ВИКОНАННЯ ЗАХОДІВ, ЗАВЕРШЕННЯ ВИКОНАННЯ ЯКИХ ПЕРЕДБАЧЕНО У 2008 РОЦІ

№ заходу	Суть заходу	Головний виконавець	Виконання
6	Утворити при органах виконавчої влади громадські ради для проведення експертної та консультативної діяльності з питань розвитку інформаційного суспільства	Центральні та місцеві органи виконавчої влади	Інформація про стан виконання пункту згадується у 67 з 80 звітів ОВВ, які надійшли до ДКІ, що становить 85%. Про те, що захід виконано, повідомили 42 (68,9%) ЦОВВ та14 (51,9%) ОДА 3 (4,9%) ЦОВВ відповіли, що виконання п. 6 Плану Заходів знаходиться поза межами їх компетенції. У 1 (1,6%) ЦОВВ, а саме Мінфіну, та у 4 (14,8%) ОДА громадські ради знаходяться у стадії формування. Згадування про виконання п. 6 у звітах 3 (4,9%) ЦОВВ не дають інформації по суті питання. Про роботу громадських рад можна отримувати інформацію з їх сайтів, таких як сайт ГР при НКРЗ - http://radankrz.org.ua/, сайт ГР при Держмитслужбі України http://myto.org.ua/ , сайт ГР при Держкомінформатизації www.dki.org.ua та інш.
9	Удосконалити механізм формування і виконання Національної програми інформатизації	Держком- інформати-зації	Розроблено та внесено до Верховної Ради України проект Закону України „Про внесення змін до Закону України “Про Національну програму інформатизації” (реєстраційний номер 2698 від 26.06.2008). Розроблено, погоджено із заінтересованими органами та надіслано до Міністра транспорту та зв’язку України для внесення до Кабінету Міністрів України пакет документів щодо проекту постанови Кабінету Міністрів України “Про внесення змін до Порядку проведення експертизи Національної програми інформатизації та окремих її завдань (проектів)”.
10	Забезпечити збільшення обсягів фінансування Національної програми інформатизації з включенням до її складу всіх програм та проектів інформатизації, які фінансуються за рахунок бюджетних коштів	Держкоінформати-зації	Відповідно до статті 2 Закону України “Про Національну програму інформатизації”, з метою консолідації усіх робіт з інформатизації органів державної влади в межах Національної програми інформатизації, у поточному році до розпорядження Кабінету Міністрів України від 27.08.2008 № 1211-р “Про затвердження переліку завдань (проектів) Національної програми інформатизації на 2008 рік, їх державних замовників та обсягів фінансування” включено 18 бюджетних програм з інформатизації органів державної влади на загальну суму 626,1 млн. грн. та 37 проектів, які мали виконуватись за рахунок коштів бюджетної програми „Національна програма інформатизації” (9,01 млн. грн.). У 2008 році фінансування Національної програми інформатизації не було здійснено, оскільки Міністерство фінансів України не здійснив перерозподіл коштів між державними замовниками Національної програми інформатизації, які в свою чергу не отримали відповідні бюджетні асигнування. Протягом 2008 року на виконання статті 35 Закону України “Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України” Генеральним державним замовником Національної програми інформатизації здійснено роботи з розгляду, організації проведення науково-технічної експертизи та погодження проектів інформатизації, що виконувалися в рамках бюджетних програм органів державної влади. Всього розглянуто 271 проект загальною вартістю 425 млн. грн. за 18 бюджетними програмами від 17 органів державної влади, з них погоджено 244 проектів загальною вартістю 417 млн. грн., з яких віднесено до сфери інформатизації 139 проектів загальною вартістю 247,3 млн. грн. Крім того, поза статтею 35 Закону України “Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України” розглянуто та погоджено 15 проектів інформатизації загальною вартістю 6,2 млн. грн. за 5 бюджетними програмами від 5 органів державної влади. Відповідно до статті 32 Закону України “Про Державний бюджет України на 2009 рік” визначені 17 бюджетних програм, які належать до сфери інформатизації та підлягають погодженню Генеральним державним замовником Національної програми інформатизації, на загальну суму 309,1 млн.грн.
11	Забезпечити розроблення та запровадження Національної системи індикаторів розвитку інформаційного суспільства	Держком- інформати-зації	До Національної програми інформатизації у 2008 році було включене завдання «Здійснити заходи щодо запровадження Національної системи індикаторів розвитку інформаційного суспільства», виконання якого не було здійснено через відсутність фінансування. В зв'язку з цим Держкомінформатизації запропонував тимчасовий перелік індикаторів, який розміщено на веб-сайті Держкомінформатизації та надано для обговорення громадськості. За основу взято індикатори, що використовуються при формуванні Індексу Цифрової Спроможності, оскільки він спирається на набір інтернаціональних індикаторів, узгоджених “Партнерством по Вимірюванню ІКТ для Розвитку”, включаючи міжнародні організації і національні статистичні агентства. На даний час сформовано пропозиції щодо проведення відповідного дослідження у рамках Національної програми інформатизації у 2009 році, здійснюється обговорення згаданого переліку Громадською радою при Державному комітеті інформатизації України.
14 (абзац 3)	Розробити проект закону про внесення змін до Закону України "Про інформаційні агентства" (щодо удосконалення системи державної реєстрації інформаційних агентств та визначення правового статусу засобів масової інформації, що створюють виключно електронні інформаційні ресурси)	Держком-телерадіо	Враховуючи, що зміни до Закону України «Про інформаційні агентства» охоплюють спільне коло питань із змінами до Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», до Кабінету Міністрів України направлено листа щодо перенесення терміну внесення законопроекту (червень 2009 року).
14 (абзац 4)	Розробити проекти законів про внесення змін до Законів України: "Про звернення громадян", "Про Національний архівний фонд і архівні установи" (щодо звернень громадян, які подаються з використанням Інтернет та цифрового підпису, запровадження в органах виконавчої влади систем електронного документообігу та електронного цифрового підпису).	Держком інформати-зації	Проект Закону про внесення змін до Закону України "Про звернення громадян" (щодо звернення, що подається у формі електронного документа), реєстраційний номер 3064 від 21.08.2008 р. внесено подання Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин про розгляд (13.01.2009). Крім того, 13.01.2009 внесено для розгляду Комітетом Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин проект Постанови про прийняття за основу проекту Закону України про внесення змін до Закону України "Про звернення громадян" (щодо звернення, що подається у формі електронного документа), реєстраційний номер, 3064/П від 09.01.2009.
17	Підготувати пропозиції щодо стимулювання інвестиційної діяльності у сфері інформаційно-телекомунікаційних технологій	Мінеконо-міки	Мінекономіки разом із центральними органами виконавчої влади розробило Державну цільову програму розвитку системи інформаційно-аналітичного забезпечення реалізації державної інноваційної політики та моніторингу стану інноваційного розвитку економіки, затверджену постановою Кабінету Міністрів України від 07.05.2008 № 439. Її метою є створення правових, економічних та організаційних засад функціонування системи інформаційно-аналітичного забезпечення реалізації державної інноваційної політики та моніторингу стану інноваційного розвитку економіки, як основи реалізації такої державної політики. Система дозволить забезпечити: комплексний аналіз рівня інноваційного розвитку економіки; вироблення доцільних й обґрунтованих пропозицій для прийняття рішень щодо розвитку інноваційної діяльності на всіх рівнях і в усіх сферах державного управління (в тому числі і в сфері ІКТ); підвищення конкурентоспроможності національної економіки. Зазначену Систему пропонується створити на базі Українського інституту науково-технічної та економічної інформації (УкрІНТЕІ) МОН та розгалуженої системи його регіональних центрів, здатних забезпечити інформаційно-аналітичну, методичну, організаційну та іншу підтримку розвитку інноваційної діяльності в Україні і реалізації державної інвестиційно-інноваційної політики. Методичне та технічне забезпечення процесів збору і обробки організаційної статистичної інформації може бути реалізоване за рахунок ресурсної бази Держкомстату. Реалізація вищезазначеної Державної цільової програми дозволить в Україні в сфері інноваційної діяльності: створити умови для широкого доступу громадськості до обговорення питань, пов’язаних із формуванням та реалізацією державної інноваційної політики, а також до електронних інформаційних баз даних результатів науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт через спеціалізований веб-сайт; запровадити моніторинг стану інноваційного розвитку економіки, проведення кон’юнктурних досліджень внутрішнього і зовнішнього ринків, узагальнення патентної та патентно-ліцензійної інформації з метою прогнозування інноваційного розвитку економіки та підготовки пропозицій щодо визначення пріоритетних напрямів розвитку інноваційної діяльності; адаптувати механізм збору та обробки інформації про стан інноваційного розвитку економіки до стандартів Організації економічного співробітництва і розвитку. Усе вищенаведене дозволить привернути увагу потенційних інвесторів до перспективних вітчизняних розробок, в тому числі і в сфері інформаційно-комунікаційних технологій, а також сприятиме залученню коштів для інноваційної сфери в майбутньому. Виконання даної програми планується розпочати з 2009 року.
24	Розробити положення про проведення експертиз та рейтингових оцінок національних електронних інформаційних ресурсів.	Держком-телерадіо	Підготовлено Положення про проведення експертиз та рейтингових оцінок національних електронних інформаційних ресурсів. Здійснюється погодження з Держкомінформатизації проекту спільного наказу щодо затвердження цього Положення.
25	Створити електронний реєстр видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції, інформаційних агентств, друкованих засобів масової інформації та забезпечити доступ до них через Інтернет	Держком-телерадіо	Розроблено технічне завдання на створення програмно-технічного комплексу ведення реєстру. Із-за відсутності коштів роботи по створенню програмно-технічного комплексу не проводились. На веб-сайті Держкомтелерадіо у розділі «Видача документів дозвільного характеру» розміщено електронну версію Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції та узагальнені дані за видами діяльності (http://comin.kmu.gov.ua/control/uk/publish/category/main?cat_id=67716).
36	Сприяти реалізації пілотного проекту з надання юридичним та фізичним особам адміністративних послуг на основі електронної інформаційної системи "Електронний регіон" у визначеній облдержадміністрації.	Держком- інформати-зації	Держкомінформатизації сприяє реалізації пілотного проекту з надання юридичним та фізичним особам адміністративних послуг на основі електронної інформаційної системи „Електронний регіон” у Одеській облдержадміністрації. Згідно з рішенням Одеської обласної ради від 29.02.2008р. № 478-У «Про внесення доповнень до рішення обласної ради від 10.11.2006р. № 94-У «Про регіональну програму інформатизації Одеської області на 2007-2009 роки (Інформаційна Одещина)» до плану робіт з інформатизації регіону на 2008 рік включено заходи щодо впровадженню пілотного проекту з надання юридичним та фізичним особам адміністративних послуг на основі електронної інформаційної системи «Електронний регіон» в обласній державній адміністрації. Міністерство транспорту та зв'язку України листом від 12.05.2008р. № 3983/23/10-08 погодило пропозиції облдержадміністрації щодо реалізації зазначеного пілотного проекту. Облдержадміністрація листом від 15.05.2008р. № 01-29-2914 звернулася до відповідних міністерств та відомств України з пропозицією взяти участь у реалізації пілотного проекту та направити свого представника до складу робочої групи з його впровадження. Розпорядженням голови облдержадміністрації від 12.07.2008р. № 423/А-2008 утворено робочу групу зі сприяння впровадженню пілотного проекту. Робоча група 30.07.2008р. прийняла комплексний план впровадження пілотного проекту та визначила адміністративний район (Приморський район м. Одеса) проведення пілотного проекту та перелік електронних адміністративних послуг (подання звітності), що буде реалізований. Розроблене технічне завдання та положення про впровадження пілотного проекту. У ході реалізації зазначеного пілотного проекту в обласній держаній адміністрації утворено регіональну систему захищеної електронної пошти органів виконавчої влади (далі - РСЗЕП), яка є транспортною мережею проекту. У даний час до РСЗЕП підключені такі ОВВ: Державний комітет інформатизації України Державна податкова адміністрація України Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області Головне управління статистики в Одеській області Одеське обласне управління юстиції Представництво Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва в Одеській області Одеське територіальне управління Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку Виконавча дирекція Одеського обласного відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності України Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в Одеській області Головне управління МВС України в Одеський області Управління СБ України в Одеський області Південне регіональне управління державної прикордонної служби України Управління взаємодії з правоохоронними органами та оборонної роботи апарату Одеської обласної державної адміністрації Організаційний відділ апарату Одеської обласної державної адміністрації Комінтернівська районна державна адміністрація Овідіопольська районна державна адміністрація. До РСЗЕП підключені всі акредитовані центри сертифікації ключів для забезпечення сумісності засобів електронного цифрового підпису при наданні електронних адміністративних послуг. Для забезпечення навчання державних службовців використанню відповідних технологічних рішень у Одеському регіональному інституті державного управління НАДУ при Президентові України утворені відповідні навчальні курси. Отже, створені усі необхідні умови для надання органами виконавчої влади адміністративних послуг в електронній формі господарюючим суб'єктам та населенню. Так, ДПА України вже розгорнуто у ДПІ у Приморському районі м. Одеса дослідний майданчик для приймання податкової звітності з використанням РСЗЕП. Деякі міністерства та відомства України не дали згоду щодо участі у реалізації пілотного проекту, що унеможливлює вирішення головного завдання - комплексного надання юридичним та фізичним особам адміністративних послуг. Серед них: Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України; Державний комітет фінансового моніторингу України; Державний комітет статистики України; Державна митна служба України.
39	Підготувати пропозиції щодо прискорення розвитку комп'ютерної інфраструктури на основі GRID та інших перспективних технологій.	МОН	Інформацію про виконання заходу головним виконавцем не надано
43	Створити веб-портал електронних каталогів періодичних друкованих видань України та зарубіжних країн.	Мінтранс-зв'язку	Державним підприємством "Преса" впроваджено послугу "Передплата on-line" (приймання передплати через мережу Інтернет) на вітчизняні періодичні видання для передплатників України та на українські видання для передплатників СНД та далекого зарубіжжя; в режимі on-line оновлюються електронні версії передплатних каталогів та здійснюється оформлення передплати на періодичні видання. Розроблена та впроваджується дослідна експлуатація системи "Передплата on-line" на зарубіжні періодичні видання для передплатників України.
52	Запровадити у вищих навчальних закладах відповідно до потреб ринку підготовку фахівців за новими спеціальностями у сфері інформаційно-телекомунікаційних технологій.	МОН	Навчальний процес підготовки спеціалістів за спеціальностями інформаційно-комунікаційних технологій профілю (галузі знань «Системні науки та кібернетика», «Інформатика та обчислювальна техніка») у ВНЗ організований на основі затверджених у відповідному порядку навчальних планів, освітньо-професійних програм та освітньо-кваліфікаційних характеристик. На даний час ведеться підготовка фахівців за спеціальністю «Інформаційні управляючі системи та технології», «Інформаційні технології проектування», «Інтелектуальні системи прийняття рішень». До проекту переліку спеціальностей за якими здійснюється підготовка фахівців у ВНЗ за освітньо-кваліфікаційним рівнем магістр запропоновано додатково включити спеціальність «Інформаційно-комунікаційні технології» напрям підготовки «Інформатика», «Безпека інформаційних і комунікаційних систем», «Безпека державних інформаційних ресурсів». Даний проект пройшов погодження в 20 міністерствах і відомствах, експертизу в юридичному відділі Кабінету Міністрів України і підготовлено до розгляду урядовою комісією.
56	Провести аналіз стану виконання міжнародних договорів та зобов'язань України і підготувати пропозиції щодо розширення співпраці з міжнародними урядовими та неурядовими установами з питань розвитку інформаційного суспільства.	Держком- інформати-зації	Станом на початок 2009 року підписані п’ять міжнародних договорів щодо співробітництва у сфері інформатизації, по одному з яких триває процес ратифікації: Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Латвійської Республіки про співробітництво в області інформатизації від 27.04.2006; Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Польща про співробітництво у сфері інформатизації від 11.04.2005; Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Естонської Республіки про співробітництво у сфері інформатизації від 21.01.1999; Угода між Урядом України і Урядом Російської Федерації про співробітництво у сфері інформатизації від 28.05.1997; Угода між Кабінетом Міністрів України і Урядом Азербайджанської Республіки про співробітництво в галузі інформатизації та інформаційних технологій від 22.05.2008. Мінтрансзв’язку продовжуює внутрішньодержавні процедури, необхідні для набрання чинності цією угодою.Підписана низка міжнародних резолюцій, меморандумів, протоколів та угод з міжнародними організаціями (ООН, ЄС, СНД, тощо) в сфері інформатизації: Резолюція 60/45, прийнята Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй, "Досягнення у галузі інформатизації та телекомунікації в контексті міжнародної безпеки" від 08.12.2005; Меморандум про взаєморозуміння між Генеральним Директоратом з питань Інформаційного суспільства Європейської Комісії та Державним комітетом зв'язку та інформатизації України щодо розвитку Інформаційного суспільства від 14.09.2000 (офіційна копія, якого до цього часу не отримана); Протокол намірів між Державним комітетом зв'язку та інформатизації України та Генеральною Дирекцією XIII Європейської Комісії від 08.07.1999; Рішення Економічної ради Співдружності Незалежних Держав про проект Стратегії співробітництва держав-учасниць СНД в галузі інформатизації та проект Плану дій з реалізації Стратегії співробітництва держав-учасниць СНД в галузі інформатизації на період до 2010 року від 30.06.2006. МЗС здійснено офіційний переклад установчих документів Урядового консультативного комітету Інтернет – корпорації з присвоєння доменних імен та адресів (GAC ICANN), отримання якого очікується найближчим часом. Питання інформатизації містяться в окремих двосторонніх угодах з різними країнами та організаціями (Сирія, Туреччина, тощо). Разом з тим, компетентними органами або відповідальними за виконання угод органами у різні часи визначено різні органи державної влади (Міністерство транспорту та зв’язку України, Національне агентство з питань інформатизації при Президентові України, Державний комітет зв'язку та інформатизації України, тощо). Процеси внутрішнього реформування та реструктуризації, які проходять в Україні та за її межами призвели до необхідності оновлення змісту міжнародних договорів з питань інформатизації, встановлення нових компетентних органів та делегування відповідальності за їх виконання до структури з притаманними для цього завданнями. Тому проблемним питанням залишається передача повноважень та раніше встановлених міжнародних контактних осіб з питань інформатизації до Держкомінформатизації. З метою отримання роз’яснень щодо необхідних процедур для набуття повноважень та визначення в якості контактної особи з питань інформатизації, Держкомінформатизації направив у грудні 2008 року до Мін’юсту лист, відповідь на який очікується. З метою розширення співпраці з питань розвитку інформаційного суспільства пропонується дати доручення МЗС та Держкомінформатизації: вжити заходів щодо підготовки до підписання до кінця 2009 року договору між ICANN та Держкомінформатизації; вжити заходів щодо підготовки до підписання до кінця 2009 року Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Королівства Бельгія про співробітництво у сфері розвитку інформаційного суспільства; вжити заходів щодо проведення переговорів з Генеральним Директоратом з питань розвитку Інформаційного суспільства Європейської Комісії щодо визначення нового формату взаємовідносин, який буде узгоджений з Угоди про асоціацію між Україною та ЄС і новим практичним інструментом на заміну Плану дій Україна – ЄС. Пропонується дати доручення МЗС, Держкомінформатизації, СБУ, Держспецзв’язку щодо визначення повноважень та їх розмежувань щодо співпраці з Європейським агентством з питань мережевої та інформаційної безпеки (ENISA).
57	Здійснити заходи щодо подальшої розбудови національної науково-освітньої телекомунікаційної мережі та її інтеграції до Транс'європейської електронної науково-освітньої мережі GEANT.	МОН	Організація каналу передачі даних Київ-Варшава-Познань забезпечила доступ України до пан-Європейської науково-освітньої мережі GEANT на швидкості до 155 мб/с, починаючи з 2007 р. Основна частина каналу пройшла по території республіки Польща через канали польської мережі PIONIER. Мережа PIONIER розглядає цей канал, враховуючи і майбутнє нарощування швидкості як взаємоз'єднання двох наукових мереж на кордоні з Україною. Як наслідок, таке взаємоз'єднання не передбачає фінансових взаєморозрахунків між мережами. Аналогічні відносини і оптичні взаємоз'єднання Польща організовує із всіма своїми сусідами. Така стратегія відносин URAN - PIONIER дає для УРАН важливий шанс інтеграції у мережі Європи і відповідний приклад для майбутніх відносин УРАН з науковими мережами сусідніх держав: Білоруссю, Росією, Грузією, Молдовою, Румунією, Угорщиною, Словакією. Взаємоз'єднання оптичних волокон з Польською національною науково-освітньою мережею PIONIER на Україно-Польському державному кордоні здійснено в 4-му кварталі 2008 року. Придбання пари оптичних волокон довжиною близько 80 км в волоконно-оптичному кабелі Львів - прикордонний перехід Гребінне (Польща) / Рава-Руська (Україна) (частка 10% придбана в 2008 році, решта планується до придбання в 2009) дозволяє вирішити важливу задачу підключення УРАН до GEANT на швидкості 1 Гбіт/с і більше. Оптичні волокна по всій довжині не мають проміжних пунктів регенерації або інших енергозалежних пристроїв по трасі кабелю (технологія NIL - Nothing in Line) та забезпечує швидкість передачі даних 1 Гбіт/с на першому етапі та 10 Гбіт/с і більше в майбутньому. Здійснена побудова місцевого закінчення оптичних волокон у Львові для взаємоз'єднання з кабелем Львівського міського сегменту мережі УРАН та доведення волокон до технічного майданчика УРАН. Зазначене взаємоз'єднання за допомогою оптичних волокон, а не шляхом оренди смуги у комерційного провайдера каналів, є першим важливим кроком до створення міжміської і міжнародної інфраструктури мережі освіти і науки України, базованої на власному оптичному волокні, згідно із концепція, закладеною в Державну Програму "Інформаційні та комунікаційні технології в освіті і науці" на 2006-2010 роки, затвердженою Постановою Кабінету Міністрів України від 7 грудня 2005 року №1153. Каналоутворюючео обладнання на Українському боці встановлене в Національному університеті "Львівська політехніка"на технічному майданчику УРАН. Підключення до GEANT на швидкостях 1 Гбіт/с і більше дозволить забезпечити доступ і обмін інформацією в рамках спільних Європейських проектів щодо розвитку GRID-технологій, суперкомп'ютерних обчислень, можливість участі у спільних міжнародних наукових проектах, що потребують надшвидкісних каналів передачі даних (СODATA, World Data Center, CERN тощо). Позитивний досвід розбудови і експлуатації науково-освітних мереж в країнах Центральної Європи (Польщі, Угорщини і особливо Чехії) доводить, що при використанні національною науково-освітньою мережею темного оптоволокна вона може в рамках того ж бюджету збільшити свою продуктивність більше ніж в 20 разів.

Додаток В

АНКЕТА

Вашій увазі пропонується відповісти на питання анкети.

Мета анкетування – вивчення доступності, впливу Інтернету, як джерела інформації, для активних споживачів послуг

1.                Ваше прізвище, ім’я, по батькові (у разі заповнення анкети від організації – назва організації)

_____________________________________________________________

2.Соціальний статус (потрібне підкреслити)

службовець, робітник, працюючий непрацюючий, пенсіонер, студент, інші

3.Ваш вік?

4.Чи використовували Ви інформацію з Інтернету (сайту КМДА) для прийняття рішень?

5.З якої тематики Ви шукаєте інформацію?

6.Як часто Ви викоровуєте Інтернет для потреб?

7.Частота використання веб-ресурсу Київської міської влади?

8. Як часто безпоседньо у процесі роботи стикаєтесь з органами виконавчої влади?

9. Особисто працюєте на комп'ютері?

---

* тут та надалі  - з урахуванням розробленого Держкомінформатизації та погодженого із заінтересованими органами (в т.ч. Мінтрансзв'язку) проекту розпорядження КМУ "Про внесення змін до плану заходів з виконання завдань, передбачених Законом України "Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки"

ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА 1.1 Поняття “інформаційне суспільство” і його сутність 1.2 Структурні основи інформаційного суспільства 1.3 Політико-правові і економічн

 

• 14:21 05 Июля 2016
  Российско-китайский медуниверситет откроет магистерскую программу по TCM
• 01:21 05 Июля 2016
  На форуме МГУ Россия и Китай обсудят научно-образовательное сотрудничество
• 11:00 04 Июля 2016
  Реморенко: "ЕГЭ-туризм" в России сходит на нет
• 10:52 04 Июля 2016
  Летняя российско-австрийская школа откроется в Москве
• 15:31 01 Июля 2016
  В СПбГУ могут воссоздать географический факультет

Заказать уникальную работу